Постанова від 17 вересня 2026 р. у справі №490/3205/26 — П'ятий апеляційний адміністративний суд

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

————————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

18 вересня 2026 р.м. ОдесаСправа № 490/3205/26

Перша інстанція: суддя Шолох Л.М.,

повний текст судового рішення

складено 14.07.2026, м. Миколаїв

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючої-судді – Казанчук Г.П.

суддів – Градовського Ю.М., Скрипченко В.О.

розглянувши в порядку письмового провадження в м.Одеса апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 14 липня 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про скасування постанови,-

ВИКЛАД ОБСТАВИН :

ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 , в якому просив суд:

- скасувати постанову від 03 березня 2026 року № 20 про притягнення його до адміністративної відповідальності за частиною третьою статті 210-1 КУпАП та закрити провадження у справі у зв`язку із відсутністю складу адміністративного правопорушення.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що він не був присутнім під час розгляду протоколу про адміністративне правопорушення та винесення постанови. Протокол про адміністративне правопорушення ним не підписаний, відсутні будь-які відмітки про відмову від підпису, підписи свідків, які б підтвердили факт відмови. За такого, на думку позивача відсутні належні та допустимі докази того, що він був ознайомлений зі змістом протоколу, складеного відносно нього. Таким, чином, на думку позивача відсутні докази повідомлення його про дату та час розгляду справи про адміністративні правопорушення. Також позивач звернув увагу на незаконне доставлення його до приміщення ТЦК, без складення будь якого протоколу, внаслідок чого він був позбавлений свободи пересування.

Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 14 липня 2026 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_2 про скасування постанови від 03 березня 2026 року № 20 про притягнення його до адміністративної відповідальності за частиною третьою статті 210-1 КУпАП та закриття провадження у справі у зв`язку із відсутністю складу адміністративного правопорушення відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що зміст протоколу про адміністративне правопорушення оголошено ОСОБА_1 працівником ТЦК та позивач виклав свої пояснення у протоколі, однак відмовимся поставити свій підпис. Отже, суд дійшов висновку, що позивач був ознайомлений зі змістом протоколу та часом розгляду справи про адміністративне правопорушення.

Не погоджуючись із зазначеним судовим рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права просить скасувати оскаржуване судове рішення та ухвалити нову постанову, якою відмовити у задоволенні позову.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт зазначає, що суд першої інстанції не витребував: відеозаписів з камер відеоспостереження за 27.02.2026 року (08:35 - 11:00); відеозаписів з нагрудних камер осіб, які здійснювали доставлення; журналу реєстрації відвідувачів;

рапортів, службових документів та інших матеріалів щодо доставлення; інформації про осіб, які здійснювали доставлення; відомостей щодо залучення працівників Національної поліції України; протоколу адміністративного затримання (у разі його складання); пояснень щодо способу встановлення особи ОСОБА_1 , якщо, згідно з протоколом, він відмовився пред`являти документи; інформації щодо транспортних засобів, якими здійснювалося доставлення.

Апелянт звертає увагу, що суд першої інстанції не встановив:

- чим та на якій підставі Мужчину/Людину ототожнено з правовим статусом «особа»;

- яким чином і на яких підставах було встановлено особу;

- ким саме здійснювалося примусове доставлення;

- на підставі яких документів воно проводилося;

- які саме посадові особи брали участь у доставленні;

- які процесуальні чи службові документи складалися під час таких дій;

- яким саме транспортним засобом здійснювалося доставлення.

На думку апелянта, суд першої інстанції не перевірив наявність передбачених законом підстав для доставлення Позивача, не встановив правову природу фактичного обмеження його свободи пересування, не з`ясував причин відсутності протоколу адміністративного затримання та не надав належної правової оцінки відповідним доводам Позивача.

Крім того апелянт зазначає, що суд також не встановив, хто саме звернувся до Позивача з вимогою пред`явити документи, які повноваження мала ця особа та на підставі яких норм закону вона діяла та на підставі яких норм закону та яких повноважень у разі непред`явлення документів було прийнято рішення про доставлення його саме до ТЦК та СП, а не про встановлення особи у передбаченому законом порядку.

Також апелянт зазначає, що суд першої інстанції не з`ясував яким способом була встановлена особа Позивача; хто саме встановив ці дані; на підставі яких документів чи інформаційних ресурсів вони були отримані; чи відповідав такий спосіб вимогам законодавства; чи були документально оформлені дії щодо встановлення особи Позивача та на підставі яких процесуальних документів вони здійснювалися. Суд не перевірив належність та достатність рапорту працівника поліції щодо подій 27.02.2026 року як доказу, зокрема, рапорт не містить дати його складення, що не дозволяє встановити час його створення та перевірити, чи був він складений безпосередньо після описаних у ньому подій. Крім того, на рапорті відсутні резолюція керівника, відмітки про його розгляд чи реєстрацію, що не дає можливості перевірити його походження, час створення та статус як належного службового документа.

Апелянт зазначає, що досліджений судом першої інстанції відеозапис охоплює лише завершальний етап оформлення адміністративних матеріалів і не містить відомостей про перевірку документів, фактичне доставлення Позивача, обставини, що передували складанню протоколу, та підстави для його оформлення. Суд не надав оцінки доводу

Позивача щодо безпідставного застосування максимального розміру адміністративного стягнення.

Рух справи в апеляційній інстанції:

Ухвалами П`ятого апеляційного адміністративного суду від 10.09.2026 року відкрито апеляційне провадження і призначено справу до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження.

Відповідно до вимог статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі – КАС України) суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

За правилами частини першої статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги

Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення, суд апеляційної інстанції, -

УСТАНОВИВ:

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено під час апеляційного розгляду, що заступником начальника - начальником мобілізаційного відділення ІНФОРМАЦІЯ_1 майором ОСОБА_2 складено протокол № 326 від 27 лютого 2026 року стосовно ОСОБА_1 .

Зі змісту цього протоколу слідує, що 27 лютого 2026 року близько 09:00 год. з поліцейським ВП № 1 Миколаївського РУП ГУНП в Миколаївські області, який перебував в складі групи оповіщення ІНФОРМАЦІЯ_3 до адміністративної будівлі ІНФОРМАЦІЯ_3 , яка розташована за адресою АДРЕСА_1 , прибув громадянин ОСОБА_1 , як особа, яка порушила законодавство про мобілізаційну підготовку та мобілізацію для складання протоколу про адміністративне правопорушення у зв`язку із тим, що приблизно о 08:35 год. 27 лютого 2026 року біля буд. 263 по просп. Центральному, в м. Миколаєві під час перевірки документів було виявлено правопорушення вчинене останнім, а саме те, що ОСОБА_1 в особливий період, в порушення частини 6 статі 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», у період проведення мобілізації, на вимогу представника поліції та уповноважених представників ТЦК та СП відмовився пред`явити військово-обліковий документ та назвати свою особу, а в подальшому було з`ясовано що гр. ОСОБА_1 не має при собі військово-облікового документа ані в паперовому ані в електронному вигляді, під час складення протоколу також не має, чим вчинив правопорушення, передбачене частиною третьою статті 210-1 КУпАП.

У цьому протоколі позивача повідомлено, що розгляд протоколу призначено на 03 березня 2026 року на 10:00 год. в приміщенні ІНФОРМАЦІЯ_1 . Позивач ОСОБА_1 надав пояснення у протоколі.

Надалі постановою начальника ІНФОРМАЦІЯ_4 підполковника ОСОБА_3 від 03 березня 2026 року позивача ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 210-1 КУпАП, а саме у порушенні законодавства про мобілізаційну підготовку та мобілізацію, вчиненому в особливий період (відсутність при собі військово-облікового документа), та накладено на нього стягнення у вигляді штрафу у розмірі однієї тисячі п`ятисот неоподаткованих мінімумів доходів громадян, що становить 25500,00 грн.

Отже законність винесення спірної постанови є предметом спору, переданого на вирішення адміністративного суду.

Приписами частини 2 статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 1 ст.210-1 КУпАП передбачено адміністративну відповідальність за порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію.

Відповідно ч.3 ст.210-1 КУпАП за вчинення дій, передбачених частиною першою цієї статті, в особливий період - передбачено стягнення у виді штрафу на громадян від однієї тисячі до однієї тисячі п`ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, юридичних осіб та громадських об`єднань - від двох тисяч до трьох тисяч п`ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Згідно ч.6 ст.22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» у період проведення мобілізації (крім цільової) громадяни України чоловічої статі віком від 18 до 60 років зобов`язані мати при собі військово-обліковий документ та пред`являти його за вимогою уповноваженого представника територіального центру комплектування та соціальної підтримки або поліцейського, а також представника Державної прикордонної служби України у прикордонній смузі, контрольованому прикордонному районі та на пунктах пропуску через державний кордон України.

Під час перевірки документів уповноважений представник територіального центру комплектування та соціальної підтримки або поліцейський здійснює фото- і відеофіксацію процесу пред`явлення та перевірки документів із застосуванням технічних приладів та засобів фото- та відеофіксації, а також може використовувати технічні прилади, засоби та спеціалізоване програмне забезпечення з доступом до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів.

Згідно п.25 Постанови Кабінету Міністрів України №560 від 16.05.2024 року «Про затвердження порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період» громадяни чоловічої статі віком від 18 до 60 років зобов`язані мати при собі військово-обліковий документ (військово-обліковий документ в електронній формі) та пред`являти його за вимогою уповноваженого представника територіального центру комплектування та соціальної підтримки або поліцейського, а також представника Держприкордонслужби у прикордонній смузі, контрольованому прикордонному районі та на пунктах пропуску через державний кордон України.

Згідно п.1 Порядку оформлення (створення) та видачі військово-облікового документа для призовників, військовозобов`язаних та резервістів від 16.05.2024 року №559 військово-обліковий документ є документом, що визначає належність його власника до виконання військового обов`язку, який оформляється (створюється) та видається громадянину України, який є призовником, військовозобов`язаним або резервістом …

Згідно п.2 вказаного Порядку військово-обліковий документ оформляється (створюється) та видається (замінюється): в електронній формі - засобами електронного кабінету призовника, військовозобов`язаного, резервіста та/або Державного веб-порталу електронних публічних послуг у сфері національної безпеки і оборони та/або Єдиного державного вебпорталу електронних послуг (Портал Дія), зокрема з використанням мобільного додатка Порталу Дія (Дія) (у разі технічної реалізації); у паперовій формі - на бланку, форма якого затверджується постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 2024 р. № 559.

Згідно п.6 вказаного Порядку військово-обліковий документ в електронній формі формується засобами: Електронного кабінету призовника, військовозобов`язаного, резервіста, зокрема з використанням його мобільного додатка.

Згідно п.9 вказаного Порядку військово-обліковий документ в електронній формі (у тому числі роздрукований) та військово-обліковий документ у паперовій формі мають однакову юридичну силу.

У свою чергу, законодавчий припис про необхідність мати при собі і пред`являти за вимогою військово-обліковий документ покладає на особу обов`язок отримати такий документ.

Також відповідно до п. 25 Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16.05.2024 №560, громадяни чоловічої статі віком від 18 до 60 років зобов`язані мати при собі військово-обліковий документ (військово-обліковий документ в електронній формі) та пред`являти його за вимогою уповноваженого представника територіального центру комплектування та соціальної підтримки або поліцейського, а також представника Держприкордонслужби у прикордонній смузі, контрольованому прикордонному районі та на пунктах пропуску через державний кордон України.

Відповідно до ст. 235 КУпАП територіальні центри комплектування та соціальної підтримки розглядають справи про такі адміністративні правопорушення: про порушення призовниками, військовозобов`язаними, резервістами правил військового обліку, про порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію, про зіпсуття військово-облікових документів чи втрату їх з необережності (статті 210, 210-1, 211 (крім правопорушень, вчинених військовозобов`язаними чи резервістами, які перебувають у запасі Служби безпеки України або Служби зовнішньої розвідки України).

Від імені територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право керівники територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки.

Стаття 280 КУпАП встановлює обов`язок органу (посадової особи) при розгляді справи про адміністративне правопорушення з`ясувати, чи було вчинено адміністративне правопорушення та чи винна дана особа в його вчиненні.

Відповідно до статті 251 КУпАП доказами в справі про адміністративне правопорушення, є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі тими, що використовуються особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, або свідками, а також працюючими в автоматичному режимі, чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі тими, що використовуються особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, або свідками, а також працюючими в автоматичному режимі або в режимі фотозйомки (відеозапису), які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, безпеки на автомобільному транспорті та паркування транспортних засобів, актом огляду та тимчасового затримання транспортного засобу, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами.

Обов`язок щодо збирання доказів покладається на осіб, уповноважених на складання протоколів про адміністративні правопорушення, визначених статтею 255 цього Кодексу.

Отже, притягнення особи до адміністративної відповідальності можливе лише за наявності події адміністративного правопорушення та вини особи у його вчиненні, яка підтверджена належними доказами.

За правилами ст.254 КУпАП про вчинення адміністративного правопорушення складається протокол уповноваженими на те посадовою особою або представником громадської організації чи органу громадської самодіяльності.

Протокол про адміністративне правопорушення, у разі його оформлення, складається не пізніше двадцяти чотирьох годин з моменту виявлення особи, яка вчинила правопорушення, у двох примірниках, один із яких під розписку вручається особі, яка притягається до адміністративної відповідальності.

Згідно ст.256 КУпАП у протоколі про адміністративне правопорушення зазначаються: дата і місце його складення, посада, прізвище, ім`я, по батькові особи, яка склала протокол; відомості про особу, яка притягається до адміністративної відповідальності (у разі її виявлення); місце, час вчинення і суть адміністративного правопорушення; нормативний акт, який передбачає відповідальність за дане правопорушення; прізвища, адреси свідків і потерпілих, прізвище викривача (за його письмовою згодою), якщо вони є; пояснення особи, яка притягається до адміністративної відповідальності; інші відомості, необхідні для вирішення справи. Якщо правопорушенням заподіяно матеріальну шкоду, про це також зазначається в протоколі.

Протокол підписується особою, яка його склала, і особою, яка притягається до адміністративної відповідальності; при наявності свідків і потерпілих протокол може бути підписано також і цими особами.

У разі відмови особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, від підписання протоколу, в ньому робиться запис про це. Особа, яка притягається до адміністративної відповідальності, має право подати пояснення і зауваження щодо змісту протоколу, які додаються до протоколу, а також викласти мотиви свого відмовлення від його підписання.

При складенні протоколу особі, яка притягається до адміністративної відповідальності, роз`яснюються його права і обов`язки, передбачені статтею 268 цього Кодексу, про що робиться відмітка у протоколі.

Відповідно до Порядку оформлення (створення) та видачі військово-облікового документа для призовників, військовозобов`язаних та резервістів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 2024 р. №559, військово-обліковий документ є документом, що визначає належність його власника до виконання військового обов`язку, який оформляється (створюється) та видається громадянину України, який є призовником, військовозобов`язаним або резервістом, у тому числі, якщо він був виключений з військового обліку призовників, військовозобов`язаних та резервістів відповідно до пунктів 3 і 4 частини шостої статті 37 Закону України Про військовий обов`язок і військову службу та не отримував такий документ до набрання чинності постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 2024 р. № 559 Про затвердження Порядку оформлення (створення) та видачі військово-облікового документа для призовників, військовозобов`язаних та резервістів і форми такого документа.

Військово-обліковий документ оформляється (створюється) та видається (замінюється): в електронній формі - засобами електронного кабінету призовника, військовозобов`язаного, резервіста та/або Державного веб-порталу електронних публічних послуг у сфері національної безпеки і оборони та/або Єдиного державного вебпорталу електронних послуг (далі - Портал Дія), зокрема з використанням мобільного додатка Порталу Дія (Дія) (у разі технічної реалізації); у паперовій формі - на бланку, форма якого затверджується постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 2024 р. № 559.

Особа може мати на бланку лише один військово-обліковий документ.

Згідно із п.9 Порядку №559 військово-обліковий документ в електронній формі (у тому числі роздрукований) та військово-обліковий документ у паперовій формі мають однакову юридичну силу.

Пунктом 10 Порядку №559 визначено, що відомості про сформований військово-обліковий документ в електронній формі відображаються у Єдиному державному реєстрі призовників, військовозобов`язаних та резервістів.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджено апеляційним судом, під час розгляду справи в суді першої та апеляційної інстанції позивачем до матеріалів справи не долучено військово-обліковий документ, та апелянтом не заперечується, що при ньому не було військово-облікового документу під час здійснення перевірки.

В свою чергу, колегія суддів зауважує, що у період проведення мобілізації відсутність військово-облікового документу у осіб, визначених ч.6 ст.22 Закону № 3543-XII, непред`явлення цими особами військово-облікового документу за вимогою уповноваженого представника територіального центру комплектування та соціальної підтримки, становить склад адміністративного правопорушення, відповідальність за яке передбачена ч.3 ст.210-1 КУпАП.

З протоколу про адміністративне правопорушення вбачається, що позивач надав пояснення щодо встановленого порушення.

Зазначений протокол містить особистий підпис позивача, достовірність якого ним не спростована.

З наявного у матеріалах справи відеозапису про складання протоколу про адміністративне правопорушення вбачається, що апелянт на запитання «Чи будете ви ставити підпис» відповідає «Да, да, да» та здійснює проставлення підпису на протоколі. Надалі особа, яка складала протокол про адміністративне правопорушення уточнює у апелянта, чи він проставив на протоколі, на що апелянт відповідає: «Це мій підпис».

Тобто, позивачем поставлено підпис шляхом написання фрази (нерозбірливо «Без відповідальності … А.С. без А.Р. Романе насильне не …»).

Таким чином, з наявного в матеріалах справи протоколу про адміністративне правопорушення та відеозапису, у колегії суддів відсутні будь-які сумніви щодо підписання апелянтом протоколу № 326 від 27 лютого 2026 року, а відтак спростовуються доводи апелянта про не обізнаність з протоколом та його не підписання.

На момент складання протоколу про адміністративне правопорушення та винесення спірної постанови у позивача був відсутній військово-обліковий документ, який він був зобов`язаний мати при собі та пред`явити за вимогою. При цьому, жодної інформації про реальної наявності військово-облікового документа у апелянта, матеріали справи не містять.

Щодо доводів апелянта про те, що суд першої інстанції безпідставно не витребував відеозаписи з камер відеоспостереження та записів з нагрудних камер поліцейських, колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до пункту 52 Порядку №560 під час перевірки військово-облікового документа уповноважений представник ТЦК або поліцейський здійснює фото- та відеофіксацію процесу пред`явлення і перевірки документів.

При цьому наявний у справі відеозапис, як зазначає апелянт, охоплює лише завершальний етап оформлення адміністративних матеріалів, а недостатність доказів, що дозволяють виключити альтернативну версію подій, є підставою для скасування постанови.

Отже, колегія суддів зазначає, що суд апеляційної інстанції, як і суд першої інстанції дослідив значення наявних у матеріалах справи доказах для правильного вирішення спору, перевірив їх належність, допустимість і достовірність.

Стосовно журналу реєстрації відвідувачів ТЦК, колегія суддів зазначає, що запитуваний апелянтом журнал відвідувачів може підтвердити лише факт перебування особи у приміщенні ТЦК та час її прибуття/вибуття.

Водночас він жодним чином не доводить обставин первинної перевірки документів, факту відмови від пред`явлення ВОД або законності доставлення апелянта до приміщення ТЦК та СП.

Таким чином, ненадання журналу саме по собі не свідчить про недоведеність правопорушення.

Щодо рапортів, службових документів та інформації про осіб, які здійснювали доставлення колегія суддів зазначає таке.

Згідно зі ст. 251 КУпАП доказами є фактичні дані, на підставі яких встановлюються подія правопорушення, вина особи та інші істотні обставини.

Верховний Суд у постанові від 20.05.2020 у справі №524/5741/16-а сформулював правову позицію щодо того, що рапорт працівника поліції сам по собі не може розглядатися як беззаперечний доказ вини особи.

Таким чином, рапорт не може автоматично вважатися доказом, який підтверджує всі викладені в ньому обставини.

Щодо доводу про відсутність протоколу адміністративного затримання.

Стаття 261 КУпАП передбачає, що про адміністративне затримання складається протокол, в якому зазначаються: дата і місце його складення; посада, прізвище, ім`я та по батькові особи, яка склала протокол; відомості про особу затриманого; час і мотиви затримання. Протокол підписується посадовою особою, яка його склала, і затриманим. У разі відмовлення затриманого від підписання протоколу в ньому робиться запис про це.

Про місце перебування особи, затриманої за вчинення адміністративного правопорушення, негайно повідомляються її родичі, а на її прохання також власник відповідного підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган.

Органи (посадові особи), правомочні здійснювати адміністративне затримання, про кожний випадок адміністративного затримання осіб інформують у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, центри з надання безоплатної вторинної правової допомоги, крім випадків, якщо особа захищає себе особисто чи запросила захисника.

Зазначені заходи не є тотожними притягненню до адміністративної відповідальності, оскільки не передбачають встановлення вини особи, розгляду справи по суті та ухвалення відповідної постанови.

Водночас колегія суддів враховує, що внесення таких відомостей об`єктивно створює для позивача стан правової невизначеності, а також може спричинити обмеження його особистої свободи шляхом можливого затримання з боку органів Національної поліції. За цих умов побоювання позивача щодо можливості застосування примусових заходів поза належною правовою процедурою є обґрунтованими і підлягають судовому захисту.

Разом з тим, колегія суддів ще раз вважає за необхідне вказати, що сам по собі механізм застосування заходів адміністративного примусу у вигляді затримання та доставлення особи до територіального центру комплектування та соціальної підтримки може бути правомірним, за умови дотримання вимог закону. Відповідно до частини першої статті 27 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», таке звернення до органів Національної поліції можливе лише за наявності одночасно двох умов:

невиконання громадянином обов`язків, передбачених статтею 22 зазначеного Закону;

вчинення ним адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 210-1 КУпАП.

Отже, рішення про ініціювання адміністративного затримання та доставлення приймається саме керівником територіального центру комплектування та соціальної підтримки як спеціально уповноваженою посадовою особою, виключно за наявності підтверджених ознак правопорушення, передбаченого статтею 210-1 КУпАП, та належно зафіксованої підстави для такого звернення.

Разом з цим, застосування заходів адміністративного примусу в кожному конкретному випадку не є обов`язковим, а має здійснюватися лише у разі, коли без їх застосування неможливо забезпечити належний розгляд справи про адміністративне правопорушення або притягнення особи до відповідальності.

Процедура адміністративного затримання та доставлення призовників, військовозобов`язаних і резервістів під час дії воєнного стану спрямована виключно на забезпечення складання і розгляду матеріалів про адміністративне правопорушення, передбачене статтею 210-1 КУпАП. Такий захід не є видом відповідальності, не має каральної мети і не може бути використаний як інструмент примусового призову або мобілізації особи.

Інститут адміністративного затримання не наділяє ні територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, ні органи Національної поліції повноваженнями щодо фактичного обмеження свободи особи поза межами часу, необхідного для складання матеріалів справи та передачі її для розгляду. У свою чергу, ухилення від мобілізації є кримінально караним діянням згідно зі статтею 336 Кримінального кодексу України, тому будь-які заходи примусового фізичного доставлення з метою мобілізації виходять за межі адміністративно-правової процедури та суперечать принципам, встановленим статтями 19 Конституції України та статей 260 263 КУпАП.

Отже, адміністративне затримання може застосовуватися виключно для забезпечення розгляду справи про адміністративне правопорушення, але не для примусового направлення особи до проходження військової служби, здійснення мобілізаційних заходів або виконання наказів військового командування. Використання такого заходу з іншою метою є протиправним.

З огляду на зазначене, колегія суддів, виходячи із встановлених у справі фактичних обставин, принципу jura novit curia та обов`язку суду забезпечити ефективний захист прав особи, не вважає за необхідне надавати ретельну правову кваліфікацію діям групи оповіщення, в контексті здійснення адміністративного затримання та доставлення апелянта до приміщення ТЦК та СП, оскільки такі дії не є предметом даного спору. Посадові особи, які перебували у групі оповіщення, не є відповідачами в даній справі, з огляду на те, що їх дії не оскаржувались позивачем.

Колегія суддів відхиляє доводи апелянта про відсутність законних підстав для доставлення до приміщення ТЦК та СП, а також про невстановлення повноважень працівника ТЦК або поліцейського, оскільки зазначене покликання знаходяться поза межами даного спору.

Наведене також спростовує доводи апелянта про те, що суд не встановив, хто саме вимагав пред`явити військово-обліковий документ.

Стосовно доводу апелянта про застосування максимального розміру штрафу - 25 500 грн., колегія суддів зазначає таке.

Конституційний Суд України зазначає, що принцип домірності застосовують, зокрема, й під час визначення відповідності заходу юридичної відповідальності, що його покладають на особу, характеру та змісту вчиненого нею правопорушення.

Тому реалізація конституційної вимоги щодо індивідуалізації юридичної відповідальності можлива в разі додержання у процедурі притягнення порушника до юридичної відповідальності принципу домірності (пункт 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 1 листопада 2023 року № 9-р(ІІ)/2023).

З огляду на вказане Конституційний Суд України зазначає, що принцип індивідуалізації юридичної відповідальності у процедурі притягнення особи до адміністративної відповідальності на підставі статті 210 -1 КУпАП має виявлятись не лише в притягненні до відповідальності особи, винної у вчиненні правопорушення, а й у призначенні їй виду та розміру покарання з обов`язковим урахуванням характеру вчиненого протиправного діяння, форми вини, характеристики цієї особи, можливості відшкодування заподіяної шкоди, наявності обставин, що пом`якшують або обтяжують відповідальність.

Беручи до уваги надання частиною третьою статті 210-1 КУпАП уповноваженому суб`єктові притягнення особи до юридичної відповідальності варіативності в питанні обрання розміру штрафу, начальник ТЦК, як посадова уповноваженого органу, що розглядає справу про адміністративне правопорушення, під час визначення правопорушникові виду та міри його юридичної відповідальності, зобов`язаний врахувати індивідуальні обставини в кожному конкретному випадку порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію, що відповідатиме принципу домірності та індивідуалізації юридичної відповідальності, і мотивувати своє рішення у постанові (обґрунтувати визначений розмір штрафу), що відповідатиме принципу верховенства права, оскільки інше не виключає необмеженості трактування норми у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі.

Якщо під час розгляду справи обставини, що обтяжують відповідальність, й інші значущі обставини не встановлені, накладення уповноваженим органом на особу адміністративне стягнення у виді штрафу у максимальному розмірі без наведення мотивів у постанові про притягнення до адміністративної відповідальності не відповідає вказаному вище принципу верховенства права та вимогам домірності.

У постанові, що оскаржується у цій справі, суд встановив відсутність мотивування застосування адміністративного стягнення штрафу у максимальному розмірі, а також не враховано відсутність обтяжуючих обставин.

За цих обставин суд дійшов висновку про те, що начальник ТЦК як суб`єкт накладання адміністративного стягнення застосував до відповідача стягнення за вчинене правопорушення і наклав на нього штраф у максимальному розмірі без дотримання принципу індивідуалізації юридичної відповідальності та домірності.

Відповідно до вимог п. 4 ч. 3 ст. 286 КАС України за наслідками розгляду справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності місцевий загальний суд як адміністративний має право, зокрема змінити захід стягнення в межах, передбачених нормативним актом про відповідальність за адміністративне правопорушення, з тим, однак, щоб стягнення не було посилено.

Колегією суддів враховано, що межею, яка розділяє істотне (фундаментальне) порушення від неістотного, є встановлення такої обставини: чи могло бути іншим рішення суб`єкта владних повноважень за умови дотримання ним передбаченої законом процедури його прийняття.

При цьому суб`єкт владних повноважень не може обґрунтовувати правомірність рішення, що оскаржується, іншими обставинами, ніж ті, що зазначені безпосередньо в документі, що оскаржується. За іншого підходу суб`єкт владних повноважень міг би самостійно та довільно змінювати (доповнювати) обґрунтування своїх дій (рішень) після їх вчинення (ухвалення), що не сумісне з принципами правової визначеності та належного урядування.

Вина особи, яка притягується до відповідальності, має бути доведена належними доказами, а не ґрунтуватись на припущеннях, в силу принципу презумпції невинуватості, що підлягає застосуванню у справах про адміністративні правопорушення, всі сумніви щодо події порушення та винності особи, що притягується до відповідальності, тлумачаться на її користь.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 14 лютого 2008 року у справі «Кобець проти України» зазначив, що відповідно до його прецедентної практики при оцінці доказів він керується критерієм «поза розумним сумнівом». Таке доведення має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпції, достатньо вагомих, чітких і взаємоузгоджених.

Так, із відеозапису оголошення апелянту протоколу про адміністративне правопорушення, колегія суддів вбачає, що жодних дій сприяння у розгляді справи про адміністративне правопорушення з боку позивача не було, оскільки останній лише повторював, що «він дух у чоловічому тілі». Крім того, ОСОБА_1 не вказував на наявність обставин, які б пом`якшували його провину щодо відсутності військово-облікового документу, як то випадково забув вдома, зараз можу привести тощо. Більш того, після оголошення протоколу, ОСОБА_1 на розгляд справи не пред`явив наявний військово-обліковий документ.

Із урахуванням вищевикладеного, суд апеляційної інстанції вважає, що під час прийняття оскаржуваної постанови відповідачем надано належну оцінки всім обставинам справи в їх сукупності та наведено належне обґрунтування щодо застосування адміністративної санкції саме у розмірі 25500 грн.

Щодо повідомлення про дату та час розгляду справи, колегія суддів зауважує, що з наявного відеозапису вбачається, що апелянта було належним чином ознайомлено зі змістом протоколу про адміністративне правопорушення, зокрема, повідомлено про розгляд справи про адміністративне правопорушення.

Враховуючи встановлені у справі обставини, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції при вирішенні даного публічно-правового спору правильно встановив фактичні обставини справи та надав їм належну правову оцінку, а доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають правових підстав для скасування оскаржуваного судового рішення.

Відтак, колегія суддів критично оцінює доводи апелянта про наявність у нього та надання представникам відповідача під час перевірки військово-облікового документу, оскільки доказів, які б підтверджували факт пред`явлення позивачем військово-облікового документа в паперовому або електронному вигляді, судом не здобуто, а позивачем таких до матеріалів справи не надано.

Так, у спірній постанові зазначено, що ОСОБА_1 ухилився від участі у розгляді відповідної справ, не виконавши жодних юридично значущих дій, що перелічені у ст. 268 КУпАП, що за позицією відповідача є свідченням невизнання ОСОБА_1 вчиненого адміністративного правопорушення.

Відповідно до ч.1 ст. 286 КУаАП особа, яка притягається до адміністративної відповідальності, має право: знайомитися з матеріалами справи, давати пояснення, подавати докази, заявляти клопотання, подавати заяви; при розгляді справи користуватися юридичною допомогою адвоката, іншого фахівця у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, виступати рідною мовою і користуватися послугами перекладача, якщо не володіє мовою, якою ведеться провадження; оскаржити постанову по справі. Справа про адміністративне правопорушення розглядається в присутності особи, яка притягається до адміністративної відповідальності. Під час відсутності цієї особи справу може бути розглянуто лише у випадках, якщо є дані про своєчасне її сповіщення про місце і час розгляду справи і якщо від неї не надійшло клопотання про відкладення розгляду справи. Особливості розгляду справ про адміністративні правопорушення, передбачені статтями 210 і 210-1 цього Кодексу, а також про адміністративні правопорушення у сферах забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксовані в автоматичному режимі, безпеки на автомобільному транспорті та про порушення правил зупинки, стоянки, паркування транспортних засобів, зафіксовані в режимі фотозйомки (відеозапису), встановлюються статтями 279-1-279-9 цього Кодексу.

Колегія суддів повторює, що жодного клопотання щодо застосування мінімального розміру штрафу ОСОБА_1 не зазначав під час оголошення протоколу, а на розгляд справи про притягнення до адміністративної відповідальності, не з`явився.

Принагідно колегія суддів зазначає, що ОСОБА_1 ні у позові, ні в апеляційній скарзі не спростовує сам факт наявності складу адміністративного правопорушення.

Таким чином, факт вчинення позивачем адміністративного правопорушення, за яке останнього притягнуто до адміністративної відповідальності за ч.3 ст.210-1 КУпАП, підтверджується належними доказами, як це обґрунтовано встановлено судом першої інстанції, а доводи апеляційної скарги зазначених висновків суду не спростовують.

З урахуванням наведеного, колегія суддів доходить висновку, що наведені апелянтом доводи не підтверджені належними та допустимими доказами, є необґрунтованими та не спростовують встановлених судом обставин справи.

Отже, зважаючи на встановлені обставини, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність у діях позивача складу адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 210-1 КУпАП та відсутність у зв`язку з цим підстав для задоволення його позовних вимог.

Згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Оскільки, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції ухвалив оскаржуване рішення відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, а тому підстави для його скасування або зміни відсутні.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.315, 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст. 243, 250, 286, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, апеляційний суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 14 липня 2026 року у справі №490/3205/26 залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її ухвалення та оскарженню не підлягає.

Головуюча суддя Г.П. Казанчук

Суддя Ю.М. Градовський

Суддя В.О Скрипченко