Постанова від 12 серпня 2026 р. у справі №946/6412/22 — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/4221/26

Справа № 946/6412/22

Головуючий у першій інстанції Бальжик О.І.

Доповідач Коновалова В. А.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

Іменем України

13.08.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Коновалової В.А.,

суддів: Карташова О.Ю., Назарової М.В.,

за участю секретаря судового засідання Юцикова Д.Є.,

учасники справи:

позивач – ОСОБА_1 ,

відповідач – ОСОБА_2 ,

третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору – ОСОБА_3 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Одеського апеляційного суду в порядку спрощеного позовного провадження справу

за апеляційними скаргами ОСОБА_1 , від імені якої діє представник ОСОБА_4 , та ОСОБА_2 ,

на рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 10 липня 2025 року,

за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_3 ,

в с т а н о в и в:

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя в обґрунтування якого зазначила, що з 22.07.2000 перебувала з відповідачем ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі, в якому ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_5 . 14.10.2014 року сторони з метою придбання квартири АДРЕСА_1 передали ОСОБА_6 16 500 доларів США, а ОСОБА_6 написав розписку про отримання грошових коштів, при цьому сторони підтвердили, що вартість квартири складає 26 500 доларів США, і що повний розрахунок у розмірі 10 000 доларів США має бути проведено до 31.12.2015 року. 13.02.2018 року ОСОБА_6 продав вищевказану квартиру третій особі. У квітні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_6 про стягнення з нього половини авансу в розмірі 8 250 доларів США посилаючись на те, що вона є солідарним кредитором. 08.08.2018 року ОСОБА_6 повернув ОСОБА_2 грошові кошти в розмірі 16 500 доларів США, а Ізмаїльський міськрайонний суд Одеської області у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_6 про повернення грошових коштів відмовив. ОСОБА_1 вважає, що договір щодо передачі грошей було укладено в інтересах сім`ї, а тому вона має право на отримання від колишнього чоловіка 8 250 доларів США в порядку поділу спільного майна подружжя.

ОСОБА_1 просила суд стягнути із ОСОБА_2 на її користь 1/2 частину грошових коштів, повернутих останньому 08.08.2018 року ОСОБА_6 в розмірі 8 250 доларів США.

Ізмаїльський міськрайонний суд Одеської області заочним рішенням від 25 травня 2023 року позов ОСОБА_1 задовольнив. Стягнув із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 8 250 доларів США. Вирішив питання розподілу судових витрат.

Ухвалою Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 06 лютого 2024 року скасовано заочне рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 25 травня 2023, розгляд справи призначено в порядку загального позовного провадження.

Ухвалою Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 10 травня 2024 року до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, залучено ОСОБА_3 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Ізмаїльський міськрайонний суд Одеської області рішенням від 10 липня 2025 позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_3 про поділ майна подружжя, задовольнив частково. Стягнув із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 6 250 доларів США. Вирішив питання розподілу судових витрат.

Суд першої інстанції виходив з того, що грошові кошти в сумі 4 000 доларів США, які стягнуті зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_7 на підставі рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 22.11.2021 року у справі №500/2302/19, підлягають врахуванню при поділі спільного майна подружжя. Договір безпроцентної позики від 01.09.2014 року, яким начебто ОСОБА_3 позичила ОСОБА_2 269 936,03 грн, що на момент позики становило еквівалент 10 000 доларів США за курсом НБУ, суд до уваги не прийняв, та відповідно вказану у ньому суму при поділі майна сторін не врахував, оскільки суду не представлено жодних належних і допустимих доказів на підтвердження того факту, що вказаний договір позики укладено відповідачем в інтересах сім`ї, а також що отримані ним за цим договором грошові кошти використано для задоволення потреб сім`ї. У наданому ОСОБА_2 договорі позики не зазначено, що позика отримана саме на придбання квартири АДРЕСА_2 , та не вказано, що ОСОБА_1 , як дружина, надавала свою згоду на її отримання. Позивачка не була присутньою під час укладення вказаного договору, про його існування дізналася лише через шість років судових проваджень з відповідачем. Вказаний факт узгоджується з наданими у судовому засіданні поясненнями ОСОБА_3 про те, що ані вона, ані відповідач в її присутності про існування між ними договору позики позивачці не повідомляли. Суд також врахував той факт, що ОСОБА_3 з вимогою про повернення грошових коштів за договором позики до ОСОБА_2 не зверталася, хоча строк повернення коштів за ним сплив 16.02.2024 року. Крім того, суд відхилив доводи відповідача про те, що нині покійний батько позичив їм з позивачкою на придбання квартири 2 000 доларів США за недоведеністю. З урахуванням наведеного суд частково задовольнив позов, стягнувши із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 6 250 доларів США (16 500 – 4 000 / 2).

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , від імені якої діє представник ОСОБА_4 , просить змінити рішення Ізмаїльського міськрайонного суду від 10.07.2025 по справі №946/6412/22, задовольнивши її позовні вимоги до ОСОБА_2 у повному обсязі, з огляду на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати рішення Ізмаїльського міськрайонного суду від 10.07.2025 по справі №946/6412/22, постановивши нове судове рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 у розмірі 250 доларів США, посилаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

(1) Доводи особи, яка подала апеляційну скаргу

Апеляційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що ОСОБА_2 18.10.2017 за своєю волею склав розписку про його борг перед ОСОБА_7 в розмірі 4 000 доларів США з терміном повернення на 18.10.2018, в той час коли з квітня 2017 між подружжям припинилось сумісне проживання. ОСОБА_2 взяв ці гроші після 14.10.2014, тобто після передачі 16 500 доларів США ОСОБА_6 та під час судового розгляду ОСОБА_2 не зміг пояснити, куди поділися 4 000 доларів США. Судом першої інстанції зроблено помилковий висновок, що грошові кошти в сумі 4 000 доларів США, які стягнуті із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_7 на підставі рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 22.11.2021 у справі №500/2302/19, слід врахувати при поділі спільного майна подружжя. В рішенні по справі № 500/2302/19 вказано, що квартира так і не була придбана подружжям ОСОБА_8 і грошові кошти у сумі 4 000 доларів повернуті ОСОБА_2 власником квартири ОСОБА_6 , оскільки він її продав іншій особі, вже після того, як було припинено шлюбні стосунки зі ОСОБА_1 , що є обставинами, які не підлягають доказуванню у відповідності до ч. 2 ст.82 ЦПК України. Відповідач не надав суду докази, що одержані за договором грошові кошти використані в інтересах сім`ї. Із договору позики вбачається, що відповідач ОСОБА_2 зобов`язався повернути борг до 18.10.2018 року. Оскільки відповідач свої грошові зобов`язання перед позивачкою не виконав, з останнього на користь позивача підлягає стягненню 4 000 доларів США, що станом на день подачі позовної заяви становить 109 025,20 грн. Фактично Ізмаїльський міськрайонний суд рішенням від 10.07.2025 по цивільній справі №946/6412/22 намагається переглянути рішення Ізмаїльського міськрайонного суду від 22.11.2021 та постанову Одеського апеляційного суду від 26.09.2022 по цивільної справі №500/2302/19, яке знаходиться на завершальній стадії виконавчого провадження. Згідно розписки від 14.10.2014 ОСОБА_6 отримав від ОСОБА_2 в якості завдатку за квартиру 16 500 доларів США. Договір по передачі грошей був укладений в інтересах сім`ї ОСОБА_8 , так як вони намагалися придбати окрему квартиру. ОСОБА_6 на підставі розписки 08.08.2018 повернув ОСОБА_2 16 500 доларів США та ці гроші на теперішній час знаходяться у відповідача. В матеріалах справи відсутні інші письмові документи, які б підтверджували, що колишнє подружжя надавало ці гроші або частину з них третім особам. ОСОБА_1 на за час шлюбу постійно працювала на судах морського і річного флоту. Суд безпідставно зменшив обсяг загальної сумісної власності з 16 500 доларів до 12 500 доларів США, що суперечить ст. 70-71 СК України, п. 24 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21.12.2007.

Вимоги апеляційної скарги ОСОБА_2 обґрунтовано тим, що рішення суду в частині обставин отримання позики від ОСОБА_3 ґрунтується виключно на підставі пояснень позивача, без надання оцінки письмовим доказам, ігнорування суперечливої поведінки позивача та визнання боргу позивачем у її попередній поведінці. Судом першої інстанції неправильно розтлумачено різні правові інститути, врегульовані статтею 65 СК України: розпорядження спільним майном, яке вимагає згоди другого з подружжя, та укладення договору в інтересах сім`ї, який створює обов`язки для другого з подружжя, якщо отримане за договором майно було використано в інтересах сім`ї. Метою отримання позики у ОСОБА_3 було придбання квартири для спільного проживання сім`ї, а тому суд, вимагаючи доказів письмової згоди позивача, застосував нерелевантну норму права та дійшов помилкового висновку. З одного боку суд дійшов висновку, що договір позики з ОСОБА_3 не було укладено в інтересах сім`ї, що має юридичним наслідком визнання боргу у розмірі 10 000 доларів США особистим для ОСОБА_2 , а не спільним. З іншого боку, суд проігнорував походження коштів і визнав майже всю суму, яка надійшла від цих особистих боргів, спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу. Суд встановив, що скаржнику було повернуто ОСОБА_6 16 500 доларів США, однак ОСОБА_2 тепер зобов`язаний виплатити значно більшу суму, оскільки зобов`язаний повернути борг ОСОБА_9 у розмірі 4 000 доларів США, повернути особистий борг ОСОБА_3 у розмірі 10 000 доларів США, виплатити позивачу її частку спільного майна згідно оскаржуваного рішення у розмірі 6 500 доларів США, що на 3 750 доларів США більше, ніж загальна сума коштів, яку повернув ОСОБА_6 , що є неприпустимим та суперечить засадам справедливості і розумності. Скаржник вважає, що із загальної суми 16 500 доларів США необхідно вирахувати боргові зобов`язання: 4 000 доларів США – борг ОСОБА_2 перед матір`ю позивача ОСОБА_9 , встановлений рішенням суду у справі №500/2302/19; 10 000 доларів США – борг ОСОБА_2 перед ОСОБА_3 , підтверджений договором та поясненнями третьої особи, а також визнаний позивачем, 2 000 доларів США – які є особистими коштами ОСОБА_2 та походять від боргу перед батьком відповідача, отримані внаслідок спадкування та є особистою власністю відповідача і поділу не підлягають. Відповідно 500 доларів США – це спільна сумісна власність подружжя, яка підлягає поділу, з якої позивачу належить 250 доларів США.

(2) Позиція інших учасників справи

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 22.10.2025 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2 та ОСОБА_1 роз`яснювалось право подання до апеляційного суду відзиву на апеляційну скаргу у відповідності до положень ст. 360 ЦПК України.

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 29.10.2025 року поновлено ОСОБА_1 , від імені якої діє представник ОСОБА_4 , строк на апеляційне провадження та відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою, ОСОБА_2 роз`яснювалось право подання до апеляційного суду відзиву на апеляційну скаргу у відповідності до положень ст. 360 ЦПК України.

Копію ухвали про відкриття апеляційного провадження від 22.10.2025 та копію ухвали про відкриття апеляційного провадження від 29.10.2025 року отримано представником ОСОБА_1 - адвокатом Петровим В.С. 30.10.2025 року та 08.11.2025 року відповідно в особистому кабінеті Електронного суду, що підтверджується довідками.

Копію ухвали про відкриття апеляційного провадження від 22.10.2025 та копію ухвали про відкриття апеляційного провадження від 29.10.2025 року отримано представником ОСОБА_2 - адвокатом Кобрак Р.І. 30.10.2025 року та 08.11.2025 року відповідно в особистому кабінеті Електронного суду, що підтверджується довідками.

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 Копію ухвали про відкриття апеляційного провадження від 22.10.2025 та копію ухвали про відкриття апеляційного провадження від 29.10.2025 року отримали у відповідності до ч. 7 ст. 272 ЦПК України.

Копію ухвали про відкриття апеляційного провадження від 22.10.2025 та копію ухвали про відкриття апеляційного провадження від 29.10.2025 року та апеляційні скарги отримано ОСОБА_3 13.12.2025, про що свідчить рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення, повернуте на адресу суду.

Правом на подання відзиву на апеляційну скаргу сторони не скористалися.

Учасники процесу про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином.

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином у відповідності до ч. 5 ст. 130 ЦПК України.

ОСОБА_3 про дату, час та місце розгляду справи повідомлена належним чином, у відповідності до п.3 ч. 8 ст. 128 ЦПК України.

Представник позивача ОСОБА_1 – адвокат Петров В. С. в судовому засіданні в режимі відеоконференції просив суд задовольнити апеляційну скаргу ОСОБА_1 та відмовити в задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_2 .

Представник відповідача ОСОБА_2 – адвокат Кобак Р. І. в судовому засіданні в режимі відеоконференції просив суд задовольнити апеляційну скаргу ОСОБА_2 та відмовити в задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_1 .

ПОЗИЦІЯ АПЕЛЯЦІЙНОГО СУДУ

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність й обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів апеляційного суду приходить до наступного.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Ухвалюючи рішення суд першої інстанції виходив з того, що грошові кошти в сумі 4 000 доларів США, які стягнуті зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_7 на підставі рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 22.11.2021 року у справі №500/2302/19, підлягають врахуванню при поділі спільного майна подружжя. Договір безпроцентної позики від 01.09.2014 року, яким начебто ОСОБА_3 позичила ОСОБА_2 269 936,03 грн, що на момент позики становило еквівалент 10 000 доларів США за курсом НБУ, суд до уваги не прийняв, та відповідно вказану у ньому суму при поділі майна сторін не врахував, оскільки суду не представлено жодних належних і допустимих доказів на підтвердження того факту, що вказаний договір позики укладено відповідачем в інтересах сім`ї, а також що отримані ним за цим договором грошові кошти використано для задоволення потреб сім`ї. У наданому ОСОБА_2 договорі позики не зазначено, що позика отримана саме на придбання квартири АДРЕСА_2 , та не вказано, що ОСОБА_1 , як дружина, надавала свою згоду на її отримання. Позивачка не була присутньою під час укладення вказаного договору, про його існування дізналася лише через шість років судових проваджень з відповідачем. Вказаний факт узгоджується з наданими у судовому засіданні поясненнями ОСОБА_3 про те, що ані вона, ані відповідач в її присутності про існування між ними договору позики позивачці не повідомляли. Суд також врахував той факт, що ОСОБА_3 з вимогою про повернення грошових коштів за договором позики до ОСОБА_2 не зверталася, хоча строк повернення коштів за ним сплив 16.02.2024 року. Крім того, суд відхилив доводи відповідача про те, що нині покійний батько позичив їм з позивачкою на придбання квартири 2 000 доларів США за недоведеністю. З урахуванням наведеного суд частково задовольнив позов, стягнувши із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 6 250 доларів США (16 500 – 4 000 / 2).

Проаналізувавши встановлені судом першої інстанції обставини у справі колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Матеріально-правовою вимогою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 є поділ майна подружжя, зокрема 16 500 доларів США, які були передані ОСОБА_6 в якості завдатку для купівлі квартири та в подальшому повернуті відповідачу ОСОБА_2 .

Для врегулювання спорів, які виникають із майнових відносин між подружжям, у тому числі колишнім, підлягають застосуванню передусім норми СК України.

Відповідно до положень частин другої, дев`ятої статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Відповідно до частин першої та другої статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов`язків подружжя.

Згідно із частиною першою статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є, зокрема: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто (пункти 1, 3 частини першої статті 57 СК України).

Згідно ч. 7 ст. 57 СК України, якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.

Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що, вирішуючи спір про поділ майна подружжя, необхідно установити обсяг спільно нажитого майна, з`ясувати час та джерела його придбання (див.: постанову Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15, від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15).

Відповідно до частини третьої статті 61 СК України якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Тлумачення статті 61 СК України дає підстави для висновку, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті.

Грошові кошти – різновид майна відповідно до глави 13 ЦК України.

Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї (частина четверта статті 65 СК України).

У випадку коли під час розгляду вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї.

Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя, а тому якщо боргові зобов`язання підтверджуються наявними у справі доказами, такі боргові зобов`язання повинні враховуватися при поділі майна подружжя.

Верховний Суд неодноразово наголошував, що перебування сторін у зареєстрованому шлюбі на час виникнення правовідносин щодо позики саме собою не є безумовною підставою для покладення на іншого з подружжя, який не був позичальником за договором позики, в солідарному порядку обов`язків, визначених договором позики щодо повернення суми боргу, оскільки за таких умов підлягає доведеність укладення договору в інтересах сім`ї та використання отриманих у борг грошей в інтересах сім`ї (постанови Верховного Суду від 14 листопада 2024 року в справі № 727/1140/21, від 03 грудня 2024 року у справі № 553/2879/21, від 10 червня 2026 року у справі № 398/1964/22).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц зазначила, що за нормами сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані із сім`єю інтереси одного з подружжя. Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя.

У постанові Верховного Суду від 15 травня 2024 року у справі №758/5172/20 зазначено, що для визначення, чи є боргові зобов`язання, набуті одним з подружжя, спільними та чи підлягатимуть вони врахуванню під час поділу майна, потрібно з`ясувати, чи укладено договір в інтересах сім`ї, а не у власних, а також чи використано одержане за договором в інтересах сім`ї. Якщо один з подружжя, уклавши відповідний правочин, отримує кошти чи інше майно, яке використовує в інтересах сім`ї, то в іншого виникає зобов`язання щодо повернення цих коштів. Однак якщо гроші одержано для власних потреб, таке боргове зобов`язання поділу не підлягає.

Згідно з ч. 1, 2 ст. 68 СК України, розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до Цивільного кодексу України.

Частиною 1 статті 69 СК України визначено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою.

У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України).

Майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення (частина перша статті 71 СК України).

Тлумачення частини першої статті 71 СК України свідчить, що як поділ спільного сумісного майна в натурі, так і визначення розміру часток кожного з них, може здійснюватися на підставі: договору подружжя; рішення суду при наявності спору між подружжям.

Як роз`яснено в пунктах 23, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, частина третя статті 368 ЦК України) відповідно до частин другої, третьої статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто.

Як встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому 22.07.2000 року відділом реєстрації актів громадянського стану Ізмаїльської міської ради шлюбі, який рішенням Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 21.06.2018 року по справі №500/855/18 було розірвано.

Згідно розписки ОСОБА_6 , складеної 14.10.2014, останній отримав в якості завдатку за квартиру АДРЕСА_1 від ОСОБА_2 грошову суму в розмірі 16 500 доларів США (шістнадцять тисяч п`ятсот доларів США), при цьому повна вартість квартири складає 26 500 доларів США (двадцять шість тисяч п`ятсот доларів США) та повний розрахунок сторонами відбудеться не пізніше 31.12.2015.

Жодною із сторін не заперечувалось, що придбання квартири, завдаток за яку у розмірі 16 500 доларів США було передано ОСОБА_6 , не відбулось.

Рішенням Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 27 червня 2019 року по справі №500/1990/18, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 08.09.2022, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_6 треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_2 , ОСОБА_10 , про повернення грошових коштів відмовлено.

Вищенаведеними судовими рішеннями встановлено, що ОСОБА_6 повернув грошові кошти у розмірі 16 500 доларів США ОСОБА_2 . Вказаний факт підтверджено копією розписки ОСОБА_2 про отримання грошових коштів у розмірі 16 500 доларів США, складеною ним 08.08.2018, яка наявна у матеріалах справи.

Звертаючись до суду із позовом, позивач ОСОБА_1 просила суд в порядку поділу майна подружжя стягнути на її користь зі ОСОБА_2 8 250 доларів США, тобто половину від суми завдатку на придбання квартири, сплаченого подружжям.

Колегія суддів наголошує, що метою доказування є з`ясування дійсних обставин справи, обов`язок доказування покладається на сторін, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним з найважливіших наслідків принципу змагальності у цивільному процесі (постанова Верховного Суду від 26 травня 2022 року у справі №362/3705/20).

Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

ЄСПЛ визнає допустимість застосування у цивільних справах стандарту доказування «баланс ймовірностей» (balance of probabilities) (див. наприклад п. 43 рішення від 15 листопада 2007 року у справі «Бендерський проти України», заява №22750/02; рішення від 15 листопада 2007 року у справі «Khamidov v. russia», заява №72118/01; рішення від 23 серпня 2016 року у справі «J.K. and others v. Sweden», заява № 59166/12) та вказує на його відмінність із стандартом доказування у кримінальних справах - «поза розумним сумнівом» (beyond reasonable doubt).

Водночас стандарт доказування «баланс ймовірностей» чи «перевага доказів» не є просто припущенням, заснованим на здогадках або підозрах, він обов`язково має ґрунтуватися на певних доказах та їх оцінці судом.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції надав належну оцінку договору безпроцентної позики, укладеному між ОСОБА_3 (позикодавцем) та ОСОБА_2 (позичальником) від 01.09.2014 року, за умовами якого позикодавець передала у власність позичальнику позику у розмірі 269 936,03 грн, що еквівалентно 10 000 доларів США за курсом НБУ, встановленим на момент укладення договору, а останній зобов`язався повернути її у строк до 16.02.2024, адже даний договір містить лише відомості про предмет договору, в той час як цільове призначення отриманих позичальником коштів, тобто мета їх використання, у ньому відсутня, що в свою чергу унеможливлює факт того, що укладення вказаного договору та використання відповідачем коштів були спрямовані для задоволення потреб сім`ї.

У наданому відповідачем ОСОБА_2 договорі позики не зазначено, що позика ним отримана саме на придбання квартири АДРЕСА_1 . Заслуговує на увагу і той факт, що про існування вказаного договору ОСОБА_1 дізналася лише через шість років судових проваджень з відповідачем ОСОБА_2 , що узгоджується із показами ОСОБА_3 , яка була допитана у судовому засіданні під час судового розгляду у суді першої інстанції та пояснила суду, що про вказаний договір ні вона, ні відповідач ОСОБА_2 позивача по справі ОСОБА_1 не повідомляли, протилежного відповідачем не спростовано.

Окрім того, строк повернення коштів у відповідності до п. 4.1 договору позики сплив 16.02.2024 року, однак ОСОБА_3 ні з окремим судовим позовом, ні в межах розгляду даної цивільної справи в якості третьої особи, що заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору та відповідно зміну свого процесуального статусу не зверталася.

Колегія суддів наголошує, що сама собою наявність договору позики або розписки не свідчить про виникнення спільного боргу подружжя. Для покладення відповідних зобов`язань на другого з подружжя необхідно встановити не лише факт отримання коштів одним із подружжя, а й те, що договір укладено в інтересах сім`ї та одержані кошти фактично використані на сімейні потреби. Водночас ОСОБА_2 жодних доказів, які б підтверджували укладення договору позики в інтересах сім`ї, зокрема, використання отриманих коштів на придбання спірного майна, суду не надав, отже, правових підстав для визнання позики спільним зобов`язанням сторін немає.

Доводи апеляційної скарги про те, що на укладення договору позики згода ОСОБА_1 не потребувалася, оскільки такий договір не є правочином щодо розпорядження спільним майном подружжя, колегія суддів до уваги не бере. Презумпція дій одного з подружжя за згодою іншого не означає, що один з подружжя може одноосібно укласти договір позики та використати кошти у власних інтересах, а не в інтересах сім`ї, та в подальшому покладати такі боргові зобов`язання на іншого з подружжя. За нормами сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору – інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані із сім`єю інтереси одного з подружжя.

Отже, врахувавши те, що матеріали справи не містять належних, допустимих і достатніх доказів того, що ОСОБА_1 була обізнана про факт укладення вказаного договору, а також, що отримані кошти були використані саме в інтересах сім`ї, суд першої інстанції дійшов обґрунтованих висновків про відсутність підстав для покладення на ОСОБА_1 обов`язків за зазначеним зобов`язанням відповідно до частини четвертої статті 65 СК України та відповідно відсутність підстав для виключення із спільної сумісної власності подружжя суми у розмірі 10 000,00 доларів США, яка за твердженням скаржника ОСОБА_2 входить до складу 16 500 доларів США, при його поділі.

Посилання представника відповідача на те, що ОСОБА_1 у справі № 519/1990/18 в апеляційній скарзі зазначала про те, що для придбання квартири брали у борг у родичів 10000 доларів США, як вважає скаржник ОСОБА_2 це ті кошти які були передані ОСОБА_6 , не заслуговують на увагу, оскільки в апеляційний скарзі по справі № 519/1990/18, яка міститься в матеріалах цієї справи, ОСОБА_1 зазначала про те, що 14.10.2014 року ОСОБА_6 написана розписка про отримання коштів в розмірі 165000 доларів США за квартиру, а впродовж 2015 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 за допомогою своїх родичів частково оплатили необхідні для придбання квартири АДРЕСА_1 коштів у розмірі 10 000 доларів США, але повна вартість не була сплачена.

Отже ОСОБА_1 зазначала як про сплату ОСОБА_6 в 2014 році коштів у розмірі 16500 доларів США, так і про часткову сплату коштів за квартиру за допомогою своїх родичів в 2015 році.

Як вбачається зі свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 , виданого 08.11.2016 року Ізмаїльським міськрайонним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Одеській області, ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_11 , який, за твердженням відповідача по справі, позичив 2 000 доларів США у ОСОБА_12 та передав їх відповідачу по справі для придбання колишнім подружжям ОСОБА_8 квартири.

В той же час, жодних належних та допустимих доказів на підтвердження даної обставини, на яку відповідач посилається як на підставу своїх заперечень проти позову та підставу для задоволення його апеляційної скарги, останній не надав, тобто не довів її засобами доказами, якими у відповідності до частини 2 статті 76 ЦПК України є письмові, речові і електронні докази, висновки експертів, покази свідків.

З огляду на недоведеність того, що 2 000 доларів США, які за твердженням скаржника ОСОБА_2 входять до складу 16 500 доларів США, є особистим боргом ОСОБА_2 перед його батьком ОСОБА_11 , які він в подальшому успадкував, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про неможливість віднесення вказаної суми до його особистої приватної власності.

Посилання скаржника ОСОБА_2 на те, що ОСОБА_1 в судовому зсіданні 07 березня 2025 року визнала, що грошові кошти бралися в борг у ОСОБА_11 на придбання квартири, але в розмірі 1000 доларів США не заслуговують на увагу, оскільки спростовується матеріалами справи та показами самої позивачки ОСОБА_1 наданими під час розгляду справи в суді першої інстанції 07 березня 2025 року, які зафіксовані за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

Так, під час розгляду справи в суді першої інстанції 07 березня 2025 ркроу позивач ОСОБА_1 зазначала, що брала у борг у свекра дяді Колі 1000 доларів США для навчання сина.

Отже посилання скаржника ОСОБА_2 на визнання позивачем обставин взяття в борг у ОСОБА_11 коштів на придбання квартири, не відповідає матеріалам справи.

Щодо грошових коштів у розмірі 4 000 доларів США, які у відповідності до рішення суду по справі №500/2302/19 стягнуті з відповідача ОСОБА_2 на користь матері позивача – ОСОБА_9 , колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ч.ч. 4, 5 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Так, преюдиційні факти є обов`язковими при вирішенні інших справ та не підлягають доказуванню, оскільки їх істинність встановлено у рішенні, у зв`язку з чим немає необхідності встановлювати їх знову, піддаючи сумніву істинність та стабільність судового акта, який набрав законної сили.

Рішенням Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 22 листопада 2021 року, яке залишено без змін постановою Одеського апеляційного суду від 26.09.2022 року, по справі №500/2302/19 за позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_2 , третя особа – ОСОБА_1 про стягнення боргу, зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_7 стягнуто грошові кошти у розмірі 4 000 доларів США, що еквівалентно 109 025,20 грн.

Рішенням Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 22 листопада 2021 року, яке залишено без змін постановою Одеського апеляційного суду від 26.09.2022 року встановлено, що в 2014 році ОСОБА_7 (позикодавець) та ОСОБА_2 (позичальник) уклали договір позики, що підтверджується розпискою від 18.10.2017 року, поясненнями сторін та свідків, відповідно до якої позичальник ОСОБА_2 отримав у борг у позикодавця ОСОБА_7 суму грошових коштів в розмірі 4 000 доларів США. ОСОБА_2 зобов`язався повернути дану суму боргу в строк до 18.10.2018 року.

Дані грошові кошти в сумі, еквівалентній 4000 доларів США, були взяті в борг з метою передачі їх ОСОБА_6 в рахунок часткової оплати вартості квартири АДРЕСА_1 в якій ОСОБА_2 зі своєю дружиною ОСОБА_1 мали намір проживати. З квітня 2017 року ОСОБА_2 зі своєю дружиною ОСОБА_1 сімейні стосунки не підтримують, спільне господарство не ведуть та 21.06.2018 року шлюб було розірвано рішенням Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області. ОСОБА_6 квартиру АДРЕСА_1 продав іншій особі, а грошові кошти, отримані за квартиру в тому числі і 4000 доларів США, повернув ОСОБА_2 .

Із тексту зазначеного вище рішення суду вбачається, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 приймали участь у розгляді справи №500/2302/19, а тому під час розгляду цієї справи ними не можуть оспорюватися обставини, які були встановлені рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 22 листопада 1999 року.

Рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 22 листопада 2021 року, яке набрало законної сили, є обов`язковим у відповідності до ч. 1 ст. 18 ЦПК України.

Отже, факт отримання в 2014 році ОСОБА_2 від ОСОБА_7 грошових коштів у розмірі 4000 доларів США за договором позики, що підтверджується розпискою від 18.10.2017 року, з метою передачі їх ОСОБА_6 в рахунок часткової оплати вартості квартири АДРЕСА_1 та повернення ОСОБА_6 . ОСОБА_2 грошових коштів, отриманих за квартиру в тому числі і 4000 доларів США, не підлягає доказуванню, оскільки ці обставини встановлені рішенням Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 22 листопада 2021 року, яке набрало законної сили.

Отже доводи скаржника ОСОБА_1 про те, що ці грошові кошти не були взяті ОСОБА_2 в інтересах сім`ї є необґрунтованими, адже в рішенням Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 22.11.2021 по справі №500/2302/19, встановлено, що грошові кошти у розмірі 4 000,00 доларів США були взяті в борг у ОСОБА_7 з метою передачі їх ОСОБА_6 в рахунок часткової оплати вартості квартири АДРЕСА_1 , в якій мала проживати сім`я ОСОБА_8 .

Посилання скаржника ОСОБА_1 на те, що ОСОБА_2 . 18.10.2017 за своєю волею склав розписку про його борг перед ОСОБА_7 в розмірі 4 000 доларів США з терміном повернення на 18.10.2018, в той час коли з квітня 2017 між подружжям припинилось сумісне проживання не заслуговують на увагу, оскільки рішенням Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 22 листопада 2021 року встановлено отримання ОСОБА_2 від ОСОБА_7 грошових коштів у розмірі 4000 доларів США саме у 2014 році, які були взяті в борг з метою передачі їх ОСОБА_6 в рахунок часткової оплати вартості квартири АДРЕСА_1 , тобто кошти отримані під час перебування сторін у шлюбі.

Слід зауважити, що грошові кошти у розмірі 4 000 доларів США були взяті ОСОБА_2 у ОСОБА_7 в інтересах сім`ї для придбання квартири, а предметом позову у цій справі є поділ майна подружжя, а саме коштів у розмірі 16500 доларів США, в тому числі і 4000 доларів США.

У постанові Верховного Суду від 28 листопада 2019 року у справі № 820/17548/14 зазначено, що преюдиціальні факти потрібно відрізняти від оцінки іншим судом певних обставин. Адже преюдиціальні факти - це явища дійсності, істинність яких вже була встановлена у рішенні, що виключає необхідність їх повторного з`ясування, тоді як юридична оцінка фактів - це оціночне судження, зроблене судом в процесі співставлення факту з нормою права, яка регулює відповідну сферу правовідносин.

Посилання скаржника на те, що рішенням Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 22 листопада 2021 року встановлено, що зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_7 підлягає стягненню кошти у розмірі 4000 доларів США, а не їх частина, колегія суддів не приймає, оскільки зроблена у рішенні оцінка певному факту не є обов`язковою для суду.

З урахуванням наведеного, суд першої інстанції прийшов вірного висновку в справі про те, що грошові кошти в розмірі 4 000 доларів США, які стягнуті зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_7 на підставі рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 22.11.2021 року у справі №500/2302/19, слід врахувати при поділі спільного майна подружжя, як складову частину 16 500 доларів США, та відповідно стягнути на користь позивача ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 6 250 доларів США.

За т аких обставин, колегія суддів вважає, що доводи, викладені скаржниками в апеляційних скаргах не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Щодо суті апеляційної скарги

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального та процесуального права.

З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, тому відповідно до ст. 375 ЦПК України апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Керуючись ст.ст. 367, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, 384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів,

у х в а л и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , від імені якої діє представник ОСОБА_4 , залишити без задоволення.

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 10 липня 2025 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 18 вересня 2026 року.

Головуючий В.А. Коновалова

Судді О.Ю. Карташов

М.В. Назарова