Постанова від 28 липня 2026 р. у справі №521/17702/24 — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/489/26

Справа № 521/17702/24

Головуючий у першій інстанції Ганошенко С. А.

Доповідач Драгомерецький М. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29.07.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Драгомерецького М. М.,

суддів колегії Громіка Р. Д., Сегеди С. М.,

при секретарі Скрипченко Г. В.,

за участю представника ОСОБА_1 – адвоката Хижняк А. В.,

переглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Савін Сергій Олександрович на рішення Хаджибейського районного суду м. Одеси від 30 липня 2025 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю та стягнення грошової компенсації, -

В С Т А Н О В И В:

29 жовтня 2026 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовною заявою до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю та стягнення грошової компенсації.

В обґрунтування позовної заяви ОСОБА_1 зазначила, що перебувала у шлюбі зі ОСОБА_2 з 13 вересня 2008 року. Однак з жовтня 2007 року до моменту реєстрації шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 проживали однією сім`єю, як дружина та чоловік без реєстрації шлюбу. Саме з цього періоду між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю, а саме: вели спільне господарство, мали спільний побут та спільний бюджет, спільне харчування, купували майно для спільного користування в інтересах сім`ї, спільно приймали участь у витратах, у т.ч. на утримання житла, надавали взаємну допомогу один одному, мали друзів, з якими дружили сім`ями, святкували разом дні народження та інші свята, мали спільний відпочинок. Тобто ОСОБА_1 та ОСОБА_2 фактично виконували усі права та обов`язки подружжя, готувались до реєстрації шлюбу, в листопаді 2007 року Позивачка отримала пропозицію одружитись від відповідача, а 04 листопада 2007 року провели сватання в присутності батьків та спільних друзів.

За час спільного проживання майбутнє подружжя разом вирішили в інтересах своєї сім`ї придбати у власність автомобіль в розстрочку, що підтверджується кредитним договором №490067012 від 05.05.2008, договором поруки №490067012-П від 05.05.2008, де поручителем виступає позивачка, договором про внесення змін і доповнень №1 до договору поруки №490067012 від 04.05.2011. Позивачка та відповідач щомісячно сплачували кредит спільними зусиллями, 13 вересня 2008 року зареєстрували шлюб та продовжували сплачувати кредит, остаточно розрахувались 05.05.2018, що підтверджується додатком №1 до кредитного договору №490067012 від 05.05.2008.

Зокрема, сторонами було здійснено покупку автомобіля марки CHEVROLET AVEO, 2008 року випуску, який зареєстрований за відповідачем.

За таких умов, позивачка змушена звернутися до суду і просити суд встановити факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнати майно спільною сумісною власністю та стягнути на її користь грошову компенсацію.

Рішенням Хаджибейського районного суду м. Одеси від 30 липня 2025 року позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю та стягнення грошової компенсації за частку у спільному майні задоволено.

Встановлено факт, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 проживали однією сім`єю, як жінка та чоловік, без реєстрації шлюбу починаючи з жовтня 2007 року по 13 вересень 2008 року.

Визнано автомобіль CHEVROLET, AVEO SF69Y, 2008 року випуску, колір сірий, державний номер НОМЕР_1 , номер кузову НОМЕР_2 спільною сумісною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , встановивши за кожним з них 1/2 частку.

Припинено право власності ОСОБА_1 на 1/2 частку у спільній сумісній власності на автомобіль CHEVROLET, AVEO SF69Y, 2008 року випуску, колір сірий, державний номер НОМЕР_1 , номер кузову НОМЕР_2 .

Визнано право власності на автомобіль CHEVROLET, AVEO SF69Y, 2008 року випуску, колір сірий, державний номер НОМЕР_1 , номер кузову НОМЕР_2 за ОСОБА_2 в цілому.

Стягнуто зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти у сумі 83 335 грн, в якості компенсації вартості її частки у спільно набутому майні, автомобілі марки CHEVROLET AVEO, 2008 року випуску в порядку компенсації належної їй частки спільного сумісного майна подружжя.

Стягнуто зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 понесені нею судові витрати у розмірі 2 422,40 грн.

Не погодившись із вищезазначеним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Савін С. О. звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Хаджибейського районного суду м. Одеси від 30 липня 2025 року та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити в задоволені позовних вимог в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Відповідач ОСОБА_2 та його представник ОСОБА_4 в судове засідання до апеляційного суду не з`явились, про розгляд справи були повідомлені належним чином та завчасно, про що свідчать рекомендоване повідомлення про направлення судових повісток-повідомлення та довідки про доставку судових повісток-повідомлення в електронний кабінет Електронного суду.

Клопотань про відкладення розгляду справи до суду не надходило.

Відповідно до приписів ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги.

Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними.

Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Крім того, Верховний Суд в постанові від 01.10.2020 по справі №361/8331/18 висловився, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Таким чином, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін у якнайскорішому розгляді справи, усвідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності належним чином повідомлених про дату і час судового засідання учасників справи.

Заслухавши суддю-доповідача та представника ОСОБА_1 – адвоката Хижняк А. В., яка заперечувала щодо задоволення апеляційної скарги та просила залишити її без задоволення, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, за наступних підстав.

Право на доступ до суду, передбачено пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка передбачає таке: «Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи незалежним і безстороннім судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру».

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (ст. 2 ЦПК України).

Цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, можуть бути: договори та інші правочини; інші юридичні факти. Порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту (ст. ст. 11, 15 ЦК України).

Крім того, частиною 1 ст. 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки (абзац 1 частини другої статті 3 СК України).

Тлумачення наведеної норми права вказує, що для визначення статусу сім`ї необхідно встановити три складові: особи спільно проживали; ці особи пов`язані спільним побутом; ці особи мають взаємні права та обов`язки (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі №582/18/21 (провадження №61-20968сво21)).

Відповідно до ч. 1 ст. 21 СК України, шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка.

Згідно вимог ч. 4 СК України сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Поняття сім`ї, сформульоване в цій статті, не містить такої обов`язкової ознаки сім`ї, як знаходження саме в зареєстрованому шлюбу. Сім`я розглядається як соціальний інститут і водночас як союз конкретних осіб. Сім`я є первинним та основним осередком суспільства. Сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки, що й є ознаками сім`ї. Відповідно до Хартії прав сім`ї, сім`я це щось більше, ніж просто правова, суспільна чи економічна одиниця, це спільнота любові і солідарності, це те місце, де зустрічаються різні покоління і допомагають один одному зростати у людській мудрості та узгоджувати індивідуальні права з іншими вимогами суспільного життя. Альтернативою шлюбу є конкубінат, тобто фактичне спільне проживання жінки та чоловіка без реєстрації шлюбу. Жінка та чоловік мають на це право і відповідно право на повагу до свого вибору з боку держави та суспільства.

У справі «Джонстон проти Ірландії» (справа номер ECH-1986-S-006) було встановлено, що заявники прожили спільно близько 15 років. На цій підставі Європейський суд зробив висновок, що вони складали сім`ю, а тому мають право на захист, незважаючи на те, що їх зв`язок існує поза шлюбом. Конституційне право на особисту свободу дає підстави для висновку про те, що людина має право сама вибирати форму організації свого сімейного життя. Закон не може їй цього диктувати, як і того, з ким людина має проживати однією сім`єю, за винятком лише певних обмежень, які сформульовані у статті 3 СК України.

Вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти: спільного проживання однією сім`єю; спільний побут; взаємні права та обов`язки (статті 3, 74 СК України) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі №554/8023/15-ц).

У постанові Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі №138/2515/15-ц, вказано, що «для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі статті 74 СК України, суд повинен встановити факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу в період, протягом якого було придбано спірне майно. За приписами частини другої статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Подружжя вважається сім`єю і тоді, коли дружина та чоловік, у зв`язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що встановлені частиною другою статті 3 СК України виключення, згідно з якими подружжя вважається сім`єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв`язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно, стосуються офіційно зареєстрованих шлюбів.

У пункті 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» роз`яснено, що при застосуванні статті 74 СК України, що регулює поділ майна осіб, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, судам необхідно враховувати, що правило зазначеної норми поширюється на випадки, коли чоловік та жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі і між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю».

У постанові Верховного Суду від 30.10.2019 у справі №643/6799/17, вказано, що «проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов`язків, зокрема, права спільної сумісної власності на майно. Для встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу потрібно враховувати у сукупності всіх ознак, що притаманні наведеному визначенню. Так, при встановленні факту наявності у осіб спільного побуту доцільно враховувати ознаки, визначені у понятті домогосподарства. Домогосподарство є сукупність осіб, які спільно проживають в одному житловому приміщенні або його частині, забезпечують себе всім необхідним для життя, ведуть спільне господарство, повністю або частково об`єднують та витрачають кошти. Взаємність прав та обов`язків передбачає наявність як у жінки, так і у чоловіка особистих немайнових і майнових прав та обов`язків, які можуть випливати, зокрема, із нормативно - правових актів, договорів, укладених між ними, звичаїв. Для встановлення цього факту важливе значення має з`ясування місця і часу такого проживання. Підтвердженням цього може бути їх реєстрація за таким місцем проживання, пояснення свідків, представників житлово-експлуатаційної організації. Щодо часу проживання слід зазначити, що за своєю природою проживання однією сім`єю спрямоване на довготривалі відносини».

У постанові Верховного Суду від 23.09.2021 у справі №204/6931/20 вказано, що «встановлення факту проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без реєстрації шлюбу передбачає доведення перед судом факту спільного їх проживання, наявності у них спільного побуту, виникнення між ними у зв`язку із цим взаємних прав та обов`язків, притаманних подружжю. Під спільним проживанням слід розуміти постійне фактичне мешкання чоловіка та жінки за однією адресою, збереження ними у такому житлі переважної більшості своїх речей, зокрема щоденного побутового вжитку, сприйняття ними цього місця проживання як свого основного, незалежно від того, що будь-хто із них за особливістю своєї роботи/служби зумовлений тривалий час бути відсутнім за цим місцем проживання (несення військової служби, вахтовий метод роботи). Спільний побут, в свою чергу, передбачає ведення жінкою та чоловіком спільного господарства, наявність спільного бюджету, витрат, придбання майна для спільного користування, в тому числі за спільні кошти та внаслідок спільної праці, спільна участь в утриманні житла, його ремонт, спільне харчування, піклування чоловіка та жінки один про одного/надання взаємної допомоги тощо. До прав та обов`язків, притаманних подружжю, слід віднести зокрема, але не виключно, існування між чоловіком та жінкою, реалізацію ними особистих немайнових прав, передбачених главою 6 СК України, тощо. При цьому має бути встановлена і доведена саме сукупність вказаних усталених обставин та відносин, оскільки самі по собі, наприклад, факти перебування у близьких стосунках чоловіка та жінки або спільна присутність їх на святах, або пересилання коштів, або періодичний спільний відпочинок, або проживання за однією адресою, факт реєстрації за такою адресою при відсутності інших наведених вище ознак не можуть свідчити, що між чоловіком та жінкою склались та мали місце усталені відносини, притаманні подружжю.

Належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу можуть бути, зокрема, але не виключно: свідоцтва про народження дітей; довідки з місця проживання; свідчення свідків; листи ділового та особистого характеру тощо; свідоцтво про смерть одного із «подружжя»; свідоцтва про народження дітей, в яких чоловік у добровільному порядку записаний як батько; виписки з погосподарських домових книг про реєстрацію чи вселення; докази про спільне придбання майна як рухомого, так і нерухомого (чеки, квитанції, свідоцтва про право власності); заяви, анкети, квитанції, заповіти, ділова та особиста переписка, з яких вбачається, що «подружжя» вважали себе чоловіком та дружиною, піклувалися один про одного; довідки житлових організацій, сільських рад про спільне проживання та ведення господарства та ін. Аналогічна правова позиція міститься у постанові Верховного Суду від 15 липня 2020 року по справі №524/10054/16.

Задовольняючі позовні вимоги ОСОБА_1 про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу в період з жовтня 2007 року по 13 вересень 2008 року, суд першої інстанції виходи із того, що факт спільного проживання позивачки з відповідачем як дружини та чоловіка без реєстрації шлюбу підтвердили свідки ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , які в судовому засіданні підтвердили ті обставини, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 проживали однією сім`єю у 2007-2008 роках, як дружина та чоловік без реєстрації шлюбу, вели спільне господарство, мали спільний побут та спільний бюджет, спільне харчування, купували майно для спільного користування в інтересах сім`ї, спільно приймали участь у витратах, у т.ч. на утримання житла, надавали взаємну допомогу один одному, мали друзів, з якими дружили сім`ями, святкували разом дні народження та інші свята, мали спільний відпочинок.

Крім того, на підтвердження того, що сторони проживали однією сім`єю позивачкою додано до матеріалів справи фототаблиці спільних фотографій та відеоматеріали з дня сватання 04 листопада 2007 року.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 в частині вимог про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, фактично зводяться до того, що позивачка ОСОБА_1 не довела належними та допустимими доказами факту їх проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу в період з жовтня 2007 року по 13 вересень 2008 року, тобто до моменту реєстрації шлюбу.

Щодо даних тверджень апеляційної скарги, колегія суддів зазначає наступне.

Так, закон не визначає, які конкретно докази визнаються беззаперечним підтвердженням факту спільного проживання, тому вирішення питання про належність і допустимість таких доказів є обов`язком суду при їх оцінці.

Метою доказування є з`ясування дійсних обставин справи, обов`язок доказування покладається на сторін, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним з найважливіших наслідків принципу змагальності у цивільному процесі (постанова Верховного Суду від 26.05.2022 у справі №362/3705/20).

Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц).

Цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».

Колегія суддів вважає, що матеріали справи містять достатньо належних та допустимих доказів на підтвердження того, що сторони проживали разом з жовтня 2007 року до моменту реєстрації шлюбу. Позивачка та відповідач вели спільне господарство, здійснювали спільні витрати, разом придбали автомобіль у кредит, де позивачка виступала поручителем. Факт спільного проживання підтверджується свідками, фотоматеріалами та відеозаписами, що долучені до справи. Тобто ОСОБА_1 та ОСОБА_2 фактично виконували усі права та обов`язки подружжя, готувались до реєстрації шлюбу, в листопаді 2007 року позивачка отримала пропозицію одружитись від відповідача, а 04 листопада 2007 року провели сватання в присутності батьків та друзів, що підтверджується відеозаписами, які містяться у матеріалах справи.

У постанові Верховного Суду від 24.02.2022 у справі №761/4449/19 вказано, що обов`язковою умовою для визнання осіб членами однієї сім`ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт, наявність інших обставин, які підтверджують реальність сімейних відносин.

Європейський суд з прав людини, надаючи власне визначення терміну «сімейне життя», вказує на те, що сімейне життя може існувати там, де між особами не існує жодних юридичних зв`язків. Так, у справі «Ельсхольц проти Німеччини» суд визначив, що «поняття сім`ї (за статтею 8 ЄКПЛ) не обмежується стосунками на основі шлюбу і може охоплювати інші «сімейні» de facto зв`язки, коли сторони проживають разом поза шлюбом».

Обов`язковою умовою для визнання чоловіка та жінки такими, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, крім власне факту спільного проживання, є наявність спільного бюджету, спільної участі у придбанні майна для спільного користування, у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин (постанова Верховного Суду від 18.03.2020 у справі №695/1732/16-ц, провадження №61-38901св18).

Таким чином, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про доведення факту спільного проживання сторін як сім`ї до реєстрації шлюбу.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання майна спільною сумісною власністю та стягнення грошової компенсації, суд першої інстанції виходив із того, що під час проживання однією сім`єю як чоловік та дружина без реєстрації шлюбу відповідач набув право власності на автомобіль марки CHEVROLET AVEO, 2008 року випуску, який є неподільною річчю. Однак автомобіль було придбано в кредит, що підтверджується кредитним договором №490067012 від 05.05.2008 та договором поруки №490067012-П від 05.05.2008, де поручителем виступає позивачка, договором про внесення змін і доповнень №1 до договору поруки №490067012 від 04.05.2011 (копії договорів додаються). Позивачка та відповідач щомісячно сплачували кредит спільними зусиллями, 13 вересня 2008 року зареєстрували шлюб та продовжували сплачувати кредит, остаточно розрахувались 05.05.2018, що підтверджується додатком №1 до кредитного договору №490067012 від 05.05.2008, який додається до заяви.

Вказаний автомобіль перереєстровано відповідачем на нового власника на підставі договору купівлі - продажу укладеного в ТСЦ №5142. У зв`язку з чим справедливим способом захисту прав позивача є присудження позивачці грошової компенсації вартості її частки автомобіля.

Як вбачається з висновку експерта №190-24 від 18.10.2024 експертного транспортно-товарознавчого дослідження колісного транспортного засобу CHEVROLET AVEO, номер кузова НОМЕР_3 – середньоринкова вартість автомобіля визначається рівною 166 670,00 грн. А відтак грошова компенсація вартості її частки автомобіля становить 83 335 грн.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, оскільки суд встановив характер спірних правовідносин, належним чином встановив у повному обсязі фактичні обставини справи, що мають суттєве значення для її вирішення з урахуванням наданих учасниками справи доказам у їх сукупності та дійшов обґрунтованого та справедливого висновку про задоволення позовних вимог, в тому числі в частині вимог про визнання майна спільною сумісною власністю та стягнення грошової компенсації.

Доводи апеляційної скарги в частині позовних вимог про визнання майна спільною сумісною власністю та стягнення грошової компенсації ґрунтуються на тому, що вимоги про стягнення компенсації половини сум, що вносилась на виконання кредитного зобов`язання, позивачка не заявляла, у зв`язку з чим суд дійшов помилкового висновку щодо правомірності та обґрунтованості вимог щодо визнання права власності на 1/2 частку у вищевказаному транспортному засобі та стягнення з ОСОБА_2 грошової компенсації за частку в транспортному засобі. Зазначено, що ОСОБА_1 обрала неналежний спосіб захисту своїх прав, що в свою чергу є самостійною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.

Щодо даних тверджень апеляційної скарги, слід зазначити наступне.

Як вірно зазначав суд першої інстанції, згідно вимог ст. 70 СК України, у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності, частки співвласників є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або договором.

Відповідно до ч. 2 ст. 71 СК України неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними.

Згідно ч. 4 ст. 71 СК України присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України.

Відповідно до статті 364 ЦК України співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання.

Відповідно до ч. 1 ст. 365 ЦК України право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї.

Поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а в разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина 2 статті 364 ЦК України) (22 грудня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи №576/1745/20, провадження №61-14088св21.

Велика Палата ВС висловилася щодо нюансів поділу автомобіля, який є спільною сумісною власністю подружжя. Відповідну постанову у справі №209/3085/20 (провадження № 14-182цс2) Велика Палата ВС ухвалила 08.02.2022.

ВП ВС вказала, що приписи частин 4, 5 ст. 71 СК України і ст. 365 ЦК України з урахуванням принципу розумності треба розуміти так:

а) правила про необхідність попереднього внесення коштів на депозитний рахунок суду стосуються тих випадків, коли позивач (один із подружжя чи колишній чоловік, колишня дружина) заявив вимогу про припинення права відповідача на частку у спільній власності (такі кошти забезпечують отримання відповідачем грошової компенсації);

б) якщо позивач (один із подружжя чи колишній чоловік, колишня дружина) таку вимогу не заявив (а вимагає, наприклад, поділити неподільну річ шляхом виділення її у власність відповідача та стягнення з нього грошової компенсації замість частки позивача у праві спільної сумісної власності на цю річ), то підстави для внесення ним відповідної суми коштів на депозитний рахунок суду відсутні.

Відтак, вимога про стягнення такої компенсації не породжує обов`язку відповідача попередньо внести відповідну суму на депозитний рахунок суду. Підтвердження платоспроможності такого відповідача законодавство України не вимагає. Факт відсутності у відповідача коштів для одномоментної виплати компенсації позивачеві сам собою не може бути ознакою надмірності тягаря з такої виплати.

Згода відповідача на виплату грошової компенсації позивачеві, право власності якого на частку у праві спільної сумісної власності припиняється, не є обов`язковою. За змістом ч. 4 ст. 71 СК України згоду на отримання такої компенсації замість частки у праві спільної сумісної власності на майно при його поділі має надати той із подружжя, на чию користь таку компенсацію присуджує суд. Цей припис узгоджується з приписом ч. 2 ст. 364 ЦК України, за змістом якого саме той співвласник, який бажає виділу, має надати згоду на одержання від інших співвласників грошової компенсації вартості його частки в неподільній речі.

Аналогічну позицію висловив Верховний Суд у постанові від 08 лютого 2022 року у справі №209/3085/20.

Окрім того, Велика Палата ВС відступила від сформульованого, зокрема, у постановах ВСУ від 30 березня 2016 року у справі №6-2811цс15 та КЦС ВС від 16 червня 2021 року у справі №559/609/15 висновку про те, що суд має визначити ідеальні частки співвласників у неподільній речі без її реального поділу та залишити відповідне майно у спільній частковій власності у разі, коли відповідач попередньо не вніс на депозитний рахунок суду кошти за частку позивача у праві спільної сумісної власності на неподільну річ, а останню не можна поділити в натурі відповідно до часток.

У постанові Верховного Суду від 09 січня 2020 року у справі №367/7110/14 зазначено, що спірне майно придбане за кредитні кошти, отримані подружжям за час шлюбу, відтак, право на це майно у рівних частках набули позивач і відповідач, при цьому боргові зобов`язання є спільними для обох із подружжя, незалежно від того, із ким із подружжя укладений кредитний договір. У зв`язку із зазначеним вище відсутні підстави для відступлення від засад рівності часток у спільному майні подружжя.

Спірне рухоме майно, набуте подружжям за час шлюбу і за кошти, які отримані за договором позики, укладеним одним з подружжя, які ним використано в інтересах сім`ї, підлягає поділу між ними у рівних частинах. Відповідне положення міститься у постанові КЦС ВС від 24 листопада 2021 року у справі №712/11174/19-ц.

Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції.

Скаржник не довів обставини, на які посилалась як на підставу своєї апеляційної скарги, жодного належного та допустимого доказу на спростування висновків суду першої інстанції не надала.

Одночасно апеляційний суд зазначає, що доводи апеляційної скарги щодо порушення судом норм матеріального та процесуального права зводяться до незгоди з висновками суду, особистого тлумачення норм матеріального і процесуального права та не впливають на фактичні обставини справи, які встановлені судом відповідно до законодавства та на законність судового рішення.

Крім того, слід зазначити, що Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення.

У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28.10.2010, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11 Конвенції (див. вище пункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв`язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)».

Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, -

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_7 , в інтересах якого діє адвокат Савін Сергій Олександрович залишити без задоволення.

Рішення Хаджибейського районного суду м. Одеси від 30 липня 2025 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Повний текст судового рішення складено: 11 вересня 2026 року.

Судді Одеського апеляційного суду М. М. Драгомерецький

Р. Д. Громік

С. М. Сегеда