Постанова від 14 вересня 2026 р. у справі №712/14342/24 — Черкаський апеляційний суд

ЧЕРКАСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/821/1914/26 № 22-ц/821/2053/26Головуючий по першій інстанції

Справа № 712/14342/24 Категорія: 304090000 Троян Т.Є.

Доповідач в апеляційній інстанції

Сіренко Ю. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 вересня 2026 року

м. Черкаси

Черкаський апеляційний суд в складі колегії суддів:

Сіренка Ю.В., Василенко Л.І., Карпенко О.В.,

секретар: Івануса А.Д.,

учасники справи:

позивач за первісним позовом (відповідач за зустрічним позовом) – ОСОБА_1 ,

відповідач за первісним позовом (позивач за зустрічним позовом) – ОСОБА_2 ,

особи, які подають апеляційні скарги – представник ОСОБА_1 – адвокат Константінова Тетяна Миколаївна, ОСОБА_2 та її представник – адвокат Синиця Дмитро Юрійович,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Черкаси в режимі відеоконференції апеляційні скарги представника ОСОБА_1 – адвоката Константінової Тетяни Миколаївни та ОСОБА_2 на рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 28 травня 2026 року, апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 – адвоката Синиці Дмитра Юрійовича на додаткове рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 29 червня 2026 року (у складі судді Троян Т.Є.) у справі за первісним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики та зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання договору недійсним,

в с т а н о в и в :

У грудні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до Соснівського районного суду м. Черкаси з позовом про стягнення заборгованості за договором позики.

Позовні вимоги мотивовані тим, що 20 жовтня 2023 року між сторонами укладено договір позики, відповідно до якого позивач передав відповідачці грошові кошти в сумі 700000 грн, які остання зобов`язалася повернути до 20 жовтня 2024 року.

Позивач зазначав, що у встановлений договором строк відповідачка отримані кошти не повернула. 07 листопада 2024 року він направив на її адресу письмову вимогу про повернення боргу, яка була отримана відповідачкою, однак залишена без задоволення.

Посилаючись на порушення відповідачкою грошового зобов`язання, позивач нарахував три проценти річних відповідно до статті 625 ЦК України за період з 21 жовтня 2024 року по 21 листопада 2024 року в сумі 1836,07 грн та просив стягнути з відповідачки 701836,07 грн заборгованості, а також судові витрати.

В свою чергу, ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом, в якому, з урахуванням уточнення позовних вимог, просила встановити факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу з позивачем у період з 21.01.2021 по 27.04.2024; визнати недійсним спірний договір позики від 20.10.2023.

На обґрунтування зустрічного позову відповідачка зазначала, що з січня 2021 року до квітня 2024 року сторони проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу, вели спільне господарство, мали спільний бюджет, спільно орендували житло, придбавали майно, здійснювали спільні витрати та планували спільне майбутнє.

За її твердженням, квартира за адресою: АДРЕСА_1 , була придбана за спільні кошти сторін, при цьому значна частина коштів для її придбання та ремонту належала саме їй.

Щодо договору позики від 20.10.2023 відповідачка зазначала, що фактично грошові кошти в сумі 700000 грн їй не передавалися, а сам договір був підписаний нею під впливом обману та зловживання довірою з боку позивача. Посилалася на те, що на момент підписання документа сторони перебували у довірливих сімейних відносинах, позивач запевнив її у формальному характері підписання документа, пов`язаному з підтвердженням походження коштів для придбання квартири, не надав можливості ознайомитися зі змістом документа та не передав їй його примірник.

Також, відповідачка вказувала, що позивач не мав у розпорядженні власних грошових коштів у розмірі 700000 грн, оскільки під час спільного проживання ніс значні поточні витрати, сплачував кредити та аліменти, а тому фактична передача такої суми не відбулася.

У зв`язку з цим, ОСОБА_2 вважала договір позики фіктивним та таким, що укладений під впливом обману, за відсутності наміру сторін даним правочином створити правові наслідки, які вказані у ньому.

Рішенням Соснівського районного суду м. Черкаси від 28.05.2026 у задоволенні первісного та зустрічного позовів відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 суд першої інстанції зазначив, що позивачем не доведено факт передачі грошових коштів, що виключає можливість виникнення між сторонами реальних позикових правовідносин.

Відтак, суд першої інстанції дійшов висновку, що недоведеність передачі коштів сама по собі є достатньою підставою для відмови у задоволенні первісного позову про стягнення боргу.

Водночас, суд першої інстанції зазначив, що обраний позивачкою за зустрічним позовом ОСОБА_2 спосіб захисту, а саме визнання договору позики недійсним не призводить до ефективного відновлення її прав, оскільки за встановлених судом обставин відсутність доказів передачі коштів вже виключає можливість задоволення вимог про їх стягнення.

Також, суд врахував, що встановлення юридичного факту проживання сторін однією сім`єю повинно мати безпосереднє правове значення для вирішення конкретного спору та впливати на обсяг прав і обов`язків сторін.

Отже, встановлення факту проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу у заявлений позивачкою за зустрічним позовом період не є необхідним для вирішення даного спору та не впливає на висновки суду щодо прав та обов`язків сторін у спірних правовідносинах.

Додатковим рішенням Соснівського районного суду м. Черкаси від 29.06.2026 поновлено ОСОБА_1 строк для подання доказів понесення витрат на професійну правничу допомогу. Стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 25000 грн.

Не погоджуючись із такими судовими рішеннями, сторонами по справі було подано апеляційні скарги.

Представником ОСОБА_1 – адвокатом Константіновою Т.М. через підсистему «Електронний суд» подано апеляційну скаргу на рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 28.05.2026, в якій просить скасувати рішення в частині відмови у задоволенні первісного позову та ухвалити в цій частині нове про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 в повному обсязі.

В обґрунтування зазначає, що судом першої інстанції не надано оцінку доказам, що підтверджують матеріальну можливість позивача надати кошти у борг. Довідка ОК-7 вказує на постійний заробіток позивача протягом багатьох років, а тому у нього була можливість відкладати кошти для їх інвестування у різні проекти.

Суд першої інстанції не звернув увагу на поведінку відповідача, яка спочатку під час укладення договору купівлі-продажу квартири визнавала реальність укладеного договору позики, та надала його нотаріусу, а вже після звернення позивачем до суду почала заперечувати факт отримання грошей.

Окрім того, зазначає, що протягом дії договору, а також до звернення позивачем до суду відповідач не зверталася до суду і не оскаржувала договір позики.

Разом з тим вказує, що доказом передачі коштів є п. 2 договору позики, який підписаний відповідачем та нею не оскаржувався.

17.07.2026 на адресу Черкаського апеляційного суду через підсистему «Електронний суд» представником ОСОБА_2 – адвокатом Синицею Д.Ю. подано відзив на апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 – адвоката Константінової Т.М.

Вважає апеляційну скаргу необґрунтованою, такою, що не містить нових належних і допустимих доказів, не спростовує встановлених судом першої інстанції фактичних обставин справи та не містить підстав, визначених статтею 376 ЦПК України, для скасування законного й обґрунтованого рішення суду.

Зазначає, що в апеляційній скарзі не наведено жодного нового доказу, який би підтверджував факт передачі ОСОБА_2 700000 грн та з якою метою надавалась позика, а також наявність у нього зазначених коштів.

Також ОСОБА_2 було подано апеляційну скаргу через підсистему «Електронний суд», в якій просить скасувати рішення в частині відмови у задоволенні зустрічного позову та ухвалити в цій частині нове про задоволення позовних вимог ОСОБА_2 в повному обсязі.

Так, скаржник вказує, що в оскаржуваній частині рішення є незаконним та необґрунтованим.

Суд першої інстанції не визначив повний предмет доказування за зустрічним позовом; не встановив, чи відповідало підписання договору внутрішній волі ОСОБА_2 ; не встановив, чи був обман щодо правової природи документа; не мотивував відхилення доказів спільного проживання; не надав належної оцінки електронним доказам і свідкам; не пояснив, чому визнання недійсності документа, використаного для судового стягнення не є ефективним способом захисту.

В обґрунтування зазначає, що вимога про встановлення факту проживання однією сім`єю має чітко визначену правову мету. Даний факт є фундаментальною передумовою для захисту порушених майнових прав ОСОБА_2 , а саме – для подальшого оскарження та визнання недійсним договору позики від 20.10.2023, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 під впливом обману (в порядку ст. 230 Цивільного кодексу України).

Зазначає, що встановлення факту спільного проживання сторін однією сім`єю на момент укладення оспорюваного правочину доводить наявність між ними особливих, довірчих правовідносин. Саме ці обставини створили умови, за яких ОСОБА_1 мав змогу навмисно ввести ОСОБА_2 в оману щодо обставин, які мають істотне значення, що й спонукало її підписати Договір позики.

Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції припустився грубого порушення норм процесуального права та принципу диспозитивності цивільного судочинства. Відмова суду у задоволенні первісного позову за жодних обставин не звільняла суд від процесуального обов`язку самостійно, в повному обсязі та всебічно дослідити докази, надані на підтвердження вимог за зустрічним позовом ОСОБА_2 .

Скаржник звертає увагу на те, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що відсутність доказів передачі коштів за договором позики нібито автоматично позбавляє підстав для задоволення зустрічних позовних вимог. Такий підхід суду свідчить про грубе порушення норм матеріального права.

20.07.2026 на адресу Черкаського апеляційного суду через підсистему «Електронний суд» від представника ОСОБА_1 – адвоката Константінової Т.М. надійшов відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_2 .

Так, зазначає, що позивач за зустрічним позовом не довела належними та допустимими доказами факту ведення спільного господарства, наявність спільного бюджету, а також виконання сторонами обов`язків подружжя. Перелічені в апеляційній скарзі докази даного факту не доводять. Дійсно сторони мали відносини, але вони не мали ознак сім`ї.

Також звертає увагу на те, що ОСОБА_2 не доведено наявності умислу в діях відповідача за зустрічним позовом щодо введення її в оману, оспорюваний договір позики підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх його істотних умов, договір містить інформацію щодо умов позики, зокрема щодо моменту передачі коштів позикодавцем та отримання їх позичальником, строку та порядку повернення позики, отже відсутні правові підстави для визнання недійсним цього договору.

Не погоджуючись із додатковим рішенням суду, представником ОСОБА_2 – адвокатом Синицею Д.Ю. подано апеляційну скаргу, в якій просить скасувати додаткове рішення та ухвалити нове судове рішення, яким залишити без розгляду заяву представника ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу в зв`язку із пропущенням строку на подання заяви. У разі відмови про залишення заяви без розгляду – ухвалити нове судове рішення, яким відмовити по суті у задоволенні заяви представника ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу в повному обсязі.

В обґрунтування скарги зазначає, що заява про поновлення строку на подання доказів щодо витрат на правничу допомогу не містить жодної обставини, яка могла б бути визнана поважною причиною у розумінні статті 127 ЦПК України.

Крім того, із договору про надання правничої допомоги неможливо встановити, що він укладався саме для представництва інтересів ОСОБА_1 у даній справі.

Зазначає, що сам факт укладення договору про надання правничої допомоги не є безумовною підставою для компенсації витрат, оскільки суд повинен встановити реальність наданих послуг, їх необхідність та безпосередній зв`язок із конкретною судовою справою.

Також вказує, що на підтвердження здійснення оплати ОСОБА_1 подано до суду не банківські документи, які підтверджують проведення відповідних платіжних операцій, а скріншоти із мобільного застосунку банку, які за своїм змістом не дають можливості встановити факт належного виконання платіжних операцій.

05.08.2026 на адресу Черкаського апеляційного суду через підсистему «Електронний суд» від представника ОСОБА_1 – адвоката Константінової Т.М. надійшов відзив на апеляційну скаргу на додаткове рішення суду першої інстанції.

Просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а додаткове рішення суду – без змін.

Зазначає, що письмовими доказами в повній мірі доведено обсяг наданої правової допомоги, її відношення до розгляду зустрічного позову у справі та реальність понесених витрат.

Заслухавши доповідь судді, учасників справи та їх представників, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів доходить таких висновків.

Згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов`язків має право на справедливий судовий розгляд.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Однією з основних засад судочинства, визначених п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України, є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Статтями 12, 81 ЦПК України передбачено обов`язок сторін доводити ті обставини, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Судом встановлено, що 25 жовтня 2023 року між ОСОБА_3 (продавець) та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 був укладений договір купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Романій Н.В. та зареєстрованим у реєстрі за № 9823.

Відповідно до умов договору, квартира придбана покупцями у рівних частках по 1/2 частині кожним. Право власності сторін зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, що підтверджується відповідними витягами з реєстру.

Відповідно до абз. 2 п. 3 Договору купівлі-продажу, продаж вчинено за 1140000 гривень, що еквівалентно 30000 доларів США.

Відповідно до відомостей з державного реєстру речових прав, ціна нерухомого майна становить 570000 гривень.

У пункті 8 Договору купівлі продажу сторони зафіксували, що покупці на момент придбання квартири у шлюбі та у фактичних сімейних стосунках не перебувають.

Аналогічне твердження зафіксоване у заяві ОСОБА_1 та ОСОБА_2 від 25.10.2023, посвідченої приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Романій Н.В.

Також судом встановлено, що 20 жовтня 2023 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 підписано договір позики у простій письмовій формі, відповідно до якого позикодавець передав позичальнику 700000 грн із зобов`язанням повернути їх до 20 жовтня 2024 року.

Відповідно до умов договору позики, укладеного 20 жовтня 2023 року у м. Черкаси, позикодавець ОСОБА_1 передає у власність позичальнику ОСОБА_2 грошові кошти у сумі 700000 гривень, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві суму позики в строк встановлений договором (п. 1 договору позики).

На момент укладення договору грошові кошти 700000 гривень позикодавець передав позичальнику в повному обсязі (п. 2 договору позики).

Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти) у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем у строк до 20 жовтня 2024 року, при цьому повернення позики має бути здійснено рівною часткою (п. 3 договору позики).

Сторони домовилися, що договір позики укладається безвідсотковим. Позичальник має право достроково повернути позикодавцю суму позики (п. 4 договору позики).

За домовленістю сторін сплата позики повинна підтверджуватися позикодавцем відповідними розписками про одержання грошей, які позикодавець зобов`язаний видати позичальнику одночасно із отриманням платежу від позичальника (п. 5 договору позики).

Відповідно до п. 8 договору позики, позикодавець довів до відома позичальника той факт, що грошові кошти, що є предметом цього договору не є спільною сумісною власністю подружжя та є його особистою приватною власністю.

Як вказує позивач ОСОБА_1 , позичальник порушив умови договору щодо повернення суми отриманої позики, у зв`язку із чим 07.11.2024 на адресу проживання відповідачки була направлена вимога про повернення позики.

Натомість, відповідачка вказує на те, що фактично грошей за договором позики передано не було, оскільки договір позики від 20 жовтня 2023 року був підписаний нею з метою обґрунтування доходів покупця квартири, щоб пришвидшити правочин та не збирати довідки про офіційні доходи.

Крім того, вказує на те, що у зазначений період сторони по справі фактично мали спільний бюджет, оскільки проживали без реєстрації шлюбу, отже зазначена у договорі сума є спільною сумісною власністю, що також вказує на відсутність наміру сторін даним правочином (позикою) створити правові наслідки, які вказані у ньому. За вказаних обставин вважає договір фіктивним.

Щодо позову ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно із частиною 1 статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Частиною 1 статті 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

За приписами статті 1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, – незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Згідно із частинами першою та третьою статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (стаття 1047 ЦК України).

Частиною першою статті 598 ЦК України передбачено, що зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право – обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23.01.2019 у справі № 355/385/17)

Отже, письмова форма договору позики унаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передання грошової суми позичальнику.

Позивачем ОСОБА_1 до матеріалів даної справи на підтвердження позовних вимог долучено письмовий договір позики, справжність підпису на якому відповідач ОСОБА_2 не спростувала у встановленому законом порядку. Сам собою факт заперечення отримання коштів без надання належних і допустимих доказів не може бути підставою для висновку про відсутність зобов`язання.

Доводи, які містяться у відзиві на апеляційну скаргу про те, що у позивача ОСОБА_1 грошові кошти на момент укладення договору позики були відсутні, є неспроможними, оскільки чинне законодавство не покладає на позикодавця обов`язку доводити джерело походження коштів, переданих у позику, за наявності належних доказів факту їх передання.

З огляду на викладене вище, апеляційний суд доходить висновку про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення боргу із ОСОБА_2 за договором позики в розмірі 700000 грн підлягають до задоволення.

Також, ОСОБА_1 просив стягнути на його користь 3 % річних від простроченої суми, що становить 1836,07 грн.

В обґрунтування вимог посилався на ст. 625 ЦК України.

Частиною 3 ст. 549 ЦК України визначено, що пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Приписами ч. 2 ст. 625 ЦК України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Перевіривши наданий позивачем розрахунок, апеляційний суд доходить висновку, що позовні вимоги про стягнення із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 3 % річних у розмірі 1836,07 грн є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Щодо зустрічного позову ОСОБА_2 .

Відповідно до положень ст. 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч. 1 ст. 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Обман – це певні винні, навмисні дії сторони, яка намагається запевнити іншу сторону про такі властивості й наслідки правочину, які насправді наступити не можуть. Ознакою обману є умисел: особа знає про наявність чи відсутність певних обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї. Обман також має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Ознакою обману є умисел у діях однієї із сторін правочину. Факт приховання важливої інформації перед укладенням договору позики та невідповідність встановленим між сторонами у договорі умовам до фактично встановлених в даному випадку і є умислом в діях відповідача. За змістом вказаної норми, встановлення наявності умислу у недобросовісної сторони ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до вчинення правочину, є неодмінною умовою кваліфікації недійсності правочину за ст. 230 ЦК України.

З роз`яснень, викладених у п. 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 6 листопада 2009 року № 9 вбачається, що правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

В постанові Верховного Суду від 28.082019 у справі № 753/10863/16-ц викладено правовий висновок про те, що за змістом ст. 230 ЦК України правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману є умисел. Установлення у недобросовісної сторони умислу ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є обов`язковою умовою кваліфікації недійсності правочину за ст. 230 ЦК України.

Як зазначено в постанові Верховного Суду від 15.04.2020 у справі № 489/3570/16?ц аналіз ст. 230 ЦК України дає підстави для висновку про те, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення; тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов`язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Обман може виражатися: в активних діях недобросовісної сторони правочину (наприклад, повідомлення іншій стороні помилкових відомостей, надання підроблених документів тощо); у пасивних діях недобросовісної сторони правочину, яка утримується від дій, які вона повинна була зробити (зокрема умисне умовчання про обставини, що мають істотне значення тощо).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19) сформульовано висновки про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину потрібно доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.

Колегія суддів зазначає, що посилання ОСОБА_2 на вчинення правочину під впливом обману є необґрунтованими, оскільки відповідно до статей 203, 215 ЦК України саме на особу, яка заявляє про недійсність правочину, покладається обов`язок доведення відповідних обставин. Водночас жодних належних і допустимих доказів на підтвердження власних доводів відповідач не надала, а тому підстав для визнання правочину недійсним з цих мотивів не встановлено.

Також апеляційний суд погоджується з висновком суд першої інстанції про те, що встановлення факту проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу не є необхідним для вирішення даного спору та не впливає на висновки суду щодо прав та обов`язків сторін у спірних правовідносинах.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 встановлених судом першої інстанції обставин не спростовують, не дають підстав для висновку, що оскаржене рішення в частині відмови у задоволенні зустрічного позову постановлено без додержання норм матеріального і процесуального права.

Щодо додаткового рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 29 червня 2026 року.

Частина перша статті 133 ЦПК України передбачає, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу (пункт 1 частини третьої цієї статті).

Відповідно до змісту частини першої — четвертої статті 134 ЦПК України, разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв`язку із розглядом справи.

У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору.

Аналіз частини другої статті 134 ЦПК України свідчить про те, що у разі неподання попереднього розрахунку в суду є право, а не обов`язок відмовити у відшкодуванні відповідних судових витрат. Тобто неподання стороною попереднього розрахунку судових витрат не є безумовною підставою для відмови у відшкодуванні відповідних судових витрат. У разі неподання попереднього розрахунку у суду є право, а не обов`язок для відмови у відшкодуванні відповідних судових витрат.

Аналогічні висновки Верховного Суду сформульовані в постановах від 17.02.2026 в справі № 396/1191/22, від 03.09.2025 в справі № 127/3691/24, від 08.03.2023 в справі № 755/7694/20.

Попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи.

Суд може попередньо визначити суму судових витрат (крім витрат на професійну правничу допомогу), пов`язаних з розглядом справи або певною процесуальною дією. Така попередньо визначена судом сума не обмежує суд при остаточному визначенні суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи.

Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду (частина восьма статті 141 ЦПК України).

Якщо сторона з поважних причин не може подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат до закінчення судових дебатів у справі, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог (частина перша статті 246 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду від 13.12.2023 в справі № 907/850/22 вказано, що:

«сторона, яка має намір отримати відшкодування судових витрат за результатами розгляду спору по суті повинна, по-перше, зазначити попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла або очікує понести у зв`язку із розглядом справи у першій заяві по суті спору; по-друге, заявити про це до закінчення судових дебатів у справі; по-третє, подати до суду докази на підтвердження розміру таких витрат протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду.

З матеріалів справи вбачається, що представництво інтересів позивача за первісним позовом під час розгляду справи судом першої інстанції здійснювала адвокат Хорошун Оксана Володимирівна, яка до закінчення судових дебатів заявила про намір подати докази донесення судових витрат після ухвалення рішення.

Також судом встановлено, що докази на підтвердження понесених витрат були подані стороною позивача за первісним позовом після спливу встановленого законом п`ятиденного строку, у зв`язку з чим заявником було подано клопотання про поновлення процесуального строку.

В обґрунтування зазначено, що рішення суду було отримано стороною значно пізніше.

Поновлюючи строк на подання доказів понесення витрат на правничу допомогу, суд першої інстанції врахував, що заявник завчасно повідомив суд та інших учасників справи про намір подати такі докази після ухвалення рішення, а самі докази стосуються витрат, понесених у межах розгляду цієї справи.

За таких обставин, суд дійшов висновку про те, що пропуск строку не свідчить про недобросовісне користування процесуальними правами або спрямований на створення перешкод для іншої сторони, а тому вважав можливим поновити стороні ОСОБА_1 строк для подання доказів понесення витрат на професійну правничу допомогу.

Перевіривши матеріали справи, апеляційний суд погоджується із наявністю підстав для поновлення строку для подання вказаних доказів.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 30.04.2025 у справі № 753/185821/23.

Оскільки, під час перегляду справи в апеляційній інстанції, колегія суддів дійшла висновку про задоволення первісного позову ОСОБА_1 , наявні підстави для стягнення із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрат на професійну правничу допомогу за розгляд справи в суді першої інстанції.

У додатковій постанові Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18.02.2022 у справі № 925/1545/20 вказано, що для вирішення питання про розподіл судових витрат слід враховувати: складність справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); час, витрачений адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; пов`язаність цих витрат із розглядом справи; обґрунтованість та пропорційність предмета спору; ціну позову, значення справи для сторін; вплив результату її вирішення на репутацію сторін, публічний інтерес справи; поведінку сторони під час розгляду справи (зловживання стороною чи її представником процесуальними правами тощо); дії сторони щодо досудового врегулювання справи та врегулювання спору мирним шляхом.

У додатковій постанові Верховного Суду від 08.09.2021 у справі № 206/6537/19 зазначено, що попри волю сторін договору визначати розмір гонорару адвоката, суд не позбавлений права оцінювати заявлену до відшкодування вартість правничої допомоги на підставі критеріїв співмірності, визначених частиною четвертою статті 137 ЦПК України.

Відповідно до акту виконаних робіт від 03.06.2026 заявлено витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 48000 грн.

Дослідивши надані стороною позивача ОСОБА_1 докази, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що заявлений розмір витрат на професійну правничу допомогу, надану позивачу адвокатом в суді першої інстанції, не в повній мірі відповідає критеріям реальності наданих адвокатських послуг, розумності їхнього розміру, конкретним обставинам справи, з урахуванням її складності та необхідних процесуальних дій сторони.

На підставі викладеного вище, а також враховуючи подане клопотання ОСОБА_2 про зменшення витрат на правничу допомогу, апеляційний суд вважає за можливе стягнути на користь ОСОБА_1 понесені витрати на професійну правничу допомогу в суді першої інстанції в розмірі 10000 грн.

Разом з тим, ОСОБА_1 сплачено судовий збір за подання позовної заяви в розмірі 7011,84 грн, який слід стягнути із ОСОБА_2 на його користь.

Також, у зв?язку із задоволенням апеляційної скарги представника ОСОБА_1 – адвоката Константінової Т.М., колегія суддів зазначає про наявність підстав для стягнення витрат на професійну правничу допомогу, понесених у зв?язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції.

На підтвердження понесення таких витрат адвокатом Констатіновою Т.М. долучено до матеріалів справи: копію договору на надання правничої допомоги; копію акта приймання-передачі виконаних робіт № 1 від 11.09.2026; копію акта приймання?передачі виконаних робіт № 2 від 11.09.2026; копії квитанцій до прибуткового касового ордера на загальну суму 17250 грн.

Оцінивши вказані вище документи , враховуючи критерії співмірності, розумності та реальності наданих адвокатських послуг, обсяг наданих послуг, колегія суддів вважає за можливе стягнути із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 понесені судові витрати на правничу допомогу в суді апеляційної інстанції в розмірі 7000 грн.

Крім того, ОСОБА_1 сплачено судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 8422, 04 грн, який слід стягнути із ОСОБА_2 на його користь.

Керуючись ст. ст. 141, 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,

у х в а л и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 – адвоката Константінової Тетяни Миколаївни задовольнити.

Рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 28 травня 2026 року у даній справі скасувати в частині відмови у задоволенні первісного позову та ухвалити в цій частині нове.

Позов ОСОБА_1 задовольнити.

Стягнути із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики в розмірі 700000 грн та 3 % річних у розмірі 1836,07 грн.

Стягнути із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір за подання позовної заяви в розмірі 7011,84 грн.

В решті рішення суду залишити без змін.

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 – адвоката Синиці Дмитра Юрійовича на додаткове рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 29 червня 2026 року задовольнити частково.

Додаткове рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 29 червня 2026 року у даній справі змінити.

Стягнути із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу за розгляд справи в суді першої інстанції в розмірі 10000 грн.

Стягнути із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу за розгляд справи в суді апеляційної інстанції в розмірі 7000 грн та судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 8422,04 грн

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення в порядку та за умов, визначених Цивільним процесуальним кодексом України.

Повний текст постанови складено 18 вересня 2026 року.

Судді Ю.В. Сіренко

О.В. Карпенко

Л.І. Василенко