Постанова від 16 вересня 2026 р. у справі №370/3800/24 — Київський апеляційний суд

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

17 вересня 2026 року м. Київ

Справа № 370/3800/24

Провадження: № 22-ц/824/10982/2026

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т. О.,

суддів Верланова С. М., Нежури В. А.,

секретар Лаврук Ю. В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу адвоката Цурки Наталії Олександрівни в інтересах ОСОБА_1

на рішення Макарівського районного суду Київської області від 17 березня 2026 року, ухвалене під головуванням судді Білоцької Л. В.,

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Дячук Олена Борисівна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Легкий Вадим Володимирович, про визнання правочинів недійсними (фраудаторними),

в с т а н о в и в:

У грудні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаним позовом, мотивуючи його тим, що ОСОБА_2 належним чином не виконав зобов`язання за договором позики, унаслідок чого за ним утворилася заборгованість. Зазначав, що ОСОБА_2 , будучи обізнаним про існування грошового зобов`язання перед ним як кредитором та можливість звернення стягнення на належне боржнику майно, вчинив низку послідовних правочинів щодо його безоплатного відчуження на користь близьких родичів.

Зокрема, 24 лютого 2021 року ОСОБА_2 уклав зі своїми дочками, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , договори дарування земельної ділянки та двох садових будинків, розташованих на території Ясногородської сільської ради Макарівського району Київської області. В подальшому, 07 липня 2022 року, зазначене нерухоме майно було безоплатно відчужене доньками відповідача на користь ОСОБА_5 , яка є матір`ю ОСОБА_2 .

Вважає, що зазначені правочини, хоча й були реально виконані та спричинили перехід права власності на спірне майно, вчинені з використанням цивільно-правового інструментарію всупереч принципу добросовісності та на шкоду його майновим інтересам як кредитора. Посилається й на те, що безоплатне відчуження боржником належного йому нерухомого майна на користь дочок, а в подальшому, на користь матері боржника, призвело до вибуття цього майна з майнової сфери ОСОБА_2 та унеможливило звернення на нього стягнення за зобов`язаннями боржника.

Посилаючись на недобросовісність такої поведінки та вчинення оспорюваних правочинів на шкоду кредитору, ОСОБА_1 просив визнати договори дарування недійсними як фраудаторні, скасувати проведені на їх підставі рішення про державну реєстрацію прав та поновити становище, яке існувало до порушення його прав.

Рішенням Макарівського районного суду Київської області від 17 березня 2026 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Не погодившись із таким судовим рішенням, адвокат Цурка Н. О. в інтересах ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, рішення просив скасувати та ухвалити нове про задоволення позову.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначила про те, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для визнання спірних договорів дарування недійсними, оскільки неповно з`ясував обставини справи, неправильно застосував норми матеріального права та не врахував правових висновків Верховного Суду щодо критеріїв оцінки фраудаторних правочинів.

Зазначала, що на момент відчуження спірного майна ОСОБА_2 був обізнаний про наявність у нього значних грошових зобов`язань перед позивачем за договором позики, однак, усвідомлюючи можливість звернення стягнення на належне йому майно, безоплатно відчужив належні йому земельну ділянку та садові будинки на користь своїх дочок, а в подальшому зазначене майно було передано його матері. На думку представника позивача, така послідовність дій свідчить про недобросовісну поведінку боржника та спрямованість його волевиявлення на виведення активів із власності з метою унеможливлення виконання зобов`язань перед кредитором.

Вказувала, що суд першої інстанції безпідставно поклав в основу рішення висновок про наявність іпотечного забезпечення, не перевіривши фактичну можливість та ефективність звернення стягнення на предмет іпотеки, а також не врахувавши, що після відчуження спірного нерухомого майна у ОСОБА_2 відсутнє інше майно, за рахунок якого може бути виконано рішення суду про стягнення заборгованості. У зв`язку з цим наголошувала, що внаслідок укладення оспорюваних правочинів боржник фактично став неплатоспроможним, що створює реальну загрозу невиконання судового рішення про стягнення боргу.

Крім того, зазначала, що суд першої інстанції не надав належної оцінки обставинам безоплатного відчуження майна між близькими родичами, подальшому переходу цього майна до матері боржника, а також складенню заповіту на користь самого ОСОБА_2 , що, на переконання апелянта, у своїй сукупності свідчить про штучний характер вчинених дій та їх спрямованість на приховування майна від можливого звернення стягнення.

Також, звертала увагу на те, що Верховний Суд під час попереднього розгляду справи наголосив на необхідності відмежування фіктивних правочинів від фраудаторних та надання оцінки спірним правочинам через призму принципів добросовісності, розумності та недопустимості зловживання цивільними правами. Проте, суд першої інстанції, на думку позивача, фактично не дослідив наявність ознак фраудаторності та не надав належної оцінки доводам позивача про недобросовісність поведінки відповідачів.

Ухвалами Київського апеляційного суду від 14 травня 2026 року відкрито апеляційне провадження у справі та призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні.

У відзиві на апеляційну скаргу адвокат Кононенко О. І. в інтересах ОСОБА_2 , заперечував проти доводів апеляційної скарги та просив залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Зазначав, що обставини, на які посилається позивач, вже були предметом дослідження та правової оцінки Верховного Суду під час попереднього розгляду спору. На його переконання, правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду, є обов`язковими для врахування під час нового розгляду справи та спростовують твердження позивача про наявність ознак фраудаторності спірних правочинів.

Наголошував, що позов заявлено з посиланням на положення пункту 6 частини третьої статті 3 та статті 13 ЦК України, які закріплюють засади добросовісності та недопустимості зловживання цивільними правами. Водночас, на думку представника відповідача, позивачем не доведено наявності жодних обставин, які б свідчили про недобросовісну поведінку відповідачів або про вчинення ними дій, спрямованих на порушення прав кредитора. Звертав увагу на те, що на момент укладення оспорюваних договорів дарування спірне майно не перебувало під арештом чи будь-якою іншою забороною відчуження, а ОСОБА_3 та ОСОБА_8 не були боржниками перед позивачем та не перебували з ним у будь-яких зобов`язальних правовідносинах.

Крім того, зазначав, що у провадженні Солом`янського районного суду міста Києва перебуває справа за позовом ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки, яким забезпечено виконання зобов`язань за договором позики. На думку представника відповідача, сам факт звернення позивача з відповідним позовом свідчить про реалізацію ним передбачених законом способів захисту свого права та спростовує доводи про неможливість виконання зобов`язання боржником.

Також, посилався на те, що позивач двічі не з`явився у судові засідання без поважних причин, у зв`язку із чим, на його переконання, суд першої інстанції мав застосувати наслідки, передбачені процесуальним законом, та залишити позов без розгляду.

У поданому відзиві адвокат Кононенко О. І., діючи в інтересах ОСОБА_5 , також заперечував проти доводів апеляційної скарги та просив залишити рішення суду без змін.Зазначав, що матеріалами справи підтверджується здійснення ОСОБА_2 часткового виконання зобов`язань за договором позики, а також укладення договору іпотеки з метою забезпечення належного виконання боргових зобов`язань перед позивачем, що, на його переконання, свідчить про відсутність у діях відповідача наміру ухилитися від виконання своїх обов`язків або завдати шкоди кредитору. У зв`язку із цим вважав безпідставними твердження апелянта про недобросовісність поведінки відповідача та наявність ознак зловживання цивільними правами.

Також посилався на преюдиціальне значення обставин, встановлених постановою Верховного Суду, а також рішеннями судів у справах про стягнення заборгованості та звернення стягнення на предмет іпотеки. На його думку, наведені судові рішення підтверджують відсутність порушення прав позивача та спростовують його доводи щодо фраудаторного характеру спірних правочинів.

Крім того, представник відповідача зазначав, що доводи позивача щодо нікчемності заповіту є необґрунтованими та не мають правового значення для вирішення цього спору, оскільки ОСОБА_5 набула право власності на спірне майно на законних підставах, а чинність заповіту не є предметом розгляду у даній справі.

Одночасно повідомив суд про намір подати докази понесених витрат на професійну правничу допомогу..

В судовому засіданні адвокат Цурка Н. О. в інтересах ОСОБА_1 підтримала апеляційну скаргу та просила задовольнити.

Адвокат Кононенко О. І. в інтересах ОСОБА_2 вважав необгрунтованими доводи апеляційної скарги та просив її залишити без задоволення, а судове рішення без змін.

Інші учасники в судове засідання не з`явилися, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, а тому колегія суддів відповідно до вимог частини 2 статті 372 ЦПК України вважала за можливе слухати справу за їх відсутності.

Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши пояснення учасників справи, які з`явились в судове засідання, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню.

Як убачається з матеріалів справи та встановлено судом, 14 березня 2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики, за умовами якого ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 3 930 000 грн, що на момент укладення договору становило еквівалент 150 000 доларів США, та зобов`язався повернути їх у визначений договором строк (т. 1, а. с. 33 - 35).

На забезпечення виконання ОСОБА_2 зобов`язань за договором позики 14 березня 2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_9 укладено договір іпотеки, відповідно до якого ОСОБА_9 , яка є громадянкою Російської Федерації, передала в іпотеку належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_1 (т. 1., а. с. 41 - 48).

Первісно, договором позики було визначено строк повернення позики до 14 березня 2019 року. Однак, в подальшому сторони змінювали строк виконання зобов`язання, а кінцевий строк повернення позики було продовжено до 23 листопада 2021 року (т. 1, а. с. 36 - 40).

24 лютого 2021 року, у період існування невиконаного грошового зобов`язання перед ОСОБА_1 , ОСОБА_2 уклав зі своїми дочками, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , три договори дарування належного йому нерухомого майна (т. 1, а. с. 50 - 51).

За договором дарування, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дячук О. Б. та зареєстрованим у реєстрі за № 637, ОСОБА_2 передав у дар земельну ділянку площею 0,168 га, кадастровий номер 3222789200:02:004:0318, цільове призначення: для індивідуального садівництва, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 .

За договором дарування від тієї ж дати, зареєстрованим у реєстрі за № 638, ОСОБА_2 передав дочкам садовий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 379,9 кв. м, житловою площею 189 кв. м.

За договором дарування, зареєстрованим у реєстрі за № 639, ОСОБА_2 передав дочкам садовий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_3 , загальною площею 197 кв. м, житловою площею 56,7 кв. м.

Станом на 14 січня 2022 року зобов`язання ОСОБА_2 перед ОСОБА_1 залишалося невиконаним. Відповідно до складеного сторонами акта звірки заборгованості від 14 січня 2022 року розмір заборгованості ОСОБА_2 за договором позики становив 3 080 000 грн (т. 1, а. с. 49).

07 липня 2022 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 уклали з ОСОБА_5 , яка є їхньою бабою та матір`ю ОСОБА_2 , договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Легким В. В. та зареєстрований у реєстрі за № 1442 (т. 1, а. с. 52 - 54).

За цим договором ОСОБА_3 та ОСОБА_4 безоплатно передали ОСОБА_5 те саме нерухоме майно, яке раніше отримали у дар від ОСОБА_2 , а саме земельну ділянку та два садові будинки. На підставі зазначеного договору право власності на це нерухоме майно було зареєстровано за ОСОБА_5 .

В той же день, а саме 07 липня 2022 року, ОСОБА_5 склала заповіт на користь свого сина ОСОБА_2 , визначивши його спадкоємцем відповідного майна (т. 1, а. с. 55).

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із недоведеності позивачем наявності у діях відповідачів ознак недобросовісності та зловживання правом при укладенні оспорюваних договорів дарування, а також їх спрямованості на завдання шкоди майновим інтересам ОСОБА_1 як кредитора.

Суд першої інстанції врахував, що договори дарування були реально виконані, право власності на спірне нерухоме майно перейшло від ОСОБА_2 до його дочок, а в подальшому - до ОСОБА_5 , при цьому на час укладення правочинів спірне майно під забороною чи обтяженням не перебувало.

Крім того, суд виходив із того, що виконання зобов`язань ОСОБА_2 за договором позики від 14 березня 2018 року було забезпечено іпотекою належної ОСОБА_9 квартири АДРЕСА_4 , вартість якої, відповідно до наданої довідки про оціночну вартість, перевищувала розмір непогашеної заборгованості за договором позики.

З огляду на зазначене суд першої інстанції дійшов висновку, що позивач не довів вчинення оспорюваних договорів дарування на шкоду кредитору, а самі по собі безоплатний характер правочинів, родинні відносини між їх сторонами та послідовне відчуження спірного майна не є достатніми підставами для визнання цих правочинів недійсними як фраудаторних.

Перевіряючи такі висновки суду в межах вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів виходить з такого.

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України до загальних засад цивільного законодавства належать, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.

Зазначені засади мають фундаментальний характер та підлягають урахуванню при тлумаченні і застосуванні норм цивільного законодавства. Добросовісність передбачає певний стандарт поведінки учасника цивільних відносин, який характеризується чесністю, відкритістю та повагою до інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно із частинами другою, третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Відповідно до частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Згідно із частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент його вчинення стороною (сторонами) вимог, установлених частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

У Рішенні Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 зазначено, що, здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору перебуває у взаємозв`язку з установленими законом межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності.

Отже, приватноправовий інструментарій не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення виконання грошового зобов`язання або унеможливлення задоволення майнових вимог кредитора. Використання особою належного їй суб`єктивного цивільного права всупереч його призначенню та на шкоду іншій особі може свідчити про недобросовісність поведінки та зловживання правом.

Фраудаторним є правочин, який вчиняється на шкоду кредитору та має наслідком, зокрема, унеможливлення чи утруднення задоволення його майнових вимог за рахунок майна боржника або зменшення майнової сфери останнього. Фраудаторним може бути як оплатний, так і безоплатний правочин.

При вирішенні питання про наявність ознак фраудаторності безоплатного правочину оцінці підлягає сукупність обставин його вчинення, зокрема момент укладення правочину, наявність на цей час зобов`язання боржника перед кредитором, безоплатний характер відчуження, особа набувача майна, наявність між сторонами правочину родинних, сімейних чи інших близьких відносин, поведінка боржника до та після його вчинення, а також майнові наслідки такого правочину для можливості кредитора задовольнити свої вимоги.

При цьому, сам по собі факт реального виконання правочину та переходу права власності на відчужене майно не виключає можливості кваліфікації такого правочину як фраудаторного, оскільки визначальним для такої кваліфікації є не відсутність у сторін наміру створити передбачені правочином юридичні наслідки, а недобросовісне використання цивільно-правового інструментарію на шкоду майновим інтересам кредитора.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 грудня 2024 року у справі № 916/379/23 (провадження № 12-22гс24) звернула увагу на те, що приватноправовий інструментарій має використовуватися добросовісно та не може застосовуватися на шкоду іншим учасникам цивільних правовідносин. Вичерпного переліку обставин, за яких правочин може бути кваліфікований як фраудаторний, не існує, тому відповідна оцінка здійснюється судом у кожній конкретній справі з урахуванням установлених обставин у їх сукупності.

У постанові від 04 лютого 2026 року у справі № 910/6654/24 (провадження № 12-28гс25) Велика Палата Верховного Суду конкретизувала правові висновки щодо позаконкурсного оспорювання фраудаторних правочинів та зазначила, що особа, яка не була стороною оспорюваного правочину, вправі звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що спрямований на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства, визначених пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України, та положень частини третьої статті 13 ЦК України щодо недопустимості зловживання правом.

Велика Палата Верховного Суду також виходила з того, що для застосування конструкції фраудаторного правочину не є обов`язковим існування на момент його вчинення судового рішення про стягнення заборгованості чи відкритого судового провадження щодо її стягнення. Визначальним є існування у кредитора суб`єктивного цивільного права, якому внаслідок вчинення боржником відповідного правочину завдається шкода, зокрема шляхом зменшення майнової сфери боржника, за рахунок якої кредитор міг би одержати задоволення своїх вимог.

При оспорюванні декількох послідовно вчинених правочинів оцінці підлягає наявність ознак фраудаторності як щодо кожного з них окремо, так і щодо всієї сукупності таких правочинів, якщо встановлені обставини дають підстави розглядати їх як послідовність пов`язаних дій, наслідком яких стало виведення майна з майнової сфери боржника та унеможливлення чи утруднення задоволення вимог кредитора.

Недійсність фраудаторного правочину при його позаконкурсному оспорюванні спрямована на захист майнового інтересу кредитора шляхом забезпечення можливості доступу до майна боржника, у тому числі майна, яке внаслідок такого правочину перейшло до іншої особи. Метою такого способу захисту є відновлення становища кредитора, яке існувало до вчинення фраудаторного правочину.

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, установлених цим Кодексом.

За змістом статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодний доказ не має для суду заздалегідь установленої сили; суд оцінює належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Застосовуючи наведені положення закону та правові висновки Верховного Суду до спірних правовідносин, колегія суддів насамперед ураховує, що оспорювані договори дарування вже були предметом судового розгляду у справі № 370/1104/22.

Постановою Верховного Суду від 06 листопада 2024 року у зазначеній справі надано оцінку оспорюваним договорам дарування з огляду на заявлені ОСОБА_1 підстави їх недійсності, зокрема щодо наявності ознак фіктивного правочину у розумінні статті 234 ЦК України.

Верховний Суд виходив із того, що оспорювані договори були виконані та спричинили передбачені ними правові наслідки: ОСОБА_3 та ОСОБА_4 прийняли від батька передане їм у дар нерухоме майно та зареєстрували за собою право власності на нього, а в подальшому відчужили це майно на користь ОСОБА_5 , яка також зареєструвала за собою право власності.

За таких обставин, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для кваліфікації договорів дарування як фіктивних правочинів, оскільки фіктивний правочин характеризується відсутністю в його сторін наміру створити передбачені ним правові наслідки, тоді як у спірних правовідносинах такі наслідки фактично настали.

Колегія суддів у цій справі не ставить під сумнів зазначених обставин та виходить із того, що оспорювані договори дарування були реально виконані й спричинили перехід права власності на спірне нерухоме майно.

Разом з тим, предметом розгляду цієї справи є оцінка тих самих правочинів з іншої самостійної правової підстави, як таких, що вчинені на шкоду кредитору всупереч загальним засадам добросовісності та заборони зловживання правом, закріпленим у пункті 6 частини першої статті 3 та частинах другій, третій статті 13 ЦК України.

Отже, встановлені під час попереднього касаційного перегляду обставини щодо реального виконання оспорюваних договорів дарування не суперечать предмету доказування у цій справі та не виключають перевірки цих правочинів на предмет їх фраудаторності. Водночас, встановлені Верховним Судом фактичні обставини щодо виконання договорів та послідовного переходу права власності на спірне майно враховуються колегією суддів при вирішенні цього спору.

За таких обставин, у цій справі підлягає встановленню насамперед те, чи свідчать момент, характер та послідовність вчинення оспорюваних договорів, особи їх учасників, безоплатність відчуження, існування та стан виконання зобов`язання ОСОБА_2 перед ОСОБА_1 , а також майнові наслідки вчинених правочинів у їх сукупності про використання відповідачами цивільно-правового інструментарію на шкоду майновим інтересам кредитора.

Оцінюючи оспорювані правочини за наведеними критеріями, колегія суддів виходить із такого.

На момент укладення ОСОБА_2 оспорюваних договорів дарування від 24 лютого 2021 року між ним та ОСОБА_1 вже існувало грошове зобов`язання, яке виникло на підставі договору позики від 14 березня 2018 року.

Отже, відчужуючи належне йому нерухоме майно, ОСОБА_2 був обізнаний про існування зобов`язання перед ОСОБА_1 та про свій обов`язок повернути отримані у позику грошові кошти.

Та обставина, що на 24 лютого 2021 року остаточний погоджений сторонами строк повернення позики, 23 листопада 2021 року, ще не настав, сама по собі не виключає фраудаторного характеру вчинених правочинів. Для позаконкурсного оспорювання правочину на підставі пункту 6 частини першої статті 3 та частини третьої статті 13 ЦК України визначальним є існування у кредитора суб`єктивного цивільного права, якому внаслідок дій боржника завдається шкода, а не наявність на момент відчуження майна прострочення виконання зобов`язання чи судового рішення про стягнення заборгованості.

За трьома договорами дарування від 24 лютого 2021 року ОСОБА_2 безоплатно відчужив належні йому земельну ділянку та два садові будинки на користь своїх дочок, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .

Відтак, у період існування грошового зобов`язання перед ОСОБА_1 . ОСОБА_2 без отримання будь-якого майнового еквівалента передав належне йому нерухоме майно близьким родичам, унаслідок чого відповідні активи вибули з його майнової сфери.

При цьому, подальша поведінка сторін оспорюваних правочинів має істотне значення для оцінки обставин їх вчинення у сукупності.

Так, після настання остаточного строку виконання зобов`язання за договором позики ОСОБА_2 отримані у позику кошти в повному обсязі не повернув. Станом на 14 січня 2022 року сторони в акті звірки зафіксували наявність заборгованості ОСОБА_2 перед ОСОБА_1 у розмірі 3 080 000 грн.

Незважаючи на існування непогашеної заборгованості, 07 липня 2022 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 безоплатно відчужили те саме нерухоме майно ОСОБА_5 , своїй бабі та матері ОСОБА_2 .

Отже, спірне нерухоме майно не вибуло із кола близьких родичів боржника, а було послідовно та безоплатно передано від ОСОБА_2 його дочкам, а в подальшому, від дочок матері ОСОБА_2 , залишаючись при цьому поза майновою сферою самого боржника та, відповідно, поза можливістю звернення на нього стягнення за зобов`язаннями останнього.

Колегія суддів ураховує й те, що 07 липня 2022 року, тобто у день набуття ОСОБА_5 права власності на спірне нерухоме майно, остання склала заповіт на користь свого сина, ОСОБА_2 .

Зазначена обставина сама по собі не свідчить про недійсність договору дарування та не нівелює факту реального переходу права власності до ОСОБА_5 . Водночас, у сукупності з безоплатним характером обох етапів відчуження, близькими родинними відносинами між усіма учасниками правочинів, наявністю непогашеного грошового зобов`язання та послідовністю переходу одного й того самого майна ця обставина має значення для оцінки характеру поведінки відповідачів.

Колегія суддів не вбачає підстав оцінювати договори від 24 лютого 2021 року та договір від 07 липня 2022 року ізольовано один від одного. Адже, незважаючи на те, що кожен із цих правочинів спричинив реальний перехід права власності, їх послідовне вчинення призвело до одного майнового результату, нерухоме майно, яке належало боржнику, було безоплатно виведено з його майнової сфери та послідовно передано його найближчим родичам.

При цьому, колегія суддів також вважає за доцільне відмітити, що другий етап відчуження відбувся вже після настання строку виконання грошового зобов`язання та за наявності зафіксованої сторонами непогашеної заборгованості.

Наведені обставини у їх сукупності, а саме існування грошового зобов`язання на момент первісного відчуження майна, обізнаність ОСОБА_2 про таке зобов`язання, безоплатний характер оспорюваних правочинів та їх вчинення між близькими родичами, послідовне відчуження одного й того самого нерухомого майна, у тому числі після настання строку виконання грошового зобов`язання та за наявності непогашеної заборгованості, а також вибуття цього майна з майнової сфери боржника, дають підстави для висновку, що оспорювані правочини вчинені на шкоду майновим інтересам ОСОБА_1 як кредитора та є проявом недобросовісного використання цивільно-правового інструментарію.

Та обставина, що оспорювані договори були реально виконані та спричинили перехід права власності на нерухоме майно, такого висновку не спростовує, оскільки реальність виконання правочину не виключає його фраудаторності. У цьому випадку юридично значущим є те, що внаслідок виконання оспорюваних договорів належне ОСОБА_2 нерухоме майно безоплатно вибуло з його майнової сфери, чим було усунуто можливість звернення стягнення на це майно за його зобов`язаннями перед ОСОБА_1 .

За таких обставин, колегія суддів доходить висновку, що оспорювані договори дарування, хоча й були реально виконані та спричинили передбачений ними перехід права власності, вчинені всупереч принципу добросовісності та забороні зловживання правом на шкоду майновим інтересам кредитора, а тому мають ознаки фраудаторних правочинів.

Не спростовує наведеного висновку й та обставина, що виконання зобов`язань ОСОБА_2 за договором позики від 14 березня 2018 року було забезпечено іпотекою нерухомого майна.

Як убачається з матеріалів справи, на забезпечення виконання ОСОБА_2 зобов`язань за договором позики між ОСОБА_1 та ОСОБА_9 укладено договір іпотеки, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 . При цьому, предмет іпотеки належить не боржнику ОСОБА_2 , а третій особі, ОСОБА_9 , яка є громадянкою Російської Федерації.

Колегія суддів ураховує, що згідно з довідкою про оціночну вартість об`єкта нерухомості від 27 квітня 2023 року вартість предмета іпотеки визначена у розмірі 13 668 830,13 грн, що перевищувало розмір непогашеної заборгованості ОСОБА_2 за договором позики.

Разом з тим, сама по собі наявність забезпечення виконання основного зобов`язання майном третьої особи, як і визначена оціночна вартість такого майна, не спростовує встановленої сукупності обставин, які свідчать про вчинення оспорюваних правочинів на шкоду кредитору.

Так, забезпечення виконання зобов`язання іпотекою майна третьої особи не припиняє основного зобов`язання ОСОБА_2 перед ОСОБА_1 , не звільняє боржника від обов`язку діяти добросовісно у відносинах із кредитором та не усуває майнового інтересу останнього у збереженні майна безпосереднього боржника, за рахунок якого також може бути забезпечено виконання його грошового зобов`язання.

Водночас, визначена у 2023 році оціночна вартість предмета іпотеки сама по собі не є тотожною фактичному задоволенню вимог кредитора за рахунок такого майна та не гарантує отримання кредитором відповідної суми внаслідок звернення на нього стягнення.

Колегія суддів також ураховує, що предмет іпотеки належить третій особі, ОСОБА_9 , яка є громадянкою Російської Федерації. Зазначена обставина сама по собі не свідчить про неможливість звернення стягнення на предмет іпотеки, однак у сукупності з іншими обставинами не дає підстав розцінювати наявність такого забезпечення як безумовну гарантію фактичного задоволення вимог кредитора та, відповідно, як обставину, що нівелює наслідки зменшення майнової сфери безпосереднього боржника.

Отже, наявність іпотеки майна третьої особи та перевищення його визначеної оціночної вартості над розміром заборгованості не надавали ОСОБА_2 права за наявності грошового зобов`язання використовувати цивільно-правові механізми для безоплатного відчуження належного йому нерухомого майна на користь близьких родичів та не спростовують установленої колегією суддів сукупності ознак фраудаторності оспорюваних правочинів.

За таких обставин, висновок суду першої інстанції про те, що наявність іпотечного забезпечення та його вартість свідчать про відсутність порушення майнових інтересів ОСОБА_1 внаслідок вчинення оспорюваних договорів дарування, ґрунтується на оцінці зазначених обставин відокремлено від інших установлених у справі обставин та не враховує характеру спірних правовідносин у їх сукупності.

Відтак, з огляду на встановлені обставини справи та наведене вище правове регулювання, колегія суддів доходить висновку, що ОСОБА_1 доведено вчинення оспорюваних договорів дарування на шкоду його майновим інтересам як кредитора, з недобросовісним використанням учасниками правовідносин цивільно-правового інструментарію, що є підставою для визнання цих правочинів недійсними.

Такий висновок узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 04 лютого 2026 року у справі № 910/6654/24 (провадження № 12-28гс25), щодо позаконкурсного оспорювання фраудаторних правочинів. Велика Палата Верховного Суду зазначила, що кредитор, який не є стороною оспорюваного правочину, вправі оспорити договір, спрямований на уникнення звернення стягнення на майно боржника, з посиланням на загальні засади цивільного законодавства, зокрема добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України), та заборону зловживання правом, установлену частиною третьою статті 13 ЦК України.

Велика Палата Верховного Суду також розмежувала фраудаторність та фіктивність правочину, конкретизувавши підхід до застосування відповідних правових конструкцій. Тому, встановлена у цій справі реальність виконання договорів дарування та фактичний перехід права власності на спірне майно не виключають можливості визнання таких правочинів недійсними у разі встановлення їх вчинення на шкоду кредитору всупереч засадам добросовісності та забороні зловживання правом.

Щодо обраного позивачем способу захисту колегія суддів виходить із такого.

Відповідно до частин першої, другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів, зокрема, є визнання правочину недійсним та відновлення становища, яке існувало до порушення.

За змістом частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

Оскільки оспорювані договори дарування були реально виконані та на їх підставі здійснено державну реєстрацію переходу права власності на спірне нерухоме майно спочатку за ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , а в подальшому, за ОСОБА_5 , визнання цих договорів недійсними має забезпечити не формальний, а ефективний захист порушеного майнового інтересу кредитора та відновлення становища, яке існувало до вчинення фраудаторних правочинів.

Відповідно до частини третьої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. Водночас, закон передбачає можливість скасування на підставі судового рішення рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію, а також скасування державної реєстрації прав, із одночасним вирішенням питання про відповідні речові права.

Верховний Суд у постанові від 29 травня 2025 року у справі № 922/3727/19 звернув увагу на те, що після внесення змін до статті 26 зазначеного Закону з 16 січня 2020 року закон передбачає, зокрема, такі способи судового захисту, як скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію, та скасування державної реєстрації прав. Водночас, самостійне «скасування запису» про державну реєстрацію чинною редакцією Закону як спосіб захисту не передбачене.

В той же час,питання щодо державної реєстрації має вирішуватися у взаємозв`язку з вирішенням судом спору про саме цивільне право та правову підставу його набуття. Верховний Суд у постанові від 09 лютого 2026 року у справі № 910/10897/24 наголосив, що саме по собі скасування реєстраційної дії не вирішує приватноправового спору остаточно, оскільки цим не усувається правова підстава проведення державної реєстрації, договір, рішення чи інший правочин; вирішенню питання щодо реєстрації має передувати вирішення питання про належність відповідного права.

За обставинами даної справивимоги ОСОБА_1 не зводяться виключно до втручання у відомості Державного реєстру речових прав. Позивач насамперед оспорює правові підстави набуття відповідачами права власності на нерухоме майно, договори дарування від 24 лютого 2021 року та 07 липня 2022 року, а вимоги щодо державної реєстрації є похідними від вимог про визнання цих правочинів недійсними та спрямовані на усунення наслідків їх виконання.

Отже, за встановлених у цій справі обставин визнання оспорюваних договорів дарування недійсними у поєднанні з вирішенням питання щодо державної реєстрації речових прав забезпечує відновлення становища, яке існувало до вчинення фраудаторних правочинів, та створює можливість для реалізації ОСОБА_1 майнового інтересу як кредитора щодо майна безпосереднього боржника.

З огляду на викладене, колегія суддів доходить висновку про те, що суд першої інстанції, встановивши обставини укладення та виконання оспорюваних договорів, не надав їм належної правової оцінки у сукупності, помилково надав визначального значення реальному виконанню правочинів та наявності забезпечення зобов`язання майном третьої особи і внаслідок цього дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Встановлені у справі обставини свідчать про те, що оспорювані договори дарування вчинені на шкоду майновим інтересам ОСОБА_1 як кредитора, із недобросовісним використанням учасниками правовідносин цивільно-правового інструментарію, що суперечить пункту 6 частини першої статті 3 та частині третій статті 13 ЦК України і відповідно до статей 203, 215 ЦК України є підставою для визнання таких правочинів недійсними.

Щодо інших доводів, наведених відповідачами у відзивах на апеляційну скаргу, колегія суддів зазначає таке.

Доводам щодо реального виконання оспорюваних договорів дарування та переходу права власності на спірне майно, відсутності на час їх укладення заборон чи обтяжень, забезпечення виконання зобов`язання за договором позики іпотекою майна третьої особи, а також значення попереднього касаційного перегляду оспорюваних правочинів колегією суддів надано оцінку вище. Наведені обставини з підстав, викладених у цій постанові, не спростовують висновку про вчинення оспорюваних правочинів на шкоду майновим інтересам кредитора.

Посилання представника ОСОБА_2 на те, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не є боржниками ОСОБА_1 за договором позики та не перебувають із ним у зобов`язальних правовідносинах, також не впливає на вирішення спору. Предметом доказування у цій справі є не наявність у набувачів майна самостійного грошового зобов`язання перед позивачем, а наявність передбачених законом підстав для оспорювання кредитором правочинів, унаслідок яких належне боржнику майно вибуло з його майнової сфери. Оцінку обставинам безоплатного та послідовного відчуження цього майна між близькими родичами боржника колегією суддів надано вище.

Доводи ОСОБА_2 про те, що суд першої інстанції мав залишити позов без розгляду у зв`язку з повторною неявкою позивача у судове засідання, колегія суддів також відхиляє.

Як убачається з матеріалів справи, питання про наявність передбачених пунктом 3 частини першої статті 257 ЦПК України підстав для залишення позову без розгляду було предметом розгляду суду першої інстанції, який відповідною ухвалою відмовив у задоволенні заяви відповідача.

При цьому, ОСОБА_2 рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку не оскаржив, апеляційної скарги з посиланням на порушення судом норм процесуального права при вирішенні зазначеного питання не подав, а у відзиві на апеляційну скаргу просить залишити рішення суду першої інстанції без змін.

Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відтак наведені у відзиві заперечення не є самостійною підставою для перегляду на користь відповідача процесуального рішення суду першої інстанції, яке ним не оскаржено.

Щодо посилань ОСОБА_5 на доводи позивача стосовно складеного нею заповіту колегія суддів зазначає, що питання дійсності чи недійсності цього заповіту не є предметом розгляду цієї справи. Як уже зазначалося вище, факт складення ОСОБА_5 07 липня 2022 року заповіту на користь ОСОБА_2 враховується судом виключно як одна з фактичних обставин у сукупності з іншими встановленими обставинами справи, а не як самостійна підстава недійсності оспорюваних договорів дарування.

Інші доводи відзивів на апеляційну скаргу зводяться до іншої оцінки встановлених у справі обставин та не спростовують висновків колегії суддів, наведених у мотивувальній частині цієї постанови.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Згідно із частиною першою статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є, зокрема, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи та неправильне застосування норм матеріального права.

Ураховуючи викладене, колегія суддів доходить висновку, що висновки суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позову не відповідають встановленим обставинам справи та зроблені внаслідок неправильного застосування норм матеріального права, у зв`язку із чим рішення Макарівського районного суду Київської області від 17 березня 2026 року підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про задоволення позову.

Згідно з вимогами п. п. в) п. 4 ч.1 ст. 382 ЦПК України у резолютивній частині постанови апеляційного суду зазначається щодо розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (ч. 13 ст. 141 ЦПК України).

Згідно ч.ч. 1,2 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються:

1) у разі задоволення позову - на відповідача;

2) у разі відмови в позові - на позивача;

3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

За звернення до суду з цим позовом ОСОБА_1 сплачено судовий збір у розмірі 5 813 грн 76 коп. (за шість позовних вимог немайнового характеру), а за подання апеляційної скарги - 8 720 грн 64 коп., що разом становить 14 534 грн 40 коп.

Оскільки за результатами апеляційного перегляду позов ОСОБА_1 підлягає задоволенню, понесені ним витрати зі сплати судового збору підлягають стягненню з чотирьох відповідачів у рівних частинах , по 3 633 грн 60 коп. з кожного.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 376, 381-384 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу адвоката Цурки Наталії Олександрівни в інтересах ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Макарівського районного суду Київської області від 17 березня 2026 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Дячук Олена Борисівна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Легкий Вадим Володимирович, про визнання правочинів недійсними (фраудаторними) задовольнити.

Визнати недійсним договір дарування земельної ділянки за кадастровим номером: 3222789200:02:004:0318, реєстраційний номер: 122136632227, площа: 0,168 га, цільове призначення: для індивідуального садівництва, що знаходиться: за адресою: АДРЕСА_2 , який укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , посвідчений 24 лютого 2021 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дячук О. Б., зареєстрований за № 637.

Визнати недійсним договір дарування садового будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 379,9 кв. м, житловою площею 189 кв. м, який укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , посвідчений 24 лютого 2021 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дячук О. Б., зареєстрований за № 638.

Визнати недійсним договір дарування садового будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_3 , загальною площею 197 кв. м, житловою площею 56,7 кв. м, який укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , посвідчений 24 лютого 2021 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дячук О. Б., зареєстрований за № 639.

Визнати недійсним договір дарування садових будинків та земельної ділянки, що розташовані за адресою: АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3 , який укладений між ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , посвідчений 07 липня 2022 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Легким В. В., зареєстрований за № 1442.

Скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень приватного нотаріусом Київського міського нотаріального округу Легким В.В., індексний номер рішення: 64108975 від 07.07.2022 про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_5 на земельну ділянку, кадастровий номер: 3222789200:02:004:0318, розташовану за адресою: Київська область, Макарівський район, Ясногородська сільська рада та на садовий будинок, загальною площею (кв.м): 379,9, житлова площа (кв.м): 189, що розташований за адресою на АДРЕСА_2 та рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень приватного нотаріусом Київського міського нотаріального округу Легким В.В., індексний номер рішення: 64109135 від 07.07.2022 про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_5 на садовий будинок садовий будинок загальною площею (кв.м): 197, житлова площа (кв.м): 56.7 АДРЕСА_3 ;

Скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень приватного нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дячук О.Б., індексний номер рішення: 56790198 від 24.02.2021 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку, кадастровий номер: 3222789200:02:004:0318, розташовану за адресою: Київська область, Макарівський район, Ясногородська сільська рада та на садовий будинок, загальною площею (кв.м): 379,9, житлова площа (кв.м): 189, що розташований за адресою на АДРЕСА_2 та рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень приватного нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дячук О.Б., індексний номер рішення: 56790198 від 24.02.2021 про державну реєстрацію права власності на садовий будинок садовий будинок загальною площею (кв.м): 197, житлова площа (кв.м): 56.7 АДРЕСА_3 ;

Стягнути з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 14 534 грн 40 коп., по 3 633 грн 60 коп. з кожного. .

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції з підстав, визначених ч. 2 ст. 389 ЦПК України.

Головуючий Т. О. Невідома

Судді С. М. Верланов

В. А. Нежура