Постанова від 15 вересня 2026 р. у справі №344/6650/26 — Івано-Франківський апеляційний суд

Справа № 344/6650/26

Провадження № 22-ц/4808/1543/26

Головуючий у 1 інстанції Кіндратишин Л. Р.

Суддя-доповідач Барков В. М.

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 вересня 2026 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський апеляційний суд в складі:

головуючого судді Баркова В. М.,

суддів: Василишин Л. В.,

Девляшевського В. А.,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Івано-Франківського міського суду від 08 червня 2026 року у складі судді Кіндратишин Л. Р., ухвалене у м. Івано-Франківську, у справі за позовом КП «Івано-Франківськводоекотехпром» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за послуги з централізованого водопостачання, водовідведення та плати за абонентське обслуговування,

ВСТАНОВИВ:

У квітні 2026 року позивач КП «Івано-Франківськводоекотехпром» звернувся до ОСОБА_1 з позовом про стягнення заборгованості за послуги з централізованого водопостачання, водовідведення та плати за абонентське обслуговування. Позовні вимоги були мотивовані тим, що відповідачка є користувачем послуг централізованого водопостачання та водовідведення, їй присвоєно особовий рахунок № НОМЕР_1 . Вказував, що ОСОБА_1 від надання їй вказаних послуг не відмовляється, однак своєчасної оплати за надані їй послуги не здійснює, у зв`язку з чим станом на 01 березня 2026 року у неї виникла заборгованість за послуги водопостачання, водовідведення та плати за абонентське обслуговування за період з 01 березня 2023 року по 28 листопада 2026 року у розмірі 11 072,13 грн., з яких 4 064,64 грн. – за послуги водопостачання, 6 020,69 грн. – за послуги водовідведення та 986,80 грн. – плати за абонентське обслуговування.

Посилаючись на те, що в добровільному порядку відповідачка ОСОБА_1 відмовляється погашати вказану заборгованість, позивач КП «Івано-Франківськводоекотехпром» просив стягнути з відповідачки ОСОБА_1 в примусовому порядку заборгованість за послуги з централізованого водопостачання, водовідведення та плати за абонентське обслуговування у розмірі 11 072,13 грн., а також судові витрати.

Рішенням Івано-Франківського міського суду від 08 червня 2026 року позов КП «Івано-Франківськводоекотехпром» задоволено. Постановлено стягнути з ОСОБА_1 на користь КП «Івано-Франківськводоекотехпром» заборгованість станом на 01 березня 2026 року за послуги водопостачання та водовідведення та плати за абонентське обслуговування в сумі 11 072,13 грн., а також 3 328 грн. судового збору.

У апеляційній скарзі на зазначене рішення суду відповідачка ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а також на невідповідність висновків суду обставинам справи, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове про відмову у задоволенні позову у повному обсязі, а також здійснити розподіл судових витрат.

Скаржниця не погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що ухвала про відкриття провадження у справі отримана нею 14 квітня 2026 року, оскільки він суперечить наявним у справі документам. Зокрема, долучений до матеріалів справи бланк Ф.119 (рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення) не містить жодних відомостей про фактичне вручення, а зазначений штамп фіксує надходження цього поштового відправлення назад до суду 14 квітня 2026 року, а не його вручення відповідачу.

Також, помилковим, на думку скаржниці, є висновок суду першої інстанції про відсутність відзиву відповідачки на позовну заяву, оскільки такий відзив був поданий нею 29 квітня 2026 року та в той же день направлений позивачу через Єдину судову інформаційно-телекомунікаційну систему, що підтверджується квитанцією № 6885840 від 29 квітня 2026 року (час направлення 09:41), тобто в межах встановленого судом строку.

При цьому, відповідачка ОСОБА_1 зауважує, що її активна процесуальна поведінка підтверджується також поданою нею особисто 10 квітня 2026 року заявою про ознайомлення з матеріалами справи та клопотанням представника – адвоката Созоник Т. Б. від 15 квітня 2026 року, на підставі якого ознайомлення з матеріалами справи та фотокопіювання документів фактично відбулося 17 квітня 2026 року. Зазначене свідчить про те, що про відкриття провадження у справі відповідачка дізналася не у спосіб, встановлений судом першої інстанції (поштове вручення 14 квітня 2026 року), а самостійно, та невідкладно вжила заходів до захисту своїх прав, включно з поданням відзиву в установлений судом строк.

Відповідачка ОСОБА_1 вказує, що у поєднанні з неврахуванням судом своєчасно поданого відзиву та помилковим висновком про невручення ухвали зазначене утворює сукупність процесуальних порушень, які є істотними та обмежують її право на доступ до правосуддя і справедливий судовий розгляд, гарантоване статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

На думку скаржниці, покладений в основу позовних вимог та оскаржуваного рішення розрахунок заборгованості за особовим рахунком № НОМЕР_1 за період з 01 березня 2023 року по 28 лютого 2026 року не підтверджений первинними документами, зокрема актами приймання-передачі наданих послуг, показниками приладів обліку або розрахунком обсягу послуг за нормативами споживання, помісячною розбивкою нарахувань за тарифами, що діяли в кожному окремому періоді.

Відповідачка ОСОБА_1 звертає увагу апеляційного суду на те, що розрахунок заборгованості не розкриває структури «вхідного сальдо» на початок спірного періоду (01 березня 2023 року). Зокрема, станом на 01 березня 2023 року за нею вже обліковувалася заборгованість у розмірі 3 781,09 грн. за послуги водопостачання та 4 699,68 грн. за послуги водовідведення, що в сукупності становить 8 480,77 грн., що становить 76,6 % від усієї заявленої до стягнення суми. При цьому, зауважує, що зазначена сума відображена виключно як вхідний показник («вхідне сальдо») без жодного підтвердження дати, періоду та підстав її виникнення. А тому вказує, що судом першої інстанції не з`ясовано, чи не є частина включеного до позову «вхідного сальдо» заборгованістю, право на стягнення якої виникло за межами трирічного строку до дня звернення позивача до суду.

Скаржниця вважає, що судом першої інстанції також не перевірено правомірність нарахування абонентської плати як окремого виду платежу, зокрема відповідність такого нарахування пункту 11 частини першої статті 1 ЗУ «Про житлово-комунальні послуги» та Правилам надання послуг централізованого водопостачання та водовідведення, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 05.07.2019 № 690 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 12.02.2022 № 85).

Крім того, ОСОБА_1 наголошує, що між позивачем та відповідачем письмовий договір про надання послуг централізованого водопостачання та водовідведення не укладався. При цьому, позивач обґрунтував існування договірних відносин посиланням на типовий індивідуальний договір, оприлюднений на власному офіційному веб-сайті 01 березня 2022 року. В той же час, ним не було надано доказів того, що саме чинна редакція договору була безперервно доступна за конкретною адресою протягом усього спірного періоду.

У надісланому на адресу суду відзиві керівник КП «Івано-Франківськ-водоекотехпром» доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 заперечує, рішення суду вважає законним та обґрунтованим, а тому просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги, а оскаржене рішення – залишити без змін. Додатково вказує, що нарахування послуг водопостачання та водовідведення здійснювалось позивачем за встановленим за особовим рахунком відповідачки приладом обліку ТАКТ № 006997, повірку якого було здійснено 22 січня 2026 року. Зауважує, що наявна в матеріалах справи фотокопія приладу обліку із зафіксованими показниками є належним доказом користування відповідачкою послугами водопостачання та водовідведення.

Також представник позивача зазначає, що проведені на особовий рахунок № НОМЕР_1 оплати за період з 01 листопада 2018року по 01 лютого 2026 року свідчать про визнання відповідачкою заборгованості, а також користування нею послугами централізованого водопостачання та водовідведення.

Представник позивача вважає, що при ухваленні рішення судом було правомірно враховано норми чинного законодавства України, якими передбачено зупинення строку позовної давності у зв`язку з карантинними обмеженнями.

Згідно із статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній та додатково поданими доказами, перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Згідно з ч.1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.

Відповідно до ч. 1 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Частиною 13 ст. 7 ЦПК України визначено, що розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними в справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Враховуючи категорію справи та ціну позову, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводиапеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення з наступних підстав.

Задовольняючи позовні вимоги КП «Івано-Франківськводоекотехпром», суд першої інстанції прийшов до висновків, що у зв`язку із неналежним виконанням відповідачкою ОСОБА_1 зобов`язань по оплаті наданих їй послуг з централізованого водопостачання, водовідведення, а також плати за абонентське обслуговування, у неї виникла заборгованість перед позивачем, яка підлягає стягненню на користь позивача у розмірі 11 072,13 грн.

Колегія суддів погоджується із таким висновком суду першої інстанції з огляду на таке.

Судом першої інстанції встановлено і з матеріалів справи вбачається, що відповідачка ОСОБА_1 проживає і зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , та є користувачем послуг з централізованого водопостачання та водовідведення, які їй надає позивач КП «Івано-Франківськводоекотехпром». За вказаною адресою їй присвоєно особовий рахунок НОМЕР_1 .

Також встановлено, що позивач КП «Івано-Франківськводоекотехпром» 01 березня 2022 року оприлюднило типовий індивідуальний договір про надання послуг з централізованого водопостачання та централізованого водовідведення (а.с.12-14).

Доказів, які б спростовували факт надання позивачем послуг з водопостачання та водовідведення у квартирі відповідачки, останньою суду не надано.

Із змісту виписки за особовим рахунком НОМЕР_1 вбачається, що за період з 01 березня 2023 року по 28 лютого 2026 року за вказаним особовим рахунком ОСОБА_1 обліковується заборгованість за послуги водопостачання та водовідведення, а також абонентської плати у загальному розмірі 11 072,13 грн., з яких 4 064,64 грн. – заборгованість за послуги водопостачання, 6 020,69 грн. – заборгованість за послуги водовідведення, 962,13 грн. – заборгованість за абонплатою (а.с. 5-6).

Згідно вищезазначеної виписки у квітні та жовтні 2023 року за вказаним особовим рахунком було здійснено оплату послуг у розмірах відповідно 5 500 грн. та 1 300 грн.

Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

За змістом частини першої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до частин перших статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Основні засади правовідносин, що виникають у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг між їхніми виробниками, виконавцями і споживачами, а також їхні права та обов`язки визначені в ЗУ «Про житлово-комунальні послуги».

Згідно зі статті 1 ЗУ «Про житлово-комунальні послуги» комунальні послуги це результат господарської діяльності, спрямованої на задоволення потреби фізичної чи юридичної особи у забезпеченні холодною та гарячою водою, водовідведенням, газо- та електропостачанням, опаленням.

Споживачем за цим Законом є фізична чи юридична особа, яка отримує або має намір отримати житлово-комунальну послугу.

Статтею 5 ЗУ «Про житлово-комунальні послуги» передбачений перелік житлово-комунальних послуг, зокрема:

- житлова послуга – послуга з управління багатоквартирним будинком;

- комунальні послуги – послуги з постачання та розподілу природного газу, постачання та розподілу електричної енергії, постачання теплової енергії, постачання гарячої води, централізованого водопостачання, централізованого водовідведення, управління побутовими відходами.

Згідно п. 5 ч. 2 ст. 7 ЗУ «Про житлово-комунальні послуги» споживач зобов`язаний оплачувати надані житлово-комунальні послуги за цінами/тарифами, встановленими відповідно до законодавства, у строки, встановлені відповідними договорами.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 ЗУ «Про житлово-комунальні послуги» споживач здійснює оплату за спожиті житлово-комунальні послуги щомісяця, якщо інший порядок та строки не визначені відповідним договором. Споживач не звільняється від оплати житлово-комунальних послуг, отриманих ним до укладення відповідного договору.

Згідно з ч. 1 ст. 12 ЗУ «Про житлово-комунальні послуги» надання житлово-комунальних послуг здійснюється виключно на договірних засадах.

Згідно ч. 1 ст. 901 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Відповідно до ч.1 ст. 29 ЗУ «Про житлово-комунальні послуги» договір на надання житлово-комунальних послуг у багатоквартирному будинку укладається між власником квартири, орендарем чи квартиронаймачем та балансоутримувачем або уповноваженою ним особою.

За п. 5 ч. 3 ст. 20 ЗУ «Про житлово-комунальні послуги» споживач зобов`язаний оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.

Відповідно до ст. 13, 14 Закону України« Про житлово-комунальні послуги» послуги з централізованого водопостачання та водовідведення віднесено до комунальних.

Нарахування за надані послуги з централізованого водопостачання та з централізованого водовідведення за вказаною адресою проводиться на підставі тарифів, встановлених Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері енергетики і комунальних послуг у відповідності до п 20 Правил № 630.

Відповідно до ч. 1 ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Виконання зобов`язань, реалізація, зміна та припинення певних прав у договірному зобов`язанні можуть бути зумовлені вчиненням або утриманням від вчинення однією із сторін у зобов`язанні певних дій чи настанням інших обставин, передбачених договором, у тому числі обставин, які повністю залежать від волі однієї із сторін (ч. 2 ст. 526 ЦК України).

Тлумачення статті 526 ЦК України свідчить, що цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов`язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Це правило є універсальним і підлягає застосуванню як до виконання договірних, так і недоговірних зобов`язань. Недотримання умов виконання призводить до порушення зобов`язання.

Відповідно до п. 7 ч. 5 ст. 13 ЗУ «Про житлово-комунальні послуги» плата виконавцю комунальної послуги складається з: плати за послугу, та обсягу спожитих комунальних послуг, визначеного відповідно до законодавства; та плати за абонентське обслуговування, яка не може перевищувати граничний розмір, визначений КМУ.

Відповідно до п. 11 ст. 1 ЗУ «Про житлово-комунальні послуги» плата за абонентське обслуговування - платіж, який споживач сплачує виконавцю комунальної послуги за індивідуальним договором про надання комунальних послуг або за індивідуальним договором з обслуговування внутрішньо будинкових систем про надання комунальних послуг, що включає витрати виконавця, пов`язані з укладенням договору про надання комунальної послуги, здійсненням розподілу обсягу спожитих послуг між споживачами, нарахуванням та стягненням плати за спожиті комунальні послуги, обслуговуванням та заміною вузлів комерційного обліку води і теплової енергії, крім випадків, визначених цим законом, а також за виконання інших функцій, пов`язаних з обслуговуванням виконавцем абонентів за індивідуальними договорами.

Частиною 2 пункту 39 «Правил про надання послуг з централізованого водопостачання та централізованого водовідведення і типових договорів про надання послуг з централізованого водопостачання та централізованого водовідведення», затверджених постановою КМУ від 05 липня 2019 року № 690 визначено, що споживач не звільняється від плати за абонентське обслуговування у разі відсутності фактичного споживання ним послуг.

У справі, що переглядається встановлено та матеріалами справи підтверджується, що відповідачка ОСОБА_1 не виконувала свої обов`язки по оплаті послуг водопостачання та водовідведення, які фактично були надані КП «Івано-Франківськводоекотехпром», тому у неї виникла заборгованість за надані підприємством послуги. Відтак, суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку про стягнення з відповідачки на користь позивача заборгованості у заявленому ним розмірі .

Апеляційний суд відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що між сторонами не укладався письмовий договір про надання послуг централізованого водопостачання та водовідведення, оскільки відповідно до позиції Верховного Суду, викладеній у постановах від 26 вересня 2018 року у справі № 750/12850/16-ц та від 06 листопада 2019 року у справі №642/2858/16, споживачі зобов`язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними. Факт відсутності договору про надання житлово-комунальних послуг сам по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі.

Таким чином, оскільки відповідачка з моменту оприлюднення позивачем типового індивідуального договору про надання послуг з централізованого водопостачання та централізованого водовідведення користується послугами позивача, між сторонами виникли договірні відносини.

Необґрунтованими є твердження скаржниці про помилковість висновків суду першої інстанції щодо відсутності її відзиву на позовну заяву з огляду на таке.

З матеріалів справи вбачається, що ухвалою Івано-Франківського міського суду 07 квітня 2026 року у даній справі відкрито провадження, відповідачу встановлено п`ятнадцятиденний строк з дня вручення даної ухвали для подання відзиву (а.с. 21-22).

Згідно супровідного листа суду першої інстанції копія вказаної ухвали суду та копія позовної заяви з додатками була надіслана ОСОБА_1 на її поштову адресу 09 квітня 2026 року (а.с. 23). Однак, дане поштове відправлення було повернуто на адресу суду без його вручення адресату, що підтверджується матеріалами справи (а.с. 24-40).

Разом з тим матеріалами справи підтверджується, що 10 квітня 2026 року ОСОБА_1 та 15 квітня 2026 року її представник адвокат Созоник Т. Б. звертались із заявами про ознайомлення з матеріалами справи (а.с. 41-42, 45).

Із матеріалами даної справи представник відповідачки ОСОБА_2 ознайомилась 17 квітня 2026 року, що підтверджено документально (а.с. 42). Отже, останнім днем строку подачі відзиву на позовну заяву для відповідачки було 02 травня 2026 року, який є вихідним днем. Відтак, у відповідності до ч. 3 ст. 124 ЦПК України, відповідачка мала право на подачу відзиву на позовну заяву у строк до 04 травня 2026 року.

Таким правом подачі відзиву, як вбачається з матеріалів справи, остання не скористалась.

Твердження відповідачки ОСОБА_1 про те, що відзив був поданий нею 29 квітня 2026 року та в той же день направлений позивачу через Єдину судову інформаційно-телекомунікаційну систему, що підтверджується квитанцією № 6885840 від 29 квітня 2026 року (час направлення 09:41) не знайшли свого підтвердження.

Так, долучений нею відзив на позовну заяву, датований 29 квітня 2026 року та квитанція № 6885840 від 29 квітня 2026 року про його направлення позивачу не зареєстровані в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі. Відсутній такий відзив, як в письмових, так і в електронних матеріалах справи, сформованих судом першої інстанції.

Також апеляційний суд відхиляє доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що розрахунок заборгованості не розкриває структури «вхідного сальдо» на початок спірного періоду та те, що судом не з`ясовано, чи не є частина включеного до позову «вхідного сальдо» у розмірі 8 480,77 грн. заборгованістю, право на стягнення якої виникло до 01 березня 2023 року, тобто за межами трирічного строку до дня звернення позивача до суду, оскільки із заявою про застосування наслідків спливу строку позовної давності відповідачка ОСОБА_1 до суду першої інстанції не зверталась.

Більш того, у даній справі взагалі немає підстав для застосування строків позовної давності.

Так, згідно з ст. 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК України для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

За правилами ст. 259 ЦК України позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі. Позовна давність, встановлена законом, не може бути скорочена за домовленістю сторін.

Відповідно до ч. ч. 1, 5 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов`язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред`явити вимогу про виконання зобов`язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку.

Відповідно до п. 12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року №211 установлено з 12 березня 2020 року на всій території України карантин.

Постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року №211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу «COVID-19» визначено, що з 12 березня 2020 року на всій території України встановлено карантин.

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби(COVID-19)» 540-IX від 30 березня 2020 року розділ «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України доповнено, зокрема, п. 12 такого змісту: «Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину». Вказаний Закон набрав законної сили з 02 квітня 2020 року.

Надалі постановами Кабінету Міністрів України цей карантин на території України продовжувався та був відмінений з 30 червня 2023 року на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651.

Крім того, відповідно до п. 19 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану.

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану», введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року, строк дії якого неодноразово продовжувався та тривав на час звернення підприємства до суду з позовом (квітень 2026 року).

Тобто, виходячи з вищенаведених положень матеріального закону, враховуючи зміни до п. 12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України щодо продовження строків позовної давності, встановлених ст. 257 ЦК України, відбулося відповідно до Закону України № 540-ІХ від 30 березня 2020 року, який набрав чинності 02 квітня 2020 року, пропущеною може бути позовна давність лише за вимогами, що виникли до 02 квітня 2017 року.

Строк позовної давності за вимогами, що виникли після 02 квітня 2017 року та на які поширюється загальна позовна давність у три роки, вважаються продовженим на підставі пунктів 12 та 19 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, до закінчення дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), а також до закінчення воєнного стану.

Колегія суддів зауважує, що відповідачка в обґрунтування своїх доводів розрахунку заборгованості суду не надала, тому наданий позивачем розрахунок суд вважає належним і допустимим доказом наявної у відповідачки заборгованості за надані їй послуги водопостачання та водовідведення. Цей розрахунок заборгованості відповідачкою належними та допустимими доказами не спростований.

Доводи апеляційної скарги є безпідставними та не спростовують правильних висновків місцевого суду.

Згідно з частиною 1 статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, так як рішення суду першої інстанції ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права.

За наведених обставин, колегія суддів апеляційного суду приходить до переконання про те, що оскаржуване рішення постановлене судом першої інстанції з дотриманням норм матеріального та процесуального права, судом першої інстанції в повній мірі з`ясовано обставини, що мають значення для справи, а тому апеляційна скарга не підлягає до задоволення.

Керуючись статтями 367, 368, 374, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 – залишити без задоволення.

Рішення Івано-Франківського міського суду від 08 червня 2026 року – залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дня її ухвалення і у випадках, передбачених пунктом 2 частини 3 статті 389 ЦПК України, може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Повний текст постанови складено 16 вересня 2026 року.

Судді В. М. Барков

Л. В. Василишин

В. А. Девляшевський