Постанова від 14 вересня 2026 р. у справі №128/2731/21 — Вінницький апеляційний суд

Справа № 128/2731/21

Провадження № 22-ц/801/1922/2026

Категорія: 20

Головуючий у суді 1-ї інстанції Карпінська Ю. Ф.

Доповідач:Войтко Ю. Б.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 вересня 2026 рокуСправа № 128/2731/21м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з цивільних справ:

головуючого (судді-доповідача): Войтка Ю. Б.,

суддів Матківської М. В., Стадника І. М.,

з участю секретаря судового засідання: Кахно О. А.,

розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду № 2 апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 20 травня 2026 року, постановлене під головуванням судді Карпінської Ю. Ф. в місті Вінниця Вінницької області, дата складення повного тексту рішення 20 травня 2026 року,

у цивільній справі № 128/2731/21 за позовом керівника Вінницької окружної прокуратури в інтересах держави в особі Агрономічної сільської ради до ОСОБА_1 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Вінницька районна державна адміністрація, Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області, ОСОБА_2 , приватний нотаріус Вінницького міського нотаріального округу Рудик Валерій Вікторович, про витребування земельної ділянки,

встановив:

Короткий зміст вимог

У вересні 2021 року керівник Вінницької окружної прокуратури в інтересах держави в особі Агрономічної сільської ради звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Вінницька районна державна адміністрація, Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області, ОСОБА_2 , приватний нотаріус Вінницького міського нотаріального округу Рудик Валерій Вікторович, про витребування земельної ділянки.

Позов мотивовано тим, що Вінницькою окружною прокуратурою в порядку статті 23 Закону України «Про прокуратуру» встановлено наявність підстав для представництва інтересів держави у суді в сфері земельних відносин.

За інформацією ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області встановлено, що 18 листопада 2013 року до Державного земельного кадастру за результатами проведеної інвентаризації земель внесено відомості про земельну ділянку сільськогосподарського призначення площею 1,7000 га з кадастровим номером 0520682200:01:004:0152, розташовану на території Ільківської сільської ради. Підставою для державної реєстрації права власності зазначено розпорядження Вінницької районної державної адміністрації від 17 грудня 2012 року № 1679, яким нібито затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки ОСОБА_2 для ведення особистого селянського господарства.

Разом із тим у відділі у Вінницькому районі ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області примірник відповідної документації із землеустрою не виявлено.

Крім того, за інформацією Вінницької РДА, викладеною у листах від 18 липня 2019 року № 01-51/1558 та від 08 липня 2021 року № 01-51/1239, в архіві районної державної адміністрації розпорядження голови Вінницької РДА від 17 грудня 2012 року № 1679 про передачу у власність ОСОБА_2 земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства відсутнє. Натомість за цим номером виявлено інше розпорядження – про передачу громадянам земельних ділянок для ведення садівництва.

На думку прокурора, наведені обставини свідчать про те, що уповноваженим органом державної влади рішення про передачу ОСОБА_2 спірної земельної ділянки у власність не приймалося, а встановлений законом порядок набуття права власності на земельну ділянку не був дотриманий. Отже, земельна ділянка вибула з державної власності поза волею її власника та з порушенням вимог земельного законодавства.

Прокурор зазначає, що відповідно до відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на підставі договору купівлі-продажу від 02 травня 2018 року право власності на спірну земельну ділянку зареєстровано за ОСОБА_1 .

Оскільки держава не була учасником правочину щодо відчуження цієї земельної ділянки, підстав для визнання недійсним договору купівлі-продажу від 02 травня 2018 року № 1813 прокурор не вбачає. Водночас, посилаючись на статті 330, 387, 388 та 658 ЦК України, вважає, що ОСОБА_1 не набув права власності на земельну ділянку, яка вибула з державної власності поза волею її власника, а тому така земельна ділянка підлягає витребуванню з його незаконного володіння.

Також прокурор зазначає, що до незаконного набуття ОСОБА_2 права власності спірна земельна ділянка перебувала у державній власності. Її розпорядником до 01 січня 2013 року була Вінницька РДА, з 01 січня 2013 року – ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області, а з 27 травня 2021 року, після передачі земель державної власності територіальним громадам, – Агрономічна сільська рада.

Рішенням Агрономічної сільської ради від 10 грудня 2020 року № 16 розпочато реорганізацію Ільківської сільської ради шляхом приєднання до Агрономічної сільської ради, яка стала її правонаступником. Передавальним актом від 01 січня 2021 року підтверджено перехід до Агрономічної сільської ради всього майна, прав та обов`язків Ільківської сільської ради.

У зв`язку із цим прокурор вважає, що саме Агрономічна сільська рада є органом, уповноваженим здійснювати повноваження власника щодо спірної земельної ділянки та захищати інтереси територіальної громади.

На обґрунтування підстав представництва інтересів держави прокурор зазначає, що окружною прокуратурою листом від 01 липня 2021 року повідомлено Агрономічну сільську раду про виявлені порушення земельного законодавства. У відповіді від 30 липня 2021 року № 1046 сільська рада повідомила, що про ці обставини їй раніше не було відомо, наміру самостійно звертатися до суду вона не висловила та не заперечувала проти звернення прокурора до суду.

На думку прокурора, такі обставини свідчать про бездіяльність уповноваженого органу місцевого самоврядування щодо захисту інтересів територіальної громади та наявність підстав для здійснення прокуратурою представництва інтересів держави відповідно до статті 131-1 Конституції України та статті 23 Закону України «Про прокуратуру».

Прокурор також зазначає, що незаконне вибуття земельної ділянки із державної, а в подальшому комунальної власності порушує інтереси держави, право власності Українського народу на землю, гарантоване статтями 13 та 14 Конституції України, а правовідносини щодо незаконного вибуття земель державної чи комунальної власності становлять суспільний (публічний) інтерес.

З огляду на наведене прокурор просив витребувати від ОСОБА_1 на користь Агрономічної сільської ради земельну ділянку площею 1,7000 га, кадастровий номер 0520682200:01:004:0152, розташовану на території Агрономічної сільської ради, а також стягнути з відповідача на користь Вінницької обласної прокуратури понесені судові витрати.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Вінницького районного суду Вінницької області від 20 травня 2026 року позов задоволено.

Витребувано від ОСОБА_1 на користь Агрономічної сільської ради земельну ділянку площею 1,7 га, кадастровий номер 0520682200:01:004:0152, що розташована на території Агрономічної сільської ради.

Стягнути з ОСОБА_1 судові витрати, понесені на сплату судового збору у загальній сумі 3 405 грн 00 коп.

Рішення суду мотивовано тим, що відповідно до статей 330, 387, 388 ЦК України власник має право витребувати майно від останнього набувача, якщо воно вибуло з його володіння поза його волею, при цьому оспорювання всього ланцюга правочинів не є необхідним.

Суд установив, що право власності на спірну земельну ділянку зареєстровано за ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 02 травня 2018 року, однак ОСОБА_2 набула право власності на підставі розпорядження Вінницької районної державної адміністрації, яке фактично не видавалося. Відтак земельна ділянка вибула з державної, а в подальшому комунальної власності поза волею її власника.

Оцінюючи добросовісність відповідача, суд врахував, що ОСОБА_1 перебував у шлюбі з ОСОБА_2 , а земельна ділянка була відчужена йому через місяць після державної реєстрації права власності за дружиною. За таких обставин суд дійшов висновку, що відповідач знав або повинен був знати про незаконність набуття нею права власності, а тому не є добросовісним набувачем.

Суд також дійшов висновку, що витребування земельної ділянки відповідає критеріям статті 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки здійснюється на підставі закону, переслідує суспільний інтерес щодо захисту земель як національного багатства та є пропорційним втручанням у право власності відповідача.

Щодо представництва прокурором інтересів держави суд зазначив, що Агрономічна сільська рада, будучи уповноваженим органом та правонаступником Ільківської сільської ради, заходів щодо захисту порушеного права не вживала, тому прокурор правомірно звернувся до суду в її інтересах.

Відхиляючи заяву про застосування позовної давності, суд виходив із того, що про порушення права прокуратурі стало відомо лише після отримання листа Головного управління Держгеокадастру від 20 червня 2019 року, тоді як позов подано 29 вересня 2021 року, тобто в межах трирічного строку. Доводи про застосування нової редакції статей 261 та 388 ЦК України суд відхилив, оскільки вони стосуються добросовісного набувача, тоді як ОСОБА_1 таким не є.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

У червні 2026 року відповідач ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати рішення суду й ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Рух справи в суді апеляційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Вінницького апеляційного суду від 22 червня 2026 року для розгляду цієї справи визначено склад колегії суддів: головуючий – суддя Войтко Ю. Б., судді: Стадник І. М., Матківська М. В.

Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 26 червня 2026 року апеляційну скаргу залишено без руху та надано скаржнику строк для подання до апеляційного суду заяви про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, у якій апелянту необхідно зазначити підстави для поновлення такого строку та надати відповідні докази; надання доказів надсилання листом з описом вкладення третім особам, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_2 та приватному нотаріусу Вінницького міського нотаріального округу Рудик В. В. у цій справі копій поданих до суду документів, а також витребувано матеріали цивільної справи з місцевого суду.

Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 07 липня 2026 року, після усунення недоліків, відкрито апеляційне провадження у справі та надано строк для подання відзиву на скаргу.

Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 10 липня 2026 року справу призначено до апеляційного розгляду 08 вересня 2026 року о 11 год. 20 хв.

Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 10 липня 2026 року продовжено строк розгляду апеляційної скарги на п`ятнадцять днів.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала апеляційну скаргу

Апеляційну скаргу мотивовано тим, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини справи, неправильно застосував норми матеріального права та допустив порушення норм процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного й необґрунтованого рішення.

Апелянт зазначає, що висновок суду про недобросовісність ОСОБА_1 ґрунтується на припущеннях і не підтверджується належними доказами. Вказує, що після повернення суду зі стадії судових дебатів до з`ясування обставин справи відповідач пояснив, що перебував у шлюбі з ОСОБА_2 , від якого має спільну дитину. За його словами, у 2018 році вони фактично припинили сімейні відносини, почали проживати окремо та поділили майно, набуте під час шлюбу: квартира в м. Вінниці залишилася ОСОБА_2 , а земельна ділянка з кадастровим номером 0520682200:01:004:0152 перейшла йому на підставі договору купівлі-продажу від 02.05.2018. На підтвердження цих обставин посилається на акт про фактичне проживання ОСОБА_2 , виданий ОСББ «Подолянка-6», та довідку про місце проживання ОСОБА_1 , видану МКП «УК «Територія комфорту».

Зазначає, що під час розгляду справи повідомив суду про відсутність у нього будь-якої інформації щодо підстав набуття ОСОБА_2 права власності на спірну земельну ділянку, а тому висновок суду про те, що він знав або міг знати про неприйняття Вінницькою районною державною адміністрацією відповідного розпорядження, є необґрунтованим.

Крім того, апелянт вказує, що, незважаючи на отримання прокуратурою 20.06.2019 інформації про можливі порушення під час оформлення земельної ділянки, жодних заходів для перевірки достовірності розпорядження голови Вінницької РДА № 1679 від 17.12.2012 не вживалося, відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань не вносилися, а досудове розслідування не проводилося.

Також апелянт посилається на зміни, внесені Законом України № 4292-IX до статей 388 та 390 ЦК України, відповідно до яких держава або територіальна громада не може витребувати нерухоме майно від добросовісного набувача, якщо з моменту державної реєстрації права власності першого набувача минуло понад десять років, крім випадків, прямо передбачених законом. Крім того, у разі витребування майна від добросовісного набувача закон передбачає обов`язкову попередню компенсацію його вартості шляхом внесення відповідних коштів на депозитний рахунок суду.

На думку апелянта, право власності ОСОБА_2 виникло на підставі розпорядження Вінницької РДА від 17.12.2012 № 1679, а земельну ділянку він придбав за відплатним договором купівлі-продажу від 02.05.2018, посвідченим нотаріально. Відтак вважає себе добросовісним набувачем, а з огляду на сплив більш ніж десяти років з моменту виникнення права власності у першого набувача, вважає, що спірна земельна ділянка не може бути витребувана на користь держави чи територіальної громади.

Доводи особи, яка подала відзив апеляційну скаргу

Вінницька окружна прокуратура подала відзив на апеляційну скаргу в якому заперечила аргументи, викладені в апеляційній скарзі, а також вказала, що суд дійшов до правильного висновку про задоволення позову, просила залишити рішення суду першої інстанції без змін, як законне та обґрунтоване, а апеляційну скаргу без задоволення.

Інші учасники справи не скористалися своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог апеляційної скарги, відзиву на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не направили, що за положеннями частини третьої статті 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Позиція учасників справи у судовому засіданні

Представник скаржника ОСОБА_1 - адвокат Жуков В. П. в судовому засіданні доводи апеляційної скарги підтримав і просив її задовольнити.

Прокурор Вінницької окружної прокуратури в інтересах держави в особі Агрономічної сільської ради в судовому засіданні доводи апеляційної скарги не визнав, просить в задоволенні апеляційної скарги відмовити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Представник Вінницької районної державної адміністрації подав заяву про розгляд справи за його відсутності, зазначивши, що вирішення спору покладає на розсуд суду.

Представник Агрономічної сільської ради подав заяву про розгляд справи за його відсутності, просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги

ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області, ОСОБА_2 та приватний нотаріус Вінницького міського нотаріального округу Рудик Валерій Вікторович в судове засідання не з`явилися, про дату, час і місце розгляду справи повідомлені належним чином.

Оскільки, учасники справи про дату, час і місце розгляду справи повідомлені належним чином, суд вирішив розглядати справу без участі осіб, що не з`явились, що відповідає положенням ст. 372 ЦПК України.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

Судом установлено, що 18.11.2013 до Державного земельного кадастру на підставі проведеної інвентаризації земель під час здійснення землеустрою внесено відомості про земельну ділянку сільськогосподарського призначення з кадастровим номером 0520682200:01:004:0152, розташовану на території Ільківської сільської ради Вінницького району Вінницької області.

02.04.2018 право власності на зазначену земельну ділянку зареєстровано за ОСОБА_2 . Підставою для державної реєстрації права власності зазначено розпорядження Вінницької районної державної адміністрації від 17.12.2012 № 1679 «Про передачу у власність земельної ділянки ОСОБА_2 для ведення особистого селянського господарства на території Ільківської сільської ради, за межами населеного пункту».

Згідно зі змістом копії зазначеного розпорядження, наявної в матеріалах справи, з урахуванням клопотання ОСОБА_2 про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, виготовленого ПП «Земельно-кадастрове бюро», затверджено проєкт землеустрою щодо відведення ОСОБА_2 у власність земельної ділянки загальною площею 1,7000 га для ведення особистого селянського господарства на території Ільківської сільської ради за межами населеного пункту; передано їй у власність земельну ділянку загальною площею 1,7000 га, з яких 1,7000 га – рілля, для ведення особистого селянського господарства, а також вирішено видати державний акт на право власності на зазначену земельну ділянку.

Разом із тим, наявна у матеріалах справи копія вказаного розпорядження не містить підписів.

Відповідно до листів Вінницької районної державної адміністрації від 18.07.2019 № 01-51/1558 та від 08.07.2021 № 01-51/1239, розпорядження голови Вінницької районної державної адміністрації від 17.12.2012 № 1679 «Про передачу у власність земельної ділянки ОСОБА_2 для ведення особистого селянського господарства на території Ільківської сільської ради, за межами населеного пункту» в архівних матеріалах не виявлено.

Водночас зазначено, що за номером 1679 від 17.12.2012 зареєстровано інше розпорядження Вінницької районної державної адміністрації «Про передачу у власність земельних ділянок громадянам для ведення садівництва на території Ільківської сільської ради, за межами населеного пункту», яким затверджено проєкт землеустрою щодо відведення земельних ділянок загальною площею 12,2480 га, з яких 10,0880 га – рілля, у власність громадян для ведення садівництва та 2,1600 га – проєктні дороги; передано громадянам згідно з додатком у власність земельні ділянки загальною площею 10,0880 га для ведення садівництва за рахунок земель сільськогосподарського призначення (земель резервного фонду), які не надані у власність чи користування, на території Ільківської сільської ради за межами населеного пункту, а також вирішено видати громадянам державні акти на право власності на зазначені земельні ділянки.

Позиція суду апеляційної інстанції

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення, з огляду на таке.

Згідно із статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржуване рішення суду першої інстанції відповідає зазначеним вимогам.

Мотиви, з яких виходить суд апеляційної інстанції, та застосовані норми права

Спір між сторонами виник з приводу витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно з частиною першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач посилався на те, що право власності на спірну земельну ділянку було зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі розпорядження Вінницької районної державної адміністрації, яке фактично не приймалося, у зв`язку з чим земельна ділянка вибула з державної власності поза волею власника та підлягає витребуванню від останнього набувача ОСОБА_1 .

За змістом статей 330, 387, 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. У разі якщо майно набуте добросовісним набувачем за відплатним договором, можливість його витребування обмежена випадками, прямо передбаченими частиною першою статті 388 ЦК України, зокрема коли майно вибуло з володіння власника не з його волі. Перелік таких випадків є вичерпним.

Верховний Суд неодноразово зазначав, що вимога про витребування майна є належним та ефективним способом захисту права власності. При цьому власник вправі витребувати майно безпосередньо від його останнього набувача незалежно від кількості попередніх відчужень такого майна та без необхідності визнання недійсними правочинів, укладених між іншими особами (постанови Верховного Суду від 11 лютого 2021 року у справі № 727/9547/13, від 28 січня 2021 року у справі № 367/8910/17, від 23 грудня 2022 року у справі № 463/6249/16-ц).

Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно зі статтею 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним із передбачених законом способів такого захисту є відновлення становища, яке існувало до порушення права, а також інші способи, встановлені законом.

За змістом статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач має право вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, у тому числі шляхом застосування передбачених законом способів захисту.

Таким способом захисту у спірних правовідносинах є витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння, тобто пред`явлення віндикаційного позову.

Для правильного вирішення спору про витребування майна суду необхідно встановити, зокрема, наявність у позивача права власності на спірне майно, факт його вибуття з володіння власника, правову підставу такого вибуття, особу, яка на час розгляду справи володіє майном, а також правовий статус такого набувача, у тому числі його добросовісність.

Судом установлено, що державна реєстрація права власності на земельну ділянку площею 1,7000 га, кадастровий номер 0520682200:01:004:0152 яка розташована на території Ільківської сільської ради Вінницького району Вінницької області, за ОСОБА_2 проведена 02 квітня 2018 року на підставі розпорядження Вінницької районної державної адміністрації від 17 грудня 2012 року № 1679.

Разом із тим у ході розгляду справи судом першої інстанції було перевірено наявність та зміст зазначеного розпорядження, у результаті чого встановлено обставини, які мають визначальне значення для вирішення спору.

Встановлення факту прийняття або неприйняття органом державної влади рішення про передачу земельної ділянки у приватну власність безпосередньо стосується питання виникнення права власності на таку земельну ділянку.

Відповідно до статті 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

Отже, набуття громадянином права власності на земельну ділянку із земель державної або комунальної власності передбачає наявність належної юридичної підстави, якою, зокрема, є відповідне рішення компетентного органу, прийняте в межах його повноважень та у встановленому законом порядку.

Так, у матеріалах справи міститься копія розпорядження, відповідно до якого нібито було передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 1,7000 га для ведення особистого селянського господарства на території Ільківської сільської ради. Водночас Вінницька районна державна адміністрація повідомила, що такого розпорядження із зазначеним змістом не приймала.

Натомість розпорядження першого заступника голови Вінницької районної державної адміністрації від 17 грудня 2012 року № 1679, яке фактично міститься в архівних матеріалах районної державної адміністрації, стосується іншого питання. Зокрема, архівна копія даного розпорядження має інший предмет регулювання — передачу земельних ділянок громадянам для ведення садівництва на території Ільківської сільської ради за межами населеного пункту. У списку громадян, яким відповідно до цього розпорядження передавалися земельні ділянки, ОСОБА_2 відсутня.

Отже, зміст фактично прийнятого розпорядження № 1679 не відповідає змісту документа, який був поданий державному реєстратору як підстава для реєстрації права власності ОСОБА_2 . Таким чином, особа, яка відповідно до відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно значилася власником спірної земельної ділянки, фактично не була зазначена у розпорядженні органу державної влади, на яке посилалася як на підставу набуття права власності.

Згідно з частиною першою статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Частиною другою статті 328 Цивільного кодексу України встановлено, що право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

З урахуванням наведених положень закону сама по собі державна реєстрація права власності не створює самостійної матеріально-правової підстави набуття права власності за відсутності первинної юридичної підстави такого набуття.

Державна реєстрація права власності є офіційним визнанням і підтвердженням державою факту набуття відповідного речового права, однак не може легалізувати право, яке особа не набула на передбаченій законом підставі.

Матеріалами справи підтверджено, що спірна земельна ділянка як самостійний об`єкт цивільних прав була сформована лише у 2013 році. Відомості про неї, зокрема кадастровий номер 0520682200:01:004:0152, внесено до Державного земельного кадастру 18 листопада 2013 року на підставі документації із землеустрою, розробленої за результатами проведення інвентаризації земель. У відповідному витягу з Державного земельного кадастру зазначено, що підставою для державної реєстрації земельної ділянки було проведення інвентаризації земель під час здійснення землеустрою ДП «Вінницький науково-дослідний та проектний інститут землеустрою» 17 листопада 2013 року.

Таким чином, станом на 17 грудня 2012 року спірна земельна ділянка з указаними площею та кадастровим номером як сформований об`єкт цивільних прав не існувала. Відтак посилання на розпорядження від 17 грудня 2012 року як на правову підставу набуття ОСОБА_2 права власності на земельну ділянку, яка була сформована лише у 2013 році, не узгоджується з установленими у справі обставинами.

За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що належного рішення уповноваженого органу державної влади про передачу спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_2 не приймалося. Отже, держава як власник земельної ділянки не виявляла своєї волі на її відчуження, а право приватної власності ОСОБА_2 виникло на підставі документа, який не відповідає фактичному рішенню уповноваженого органу.

Саме відсутність волевиявлення власника на вибуття майна має істотне значення для застосування статей 387, 388 ЦК України, оскільки у такому разі майно вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.

Подальше проведення державної реєстрації права власності за ОСОБА_2 та відчуження нею земельної ділянки ОСОБА_1 не усуває первісної незаконності її вибуття з державної власності та саме по собі не створює для наступного набувача більшого обсягу прав, ніж мав відчужувач.

Разом із тим, вирішуючи питання про можливість витребування земельної ділянки від ОСОБА_1 , необхідно встановити, чи є він добросовісним набувачем.

Відповідно до частини п`ятої статті 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується, доки інше не встановлено судом. Водночас добросовісним може вважатися лише той набувач, який на момент вчинення правочину не знав і не міг знати про відсутність у відчужувача права розпоряджатися відповідним майном. Якщо ж установлено, що набувач знав або за обставинами справи міг знати про існування перешкод для вчинення правочину, зокрема про відсутність у продавця права на відчуження майна, така презумпція спростовується (постанова Великої палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16).

У цій справі колегія суддів вважає, що наявні у матеріалах справи докази у їх сукупності дають достатні підстави для висновку про недобросовісність ОСОБА_1 при набутті спірної земельної ділянки.

Так, з відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вбачається, що право власності на земельну ділянку було зареєстровано за ОСОБА_2 02 квітня 2018 року, а вже 02 травня 2018 року право власності на цю ж земельну ділянку було зареєстровано за ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу.

При цьому судом установлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 є подружжям та мають спільну дитину. Цю обставину відповідач особисто підтвердив під час надання пояснень у судовому засіданні 23 квітня 2026 року.

Отже, на момент реєстрації права власності на спірну земельну ділянку за ОСОБА_2 , на момент її відчуження ОСОБА_1 та на момент розгляду справи вони перебували у шлюбі. Саме по собі перебування осіб у шлюбі не є безумовним доказом недобросовісності набувача, однак у конкретних обставинах цієї справи така пов`язаність має істотне значення для оцінки того, чи міг відповідач знати про походження майна та обставини його набуття первинним набувачем.

Крім того, спірна земельна ділянка була відчужена ОСОБА_2 02.05.2018 своєму чоловікові лише через один місяць після державної реєстрації права власності на неї 02.04.2018. Такий незначний проміжок часу між первинною реєстрацією права власності та наступним відчуженням земельної ділянки є обставиною, яка вимагає від набувача підвищеної обачності щодо правових підстав набуття майна відчужувачем.

Зазначене узгоджується з правовими висновками Верховного Суду, викладеними, зокрема, у постанові від 30 листопада 2022 року у справі № 522/14900/19, відповідно до яких про створення видимості добросовісного набуття права власності можуть свідчити, серед іншого, пов`язаність осіб, які здійснюють відчуження та набуття майна, зокрема їх родинні відносини.

Аналогічний підхід застосовано Верховним Судом у постанові від 08 січня 2025 року у справі № 686/14714/21, у якій при оцінці добросовісності набувача враховано, зокрема, короткий проміжок часу між набуттям земельної ділянки первинним набувачем та її подальшим відчуженням, що за обставин конкретної справи мало викликати у наступного набувача обґрунтовані сумніви щодо правомірності набуття майна відчужувачем.

Подібний підхід наведено і в постанові Верховного Суду від 02 квітня 2025 року у справі № 472/241/23, де суд звернув увагу на необхідність проявлення набувачем хоча б мінімальної обачності у випадку відчуження земельної ділянки невдовзі після її набуття первинним власником.

У даній справі зазначені обставини не існують відокремлено одна від одної, а підлягають оцінці у їх сукупності. Відповідач не був сторонньою особою щодо первинного набувача, а перебував із ОСОБА_2 у шлюбі, мав із нею спільну дитину, а право власності на земельну ділянку перейшло до нього безпосередньо від дружини лише через місяць після її державної реєстрації за ОСОБА_2 . При цьому представник відповідача пояснив, що таким чином сторони поділили спільне майно подружжя – чоловік залишив дружині квартиру, а ОСОБА_2 продала ОСОБА_1 земельну ділянку.

З огляду на вказане колегія суддів вважає, що встановлені обставини об`єктивно могли викликати у ОСОБА_1 сумніви щодо правових підстав набуття ОСОБА_2 спірної земельної ділянки та вимагали від нього проявлення розумної обачності при її придбанні. Натомість відповідачем не наведено переконливих обставин, які б спростовували зазначені висновки та свідчили про те, що за конкретних умов правочину він не міг знати про обставини набуття земельної ділянки його дружиною.

Особисті пояснення ОСОБА_1 , надані ним у судовому засіданні, у частині підтвердження сімейного зв`язку з ОСОБА_2 також підлягають оцінці як доказ у сукупності з іншими матеріалами справи. Відповідно до статті 76 ЦПК України пояснення учасників справи є засобом доказування, а відповідно до статті 89 цього Кодексу суд оцінює кожний доказ окремо та всі докази в їх сукупності.

Таким чином, презумпція добросовісності ОСОБА_1 у цій справі спростована, а тому він не може користуватися передбаченими законом гарантіями, встановленими саме для добросовісного набувача.

В свою чергу, перевірка нотаріусом відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно підтверджує лише факт існування на момент укладення договору зареєстрованого права власності відчужувача та відсутність зареєстрованих заборон чи інших відповідних обтяжень, однак не усуває необхідності оцінки добросовісності набувача з урахуванням усіх фактичних обставин набуття майна. Державна реєстрація права власності за особою, яка не набула права власності на законній підставі, не легалізує первісне незаконне вибуття майна з володіння власника.

Отже, встановивши, що спірна земельна ділянка вибула з державної власності поза волею власника, а ОСОБА_1 є недобросовісним набувачем, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для її витребування на користь належного власника.

Такий висновок зумовлює необхідність оцінки доводів відповідача щодо спливу позовної давності та застосування положень Цивільного кодексу України в редакції Закону України від 12 березня 2025 року № 4292-IX «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача».

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність є строком, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлена статтею 257 ЦК України тривалістю у три роки, а згідно з частиною першою статті 261 цього Кодексу її перебіг, за загальним правилом, починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

При зверненні прокурора в інтересах держави перебіг позовної давності за загальним правилом пов`язується з моментом, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб`єкт, право якого порушене, тобто держава в особі компетентного органу. Водночас у випадках, коли прокурор об`єктивно довідався про порушення раніше такого органу, перебіг позовної давності визначається з урахуванням моменту обізнаності прокурора.

Установлено, що Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області листом від 20 червня 2019 року № 10-2-0.6-7295/2-19 повідомило прокуратуру Вінницької області про виявлені можливі порушення земельного законодавства щодо спірної земельної ділянки та, зокрема, зазначило, що примірник розпорядження Вінницької районної державної адміністрації № 1679 від 17 грудня 2012 року, на підставі якого було зареєстровано право власності ОСОБА_2 , у відповідному відділі Держгеокадастру не виявлено.

Саме після отримання зазначеної інформації прокуратурою було вжито заходів щодо перевірки законності набуття земельної ділянки. Зокрема, прокуратурою направлялися запити до Вінницької районної державної адміністрації від 05 липня 2019 року № 91/5678вих-19 та від 24 червня 2021 року № 50-3734вих-21, за результатами розгляду яких отримано архівні матеріали щодо розпорядження № 1679.

Таким чином, посилання про те, що органи державної влади могли достовірно встановити незаконність набуття ОСОБА_2 права власності ще у 2013 році або у 2018 році, ґрунтуються на припущенні та не підтверджені належними доказами того, що саме на той час компетентний орган мав інформацію про відсутність відповідного рішення Вінницької районної державної адміністрації.

За матеріалами справи позов прокурором подано 29 вересня 2021 року, тобто до спливу трьох років із моменту отримання інформації, яка стала підставою для проведення відповідної перевірки прокуратурою.

Посилання відповідача на те, що перебіг позовної давності слід обчислювати з 17 грудня 2012 року, колегія суддів вважає безпідставним.

Так, 17 грудня 2012 року не є датою державної реєстрації права власності ОСОБА_2 на спірну земельну ділянку. Така реєстрація проведена лише 02 квітня 2018 року.

Крім того, на 17 грудня 2012 року спірна земельна ділянка з кадастровим номером 0520682200:01:004:0152 як сформований об`єкт цивільних прав не існувала, оскільки її державна реєстрація у Державному земельному кадастрі проведена лише 18 листопада 2013 року за результатами інвентаризації земель.

Документ, на який посилається відповідач як на правову підставу набуття ОСОБА_2 права власності, фактично не був прийнятий Вінницькою районною державною адміністрацією. Тому саме по собі зазначення у поданому державному реєстратору документі дати 17 грудня 2012 року не може ототожнюватися з моментом законної передачі земельної ділянки у приватну власність.

Водночас колегія суддів звертає увагу на те, що 09 квітня 2025 року набрав чинності Закон України № 4292-IX, яким, зокрема, внесено зміни до статей 261, 388, 390 ЦК України та встановлено спеціальне правове регулювання щодо захисту прав добросовісного набувача майна, переданого з державної або комунальної власності у приватну власність.

Згідно з частиною восьмою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності за вимогами щодо витребування або визнання права щодо нерухомого майна, переданого з державної або комунальної власності у приватну власність, право власності на яке зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, починається від дня державної реєстрації права власності першого набувача або від дати передачі першому набувачеві нерухомого майна у випадках, коли на момент такої передачі законом не була встановлена необхідність державної реєстрації правочину або права власності.

Застосування цієї норми до спірних правовідносин не дає підстав для висновку про початок відповідного строку саме 17 грудня 2012 року, як на цьому наполягає відповідач, оскільки державна реєстрація права власності ОСОБА_2 проведена 02 квітня 2018 року.

Отже, навіть за умови застосування спеціального правила частини восьмої статті 261 ЦК України визначальним моментом для обчислення відповідного строку у цій справі є не дата неіснуючого розпорядження районної державної адміністрації, а дата державної реєстрації права власності першого набувача — 02 квітня 2018 року.

Крім того, посилання відповідача на частину третю статті 388 ЦК України також не може бути підставою для відмови у позові.

Частиною третьою статті 388 ЦК України встановлено спеціальне обмеження щодо можливості держави або територіальної громади витребувати майно від добросовісного набувача після спливу десяти років з моменту державної реєстрації права власності першого набувача на нерухоме майно, передане з державної або комунальної власності у приватну власність.

Таким чином, наведене обмеження прямо пов`язане зі статусом набувача як добросовісного.

У вказаній справі, як уже зазначалося, судом установлено недобросовісність ОСОБА_1 при набутті спірної земельної ділянки. Тому встановлене частиною третьою статті 388 ЦК України обмеження щодо витребування майна від добросовісного набувача не поширюється на відповідача.

Водночас навіть за умови оцінки наведеного відповідачем доводу безвідносно до питання його добросовісності він не може бути прийнятий до уваги з огляду на фактичні дати державної реєстрації права власності. Право власності ОСОБА_2 зареєстровано 02 квітня 2018 року, а тому станом на момент набрання чинності Законом № 4292-IX та на момент розгляду цієї справи десять років із дня такої реєстрації не минули.

Отже, посилання відповідача на сплив десяти років є необґрунтованим як за правовою підставою його застосування, так і за обчисленням відповідного строку.

З цих же підстав не можуть бути прийняті доводи про те, що зміна першого та наступного набувачів змінює початкову дату перебігу встановленого законом граничного строку. Зміна набувачів дійсно не змінює моменту, від якого обчислюється відповідний строк, однак у цій справі таким моментом є 02 квітня 2018 року, а не 17 грудня 2012 року.

Щодо посилання відповідача на частину п`яту статті 390 ЦК України, якою після набрання чинності Законом № 4292-IX передбачено одночасне вирішення судом питання про компенсацію вартості майна добросовісному набувачеві у разі задоволення позову відповідного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування про витребування майна на користь держави або територіальної громади, колегія суддів зазначає, що зазначена норма спрямована на забезпечення майнових гарантій саме добросовісного набувача.

Оскільки ОСОБА_1 у цій справі не є добросовісним набувачем, передбачена частиною п`ятою статті 390 ЦК України компенсація вартості майна як спеціальна гарантія добросовісного набувача застосуванню не підлягає.

Такий підхід відповідає меті Закону № 4292-IX, яким посилено захист саме прав добросовісних набувачів, а не створено правові гарантії для особи, яка знала або за конкретних обставин набуття майна могла знати про відсутність у відчужувача права розпоряджатися ним.

Колегія суддів також враховує, що витребування земельної ділянки у цій справі становить втручання у право відповідача на мирне володіння майном у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Проте таке втручання має бути оцінене з урахуванням способу набуття майна, поведінки набувача та характеру суспільного інтересу, який переслідує держава.

Прийняття рішення про передачу землі державної чи комунальної власності у приватну власність без належного волевиявлення власника позбавляє державу або територіальну громаду правомочностей власника щодо відповідної земельної ділянки. Саме тому дотримання встановленої законом процедури розпорядження землями державної та комунальної власності становить суспільно значущий інтерес.

В даному випадку законність походження права власності ОСОБА_2 не підтверджена, оскільки документ, який був використаний як підстава для державної реєстрації права, уповноваженим органом не приймався. Відтак держава не виявляла волі на передачу спірної земельної ділянки у приватну власність.

За таких обставин втручання у право ОСОБА_1 на мирне володіння майном ґрунтується на законі, переслідує легітимну мету захисту права власності держави та територіальної громади і відповідає вимозі пропорційності, оскільки відповідач, з огляду на встановлені обставини його набуття земельної ділянки, не може прирівнюватися до особи, яка добросовісно та без будь-яких об`єктивних підстав для сумнівів придбала майно, покладаючись виключно на зареєстроване право відчужувача.

При цьому Європейський суд з прав людини у своїй практиці виходить із необхідності забезпечення справедливого балансу між вимогами загального інтересу та захистом фундаментальних прав особи. Оцінка такого балансу залежить, зокрема, від обставин набуття майна та поведінки особи, яка претендує на захист свого майнового права. У справі «Трегубенко проти України» ЄСПЛ наголосив на суспільному інтересі у правильному застосуванні законодавства, тоді як у справах «Раймондо проти Італії», «Філліпс проти Сполученого Королівства», «Аркурі та інші проти Італії», «Ріела та інші проти Італії» суд розмежовував ситуації, коли законність походження майна не оспорюється, та випадки, коли майно набуте незаконно або існують обґрунтовані сумніви щодо законності його походження.

Отже, суспільний інтерес у поверненні земельної ділянки, яка вибула з державної власності без належного рішення уповноваженого органу, переважає приватний інтерес відповідача у збереженні за ним права власності на це майно, набуте за обставин, які дають підстави для висновку про його недобросовісність.

З огляду на викладене колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що земельна ділянка вибула з володіння держави поза її волею, ОСОБА_2 не набула права власності на неї на законній підставі, а ОСОБА_1 не є добросовісним набувачем.

За таких обставин наявні передбачені статтями 387, 388 ЦК України підстави для витребування спірної земельної ділянки у відповідача на користь належного власника.

Не заслуговують на увагу й посилання апелянта на те, що ОСОБА_1 особисто не був обізнаний з обставинами отримання ОСОБА_2 земельної ділянки від держави.

За змістом статті 388 Цивільного кодексу України для визнання набувача добросовісним необхідно встановити не лише його фактичне незнання про відсутність права у відчужувача, а й те, що набувач не міг знати про такі обставини.

Отже, закон пов`язує добросовісність не тільки із суб`єктивною необізнаністю особи, а й з об`єктивною можливістю знати про наявність перешкод до набуття майна.

Суд першої інстанції не обмежився лише фактом родинних відносин між сторонами.

Навпаки, висновок про недобросовісність набувача зроблено на підставі сукупності обставин, кожна з яких у взаємозв`язку з іншими має істотне доказове значення.

Зокрема, судом установлено, що ОСОБА_1 набув земельну ділянку безпосередньо від своєї дружини, право власності якої було зареєстровано лише місяцем раніше; що ОСОБА_2 отримала реєстрацію права власності на підставі розпорядження, яке фактично не приймалося уповноваженим органом; що спірна земельна ділянка як сформований об`єкт була внесена до Державного земельного кадастру лише у 2013 році; а також що між сторонами існували сімейні відносини та спільна дитина.

Таким чином, висновок суду першої інстанції не є припущенням, а є результатом оцінки конкретних доказів та встановлених на їх підставі фактичних обставин.

Ураховуючи встановлені обставини, апеляційний суд вважає, що ОСОБА_1 за обставин конкретного правочину мав можливість та повинен був проявити необхідну обачність щодо походження права власності його дружини на земельну ділянку.

Тим більше, що набуття ним земельної ділянки відбулося не через тривалий час після її набуття відчужувачем, а лише через один місяць після державної реєстрації права власності за ОСОБА_2 .

Тому твердження апелянта про те, що відсутність його прямої обізнаності автоматично свідчить про добросовісність набуття, ґрунтується на неправильному розумінні положень статті 388 Цивільного кодексу України.

Посилання апелянта на загальні гарантії права власності та необхідність захисту добросовісного набувача також не дають підстав для скасування рішення суду першої інстанції.

Апеляційний суд погоджується з тим, що принцип правової визначеності та захист довіри до зареєстрованих речових прав є важливими складовими правопорядку.

Водночас такий захист не може поширюватися на особу, щодо якої судом установлено, що вона знала або за конкретних обставин не могла не знати про наявність обставин, які ставили під сумнів право відчужувача на майно.

Добросовісність набувача є фактичною категорією, яка визначається з урахуванням конкретних обставин набуття майна.

У справі такими обставинами є, зокрема, сімейний зв`язок між відчужувачем та набувачем, наявність у них спільної дитини, реєстрація права власності за ОСОБА_2 безпосередньо перед укладенням договору з ОСОБА_1 , а також встановлена судом відсутність належного рішення органу державної влади, на підставі якого ОСОБА_2 могла б законно набути право власності на спірну земельну ділянку.

За таких обставин посилання апелянта на формальну реєстрацію права власності не може саме по собі підтверджувати добросовісність набуття.

Посилання апелянта на те, що органами прокуратури нібито не було своєчасно проведено перевірку достовірності розпорядження № 1679 від 17 грудня 2012 року, не спростовує висновків суду першої інстанції.

Із матеріалів справи, наведених у рішенні суду, вбачається, що після отримання інформації Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області прокуратура зверталася до Вінницької районної державної адміністрації із відповідними запитами від 05 липня 2019 року № 91/5678вих-19 та від 24 червня 2021 року № 50-3734вих-21, за результатами чого було отримано інформацію та архівну копію розпорядження № 1679 від 17 грудня 2012 року. Крім того, за відповідними фактами були внесені відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань, а досудове розслідування щодо земельної ділянки з кадастровим номером 0520682200:01:004:0152, за наведеними у матеріалах справи відомостями, тривало.

Разом із тим навіть відсутність обвинувального вироку у кримінальному провадженні сама по собі не позбавляє цивільний суд права самостійно встановлювати обставини, які мають значення для вирішення цивільного спору, на підставі доказів, досліджених у порядку цивільного судочинства.

Предметом доказування у цій справі є не питання кримінальної відповідальності конкретної особи за підроблення документа, а, зокрема, наявність або відсутність належної правової підстави для набуття права власності на спірну земельну ділянку та добросовісність її кінцевого набувача.

Тому доводи апеляційної скарги у цій частині не спростовують установлених судом першої інстанції обставин.

Доводи відповідача про застосування положень частини восьмої статті 261 та частини третьої статті 388 ЦК України в редакції Закону № 4292-IX не спростовують цього висновку, оскільки відповідач помилково визначає 17 грудня 2012 року як дату державної реєстрації права власності першого набувача, хоча така реєстрація відбулася 02 квітня 2018 року, а встановлена частиною третьою статті 388 ЦК України спеціальна гарантія стосується добросовісного набувача, яким ОСОБА_1 не є.

Не є підставою для відмови у позові і заява відповідача про застосування позовної давності. З урахуванням установленої судом дати отримання прокуратурою інформації про можливе незаконне вибуття земельної ділянки — 20 червня 2019 року — та дати звернення з позовом — 29 вересня 2021 року — загальний трирічний строк позовної давності не пропущено. Доказів того, що уповноважений орган або прокурор достовірно знали чи повинні були знати про порушення права раніше, матеріали справи не містять.

Апеляційний суд також звертає увагу, що відповідно до частини першої статті 13 Цивільного процесуального кодексу України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до частин першої та п`ятої статті 81 Цивільного процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Отже, саме на ОСОБА_1 як на особу, яка заперечувала проти витребування майна та посилалася на свою добросовісність, покладалося процесуальне право та обов`язок навести обставини і докази, які б спростовували висновки суду щодо можливості його обізнаності про обставини набуття майна.

Однак наведені в апеляційній скарзі доводи фактично зводяться до іншої оцінки вже досліджених судом першої інстанції доказів та незгоди з його висновками.

При цьому апеляційна скарга не містить переконливих доводів, які б спростовували встановлені судом обставини щодо сімейного зв`язку сторін, короткого строку між набуттям права власності ОСОБА_2 та його переходом до ОСОБА_1 , а також відсутності належної правової підстави для первісної реєстрації права власності.

Відтак суд першої інстанції правильно встановив юридично значимі обставини справи, належним чином оцінив подані сторонами докази у їх сукупності, правильно застосував норми матеріального права та дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову. Апеляційний суд погоджується з тим, що встановлена відсутність належного рішення органу державної влади про передачу спірної земельної ділянки у приватну власність свідчить про вибуття майна з володіння держави поза її волею.

Таким чином, доводи апеляційної скарги в частині неправильного застосування статей 261, 388, 390 ЦК України та Закону України № 4292-IX не спростовують правильності висновків суду першої інстанції, а тому не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного рішення.

Усі інші доводи апеляційної скарги за своїм змістом зводяться до незгоди відповідача з установленими судом першої інстанції обставинами, переоцінки доказів, надання переваги окремим доказам та іншого тлумачення правових норм, ніж те, яке застосував місцевий суд. Проте такі доводи не свідчать про неправильність рішення суду першої інстанції, оскільки не спростовують встановлених ним обставин та не свідчать про неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.

За таких обставин апеляційна скарга задоволенню не підлягає, а рішення суду першої інстанції підлягає залишенню без змін як законне та обґрунтоване.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги

Приведені в апеляційній скарзі доводи не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду та особистого тлумачення апелянтом норм закону.

Відповідно до вимог статті 89 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена.

Крім цього, зазначене також узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини, відповідно до якої пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України від 18 липня 2006 року).

Суд з дотриманням приписів процесуального законодавства правильно і повно встановив фактичні обставини справи, правильно визначив правовідносини сторін, які виникли із встановлених ним обставин, правові норми що підлягають застосуванню до цих правовідносин та вирішив спір відповідно до закону.

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи викладене, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції без змін.

Щодо судових витрат

За правилами частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Зважаючи на те, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, відсутні підстави для нового розподілу судових витрат та відсутні підстави для розподілу судових витрат за розгляд справи у суді апеляційної інстанції.

Керуючись ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 20 травня 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 18 вересня 2026 року.

Суддя-доповідач Ю. Б. Войтко

Судді: М. В. Матківська

І. М. Стадник