Постанова від 17 вересня 2026 р. у справі №240/24682/26 — Сьомий апеляційний адміністративний суд

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 240/24682/26

Головуючий суддя 1-ої інстанції - Нагірняк Микола Федорович

Суддя-доповідач - Томчук А.В.

18 вересня 2026 року

м. Вінниця

Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Томчука А.В.

суддів: Савицької Н.В. Драчук Т. О. ,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Житомирського окружного адміністративного суду від 17 липня 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправною бездіяльність, зобов`язання вчинити дії

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 звернувся до Житомирського окружного адміністративного суду з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправною бездіяльності зобов`язання вчинити дії.

Разом із позовною заявою представник позивача подав заяву про забезпечення позову, в якій просив забезпечити позов шляхом заборони військовій частині НОМЕР_1 в особі її посадових осіб вчиняти дії щодо ОСОБА_1 , переміщувати його за межі військової частини НОМЕР_1 чи до будь-якої іншої військової частини/навчального центру та/або до іншого місця служби до набрання законної сили рішенням суду у цій справі.

На обґрунтування вимог заяви зазначено, що 03.05.2026 після проходження військово-лікарської комісії позивача було мобілізовано та направлено до Військової частини НОМЕР_1 , де він проходить військову службу, а з огляду на наявність у нього тяжких хронічних захворювань існує реальна загроза заподіяння шкоди його життю та здоров`ю у разі переведення до іншого місця проходження служби або направлення до району ведення бойових завдань до вирішення спору по суті.

Ухвалою Житомирського окружного адміністративного суду від 17.07.2026 у задоволенні заяви про забезпечення позову відмовлено.

Ухвалюючи згадане рішення, суд першої інстанції виходив з того, що обраний позивачем спосіб забезпечення позову спрямований на обмеження повноважень командування військової частини щодо організації проходження військової служби, тоді як матеріали справи не містять доказів прийняття щодо позивача рішення про переміщення, переведення до іншої військової частини чи направлення до іншого місця служби; сам лише факт проходження військової служби та можливість прийняття у майбутньому організаційно-штатних рішень не свідчить про реальну, безпосередню та невідворотну загрозу порушення прав позивача. Крім того, суд першої інстанції зазначив, що заявлений захід не має безпосереднього зв`язку з предметом спору, оскільки задоволення позову зумовить лише обов`язок відповідача розглянути скаргу, виконання якого не залежить від місця проходження позивачем військової служби, а фактично заявлене клопотання зводиться до зупинення дії наказу, який може бути прийнятий у майбутньому, що не допускається пунктом 10 частини третьої статті 151 КАС України.

Не погоджуючись із ухвалою суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, у якій просить скасувати ухвалу Житомирського окружного адміністративного суду від 17.07.2026 повністю та ухвалити нове рішення, яким забезпечити позов у заявлений ним спосіб. Апелянт наводить доводи про неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, та порушення норм процесуального права. Зазначає, що суд першої інстанції звів оцінку заяви виключно до питання можливості виконання майбутнього судового рішення та не дослідив іншої самостійної підстави забезпечення позову, передбаченої частиною другою статті 150 КАС України, - необхідності забезпечення ефективного захисту прав позивача; не надав жодної оцінки поданим медичним документам та встановленим діагнозам; не здійснив балансування суспільного інтересу у забезпеченні проходження військової служби та конституційного права позивача на життя і здоров`я (статті 3, 27, 55 Конституції України, статті 2, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Апелянт також вважає безпідставним застосування пункту 10 частини третьої статті 151 КАС України, оскільки він не просив зупиняти дію будь-якого наказу, а просив заборонити вчиняти певні дії, що є самостійним заходом забезпечення позову; вимога довести прийняття майбутнього рішення про переміщення суперечить превентивній природі інституту забезпечення позову. На підтвердження своєї позиції апелянт посилається на постанови Верховного Суду від 17.02.2025 у справі № 916/4391/24, від 05.07.2023 у справі № 910/2795/20, від 24.06.2022 у справі № 904/3783/21, від 26.09.2022 у справі № 911/3208/21 та постанову Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2020 у справі № 753/22860/17.

Відповідач своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався.

Відповідно до частини четвертої статті 304 КАС України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

З урахуванням приписів статті 311 КАС України, суд вирішив розглядати дану справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Судом першої інстанції та під час апеляційного провадження встановлено, що предметом спору у цій справі є бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_2 щодо нерозгляду скарги ОСОБА_1 на рішення військово-лікарської комісії при ІНФОРМАЦІЯ_3 , оформлене довідкою ВЛК від 03.05.2026 № 2026-0503-1335-1160-7, а також зобов`язання відповідача провести розгляд цієї скарги по суті.

Установлено, що 03.05.2026 після проходження військово-лікарської комісії позивача було призвано на військову службу під час мобілізації та направлено до військової частини НОМЕР_1 , де він на даний час проходить військову службу.

З матеріалів справи встановлено, що заява про забезпечення позову подана одночасно з позовною заявою, а заявлений позивачем захід забезпечення позову полягає у забороні Військовій частині НОМЕР_1 в особі її посадових осіб вчиняти дії щодо переміщення позивача за межі цієї військової частини, до іншої військової частини, навчального центру або до іншого місця служби до набрання законної сили рішенням суду у цій справі.

Ухвалою Житомирського окружного адміністративного суду від 17.07.2026 у задоволенні заяви про забезпечення позову відмовлено.

Приписами частин першої - третьої статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Колегія суддів, перевіривши доводи апеляційної скарги та виходячи з меж апеляційного перегляду, визначених статтею 308 Кодексу адміністративного судочинства України, виходить з наступного.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі статтею 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Реалізація цього права здійснюється у порядку, встановленому процесуальним законом, зокрема Кодексом адміністративного судочинства України.

Відповідно до частин першої, другої статті 150 КАС України суд за заявою учасника справи або з власної ініціативи має право вжити визначені цією статтею заходи забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо: 1) невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду; 2) очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким рішенням, дією або бездіяльністю.

Частиною першою статті 151 КАС України встановлено, що позов може бути забезпечено: зупиненням дії індивідуального акта або нормативно-правового акта; забороною відповідачу вчиняти певні дії; встановленням обов`язку відповідача вчинити певні дії; забороною іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору; зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку.

Згідно з частиною другою статті 151 КАС України суд може застосувати кілька заходів забезпечення позову. Заходи забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Суд також повинен враховувати співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, із наслідками вжиття заходів забезпечення позову для заінтересованих осіб.

Пунктом 10 частини третьої статті 151 КАС України встановлено заборону забезпечення позову шляхом зупинення дії наказу або розпорядження командира (начальника), відданого військовослужбовцю в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці.

Із наведеного нормативного регулювання випливає, що інститут забезпечення позову є тимчасовим засобом процесуального характеру, метою якого є охорона інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача та створення умов для реального і ефективного виконання майбутнього судового рішення. Разом з тим застосування заходів забезпечення позову не є автоматичним наслідком звернення особи з відповідною заявою: підстави для їх застосування не є безумовними та підлягають оцінці судом у кожному конкретному випадку з урахуванням фактичних обставин справи, розумності, обґрунтованості й адекватності заявлених вимог, а також балансу інтересів усіх учасників процесу.

Колегія суддів враховує правові висновки Верховного Суду, висловлені у постанові від 29.08.2026 у справі № 520/25811/25.

Так, у зазначеній постанові Верховний Суд, узагальнюючи усталену практику, вказав, що для вжиття заходів забезпечення позову необхідні поважні підстави та обґрунтування таких підстав належними доказами; що суд не може вживати заходи забезпечення позову, які за змістом є тотожними задоволенню заявлених позовних вимог; що позивач має довести існування "очевидної небезпеки", тобто того, що невжиття заходів зробить виконання рішення суду неможливим або надмірно складним, і "лише посилання на потенційне порушення прав є недостатнім для вжиття заходів забезпечення позову"; що захід забезпечення має бути співмірним із заявленими вимогами і відповідати принципу пропорційності з дотриманням балансу інтересів як учасників справи, так і суспільного інтересу; а також що існує заборона втручання у дискреційні повноваження, оскільки "суд не може через механізм забезпечення позову зобов`язати орган влади прийняти рішення, які належать до виключної компетенції такого органу".

Крім того, Верховний Суд у цій постанові підсумував, що під час вирішення питання про забезпечення позову суд у кожній справі має здійснити індивідуальну оцінку обґрунтованості доводів заявника, урахувати баланс інтересів сторін та інших учасників судового процесу, "установити зв`язок між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення у разі задоволення позову", урахувати ймовірність утруднення виконання або невиконання рішення суду у разі невжиття таких заходів, а також запобігти порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками цього судового процесу. Окремо Верховний Суд підкреслив необхідність урахування специфіки правовідносин, стосовно яких виник спір, та аналізу їх законодавчого врегулювання.

Відповідно до частини п`ятої статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Застосовуючи наведені критерії до обставин цієї справи, колегія суддів виходить з того, що предметом цього спору позивач визначив бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_2 щодо нерозгляду скарги на рішення військово-лікарської комісії та зобов`язання відповідача розглянути відповідну скаргу. Відтак у разі задоволення позову судове рішення полягатиме у покладенні на відповідача обов`язку розглянути скаргу позивача по суті.

Разом тим вимоги заяви про забезпечення позову звернуто не до відповідача, а до Військової частини НОМЕР_1 , яка не є учасником цієї справи, і полягає в обмеженні повноважень її командування щодо організації проходження позивачем військової служби.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що такий захід не має безпосереднього зв`язку з предметом спору, оскільки виконання можливого рішення про зобов`язання відповідача розглянути скаргу жодним чином не залежить від того, у якій саме військовій частині чи місці служби перебуватиме позивач. Тобто заявлений захід не є спроможним забезпечити фактичне виконання судового рішення у разі задоволення позову, що прямо суперечить критеріям, яким має відповідати обраний судом захід забезпечення адміністративного позову.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції безпідставно звів оцінку заяви лише до питання можливості виконання майбутнього рішення та не дослідив другої самостійної підстави - необхідності забезпечення ефективного захисту прав позивача, колегія суддів відхиляє, адже зміст оскаржуваної ухвали свідчить, що суд першої інстанції надав оцінку і цьому аргументу, зазначивши, що наведені позивачем обставини щодо стану здоров`я стосуються правомірності рішення військово-лікарської комісії, тобто питань, які не входять до предмета цього спору.

Колегія суддів погоджується з вказаними висновками суду першої інстанції, та зазначає, що ефективність судового захисту у цій справі забезпечується та охоплюється предметом спору, яким позивач самостійно визначив бездіяльність відповідача, натомість заборона переміщення позивача не поновлює і не захищає його право на розгляд скарги, а стосується інших, відмінних від предмета спору, правовідносин - проходження військової служби.

Крім того, апеляційний суд звертає увагу, захід забезпечення цього адміністративного позову, обраний стороною позивача, виходить за межі позовних вимог і не відповідає критерію співмірності, встановленому частиною 2 статті 151 КАС України.

Щодо посилань апелянта на медичні документи та реальну загрозу життю і здоров`ю, колегія суддів зазначає, що обставини наявності у позивача хронічних захворювань та ступеня їх впливу на придатність до військової служби є предметом оцінки військово-лікарської комісії у порядку, визначеному Положенням про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України, затвердженим наказом Міністра оборони України від 14 серпня 2008 року № 402 (далі - Положення № 402).

Пунктом 1.2 розділу I Положення № 402 визначено, що військово-лікарська експертиза проводиться, зокрема, з метою визначення придатності за станом здоров`я до військової служби та ступеня такої придатності. Відтак висновок про придатність чи непридатність позивача до військової служби, як і оцінка правомірності відповідного рішення ВЛК, не можуть бути зроблені судом на етапі вирішення заяви про забезпечення позову.

Суд приймає до уваги посилання заявника на приписи статті 3, 27, 55 Конституції України та позитивних обов`язків держави за статтями 2, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Разом з тим ці положення не звільняють заявника від обов`язку довести існування очевидної, безпосередньої та невідворотної небезпеки, а також зв`язку заявленого заходу з предметом спору.

Як правильно встановив суд першої інстанції, матеріали справи не містять доказів того, що стосовно позивача вже прийнято рішення про переміщення чи направлення до району виконання бойових завдань або вчиняються конкретні дії, спрямовані на прийняття такого рішення. Сам лише факт проходження військової служби та посилання позивача щодо прийняття у майбутньому організаційно-штатних рішень є лише припущеннями, що за висновком Верховного Суду, є недостатнім для вжиття заходів забезпечення позову.

Посилання апелянта на постанови Верховного Суду від 17.02.2025 у справі № 916/4391/24, від 05.07.2023 у справі № 910/2795/20, від 24.06.2022 у справі № 904/3783/21, від 26.09.2022 у справі № 911/3208/21 та на постанову Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2020 у справі № 753/22860/17 не змінюють наведених висновків, оскільки викладені у них правові позиції, підтверджують, що умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, підтверджене доказами наявності фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного заходу забезпечення позову. У цій справі таких доказів позивачем не надано.

Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини, які мають значення для вирішення заяви про забезпечення позову, надав оцінку доводам заявника, дотримався принципу пропорційності та балансу інтересів і обґрунтовано відмовив у застосуванні заявленого заходу забезпечення позову як такого, що не пов`язаний з предметом спору, не є співмірним із позовними вимогами, стосується прав та інтересів особи, яка не є учасником справи, та фактично охоплюється забороною, встановленою пунктом 10 частини третьої статті 151 КАС України.

Підсумовуючи наведене, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про відсутність передбачених частиною другою статті 150 КАС України підстав для задоволення заяви про забезпечення позову.

Апеляційний суд враховує усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (див. п.п. 29- 30 рішення ЄСПЛ у справі "Руїз Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain), заява № 18390/91, від 09.12.1994). При цьому, право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (див. пункт 30 рішення ЄСПЛ у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), заява № 49684/99, від 27.09.2001).

Оскільки доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції ухвалив оскаржуване рішення відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, а тому підстави для його скасування або зміни відсутні.

Відповідно до приписів пункту 1 частини 1 статей 315, 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Таким чином, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а ухвала суду першої інстанції - без змін.

Щодо розподілу судових витрат, то такий у відповідності до положень статті 139 КАС України не здійснюється.

Керуючись статтями 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а ухвалу Житомирського окружного адміністративного суду від 17 липня 2026 року - без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст.ст.328, 329 КАС України.

Головуючий Томчук А.В.

Судді Савицька Н.В. Драчук Т. О.