Вирок від 14 вересня 2026 р. у справі №755/3655/26 — Дніпровський районний суд міста Києва

Справа № 755/3655/26

В И Р О К

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"15" вересня 2026 р. Дніпровський районний суд м. Києва (далі - Суд)

складі головуючої судді ОСОБА_1 одноособово,

за участю

секретаря судових засідань ОСОБА_2 ,

та сторін кримінального провадження:

прокурора ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

захисника ОСОБА_5 ,

за відсутності обвинуваченої ОСОБА_6 (in absentia, спеціальне судове провадження), розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у місті Києві кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань 27 червня 2024 року за № 42024010000000048, за обвинуваченням

ОСОБА_6 , яка народилась ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженка міста Красноперекопськ Автономної Республіки Крим, громадянка України, колишня суддя Красноперекопського міськрайонного суду Автономної Республіки Крим, має вищу освіту, останнє відоме місце перебування: АДРЕСА_1 , відомості щодо судимості відсутні,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 111 Кримінального кодексу (далі КК) України,

у с т а н о в и в :

І. Суть питання, що вирішується судом

Згідно обвинувального акту від 06 березня 2026 року, який складеного старшим слідчим другого слідчого відділу (з дислокацією у м. Херсоні) ТУ ДБР у м. Мелітополі ОСОБА_7 та затверджено прокурором відділу процесуального керівництва у кримінальних провадженнях слідчих територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Мелітополі, що поширює свою діяльність на Автономну Республіку Крим та місто Севастополь прокуратури Автономної Республіки Крим та міста Севастополя ОСОБА_8 , слідує, що громадянка України ОСОБА_6 , будучи суддею Красноперекопського міськрайонного суду Автономної Республіки Крим на момент анексії, стала здійснювати правосуддя в судових органах Російської Федерації на основі російського законодавства, підтримуючи правову систему держави-агресора. Ці вчинки сприяли функціонуванню судової системи РФ на тимчасово окупованій території Криму.

Відповідно до ст. 91 Кримінального процесуального кодексу (далі КПК) України у кримінальному провадженні підлягають доказуванню в т.ч. 1) подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення); 2) винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення; 3) вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також розмір процесуальних витрат.

В цій ситуації Суд, надаючи відповідь на питання щодо того, чи надавала обвинувачена іноземній державі та її представникам допомогу в проведенні підривної діяльності проти України, відповідає ствердно, як і на всі три вище наведені питання, що обумовлює доведеністю обставин вказаних ст. 91 КПК, як дійсних, в ключі такого.

ІІ. Процедура

Дане кримінальне провадження, як на етапі досудового розслідування, так і під час судового розгляду, здійснювалось за відсутності обвинуваченої (in absentia, спеціальне досудове розслідування/судове провадження), що обумовлюється таким.

Принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою правову позицію в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище у порівнянні з опонентом (див. постанову Великої палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року в справі №1-24/2009).

У Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (ст. 14 (3) (d)) вказується: «Кожен має право при розгляді будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення, як мінімум, на такі гарантії на основі повної рівності: (d) бути засудженим в його присутності […]».

ЄСПЛ визнає, що хоча право обвинуваченого бути судимим у його присутності в Конвенції прямо не згадується, воно має «першорядне значення». Під час слухання людина володіє таким процесуальним правом як право фізично постати перед судовим посадовцем («Мулен проти Франції» (3710/406), (2010) §118; «Оджалан проти Туреччини» (46221/99), Велика палата (2005) §103; «Медведєв проти Франції» (3394/03), Велика палата (2010) §118). Право обвинувачених на особисту присутність вимагає, щоб влада досить завчасно інформувала їх самих (а також їх захисників) про дату і місце слухань, викликала їх до суду.

Водночас, обвинувачений може добровільно відмовитися від здійснення свого права бути присутнім на судових слуханнях, […]; що має супроводжуватися дотриманням гарантій, відповідних важливості такого рішення; і не повинна вступати в протиріччя з громадським інтересом («Колоцца проти Італії» (9024/80), (1985) §28; «Пуатрімоль проти Франції» (14032/88), (1993) §31; «Ермі проти Італії»(18114/02), Велика палата (2006) §73).

До початку судового процесу за відсутності обвинуваченого суд зобов`язаний переконатися, що обвинувачений був […] повідомлений про судовий розгляд, […]. Контрольні механізми в галузі прав людини, які вважають судовий розгляд in absentia допустимим у виняткових обставинах, передбачають, що в цьому випадку суди зобов`язані ще суворіше дотримуватися права обвинуваченого на захист. До таких прав також відноситься право на допомогу адвоката, навіть якщо обвинувачений відмовився особисто бути присутнім на суді […] («Пелладоах проти Нідерландів» (16737/90), (1994) §41; «Пуатрімоль проти Франції» (14032 / 88, (1993) §34).

Отже, міжнародні стандарти прав людини, які є обов`язковими для виконання в Україні, дозволяють проводити заочні судові розгляди із суворими гарантіями, що забезпечують підсудному можливість бути присутнім і захищатися. Ніщо не заважає підсудному відмовитися від права бути присутнім на суді. Якщо така відмова не є однозначно висловленою, ЄСПЛ вимагає від держави можливості продемонструвати за допомогою об`єктивних фактів, що підсудний повинен був знати про судовий розгляд, перш ніж можна буде зробити висновок про мовчазну відмову від права бути присутнім або про навмисну спробу ухилитися від правосуддя.

До прикладу, у справі «Санадер проти Хорватії» (заява № 66408/12 від 12 лютого 2015 року) ЄСПЛ розглядав заяву про порушення права на справедливий судовий розгляд щодо заявника, якого було заочно засуджено за воєнні злочини, пов`язані з конфліктами після розпаду колишньої Югославії. Підсудний був недосяжний для хорватських судів, оскільки на момент висунення йому звинувачення та судового процесу він проживав на окупованій території, непідконтрольній Хорватії (§ 75).

У питанні неповідомлення підсудного суд зазначив таке: «Дійсно, враховуючи умови ескалації війни в Хорватії в той час і той факт, що заявник проживав на території, що була непідконтрольною національним органам влади, вони не могли повідомити його про кримінальне провадження або забезпечити його присутність, і було вкрай малоймовірно, що він міг знати про провадження, і що причиною його відсутності в той час було уникнення судового розгляду. За таких обставин згідно з відповідним національним законодавством було можливо провести заочне слухання, якщо для цього були дуже вагомі причини [...]. У справі, що розглядається, ці причини були пов`язані з необхідністю ефективного кримінального переслідування серйозних воєнних злочинів, скоєних проти військовополонених [...]» (§ 76).

За цих обставин суд чітко вказав на допустимість проведення заочного судового розгляду, зазначивши, що «за конкретних обставин цієї справи, враховуючи, що тяжкість злочину, про який йдеться, хоча і не підпадає під дію строків давності, була співмірною з великим суспільним інтересом та зацікавленістю потерпілих у тому, щоб правосуддя здійснилося, Суд визнає, що проведення судового провадження за відсутності заявника саме по собі не суперечило статті 6 Конвенції» (§ 77).

У справі ОСОБА_6 є дійсним факт того, що у відношенні неї у цьому кримінальному провадженні здійснювалося спеціальне досудове розслідування, та встановлено дані її інформування про цей процес у максимально можливі та доступні способи.

24.01.2025 через засіб масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження «Урядовий кур`єр» та офіційний веб-сайт Офісу Генерального прокурора ОСОБА_6 повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 111 КК України та викликано на 28.01.2025, 29.01.2025, 30.01.2025 до другого слідчого відділу ТУ ДБР у місті Мелітополі та прокуратури Автономної Республіки Крим для отримання письмового повідомлення про підозру, допиту в якості підозрюваного та проведення інших слідчих, процесуальних дій за участі підозрюваного. Повістки про виклик та повідомлення про підозру також направлено за місцем реєстрації ОСОБА_6 та вручено її захиснику. (див. дані ухвали Заводського районного суду м. Миколаєва від 18 вересня 2025 року у справі № 487/6317/25 ( провадження № 1-кс/487/3944/25).

Після надходження провадження до суду обвинувального акта, відповідно до ухвали від 11 березня 2026 року визначено, зокрема, про день, час та місце проведення підготовчого судового засідання повідомляти осіб, зазначених у ч. 2 ст. 314 КПК України із урахуванням норм Глави 24-1 даного Кодексу, щодо порядку інформування цих учасників, зокрема розповсюдивши повістки для обвинуваченої про виклик через надсилання за останнім відомим місцем її проживання/перебування та з обов`язковою публікацією в засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження та на офіційному веб-сайті Офісу Генерального прокурора, а копію процесуальних документів, що підлягають врученню обвинуваченому, надіслати захиснику.

Про розгляд справи повідомлявся захисник обвинуваченої.

Cудом забезпечено з 11 березня 2026 року публікацію викликів обвинуваченої в засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження у т.ч. газеті «Урядовий кур`єр», «Голос України».

Ухвалою суду про призначення судового розгляду від 09 червня 2026 року визначено, що про день, час та місце проведення судового засідання повідомляти осіб, зазначених у ч. 2 ст. 318 КПК із забезпеченням інформування про цей процес обвинуваченого з дотриманням порядку ч. 8 ст. 135 КПК України згідно із Законом України № 1422-IX від 27.04.2021.

Згідно ч. 8 ст. 135 КПК відповідно із Законом № 1422-IX від 27.04.2021 особа, зазначена в абзаці першому цієї частини, вважається такою, яка належним чином повідомлена про виклик, з моменту опублікування повістки про її виклик у засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження та на офіційному веб-сайті Офісу Генерального прокурора.

Про засідання під час судового розгляду обвинувачена інформувалася у порядку ч. 8 ст. 135 КПК до 06 серпня 2026 року.

Надалі, ухвалою суду від 06 серпня 2026 року у кримінальному провадженні визначено здійснювати спеціальне судове провадження.

Стаття 323 КПК визначено повістки про виклик обвинуваченого надсилати за останнім відомим місцем його проживання/перебування, а процесуальні документи, що підлягають врученню обвинуваченому, надсилати захиснику. Інформація про такі документи та повістки про виклик обвинуваченого обов`язково публікувати у засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження згідно з положеннями статті 2975 КПК України та на офіційному веб-сайті суду.

З моменту опублікування повістки про виклик у засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження та на офіційному веб-сайті суду обвинувачений вважається належним чином ознайомленим з її змістом.

З 06 серпня 2026 року обвинувачена інформувалася про засідання у порядку ст. 323 КПК.

У підсумку слід констатувати, що з наявних в матеріалах справи численних документів на підтвердження завчасних належних викликів обвинуваченої до слідчого (прокурора), направлених повідомлень з приводу прав та обов`язків, оголошеної підозри, висунутого обвинувачення та руху спеціального судового провадження свідчить про те, що вона мала підстави усвідомлювати, що проти неї розпочато кримінальне провадження. Вона отримала чи мала б отримати оголошену підозру, відповідні виклики та пред`явлене обвинувачення, маючи можливість бути обізнаною із усіма своїми правами, в тому числі, на захист та доступ до правосуддя.

Відтак, держава Україна під контролем сторони захисту та суду використала всі можливості для того, щоб обвинувачена мала право під час судового провадження як мінімум на такі гарантії: а) бути терміново і докладно повідомленою мовою, яку вона розуміє, про характер і підставу обвинувачення; б) мати достатній час і можливості для підготовки свого захисту, обрати самою захисника; в) приймати участь в розгляді і захищати себе особисто або за посередництвом обраного захисника, бути повідомленою про це право і мати призначеного захисника безплатно для неї.

Така ситуація узгоджується із взятими на себе зобов`язаннями, яких повинна дотримуватися держава Україна з тим, щоб забезпечити реальне використання права, яке гарантується статтею 6 Європейської Конвенції з прав людини та ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.

Натомість, обвинувачена скористалася своїми правами на власний розсуд за відсутності будь-яких перешкод для їх реалізації на території України.

Вказані висновки ґрунтуються і на правовій позиції Європейського суду з прав людини (напр., справа «Колоцца проти Італії» від 12 лютого 1985 року, «Шомоді проти Італії» від 18 травня 2004 року та інші), за якою суд при розгляді справи в порядку спеціального судового провадження зобов`язаний обґрунтувати чи були здійсненні всі можливі, передбачені законом заходи, щодо дотримання прав обвинуваченого на захист та доступ до правосуддя.

Суд вважає, що наявні у справі документи свідчать про відмову обвинуваченої, яка повинна знати про розпочате кримінальне провадження, від здійснення свого права предстати перед українським судом за діяння вчинені на території суверенної України, юрисдикцію якої над собою вона не визнає, та захищати себе безпосередньо в такому суді, а так само свідчать про її наміри ухилитися від зустрічі з правосуддям держави Україна.

Ухилення обвинуваченої від правосуддя Суд оцінює як реалізацію останньою її невід`ємного права на свободу від самозвинувачення чи самовикриття (п/п. «g» п. 3 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ст. 63 Конституції України), як одну з ключових гарантій презумпції невинуватості.

В той же час, зважаючи на специфіку спеціального судового провадження (ч. 3 ст. 323 КПК України), Суд, зберігаючи неупередженість та безсторонність, серед іншого констатує, що надає особливого значення охороні прав та законних інтересів обвинуваченої як учасника кримінального провадження, яке відбувається за її відсутності, забезпеченню повного та неупередженого судового розгляду з тим, щоб до обвинуваченої була застосована належна правова процедура в контексті приписів ст. 2 КПК України з дотриманням всіх загальних засад кримінального провадження з урахуванням особливостей, встановлених виключно законом. Ці особливості вимагають від суду прискіпливої оцінки кожного поданого доказу обвинувачення, відтак поріг вимогливості до доказування у даному випадку має бути підвищений.

ІІІ. Позиції сторін

Прокурор у кримінальному провадженні - заступник начальника відділу процесуального керівництва у кримінальних провадженнях слідчих територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Мелітополі, що поширює свою діяльність на Автономну Республіку Крим та місто Севастополь ОСОБА_4 у ході судового розгляду підтримав висунуте обвинуваченій обвинувачення в державній зраді, адже вона будучи суддею суду України, не звільнившись у встановленому законодавством порядку, стала здійснювати після окупації території АР Крим судочинство від імені суду РФ, тобто з власної ініціативи добровільно вирішила надати допомогу РФ у проведенні підривної діяльності проти України, чим вчинила державну зраду.

Допомога іноземній державі та її представникам у переході судів АР Крим на відправлення правосуддя на підставі законодавства іноземної держави Російської Федерації та допомога у впровадженні практики переслідування осіб, що перебувають під захистом призвели до забезпечення належного функціонування незаконно створених судових органів та посилили заходи тимчасової окупації півострова.

Такі дії підпадають під кваліфікацію державної зради, оскільки вони сприяли зміцненню окупаційної влади РФ на території, що незаконно анексована. Технічно, обвинувачена стала частиною судової системи країни-агресора, чим сприяла продовженню окупації та утриманню контролю Росії над Кримом, що є порушенням міжнародного права і правового суверенітету України. Таке правопорушення не лише підриває довіру до правової системи, але й має глибокі політичні наслідки, оскільки підтримка окупаційної адміністрації в судовій сфері зміцнює її позиції на анексованій території, створюючи обстановку, в якій Україна не може здійснювати свій законний контроль. Це порушує принципи суверенітету та територіальної цілісності, що є основними елементами міжнародних зобов`язань України.

Ці дії ОСОБА_6 мають ознаки державної зради, оскільки вони направлені на підтримку окупаційної влади Росії на території Криму і порушують основні принципи національної безпеки та територіальної цілісності України.

Захисник обвинуваченої - адвокат ОСОБА_5 зауважила, що як вбачається з ч. 1 ст. 2 КК України, підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно-небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбачений цим Кодексом. Обов`язковими елементами складу будь-якого злочину є об`єкт, об`єктивна сторона, суб`єкт, суб`єктивна сторона. Відсутність хоча б одного з цих елементів свідчить про те, що дії, які оцінюються, не є злочином. У цій справі, відсутні усі обов`язкові елементи складу злочину за ч. 1 ст. 111 КК України у діях обвинуваченої, що вказує на слушність настання наслідків передбачених ч. 1 ст. 373 КПК України.

Зокрема, захист покликався на те, що не доведено того, що суддя свідомо, добровільно, без примусу подала документи для зайняття посади судді цієї країни. Крім того неподання заяви про звільнення з посади судді України не свідчить про те, що обвинувачена не намагалася подати таку заяву, або не змогла цього зробити з об`єктивних причин, зокрема через відсутність поштового зв`язку з окупованим півостровом Крим.

Також, оскільки судовий розгляд у межах даного кримінального провадження здійснювався за відсутності обвинуваченого (in absentia), остання показань суду не надавала, при цьому заяв, протестів та клопотань на адресу суду не подавала.

І V. Фактичні обставини кримінального провадження

Відповідно Суд, провівши судовий розгляд лише в межах висунутого обвинувачення, відповідно до обвинувального акту за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюючи кожний доказ, що наявний у провадженні, з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку, виходить з наступного в своїх висновках.

(і) загальний опис подій з 20 лютого 2014 року в АРК

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 19, ст. 68 Конституції України органи державної влади, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Статтями 5, 72 ч. 1, 73 Конституції України передбачено, що Україна є республікою. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Питання про зміну території України вирішується виключно всеукраїнським референдумом, який призначається Верховною Радою України або Президентом України відповідно до їх повноважень, встановлених Конституцією України.

Крім того, ч. 2 ст. 72 Конституції України передбачено, що всеукраїнський референдум проголошується за народною ініціативою на вимогу не менш як трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менш як у двох третинах областей і не менш як по сто тисяч підписів у кожній області.

Відповідно до ч. 1 ст. 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України.

Згідно з ч. 1 ст. 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

Частиною 2 ст. 125 Конституції України визначено, що суд утворюється, реорганізовується і ліквідовується законом, проект якого вносить до Верховної Ради України Президент України після консультацій з Вищою радою правосуддя.

Незважаючи на це, у приміщенні Верховної Ради Автономної Республіки Крим 06.03.2014 у порушення ч. 3 ст. 2, ст. 72, ст. 73, п. 2 ч. 1 ст. 85, ст. 132 Конституції України та п. 2 ч. 3 ст. 3, ст. ст. 18, 27 Закону України «Про всеукраїнський референдум» депутатами Верховної Ради Автономної Республіки Крим прийнято незаконну постанову № 1702-6/14 «О проведении общекрымского референдума», в якій визначено дату такого волевиявлення - 16.03.2014, на яке виносилося питання про входження Автономної Республіки Крим до складу Російської Федерації на правах суб`єкта федерації.

Відповідно до зазначеної постанови 16.03.2014 на території Автономної Республіки Крим проведено незаконний референдум, результатом якого стала тимчасова окупація території АР Крим і міста Севастополя, а також їх входження до складу Російської Федерації на правах суб`єкта федерації.

Результати «референдуму» не визнані жодною країною світу, крім Російської Федерації. Відповідно до п. 5 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН 68/262 від 27.03.2014 «Територіальна цілісність України», проведений 16.03.2014 в Автономній Республіці Крим та м. Севастополі референдум не маючи законної сили не може бути основою для будь-якої зміни статусу Автономної Республіки Крим або міста Севастополя.

Також в пункті 1 вказаної Резолюції зазначено, що Генеральна Асамблея ООН підтверджує свою прихильність суверенітету, політичної незалежності, єдності і територіальної цілісності України в її міжнародно визнаних кордонах.

У подальшому, 17.03.2014 депутатами Верховної Ради Автономної Республіки Крим прийнято постанову № 1745-6/14 «О независимости Крыма», згідно з якою на підставі, так званої, «Декларації про незалежність Республіки Крим», прийнятої на позачерговому пленарному засіданні Верховної Ради АР Крим 11.03.2014 та позачерговому пленарному засіданні Севастопольської міської ради 11.03.2014, створено нелегітимне державне утворення «Республика Крым».

Крім того, Верховною Радою АР Крим ухвалено постанову № 1748-6/14 від 17.03.2014 «О правоприемстве Республики Крым», пунктом 1 якої передбачено, що «с момента провозглашения Республики Крым как независимого суверенного государства высшим органом власти Республики Крым является Государственный Совет Республики Крым - парламент Республики Крым в депутатском составе шестого созыва Верховной Рады Автономной Республики Крым на срок полномочий до сентября 2015 года».

Надалі, 18.03.2014 між Російською Федерацією та представниками нелегітимного державного утворення «Республика Крым» ОСОБА_10 , ОСОБА_11 і ОСОБА_12 підписано договір про входження території Автономної Республіки Крим та м. Севастополя до складу Російської Федерації.

В подальшому з метою забезпечення режиму окупації та придушення спротиву проукраїнського населення Криму прийнято ряд «законів та підзаконних нормативних актів», відповідно до яких слідчі, прокурори та судді підпорядковуються своїм керівникам по висхідній лінії відповідної гілки влади так званої «Республіки Крим», що входить у склад Російської Федерації.

(іі) доля суддів та судової системи у АРК після 20 лютого 2014 року та МГП

До часу окупації та подальшої анексії РФ території АР Крим правосуддя здійснювалось суддями від імені України.

Щодо їх долі після 20 лютого 2014 року, то вони мали наступні шляхи реалізації кар'єри в України та РФ, як-то:

а. в Україні

В статті 16 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» який діє з 27 квітня 2014 року, визначено, що суддям, які працювали в судах України на території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя і виявили бажання переїхати у зв`язку з її тимчасовою окупацією російською федерацією, гарантується право на переведення на посаду судді до суду на іншій території України.

Це право реалізовувалось, в силу норм Закону України «Про судоустрій і статус суддів» на підставі волевиявлення судді.

Тобто, у зв`язку з анексією Криму та неможливістю здійснювати правосуддя відповідно до законів України судді отримали вагомі (беззаперечні) гарантії на переведення на посаду судді до суду на іншій території України (в законі не йшлося про можливість переведення, остання гарантувалося імперативно). Спосіб їх реалізації не був утрудненим та залежав лише від волевиявлення судді (фактично самого його бажання);

б. в РФ

Після 20 лютого 2014 року з метою забезпечення режиму окупації та придушення спротиву проукраїнського населення Криму прийнято ряд «законів та підзаконних нормативних актів», відповідно до яких слідчі, прокурори та судді підпорядковуються своїм керівникам по висхідній лінії відповідної гілки влади так званої «Республики Крым», що входить у склад РФ.

Так, відповідно до ч. 2 ст. 13 «О судебной системе Российской Федерации» від 31 грудня 1996 року № 1-ФКЗ порядок наділення повноваженнями голів, заступників голів, інших суддів касаційних судів загальної юрисдикції, апеляційних судів загальної юрисдикції, верховних судів республік, окружних, обласних судів, судів міст федерального значення, судів автономної області і автономних округів, районних судів, військових і спеціалізованих судів, арбітражних судів округів, арбітражних апеляційних судів, арбітражних судів суб`єктів російської федерації і спеціалізованих арбітражних судів встановлюється відповідним федеральним конституційним законом і федеральним законом про статус суддів.

Відповідно до ч. 5 ст. 6 Закону РФ від 26 червня 1992 року № 3132-I зі змінами та доповненнями «О статусе судей в российской федерации» - президент РФ в двомісячний термін з дня отримання необхідних матеріалів призначає суддів федеральних судів, а кандидатів у судді верховного суду російської федерації представляє для призначення раді федерації федеральних зборів російської федерації або відхиляє подані кандидатури, про що повідомляється голові верховного суду російської федерації.

Водночас, згідно зі ст. 86 «Конституції «Республики Крым»»:

1. Правосуддя в Республіці Крим здійснюється тільки судом.

2. У Республіці Крим діють федеральні суди і мирові судді. Повноваження, порядок утворення та діяльності федеральних судів визначаються законодавством російської федерації.

3. З ініціативи Державної Ради Республіки Крим, узгодженої з Верховним Судом російської федерації, в Республіці Крим можуть утворюватися судові ділянки і посади мирових суддів відповідно до законодавства російської федерації і законодавства Республіки Крим.

4. Статус, повноваження, порядок і гарантії діяльності суддів визначаються федеральним законом, а по відношенню до мирових суддів - також законом Республіки Крим.

Окрім того, 20 березня 2014 року державною думою РФ прийнято «Федеральний конституційний закон» від 21 березня 2014 року за № 6-ФКЗ «О принятии в российскую федерацию Республики Крым и образовании в составе Российской Федерации новых субъектов - Республики Крым и города федерального значения Севастополя».

Зазначене свідчить про проведення представниками РФ та її федеральних органів підривної діяльності проти України.

Здійснюючи підривну діяльність проти України, представники суддівського корпусу та інших органів державної влади іноземної держави утворили на окупованій території України федеральні органи державної влади, місцевого самоврядування, правоохоронні органи та судову систему РФ з метою зміцнення та посилення заходів тимчасової окупації території Автономної Республіки Крим.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 «Федерального конституційного» закону від 21 березня 2014 року № 6-ФКЗ протягом перехідного періоду на територіях Республіки Крим і міста федерального значення Севастополя з урахуванням їх адміністративно-територіального поділу, встановленого відповідно законодавчим (представницьким) органом державної влади Республіки Крим і законодавчим (представницьким) органом державної влади міста федерального значення Севастополя, створено суди Російської Федерації (федеральні суди) відповідно до законодавства РФ про судову систему.

Частина 2 статті 9 вказаного закону передбачено, що громадяни, які заміщають посади суддів судів, що діють на територіях Республіки Крим та міста федерального значення Севастополя на день прийняття в Російську Федерацію Республіки Крим і утворення в складі РФ нових суб`єктів, мають переважне право на заміщення посади судді в судах РФ, що створюються на цих територіях, при наявності у них громадянства РФ, а також за умови їх відповідності іншим вимогам, що пред`являються законодавством РФ про статус суддів до кандидатів на посади суддів. Конкурсний відбір на заміщення посади судді в зазначених судах здійснюється Вищою кваліфікаційною колегією суддів РФ.

Частина 5 цієї ж статті вказаного закону РФ визначає, що до створення на територіях Республіки Крим та міста федерального значення Севастополя судів Російської Федерації правосуддя від імені Російської Федерації на вказаних територіях здійснюють суди, що діють на день прийняття до Російської Федерації Республіки Крим.

Особи, які заміщають посади суддів цих судів, продовжують здійснювати правосуддя до створення та початку діяльності на зазначених територіях судів Російської Федерації за умови наявності у них громадянства Російської Федерації (див. протокол огляду від 30 липня 2025 року з додатком до нього у вигляді нормативних актів РФ, з яких слідує, що оглянуто розміщені на офіційному сайті президента РФ, законодавчого органу нормативні акти цієї країни в т.ч. цитований вище закон № 6-ФКЗ).

Федеральний закон від 5 травня 2014 року № 91-ФЗ «Про застосування положень Кримінального кодексу Російської Федерації та Кримінально-процесуального кодексу Російської Федерації на територіях Республіки Крим та міста федерального значення Севастополя» у статті 1 визначає, що кримінальне судочинство на територіях Республіки Крим та міста федерального значення Севастополя здійснюється за правилами, встановленими кримінально-процесуальним законодавством України, з урахуванням положень Федерального конституційного закону від 21 березня 2014 року № 6-ФКЗ «Про прийняття до Російської Федерації Республіки Крим та утворення у складі Російської Федерації нових суб`єктів - Республіки Крим та міста федерального значення Севастополя» та цього Федерального закону; у статті 2 вказує, що злочинність та караність діянь, вчинених на територіях Республіки Крим та міста Севастополя до 18 березня 2014 року, визначаються на підставі кримінального законодавства Російської Федерації.

в. МГП

Відповідно до норм міжнародного права, окупація є спеціальним правовим режимом, за якого застосовуються положення міжнародного гуманітарного права (далі МГП) як lex specialis.

МГП накладає на державу, що окупує, низку міжнародно-правових зобов`язань у сфері застосування законодавства та відправлення правосуддя на окупованій території. Ці зобов`язання містяться, зокрема, у положеннях Конвенції про закони та звичаї сухопутної війни 1907 року (ГК), чотирьох Женевських конвенціях про захист жертв війни 1949 року (ЖК), в окремих норми Додаткового протоколу І 1977 року до Женевських конвенцій (ДП І), нормах звичайного МГП, а також у похідному праві Організація Об`єднаних Націй.

До основних зобов`язань держави, що окупує, у зазначеній сфері щодо статусу окупованої території та законодавства окупованої держави слід віднести:

- заборону позбавляти переваг ЖК IV (стаття 47 ЖК IV);

- вимогу поважати чинні закони країни, територія якої окуповано, якщо для цього немає абсолютних перешкод (стаття 43 ГК); держава, що окупує, не має права як поширювати дію свого законодавства на окуповані території, так і виступати як законодавець на цих територіях;

- вимогу залишити в силі кримінальне законодавство країни, територія якої окупована, крім положень, які можуть загрожувати безпеці держави, що окупує (стаття 64 ЖК IV).

Окрім цього, відповідні положення Регламентів щодо законів і звичаїв війни на суші, що додаються до Конвенції (IV) щодо законів і звичаїв війни на суші (Гаага, 18 жовтня 1907 р.; «Гаазькі Регламенти»; згідно з базою даних МГП МКЧХ, Російська Федерація ратифікувала Гаазьку Конвенцію (IV) щодо законів і звичаїв війни на суші та її Додаток 27 листопада 1909 року, а Україна приєдналася до неї 29 травня 2015 року) містяться в Розділі II («Військові дії») та Розділі III («Військова влада над територією ворожої держави») і звучать так (текст нижче є перекладом автентичного французького тексту Регламентів 1907 року):

? Стаття 23: «Окрім заборон, встановлених спеціальними конвенціями, особливо забороняється: ... (h) Оголошувати скасованими, припиненими або неприйнятними в суді права та дії громадян ворожої сторонни …»;

? Стаття 43: «Влада законного уряду фактично передана окупанту, останній повинен вжити всіх заходів, що йому під силу, для відновлення і забезпечення, наскільки це можливо, громадського порядку і безпеки, з повагою до законів, що діяли в країні …».

Відповідні положення Четвертої Женевської конвенції щодо захисту цивільних осіб під час війни від 12 серпня 1949 року, окрім уже вище цитованих ст. 47, 64, виглядає так:

? Стаття 154: «У відносинах між державами, які є учасниками Гаазьких конвенцій щодо законів і звичаїв війни на суші, чи то від 29 липня 1899 року, чи від 18 жовтня 1907 року, і які є учасниками цієї Конвенції, остання є додатковою до Розділів II і III Регламентів, доданих до вищезгаданих Гаазьких конвенцій».

Відповідні уривки з Коментаря Міжнародного комітету Червоного Хреста (МКЧХ), IV Женевська конвенція с. 276 (МКЧХ, О.М. Улер та Г. Курсьєр, ред., 1958, с. 276), звучать так:

? Стаття 47 - Невідчужуваність прав

«... Окупаційна влада продовжує бути зобов`язаною застосовувати Конвенцію в цілому, навіть коли, не зважаючи на норми міжнародного права, вона заявляє під час конфлікту, що анексувала всю або частину окупованої території ...»;

? Стаття 54 - Судді та державні службовці

«Метою вимоги, щоб державні службовці та судді зберігали свій статус до окупації, є забезпечення можливості продовжувати виконувати обов`язки своєї посади, як і раніше, без впливу залякування чи непотрібного втручання. Вони повинні мати достатню незалежність, щоб діяти відповідно до совісті, і не ризикувати бути притягнутими до відповідальності за нелояльність, коли національні органи відновлюють свої права після припинення окупації. Важливо зазначити, що окупація не означає передачу суверенітету і не розриває зв`язки вірності; державні службовці та судді, таким чином, продовжують нести відповідальність за свої дії».

Відповідно, Стаття 43 Гаазьких регламентів накладає на окупаційну владу обов`язок поважати закони, що діють на окупованій території «якщо це не перешкоджає».

Це означає, що окупаційна влада повинна зберігати закони, що діяли на окупованій території (до окупації), і не змінювати чи призупиняти їх або заміняти їх своїм законодавством.

Існуючу правову систему можна змінити лише за «необхідності» (термін, використаний у Статті 3 Проєкту Міжнародної декларації щодо законів і звичаїв війни, Брюссель, 27 серпня 1874 року, на основі якої була створена Стаття 43 Гаазьких регламентів).

Стаття 64 Четвертої Женевської конвенції 1949 року більш точно і детально виражає умови Статті 43 Гаазьких регламентів та грунтовно пояснює концепцію «необхідності».

Так, вона уточнює, що «кримінальні закони окупованої території залишаються в силі» і вказує, що «суди окупованої території продовжують діяти щодо всіх правопорушень, що охоплюються цими законами».

Однак вона дозволяє скасування або призупинення існуючих законів і прийняття нового законодавства лише в наступних виняткових ситуаціях: (i) необхідність окупаційної влади усунути будь-яку пряму загрозу для її безпеки (та безпеки членів і майна окупаційних сил або адміністрації, а також для установ і комунікацій, що використовуються ними), (ii) обов`язок виконувати свої обов`язки за Женевською конвенцією, і (iii) необхідність забезпечення «упорядкованого управління» окупованою територією.

При цьому, виняток «упорядкованого управління» здається більш відкритим поняттям, яке стає більш важливим за умов тривалої окупації.

Важливими в цьому контексті є наступні уривки з коментаря МКЧХ щодо Статті 64 Четвертої Женевської конвенції (див. МКЧХ, Коментар, IV Женевська конвенція, згадана вище, с. 335-36):

[… Ідея безперервності правової системи застосовується до всього права (цивільного та кримінального) на окупованій території ... Немає підстав робити висновок, що органи окупації не зобов`язані також поважати цивільне право країни, або навіть її конституцію.

Слова «кримінальні закони» означають всі правові положення, що стосуються репресії правопорушень: кримінальний кодекс і правила відповідного процесу, додаткові кримінальні закони, закони в суворому сенсі слова, декрети, накази, кримінальні положення адміністративних регламентів, кримінальні положення фінансових законів тощо.

... Ці два винятки є суворо обмеженими. Органи окупації не можуть скасувати чи призупинити кримінальні закони з іншої причини, зокрема, просто для того, щоб привести їх у відповідність з власними правовими концепціями».

2. Друге речення - Судові органи

A. Правило. - Оскільки суди країни продовжують функціонувати, захищені особи будуть судитися своїми звичайними суддями і не повинні зіткнутися з відсутністю розуміння або упередженістю з боку осіб іншої ментальності, традицій чи доктрини.

Продовження діяльності судів означає, що судді повинні мати можливість приймати рішення з повною незалежністю. Органи окупації не можуть, за винятком випадків, зазначених нижче, втручатися в здійснення кримінального правосуддя або вживати заходів проти суддів, які сумлінно застосовують закони своєї країни.

B. Винятки. - Є два випадки, коли органи окупації можуть відступити від цього правила і втрутитися в здійснення правосуддя:

1. Як вже сказано, органи окупації мають право скасувати або припинити дію будь-яких кримінальних положень, що суперечать Конвенції, і таким чином можуть скасувати суди або трибунали, покликані застосовувати нелюдські або дискримінаційні закони.

2. Другий виняток випливає з «необхідності забезпечити ефективне здійснення правосуддя», особливо у випадку відставки суддів, оскільки Стаття 54 надає їм таке право з причин совісті. Окупаційна влада, як тимчасовий власник правової влади, тоді сама несе відповідальність за кримінальну юрисдикцію.

Для цієї мети вона може залучати мешканців окупованої території або колишніх суддів, або створювати суди, що складаються з суддів її власної національності; але в будь-якому випадку застосовувані закони повинні бути кримінальними законами, що діють на території …].

Ідучи далі також, слід зауважити, що ЄСПЛ у рішенні «CASE OF NOVAYA GAZETA AND OTHERS v. RUSSIA» (заява №11884/22 та 161 інша заява, від 11 лютого 2025 року, § 98, джерело: https://hudoc.echr.coe.int/?i=001-241738), посилаючись на рішення у міждержавній справі «CASE OF UKRAINE v. RUSSIA (RE CRIMEA)» (заяви № 20958/14, 38334/18, від 25 червня 2024 року, джерело: https://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-235139), вказав, що застосування російського законодавства в Криму суперечить Конвенції, російське законодавство у цьому випадку не може вважатися «законом» у розумінні та для цілей Конвенції, а тому і втручання у права заявників, яке спричинило їх «засудження» на основі російського законодавства не може вважатися «законним» у розумінні Конвенції.

При цьому, у справі «CASE OF UKRAINE v. RUSSIA (RE CRIMEA)» (заяви № 20958/14, 38334/18, від 25 червня 2024 року, § 942-946 джерело: https://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-235139) ЄСПЛ відмічає таке:

[… 942. У світлі положень міжнародного гуманітарного права (МГП) Суд повинен тлумачити поняття законності («право») згідно з Конвенцією у цій справі. Основним припущенням, яке випливає з норм МГП, є те, що, якщо дії не можуть бути виправдані з посиланням на одну з вузьких винятків, визнаних МГП, то елемент «повторення дій» адміністративної практики (визначений як «накопичення однакових або аналогічних порушень, які є достатньо численними та взаємопов`язаними, щоб не розглядатися як окремі інциденти або винятки, а як модель або система»; див. параграф 261 рішення щодо прийнятності) згідно з різними статтями, на які посилаються, може вважатися «законним» або «відповідним закону» лише в тому випадку, якщо його джерелом є українське право, а не російське право, право «окупанта».

943. Суд зазначає, що уряд відповідача не надав жодних доказів або аргументів щодо застосовності МГП загалом або його значущості чи впливу на застосування та дійсність російського законодавства в Криму. Насправді вони взагалі не посилалися на МГП і не зазначали жодного з винятків, що містяться в ньому.

944. Навіть якщо припустити, що їхнє посилання на «публічний порядок», «національну безпеку» та «безпеку громадян» у контексті скарг за статтею 11 Конвенції (див. параграфи 307 і 310 вище) має бути інтерпретовано з урахуванням вимог статті 43 Гаазьких регламентів, уряд відповідача не надав доказів або пояснень, які могли б продемонструвати, що російська влада була «абсолютно позбавлена» можливості досягти цих цілей на основі «чинних законів країни».

Тим самим уряд відповідача не надав жодного аргументу (або доказу), що заміна українського законодавства на законодавство Російської Федерації була необхідною через те, що перше уявляло «загрозу для [безпеки Криму] або перешкоду для застосування [Четвертої Женевської] Конвенції», як це передбачено статтею 64 Четвертої Женевської Конвенції. Хоча вони підтвердили, що оскаржувані заходи мали юридичну основу в російському праві, вони не пояснили, чому було необхідно замінити попереднє українське законодавство, яке застосовувалося в Криму, на положення російського законодавства. Нарешті, не було подано жодного аргументу, який міг би виправдати посилання на повноваження, надані російській владі статтею 64 § 2 Четвертої Женевської Конвенції, щоб підпорядкувати населення Криму положенням російського законодавства, які були необхідні для виконання своїх зобов`язань відповідно до цієї Конвенції, для підтримки належного управління територією та забезпечення безпеки Російської Федерації, її членів та майна окупаційних сил або адміністрації, а також установ і комунікаційних ліній, які ними використовуються.

Ще один елемент, який слід взяти до уваги, стосується того факту, що те, що сталося в Криму, принаймні після 18 березня 2014 року, було загальним і масштабним заміщенням українського законодавства незалежно від індивідуальних обставин і потенційних потреб існуючого населення Криму або майна, сил безпеки чи адміністрації Російської Федерації або потреби підтримувати належне управління територією. Не менш важливим є те, що держава-відповідач застосувала російське законодавство відразу після підписання «Договору про приєднання», а також прийняття Криму, як частини Російської Федерації, згідно з російським законодавством.

945. Відповідно, немає жодних підстав вважати, що таке масштабне застосування російського законодавства відповідало змінним (соціальним або іншим) потребам місцевого населення. Як зазначено в Коментарі IV МКЧХ до Женевської Конвенції (цит. вище, с. 336), «окупаційні органи не можуть скасувати або призупинити кримінальні закони з будь-якої іншої причини - і, зокрема, не можуть робити це лише для того, щоб привести їх у відповідність до своїх власних правових уявлень».

946. За таких обставин Суд вважає, що, коли держава-відповідач поширила дію свого законодавства на Крим, вона зробила це всупереч Конвенції, тлумаченій з огляду на МГП. Відповідно, російське законодавство не може вважатися «правом» у значенні Конвенції, і будь-яка адміністративна практика, заснована на цьому законодавстві, не може вважатися «законною» або «відповідною закону» …].

Отже, у ключі наведеного, Суд зауважує, що, у контексті окупації Криму, РФ, як окупаційна держава, не мала права втручатися у порядок здійснення правосуддя українськими судами, однак остання цитованих вимог не дотрималась створивши систему судів на території Республіки Крим.

Створення та діяльність органів іноземної держави, у тому числі судової системи, на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим призвели до заходів посилення тимчасової окупації невід`ємної території України.

Тому, враховуючи вказані висновки ЄСПЛ та розділяючи їх, Суд в цій справі констатує, що російське законодавство не може вважатися «правом» у значенні Конвенції, і будь-яка практика, заснована на цьому законодавстві, не може вважатися «законною» або «відповідною закону».

(ііі) дії та вчинки обвинуваченої в період настання вказаних обставин

Відповідно до положень ст. 84 КПК України доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню.

Тобто, докази - це єдність фактичних даних (даних про факти) та їх процесуальних джерел. Фактичні дані - це не факти об`єктивної дійсності, а відомості про них, що утворюють зміст доказів, за допомогою яких встановлюються факти і обставини, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні (див. постанову ККС ВС від 28 березня 2019 року у справі № 154/3213/16).

У той час, як процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів (ч. 2 ст. 84 КПК).

Так, в цій справі відповідно до інформації наданої Службою безпеки України від 29.07.2024 року №62/2/3-714нт на виконання доручення, встановлено, що ОСОБА_6 (дів. Звєрєва), ІНФОРМАЦІЯ_2 , місце народження: АР Крим, м. Красноперекопськ, зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , ІПН: НОМЕР_1 , паспорт громадянина України, серія та номер: НОМЕР_2 , виданий 04.12.2003 Київським РВ Сімферопольського МУ ГУ МВС України в Криму, водійське посвідчення НОМЕР_3 видане ВРЕР ДАІ з обслуговуванням міст Красноперекопськ, Армянськ та Красноперекопського районів, паспорт громадянина України для виїзду закордон не отримувала. Згідно бази даних ДПС України, за останні 5 років остання державний кордон не перетинала та перебуває на ТОТ АР Крим. Крім того, встановлено, що ОСОБА_6 в 2014 році отримала російське громадянство.

Згідно указу Президента України від 24 квітня 2012 року №286/2012 «Про призначення суддів» ОСОБА_6 призначена на посаду судді Красноперекопського міськрайонного суду Автономної Республіки Крим строком на п`ять років.

Відповідно до рішення Вищої ради юстиції від 24 грудня 2015 року № 1206/0/15-15 про внесено Президентові України подання про звільнення судді Красноперекопського міськрайонного суду Автономної Республіки Крим ОСОБА_6 за порушення присяги судді.

Указом Президента України від 30 січня 2016 року № 28/2016 ОСОБА_6 звільнено з посади судді Красноперекопського міськрайонного суду Автономної Республіки Крим у зв`язку із порушенням присяги судді.

Згідно відповіді заступника Керівника Офісу Президента України ОСОБА_13 від 16 вересня 2025 року № 15-01/1080, встановлено, що матеріали стосовно припинення громадянства України ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , згідно з поданою нею заяви або внаслідок втрати громадянства України на розгляд Комісії при Президентові України з питань громадянства не надходили.

Згідно протоколу огляду інтернет-видань від 09 серпня 2024 року з додатками до нього у вигляді нормативних актів РФ, слідує, що оглянуто розміщені на офіційному сайті президента РФ нормативні акти цієї країни щодо діяльності судів на території АР Крим, у т.ч. Закони РФ № 6-ФКЗ від 21.03.2014, 154-Ф3 від 23.06.2014.

З федерального Закону РФ № 154-Ф3 від 23.06.2014 «О создании судов российской федерации на территориях Республики Крым и города федерального значения Севастополя и о внесении изменений в отдельные законодательные акты Российской Федерации» вбачається, що створено систему судів на території Республіки Крим.

У цьому ж протоколі огляду зауважується, що на офіційному сайті президента РФ, наявний Указ президента РФ від 19 грудня 2014 року №786, яким ОСОБА_6 призначено на посаду судді «Красноперекопского районного Суда Республики Крым».

При цьому, в протоколі наявні роздруківки судових рішень ОСОБА_6 , що свідчить проте те, що остання активно здійснювала «правосуддя» на підставі законодавства РФ.

Зокрема, це підтверджується рішеннями «Красноперекопского районного Суда Республики Крым», а саме: рішення від 10.01.2016 року у справі № 2-25/17 за позовом особи до Пенсійного фонду РФ про визнання рішення незаконним, де вказаний суд «в составе судьи ОСОБА_6 », керуючись законодавством РФ, позов задовільнила; постановою від 27.12.2016 року в справі №5-1668/2016, де «судья ОСОБА_6 » керуючись законодавством РФ притягнула до адміністративної відповідальності особу за ч. 1 ст. 12.26 КоАП РФ; рішення від 28.12.2016 року справі № 2-2071/16 за позовом «Муниципального унитарного предприятия городского округаКрасноперекопск Республики Крым «ЖЭО» до осіб, третя особа «Управление федеральной миграционной службы по Республики Крым» про визнання особи, такою що втратила право користування житлом, зняття з реєстрації, де вказаний суд «в составе судьи ОСОБА_6 », керуючись законодавством РФ, позов задовільнила; вироком від 15.10.2020 року по справі № 1-203/2020 за обвинуваченням Курбат огли «в составе судьи ОСОБА_6 » керуючись законодавством РФ звільнено від кримінальної відповідальності.

Також в протоколі міститься інформація з офіційного сайту РФ, де зазначено що ОСОБА_6 займає посаду судді та здійснює правосуддя в так званому «Красноперекопском районном Суде Республики Крым».

Відповідно до протоколу огляду від 29 липня 2024 року, встановлено, що ОСОБА_6 зазначена як суддя, яка здійснює правосуддя від імені РФ, її фотографія та коментарі її діяльності на посаді судді, крім того відображені судові рішення в яких остання задокументована як головуючий суддя т.зв. «Республіки Крим».

Згідно протоколу огляду речей та документів від 20 січня 2025 року з додатками до нього у вигляді нормативного акту РФ, слідує, що оглянуто розміщені на офіційному сайті нормативний акт щодо діяльності судів на території АР Крим, а саме «Закон Республики Крым «О мирових судьях Республики Крым» № 61-ЗРК від 01.09.2014 року.

Згідно протоколу огляду інтернет-видань від 30 липня 2025 року з додатками до нього у вигляді нормативного акту РФ, слідує, що відповідно до «Указу Президента РФ «О назначении судей федеральных судов» от 19.12.2014 г. №786» призначено строком на шість років повноважень суддів, в тому числі «судьею Красноперекопского районного ОСОБА_6 ». Крім того, на офіційному сайті «Красноперекопского районного суда Республики Крым» розміщено перелік справ, які перебувають у провадженні судді ОСОБА_6 , серед них цивільні позови та справи про адміністративні правопорушення.

Відповідно протоколу огляду інтернет-видань від 15 січня 2025 рокуз додатками до нього у вигляді нормативного акту РФ «Указ Президента Российской Федерации от 03.03.2022 г. №87 «О назначении судей федеральных судов и о представителях Президента Российской Федерации в квалификационных коллегиях судей Российской Федерации», слідує, що ОСОБА_6 призначено на посаду голови Красноперекопського районного суду в республіці Крим РФ.

V. Оцінка доказів

Поняття доказів та доказування у кримінальному провадженні регламентовано Главою 4 КПК України.

Складовою процесу доказування у кримінальному провадженні є «предмет доказування», який визначається як коло закріплених у законі обставин, що повинні бути встановлені чи спростовані під час доказування у кожному кримінальному провадженні.

У кримінальному провадженні підлягають доказуванню: (1) подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення); (2) винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення; (3) вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також розмір процесуальних витрат (ст. 91 КПК України).

Законодавець в ст. 94 КПК України вказує, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, яке є основою для прийняття процесуальних рішень у кримінальному провадженні (постанови Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 688/788/15-к, від 08 жовтня 2019 року у справі № 195/1563/16-к, від 21 січня 2020 року у справі № 754/17019/17, від 16 вересня 2020 року у справі № 760/23459/17).

Водночас, суд досліджує докази безпосередньо (ч. 1 ст. 23 КПК України).

Саме кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом, позаяк сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених цим Кодексом, що встановлено ст. 22 КПК України, адже вони, в силу ст. 26 КПК України, є вільними у використанні своїх прав у межах та у спосіб, передбачених цим Кодексом.

Отже, у підсумку слід зауважити про таке, щодо доказів вказаних у п. ІV вироку.

а. за критерієм належності та допустимості

Згідно зі ст. 85 КПК України належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів.

Відповідно до ст. 86 КПК України доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом. Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення.

Частина 1 статті 87 КПК України передбачає, що для визнання доказу недопустимим необхідно встановити, що при його отриманні істотно порушені права і свободи людини, гарантовані Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Тоді як частина 2 цієї ж статті визначає, яке саме порушення суд має визнати істотним, істотність порушення прав і свобод у інших випадках має вирішуватися судом, виходячи з обставин порушення та їх впливу на отримання доказів.

Вищеназвані норми закону не передбачають, що будь-яке формальне недотримання вимог кримінального процесуального закону при отриманні доказу автоматично тягне необхідність визнання доказу недопустимим. Натомість закон зобов`язує суд дати оцінку доказу з точки зору його допустимості з урахуванням того, чи було допущене порушення КПК істотним та яким чином воно перешкоджало забезпеченню та реалізації прав і свобод особи (правова позиція, викладена в постанові Верховного Суду від 01 грудня 2020 року у справі № 318/292/18).

Вирішуючи питання про застосування правил ст. 87 КПК України до наданих сторонами доказів, суд виходить з того, що ці положення можуть бути підставою для визнання доказів недопустимими не за будь-якого порушення процесуального закону, а лише у випадку порушення фундаментальних прав і свобод особи, гарантованих у документах, що згадані в цій статті (правова позиція, викладена у постановах ВС від 28 січня 2020 року у справі № 359/7742/17 та від 8 жовтня 2019 року у справі № 639/8329/14-к).

Визнаючи доказ недопустимим відповідно до ч. 2 або ч. 3 ст. 87 КПК України, суд має зазначити, який саме пункт цих положень став підставою для такого рішення. Якщо суд визнає доказ недопустимим з посиланням на частину 1 статті 87 КПК України, він має зазначити, наслідком порушення якого саме фундаментального права або свободи стало отримання цього доказу та хто саме зазнав такого порушення. Обґрунтовуючи наявність такого порушення, суд має послатися на конкретні норми Конституції України та/або міжнародних договорів, якими гарантуються ці права і свободи, і за потреби на практику відповідних органів, уповноважених тлумачити ці норми. Крім того, суд, вирішуючи питання щодо допустимості доказу з точки зору ч.1 ст.87 КПК України, має обґрунтувати, чому він вважає порушення фундаментального права або свободи настільки істотним, щоб зумовити визнання доказу недопустимим (правова позиція, викладена у постанові ВС від 8 жовтня 2019 року у справі №639/8329/14-к).

Тобто, будь-яке процесуальне порушення, допущене в ході збирання доказів, саме по собі не може бути підставою для визнання їх недопустимими. У зв`язку із цим, за наявності процесуальних порушень порядку отримання доказів визнавати їх недопустимими слід лише тоді, коли вони: прямо та істотно порушують права і свободи людини; та/або надають підстави для сумнівів у достовірності отриманих фактичних даних, які не видалося за можливе усунути в ході судового розгляду (правова позиція, викладена у постанові ВС від 06 липня 2021 року у справі №720/49/19).

Повертаючись до обставин даної справи, Суд зауважує, що вважає такий підхід правильним, оскільки він ґрунтується на розумінні, що для прийняття рішення у справі суд має отримати якомога більшу інформацію щодо фактичних обставин, важливих для вирішення справи, забезпечивши сторонам можливість у змагальній процедурі перевірити та заперечити цю інформацію. Виключення доказів, які можуть мати стосунок до важливих фактів справи, є крайнім заходом, який має застосовуватися у разі, якщо іншими засобами неможливо усунути фактори, які перешкоджають забезпеченню справедливого судового розгляду.

Безумовно, істотне порушення фундаментальних прав і свобод особи - отримання доказів внаслідок поганого поводження, порушення права не свідчити проти себе та на правову допомогу захисника тощо - не може бути терпимим у правосудді, і суди мають протистояти таким порушенням для того, щоб органи правопорядку не перетворили такі методи у звичайну практику.

Водночас порушення тих чи інших численних формальностей, які регулюють порядок проведення кримінального розслідування чи окремих процесуальних дій і які жодним чином не зачіпають права і свободи особи, мають оцінюватися виходячи з балансу конкуруючих інтересів: потреби суспільства у розкритті злочину і покаранні злочинця та важливості тих формальностей для забезпечення справедливості розгляду справи в цілому.

Як наслідок слід зазначити, що, вирішуючи питання про застосування правил ст. 87 КПК України до доказів зазначених у блоці (ііі) п. ІV вироку, Суд констатує, що підстав для визнання досліджених доказів неналежними або ж недопустимими не убачає, у світлі такого.

Вказані докази отримані у порядку ст. 93 КПК та у ході слідчої дії - оглядів, відповідно до ст. 223, 237 КПК.

Положення ст. 93 КПК дотримані. При цьому необхідно зважати на те, що згідно з ч. 4 ст. 132 КПК для оцінки потреб досудового розслідування варто враховувати можливість отримати речі й документи, які можуть бути використані під час судового розгляду для встановлення обставин у кримінальному провадженні, без застосування заходу забезпечення кримінального провадження.

Отримання тимчасового доступу до речей, документів і, за наявності підстав для того, розпорядження про надання можливості вилучення речей і документів, обумовлене, за приписами ст. 163 КПК, необхідністю доведення стороною кримінального провадження наявності достатніх підстав вважати, що без такого доступу та вилучення існує реальна загроза зміни або знищення речей чи документів, або таке вилучення необхідне для досягнення мети отримання доступу до речей і документів.

За відсутності таких обставин, тим більше за умови добровільного надання особою, у володінні яких перебувають певні документи, не виникає підстав та умов до звернення з клопотанням до слідчого судді стосовно застосування заходів забезпечення кримінального провадження у виді тимчасового доступу до документів і речей (див. з цього ж питання в т.ч. позицію ККС ВС у постанові від 31 березня 2021 року в справі № 333/1539/16-к).

Вимоги ст. 237 КПК щодо умов огляду дотримано.

При цьому Суд ураховує те, що в постанові від 27 жовтня 2021 року в справі № 759/7443/17 Верховний Суд у т.ч. зауважив, що є безпредметними аргументи захисту в частині того, що протоколи огляду інтернет-ресурсів є недопустимими та неналежними доказами, оскільки здобуті в порядку, не передбаченому КПК (не встановлено офіційного існування інтернет-ресурсів їх власників та користувачів, а також відповідальних осіб за розміщення інформації на них і її перевірку), та не підтверджують існування рішень, за якими можливо ідентифікувати особу обвинуваченого.

Відповідно до ч. 1 ст. 223 КПК слідчими (розшуковими) діями є дії, спрямовані на отримання (збирання) доказів або перевірку вже отриманих доказів у конкретному кримінальному провадженні.

Згідно з ч. 1 ст. 237 КПК з метою виявлення та фіксації відомостей щодо обставин вчинення кримінального правопорушення слідчий, прокурор проводять огляд місцевості, приміщення, речей та документів.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, на підтвердження винуватості обвинуваченого суди посилалися, зокрема, на протокол огляду сайтів «судових органів Республіки Крим» і протокол огляду інтернет-видань, відповідно до якого оглянуто розміщені на офіційних сайтах президента РФ та верховного суду РФ нормативні акти цієї країни щодо діяльності судів на території АР Крим.

Цими протоколами було встановлено, що обвинувачена був чинним «суддею» РФ і активно здійснював правосуддя, що підтверджується, зокрема, постановленими на підставі законодавства РФ за його участі «судовими рішеннями».

Підстав для визнання вищевказаних протоколів, якими здійснено огляд інтернет-сайтів та офіційного сайту президента РФ і ВС РФ недопустимими і неналежними доказами Верховний Суд не вбачає, оскільки це офіційні інтернет-сайти органів державної влади рф, загальнодоступні в мережі Інтернет.

Огляд зазначених інтернет-сайтів здійснено слідчим з дотриманням вимог ст. 237 КПК та зафіксовано (за допомогою функцій скріншоту та друку) зміст відображеної у них, як електронних документах, інформації, що підтверджує існування обставин, які підлягають доказуванню у цьому кримінальному провадженні.

Водночас Суд в цій справі надходить тотожних висновків, що і ВС у справі № 759/7443/17, адже як слідчі дії є тотожними, так і з`ясовані обставини у ході їх проведення, та й сам спосіб їх установлення.

Так, протоколами було встановлено, що обвинувачена будучи «суддею РФ» активно здійснювала правосуддя, що підтверджується, зокрема, постановленими на підставі законодавства РФ за її участі «судовими рішеннями».

Підстав для визнання вказаних протоколів, якими здійснено огляд інтернет-сайтів та офіційного сайту президента РФ та інших інституцій недопустимими і неналежними доказами Суд не вбачає, оскільки це офіційні інтернет-сайти органів державної влади РФ, загальнодоступні в мережі Інтернет. Огляд зазначених інтернет-сайтів здійснено слідчим з дотриманням вимог ст. 237 КПК та зафіксовано (за допомогою функцій скріншоту та друку) зміст відображеної у них, як електронних документах, інформації, що підтверджує існування обставин, які підлягають доказуванню у цьому кримінальному провадженні.

b. щодо дотримання порядку встановленого КПК України

Також Суд аналізуючи дотримання в цілому порядку визначеного КПК, зауважує, що Верховний Суд у постанові від 20 березня 2018 року в справі № 753 /11828/13-к указав, що у змагальному процесі повинні розглядатися не лише докази, які безпосередньо стосуються фактів справи, а й інші докази, які можуть стосуватися допустимості, достовірності та повноти останніх.

У ракурсі того, що порядок, встановлений КПК (процесуальний порядок, форма, процедура), - це певна послідовність (кроки) прийняття кримінальних процесуальних рішень і здійснення кримінальних процесуальних дій (див. постанову Верховного суду України від 16 березня 2017 року у справі № 671/463/15-к).

У цій справі порядок, встановлений КПК дотримано.

Так, вимоги ст. 481 КПК виконані, адже повідомлення про підозру підписане прокурором у провадженні, що відповідає КПК, оскільки, у той період, обвинувачена була уже звільнена з посади судді.

Дотримано положення ст. 216 КПК.

В частині розшуку, то слід відмітити, що згідно з п. 20-1 Розділу ХІ «Перехідні положення» КПК можливо виділити три категорії підозрюваних, окрім неповнолітнього, стосовно яких могло здійснюватися спеціальне досудове розслідування на підставі ухвали слідчого судді у кримінальному провадженні щодо зазначеного у цьому пункті переліку злочинних діянь, у тому числі щодо злочину, передбаченого ст. 111 КК, а саме: підозрюваного, який переховується від органів слідства та суду з метою ухилення від кримінальної відповідальності та оголошений у міждержавний та/або міжнародний розшук; підозрюваного, який понад шість місяців переховується від органів слідства та суду з метою ухилення від кримінальної відповідальності; підозрюваного, стосовно якого наявні фактичні дані, що він перебуває за межами України, на тимчасово окупованій території України або в районі проведення антитерористичної операції.

Відповідно, для здійснення спеціального досудового розслідування стосовно підозрюваного, який перебуває на тимчасово окупованій території України, не ставилася вимога щодо оголошення цього підозрюваного у міждержавний та/або міжнародний розшук.

При цьому, виходячи з міжнародно-правових актів та національного законодавства, тимчасова окупація частини території України внаслідок збройної агресії РФ не змінює статусу АР Крим, що залишається територією суверенної держави Україна.

Разом з тим слідчий суддя Заводського районного суду міста Миколаєва під час розгляду клопотання прокурора про надання дозволу на здійснення спеціального досудового розслідування встановив, що за наявними фактичними даними підозрювана постійно перебуває на тимчасово окупованій території України - в АР Крим.

А тому Суд вважає, що у цьому кримінальному провадженні здійснення спеціального досудового розслідування стосовно підозрюваної, котра постійно перебувала на тимчасово окупованій території України - в АР Крим, без оголошення її в міжнародний розшук відповідає приписам пункту 20-1 Розділу ХІ «Перехідні положення» КПК та не може свідчити про порушення гарантій щодо заборони дискримінації згідно з п. 1 ст. 1 Протоколу № 12 до Конвенції.

Обвинувальний акт складений із дотриманням вимог ст. 291 КПК України, у ньому викладено фактичні обставини кримінального правопорушення, які прокурор вважає встановленими, правова кваліфікація кримінального правопорушення з посиланням на положення закону і статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність та формулювання обвинувачення, а також інші відомості, передбачені ч. 2 вказаної статті.

Копії цього процесуального документа відповідно до приписів ч. 2 ст. 297-5 КПК України були вручені захиснику.

Щодо підсудності, то слід зауважити, що це кримінальне провадження підсудне даному місцевому суду. Так, у зв`язку із неможливістю здійснення правосуддя судами Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, як такими, що розташовані на тимчасово окупованих територіях України, прокурор відділу процесуального керівництва у кримінальних провадженнях слідчих територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Мелітополі, що поширює свою діяльність на Автономну Республіку Крим та місто Севастополь прокуратури Автономної Республіки Крим та міста Севастополя ОСОБА_8 , згідно з вимогами ст. 291, 615 КПК та у відповідності до розпорядження Голови Верховного Суду від 5 липня 2022 року №36/0/9-22, направив обвинувальний акт для розгляду до Дніпровського районного суду міста Києва.

Щодо громадянства України обвинуваченої, то Суд в ключі норм Конституції України, законів України від 18 січня 2001 року № 2235-III «Про громадянство України», від 15 квітня 2014 року № 1207-VII «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» констатує, що обвинувачена продовжуючи з 21 березня 2014 року «правосуддя» до створення і початку діяльності на території АР Крим «судів РФ» та скориставшись переважним правом на заміщення посади судді в утвореному суді РФ фактично отримала за законодавством РФ громадянство РФ як необхідну умову такої діяльності, тобто з боку РФ з 21 березня 2014 року за нею автоматично визнається громадянство РФ і вона своїм правом протягом одного місяця заявити про своє бажання зберегти громадянство України не скористалася. Водночас навіть за вказаним законодавством РФ, залишаючи протягом одного місяця з 21 березня 2014 року можливість зберегти громадянам України на території АР Крим громадянство України та не розповсюджуючи на таких громадян України протягом вказаного місця передбачені законодавством РФ обмеження на заміщення державних посад як на осіб, що мають громадянство іншої країни, РФ визнавало за громадянами України, а отже, і за обвинуваченою з 21 березня по 21 квітня 2014 року не тільки громадянство РФ, а й громадянство України.

Відповідно, ураховуючи приписи зазначених нормативно-правових актів законодавства України Суд вважає, що обвинувачена на час ухвалення вироку залишається громадянкою України незалежно від місця проживання, оскільки примусове автоматичне набуття нею, як громадянином України, яка проживає на тимчасово окупованій території, громадянства РФ не визнається Україною, отже, не може бути підставою для втрати громадянства України.

Набуття громадянства РФ не впливає на зміст правових відносин з Україною, за якими вона визнається лише громадянином України (див. постанову Верховного Суду від 21 грудня 2022 року в справі № 759/5737/17).

с. за критеріями передбаченими ст. 94 КПК України (достатність доказів)

Згідно ч. 1 ст. 92 КПК обов`язок доказування обставин, передбачених ст. 91 цього Кодексу, […], покладається на […] прокурора […].

Відповідно до ст. 94. Оцінка доказів КПК слідує, що суд здійснює таку оцінку за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення, з урахуванням того, що жоден доказ не має наперед встановленої сили.

В постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 688/788/15-к, від 08 жовтня 2019 року у справі № 195/1563/16-к, від 21 січня 2020 року у справі № 754/17019/17, від 16 вересня 2020 року у справі № 760/23459/17 зауважено, що законодавець в ст. 94 КПК вказує, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, яке є основою для прийняття процесуальних рішень у кримінальному провадженні.

Оцінка доказів за внутрішнім переконанням віддзеркалює незалежність суду у здійсненні процесуальних функцій, оскільки за своїм змістом є впевненістю в тому, що судом надано правильну оцінку процесуальним джерелам доказів, засобам доказування і встановленим фактам, і що ухвалений із дотриманням правил ст. 94 КПК висновок щодо питань, які поставлені перед судом в кримінальному провадженні його учасниками, є правильним в контексті стандарту доведення поза розумним сумнівом винуватості (невинуватості) особи у вчиненні інкримінованого кримінального правопорушення.

Такий стандарт доказування передбачає, що сумнів не повинен бути суто умоглядним, а має ґрунтуватися на недоведеності важливих для справи обставин або певних установлених судом обставинах, що дає підстави припускати такий розвиток подій, який суперечить версії обвинувачення.

З іншого боку, для дотримання цього стандарту недостатньо, щоб версія обвинувачення була лише більш вірогідною за версію захисту.

Законодавець вимагає, щоб будь-який обґрунтований сумнів у тій версії події, яку надало обвинувачення, був спростований фактами, встановленими на підставі допустимих доказів, і єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити всю сукупність фактів, установлених у суді, є та версія подій, яка дає підстави для визнання особи винуватою за пред`явленим обвинуваченням.

В цій ситуації, у порядку ч. 1 ст. 92 КПК, прокурор, за наслідками розгляду провадження, обставини визначені ч. 1 ст. 91 цього Кодексу довів поза розумним сумнівом.

Враховуючи зазначене, Суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, у порядку ст. 94 КПК, приходить до висновку про повну доведеність вини обвинуваченої у вчиненні кримінального правопорушення передбаченого ч. 1 ст. 111 КК за обставин, встановлених судом.

У тому числі такі висновки слідують саме з сукупності досліджених доказів судом, в т.ч. сукупності непрямих (стосовно конкретного факту) доказів, які хоча й безпосередньо не вказують на відповідну обставину, але підтверджують її поза розумним сумнівом на основі логічного аналізу їх сукупності та взаємозв`язку.

При формуванні такого підходу Суд ураховує, що в постанові від 07 грудня 2020 року в справі № 728/578/19 Верховний Суд указав, що чинний КПК мне містить заборони щодо встановлення тих чи інших обставин на підставі сукупності непрямих (стосовно конкретного факту) доказів, які хоча й безпосередньо не вказують на відповідну обставину, але підтверджують її поза розумним сумнівом на основі логічного аналізу їх сукупності та взаємозв`язку.

Навпаки, як засвідчує судова практика, доказування тих чи інших обставин злочину досить часто ґрунтується не на основі одного чи кількох прямих доказів, а на аналізі саме сукупності всіх, у тому числі непрямих доказів, на підставі чого й робиться висновок про доведеність поза розумним сумнівом або недоведеність (згідно з цим стандартом доказування) факту вчинення злочину конкретною особою.

Докази вказані у п. ІV цього вироку в своїй сукупності дозволяють сформувати таку картину тогочасних подій у житті обвинуваченої.

Будучи суддею судової влади України, реалізовуючи свій злочинний умисел на вчинення державної зради, особисто взяла участь в утворенні та функціонуванні на території АР Крим системи незаконних органів окупаційної судової влади РФ.

Зокрема, використовуючи власні теоретичні знання і практичні навички, після окупації продовжила здійснювати «правосуддя» на підставі ч. 5 ст. 9 Закону РФ № 6-ФКЗ, як «суддя» суду РФ, керуючись законодавством РФ, в незаконно створеному на тимчасово окупованій території України «судовому органі» РФ до створення та початку діяльності на окупованій території України судів РФ.

Надалі, обвинувачена обійняла посаду голови суду, чим підтвердила особисту згоду сприяти виконанню функцій представника судової влади країни, яка окупувала АР Крим.

Тому, здійснення за таких умов «правосуддя» від імені РФ свідчить про порушення ним вимог ст. 65 Конституції України, присяги судді, оскільки забезпечувало становлення та зміцнення окупаційної влади РФ шляхом утворення та функціонування незаконно створених окупаційних органів судової влади на окупованій території України, виконання функцій представника окупаційної судової влади з метою недопущення контролю української влади на території АР Крим, а відтак надання ним допомоги РФ в проведенні підривної діяльності проти України на шкоду суверенітетові та територіальній цілісності України.

Що стосується періоду незаконної діяльності як «судді», що не охоплюється виявленими органом досудового розслідування та дослідженими судом «судовими рішеннями», ухваленими за участю обвинуваченої, то Суд бере до уваги прямі приписи з цього приводу ст. 1 Закону РФ №6-ФКЗ, юрисдикцію якого для себе визнала остання, за якими, починаючи з 21 березня 2014 року, тобто дати, з якої за законодавством РФ «Республіка Крим» вважається прийнятою до РФ, застосування російського законодавства на анексованій території АР Крим було безапеляційним та обов`язковим, чим вона і послуговувалася з огляду на її подальшу кар`єру в системі правосуддя РФ.

Достатній рівень освіти, спеціальних знань і життєвого досвіду для усвідомлення обвинуваченою фактів активної підривної діяльності РФ проти України шляхом окупації та подальшої анексії території України в АР Крим доводиться об`єктивними даними про її кваліфікаційний рівень підготовки як судді.

Використання ж під час здійснення такого «правосуддя» від імені РФ матеріально-технічної бази суду України, власних теоретичних знань і практичних навичок підтверджується даними згаданих вище «судових рішень» окупаційних органів судової влади про організацію та проведення судових засідань в приміщенні відповідного «суду» та використання під час їх ухвалення інтелектуальних здібностей «суддів» (теоретичних знань, правосвідомості та життєвого досвіду).

На свідомий і добровільний характер дій з надання допомоги РФ в проведенні підривної діяльності на шкоду суверенітетові та територіальної цілісності України, вказує сам характер таких дій, їх послідовність, тривалість у часі та динаміка розвитку.

Так, обвинувачена починаючи з дати призначення на посаду судді РФ не складає своїх повноважень судді в Україні, зокрема, як суддя не вчиняє жодних дій у зв`язку із своєю мовчазною згодою на автоматичне набуття по факту громадянства іншої країни, продовжує здійснювати «правосуддя» як «суддя» суду РФ, керуючись при цьому матеріальним та процесуальним правом іноземної держави, бере успішно участь у конкурсі на зайняття посади «судді», процедура якого передбачає свідоме складання окремих документів та добровільне подання персональних особистих даних про себе та членів своєї сім`ї, та в подальшому здійснює «правосуддя» на цій посаді.

На переконання Суду обвинувачена не була позбавлена можливості подати відповідну заяву про звільнення засобами електронного зв`язку або безпосередньо прибути на не окуповану частину території України.

Як наслідок в підсумку Суд констатує, що цими процесуальними джерелами доказів, у розумінні ст. 84 КПК, в їх сукупності, підтверджуються обставини регламентовані ст. 91 того ж Кодексу.

При цьому, Суд поважає права і свободи громадян, зокрема право на працю та на вільний вибір місця свого проживання, право на зміну громадянства, однак констатує, що обвинувачена, як суддя, отже публічна особа, що наділена правом приймати доленосні рішення від імені держави, а у зв`язку з цим і особливими гарантіями незалежності, мала б розраховувати на те, що і від неї вимагатимуть поважливого ставлення до права. При цьому вибір обвинуваченої залишитися проживати на тимчасово окупованій території України, навіть змінити громадянство, сам по собі не розглядається судом як підстава для кримінального переслідування. Однак Суд визнає принциповим те, що обвинувачена у зв`язку з такими рішеннями не склала повноважень судді держави, яку раніше представляла і здійснювати правосуддя від імені якої надалі відмовився, а навпаки, маючи цей статус, розпочала здійснювати «правосуддя» від імені держави, яка тим часом окупувала та анексувала частину території України.

Крім того, Суд зазначає, що обвинувачена, маючи громадянські права, може не підтримувати політичного режиму країни, у якій проживає, працевлаштуватися на території іншої країни тощо, але вона при цьому не має права шкодити суверенітетові та територіальній цілісності України чи надавати іноземній державі будь-яку допомогу в проведенні підривної діяльності проти України на шкоду таким цінностям, тим більше будучи суддею.

VІ. Формулювання обвинувачення із зазначенням місця, часу, способу вчинення та наслідків кримінального правопорушення, форми вини і його мотивів

Отже, враховуючи встановлені за наслідками цього судового розгляду, на підставі досліджених доказів, обставини Суд визнає доведеним, що ОСОБА_6 , будучи громадянкою України, мешканкою Автономної Республіки Крим, з власної ініціативи вирішила надати допомогу в проведенні підривної діяльності Російської Федерації проти України.

Так, реалізовуючи свій злочинний умисел, направлений на вчинення державної зради, ОСОБА_6 , будучи громадянкою України вчинила державну зраду, тобто діяння, умисно вчинене громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, а саме: надання іноземній державі та її представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України.

Реалізовуючи свій злочинний умисел, направлений на вчинення державної зради, з метою заподіяння шкоди територіальній цілісності України та становлення і зміцнення окупаційної влади, сприяння окупаційним органам влади у придушенні спротивів окупації півострова з боку громадян України на території Автономної Республіки Крим та у впровадженні практики переслідування осіб, що перебувають під захистом в порушення вимог ст. 65 Конституції України, якою передбачено обов`язок громадян України захищати, незалежність та територіальну цілісність України, порушуючи присягу судді в частині неупередженого, незалежного, справедливого та кваліфікованого здійснення правосуддя від імені України, керуючись принципом верховенства права, підкоряючись лише закону, та не вчинення дій, що порочать звання судді або підривають авторитет правосуддя, громадянка України ОСОБА_6 , будучи призначеною відповідно до Указу Президента України від 24.04.2012 № 286/2012 на посаду судді Красноперекопського міськрайонного суду Автономної Республіки Крим, маючи достатній рівень освіти, спеціальних знань, життєвого та професійного досвіду для розуміння факту здійснення підривної діяльності проти України представниками у тому числі незаконно утворених судових органів та органів державної влади Російської Федерації та неможливість відправлення правосуддя на підставі законодавства іноземної держави, бажаючи допомогти в проведенні цієї підривної діяльності та зробити свій особистий внесок в утворення та функціонування в Автономній Республіці Крим системи незаконних судових органів Російської Федерації, вчинила дії щодо надання допомоги у здійсненні підривної діяльності проти України.

Зокрема, достовірно знаючи про тимчасову окупацію Російською Федерацією з 20 лютого 2014 року території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, ОСОБА_6 , будучи громадянкою України, в порушення вимог Конституції та Законів України, маючи тривалий стаж роботи суддею, а тому розуміючи і усвідомлюючи незаконність дій Верховної Ради Автономної Республіки Крим і Російської Федерації щодо приєднання території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя до складу Російської Федерації, усвідомлюючи, що так званий «Красноперекопский районный суд Республики Крым», відповідно до положень ст. 64 Конвенції є незаконно створеним органом, діючи добровільно та умисно на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності України, бажаючи допомогти іноземній державі та її представникам у проведенні підривної діяльності проти України, з метою зміцнення та посилення заходів тимчасової окупації території Автономної Республіки Крим, діючи в інтересах Російської Федерації, перебуваючи в м. Красноперекопськ по вул. Генерала Захарова, 3-А Автономної Республіки Крим упродовж березня - грудня 2014 року продовжила роботу у складі незаконного органу судової влади Російської Федерації на території Автономної Республіки Крим на посаді так званих «громадян, які заміщають посади суддів судів, що діють на територіях Республіки Крим та міста федерального значення Севастополя», внаслідок чого у подальшому Указом Президента Російської федерації від 19.12.2014 № 786 «О назначении судей федеральных судов» була призначена на посаду судді незаконно утвореного «Красноперекопского районного суда Республики Крым», чим надала допомогу представникам іноземної держави у переході судової системи України, яка діяла на території півострова Крим, на відправлення правосуддя відповідно до ч. 5 ст. 9 Федерального Конституційного Закону Російської Федерації від 21.03.2014 № 6-ФКЗ «О принятии в Российскую Федерацию Республики Крым и образовании в составе Российской Федерации новых субъектов - Республики Крым и города федерального значения Севастополя» та на підставі законодавства іноземної держави - Російської Федерації.

Продовжуючи свою злочинну діяльність щодо надання допомоги іноземній державі у проведенні підривної діяльності проти України шляхом придушення спротивів окупації півострова з боку громадян України на території Автономної Республіки Крим, посилення заходів тимчасової окупації півострова та впровадженні практики переслідування осіб, що перебувають під захистом, громадянка України ОСОБА_6 , діючи добровільно та умисно на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності України, в порушення вимог Конституції та Законів України, маючи тривалий стаж роботи суддею, а тому достовірно знаючи та усвідомлюючи незаконність своїх дій, розуміючи незаконність дій окупаційної влади, незаконність застосування на території України законодавства Російської Федерації, перебуваючи в приміщенні так званого «Красноперекопского районного суда Республики Крым» по вул. Генерала Захарова, 3-А в м. Красноперекопськ, діючи в інтересах Російської Федерації, керуючись нормами законодавства Російської Федерації: 10.01.2016, більш точний час органом досудового розслідування не встановлено, винесла рішення у цивільній справі № 2-2006/2016 про визнання незаконним рішення та зобов`язанні вчинити певні дії; 27.12.2016, більш точний час органом досудового розслідування не встановлено, винесла постанову у справі про адміністративне правопорушення № 5-1668/2016 про притягнення особи до відповідальності за ч. 1 ст. 12.26 КоАП РФ; 28.12.2016, більш точний час органом досудового розслідування не встановлено, винесла рішення у цивільній справі № 2-2071/2016 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням; 15.10.2020, більш точний час органом досудового розслідування не встановлено, винесла постанову у кримінальній справі № 1-203/2020 за обвинуваченням особи у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 159 УК РФ, чим надала допомогу представникам іноземної держави у переході судової системи України, яка діяла на території півострова Крим, на відправлення правосуддя на підставі законодавства іноземної держави - Російської Федерації.

Крім цього, продовжуючи свої злочинні дії, направлені на проведення підривної діяльності проти України, ОСОБА_6 з грудня 2014 року по березень 2022 року продовжує свою роботу в незаконно створених на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим судових органах, де в подальшому Указом Президента Російської федерації від 03.03.2022 № 87 «О назначении судей федеральных судов и о представителях Президента Российской Федерации в квалификационных коллегиях судей субъектов Российской Федерации» призначена на посаду голови так званого «Красноперекопского районного суда Республики Крым».

Указаними діями ОСОБА_6 надала допомогу іноземній державі та її представникам у переході судів Автономної Республіки Крим на відправлення правосуддя на підставі законодавства іноземної держави - Російської Федерації, сприяння окупаційним органам влади у придушенні спротивів окупації півострова з боку громадян України на території Автономної Республіки Крим та допомога у впровадженні практики переслідування осіб, що перебувають під захистом призвели до забезпечення належного функціонування незаконно створених судових органів та посилили заходи тимчасової окупації півострова.

VІІ. Стаття (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність, що передбачає відповідальність за кримінальне правопорушення, винним у вчиненні якого визнається обвинувачен ий

При кваліфікації дій обвинуваченої, Суд враховує, що Верховний Суд у постанові від 05 квітня 2018 року в справі № 658/1658/16-к зазначає, що кваліфікація злочину - кримінально-правова оцінка поведінки (діяння) особи шляхом встановлення кримінально-правових (юридично значущих) ознак, визначення кримінально-правової норми, що підлягає застосуванню, і встановлення відповідності ознак вчиненого діяння конкретному складу злочину, передбаченому КК, за відсутності фактів, що виключають злочинність діяння.

За своєю суттю і змістом кваліфікація злочинів завжди пов`язана з необхідністю обов`язкового встановлення і доказування кримінально-процесуальними і криміналістичними засобами двох надзвичайно важливих обставин: 1) факту вчинення особою (суб`єктом злочину) суспільно небезпечного діяння, тобто конкретного акту її поведінки (вчинку) у формі дії чи бездіяльності; 2) точної відповідності ознак цього діяння ознакам складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК.

Склад кримінального правопорушення - це сукупність встановлених у кримінальному законі юридичних ознак (об`єктивних і суб`єктивних), що визначають вчинене суспільно небезпечне діяння як злочинне.

Обов`язковими (універсальними) елементами складу будь-якого кримінального правопорушення є: 1) об`єкт кримінального правопорушення; 2) об`єктивна сторона кримінального правопорушення; 3) суб`єктивна сторона кримінального правопорушення; 4) суб`єкт кримінального правопорушення.

Об`єкт кримінального правопорушення - це те, на що завжди посягає кримінальне правопорушення і чому воно завжди заподіює певної шкоди. Це ті суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом.

Об`єктивна сторона - зовнішня сторона діяння, яка виражається у вчиненні передбаченого законом діяння (дії чи бездіяльності), що заподіює чи створює загрозу заподіяння шкоди об`єкту кримінального правопорушення.

Суб`єктом кримінального правопорушення є фізична осудна особа, яка вчинила кримінальне правопорушення у віці, з якого відповідно до КК може наставати кримінальна відповідальність (ч. 1 ст. 18 КК, див. постанову Об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 16 січня 2023 року в справі №761/37225/20).

В цьому випадку слід врахувати, що ч. 1 ст. 111 КК у собі передбачає відповідальність за державну зраду, тобто діяння, умисно вчинене громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України: […] надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України.

Термін «підривна діяльність» вживається в Декларації Генеральної Асамблеї ООН про недопустимість інтервенції та втручання у внутрішні справи держав від 09 грудня 1981 року № 36/103, Декларації Генеральної Асамблеї ООН про неприпустимість втручання у внутрішні справи держав, обмеження їх незалежності й суверенітету від 21 грудня 1965 року № 2131 (ХХ) та інших й в ключі з позицією Верховного Суду викладеною в постанові від 06 грудня 2021 року у справі № 756/4855/17, дає можливість в своїй сукупності констатувати, що він (термін «підривна діяльність»), у контексті положень ст. 111 КК України, визнає підривною діяльністю дії спрямовані на підрив основ національної безпеки України та завдання істотної шкоди суверенітетові, територіальній цілісності, недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України.

Суд в цій справі додатково зауважує, що надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги у проведенні підривної діяльності проти України полягає у сприянні їх можливим чи дійсним зусиллям заподіяти шкоду державній безпеці України.

Підривною слід визнавати будь-яку діяльність яка створює загрози національній безпеці України.

Слова «на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України» визначають суб`єктивну спрямованість дій винного і не є характеристикою суспільне небезпечних наслідків діяння.

Факт заподіяння вказаної шкоди не має значення для кваліфікації діяння за ст. 111 КК.

При цьому мотив, тобто внутрішнє спонукання, рушійна сила кримінально караного вчинку людини, що визначає його зміст і допомагає більш глибоко розкрити психічне ставлення особи до вчиненого, як правильно зазначив місцевий суд, не є визначальною ознакою для кваліфікації конкретного діяння за ст. 111 КК.

З об`єктивної сторони, державна зрада характеризується наданням іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги у проведенні підривної діяльності проти України, полягає у сприянні їх можливим чи дійсним зусиллям заподіяти шкоду національній безпеці України. Види підривної діяльності проти України можуть бути різноманітними. Різний вигляд може мати і допомога у проведенні такої діяльності. Вона може надаватися шляхом організації, чи виконання конкретного злочину, схиляння до державної зради інших осіб, усунення перешкод для вчинення певних діянь тощо.

У цьому випадку, Суд враховув, що згідно вимог Конституції України кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України.

ОСОБА_6 є громадянкою України. Разом з тим, вона не дотрималася Конституції України та законів України, й вчинила дії, котрі визнані судом доведеними з числа вказаних у п. VІ вироку. Тобто, вона, як громадянка України, не будучи у встановленому законами України порядку звільненою з посади судді в Україні, як «суддя» незаконно створеного «суду» здійснювала «правосуддя» на окупованій території України від імені іноземної держави - РФ, керуючись її матеріальним та процесуальним правом, а з призначенням на посаду відповідно до Указу президента РФ, прийняла на себе на окупованій території України повноваження судді іншої держави - РФ, яка окупувала та незаконно анексувала цю територію.

З огляду на наведене та у світлі формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, Суд кваліфікує дії ОСОБА_6 за ч. 1 ст. 111 КК України, як державна зрада, тобто діяння, умисно вчинене громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканості України, а саме надання іноземній державі та її представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України.

Підстав для виходу за межі висунутого обвинувачення, чи його зміни, у відповідності до ч. 3 ст. 337 КПК України, Суд не вбачає, оскільки в ході судового розгляду обставин, які б перешкоджали ухваленню справедливого судового рішення та захисту прав людини і її основоположних свобод не встановлено.

Також, не можливо оминути того, що в постанові від 21 грудня 2022 року в справі № 759/5737/17 Верховний Суд зауважив, що контексті положень ст. 111 КК України підривною діяльністю є дії іноземних держав, іноземних організацій або їх представників, спрямовані на підрив основ національної безпеки України та завдання істотної шкоди суверенітетові, територіальній цілісності, недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України.

Отже, Верховний Суд робить висновок, що застосування ст. 111 КК України в таких випадку є передбачуваним й не протирічить вимогам ст. 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

З вказаною позицією ВС у справі № 759/5737/17 погоджується і Суд в цій справі, оскільки, як уже зауважено судом, вказаний термін («підривна діяльність») давно застосовується в міжнародному праві та його визначення розкривається в науковій доктрині, зокрема, термін «підривна діяльність» вживається в вище вказаних Деклараціях Генеральної Асамблеї Організації Об`єднаних Націй та інших.

Водночас, Суд деталізує, що висунуте обвинувачення в тій частині, що обвинувачена, згідно Указу Президента України № 286/2012 від 24 квітня 2012 року була призначена на посаду судді Красноперекопського міськрайонного суду Автономної Республіки Крим сроком на п`ять років.

Така деталізація не впливає на характер, об`єм та суть висунутого обвинувачення, відповідно і не порушує право на захист особи, позаяк вказані неточності містять характер описок.

VІІІ. Покарання

Вирішуючи питання про обрання міри покарання обвинуваченій Суд, відповідно до ст. 65 КК України, враховує ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного та обставини, що пом`якшують та обтяжують покарання.

Те, що згідно ст. 50 КК України, покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами.

З урахуванням того, що за ч. 2 ст. 61 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер та, що Конституційний Суд України в рішенні від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004, досліджуючи принцип індивідуалізації юридичної відповідальності, зазначив таке: […] призначене судом покарання повинно відповідати ступеню суспільної небезпеки злочину, обставинам його вчинення та враховувати особу винного, тобто бути справедливим.

Згідно з принципом індивідуалізації юридичної відповідальності при призначенні покарання суд має враховувати обставини справи (як ті, що обтяжують, так і ті, що пом`якшують покарання) щодо всіх осіб незалежно від ступеня тяжкості вчиненого злочину […] (абзаци сьомий, восьмий підпункту 4.2 пункту 4 мотивувальної частини) .

Окремим виявом справедливості є відповідність покарання вчиненому злочину, адже покарання за злочин повинно бути домірним злочину (див. те ж рішення КС України, п. 69 постанови Великої Палати Верховного Суду від08 липня 2020 року в справі № 1-42/2004).

Даний принцип (індивідуалізації юридичної відповідальності) має виявлятись не лише в притягненні до відповідальності особи, винної у вчиненні правопорушення, а й у призначенні їй виду та розміру покарання з обов`язковим урахуванням характеру вчиненого протиправного діяння, форми вини, характеристики цієї особи, можливості відшкодування заподіяної шкоди (див. рішення Конституційного Суду України від 15 червня 2022 № 4-р(II)/2022 року).

Отже, принцип домірності зобов`язує суд у кожному конкретному випадку домірно застосовувати види покарання та (або) інші заходи кримінально-правового характеру з огляду на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та низку інших фактів і обставин (п. 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30 червня 2022 року № 1-р/2022).

Відповідно покарання, як захід державного реагування на осіб, котрі вчинили кримінальне правопорушення, є головною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності, роль і значення якого багато в чому залежать від обґрунтованості його призначення і реалізації, адже застосування покарання є одним із завершальних етапів кримінальної відповідальності, на якому суд вирішує питання, визначені ч. 1 ст. 368 КПК, та яке виступає правовим критерієм, показником негативної оцінки як самого правопорушення, так і особи, котра його вчинила.

Покарання завжди має особистий, індивідуалізований характер, а його призначення і виконання можливе тільки щодо особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення. При цьому призначення необхідного і достатнього покарання певною мірою забезпечує відчуття справедливості як у потерпілого, так і суспільства (див. постанову Верховного Суду від 10 червня 2020 року в справі № 161/7253/18).

В цій ситуації, обставин, що пом`якшують покарання або ж обтяжують його, відповідно до ст. 66, 67 КК України, не встановлено.

Водночас, Суд враховує, що обвинувачена раніше не судима, спосіб життя (див. дані установочної частині цього рішення); позицію сторони обвинувачення щодо необхідної міри покарання; відношення обвинуваченої до вчиненого (не складання повноважень судді держави, яку раніше засуджена представляла від імені якої надалі відмовилася здійснювати правосуддя, апріорі експлуатуючи свій статус, розпочала здійснювати «правосуддя» від імені держави, яка окупувала та анексувала частину території України), ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, а саме: класифікацію за ст. 12 КК, особливості й обставини вчинення: форму вини, мотив і мету, спосіб, стадію вчинення, характер і ступінь тяжкості наслідків, що настали; поведінку під час та після вчинення злочинних дій та вважає за необхідне призначити покарання, в силу ст. 5 КК України, у межах санкції частини першої статті 111 КК України у виді позбавлення волі з додатковим покаранням у виді конфіскації майна та позбавлення права займати певні посади.

Підстав для звільнення від відбування покарання у виді позбавлення волі з випробуванням, у відповідності до вимог ст. 75 КК України, або ж застосування ст. 69 КК України, чи норм ст. 69-1 КК України до обвинуваченої, Суд не знаходить, у зв`язку з відсутністю передумов за яких дані правові норми мають змогу бути застосовані, та оскільки однозначно переконаний в тому, що відповідно до вимог ч. 2 ст. 65 КК України, визначена даним вироком міра покарання є достатньою для виправлення обвинуваченої та попередження нових кримінальних правопорушень.

Щодо «позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю», то слід зауважити, що Об`єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду в постанові від 04 вересня 2023 року в справі №404/2081/22 зазначила, що згідно з положеннями ст. 55 КК у випадку, коли санкцією відповідної частини статті Особливої частини КК передбачено можливість призначення особі додаткового покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, суд, визнаючи особу винуватою у вчиненні відповідного кримінального правопорушення, має право призначити таке додаткове покарання незалежно від того, чи обвинувачений обіймав певну посаду або займався певною діяльністю на час вчинення кримінального правопорушення.

Власне, враховуючи дані про особу винної та характер обвинувачення за ст. 111 КК України, Суд вбачає необхідним застосування додаткового покарання саме у виді позбавлення права займати посади в органах державної влади строком на 3 (три) роки.

Щодо конфіскації майна, то слід враховувати, що згідно положень ч. 2 ст. 59 КК покарання у виді конфіскації майна встановлюється, зокрема, за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини, і може бути призначене лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині Кримінального кодексу.

Враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, його тривалість, а також дані про особу обвинуваченої, Суд вважає за необхідне призначити додаткове покарання у виді конфіскації всього належного їй майна. Окрім цього, враховується фактор, котрий не можливо оминути, а саме: нескладання повноважень судді держави, яку представляла, від імені якої надалі відмовився здійснювати правосуддя, а експлуатуючи свій статус, почала здійснювати «правосуддя» від імені держави, яка окупувала та анексувала частину території України.

Дане покарання на переконання суду, відповідатиме його меті, гуманності, справедливості і не потягне за собою порушення засад виваженості, що включає наявність розумного балансу між охоронюваними інтересами суспільства та правами особи, яка притягується до кримінальної відповідальності через призму того, що втручання держави в приватне життя особи повинно спрямовуватись на досягнення справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та потребою захисту основоположних прав особи, - воно має бути законним (несвавільним), пропорційним (не становити надмірного тягаря для особи).

Таке покарання перебуває у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винного адже справедливість розглядається як властивість права, виражена, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому порушенню, в той час, як покарання завжди призначається як відповідний захід примусу держави за вчинений злочин, виконує виправну функцію і водночас запобігає вчиненню нових злочинів як самим засудженим, так і іншими особами, зокрема, індивідуалізація покарання ґрунтується на прогностичній діяльності суду, з урахуванням того, що оптимальним орієнтиром такої діяльності є визначення покарання в тому обсязі, який був би достатнім для досягнення найближчої мети покарання - виправлення засудженого (див. постанову ВС від 10 червня 2020 року в справі № 161/7253/18), що власне і має місце, в цій ситуації, при застосуванні наведеного судом покарання щодо особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення.

ІХ. Інші рішення щодо питань, які вирішуються судом

Строк відбуття покарання обвинуваченій слід обчислювати з моменту затримання в порядку виконання даного вироку.

Строк додаткового покарання у виді позбавленням права обіймати посади в органах державної влади обчислювати з моменту відбуття основного покарання у виді позбавлення волі.

Питання речових доказів вирішено згідно ст. 100 КПК України.

На підставі викладеного та керуючись статтями 368-371, 373-374, 376 Кримінального процесуального кодексу України, Суд

у х в а л и в :

ОСОБА_6 визнати винуватою у пред`явленому обвинуваченні за частиною першою статті 111 Кримінального кодексу України та призначити їй покарання у виді позбавлення волі на строк 12 (дванадцять) років з конфіскацією майна, з позбавленням права обіймати посади в органах державної влади строком на 3 (три) роки.

Строк відбуття покарання ОСОБА_6 обчислювати з моменту затримання в порядку виконання вироку.

Строк додаткового покарання у виді позбавленням права обіймати посади в органах державної влади обчислювати з моменту відбуття ОСОБА_6 основного покарання у виді позбавлення волі.

Вирок може бути оскаржено до Київського апеляційного суду через Дніпровський районний суд міста Києва протягом 30 (тридцяти) днів з дня його проголошення.

Копію судового рішення негайно після його проголошення учасникам судового провадження та не пізніше наступного дня після ухвалення надіслати учаснику судового провадження, який не був присутнім в судовому засіданні. Копію вироку, яка підлягає врученню ОСОБА_6 , вручити захиснику, а інформацію про вирок опублікувати в газеті «Голос України» та на офіційному веб-сайті суду відповідно до вимог статті 323 Кримінального процесуального кодексу України.

Головуючий суддя ОСОБА_1