Постанова від 12 серпня 2026 р. у справі №363/3553/20 — Київський апеляційний суд

Єдиний унікальний номер справи № 363/3553/20

Провадження № 22-ц/824/6359/2026

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 серпня 2026 року місто Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Журби С.О.,

суддів Борисової О.В., Приходька К.П.,

за участю секретаря Павлової В.В.,

розглянувши справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 на рішення Вишгородського районного суду Київської області від 24 листопада 2025 року та на додаткове рішення Вишгородського районного суду Київської області від 12 січня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Димерської селищної ради про скасування рішень Литвинівської сільської ради та зобов`язання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И В:

15 вересня 2020 року позивач звернувся до Вишгородського районного суду Київської області з вказаним позовом до відповідачів.

На обґрунтування позовних вимог зазначено, що приблизно у вересні 2015 року частина вулиці загального користування у с. Литвинівка була самовільно зайнята шляхом встановлення паркану мешканцями будинку АДРЕСА_1 - ОСОБА_3 та ОСОБА_2 . Унаслідок цього, за твердженням позивача, вулицю було значно звужено, а територію загального користування, яку жителі громади зазвичай використовували для паркування транспортних засобів навпроти магазину, зайнято для особистих потреб.

Внаслідок неправомірних дій ОСОБА_3 та ОСОБА_2 з метою збереження місця для паркування, 21 грудня 2015 року на третій черговій сесії Литвинівської сільської ради було відмовлено ОСОБА_3 у наданні дозволу на виготовлення технічної документації на самовільно зайняту земельну ділянку. Також на ОСОБА_3 було накладено штрафи зі встановленням строку для демонтажу незаконно встановленого паркану, однак вимога щодо його демонтажу виконана не була.

Попри це, рішенням Литвинівської сільської ради від 31 березня 2016 року № 76-6-VII ОСОБА_2 було надано дозвіл на розроблення проєкту відведення земельної ділянки площею 0,0136 га для ведення особистого селянського господарства за адресою: АДРЕСА_1 . На переконання позивача, це рішення є протиправним і порушує його права та права інших мешканців, оскільки зазначена земельна ділянка є частиною території загального користування, фактично - вулицею.

Крім того, ОСОБА_2 не зверталася до сільської ради із клопотанням про надання їй земельної ділянки саме для ведення особистого селянського господарства. Позивач також зазначає, що мешканці села не були належним чином повідомлені про дату проведення сесії, внаслідок чого були позбавлені можливості брати участь в обговоренні відповідного питання.

За твердженням позивача, комісією з питань архітектури, будівництва, комунальної власності, транспорту, житлово-комунального господарства, екології та земельних відносин Литвинівської сільської ради не було підготовлено жодних висновків та рекомендацій щодо можливості надання дозволу на розроблення проєкту землеустрою.

Рішенням Литвинівської сільської ради від 21 жовтня 2016 року № 151-13-VII затверджено проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки та передано ОСОБА_2 безоплатно у власність земельну ділянку площею 0,0136 га, кадастровий номер 3221884401:07:070:6001, у межах села, для ведення особистого селянського господарства.

Позивач вважає, що це рішення також прийнято з порушенням вимог статті 15 Закону України «Про доступ до публічної інформації» та приписів Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні». Також, пунктом 3 цього рішення ОСОБА_2 зобов`язано зареєструвати договір сервітуту, укладений з ПАТ «Київоблгаз», щодо права прокладення та експлуатації газопроводу середнього тиску на зазначеній земельній ділянці.

На думку позивача, це суперечить частині другій статті 402 ЦК України, оскільки земельний сервітут може бути встановлений лише із власником земельної ділянки, а ОСОБА_2 на той час не мала державного акта на право власності.

Позивач також зазначає, що під час обговорення питання 21 жовтня 2016 року він здійснював відеозйомку, яка, на його переконання, підтверджує, що голова сільської ради намагався вирішити питання на користь ОСОБА_2 . За твердженням позивача, голосування проводилося кілька разів, при цьому кількість голосів не відповідала числу присутніх депутатів.

Позивач стверджує, що питання не набрало кворуму, однак головуючий оголосив рішення прийнятим. Крім того, через два місяці, отримавши копію протоколу поіменного голосування, позивач виявив у ньому виправлення, що, на його думку, свідчить про фальсифікацію даних.

Враховуючи викладене, позивач просив суд:

1)скасувати рішення Литвинівської сільської ради від 31 березня 2016 року № 76-6-VII;

2) скасувати рішення Литвинівської сільської ради від 21 жовтня 2016 року № 151-13-VII;

3) зобов`язати ОСОБА_2 та ОСОБА_3 знести самовільно встановлений металопрофільний паркан за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 24 листопада 2025 року у задоволенні позову відмовлено.

01 грудня 2025 року до Вишгородського районного суду Київської області від відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 надійшла заява про ухвалення додаткового рішення у справі, якою відповідачі просили суд стягнути з позивача судові витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 35 000,00 грн та витрати на послуги експерта у розмірі 29 000,00 грн на користь ОСОБА_2 , 35 000, 00 грн на користь ОСОБА_3 .

Додатковим рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 12 січня 2026 року заяву відповідачів про ухвалення додаткового рішення у справі задоволено частково та стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 7 500,00 грн та витрати на послуги експерта з оцінки майна в розмірі 29 000,00 грн; стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 7 500,00 грн. У задоволенні заяви в частині вимоги про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу у більшому розмірі відмовлено.

Не погоджуючись з вказаними рішеннями суду, позивач 28 грудня 2025 року направив апеляційну скаргу на рішення суду від 24 листопада 2025 року та 15 лютого 2026 року - на додаткове рішення від 12 січня 2026 року.

В апеляційних скаргах позивач зазначив, що оскаржувані рішення вважає незаконними, необґрунтованими та такими, що ухвалені з порушенням норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права, з неповним з`ясуванням судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, за невідповідності висновків, викладених у рішеннях суду, дійсним обставинам справи, за недоведеності обставин, які суд визнав встановленими.

У зв`язку з цим апелянт просив апеляційний суд у своїх апеляційних скаргах скасувати оскаржуване рішення від 24 листопада 2025 року та прийняти нове рішення, яким задовольнити позов; скасувати додаткове рішення від 12 січня 2026 року та прийняти нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні заяви відповідачів про розподіл судових витрат.

Станом на день розгляду справи відзивів на апеляційну скаргу до суду не надходило

У судове засідання, призначене на 13 серпня 2026 року, з`явилися позивач, представник позивача та представник відповідача.

Інші сторони в судове засідання не прибули, про розгляд справи належним чином повідомлені, причини неявки не повідомили.

На підставі ст. 372 ЦПК України колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи за відсутності сторін, що не з`явились, оскільки відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представника чи сторони, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 24 січня 2018 року у справі № 907/425/16.

Згідно з вимогами ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими (за умови дотримання відповідної процедури та наявності передбачених законом підстав) доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Положеннями ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла наступних висновків:

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції в ході розгляду справи, Рішенням засідання шостої чергової сесії сьомого скликання Литвинівської сільської ради від 31 березня 2016 року №76-6-VII «Про надання дозволу на розробку проекту відведення земельної ділянки на території Литвинівської сільської ради ОСОБА_2 , надано дозвіл ОСОБА_2 на розробку проєкту відведення земельної ділянки площею 0,0136 га для ведення особистого селянського господарства у АДРЕСА_1 . (а.с. 26 т. 1)

Відповідно до копії протоколу №8 засідання шостої чергової сесії сьомого скликання Литвинівської сільської ради Вишгородського району Київської області від 31 березня 2016 року на сесії присутні дванадцять депутатів. За заявою ОСОБА_2 виступила Дмитренко Т. О. - член комісії з питань архітектури, будівництва, комунальної власності, транспорту, житлово-комунального господарства, екології та земельних відносин з пропозицією надати дозвіл на розробку проєкту відведення земельної ділянки на території Литвинівської сільської ради, після сплати штрафу за самовільне захоплення земельної ділянки площею 0,0136 га із земель загального користування. Голосували згідно з додатком: «За» - 13, «Проти» - 0, «Утримались» - 0. Рішення прийнято одноголосно. Вирішено надати дозвіл ОСОБА_2 на розробку проєкту відведення земельної ділянки на території Литвинівської сільської ради, після сплати штрафу за самовільне захоплення земельної ділянки площею 0,0136 га із земель загального користування. Вказаний протокол містить розбіжності щодо кількості присутніх депутатів на сесії сільської ради, а також кількості депутатів, які проголосували. (а.с. 28-32 т. 1)

Із наданих копій протоколів тринадцятої чергової сесії сьомого скликання Литвинівської сільської ради від 21 жовтня 2016 року № 151-13-VII «Про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та передачі її у власність» встановлено, що існують три різні копії зазначеного рішення, які містять відмінні дані щодо результатів голосування.

У першій копії зазначено: «Кількість присутніх депутатів 12 на сесії, а кількість депутатів, які приймали участь в голосуванні-13. «Голосували згідно з додатком 14: «За» - 8, «Проти» - 0, «Утрималися» - 5. Рішення прийнято. Затверджено проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки ОСОБА_2 у межах с. Литвинівка».

У другій копії викладено в іншій редакції: «Кількість присутніх депутатів 12 на сесії, а кількість депутатів, які приймали участь в голосуванні-13. «Голосували згідно з додатком 14: «За» - 5, «Проти» - 0, «Утрималися» - 8. Рішення прийнято. Затверджено проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки ОСОБА_2 у межах с. Литвинівка.»

У третій копії викладено в іншій редакції: «Кількість присутніх депутатів 13 на сесії, а кількість депутатів, які приймали участь в голосуванні-14. «Голосували згідно з додатком 14: «За» - 9, «Проти» - 0, «Утрималися» - 5. Рішення прийнято. Затверджено проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки ОСОБА_2 у межах с. Литвинівка.»

За результатами прийнято рішення передати ОСОБА_2 безоплатно у власність земельну ділянку площею 0,0136 га, кадастровий номер 3221884401:07:070:6001, в межах с. Литвинівки, яка надавалась для ведення особистого селянського господарства. Після отримання документів на право власності на земельну ділянку та відповідної державної реєстрації, ОСОБА_2 слід зареєструвати відповідно до чинного законодавства договір сервітуту, укладеного з ПАТ по газопостачанню та газифікації «Київоблгаз» на право прокладання та експлуатації газопроводу середнього тиску на земельній ділянці площею 0,0136 га . Наявна розбіжність щодо кількості присутніх депутатів (12) на сесії сільської ради, а також кількості депутатів, які приймали участь в голосуванні(13) ( а.с.42-45, 237-247 т. 1, 20-24 т.3)

Із копії державного акту на право земельну ділянку №3221884401070700013, яка перебуває у власності ОСОБА_3 межі земельної ділянки межують з землекористувачами та землями загального користування Литвинівської сільської ради (а.с. 170 т. 1)

Із дослідженого в судовому засіданні відеозапису тринадцятої чергової сесії сьомого скликання Литвинівської сільської ради від 21 жовтня 2016 року більшість депутатів утримались від голосування при затвердженні проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність гр. ОСОБА_2 (а.с. 198 т. 1)

Із копії проєкту із землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства за адресою АДРЕСА_1 ОСОБА_2 встановлено із пояснювальної записки із вихідної земельно - кадастрової інформації, із ситуаційної схеми, що відповідно до класифікації видів цільового призначення земель, код КВЦПЗ: 01:03 - для ведення особистого селянського господарства. Із плану зон обмежень та сервітутів земельної ділянки вказана земельна ділянка межує із земельною ділянкою ОСОБА_3 і землями загального користування, обтяження відсутні.( а.с 103-121 т.3)

Із витягу з держаного земельного кадастру про земельну ділянку 3221884401:07:070:0013, площею 0,0136га встановлено, що відноситься до земель житлової забудови (присадиба ділянка) - 02.01 належить ОСОБА_3 , межує із земельними ділянками фізичних осіб та землями загального користування. (а.с. 153-158 т.3)

Із витягу з держаного земельного кадастру про земельну ділянку 3221884401:07:070:6001, площею 0,0136га встановлено, що відноситься до земель сільськогосподарського призначення - 01.03 належить ОСОБА_2 , межує із земельною ділянкою ОСОБА_3 та землями загального користування. (а.с. 159-164 т.3)

Із викопіювання з генерального плану села, з якого вбачається, що земельна ділянка ОСОБА_3 , а також сформована згодом суміжна земельна ділянка, набута ОСОБА_2 , межують із землями загального користування, а саме з автомобільною дорогою, земельна ділянка відповідача не позначена як земля загального користування. (а.с. 74, 86 т. 3).

Із висновку експерта за результатами проведення земельно-технічної експертизи та експертизи з питань землеустрою від 21 квітня 2025 року №420/03-2025 встановлено, що земельна ділянка 3221884401:07:070:6001, площею 0,0136га, яка розташована за адресою АДРЕСА_1 відводилась за рахунок земель запасу і згідно генерального плану віднесена до земель садибної житлової забудови села Литвинівка. (а.с.74-90 т. 3)

Із протоколу №1 від 09 лютого 2016 року засідання адміністративної комісії виконавчого комітету Литвинівської сільської ради встановлено, що притягнуто до відповідальності за ст. 53-1 КУпАП за фактом самовільного зайняття земельної ділянки до штрафу у розмірі 850 гривень. (а.с. 19 т. 1)

Із повідомлення Литвинівської сільської ради щодо причин відмови у наданні дозволу зазначено, що земельна ділянка відноситься до проїжджої дороги на повороті (а.с. 18 т. 1).

Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову зазначив, що у справі не доведено, що спірна земельна ділянка належала до земель загального користування, правовий інтерес позивача відсутній, а його посилання на «порушення права громади» не формує суб`єктивного права на звернення до суду.З огляду на викладене суд дійшов висновку, що права й інтереси позивача не порушені, а тому підстав для задоволення позову немає.

Статтями 15, 16 ЦК України передбачено право на звернення до суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Саме наявність порушених прав є передумовою можливості отримання особою судового захисту.

Звертаючись до суду з цим позовом, позивач вказував про незаконність рішення Литвинівської сільської ради про надання дозволу на розробку проєкту відведення земельної ділянки, а також затвердження технічної документації на виділення земельної ділянки відповідачу. Право на подачу позову обґрунтовував тим, що виділення земельної ділянки було здійснено за рахунок земель загального користування, і він як член територіальної громади має право користуватися землями загального користування, а відтак має право на судовий захист.

Колегія суддів апеляційного суду погоджується з позицією позивача щодо того, що виділення земельної ділянки за рахунок земель загального користування надає можливість ОСОБА_1 позиватися до відповідачів на захист свого права користуватися землями загального користування.

В той же час обов`язковою умовою для отримання судового захисту в такому випадку є доведення того факту, що виділення земельної ділянки здійснювалося саме за рахунок земель загального користування, а не за рахунок іншої категорії земель.

Ст. 12 ЦПК України встановлено принцип змагальності сторін в цивільному процесі, який полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, прямо встановлених Законом. При цьому сторона самостійно несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Обов`язок доведення своєї позиції за допомогою належних та допустимих доказів міститься і в ст. 81 ЦПК України. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. За таких умов суд може приймати та покладати в основу рішення по справі лише ті обставини, які були доведені сторонами. При цьому сторона сама визначає обсяг та достатність доказів, що надає до суду, а витребування таких доказів судом самостійно без наявності передбачених законом підстав у чітко визначених випадках було б порушення принципу змагальності сторін в судовому процесі, що є неприпустимим.

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

У постанові Верховного Суду від 11 червня 2020 року (справа № 757/1782/18) вказується, що змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він нівелюватиме можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

При оцінці достатності доказів діють спеціальні правила - стандарти доказування, якими має керуватися суд при вирішенні справи. Стандарти доказування є важливим елементом змагальності судового процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про недоведеність.

Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 29 серпня 2018 року у справі № 909/105/15, від 27 лютого 2019 року у справі № 922/1163/18.

Апеляційний суд звертає увагу, що 13 червня 2024 року постановою Верховного Суду справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції. У вказаній постанові суд касаційної інстанції звернув увагу на те, що суди попередніх інстанцій не з`ясували чи належала спірна земельна ділянка до земель загального користування населених пунктів.

З урахуванням вказаної постанови суд першої інстанції під час розгляду спору скеровував сторін по справі на необхідності перевірки достовірності посилань на належність спірної земельної ділянки до земель загального користування.

В той же час, оскільки суд самостійно не має право збирати докази, виконання даної вимоги можливо було лише шляхом оцінки представлених сторонами доказів. Тому в даному випадку саме на позивача, який обґрунтовував позов у тому числі наявністю у нього інтересу у користуванні землями загального користування населених пунктів, було покладено обов`язок доведення своєї позиції, яка полягала в тому, що виділення земельної ділянки відбулося за рахунок саме земель загального користування.

Так, стверджуючи про належність земельної ділянки до земель загального користування, позивач посилався насамперед на те, що в державному акті на право власності на земельну ділянку ОСОБА_3 зазначено, що його земельна ділянка межує з землями загального користування.

З точки зору суду вказаний документ не може бути підставою беззаперечного встановлення, що виділення земельної ділянки ОСОБА_2 відбулося за рахунок земель загального користування. Державний акт на право власності на земельну ділянку та витяг із земельного кадастру посвідчує лише відомості щодо тієї земельної ділянки, якої він стосується, та не може вважатися належним підтвердженням або носієм інформації стосовно іншої земельної ділянки, яка можливо і межує поруч, однак не є тим предметом, щодо якого виданий цей документ. Натомість документ, який підтверджує, що суміжна земельна ділянка була виділена за рахунок земель загального користування, до суду надано не було.

Іншим доводом позивача було «самовільне захоплення» та накладення адміністративного стягнення, з посиланням на протокол адміністративної комісії та лист Литвинівської сільської ради, у якому ділянку було названо «проїжджою дорогою на повороті».

З точки зору колегії суддів апеляційного суду при вирішенні справи суд першої інстанції правильно встановив, що притягнення до адміністративної відповідальності за ст. 53-1 КУпАП стосувалося саме факту самовільного зайняття земельної ділянки і не є доказом її належності до певної категорії земель; категорія земель не може визначатися у межах адміністративного провадження; лист містить лише оціночне судження посадової особи і не є документом, який визначає правовий режим земельної ділянки.

Апеляційний суд вказує, що належність земельної ділянки до земель загального користування має бути підтверджена лише відповідними належними доказами, що стосуються саме статусу такої земельної ділянки, яких позивачем до суду надано не було.

З іншої сторони відповідач надав до суду довідку з проєктної документації, яка прямо і чітко встановлює, що виділення земельної ділянки відповідачу ОСОБА_2 не було здійснено за рахунок земель загального користування.

Більш того, після повернення справи на новий розгляд до суду першої інстанції, відповідачами було надано до суду експертний висновок, який прямо спростував твердження позивача з цього приводу.

При цьому, доводи апелянта стосовно неналежності вказаного висновку і нерозкриття ним усіх питань, необхідних для вирішення справи, не можуть бути прийняті, оскільки в ході розгляду справи до суду була викликана і допитана експерт, яка надала пояснення стосовно всіх обставин, які стосувалися складеного нею висновку.

Суд першої інстанції правильно не прийняв доводи представника позивача щодо неповноти висновку, з чим погоджується і суд апеляційної інстанції, оскільки експерт надала відповіді на всі поставлені питання.

Не може бути прийнята і позиція апелянта стосовно неможливості прийняття експертного висновку зважаючи на час та стадію судового розгляду, на якій його було подано. Після повернення справи на новий розгляд на стадії переднього судового засідання відповідачами було заявлено клопотання про призначення судової експертизи і необхідність дослідження питання щодо того, за рахунок яких земель було виділено ділянку ОСОБА_2 , як про це вказав суд касаційної інстанції. В той же час суд першої інстанції прийшов до висновку про передчасність такого клопотання та можливість в разі необхідності повернення до його розгляду. Таким чином з врахування вказаного сторона відповідачів замовила експертизу та отримала висновок, який подала до суду у відповідності до процесуального рішення суду першої інстанції, який відклав вирішення питання стосовно експертного дослідження із стадії попереднього засідання на стадію судового розгляду.

З наведених підстав суд апеляційної інстанції не вбачає неможливості прийняття вказаного експертного висновку в ході даної справи.

Підсумовуючи викладене, колегія зазначає, що позивачем не було належним чином підтверджено, що саме за рахунок земель загального користування було виділено спірну земельну ділянку ОСОБА_2 .

Твердження позивача стосовно інших обставин, які з його точки зору неналежно були вирішені при виділенні земельної ділянки, зокрема питання стосовного того, у зв`язку з чим було надано землі для ведення особистого селянського господарства в межах міста, а не було виділено землю для будівництва і обслуговування житлового будинку, суд прийняти не може з огляду на те, що як уже зазначалося вище, судовому захисту підлягають лише порушені права особи, яка звернулася до суду. Позивач в даному випадку обґрунтовував своє право на подачу позову саме тим, що він є користувачем земель загального користування, за рахунок яких відповідач і отримав землю у власність. Водночас, твердження, що це є землі загального користування, не знайшло підтвердження у ході розгляду справи відповідним чином, відтак сторона позивача в рамках даної справи позбавлена можливості піднімати інші питання, які не стосуються безпосереднього захисту її прав та інтересів, що також було констатовано судом першої інстанції.

За наведених підстав суд апеляційної інстанції повністю погоджується з рішенням суду першої інстанції та не вбачає підстав для його скасування.

Користуючись своїми процесуальними правами, відповідачі в суді першої інстанції подали заяву про ухвалення додаткового рішення та стягнення витрат на правничу допомогу.

Ухвалюючи додаткове рішення, суд першої інстанції дійшов до висновку про наявність підстав для часткового задоволення заяви та стягнення з позивача на користь відповідачів витрат на правову допомогу.

Відповідно до ст. 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаними адвокатом робами (наданими послугами); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може за клопотанням сторони зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання.

Доводи апеляційної скарги позивача зводилися до неспівмірності стягнутих судом першої інстанції судових витрат із наданим адвокатом обсягом послуг, витраченим ним часом на надання послуг.

Вказані доводи апелянта є не спроможними, оскільки враховуючи тривалість розгляду справи, а саме те, що позов було подано 15 вересня 2020 року, а також обсяг наданої правничої допомоги, кількість вчинених процесуальних дій в рамках надання правової допомоги у даній справі, заявлений до відшкодування розмір судових витрат колегія суддів вважає обґрунтованим та об`єктивним.

Більш того, суд першої інстанції, зменшуючи розмір судових витрат, такі свої висновки лише задекларував, вказуючи, що вважав такий розмір завищеним, проте належним чином не обґрунтував підстав для зменшення розміру витрат на правову допомогу.

З точки зору апеляційного суду підстав для зменшення витрат на правову допомогу у даному випадку у суду не було, однак відповідачі додаткове рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку не оскаржували.

У постанові КЦС ВС від 23.11.2023 № 466/725/20 (61-5870св22) зазначена правова позиція стосовно недопустимості погіршення становища сторони, яка оскаржує судове рішення. Тобто особа, яка оскаржує судове рішення, в результаті своєї ж скарги не може потрапити в гірше становище порівняно із тим, що така особа досягнула в попередній інстанції.

Зважаючи на принцип «неможливості погіршення стану апелянта» додаткове рішення суду першої інстанції не може бути скасоване чи змінене з вищевказаних мотивів за апеляційною скаргою ОСОБА_1 .

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Зважаючи викладене, колегія суддів апеляційного суду приходить до висновку про те, що доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження при розгляді справи апеляційним судом. За таких умов підстави для скасування чи зміни основного та додаткового рішення суду першої інстанції при апеляційному розгляді відсутні

Керуючись ст. ст. 374, 375, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційні скарги ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Вишгородського районного суду Київської області від 24 листопада 2025 року та на додаткове рішення Вишгородського районного суду Київської області від 12 січня 2026 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий С.О. Журба

Судді О.В. Борисова

К.П. Приходько