Постанова від 09 вересня 2026 р. у справі №761/23926/26 — Київський апеляційний суд

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

10 вересня 2026 року м. Київ

Справа № 761/23926/26

Провадження: № 22-ц/824/14172/2026

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т. О.,

суддів Верланова С. М., Нежури В. А.,

секретар Лаврук Ю. В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1

на ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 19 червня 2026 року, постановлену під головуванням судді Анохіна А. М.,

у справі за позовом ОСОБА_1 до Територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради, треті особи: Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Національне агентство з питань запобігання корупції, про визнання права на побудову будинку,

в с т а н о в и в:

У червні 2026 року ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаним позовом, мотивуючи його тим, що він є військовослужбовцем, має понад 27 календарних років вислуги на військовій службі, перебуває на обліку осіб, які потребують поліпшення житлових умов, обрав місто Київ для проживання та виявив бажання побудувати приватний житловий будинок. Зазначав, що за сукупності наведених обставин та з огляду на положення пункту 6 статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» у нього виникло право на побудову приватного житлового будинку на присадибній земельній ділянці у місті Києві з допомогою органів місцевого самоврядування. На реалізацію зазначеного права він звертався до Київської міської ради та Київської міської державної адміністрації із клопотанням від 28 січня 2023 року та заявою (клопотанням) від 27 листопада 2025 року щодо надання присадибної земельної ділянки та допомоги у будівництві житлового будинку. Посилаючись на те, що заявлене ним право відповідачем не визнається, він обрав передбачений пунктом 1 частини другої статті 16 ЦК України спосіб захисту шляхом визнання права. При цьому наголошував, що предметом цього позову не є перевірка правомірності рішень, дій чи бездіяльності Київської міської ради та її виконавчого органу, оскільки вимоги щодо протиправної бездіяльності останніх та зобов`язання вчинити дії є предметом розгляду в адміністративній справі № 320/19928/23.

У зв`язку із цим він, ОСОБА_1 , просив суд визнати за ним як військовослужбовцем право на побудову приватного житлового будинку на присадибній земельній ділянці у місті Києві з допомогою Київської міської ради шляхом виконання нею та її виконавчим органом обов`язків, передбачених абзацом другим пункту 6 статті 12 зазначеного Закону.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 19 червня 2026 року відмовлено у відкритті провадження за позовною заявою ОСОБА_1 до Територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради, треті особи: Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Національне агентство з питань запобігання корупції про визнання права на побудову будинку.

Не погодившись із таким судовим рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просив скасувати ухвалу та направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначено, що суд першої інстанції неправильно визначив характер спірних правовідносин та дійшов помилкового висновку про належність спору до юрисдикції адміністративних судів, адже, предметом заявленого ним позову є не оскарження рішень, дій чи бездіяльності Київської міської ради як суб`єкта владних повноважень і не зобов`язання останньої надати земельну ділянку позивачу, а визнання належного йому права на побудову приватного житлового будинку на присадибній земельній ділянці у місті Києві з допомогою органів місцевого самоврядування, яке, за його твердженням, виникло на підставі пункту 6 статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Зазначав, що суд першої інстанції фактично змінив предмет заявленого позову, помилково ототожнивши вимогу про визнання права, як спосіб захисту, передбачений пунктом 1 частини другої статті 16 ЦК України, з оскарженням відмови органу місцевого самоврядування у наданні земельної ділянки, хоча таких вимог у цій справі ним не заявлено.

Наголошував, що право, про визнання якого заявлено позов, на його переконання, виникло до його порушення органами місцевого самоврядування внаслідок настання передбачених законом юридичних фактів, зокрема набуття необхідної вислуги років, перебування на обліку осіб, які потребують поліпшення житлових умов, обрання міста Києва для проживання та звернення до Київської міської ради і КМДА із відповідними клопотаннями.

Також посилався на те, що обставини порушення зазначеного права внаслідок невиконання Київською міською радою та КМДА покладених на них законом обов`язків є предметом іншого спору, який розглядається в порядку адміністративного судочинства у справі № 320/19928/23, тоді як у цій справі предметом судового захисту є саме невизнання права, що, на його думку, свідчить про відмінність предмета та способів захисту у цих справах.

Крім того, стверджував, що територіальна громада міста Києва в особі Київської міської ради у спірних правовідносинах є учасником цивільних відносин, а тому наявність у відповідача статусу органу місцевого самоврядування сама по собі не свідчить про публічно-правовий характер спору.

Також посилався на допущені, на його думку, процесуальні порушення під час постановлення оскаржуваної ухвали, зокрема щодо дати її складення та підписання кваліфікованим електронним підписом.

Ухвалами Київського апеляційного суду від 27 липня 2026 року справу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні.

Відзив на апеляційну скаргу не надходив.

Від ОСОБА_1 надійшла до суду заява про розгляд його апеляційної скарги без його участі.

Учасники в судове засідання не з`явилися, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, а тому колегія суддів відповідно до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України вважала за можливе слухати справу за їхвідсутності.

Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради про визнання за ним як військовослужбовцем права на побудову приватного житлового будинку на присадибній земельній ділянці у місті Києві з допомогою органу місцевого самоврядування.

На обґрунтування заявлених вимог позивач посилався на те, що має понад 27 календарних років вислуги на військовій службі, перебуває на обліку осіб, які потребують поліпшення житлових умов, обрав місто Київ для проживання та виявив бажання побудувати приватний житловий будинок.

Зазначав, що на реалізацію відповідного права звертався до Київської міської ради та Київської міської державної адміністрації із клопотанням від 28 січня 2023 року та заявою (клопотанням) від 27 листопада 2025 року щодо надання присадибної земельної ділянки та допомоги у будівництві житлового будинку.

Посилаючись на положення пункту 6 статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», ОСОБА_1 вважав, що за сукупності наведених обставин у нього виникло передбачене цією нормою право на побудову приватного житлового будинку на присадибній земельній ділянці у місті Києві з допомогою органу місцевого самоврядування.

Стверджуючи, що зазначене право відповідачем не визнається, позивач обрав спосіб його захисту, передбачений пунктом 1 частини другої статті 16 ЦК України, шляхом визнання права.

При цьому, у позовній заяві ОСОБА_1 зазначав, що вимоги щодо протиправності бездіяльності Київської міської ради та Київської міської державної адміністрації і зобов`язання їх вчинити дії, пов`язані з наданням йому присадибної земельної ділянки та допомоги в індивідуальному житловому будівництві, є предметом іншого спору, який розглядається в порядку адміністративного судочинства у справі № 320/19928/23.

Відмовляючи у відкритті провадження у цій справі, суд першої інстанції виходив із того, що заявлений спір виник із публічно-правових відносин за участю Київської міської ради як суб`єкта владних повноважень та пов`язаний із реалізацією нею та її виконавчим органом передбачених законом повноважень щодо розпорядження земельними ділянками комунальної власності та виконання обов`язків, визначених пунктом 6 статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Суд першої інстанції також урахував, що в провадженні адміністративного суду перебуває справа № 320/19928/23 за позовом ОСОБА_1 , у якій останній ставить питання про протиправність бездіяльності Київської міської ради та Київської міської державної адміністрації та зобов`язання вчинити дії, пов`язані з наданням йому присадибної земельної ділянки та допомоги в індивідуальному житловому будівництві.

З огляду на характер спірних правовідносин та суб`єктний склад їх учасників суд першої інстанції дійшов висновку, що цей спір належить до юрисдикції адміністративних судів, у зв`язку з чим відмовив у відкритті провадження у справі.

Перевіряючи такі висновки суду в межах вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів виходить з наступного.

Згідно з частиною першою статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Відповідно до частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема у спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження.

Водночас частиною першою статті 19 ЦПК України передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Отже, визначальним при вирішенні питання про належність конкретного спору до цивільної чи адміністративної юрисдикції є не лише суб`єктний склад його учасників, а передусім характер спірних правовідносин, зміст права, за захистом якого особа звернулася до суду, підстави заявлених вимог та обраний позивачем спосіб судового захисту.

Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад, однак участь у спірних правовідносинах суб`єкта владних повноважень сама по собі не є достатньою підставою для віднесення спору до адміністративної юрисдикції. Для такого висновку необхідно встановити, що спір виник саме у зв`язку зі здійсненням відповідним суб`єктом владних управлінських функцій та що предметом судового контролю є рішення, дія чи бездіяльність такого суб`єкта, вчинені ним при реалізації цих функцій.

Відповідно до положень законодавства, яке регулює земельні відносини та діяльність органів місцевого самоврядування, Київська міська рада при вирішенні питань щодо розпорядження землями територіальної громади, розгляду клопотань заінтересованих осіб та прийняття відповідних рішень реалізує надані їй законом повноваження.

Разом з тим, сама по собі та обставина, що відповідачем у справі є Територіальна громада міста Києва в особі Київської міської ради, яка у визначених законом правовідносинах може здійснювати владні управлінські функції, не є безумовною та достатньою підставою для віднесення будь-якого спору за її участю до юрисдикції адміністративних судів.

Визначальним є не організаційно-правовий статус відповідача як органу місцевого самоврядування, а характер тих правовідносин, з яких виник конкретний спір, зміст права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, фактичні та юридичні підстави заявлених вимог, а також обраний позивачем спосіб судового захисту.

У зв`язку із цим підлягають розмежуванню, з одного боку, спори, в яких особа оскаржує рішення, дії чи бездіяльність органу місцевого самоврядування, вчинені ним при здійсненні владних управлінських функцій, або вимагає покладення на такий орган обов`язку прийняти певне рішення чи вчинити відповідні дії, та, з іншого боку, спори, в яких особа звертається за захистом належного їй, за її твердженням, суб`єктивного права шляхом його визнання.

Як убачається зі змісту позовної заяви, ОСОБА_1 обґрунтовує заявлені вимоги положеннями пункту 6 статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», посилаючись на проходження ним військової служби, наявність понад 27 календарних років вислуги, перебування на обліку осіб, які потребують поліпшення житлових умов, обрання міста Києва для проживання, виявлення бажання побудувати приватний житловий будинок, а також звернення до Київської міської ради та Київської міської державної адміністрації з відповідними клопотаннями.

Тобто, саме із сукупністю зазначених обставин позивач пов`язує виникнення у нього передбаченого пунктом 6 статті 12 названого Закону права на побудову приватного житлового будинку на присадибній земельній ділянці у місті Києві з допомогою органу місцевого самоврядування.

Колегія суддів ураховує доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_1 визначив обраним ним способом судового захисту визнання права відповідно до пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України та не заявив у цій справі окремих вимог про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності Київської міської ради або Київської міської державної адміністрації.

Разом з тим, саме по собі формулювання позовної вимоги як вимоги про визнання права не є визначальним для встановлення юрисдикції спору та не надає спірним правовідносинам приватноправового характеру.

При вирішенні питання про належність спору до певного виду судочинства суд має виходити не лише з буквального формулювання прохальної частини позовної заяви та зазначеного позивачем способу захисту, а передусім із суті права, за захистом якого звернулася особа, підстав виникнення такого права, характеру спірних правовідносин, а також змісту повноважень відповідача, у межах реалізації яких відповідне право може бути здійснене.

За обставинами цієї позовної заяви, ОСОБА_1 не посилається на наявність у нього вже набутого права власності на конкретну земельну ділянку чи житловий будинок або іншого речового права, яке не визнається чи оспорюється відповідачем.

Підставою заявленої ним вимоги є встановлена спеціальним законодавством соціальна гарантія військовослужбовців, передбачена пунктом 6 статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», реалізацію якої сам позивач пов`язує з виконанням відповідних обов`язків органом місцевого самоврядування та його виконавчим органом.

Отже, право, про визнання якого просить позивач, за змістом заявлених ним вимог не існує відокремлено від правовідносин, пов`язаних із реалізацією компетентними органами передбачених законом повноважень щодо забезпечення відповідної соціальної гарантії.

На публічно-правовий характер спірних правовідносин указує і зміст прохальної частини позовної заяви.

Так, ОСОБА_1 просить визнати за ним як військовослужбовцем право на побудову приватного житлового будинку на присадибній земельній ділянці у місті Києві з допомогою Київської міської ради шляхом виконання нею та її виконавчим органом обов`язків, передбачених абзацом другим пункту 6 статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Отже, хоча позивач і визначив заявлену вимогу як вимогу про визнання права, її зміст не обмежується встановленням судом факту існування певного суб`єктивного приватного права.

Зі змісту прохальної частини позову вбачається, що реалізацію права, про визнання якого просить ОСОБА_1 , він безпосередньо пов`язує з виконанням Київською міською радою та її виконавчим органом установлених законом обов`язків.

При цьому, Київська міська рада у правовідносинах щодо розпорядження земельними ділянками комунальної власності, розгляду відповідних клопотань та прийняття рішень щодо надання земельних ділянок реалізує визначені законом повноваження органу місцевого самоврядування.

Надання особі присадибної земельної ділянки комунальної власності не є автоматичним наслідком самого встановлення обставин, на які посилається позивач, та передбачає вчинення компетентним органом визначених законодавством дій і прийняття відповідного владного рішення у межах установленої законом процедури.

Так само, передбачена пунктом 6 статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» допомога в будівництві приватного житлового будинку, на яку посилається ОСОБА_1 , за своєю правовою природою є складовою встановленої державою соціальної гарантії, реалізація якої здійснюється у відносинах особи з відповідними суб`єктами публічної влади.

Отже, заявлена ОСОБА_1 вимога незалежно від її формального визначення як вимоги про визнання права спрямована на реалізацію передбаченої спеціальним законом соціальної гарантії та безпосередньо пов`язана з виконанням органом місцевого самоврядування і його виконавчим органом покладених на них законом повноважень.

Той факт, що позивач не сформулював окремої вимоги про визнання протиправною бездіяльності Київської міської ради або про зобов`язання передати йому конкретну земельну ділянку, не змінює характеру правовідносин, з яких виник спір.

Юрисдикція спору не може визначатися виключно залежно від способу словесного формулювання позивачем прохальної частини позовної заяви. В іншому разі одні й ті самі за своєю правовою природою відносини могли б бути віднесені до різних видів судочинства лише залежно від того, який передбачений законодавством спосіб захисту зазначив позивач.

Колегія суддів також ураховує, що ОСОБА_1 посилається на звернення до Київської міської ради та Київської міської державної адміністрації з клопотаннями щодо надання присадибної земельної ділянки та допомоги у будівництві, а невиконання зазначеними органами відповідних обов`язків розцінює як протиправну бездіяльність.

Як зазначає сам позивач, питання щодо протиправності такої бездіяльності та зобов`язання Київської міської ради і Київської міської державної адміністрації вчинити відповідні дії вже є предметом розгляду в порядку адміністративного судочинства у справі № 320/19928/23.

Посилання ОСОБА_1 в апеляційній скарзі на те, що в адміністративній справі предметом спору є порушення відповідного права внаслідок бездіяльності органів публічної влади, тоді як у цій справі він просить лише визнати існування такого права, не свідчить про приватноправовий характер останнього спору.

Заявлене позивачем право та покладені ним в основу позову обставини виникають з одних і тих самих правовідносин, пов`язаних із реалізацією передбаченої спеціальним законом соціальної гарантії військовослужбовця та здійсненням Київською міською радою і її виконавчим органом відповідних публічно-владних повноважень.

При цьому, визнання судом заявленого ОСОБА_1 права у сформульованому ним вигляді неминуче передбачало б вирішення питання про наявність у Київської міської ради та її виконавчого органу кореспондуючого цьому праву обов`язку діяти відповідно до пункту 6 статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Тому, та обставина, що ОСОБА_1 посилається на пункт 1 частини другої статті 16 ЦК України та називає обраний ним спосіб захисту «визнанням права», не перетворює за своєю суттю публічно-правові відносини на приватноправові.

Водночас, колегія суддів не вирішує на стадії відкриття провадження питання про те, чи має ОСОБА_1 передбачену пунктом 6 статті 12 названого Закону соціальну гарантію та чи виконані ним установлені законом умови для її реалізації.

Такі обставини стосуються суті відповідного публічно-правового спору.

Для вирішення питання про юрисдикцію у цій справі визначальним є те, що право, про визнання якого просить позивач, виводиться ним із спеціальної законодавчої гарантії, реалізується у відносинах із суб`єктом владних повноважень та за самим змістом прохальної частини позову передбачає виконання Київською міською радою і її виконавчим органом покладених на них законом обов`язків.

За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про публічно-правовий характер спірних правовідносин та їх належність до юрисдикції адміністративних судів.

Наявність у провадженні адміністративного суду справи № 320/19928/23 сама по собі не є визначальною для вирішення питання про юрисдикцію цього спору, однак додатково підтверджує, що правовідносини, з яких позивач виводить заявлене ним право та необхідність його судового захисту, пов`язані з реалізацією Київською міською радою та Київською міською державною адміністрацією передбачених законом повноважень.

Суд першої інстанції, визначаючи юрисдикційну належність спору, не змінював заявленого позивачем предмета позову, а надав оцінку характеру правовідносин, з яких виникла заявлена вимога, що є необхідним при вирішенні питання про можливість відкриття провадження за правилами цивільного судочинства.

Відтак, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що заявлений ОСОБА_1 спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, та обґрунтовано відмовив у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України.

Доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанції стосовно встановлених обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження та оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи вищевикладене, апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, а ухвала Шевченківського районного суду м. Києва від 19 червня 2026 рокузалишенню без змін.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 379, 381-384 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 19 червня 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції з підстав, визначених ч. 2 ст. 389 ЦПК України.

Повне судове рішення складено 17 вересня 2026 року.

Головуючий Т. О. Невідома

Судді С. М. Верланов

В. А. Нежура