Рішення від 22 грудня 2024 р. у справі №760/12100/23 — Солом'янський районний суд міста Києва

Справа №760/12100/23 2/760/8003/23

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

(З А О Ч Н Е )

23 грудня 2024 року місто Київ

Солом`янський районний суд міста Києва у складі головуючого судді Верещінської І.В., за участю секретаря судового засідання Прищепи С.С., розглянувши цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до Держави російська федерація про встановлення юридичних фактів та відшкодування моральної шкоди,

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 (надалі за текстом - позивачі) звернулись до суду з позовом до Держави російська федерація (надалі за текстом - відповідач), про встановлення юридичних фактів та відшкодування моральної шкоди.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначили, що позивачі зареєстровані у м. Маріуполь Донецької області та до 15 березня 2022 року проживали у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 (надалі за текстом - квартира). Квартира перебувала у позивача 1 на праві приватної власності на підставі Договору дарування квартири від 24 квітня 2012 року. Позивач 2 та позивач 3 користувалися квартирою, оскільки проживали із позивачем 1 однією сім`єю .

Загальновідомим є факт, що 24 лютого 2022 року російська федерація здійснила широкомасштабну військову агресію проти України, що стало підставою для введення з 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року воєнного стану на території України відповідно до Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні".

Відомим також є факт, що з 24 лютого 2022 року почався обстріл та штурм міста Маріуполь, а за декілька днів місто було повністю оточене загарбниками.

З початком широкомасштабного вторгнення позивачі намагались евакуюватись з міста, проте не змогли через незалежні від них обставини. До 15 березня 2022 року позивачі були вимушені жити у підвалі, перебуваючи у тяжких, нелюдських умовах без доступу до повноцінного харчування, електроенергії, водопостачання, опалення та мобільного зв`язку.

15 березня 2022 року у складі організованої колони позивачі змогли евакуюватись за маршрутом: Маріуполь - Мангуш - Бердянськ - Токмак - Василівка - Запоріжжя. Рухаючись по окупованій території, Позивачі перетинали велику кількість блокпостів російських військових і перетин кожного з них супроводжувався зупинкою, перевіркою, документів, особистим оглядом, що супроводжувалось знущаннями над честю та гідністю людини.

16 квітня 2022 року позивачі офіційно отримали статус внутрішньо переміщених осіб, що підтверджується відповідними довідками. Наразі позивачі проживають за адресою: АДРЕСА_2 .

У подальшому зі слів знайомих, які змогли евакуюватись пізніше, та засобів масової інформації, позивачам стало відомо про руйнування внаслідок обстрілів військовими російської федерації будинку за адресою: АДРЕСА_3 . Станом на дату подачі даної позовної заяви вказаний будинок окупаційною владою визнано непридатним до відновлення та повністю знищено. На місці будинку знаходиться пустир, не залишилось навіть фундаменту.

Зазнавши моральних та психологічних страждань, позивачі подають цю позовну заяву про (1) встановлення факту вимушеного переселення внаслідок російської агресії, (2) встановлення факту знищення квартири та (3) відшкодування моральної шкоди з метою поновлення своїх оспорюваних та порушених прав.

Ухвалою суду від 27 липня 2023 року відкрито провадження по справі та призначено розгляд справи в порядку загального позовного провадження.

Представник позивача у судове засідання не з`явився, про час, дату і місце його проведення повідомлений належним чином. Представник позивача раніше подав заяву у якій просив провести розгляд справи без його участі, позовні вимоги підтримав у повному обсязі, проти проведення заочного розгляду та постановлення у справі заочного рішення не заперечував.

Відповідач в судове засідання не з`явився, про час та місце розгляду справи повідомлявся у встановленому законом порядку. Відзиву на позовну заяву від відповідача до суду не надходило.

Враховуючи викладене та вимоги ст. 279, 280 ЦПК України, суд вважає за можливе проводити заочний розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження, у відсутності учасників судового процесу, що не з`явились, та за наявними у справі матеріалами, з ухваленням у справі заочного рішення.

Фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу у відповідності до вимог ч. 2 ст. 247 ЦПК України не здійснювалось.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши зібрані у справі докази в їх сукупності, суд встановив такі фактичні обставини справи та відповідні їм правовідносини.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 є громадянами України, які зареєстровані та проживали за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується договором дарування від 24 квітня 2020 року та інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек,Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта № 342547899.

Відповідно до ч. 1 ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Згідно з частинами 2, 3, 4 ст. 23 ЦК України моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення.

При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Частиною 6 ст. 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» визначено, що відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об`єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на Російську Федерацію як на державу, що здійснює окупацію.

Законом України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» визначено, що Російська Федерація чинить злочин агресії проти України та здійснює тимчасову окупацію частини її території за допомогою збройних формувань Російської Федерації, що складаються з регулярних з`єднань і підрозділів, підпорядкованих Міністерству оборони Російської Федерації, підрозділів та спеціальних формувань, підпорядкованих іншим силовим відомствам Російської Федерації, їхніх радників, інструкторів та іррегулярних незаконних збройних формувань, озброєних банд та груп найманців, створених, підпорядкованих, керованих та фінансованих Російською Федерацією, а також за допомогою окупаційної адміністрації Російської Федерації, яку складають її державні органи і структури, функціонально відповідальні за управління тимчасово окупованими територіями України, та підконтрольні Російській Федерації самопроголошені органи, які узурпували виконання владних функцій на тимчасово окупованих територіях України.

За змістом ст. 1 цього закону тимчасово окупованими визнаються частини території Донецької та Луганської областей України, в межах яких збройні формування Російської Федерації та окупаційна адміністрація Російської Федерації встановили та здійснюють загальний контроль.

Відповідно до положень статей1 - 3 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» сухопутна територія Автономної Республіки Крим і міста Севастополя, внутрішні води України цих територій визнаються тимчасово окупованими внаслідок збройної агресії Російської Федерації.

Постановою Верховної Ради України від 17 березня 2015 року «Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями» визнано тимчасово окупованими територіями окремі райони, міста, селища і села Донецької та Луганської областей, в яких, відповідно до Закону України «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей», запроваджується особливий порядок місцевого самоврядування, до моменту виведення усіх незаконних збройних формувань, російських окупаційних військ, їх військової техніки, а також бойовиків та найманців з території України та відновлення повного контролю України за державним кордоном України.

Указом Президента України № 64/2022 від 24 лютого 2022 року у зв`язку з військовою агресією російської федерації, в Україні введено воєнний стан.

Обставини збройної агресії російської федерації проти України та окупації російською федерацією частини території України є загальновідомими і, за правилом ч. 3 ст. 82 ЦПК України, не потребують доказування.

Згідно з ч. 4 ст. 2 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, покладається на Російську Федерацію відповідно до принципів і норм міжнародного права.

Преамбула Статуту Організації Об`єднаних Націй визначає, що держави-учасниці ООН сповнені рішучості позбавити прийдешні покоління нещасть війни, проявлятимуть терпимість та житимуть в світі як добрі сусіди, об`єднуватимуть зусилля для підтримки міжнародного миру та безпеки.

Пункт 9 Резолюції 60/1, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 24 жовтня 2005 року, визначає мир, безпеку та розвиток прав людини тими опорами, на яких тримається система ООН.

Пункт 120 Резолюції нагадує про обов`язок держав-учасниць ООН сприяти повазі та захисту усіх прав людини та основних свобод відповідно до Статуту ООН, Загальної Декларації прав людини та іншим документам, які стосуються прав людини. Універсальний характер цих прав не підлягає жодному сумніву.

Пункт 122 Резолюції підкреслює, що всі держави зобов`язані поважати права людини та основні свободи.

Відповідно до ст. 28 Загальної декларації прав людини кожному гарантується право на соціальний і міжнародний порядок, при якому права і свободи, викладені в цій Декларації, можуть бути повністю здійснені.

У ст. 30 Декларації зазначено, що ніщо у цій Декларації не може бути витлумачено як надання будь-якій державі, групі осіб або окремим особам права займатися будь-якою діяльністю або вчиняти дії, спрямовані на знищення прав і свобод, викладених у цій Декларації.

Кожен має право жити в мирі в умовах заохочення і захисту всіх прав людини і повної реалізації розвитку (ст. 1 Декларації про право на мир, затвердженої резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 71/189 від 19 грудня 2016 року).

Таким чином, виходячи з приведеного аналізу, суд вважає обґрунтованими твердження позивача щодо того, що вчинивши збройну агресію проти України та окупувавши частину її території, російська федерація порушила її право жити в мирі в умовах заохочення і захисту всіх прав людини і повної реалізації розвитку, а також право на соціальний і міжнародний порядок, при якому можуть бути повністю здійснені права і свободи, викладені у Загальній декларації прав людини.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Згідно з ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Способи захисту цивільних прав визначено ст. 16 ЦК України.

Пунктом 9 ч. 2 ст. 16 ЦК України передбачено, що способом захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Відповідно до вимог «Правила суду - компенсація шкоди», які використовуються Європейським судом з прав людини при розгляді справ із компенсації шкоди, зокрема, п. п. 15 п. 3 цих Правил, встановлено, що заявники, які бажають отримати компенсацію за нематеріальну шкоду, мають право вказати суму, яка на їхню думку, була б справедливою.

Заявник, який вважає себе жертвою більш одного порушення Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, може вимагати або одну одноразову суму, яка покриває всі передбачувані порушення, або окрему суму щодо кожного передбаченого Європейською конвенцією порушення.

У ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» вказано, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Позивач зазначає, що з 24 лютого 2022 року почався обстріл та штурм міста Маріуполь, а за декілька днів місто було повністю оточене загарбниками.

З початком широкомасштабного вторгнення позивачі намагались евакуюватись з міста, проте не змогли через незалежні від них обставини. До 15 березня 2022 року позивачі були вимушені жити у підвалі, перебуваючи у тяжких, нелюдських умовах без доступу до повноцінного харчування, електроенергії, водопостачання, опалення та мобільного зв`язку. 15 березня 2022 року у складі організованої колони позивачі змогли евакуюватись за маршрутом: Маріуполь - Мангуш - Бердянськ - Токмак - Василівка - Запоріжжя. Рухаючись по окупованій території, Позивачі перетинали велику кількість блокпостів російських військових і перетин кожного з них супроводжувався зупинкою, перевіркою, документів, особистим оглядом, що супроводжувалось знущаннями над честю та гідністю людини. Все це негативно вплинуло на психологічний стан та здоров`я. Внаслідок протиправних дій з боку держави-агресора російської федерації їм було завдано моральної шкоди, що полягає у душевних хвилюваннях, постійних нервових стресах.

Також, встановленим та загальновідомим є той факт, що суттєву частку серед загиблих і поранених на Сході України становлять діти і підлітки, а тому суд вважає обґрунтованими твердження позивача щодо того, що ця ситуація вкрай негативно впливає на його психічний та емоційний стан, як громадянина України.

Враховуючи приведені позивачами обґрунтування душевних страждань, зважаючи на практику Європейського суду з прав людини, суд вважає законним обраний ними спосіб стягнення компенсації за завдану моральну шкоду у вигляді одноразової суми, яка покриває всі передбачувані порушення, що були допущені російською федерацією відносно них.

Вирішуючи питання щодо розміру компенсації за завдані моральні страждання суд виходить із середнього розміру задоволених вимог заявників по спорах, що розглядалися Європейським судом з прав людини.

З огляду на наведене, суд вважає обґрунтованим приведений позивачем розмір компенсації за заподіяну їм моральну шкоду у сумі по 35 000 євро за офіційним курсом НБУ на дату постановлення рішення.

Суд також враховує, що російська федерація, здійснивши збройну агресію щодо України, окупувавши частину території України, порушила чисельну кількість міжнародних норм та правил, в тому числі норми та принципи Статуту ООН, Загальної декларації прав людини, Будапештського меморандуму, Гельсінського заключного акту наради по Безпеці та Співробітництву в Європі від 01 серпня 1975 року та Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і російською федерацією.

Пунктом 2 Будапештського меморандуму російська федерація взяла на себе зобов`язання разом зі Сполученим Королівством Великої Британії та Північної Ірландії і Сполученими Штатами Америки утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом Організації Об`єднаних Націй.

Згідно із Гельсінським заключним актом Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01 серпня 1975 року суверенні права держави мають узгоджуватись із міжнародним правом, зокрема Статутом ООН, Загальною декларації прав людини та Гельсінським заключним актом Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01 серпня 1975 року, які визначають права та законні інтереси людини як найвищу суспільну цінність, гарантують людині право жити в мирі та безпеці.

Таким чином, держава, яка грубо порушує гарантовані нормами міжнародного права основні свободи та права людини, не може використовувати імунітет від судового переслідування іноземним судами як гарантію уникнення відповідальності за вчинені злочини проти життя та здоров`я людини, а також нанесення шкоди її майну.

Суд вважає, що російська федерація, порушивши вище приведені міжнародні норми, вийшла за межі своїх суверенних прав, гарантованих ст. 2 Статуту ООН, а тому не має судового імунітету в частині вимог позивача про відшкодування шкоди.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та ст. 8 Конституції України гарантовано кожному право звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина.

Позивачі також просять суд ухвалити рішення, яким встановити факт, що має юридичне значення, а саме факт вимушеного переселення з окупованої території м. Маріуполя Донецької області внаслідок збройної агресії російської федерації проти України та окупації російською федерацією частини території Донецької області.

Згідно з ч. 3 ст. 82 ЦПК України обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

При вирішенні цієї справи суд констатує, що факти збройної (військової) агресії російської федерації відносно України є загальновідомими, а тому не підлягають доказуванню згідно приписами ч. 3 ст. 82 ЦПК України.

Встановлено, що на підтвердження вимушеного переселення позивачі надали суду довідки від 16 квітня 2022 року про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи.

Згідно з ч. 2 ст. 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначеного іншого порядку їх встановлення.

Як роз`яснено в постанові Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» не можуть розглядатися судами заяви про встановлення фактів, встановлення яких віднесено до компетенції відповідних органів виконавчої влади.

Враховуючи викладене, а також те, що позивачі були вимушені переселитись зі свого місця проживання в результаті збройної агресії російської федерації, суд вважає, що вимога про встановлення факту, що має юридичне значення, підлягає задоволенню.

З огляду на наведене, позов підлягає задоволенню.

З урахуванням задоволення позову, на підставі ст. 141 ЦПК України стягненню з відповідача на користь держави підлягає судовий збір у розмірі 15 140 гривень.

Керуючись статтями 11, 15, 16, 23, 1167 ЦК України, статтями 3, 8, 9, 55 Конституції України, Законом України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», Законом України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», Постановою Верховної Ради України від 17 березня 2015 року «Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями», ст. 28 Загальної декларації прав людини, Гельсінським заключним актом Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01 серпня 1975 року, Резолюцією 60/1, прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН 24 жовтня 2005 року, ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, статтями 3, 4, 10, 13, 76-82, 89, 133-142, 223, 259, 263-265, 268, 272, 273 ЦПК України, суд,

В И РІ Ш И В :

Позовну заяву ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до Держави російська федерація про встановлення юридичних фактів та відшкодування моральної шкоди - задовольнити.

Встановити факт вимушеного переселення ОСОБА_1 з окупованої території міста Маріуполя Донецької області, яке відбулося внаслідок збройної агресії російської федерації проти України та окупації російською федерацією частини території Донецької області України.

Встановити факт вимушеного переселення ОСОБА_2 з окупованої території міста Маріуполя Донецької області, яке відбулося внаслідок збройної агресії російської федерації проти України та окупації російською федерацією частини території Донецької області України.

Встановити факт вимушеного переселення ОСОБА_3 з окупованої території міста Маріуполя Донецької області, яке відбулося внаслідок збройної агресії російської федерації проти України та окупації російською федерацією частини території Донецької області України.

Встановити факт знищення квартири, яка була розташована за адресою: АДРЕСА_1 , внаслідок збройної агресії російської федерації проти України та окупації російською федерацією частини території Донецької області України.

Стягнути з держави російська федерація на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі, який відповідає гривневому еквіваленту 35 000 (тридцять п`ять тисяч) євро за офіційним курсом Національного банку України на дату постановлення рішення суду.

Стягнути з держави російська федерація на користь ОСОБА_2 моральну шкоду у розмірі, який відповідає гривневому еквіваленту 35 000 (тридцять п`ять тисяч) євро за офіційним курсом Національного банку України на дату постановлення рішення суду.

Стягнути з держави російська федерація на користь ОСОБА_3 моральну шкоду у розмірі, який відповідає гривневому еквіваленту 35 000 (тридцять п`ять тисяч) євро за офіційним курсом Національного банку України на дату постановлення рішення суду.

Стягнути з держави російська федерація на користь Держави судовий збір у розмірі 15 140 (п`ятнадцять тисяч сто сорок) гривень.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення;

Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду;

Позивач має право оскаржити заочне рішення в загальному порядку. Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених ЦПК України, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи. Апеляційна скарга позивачем подається до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя І.В. Верещінська