Постанова від 16 вересня 2026 р. у справі №361/1476/15-ц — Київський апеляційний суд

К И Ї В С Ь К И Й А П Е Л Я Ц І Й Н И Й С У Д

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

17 вересня 2026 року місто Київ

справа № 361/1476/15-ц

апеляційне провадження № 22-ц/824/11954/2026

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Саліхова В.В.,

суддів: Євграфової Є.П., Левенця Б.Б.,

за участю секретаря судового засідання: Зеленчука М.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Патерилова Віталія Вікторовича на ухвалу Броварського міськрайонного суду Київської області від 06 травня 2026 року, постановлену під головуванням судді Гізатуліни Н.М., у справі за скаргою ОСОБА_1 на рішення, дії чи бездіяльність головного державного виконавця Броварського відділу державної виконавчої служби у Броварському районі Київської області Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Лобко Оксани Володимирівни щодо стягнення виконавчого збору,-

в с т а н о в и в:

У квітні 2026 року ОСОБА_1 звернувся до суду із скаргою на рішення, дії чи бездіяльність головного державного виконавця Броварського відділу державної виконавчої служби у Броварському районі Київської області Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Лобко О.В., в якій просив визнати протиправною та скасувати головного державного виконавця Броварського відділу державної виконавчої служби у Броварському районі Київської області Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Лобко О.В. про стягнення виконавчого збору від 17 квітня 2026 року у виконавчому провадженні № НОМЕР_1, за якою з боржника ОСОБА_1 стягнуто виконавчий збір у розмірі 398 431,08 грн.

Ухвалою Броварського міськрайонного суду Київської області від 06 травня 2026 року відмовлено у відкритті провадження за скаргою ОСОБА_1 на рішення, дії чи бездіяльність головного державного виконавця Броварського відділу державної виконавчої служби у Броварському районі Київської області Київського міжрегіональної управління Міністерства юстиції України Лобко О.В. щодо стягнення виконавчого збору.

Роз'яснено скаржнику, що розгляд його скарги віднесено до юрисдикції адміністративного суду.

Не погоджуючись з такою ухвалою суду, представник ОСОБА_1 - адвокат Патерилов В.В. звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу суду та задовольнити скаргу на рішення, дії чи бездіяльність головного державного виконавця.

Апеляційна скарга обгрунтована тим, що ухвалу суду постановлена з порушенням норм матеріального та процесуального права. Зазначає, що суд першої інстанції повністю проігнорував ту обставину, що скаржник оскаржує постанову державного виконавця Броварського ВДВС у Броварському районі Київської області про стягнення виконавчого збору від 17.04.2026 у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 в порядку ч. 1 ст. 74 Закону України «Про виконавче провадження» до суду, який видав виконавчий документ (виконавчий лист № 2/361/1476/15-ц від 27.05.2015), на підставі якого 28.10.2016 було відкрито виконавче провадження № НОМЕР_1 і в ході якого державним виконавцем було винесено оскаржувану постанову про стягнення виконавчого збору, а не в порядку ч. 2 ст. 74 цього Закону, оскільки Скаржник не оскаржує вказану постанову, яка б виконувалася в іншому виконавчому проваджені.

Вказує що суд, встановивши, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а спір має розглядатися в порядку адміністративного судочинства відповідно до положень Кодексу адміністративного судочинства України, не звернув увагу на те, що спір має розглядатися цивільним судом відповідно до положень ЦПК України.

Посилається на те, що, суд не застосував частину першу статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» в редакції Закону № 4833-IX від 07.04.2026, яка набрала чинності 24.04.2026.

Скаржник вважає, що у цій справі єдиним ефективним способом захисту своїх прав у цій справі є подача скарги в порядку ст.ст. 447 - 453 ЦПК України.

В судове засіданні учасники справи не з'явилися, про час та місце розгляду справи були повідомлені належно, тому колегія суддів вважала можливим провести розгляд справи за їх відсутності.

Заслухавши доповідь судді Саліхова В.В., вивчивши та дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Відмовляючи у відкритті провадження у справі за скаргою, суд першої інстанції виходив з того, що заявник оскаржує постанову державного виконавця про стягнення виконавчого збору, що відповідно до положень ст. ст. 74 ч. 2 Закону України «Про виконавче провадження» віднесено до компетенції адміністративного суду.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції виходячи з наступного.

Згідно ч.ч.1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону ухвалу суду першої інстанції про відмову у відкритті провадження у справі відповідає, з огляду на наступне.

У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Поняття «суд, встановлений законом» містить таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин.

Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції судів, які розглядають справи за правилами цивільного, кримінального, господарського й адміністративного судочинства. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання, тобто діяти в межах установленої законом компетенції.

Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).

Згідно зі статтею 447 ЦПК України судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах здійснює суд, який розглянув справу як суд першої інстанції. Суд може здійснювати судовий контроль за виконанням судового рішення у порядку, встановленому цим розділом.

Відповідно до статті 447-1 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права.

Згідно з правилами адміністративного судочинства щодо особливостей провадження у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності органу державної виконавчої служби, приватного виконавця за частиною першою статті 287 Кодексу адміністративного судочинства України учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначені Законом України «Про виконавче провадження».

Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Постанови державних виконавців про стягнення виконавчого збору, постанови державних виконавців чи приватних виконавців про стягнення витрат виконавчого провадження, про накладення штрафу, постанови приватних виконавців про стягнення основної винагороди є виконавчими документами (пункт 5 частини першої статті 3 Закону України «Про виконавче провадження»).

Тобто примусовому виконанню підлягають не лише виконавчі документи, видані судами в передбачених законом випадках на виконання судових рішень, але й постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, і накладенням штрафу.

Відповідно до частин першої та другої статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом. Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.

Отже, крім загального порядку оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби, визначеного нормами процесуального законодавства, Закон України «Про виконавче провадження» встановлює спеціальний порядок судового оскарження рішення, дії чи бездіяльності виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, згідно з яким відповідні спори належать до юрисдикції адміністративних судів та підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах неодноразово робила висновки про те, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи з приводу оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання усіх виконавчих документів, незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, вони видані. До юрисдикції адміністративних судів належать також справи про оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби, прийнятих (вчинених, допущених) під час примусового виконання постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, як виконавчих документів в окремому виконавчому провадженні. Такі правові висновки викладено, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 06 червня 2018 року у справі № 127/9870/16-ц (провадження № 14-166цс18), від 14 листопада 2018 року у справі № 906/515/17 (провадження № 12-246гс18), від 16 січня 2019 року у справі № 910/22695/13 (провадження № 12-277гс18), від 07 лютого 2019 року у справі № 927/769/16 (провадження № 12-273гс18), від 11 вересня 2019 року у справі № 925/138/18 (провадження № 12-74гс19), від 18 грудня 2019 року у справі № 759/15553/14-ц (провадження № 14-579цс19), від 15 січня 2020 року у справі № 1.380.2019.001073 (провадження № 11-709апп19), від 23 листопада 2021 року у справі № 175/1571/15 (провадження № 14-51цс21), від 20 вересня 2018 року у справі № 821/872/17 (провадження № 11-734апп18), від 17 жовтня 2018 року у справі № 826/5195/17 (провадження № 11-801апп18), від 16 січня 2019 року у справі № 279/3458/17-ц (провадження № 14-543цс18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 758/201/17 (провадження № 14-468цс19) та інших.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19 травня 2020 року у справі № 754/2223/15-ц (провадження № 14-568цс19) зазначила, що імперативною нормою - частиною другою статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» - закріплено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи щодо оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, а також про накладення штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання виконавчих документів, незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, такі документи видані.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

З матеріалів справи вбачається, що заявник звертаючись до суду із скаргою на дії та рішення державного виконавця просив суд визнати протиправною та скасувати постанову головного державного виконавця про стягнення виконавчого збору від 17 квітня 2026 року у розмірі 398 431,08 грн.

Оскільки у цій справі боржник оскаржує саме постанову головного державного виконавця про стягнення виконавчого збору, такий спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а має вирішуватися за правилами адміністративного судочинства.

Отже, суд першої інстанцій дійшов правильних висновків про відмову у відкритті провадження у справі, оскільки саме юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори щодо оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, прийнятих у межах виконавчих проваджень щодо примусового виконання виконавчих документів, незалежно від органу, яким видано відповідний виконавчий документ.

Подібні правові висновки викладено у постановах Верховного Суду від 24 липня 2024 року у справі № 369/12781/21 (провадження № 61-15681св23), від 19 лютого 2025 року у справі № 753/19205/21 (провадження № 61-11019св24), від 09 липня 2025 року у справі № 636/3930/23 (провадження № 61-8594св24).

Із змісту скарги вбачається, що заявник просив визнати протиправною та скасувати конкретну постанову державного виконавця про стягнення виконавчого збору. Саме цей індивідуальний акт став предметом судового оскарження, а не абстрактні дії щодо виконання судового рішення ухваленого по суті спору.

Правова позиція щодо розмежування юрисдикції з цього питання викладена, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 754/2223/15-ц (провадження № 14-568цс19), відповідно до якої спори щодо оскарження зазначеної постанови державного виконавця підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про належність спору до адміністративної юрисдикції, оскільки суть спірних правовідносин полягає у здійсненні судового контролю за виконанням конкретного судового рішення, ухваленого в порядку цивільного судочинства, що відповідно до статей 447-448 ЦПК України відноситься до юрисдикції суду, який розглядав справу як суд першої інстанції, колегія суддів апеляційного суду не може визнати обґрунтованим, оскільки вказані доводи спростовуються встановленими обставинами справи з урахуванням заявлених вимог, у відповідності до вимог закону.

Також безпідставними є посилання про необхідність розгляду спору судом, який видав виконавчий лист, з огляду на те, що предметом оскарження є владні рішення посадової особи органу державної виконавчої служби щодо застосування заходів примусового виконання, що віднесено законом до адміністративної юрисдикції.

Отже, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що заявлені вимоги не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, а мають вирішуватися за правилами адміністративного судочинства, у зв`язку з чим підстав для задоволення апеляційної скарги немає.

Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Оскільки, висновки суду відповідають фактичним обставинам справи, а ухвалене судове рішення відповідає вимогам матеріального і процесуального права, то підстави для його скасування відсутні.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-383 ЦПК України, апеляційний суд,-

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Патерилова Віталія Вікторовича - залишити без задоволення.

Ухвалу Броварського міськрайонного суду Київської області від 06 травня 2026 року - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину постанови зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 18 вересня 2026 року.

Головуючий:

Судді: