Постанова від 16 вересня 2026 р. у справі №757/11706/26-ц — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

17 вересня 2026 року

м. Київ

провадження № 22-ц/824/10460/2026

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Євграфової Є. П. (суддя-доповідач),

суддів: Поливач Л. Д., Саліхова В. В.,

при секретарі Мудрак Р. Р.

за участі представника позивача - адвоката Чоклі Є. Ю.,

представника відповідача - адвоката Весніна С. О.,

розглянув у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною адвоката Напрієнко Марини Вікторівни, в інтересах ОСОБА_1 ,

на ухвалу Печерського районного суду міста Києва у складі судді Остапчук Т. В.

від 23 квітня 2026 року

за заявою про забезпечення доказів

у цивільній справі № 757/11706/26-ц Печерського районного суду міста Києва

за позовом ОСОБА_1

до ОСОБА_2

про поділ майна,

У С Т А Н О В И В:

В провадженні Печерського районного суду міста Києва перебуває вказана вище справа.

Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 23 квітня 2026 року у задоволені заяви про забезпечення доказів у цивільній справі за даним позовом відмовлено.

В апеляційній скарзі адвокат Напрієнко М. В., в інтересах ОСОБА_1 , посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить ухвалу суду скасувати та постановити нову ухвалу, якою забезпечити докази шляхом витребування з Головного управління ДПС у м. Києві, Державної служби фінансового моніторингу України, банківських установ України та у ОСОБА_2 інформації та документів, зазначених у заяві про забезпечення доказів від 16.04.2026.

Зазначає, що суд першої інстанції безпідставно ототожнив інститут забезпечення доказів за статтею 116 ЦПК України зі звичайним витребуванням доказів у порядку статті 84 цього Кодексу, проігнорувавши пряму вказівку закону про те, що витребування є одним із передбачених способів забезпечення доказів. Апелянт звертає увагу на те, що подана нею 16.04.2026 заява про забезпечення доказів шляхом витребування відомостей з Головного управління Державної податкової служби у місті Києві, Державної служби фінансового моніторингу України, банківських установ України та у відповідача була покликана усунути перешкоди для вжиття заходів забезпечення позову, оскільки попередньою судовою ухвалою від 23.03.2026 у накладенні арешту на кошти було відмовлено саме через відсутність точних даних про номери банківських рахунків відповідача та фінансові установи. Зазначає, що висновок суду першої інстанції про невичерпання позивачкою заходів для самостійного одержання доказів є проявом надмірного формалізму, оскільки запитувані відомості становлять банківську таємницю відповідно до статей 60, 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність» та податкову інформацію з обмеженим доступом, доступ до якої фізичній особі без судового рішення прямо обмежений законом. Апелянт вважає, що витребовувана інформація безпосередньо входить до предмета доказування у справі про поділ спільного сумісного майна подружжя згідно зі статтями 77-80 ЦПК України, оскільки необхідна для встановлення реального обсягу активів, руху коштів та з`ясування витрат, здійснених не в інтересах сім`ї. Звертає увагу на те, що стаття 116 ЦПК України вимагає наявності обґрунтованого припущення щодо ризику втрати чи ускладнення подання доказів, а не факту їх остаточної втрати. Зазначає, що грошові кошти є високоліквідними активами, які відповідач, будучи обізнаним про судовий спір та постановлену ухвалу про часткове забезпечення позову від 23.03.2026 щодо транспортних засобів, може приховати, конвертувати у готівку, відчужити або вивести за кордон. Апелянт наголошує на тому, що залишки на банківських рахунках мають динамічний характер, а банківська та фінансова документація має спеціальні строки зберігання, тому зволікання із фіксацією інформації унеможливить справедливе вирішення справи. Звертає увагу на невідповідність оскаржуваної ухвали вимогам законності та обґрунтованості, закріпленим у статті 263 ЦПК України, внаслідок відсутності мотивованої оцінки істотних аргументів сторони. Апелянт вважає, що відмова місцевого суду порушує стандарти статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, зокрема гарантії рівності сторін, викладені у рішеннях Європейського суду з прав людини у справах «Dombo Beheer B.V. проти Нідерландів», «Ankerl проти Швейцарії» та «Mantovanelli проти Франції». Зазначає про порушення принципів практичного та ефективного доступу до суду і неприпустимості надмірного формалізму, сформованих у практиці Європейського суду з прав людини у справах «Bellet проти Франції», «Zubac проти Хорватії», «Kraska проти Швейцарії» та «Hornsby проти Греції». Звертає увагу на порушення процесуального балансу у спорах, де протилежна сторона є єдиним носієм доказової інформації, посилаючись на висновки Європейського суду з прав людини у справах «Rowe and Davis проти Сполученого Королівства» та «K.H. та інші проти Словаччини».

Відзив до Київського апеляційного суду не надходив.

В судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник позивача - адвокат Чокля Є. Ю., підтримала апеляційну скаргу із викладених у ній підстав та доводів.

Представник відповідача - адвокат Веснін С. О., проти задоволення скарги заперечив, вважаючи ухвалу суду законною і обґрунтованої.

Заслухавши доповідь судді Євграфової Є. П., пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів виходить з наступного.

Звертаючись до суду із заявою про забезпечення доказів, а саме про витребування відомостей від Головного управління Державної податкової служби у м. Києві, Державної служби фінансового моніторингу України, сорока однієї банківської установи України, Печерського відділу державної виконавчої служби у місті Києві та у відповідача, позивач вказувала, що у провадженні суду перебуває справа про поділ спільного майна подружжя та стягнення коштів на суму понад 134 222 134,50 грн. Зазначала, що ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 23.03.2026 було відмовлено у забезпеченні позову в частині накладення арешту на кошти відповідача через відсутність відомостей про конкретні реквізити рахунків та найменування відповідних банківських установ. Звертала увагу на те, що відповідач приховує інформацію про свої банківські рахунки та фінансові активи як в Україні, так і за кордоном, зокрема у Швейцарській Конфедерації та Французькій Республіці, а отримати ці дані самостійно позивач позбавлена можливості з огляду на режим банківської і податкової таємниці. Обґрунтовувала необхідність звернення до податкового органу тим, що внаслідок імплементації міжнародного стандарту автоматичного обміну інформацією CRS Державна податкова служба України є держателем відомостей про іноземні фінансові активи вітчизняних податкових резидентів. Вказувала, що Державна служба фінансового моніторингу України відповідно до покладених завдань здійснює облік операцій, що стали об`єктом фінансового моніторингу, та в межах міжнародного співробітництва володіє відомостями щодо закордонних рахунків відповідача і транскордонного руху коштів. Позивач стверджувала, що отримання первинної банківської документації безпосередньо від вітчизняних банківських установ за період з моменту укладення шлюбу 02.05.2015 є визначальним для встановлення дійсного обсягу спільних заощаджень подружжя. Окремо зазначала про процесуальну потребу витребування розрахунку виплат заборгованості з органу державної виконавчої служби у межах виконавчого провадження № 50245236, оскільки предметом спору є також стягнення компенсації половини коштів, витрачених відповідачем зі спільного бюджету на виконання його особистих зобов`язань зі сплати аліментів на користь дитини від попереднього шлюбу. Наголошувала на існуванні обґрунтованої ймовірності того, що збирання та подання відповідних доказів згодом стане неможливим чи утрудненим у розумінні статті 116 ЦПК України через загрозу недобросовісних дій відповідача, який обізнаний про арешт транспортних засобів та здатний оперативно вивести ліквідні активи з підконтрольних рахунків. Позивач підкреслювала, що запитувана інформація щодо фінансових операцій і руху коштів має обмежені строки зберігання в установах, що створює небезпеку безповоротної втрати доказової бази. Додатково акцентувала на тому, що витребування цих відомостей у порядку забезпечення доказів є передумовою для усунення штучних перешкод при забезпеченні позову, гарантування виконання майбутнього судового рішення та дотримання засад рівності сторін відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Відмовляючи у задоволенні заяви про забезпечення доказів, суд першої інстанції виходив із того, що за своєю правовою природою подана представником позивача заява є фактично клопотанням про витребування доказів у порядку статті 84 ЦПК України. Суд встановив, що заявником не вичерпано всіх передбачених процесуальним законом заходів для самостійного отримання зазначених доказів до моменту звернення із відповідною заявою. Посилаючись на правові позиції Великої Палати Верховного Суду у постановах від 11.03.2020 у справі № 9901/608/19 та від 03.07.2019 у справі № 9901/845/18, суд зазначив, що забезпечення доказів є передусім способом запобігання їх імовірній безповоротній втраті в майбутньому, а ризик такої втрати повинен підтверджуватися об`єктивними фактами. Суд першої інстанції наголосив, що забезпечення доказів способом їх витребування носить принципово відмінний характер від загального порядку витребування доказів, оскільки вживається виключно за наявності підстав припускати знищення чи неможливість подання таких засобів доказування згодом. Оцінивши аргументи позивача щодо обмежених строків зберігання фінансової та банківської інформації, суд визнав їх припущеннями, які не свідчать про реальну загрозу втрати доказів. З огляду на це суд дійшов висновку про невідповідність поданої заяви встановленим статтею 116 ЦПК України критеріям та відсутність законних підстав для її задоволення.

Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції щодо відсутності підстав для задоволення заяви про забезпечення доказів з таких підстав.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно з частиною третьою статті 12 та частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Правовий інститут забезпечення доказів врегульовано статтями 116-118 ЦПК України. Відповідно до частини першої статті 116 цього Кодексу суд за заявою учасника справи або особи, яка може набути статусу позивача, має забезпечити докази, якщо є підстави припускати, що засіб доказування може бути втрачений або збирання чи подання відповідних доказів стане згодом неможливим чи утрудненим. Способами забезпечення судом доказів, згідно з частиною другою вказаної статті, є допит свідків, призначення експертизи, витребування та огляд доказів, у тому числі за їх місцезнаходженням, заборона вчиняти певні дії щодо доказів та зобов`язання вчинити певні дії щодо доказів.

Виходячи зі змісту наведених норм, забезпечення доказів це не еквівалент збирання матеріалів справи для розгляду спору по суті, а екстраординарний процесуальний інструмент термінової фіксації фактичних даних, щодо збереження яких існує об`єктивна та реальна загроза. Забезпечення доказів призначене для збереження доказової інформації, коли відтермінування її фіксації до початку розгляду справи або проведення підготовчого засідання призведе до її незворотної втрати, знищення чи видозміни внаслідок природних процесів, фізичного стану носіїв або недобросовісних дій зацікавлених суб`єктів.

Аналогічний підхід послідовно застосовується у практиці Верховного Суду, де наголошено, що забезпечення доказів це не тільки спосіб здобути докази, які стосуються предмета доказування і мають значення для вирішення справи, але, насамперед, спосіб одночасно запобігти їх імовірній втраті у майбутньому, при цьому ризик такої втрати повинен ґрунтуватися на об`єктивних фактах і тільки в сукупності усіх наведених умов суд може вжити заходів для забезпечення доказів (правовий висновок у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 у справі № 9901/845/18 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.03.2020 у справі № 9901/608/19).

Процесуальний механізм забезпечення доказів, зокрема шляхом їх витребування, призначений для того, щоб отримати та зберегти саме ті докази, щодо яких існують достатні підстави вважати, що з часом їх може бути безповоротно втрачено, а можливість застосування забезпечувальних заходів процесуальний закон пов`язує виключно з існуванням загрози втрати відповідного засобу доказування чи загрози об`єктивного унеможливлення збирання доказів.

Суд апеляційної інстанції підкреслює необхідність о розмежування інституту забезпечення доказів (стаття 116 ЦПК України) та інституту витребування доказів під час підготовки справи до розгляду або її судового розгляду (стаття 84 ЦПК України).

Витребування доказів у порядку статті 84 ЦПК України є процесуальним інструментом сприяння суду учасникам справи у збиранні доказів, які особа об`єктивно не може отримати самостійно, з метою всебічного та повного встановлення обставин спору під час його вирішення по суті. Натомість витребування доказів як спосіб їх забезпечення застосовується виключно тоді, коли крім складнощів із самостійним одержанням доказу існує реальна загроза його фізичного знищення або безповоротного зникнення.

Беручи до уваги характер правовідносин та зміст вимог, заявлених у заяві від 16.04.2026, позивач просить забезпечити докази шляхом витребування інформації та документів стосовно банківських рахунків, фінансових операцій, руху коштів, податкової звітності та даних виконавчого провадження. Проте відомості про відкриття банківських рахунків, рух коштів, податкові декларації, облік доходів та матеріали автоматизованого обміну фінансовою інформацією зберігаються у відповідних банках, органах Державної податкової служби України, органах державної виконавчої служби та Державній службі фінансового моніторингу України у спеціальних базах даних та архівах відповідно до вимог спеціальних законів і нормативних актів, які гарантують їх фіксацію і тривале зберігання. Доводи позивача про те, що інформація у банках та податкових органах має обмежені строки зберігання і може бути втрачена, мають виключно характер суб`єктивних припущень та не підтверджені жодними належними, достовірними доказами фактичного спливу строків архівної збереженості такої документації або наявності ризику її знищення.

Доводи апеляційної скарги про динамічний характер грошових коштів та ризик їх переміщення, зняття чи відчуження відповідачем стосуються збереження матеріального об`єкта майбутнього поділу, а не загрози втрати доказів про здійснені фінансові операції. Апелянт фактично ототожнює процесуальний інститут забезпечення позову (стаття 149 ЦПК України), метою якого є збереження майнового стану відповідача задля виконання рішення суду, із інститутом забезпечення доказів (стаття 116 цього Кодексу), спрямованим суто на збереження інформаційних носіїв від утрати.

Позивач у своїй заяві вказала, що вжиття заходів забезпечення доказів необхідне їй для невідкладного одержання відомостей про рахунки з метою усунення недоліків раніше поданої заяви про забезпечення позову та накладення арешту на грошові кошти. Проте процесуальний закон не передбачає можливості використання інституту забезпечення доказів для формування передумов застосування заходів забезпечення позову, оскільки призначенням статті 116 ЦПК України є виключно консервація та закріплення фактичних даних для доказування у справі в умовах невідворотної загрози їх втрати. Сам по собі факт відмови суду в іншій ухвалі від 23.03.2026 в накладенні арешту на кошти не може слугувати законною підставою для підміни процесуальних інститутів та вжиття заходів забезпечення доказів за відсутності встановленого законом ризику їх фізичної або інформаційної втрати.

Колегія суддів погоджується з аргументом апеляційної скарги про помилковість висновку суду першої інстанції в частині покладення на позивача обов`язку самостійного отримання доказів, які віднесені до банківської та податкової таємниці. Доступ до відомостей, що містять банківську таємницю відповідно до статей 60, 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність» та податкову інформацію з обмеженим доступом згідно з Податковим кодексом України, дійсно є обмеженим у силу прямої вказівки закону, що позбавляє сторону об`єктивної змоги отримати їх у позасудовому порядку без відповідного судового рішення. Водночас неможливість самостійного збирання таких відомостей є виключною підставою для звернення учасника справи до суду із клопотанням про витребування доказів у порядку статті 84 ЦПК України на стадії підготовчого провадження, а не приводом для застосування процедури забезпечення доказів за статтею 116 цього Кодексу за відсутності встановленої загрози безповоротної втрати засобу доказування.

Позивачка не позбавлена права заявити обґрунтоване клопотання про витребування відповідних доказів, що містять охоронювану законом таємницю, в порядку статті 84 ЦПК України на відповідній стадії підготовчого провадження у суді першої інстанції.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів апелянта по суті спору та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка розглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції.

Отже оскаржуване рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, висновки суду відповідають встановленим обставинам, підстави для зміни чи скасування судового рішення та задоволення апеляційної скарги не встановлені.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 369, 374, 375, 381, 383 ЦПК України суд, -

У Х В А Л И В :

Апеляційну скаргу адвоката Напрієнко Марини Вікторівни, в інтересах ОСОБА_1 , залишити без задоволення

Ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 23 квітня 2026 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складений 18 вересня 2026 року.

Судді Є. П. Євграфова

Л. Д. Поливач

В. В. Саліхов