Постанова від 17 вересня 2026 р. у справі №520/6274/26 — Другий апеляційний адміністративний суд

Головуючий І інстанції: Котеньов О.Г.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 вересня 2026 р. Справа № 520/6274/26

Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді Мінаєвої К.В.,

Суддів: Фоміної Л.О. , Ральченка І.М. ,

розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 , Військової частини НОМЕР_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 01.06.2026, майдан Свободи, 6, м. Харків, 61022, по справі № 520/6274/26

за позовом ОСОБА_1

до Військової частини НОМЕР_1

про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

І. Зміст позовних вимог та їх обґрунтування.

ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 (далі - відповідач) , в якому просив суд:

- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 ЄДРПОУ НОМЕР_2 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_3 , середнього заробітку (грошового забезпечення) за весь час затримки розрахунку при звільненні, а саме за період з 18.08.2025 року по 13.03.2026 року рік;

- зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 ЄДРПОУ НОМЕР_2 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_3 , середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні, а саме за період з 18.08.2025 року по 13.03.2026 року рік, у сумі 177 129 грн (сто сімдесят сім тисяч сто двадцять дев`ять) грн. 90 коп.

В обґрунтування позовної заяви позивач зазначив, що після звільнення 18.08.2025 відповідач лише 13.03.2026 року здійснив виплату позивачу грошової компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій, тому вважає, що набув право на виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

ІІ. Зміст рішення суду першої інстанції.

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 01.06.2026 позов задоволено частково.

Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 , середнього заробітку (грошового забезпечення) за весь час затримки розрахунку при звільненні, а саме за період з 18.08.2025 року по 13.03.2026 року рік.

Стягнуто з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні зі служби у розмірі 31 170 (тридцять одна тисяча сто сімдесят ) грн 75 коп.

Відмовлено у задоволенні іншої частини позовних вимог.

Ухвалюючи судове рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що остаточний розрахунок із позивачем у частині виплати всіх належних сум при звільненні станом на день розгляду справи було проведено 13.03.2026 року, відтак період невиконання відповідачем обов`язку щодо виплати належних позивачу сум охоплює час з 19.08.2025 року (з дня, наступного за датою звільнення) по 13.03.2026 року (включно — до дня, що передував проведенню остаточного розрахунку). Враховуючи висновок Верховного Суду у постанові від 08.10.2025 року по справі № 489/6074/23 суд першої інстанції дійшов висновку, що справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, буде стягнення середнього заробітку з відповідача на користь позивача у розмірі 31 170,75 грн (19,5 % від 159850 грн середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні).

ІІІ. Підстави апеляційного оскарження та їх обґрунтування.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції позивач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Харківського окружного адміністративного суду від 01.06.2026 року по справі № 520/6274/26 скасувати та винести нову постанову, якою задовільнити позовні вимоги ОСОБА_1 в повному обсязі.

В доводах апеляційної скарги зазначає, що суд не звернув уваги на те, що відповідач заперечень проти наданого розрахунку суми оплати праці не надавав, розрахунок не спростовував, заперечень до суду, щодо зменшення розміру суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, не подавав, у зв`язку з чим, по справі відсутні законні підстави для зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тому судом помилково застосовано принцип співмірності при визначенні розміру відшкодування працівникові середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Вказує, що судом першої інстанції безпідставно зменшено розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та не враховано, що тривалий період затримки остаточного розрахунку пов`язаний з небажанням відповідача добровільно здійснити відповідну виплату, а сума, яку постановив стягнути суд першої інстанції, визначена без урахування висновку зробленого Верховним Судом у постанові №420/11416/23 від 15.02.2024, тобто як із застосуванням принципу співмірності, так і зі зменшенням періоду виплати до шести місяців, у зв`язку з чим висновок суду щодо розміру середнього заробітку, який підлягає стягненню з відповідача на користь позивача є помилковим.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції відповідач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 01 червня 2026 року по справі № 520/6274/26 та ухвалити нове рішення за наслідками апеляційного перегляду справи.

В доводах апеляційної скарги зазначає, що станом на дату виключення ОСОБА_1 зі списків особового складу та проведення остаточного розрахунку військова частина НОМЕР_1 не володіла інформацією про наявність у нього статусу учасника бойових дій та відповідного права на отримання зазначеної компенсації, а про наявність такого статусу відповідачу стало відомо лише після надходження скарги представника позивача адвоката Лихачова Р.Б. від 15.01.2026 року. При цьому під час проведення розрахунку при звільненні у фінансового органу військової частини були відсутні документи та відомості, необхідні для визначення права позивача на відповідну виплату, а саме відомості щодо наявності статусу учасника бойових дій, підстав для надання додаткової відпустки, періоду набуття такого статусу та кількості невикористаних календарних днів додаткової відпустки, за які могла бути нарахована компенсація. Крім того, сам позивач під час проходження військової служби та під час звільнення не звертався із рапортом про виплату відповідної компенсації, не повідомляв про наявність у нього статусу учасника бойових дій та не подавав документів, необхідних для вирішення питання щодо здійснення такої виплати.

Вказує, що за таких обставин фінансовий орган військової частини не мав правових та фактичних підстав для включення зазначеної компенсації до розрахунку при звільненні, а після отримання відомостей про наявність у позивача статусу учасника бойових дій відповідачем було проведено перевірку зазначених обставин, внесено зміни до наказу про звільнення, здійснено нарахування та виплату компенсації за 42 календарні дні невикористаної додаткової відпустки як учаснику бойових дій у сумі 36 539,23 грн.

Наведені обставини мають визначальне значення для встановлення наявності чи відсутності вини відповідача, оскільки відповідно до статті 117 КЗпП України відповідальність у вигляді виплати середнього заробітку може наставати лише у разі невиплати належних сум саме з вини роботодавця.

Однак зазначеним доводам та доказам суд першої інстанції належної оцінки не надав, обмежившись констатацією факту здійснення спірної виплати після звільнення позивача, що призвело до неповного з`ясування обставин справи та помилкового застосування статті 117 КЗпП України.

Зважаючи, що Харківським окружним адміністративним судом під час розгляду справи № 520/6274/26 по суті неповно з`ясовано обставини справи в частині не надання об`єктивної, повної оцінки наявним доказам, що, у свою чергу, зумовило неповноту судового розгляду справи по суті, вважає, що наявні підстави для скасування судового рішення та ухвалення нового рішення.

ІV. Провадження в суді апеляційної інстанції та виклад позиції інших учасників справи.

Відповідач подав відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в якому вказав, що твердження апелянта про те, що після 19.07.2022 принцип співмірності (пропорційності) взагалі не застосовується не узгоджується з позицією Великої Палати Верховного Суду, сформованою в постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц, яка продовжує застосовуватися. Вважає, що суд першої інстанції правомірно застосував принцип співмірності та врахував частку несвоєчасно виплаченої суми у загальному обсязі належних позивачу виплат, а доводи апеляційної скарги фактично зводяться до незгоди з чинною правовою позицією Великої Палати Верховного Суду. Просив відмовити в задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_2 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 01.06.2026 у справі №520/6274/26 .

Учасники справи повідомлені про перегляд рішення Харківського окружного адміністративного суду від 01.06.2026 судом апеляційної інстанції належним чином шляхом направлення ним копій ухвал Другого апеляційного адміністративного суду про відкриття апеляційного провадження та про призначення даної справи до апеляційного розгляду в електронній формі до електронного кабінету учасників справи.

Згідно зі статтею 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Враховуючи, що рішення суду першої інстанції ухвалено в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження), суд апеляційної інстанції в порядку пункту 3 частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) розглядає справу без повідомлення учасників справи (у порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, оскільки справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів. З урахуванням вимог частини четвертої статті 229 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Розгляд апеляційної скарги здійснюється з урахуванням перебування головуючого судді Мінаєвої К.В. у період з 27.07.2026 по 21.08.2026 у щорічній відпустці відповідно до наказу Другого апеляційного адміністративного суду від 07.07.2026 №2.2-06/268.

V. Обставини, встановлені судом.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи, що ОСОБА_1 з 24.03.2022 проходив військову службу в Військовій частині НОМЕР_1 , що підтверджується військовим квитком серії НОМЕР_4 .

Відповідно до довідки Військової частини НОМЕР_1 від 04.07.2025 №3858 позивач в період з 01.02.2023-30.04.2023, 04.05.2023-31.05.2023, 01.06.2023-01.06.2023, 07.06.2023-30.06.2023, 01.08.2023-24.08.2023, 17.09.2023-19.09.2023, 19.10.2023-31.10.2023, 01.12.2023-17.12.2023, 19.03.2024-29.07.2024, 01.08.2024-13.10.2024 брав участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, перебуваючи в: Соледарській ТГр Бахмутського району Донецької області; Красноріченській громаді Сватівського району Луганської області; Горлівській ТГр Горлівського району Донецької області; Торецькій міській ТГр Бахмутського району Донецької області; Очеретинській селищній громаді Покровського району Донецької області; Часовоярській міській ТГр Бахмутського району Донецької області; Хотінській Гр Сумського району Сумської області; Білопільській ТГр Сумського району Сумської області (додаток 6).Ця довідка є підставою для надання особі статусу учасника бойових дій.

Позивач є учасником бойових дій, що підтверджується посвідченням серія НОМЕР_5 від 24.10.2023, посвідченням серія НОМЕР_6 від 20.10.2025, що містяться в матеріалах справи.

Відповідно до витягу з наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) №203 від 18.08.2025 позивача звільнено з військової служби відповідно до пункті 2 частини 4 статті 26 Закону України “ Про військовий обов`язок та військову службу” ( за станом здоров`я), позивач справи та посаду здав, з 18.08.2025 року позивача виключено зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення.

27.01.2026 представник позивача звернувся до відповідача з заявою про нарахування та виплату ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій.

Листом від 31.01.2026 №1687/1/4572 Військова частина НОМЕР_1 на звернення представника позивача повідомила, що наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 08.01.2026 №8 було внесено зміни до наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) №203 від 18.08.2025, щодо виплати позивачу грошової компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій, яка передбачена абз.2 ч.3 ст.9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» за 2023 рік за 14 діб, 2024 рік за 14 діб, 2025 рік за 14 діб.

13 березня 2026 року відповідач здійснив виплату позивачу грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2023 рік за 14 діб, 2024 рік за 14 діб, 2025 рік за 14 діб у розмірі 36539,23 грн, що підтверджується скріншотом із застосунку "ПриватБанк".

Вважаючи, що відповідачем несвоєчасно проведено остаточний розрахунок при звільненні, тому наявні підстави для стягнення середнього заробітку з час затримки у розрахунку при звільненні, позивач звернувся до суду з цим позовом.

VІ. Позиція суду апеляційної інстанції.

Перевіривши за наявними у справі матеріалами доводи, викладені у апеляційній скарзі, правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права і правової оцінки обставин у справі у межах, визначених статтею 308 КАС України, колегія суддів виходить з наступного.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі статтею 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Відповідно до статті 17 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 07.05.2002 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних зі спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, установивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.

За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців зі служби не врегульовані положеннями спеціального законодавства.

У той же час такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України (далі - КЗпП України).

Закріплені у статтях 116,117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними відповідно до законодавства всіх виплат у день звільнення та водночас стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку з працівником.

Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено дату проведення остаточного розрахунку зі звільненими працівниками та відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, колегія суддів приходить до висновку про можливість застосування норм статей 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення з військової служби.

Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 28.01.2021 по справі 240/11214/19, від 24.12.2020 по справі 340/401/20, від 05.08.2020 по справі 826/20350/16, від 15.07.2020 по справі 824/144/16-а, від 31.10.2019 по справі 2340/4192/18, від 26.06.2019 по справі 826/15235/16.

Статтею 47 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, з урахуванням змін, внесених Законом України від 01.07.2022 №2352-ІХ) передбачено, що власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу.

Згідно із частиною першою статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.

У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.

Статтею 117 КЗпП України визначено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні.

Частиною першою статті 117 КЗпП України встановлено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Отже, у випадку встановлення порушення роботодавцем вищевказаних норм та наявності для застосування до останнього наслідків, передбачених статтею 117 КЗпП України, належним способом захисту порушених прав працівника буде стягнення з такого роботодавця суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 у справі № 1-5/2012 за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Зазначені правові висновки щодо застосування статті 117 КЗпП України викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020 по справі №821/1083/17.

Судовим розглядом встановлено, що наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) №203 від 18.08.2025 позивача звільнено з військової служби та виключено зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення.

Наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 08.01.2026 №8 внесено зміни до наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) №203 від 18.08.2025 в частині виплати позивачу грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій, яка передбачена абз.2 ч.3 ст.9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» за 2023 рік за 14 діб, 2024 рік за 14 діб, 2025 рік за 14 діб.

13 березня 2026 року відповідач здійснив виплату позивачу грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2023 рік за 14 діб, 2024 рік за 14 діб, 2025 рік за 14 діб у розмірі 36539,23 грн, що підтверджується скріншотом із застосунку "ПриватБанк".

Вказаними обставинами підтверджено право позивача при звільненні зі служби на отримання у належному розмірі грошового забезпечення в частині компенсації за невикористані дні додаткових відпусток з 18.08.2025 по 13.03.2026.

Після виплати зазначених коштів відповідач не звільняється від встановленої статтею 117 КЗпП України відповідальності у виді виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за весь період невиплати належних позивачу при звільненні сум.

Враховуючи наведене, суд першої інстанції правильно констатував, що позивач має право на виплату йому середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України.

Доводи апеляційної скарги відповідача стосовно того, що під час проведення розрахунку при звільненні у фінансового органу військової частини були відсутні документи та відомості, необхідні для визначення права позивача на відповідну виплату, а саме відомості щодо наявності у позивача статусу учасника бойових дій, колегія суддів відхиляє, та зауважує, що позивач з 24.03.2022 до 18.08.2025 проходив військову службу в Військовій частині НОМЕР_1 , що підтверджується записами у військовому квитку серії НОМЕР_4 .

Під час проходження служби у Військовій частині НОМЕР_1 позивач отримав статус учасника бойових дій, що підтверджується посвідченням серія НОМЕР_5 виданим 24.10.2023 року.

Колегія суддів зауважує, що військова частина, в якій проходить військову службу військовослужбовець є суб`єктом, який безпосередньо бере участь у процесі надання статусу учасника бойових дій військовослужбовцю, зокрема, готує документи, направляє їх до комісії. Тобто інформація про наявність статусу або первинних документів, що дають на нього право (довідка про безпосередню участь у бойових діях) має бути наявна в матеріалах особової справи військовослужбовця.

Тому, якщо військова частина неналежно вела облік особового складу, не внесла копію посвідчення УБД до особової справи або втратила інформацію, вказане є виною суб`єкта владних повноважень, який відповідає за ведення належного обліку особового складу військової частини.

Досліджуючи визначений судом першої інстанції розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивача, колегія суддів враховує наступне.

За усталеною практикою застосування положень статті 117 КЗпП України в редакції, яка діяла до 19.07.2022 (до набрання чинності Законом №2352-ІХ), при вирішенні спорів щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Такий підхід в частині необхідності застосування принципів розумності, справедливості та пропорційності при визначенні суми розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку, запроваджено Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 26.06.2019 та від 26.02.2020 у справах № 761/9584/15-ц та № 821/1083/17, та застосовано Верховним Судом у постанові від 20.05.2020 у справі № 816/1640/17 та сформований з урахуванням того, що редакція статті 117 КЗпП України не обмежувала періоду, за який може стягуватися середній заробіток у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні.

У той же час, відповідно до статті 117 КЗпП України, у чинній редакції, час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає оплаті середнім заробітком, обмежений шістьма місяцями.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.10.2025 у справі № 489/6074/23 вирішила виключну правову проблему щодо тлумачення та застосування положень статті 117 КЗпП України у редакції, яка набрала чинності 19.07.2022.

Необхідність формування єдиної правозастосовної практики була зумовлена виникненням у межах різних касаційних судів Верховного Суду розбіжностей у правових позиціях щодо можливості зменшення судом розміру відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, після законодавчого обмеження Законом № 2352-IX максимального періоду його нарахування шістьма місяцями.

Велика Палата Верховного Суду звернула увагу, що зі змісту частини першої статті 117 КЗпП України (в редакції Закону № 2352-IX) вбачається, що законодавець установив максимальну межу періоду, за який нараховується компенсація за затримку розрахунку. Очевидною метою такого законодавчого втручання є забезпечення правової визначеності та запобігання ситуаціям, за яких розмір відповідальності роботодавця міг досягати надмірних значень, що не відповідало б принципу пропорційності. Таким чином, законодавець врегулював критерій «період затримки (прострочення)», установивши для нього граничну межу.

Водночас установлення максимального і преклюзивного строку для нарахування середнього заробітку не слід тлумачити як відмову від застосування принципу пропорційності при визначенні остаточного розміру стягнення.

Законодавче рішення усуває ризик «нескінченної» відповідальності в часі, проте не вирішує проблему можливої неспівмірності суми компенсації та розміру основного боргу, яка може виникати і в межах установленого шестимісячного строку. Законодавець установив максимальний поріг відповідальності, однак не визначив, що сума компенсації має бути безумовно стягнута незалежно від обставин.

Верховний Суд у постанові від 06.12.2024 у справі № 440/6856/22 обґрунтував свою позицію про неможливість застосування висновків Великої Палати Верховного Суду тим, що законодавець, прийнявши Закон № 2352-IX, «на нормативному рівні усунув обставини, які призводили до порушення критеріїв співмірності, недобросовісності» (пункт 65 постанови). Також суд указав, що обмеження строку звернення до суду трьома місяцями (зміни до статті 233 КЗпП України) усунуло чинник, який зумовлював недобросовісну поведінку працівника (пункт 66 постанови). З цього суд зробив висновок, що критерії Великої Палати, побудовані для умов необмеженого строку стягнення, більше не є релевантними.

Велика Палата Верховного Суду вважає таку аргументацію помилковою, адже поняття «обмеження максимального строку» та «досягнення співмірності» не можна ототожнювати.

Шестимісячне обмеження не нівелює необхідності застосування судом критеріїв, визначених Великою Палатою. Суд при вирішенні подібного спору має оцінювати обставини справи (зокрема, розмір боргу) для визначення справедливого розміру компенсації, який може дорівнювати середньому заробітку за шість місяців, однак може бути і значно меншим, але в будь-якому разі не може перевищувати цю встановлену законом межу.

Велика Палата Верховного Суду наголошує, що Закон № 2352-IX не змінив правову природу відшкодування за статтею 117 КЗпП України, яка залишається компенсаційною. Оскільки мета норми права – компенсація, а не покарання, тому і принципи, як-от розумності, справедливості та пропорційності слід застосовувати до визначення розміру компенсації незмінно і послідовно.

Статтю 117 КЗпП України потрібно тлумачити у взаємозв`язку із загальними принципами цивільно-правової відповідальності.

Натомість підхід, запропонований Касаційним адміністративним судом у справі №440/6856/22, не відповідає фундаментальним принципам справедливості та пропорційності, адже передбачає формальний підхід до вирішення такого трудового спору, що допускає можливість стягнення очевидно неспівмірної суми.

У зв`язку з вищенаведеним, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.10.2025 у справі № 489/6074/23 відступила від висновків Касаційного адміністративного суду, викладених у постанові від 06.12.2024 у справі № 440/6856/22, та зазначила, що обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом № 2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати.

Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.

Застосовуючи наведений підхід Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів зазначає, що під час визначення суми середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні за період з 19.08.2025 (перший день після звільнення) до 12.03.2026 (день, що передує дню остаточного розрахунку) необхідно врахувати обмеження такого періоду шістьма місяцями, у силу вимог статті 117 КЗпП України, та застосувати принцип співмірності.

Відповідно до пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100 (далі по тексту – Порядок №100), у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Згідно з абз. 1, 2 п. 3 Порядку № 100 при обчисленні середньої заробітної плати враховуються всі суми нарахованої заробітної плати згідно із законодавством та умовами трудового договору, крім визначених у пункті 4 цього Порядку.

Суми нарахованої заробітної плати, крім премій (в тому числі за місяць) та інших заохочувальних виплат за підсумками роботи за певний період, враховуються у тому місяці, за який вони нараховані, та у розмірах, в яких вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт.

Підпунктом «б» пункту 4 Порядку № 100 передбачено, що при обчисленні середньої заробітної плати не враховуються одноразові виплати (компенсація за невикористану відпустку, матеріальна допомога, допомога працівникам, які виходять на пенсію, вихідна допомога тощо).

Відповідно до пункту 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді.

Враховуючи викладені положення, при обчисленні розміру середньоденного грошового забезпечення позивача, слід виходити з числа відпрацьованих календарних днів за цей період.

З огляду на матеріали справи, останнім днем звільнення позивача зі служби та всіх видів грошового забезпечення є 18.08.2025, тому двома попередніми місяцями перед звільненням є червень та липень 2025 року.

Згідно з довідкою про доходи від 29.05.2026 №ДД/480 заробітна плата позивача за останні два календарні місяці роботи, що передували звільненню, становить: за липень - червень 2025 року - 0,00 грн, а також за травень 2025 року - 0, 00 грн, та за квітень 2025 - 2649, 68 грн, отже до розрахунку середньоденного грошового забезпечення позивача слід взяти лютий та березень 2025 року, тобто ті місяці, в яких йому нараховувалось грошове забезпечення під час проходження служби. Так, у лютому 2025 нараховано - 26496, 80 грн, у березні 2025 нараховано - 26496,80 грн.

Середньоденна заробітна плата складає 868,75 грн. (52993,60 грн / 61 календарний день, з урахуванням нарахованих сум грошового забезпечення за лютий 2025 року - 26496,80 грн, березень 2025 року - 26496, 80 грн).

День відрахування позивача з усіх видів забезпечення 18.08.2025 вважається останнім днем служби. Період нарахування середнього грошового забезпечення за весь час затримки по день фактичного розрахунку з урахуванням положень статті 117 КЗпП України складає 184 календарних дні.

Таким чином, сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, обчислена в повному обсязі за 184 днів, складає 159850 грн (184 (кількість календарних днів затримки розрахунку) х 868,75 грн (розмір середньоденного грошового забезпечення)).

Продовжуючи апеляційний розгляд справи, колегія суддів зазначає, що у спірних правовідносинах загальний розмір належних позивачу при звільненні виплат складав 187321,63 грн, яка складається з: 36539,23 грн - сума компенсації за невикористані дні додаткових відпусток, яка виплачена 13.03.2026; 150782,40 грн - виплачена позивачу сума у серпні 2025 року під час звільнення.

Отже, несвоєчасно виплачена сума індексації грошового забезпечення становить 19,50 % (36539, 23 грн х 100 / 187321,63 грн).

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, буде стягнення середнього заробітку з відповідача на користь позивача (за період з 19.08.2025 (перший день після звільнення) до 12.03.2026 (день, що передує дню остаточного розрахунку) у розмірі 31170,75 грн (19,50% від 159850 грн - середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні).

Посилання позивача на безпідставне зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні без урахування висновку зробленого Верховним Судом у постанові №420/11416/23 від 15.02.2024, колегія суддів відхиляє та зазначає, що з огляду на правовий висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 08.10.2025 у справі № 489/6074/23 судом правомірно застосовано принцип співмірності та зменшено розмір середнього заробітку, який підлягає стягненню на користь позивача.

Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції під час розгляду справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.

Відповідно до положень статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Підсумовуючи викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, повно дослідив наявні докази, дав їм належну оцінку та прийняв законне та обґрунтоване рішення із дотриманням вимог матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, тому оскаржуване рішення слід залишити без змін.

Керуючись ст. ст. 243, 250, 311, 315, 316, 321, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційні скарги ОСОБА_1 , Військової частини НОМЕР_1 залишити без задоволення.

Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 01.06.2026 по справі № 520/6274/26 залишити без змін .

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя-доповідач К.В. Мінаєва

Судді Л.О. Фоміна І.М. Ральченко