Постанова від 06 вересня 2026 р. у справі №352/79/23 — Івано-Франківський апеляційний суд

Справа № 352/79/23

Провадження № 22-ц/4808/880/26

Головуючий у 1 інстанції Бабій О. М.

Суддя-доповідач Василишин

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 вересня 2026 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський апеляційний суд у складі:

головуючої (суддя-доповідач): Василишин Л. В.,

суддів: Баркова В. М., Бойчука І.В.

секретаря Петріва Д.Б.

за участю апелянта ОСОБА_1 ,

представника апелянтів адвоката Горянської К.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 04 березня 2026 року, ухвалене в складі судді Бабій О. М. в місті Івано-Франківську, у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання недійсними договорів купівлі-продажу,

в с т а н о в и в:

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2023 року ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_2 звернулися до суду із позовом до ОСОБА_4 про визнання недійсними договорів купівлі-продажу, що вчинені під впливом тяжкої обставини.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що спірні договори є фіктивними (удаваними), оскільки вони були укладені під тяжкістю обставин-захворювання і з метою отримання кредиту із відсотками через укладення договорів купівлі-продажу. Також мати позивачки – ОСОБА_5 була пенсіонеркою, страждала рядом тяжких хвороб. Позивачка ОСОБА_1 хворіє онкозахворюванням, єдиним доходом була пенсія, що свідчить про несприятливе матеріальне становище, а будинок був єдиним житлом. Після укладення договору мати ОСОБА_5 разом з позивачами залишилась проживати у будинку та продовжувала сплачувати за комунальні послуги, що свідчить про відсутність у неї намірів продавати спірне майно.

Враховуючи викладене, просили визнати угоди купівлі-продажу, серія та номер: 605, виданий 14.04.2017 року, недійсними, де земельна ділянка за реєстраційним номером об`єкта нерухомого майна: 1075708826258 та домоволодіння АДРЕСА_1 , укладені із ОСОБА_4 .

Короткий зміст оскаржуваного рішення суду

Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 04 березня 2026 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання недійсними договорів купівлі-продажу.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що позивачами не надано жодних належних і допустимих доказів, які б підтверджували факт укладення оспорюваних договорів під впливом помилки, тяжкості обставин та обману.

Крім того, позивачі не були сторонами оспорюваних договорів, а в матеріалах справи відсутні належні докази, які б підтверджували, що вони є правонаступниками померлої ОСОБА_5 , яка уклала зазначені правочини.

За таких обставин суд дійшов висновку про недоведеність та необґрунтованість позовних вимог, а також про недоведеність факту порушення прав позивачів.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи апеляційної скарги

ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на рішення суду подали апеляційну скаргу, в якій посилаються на його необґрунтованість, незаконність, порушення судом норм матеріального та процесуального права.

В обґрунтування апеляційної скарги апелянти зазначають, що оскаржуване рішення ухвалено за відсутності належного повідомлення їх про дату, час і місце судового засідання, в якому його було проголошено.

Крім того, апелянти вказують, що в матеріалах справи відсутній протокол судового засідання, а вступна та резолютивна частини рішення судом не проголошувалися. На їхню думку, неналежне повідомлення учасника справи про судове засідання є безумовною підставою для скасування судового рішення.

Також апелянти зазначають, що суд першої інстанції не розглянув та не надав оцінки поданим ними клопотанням, а також не залучив до участі у справі всіх належних учасників справи, зокрема дружину відповідача – ОСОБА_6 .

На переконання апелянтів, розгляд справи за їх відсутності свідчить про порушення судом їхнього права на справедливий судовий розгляд. Крім того, вони вважають, що суд порушив порядок розгляду справи, оскільки за відсутності позивачів питання про ухвалення рішення мало вирішуватися з дотриманням процедури заочного розгляду.

Окрім цього, апелянти наголошують, що суд першої інстанції незаконно допустив до участі у справі представника відповідача, оскільки договір про надання правової допомоги закінчився 31 грудня 2020 року.

Також, на їхню думку, суд позбавив їх можливості довести обставини справи, оскільки відмовив у призначенні повторної експертизи, витребуванні доказів, виклику експерта та допиті свідків.

Крім цього, суд безпідставно зазначив про недоведеність ними статусу спадкоємців ОСОБА_5 , хоча в матеріалах справи наявні документи на підтвердження таких обставин, зокрема щодо відкриття спадкової справи та подання заяв про прийняття спадщини. Також, на їхню думку, суд неправильно оцінив висновок посмертної судово-психіатричної експертизи, оскільки її проведено без повного обсягу медичної документації, а тому вона не може вважатися достатнім доказом у справі.

Апелянти також зазначають, що поза увагою суду залишилися обставини удаваності спірних правочинів, оскільки фактично кошти за договорами не сплачувалися, майно не передавалося, продавець продовжував проживати у спірному будинку, акт приймання-передачі майна відсутній, а також не була врахована відповідна судова практика у цій категорії справ.

Крім того, суд не врахував наявність кримінального провадження щодо шахрайських дій.

Також апелянти вважають, що суд допустив упередженість під час розгляду справи, оскільки систематично відмовляв у задоволенні їхніх клопотань, ігнорував подані докази та допускав оціночні судження щодо їхньої поведінки.

На їхню думку, суд першої інстанції також неправильно застосував норми матеріального права, зокрема статті 203, 215, 229 та 233 ЦК України.

Враховуючи викладене та заяву про усунення недоліків апеляційної скарги, апелянти просять оскаржуване рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Позиція інших учасників справи

ОСОБА_4 своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався, що відповідно до частини третьої статті 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку.

Позиція Івано-Франківського апеляційного суду

Згідно зі статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній та додатково поданими доказами, перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення апелянта та їх представника, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційнї скарги.

Фактичні обставини справи

Встановлено, що ОСОБА_5 була власником житлового будинку за адресою: АДРЕСА_2 , що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності та земельної ділянки кадастровий номер 2625810100:04:032:0174, площею 0,1 га, для будівництва житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) за цією ж адресою.

12 квітня 2017 року ОСОБА_5 (мати позивачки ОСОБА_7 ) надала позивачці ОСОБА_1 довіреність на управління і розпорядження належним їй житловим будинком з господарськими будівлями і спорудами АДРЕСА_2 та земельною ділянкою площею 0,1 га., яка знаходиться на АДРЕСА_2 , кадастровий номер 2625810100:04:032:0174, для будівництва житлового будинку, господарських будівель і споруд. Довіреність посвідчена приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Павлісяком Т.Ю. Особу ОСОБА_5 встановлено, дієздатність перевірено (т. 2 а.с.102).

14 квітня 2017 року між ОСОБА_5 , від імені якої на підставі довіреності посвідченої 12.04.2017 року Павлісяком Т.Ю., приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу, за реєстровим номером 574, діє Тарновська Олександра Михайлівна (представник продавця) та ОСОБА_4 (надалі покупець) укладено договір купівлі-продажу житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 (т. 2 а.с.91-92).

В договорі зазначено, що житловий будинок належить продавцеві – ОСОБА_5 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом та свідоцтва про право власності. Купівлю-продаж зазначеного житлового будинку здійснено за 382 527 грн, які сплачені покупцем представнику продавця до моменту підписання договору. Підписання цього договору буде свідчити про те, що його умови повністю відповідають нашому (представнику продавця і покупця) волевиявленню та про одержання мною, представником продавця, повного розрахунку за проданий житловий будинок і відсутність матеріальних претензій до покупця (п.3 та 4 договору).

Згідно п. 11 Договору продавець свідчить, що в будинку, який є предметом даного договору, будь-яких малолітніх та неповнолітніх дітей, що мають право на користування будинком немає, що підтверджується довідкою № 885 виданою 12.04.2017 року Виконавчим комітетом Тисменицької міської ради (т. 2 а.с.100-101).

Також даний договір укладено за згодою дружини покупця – ОСОБА_6 , про що посвідчено заяву 14.04.2017 року (п. 12 договору) (т. 2 а.с.103).

Особи громадян, які підписали договір встановлено, їх дієздатність, повноваження представника і належність ОСОБА_5 житлового будинку перевірено (т. 2 а.с.92).

Також, 14 квітня 2017 року між ОСОБА_5 , від імені якої на підставі довіреності посвідченої 12.04.2017 року Павлісяком Т.Ю., приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу, за реєстровим номером 574, діє Тарновська Олександра Михайлівна (представник продавця) та ОСОБА_4 (надалі покупець) укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , площею 0,1 га., кадастровий номер 2625810100:04:032:0174, для будівництва житлового будинку, господарських будівель і споруд (т. 2 а.с.118-119).

В договорі зазначено, що земельна ділянка належить продавцеві – ОСОБА_5 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом та свідоцтва про право власності. Купівлю-продаж зазначеної земельної ділянки здійснено за 97 342 грн., які сплачені покупцем представнику продавця до моменту підписання договору. Підписання цього договору буде свідчити про те, що його умови повністю відповідають нашому (представнику продавця і покупця) волевиявленню та про одержання мною, представником продавця, повного розрахунку за продану земельну ділянку і відсутність матеріальних претензій до покупця (п.3 та 4 договору).

Ринкова вартість земельної ділянки згідно звіту про оцінку майна № 2008, виконаного 12.03.2017 року становить 97 342 грн. (п. 5 договору) (т. 2 а.с.127-128).

В п. 11 договору зазначено, що сторони даного договору не визнані недієздатними і обмежено дієздатними, укладення даного договору відповідає їх інтересам, волевиявлення є вільним і відповідає їх внутрішній волі, усі умови договору зрозумілі і відповідають реальній домовленості сторін та договір не приховує іншого правочину і спрямований на реальне настання наслідків що ним передбачені.

Особи громадян, які підписали договір встановлено, їх дієздатність, повноваження представника і належність ОСОБА_5 житлового будинку перевірено (т. 2 а.с.119).

Застосовані норми права та висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відповідно до ст. 655 ЦК України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до ст. 657 ЦК України, договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу /набуття /зміни/ встановлення/ припинення прав взагалі).

В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює, встановлює, припиняє, зумовлює переходу чи набуття) цивільних прав та обов`язків.

Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Тлумачення частини першої статті 203 ЦК України свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому.

Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України. Втім більшість законодавчих актів носять комплексний характер, і в них поряд із приватно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у приватно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства.

Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах. Тлумачення статей 215, 216 ЦК України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України, в редакції, чинній на момент вчинення оспорюваного правочину).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 грудня 2022 року у справі № 335/15805/17 (провадження № 61-7595св22) зазначено, що: «тлумачення статті 229 ЦК України дозволяє стверджувати, що: під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення; під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу); помилка, яка істотним чином впливає на формування волі сторони правочину, повинна існувати на момент його вчинення. Схематично вплив обставин, які мають істотне значення можливо відобразити таким чином: «немає істотної помилки - відсутнє вчинення правочину». Незнання закону не включено до переліку помилок, яким надається істотне значення. Це по суті є відображенням ще римського принципу ignorantia juris nocet (з лат. - незнання закону шкодить); поза віднесенням до обставин, які можуть бути розцінені як такі, що мають істотне значення, знаходиться мотив правочину. Мотив правочину - це стимул його вчинення і дозволяє встановити, чому саме особа вчинює правочин. Тому мотив, за яким вчинено правочин, правового значення не має. Хоча й законодавець і вказує на допустимість надання мотиву правочину значення істотної помилки у випадках, встановлених у законі. Проте таких випадків на рівні норми закону законодавець не передбачив».

У постанові Верховного суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 947/32485/20 (провадження № 61-7209св22) зазначено, що «під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу)».

Тлумачення статті 229 ЦК України свідчить, що формально коло осіб, які можуть звернутися до суду з позовом про визнання правочину недійсним як вчиненого внаслідок помилки у статті 229 ЦК України не обмежується. Проте уявлення про справжню волю може існувати тільки в особи, яка помилялася, а зовнішньому сприйняттю це може бути взагалі недоступно. Тому тільки особа, яка помилялася, і може ставити під сумнів неправильне формування волі за наявності помилки та оспорювати на цій підставі вчинений нею правочин.

Апеляційний суд погоджується з висновком суду щодо недоведеності підстав недійсності правочинів виходячи з наступного.

Доводячи порушення своїх прав, позивачі посилалися на те, що як спадкоємці мають право оскаржувати договори купівлі-продажу будинку та земельної ділянки, укладені їх матір`ю та бабусею ОСОБА_5 , оскільки такі правочини вчинено в силу збігу тяжких обставин, помилки та обману зі сторони відповідача. Також апелянт ОСОБА_1 вказує на удаваність їх вчинення, оскільки вона вважала, що укладає договір з метою отримання кредиту і це було єдиною вимогою сторони договору для його отримання.

Однак, як зазначалося вище, оспорювати договір купівлі-продажу з підстав, визначених статтею 229 ЦК України, може особа, яка вчинила правочин, та помилилася щодо обставин, які мають істотне значення для формування її волі на вчинення такого правочину.

Оскільки позивачі не є сторонами оспорюваних договорів купівлі-продажу, вони не наділені правом вимагати визнання цих правочинів недійсними з наведеної підстави.

Щодо вимог про визнання недійсними договорів в силу збігу тяжких обставин та обману покупця слід зазначити, що в цій частині суд також дав правильну оцінку, вказавши про недоведеність таких обставин ними в порядку ст.ст. 81, 89 ЦПК.

Відповідно до ч.1 ст. 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.

Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення (п.20 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06 листопада 2009 року №9).

Також , особа, яка оскаржує правочин на підставі ст.233 ЦК України, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.

В матеріалах справи відсутні належні докази, які підтверджували б наявність як тяжких обставин, як підстави для визнання угод недійсними, так і обману.

В спірних договорах чітко зазначено, що сторони даного договору не визнані недієздатними і обмежено дієздатними, укладення даного договору відповідає їх інтересам, волевиявлення є вільним і відповідає їх внутрішній волі, усі умови договору зрозумілі і відповідають реальній домовленості сторін та договір не приховує іншого правочину і спрямований на реальне настання наслідків що ним передбачені.

Посилання апелянтів на вік продавця, наявність в неї хвороб самі по собі не підтверджують тяжкість обставин, в силу яких за їх відсутності остання б не уклада договір.

Також щодо обману зі сторони покупця, то в цій частині позивачами не надано будь-якого доказу щодо існування таких обставин. Факт подальшого проживання продавця в будинку не підтверджує таких обставин. Щодо твердження апелянтів про відсутність передачі коштів за договором, то такі докази у справі відсутні, тоді як в самому договорі зазначено, що оплату проведено.

Не представлено і доказів існування вироку у кримінальній справі, пов`язаній з правовідносинами, що є предметом даного позову.

Посилання на фальсифікацію доказів у справі та зникнення з матеріалів справи документів є голослівними, оскільки будь-які дані з цього приводу відсутні, належні докази до скарги не долучено.

Ще однією з підстав для визнання договорів недійсними, апелянт ОСОБА_1 вказує удаваність їх вчинення, оскільки вона вважала, що укладає договір з метою отримання кредиту і це було єдиною вимогою сторони договору для його отримання. Також як зазначено в позові, більшість обставин апелянт ОСОБА_1 вказує від свого імені, як довіреної особи продавця.

З цього приводу слід зазначити, що такі обставини не вказують на удаваність вчиненого правочину. А наміри та мета укладення правочину зі сторони особи представника, яка його укладала на підставі довіреності, не має юридичного значення при оцінці позовних вимог в інтересах ОСОБА_5 як покупця і спадкодавця. Факт подальшого проживання продавця в будинку та сплата послуг самі по собі не не підтверджують таких обставин.

Посилання апелянтів на допущення судом упередженості під час розгляду справи, оскільки суд систематично відмовляв у задоволенні їхніх клопотань, ігнорував подані докази та допускав оціночні судження щодо їхньої поведінки, суд позбавив їх можливості довести обставини справи, оскільки відмовив у призначенні повторної експертизи, витребуванні доказів, виклику експерта та допиті свідків, не заслуговують на увагу, оскільки судом у встановленому порядку розглянуто всі заяви позивачів про відвід та надано обґрунтовану оцінку сумнівам останніх. Судом не було встановлено обставин, які б слугували підставою для відводу суду з мотивів, викладених заявницею. Порушень порядку розгляду заявлених клопотань апеляційним судом не встановлено, тоді як їх незадоволення не може свідчити про упередженість суду.

Висновок суду першої інстанції щодо позивачів, що ОСОБА_1 , зокрема, не є правонаступником померлої ОСОБА_5 , оскільки належних доказів, які б підтверджували такі обставини суду не надано, є помилковим, оскільки з інформації від 10.08.2020 року наданої нотаріусом вбачається, що ОСОБА_5 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 та 05 травня 2020 року нотаріусом заведено спадкову справу. Спадкоємцями, які подали заяву про прийняття спадщини є ОСОБА_1 та ОСОБА_8 , тобто ОСОБА_1 є спадкоємцем матері з моменту відкриття спадщини. Однак такий висновок не вплинув на правильність оскаржуваного рішення.

Щодо твердження апелянтів про порушення судом вимог процесуального закону щодо належного повідомлення їх про час та місце розгляду справи, слід зазначити, що як вбачається з матеріалів справи, розгляд було призначено судом на 25.02.2026 року на 10год. Належно повідомлені сторони у судове засідання не з`явилися, тому суд в порядку визначеному ст.ст. 247,248 ЦПК внаслідок неявки всіх учасників процесу перейшов до стадії ухвалення рішення , розглянув справу та ухвалив рішення.

Неявка ж, належно повідомленої сторони в судове засідання, в якому суд перейшов до стадії ухвалення рішення, в даному випадку, не може слугувати підставою для скасування судового рішення Суд в рішенні з цього приводу виклав свою позицію, яка відповідає вимогам процесуального закону та не спростована апелянтом.

Також, на переконання апелянтів, суд порушив порядок розгляду справи, оскільки за відсутності позивачів питання про ухвалення рішення мало вирішуватися з дотриманням процедури заочного розгляду. Однак таке твердження помилкове, оскільки з огляду на наявні матеріали справи, суд в порядку ст. 280ЦПК не ухвалював рішення про перехід до заочного розгляду і такі передумови були відсутні.

За таких обставин, суд зробив правильний висновок про відсутність підстав для задоволення вимог за позовом, тому рішення суду першої інстанції необхідно залишити без змін, а скаргу без задоволення.

Керуючись статтями 374, 375, 381-384, 389 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 04 березня 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 16 вересня 2026 року.

Суддя-доповідач: Л. В. Василишин

Судді: В. М. Барков

І. В. Бойчук