Рішення від 17 вересня 2026 р. у справі №520/26450/26 — Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд

61700, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м.Харків

18 вересня 2026 року №520/26450/26

Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Смагар С.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження (в письмовому провадженні) адміністративну справу № 520/26450/26 за позовом ОСОБА_1 (адреса АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Військової частини НОМЕР_2 (адреса АДРЕСА_2 , ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Військової частини НОМЕР_2 , в якому просить:

- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_2 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 в період з 01 жовтня 2022 року по 19 травня 2023 року грошового забезпечення, а також виплачених за вказаний період: грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, компенсації невикористаної щорічної основної відпустки, додаткової відпустки, премії, визначивши їх розмір, виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, розрахованих шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» станом на 01 січня 2022 року, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» станом на 01 січня 2023 року, на відповідні тарифні коефіцієнти, згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», з урахуванням раніше виплачених сум та із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року № 44;

- зобов`язати Військову частину НОМЕР_2 здійснити ОСОБА_1 перерахунок та виплату грошового забезпечення за період з 01 жовтня 2022 року по 19 травня 2023 року, а також виплачених за вказаний період: грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, компенсації невикористаної щорічної основної відпустки, додаткової відпустки, премії, визначивши їх розмір, виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, розрахованих шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» станом на 01 січня 2022 року, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» станом на 01 січня 2023 року, на відповідні тарифні коефіцієнти, згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», з урахуванням раніше виплачених сум та із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року № 44.

За викладеними у позові твердженнями, у спірний період позивач проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_2 , яка здійснювала його грошове забезпечення. Позивач вважає, що розміри посадового окладу та окладу за військовим званням мали визначатися з розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлених на 01 січня 2022 року та на 01 січня 2023 року, оскільки після скасування у судовому порядку підпункту 1 пункту 3 Змін, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 року № 103, відновила дію первинна редакція пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704.

Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 26 серпня 2026 року відкрито провадження в адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, поновлено позивачу строк звернення до суду та витребувано у відповідача докази.

09 вересня 2026 року, в межах встановленого судом строку, до суду надійшов відзив Військової частини НОМЕР_2 на позовну заяву.

Заперечуючи проти позову, відповідач зазначив, що позивач проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_2 в період з 01 жовтня 2022 року по 30 травня 2024 року; що відповідно до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) розміри посадових окладів та окладів за військовими званнями визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року, на відповідний тарифний коефіцієнт, і що визнання протиправним та скасування пункту 6 постанови Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 року № 103 не внесло жодних змін до тексту пункту 4 постанови № 704, редакція якого зі сталою розрахунковою величиною діяла до 20 травня 2023 року; що грошове забезпечення позивача за спірний період нараховувалося і виплачувалося саме за цими нормами, що підтверджується довідкою від 17 серпня 2026 року № 1758/в/1014. Щодо вимог про перерахунок компенсації невикористаної щорічної основної та додаткової відпустки відповідач зазначив, що відповідно до наказу командира Військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) від 30 травня 2024 року № 153 додаткова відпустка позивачу за 2024 рік не надавалася і грошова компенсація за невикористану відпустку не виплачувалася; що право на грошову компенсацію невикористаних днів щорічної основної та додаткової відпустки відповідно до статті 21 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07 червня 2018 року № 260, виникає у військовослужбовця в разі звільнення з військової служби; що позивача 30 травня 2024 року не звільнено з військової служби, а виключено зі списків особового складу Військової частини НОМЕР_2 та направлено до нового місця служби, тому права на зазначену компенсацію у позивача не виникло, а у відповідача не виникло обов`язті 42 Закону № 1058-IV не є, показника середньої заробітної плати не змінює і права на його проведен

Відповіді на відзив та заперечень до суду не надходило.

Суд, дослідивши матеріали справи, встановив наступне.

Відповідно до витягу з наказу командира Військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) від 01 жовтня 2022 року № 7 позивача зараховано до списків особового складу Військової частини НОМЕР_2 з 01 жовтня 2022 року та поставлено на всі види забезпечення, у тому числі грошове забезпечення.

Грошове забезпечення позивача за період з 01 жовтня 2022 року по 19 травня 2023 року нараховано і виплачено виходячи з посадового окладу та окладу за військовим званням, обчислених з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2018 року, - 1762,00 грн, що підтверджується відзивом відповідача та довідкою від 17 серпня 2026 року № 1758/в/ НОМЕР_4 , наданою на адвокатський запит представника позивача.

Відповідно до наказу командира Військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) від 30 травня 2024 року № 153, виданого на виконання наказу департаменту кадрової політики Міністерства оборони України (по особовому складу) від 26 березня 2024 року № 112, позивача виключено зі списків особового складу Військової частини НОМЕР_2 , знято з усіх видів забезпечення та направлено до нового місця служби; додаткова відпустка за 2024 рік позивачу не надавалася, грошова компенсація за невикористану відпустку не виплачувалася.

Не погодившись із зазначеним, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Вирішуючи спір по суті, суд виходить з такого.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з частиною 1 статті 2 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-XII «Про військовий обов`язок і військову службу» військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей визначає Закон України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон № 2011-XII). Відповідно до частини 1 статті 9 Закону № 2011-XII держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби. Згідно з частинами 2 та 3 цієї статті до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення. За правилом частини 4 зазначеної статті грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» (далі - Постанова № 704), яка набрала чинності 01 березня 2018 року, затверджено тарифну сітку розрядів і коефіцієнтів посадових окладів військовослужбовців та схему тарифних коефіцієнтів за військовим (спеціальним) званням. Пунктом 4 Постанови № 704 у первісній редакції встановлено, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14.

24 лютого 2018 року набрала чинності постанова Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 року № 103 «Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб» (далі - Постанова № 103), пунктом 6 якої підпунктом 1 пункту 3 Змін пункт 4 Постанови № 704 викладено в редакції, згідно з якою розрахунковою величиною визначено розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлений законом на 1 січня 2018 року, - незалежно від подальшого зростання прожиткового мінімуму в наступні роки.

Судовим рішенням у справі № 826/6453/18, яке набрало законної сили 29 січня 2020 року і залишене без змін постановою Верховного Суду від 20 жовтня 2022 року, визнано протиправним та скасовано пункт 6 Постанови № 103. Згідно з частиною 2 статті 265 Кодексу адміністративного судочинства України нормативно-правовий акт втрачає чинність повністю або в окремій його частині з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду. Таким чином, з 29 січня 2020 року пункт 6 Постанови № 103, а разом з ним і підпункт 1 пункту 3 затверджених ним Змін, яким пункт 4 Постанови № 704 було викладено в редакції зі сталою розрахунковою величиною, втратили чинність. Натомість сама Постанова № 704 та її пункт 4 як норма, що визначає порядок обчислення посадових окладів, чинності не втрачали; з наведеної дати їх зміст визначався текстом пункту 4 у первісній редакції, за якою розрахунковою величиною є розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлений законом на 1 січня календарного року.

Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» прожитковий мінімум для працездатних осіб з 01 січня 2022 року встановлено у розмірі 2481 гривня. Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» прожитковий мінімум для працездатних осіб з 01 січня 2023 року встановлено у розмірі 2684 гривні.

Відповідно до частин 1-3 статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України. У разі невідповідності правового акта закону України суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу. Постанова № 704 є підзаконним нормативно-правовим актом і не може встановлювати розрахункову величину для визначення посадових окладів, яка не відповідає закону про Державний бюджет України на відповідний рік, яким прожитковий мінімум як базовий державний соціальний стандарт (стаття 6 Закону України від 05 жовтня 2000 року № 2017-III «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії») щороку змінюється законодавцем.

З огляду на правила частини 3 статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України та враховуючи те, що з 29 січня 2020 року положення пункту 4 Постанови № 704 в частині визначення розрахунковою величиною для обчислення посадових окладів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року, не відповідають правовим актам вищої юридичної сили, до спірних правовідносин належить застосувати пункт 4 Постанови № 704 в частині, що не суперечить закону, - із використанням для визначення розміру посадового окладу та окладу за військовим (спеціальним) званням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, тобто 2481,00 грн за період з 01 жовтня 2022 року по 31 грудня 2022 року та 2684,00 грн за період з 01 січня по 19 травня 2023 року. Такий підхід узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у пункті 62 постанови від 02 серпня 2022 року у справі № 440/6017/21.

Постановою Кабінету Міністрів України від 12 травня 2023 року № 481 скасовано підпункт 1 пункту 3 Змін, затверджених Постановою № 103, а пункт 4 Постанови № 704 викладено в редакції, за якою розміри посадових окладів розраховуються виходячи зі сталої величини 1762 гривні. Ця постанова набрала чинності 20 травня 2023 року і відповідно до статті 58 Конституції України зворотної дії в часі не має, а тому на спірний період з 01 жовтня 2022 року по 19 травня 2023 року не поширюється.

Доводи відповідача про те, що визнання протиправним і нечинним пункту 6 Постанови № 103 не поновлює автоматично первісної редакції пункту 4 Постанови № 704 та що ця редакція діяла до 20 травня 2023 року, суд відхиляє з наведених вище підстав: наслідки визнання припису нормативно-правового акта протиправним і нечинним у судовому порядку визначені частиною 2 статті 265 Кодексу адміністративного судочинства України, за якою такий припис втрачає чинність з моменту набрання законної сили рішенням суду, а тому з 29 січня 2020 року пункт 4 Постанови № 704 діяв у первісній редакції; крім того, навіть за підходу відповідача редакція пункту 4 Постанови № 704 зі сталою розрахунковою величиною після 01 січня 2020 року суперечить законам про Державний бюджет України на 2022 та 2023 роки як актам вищої юридичної сили, а тому в силу частини 3 статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України застосуванню не підлягає. Наведений висновок узгоджується з правовою позицією, викладеною у постанові судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 17 лютого 2026 року у справі № 520/5814/24.

Твердження відповідача про те, що грошове забезпечення за спірний період виплачено позивачу в повному обсязі відповідно до чинного законодавства, зводиться до застосування розрахункової величини 1762,00 грн, правомірність якого і є предметом спору; з наведених вище мотивів таке застосування є помилковим, а отже, грошове забезпечення та похідні від нього виплати за спірний період виплачені позивачу не в повному обсязі.

Оскільки розміри грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та премії визначаються виходячи з посадового окладу та окладу за військовим званням, перерахунку підлягають і ці виплати, проведені позивачу за спірний період.

Щодо вимоги про одночасну компенсацію сум податку з доходів фізичних осіб суд зазначає, що відповідно до пункту 168.5 статті 168 Податкового кодексу України суми податку на доходи фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення військовослужбовців, спрямовуються виключно на виплату рівноцінної та повної компенсації втрат доходів цієї категорії громадян. Згідно з пунктами 2, 4 та 5 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року № 44, така компенсація виплачується військовослужбовцям одночасно з виплатою грошового забезпечення. Отже, компенсація сум податку є встановленим законодавством елементом порядку виплати грошового забезпечення, який має бути дотриманий відповідачем і при виплаті перерахованих сум.

Щодо вимог про перерахунок компенсації невикористаної щорічної основної та додаткової відпустки суд зазначає таке. Відповідно до статті 21 Закону № 2011-XII невикористані за час проходження військової служби дні щорічних основної та додаткової відпусток підлягають грошовій компенсації, яка виплачується у рік звільнення військовослужбовця зі служби. Аналогічне правило міститься в Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженому наказом Міністерства оборони України від 07 червня 2018 року № 260, за яким грошова компенсація за невикористані дні відпустки, у тому числі за минулі роки, виплачується військовослужбовцю, який звільняється з військової служби, за час відпустки, що надається із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини.

Із матеріалів справи та відзиву відповідача, який позивач не спростував, встановлено, що 30 травня 2024 року позивача не звільнено з військової служби, а виключено зі списків особового складу Військової частини НОМЕР_2 і направлено до нового місця служби на підставі наказу департаменту кадрової політики Міністерства оборони України від 26 березня 2024 року № 112; додаткова відпустка за 2024 рік позивачу не надавалася, грошова компенсація за невикористану відпустку не нараховувалася і не виплачувалася. Отже, передбачена статтею 21 Закону № 2011-XII підстава для виникнення права на грошову компенсацію невикористаних днів відпустки - звільнення з військової служби - протягом спірного періоду з 01 жовтня 2022 року по 19 травня 2023 року, так само як і станом на час виключення позивача зі списків особового складу Військової частини НОМЕР_2 , не настала; переведення позивача до нового місця служби такою підставою за змістом наведеної норми не є. За відсутності самої підстави для нарахування і виплати компенсації невикористаної щорічної основної та додаткової відпустки відсутня і бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати такої компенсації за розрахунковою величиною, на яку посилається позивач, а відповідна позовна вимога в цій частині є необґрунтованою.

За змістом правових позицій, викладених у постанові Верховного Суду від 03.06.2020 у справі № 464/5990/16-а та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.09.2022 у справі № 9901/276/19, протиправною бездіяльністю суб`єкта владних повноважень є зовнішня форма поведінки (діяння) органу, посадової особи у вигляді неприйняття рішення (нездійснення юридично значимих дій) у межах компетенції за наявності фізичної змоги реалізувати управлінську функцію.

Оскільки відповідач у період з 01 жовтня 2022 року по 19 травня 2023 року нараховував і виплачував позивачу грошове забезпечення та похідні від нього виплати (грошову допомогу для оздоровлення, матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань, премію) виходячи з розміру 1762,00 грн замість розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлених законом на 01 січня 2022 року та на 01 січня 2023 року, суд доходить висновку, що відповідач допустив протиправну бездіяльність щодо ненарахування та невиплати позивачу зазначених виплат у належному розмірі, а належним способом захисту порушеного права є зобов`язання відповідача здійснити їх перерахунок та виплату з урахуванням раніше виплачених сум. У задоволенні позовних вимог у частині, що стосується компенсації невикористаної щорічної основної та додаткової відпустки, слід відмовити з підстав, наведених вище.

Частинами першою, другою статті 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Відповідно до положень статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Решта доводів та аргументів сторін, наведених у заявах по суті справи, на висновки суду не впливають.

Ухвалюючи рішення, суд керується статтею 246 КАС України, статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (пункт 41) щодо якості судових рішень.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний із належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (параграф 58 рішення у справі Серявін та інші проти України).

Пунктом 41 Висновку № 11(2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Наведене дає підстави для висновку, що доводи сторін у кожній справі повинні оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду. Відтак, решта доводів та аргументів сторін, що наведена у заявах по суті справи, не потребує окремої оцінки суду, оскільки зроблених судом висновків не спростовують.

Отже, позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають задоволенню частково: у частині визнання протиправною бездіяльності щодо грошового забезпечення, грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань і премії та зобов`язання здійснити їх перерахунок і виплату - позов підлягає задоволенню; у частині, що стосується компенсації невикористаної щорічної основної та додаткової відпустки, - позов підлягає залишенню без задоволення.

Позивача звільнено від сплати судового збору на підставі пункту 13 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір». Судові витрати зі сплати судового збору позивачем не понесені, у зв`язку з чим розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 2-17, 19-20, 42-47, 55-60, 72-78, 90, 94-99, 122, 124-125, 132, 139, 143, 159-165, 168, 169, 171, 173, 192-196, 224, 225-230, 241, 243, 245, 246, 250, 255, 293, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 (адреса АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Військової частини НОМЕР_2 (адреса АДРЕСА_2 , ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити певні дії задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_2 (адреса АДРЕСА_2 , ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 (адреса АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) за період з 01 жовтня 2022 року по 19 травня 2023 року грошового забезпечення, а також грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та премії, визначивши їх розмір, виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, розрахованих шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» станом на 01 січня 2022 року, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» станом на 01 січня 2023 року, на відповідні тарифні коефіцієнти, згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», з урахуванням раніше виплачених сум та із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року № 44.

Зобов`язати Військову частину НОМЕР_2 (адреса АДРЕСА_2 , ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) здійснити ОСОБА_1 (адреса АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) перерахунок та виплату грошового забезпечення за період з 01 жовтня 2022 року по 19 травня 2023 року, а також грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та премії, визначивши їх розмір, виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, розрахованих шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» станом на 01 січня 2022 року, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» станом на 01 січня 2023 року, на відповідні тарифні коефіцієнти, згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», з урахуванням раніше виплачених сум та із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року № 44.

У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.

Рішення ухвалене та повне судове рішення складено 18 вересня 2026 року.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення (ухвалу) суду або якщо розгляд справи здійснювався в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається до Другого апеляційного адміністративного суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя С.В. Смагар