Рішення від 07 вересня 2026 р. у справі №904/5021/25 — Господарський суд Дніпропетровської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Володимира Винниченка 1, м. Дніпро, 49505

E-mail: inbox@dp.arbitr.gov.ua, тел. (056) 377-18-58, fax (056) 377-38-63

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08.09.2026м. ДніпроСправа № 904/5021/25

за позовом Першого заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури, м. Дніпро в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради, м. Дніпро

до Товариства з обмеженою відповідальністю "АМС Плюс", м. Дніпро

про розірвання договору оренди земельної ділянки та її повернення

Суддя Ліпинський О.В.

Секретар судового засідання Акімова А.Д.

Представники:

прокурор Камлер А.В.

від позивача Терещенко А.В.

від відповідача Есаулов В.О.

СУТЬ СПОРУ:

Перший заступник керівника Дніпропетровської обласної прокуратури звернувся до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради (далі Позивач), за змістом якого просить розірвати укладений між Позивачем (Орендодавець) та ТОВ “АМС Плюс” (Відповідач, Орендар) договір оренди землі від 05.10.2007 року та зобов`язати Відповідача повернути Позивачу земельну ділянку загальною площею 10,570 га, кадастровий номер 1210100000:03:149:0055.

Ухвалою від 09.09.2025 відкрито провадження у справі 904/5021/25, розгляд справи ухвалено здійснювати за правилами загального позовного провадження.

Розпорядженням керівника апарату суду від 04.03.2026, у зв`язку з відрахуванням судді Золотарьової Я.С. зі штату суду, призначено повторний автоматизований розподіл справи № 904/5021/25, за результатами якого справу передано на розгляд судді Ліпинському О.В.

Ухвалою від 05.03.2026 справу прийнято до провадження суддею Ліпинським О.В.

Як убачається зі змісту позовної заяви, заявлені вимоги прокурор обґрунтовує тим, що згідно інформації Головного управління ДПС у Дніпропетровській області, відповідно до наданих Відповідачем податкових декларацій з орендної плати за земельну ділянку площею 10,570 га, кадастровий номер 1210100000:03:149:0055, задекларовано податкові зобов`язання на 2021 рік у сумі 1 410 716,59 грн. Податкові декларації з орендної плати за землю на 2022-2025 роки товариством не подавалися. За неподання податкових декларацій за відповідний період у відповідності до вимог ст. 120 ПК України застосовані штрафні санкції. Згідно з даними інформаційно-комунікаційних систем контролюючого органу встановлено, що ТОВ “АМС Плюс” в 2021 році сплачено 1 410 716,64 грн. орендної плати за землю, в 2022 році - 117 559,67 грн., в 2023 році - 0,00 грн., в 2024 році 1020,00 грн., в січні-серпні 2025 - 0,00 грн.

За доводами Прокурора, враховуючи наведену інформації ГУ ДПС у Дніпропетровській області, у Відповідача наявний значний борг по сплаті орендної плати за оренду земельної ділянки площею 10,570 га, кадастровий номер 1210100000:03:149:0055, що є порушенням істотних умов договору оренди землі, та як наслідок, є підставою для розірвання договору в судовому порядку згідно ч. 2 ст. 651 ЦК України та п. “д” ч. 1 ст. 141 ЗК України.

Позивач у наданих суду письмових поясненнях підтримав позов Прокурора в повному обсязі, зазначив, що данні ГУ ДПС у Дніпропетровській області щодо несплати Відповідачем орендних платежів за землю в 2023 та 2025 роках, є підставою для розірвання спірного договору оренди земельної ділянки на підставі ч. 2 ст. 651 ЦК України та п. “д” ч. 1 ст. 141 ЗК України.

Відповідач проти задоволення заявлених вимог заперечував, посилаючись на те, що відомості ДПС України, якими Прокурор та Позивач обґрунтовують заявлені вимоги, не підтверджують наявність систематичної несплати орендних платежів за землю, та відповідно не можуть бути доказами в підтвердження обставин, що дають підстави для розірвання договору в порядку ч. 2 ст. 651 ЦК України та п. “д” ч. 1 ст. 141 ЗК України.

04.08.2026 року суд закрив підготовче провадження та призначив справу до розгляду по суті в засіданні на 25.08.2026 року.

В судовому засіданні 25.08.2026 оголошувалася перерва до 08.09.2026 згідно ст.. 213 ГПК України.

В порядку ст.ст. 233, 240 ГПК України, в судовому засіданні 08.09.2026 оголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення, складання повного рішення відкладено на строк до десяти днів із дня закінчення розгляду справи.

Розглянувши матеріали справи у відкритому судовому засіданні, дослідивши подані докази, господарський суд, -

ВСТАНОВИВ:

Як убачається з матеріалів справи, 05.10.2007 року між Позивачем (Орендодавцем) та Відповідачем (орендарем) укладено договір оренди землі, згідно умов якого Орендодавець передав, а Орендар прийняв в строкове платне користування земельну ділянку, яка знаходиться за адресою: уздовж вул. Набережна Перемоги будинків №№ 1Б-130 і зареєстрована в Державному реєстрі земель за кадастровим номером 1210100000:03:149:0055.

Цільове використання земельної ділянки за цим договором (УКЦВЗ) 1.11.6 (інша комерційна діяльність). Підставою для надання земельної ділянки в оренду є рішення міської ради від 19.09.2007 № 203/19.

Відповідно до умов п. 2.1. Договору, в оренду передається земельна ділянка, загальною площею 10,5700 га.

Договір укладено на два роки (п. 3.2. Договору).

Умовами п.п. 4.1., 4.5. Договору сторони погодили, що річна оренда плата за земельну ділянку встановлюється у грошовій формі в розмірі 1,5 відсотка її нормативної грошової оцінки. Орендна плата вноситься орендарем незалежно від результатів діяльності в розмірі однієї дванадцятої річної суми за базовий податковий (звітний) період, який дорівнює календарному місяцю, щомісячно протягом 30 календарних днів, наступних за останнім календарним днем звітного (податкового) місяці на рахунок Орендодавця.

Договір посвідчений нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Літаш І.П., зареєстровано в реєстрі за № 6704 та 08.10.2007 у ДМВ ДРФ «Центр ДЗК» при Держкомземі України по земельних ресурсах за № 040710400579.

Актом приймання-передачі земельної ділянки від 05.10.2007 року Орендодавець передав, а Орендар прийняв земельну ділянку площею 10,5700 га, кадастровий номер 1210100000:03:149:0055, яка є предметом оренди за вказаним вище договором.

Додатковими угодами від 22.04.2008, від 19.03.2010 та від 21.07.2010 строк дії договору оренди земельної ділянки подовжено терміном до 08.10.2032, а річна орендна плата за земельну ділянку визначена у розмірі мінімальної ставки орендної плати, встановленої Законом України «Про плату за землю».

Прокурор звернувся з позовом до суду, за змістом якого просить розірвати наведений вище Договір оренди землі та зобов`язати Відповідача повернути земельну ділянку.

Обґрунтовуючи заявлені вимоги, Прокурор посилається на те, що Відповідач належним чином не виконував передбачений договором обов`язок зі сплати орендної плати, що підтверджується даними ГУ ДПС у Дніпропетровській області відносно розмірів нарахування та сплати Відповідачем за спірну земельну ділянку, у зв`язку з чим вважає наявними передбачені законом підстави для дострокового припинення договірних правовідносин.

При цьому Прокурор обґрунтовує позов одночасно двома самостійними правовими підставами, а саме: систематичною несплатою орендної плати як спеціальною підставою припинення права користування земельною ділянкою, передбаченою пунктом «д» частини першої статті 141 ЗК України; істотним порушенням договору оренди, що відповідно до частини другої статті 651 ЦК України є підставою для його розірвання за рішенням суду.

Таким чином, Прокурор пов`язує наявність підстав для розірвання договору одночасно із систематичним невиконанням Відповідачем обов`язку зі сплати орендної плати та з таким характером допущеного порушення, який, на його думку, є істотним.

Відповідно до статей 13, 14 ГПК України, господарський суд розглядає справу виключно в межах заявлених позовних вимог та наведених сторонами обставин, а також на підставі доказів, поданих учасниками справи.

З огляду на це предметом судового розгляду є не питання правильності виконання сторонами податкових обов`язків чи повноти надходження коштів до бюджету як таке, а наявність або відсутність саме тих юридичних фактів, з якими закон пов`язує можливість дострокового розірвання договору оренди землі.

Отже, суд повинен встановити, чи підтверджуються належними, допустимими, достовірними та достатніми доказами обставини, які, за твердженням Прокурор, свідчать про наявність передбачених законом підстав для розірвання договору оренди землі.

Саме виходячи із зазначених меж судового розгляду суд здійснює подальшу правову оцінку нормативного регулювання спірних правовідносин, визначає предмет доказування у справі, розподіл тягаря доказування між сторонами, а також оцінює належність, допустимість, достовірність і достатність поданих сторонами доказів.

Правове регулювання підстав дострокового розірвання договору оренди землі здійснюється нормами ЗК України, ЦК України та Закону України «Про оренду землі», які підлягають застосуванню у взаємозв`язку.

Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Згідно із частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання повинно виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.

Одним із істотних обов`язків орендаря земельної ділянки є своєчасне та повне внесення орендної плати у порядку, строки та розмірі, визначених договором.

Відповідно до статей 13, 21 Закону України «Про оренду землі» орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та своєчасно сплачувати орендну плату, яка є істотною умовою договору оренди землі.

Частиною першою статті 32 Закону України «Про оренду землі» передбачено, що на вимогу однієї із сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду, зокрема у разі невиконання сторонами обов`язків, передбачених статтями 24, 25 цього Закону та умовами договору, а також на підставах, визначених ЗК України та іншими законами України.

Таким чином, стаття 32 Закону України «Про оренду землі» не встановлює самостійних матеріально-правових підстав розірвання договору, а відсилає до інших норм законодавства, які визначають такі підстави.

Однією із спеціальних підстав припинення права користування земельною ділянкою є систематична несплата земельного податку або орендної плати, передбачена пунктом «д» частини першої статті 141 ЗК України.

Водночас відповідно до частини другої статті 651 ЦК України договір може бути розірвано за рішенням суду на вимогу однієї зі сторін у разі істотного порушення договору другою стороною, тобто такого порушення, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

Отже, законодавець передбачив дві самостійні матеріально-правові конструкції дострокового припинення договору оренди землі.

Перша ґрунтується на наявності спеціальної підстави, визначеної пунктом «д» частини першої статті 141 ЗК України, та пов`язує можливість розірвання договору із систематичною несплатою орендної плати.

Друга ґрунтується на загальних положеннях договірного права, закріплених у частині другій статті 651 ЦК України, та передбачає можливість розірвання договору у разі істотного порушення його умов.

Разом із тим наведені норми не можуть застосовуватися ізольовано одна від одної, оскільки регулюють один і той самий вид правовідносин - договір оренди землі - але встановлюють різні юридичні критерії оцінки поведінки орендаря.

Враховуючи, що Прокурор одночасно посилається як на пункт «д» частини першої статті 141 ЗК України, так і на частину другу статті 651 ЦК України, суд не вправі обмежитися перевіркою наявності лише однієї із зазначених підстав. Предметом судового дослідження є всі фактичні обставини, які, за твердженням Прокурора, утворюють кожну із заявлених ним матеріально-правових підстав позову. Водночас саме обсяг заявлених прокурором підстав визначає і обсяг обставин, які підлягають доказуванню, а тому одночасне посилання на декілька самостійних матеріально-правових підстав позову не звільняє прокурора від обов`язку доведення кожної з них, а, навпаки, зумовлює необхідність встановлення всіх юридично значимих обставин, що утворюють фактичний склад кожної із заявлених підстав розірвання договору.

Саме тому для правильного вирішення спору суд повинен враховувати не лише буквальний зміст наведених норм, а й правові висновки Верховного Суду щодо їх системного застосування.

Такі висновки сформульовані Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 20 листопада 2024 року по справі № 918/391/23, якою було конкретизовано підходи до застосування пункту «д» частини першої статті 141 ЗК України та частини другої статті 651 ЦК України.

В наведеній постанові Велика Палата Верховного Суду звернула увагу, що положення пункту «д» частини першої статті 141 Земельного кодексу України та частини другої статті 651 Цивільного кодексу України регулюють різні правові ситуації та не виключають одне одного.

Так, спеціальною підставою для розірвання договору оренди землі є систематична, тобто неодноразова (два та більше випадки), повна несплата орендної плати у строки, визначені договором.

Натомість випадки, коли орендар сплачував орендну плату не у повному розмірі, тобто допускав часткову несплату (недоплату), підлягають правовій оцінці відповідно до частини другої статті 651 Цивільного кодексу України шляхом встановлення істотності такого порушення.

Отже, Велика Палата Верховного Суду фактично розмежувала дві самостійні матеріально-правові конструкції розірвання договору.

Перша пов`язана виключно із встановленням двох або більше окремих випадків повної несплати орендної плати.

Друга - із встановленням факту часткової несплати, яка за своїм характером та наслідками може бути кваліфікована як істотне порушення договору.

Водночас із наведених висновків Великої Палати Верховного Суду вбачається, що незалежно від обраної матеріально-правової підстави розірвання договору суд насамперед повинен встановити сам факт порушення окремого грошового зобов`язання, а вже після цього здійснювати його правову кваліфікацію.

Інакше кажучи, питання про те, чи є порушення систематичним або істотним, є похідним від встановлення самого факту невиконання або неналежного виконання окремого договірного обов`язку.

Особливого значення для правильного вирішення даного спору набуває висновок Великої Палати Верховного Суду про те, що систематичність визначається саме кількістю окремих випадків повної несплати, а не загальним розміром заборгованості чи іншими узагальненими показниками.

Отже, юридично значимим є не сам факт існування певної суми несплачених коштів, а встановлення окремих випадків невиконання конкретних грошових зобов`язань, строк виконання яких визначений договором.

Саме такі окремі випадки повної несплати можуть утворювати систематичність у розумінні пункту «д» частини першої статті 141 ЗК України.

Якщо ж орендна плата вносилася, але у меншому розмірі, ніж передбачено договором, суд повинен встановити не лише сам факт такої недоплати, але й оцінити її характер, обсяг та наслідки для орендодавця з метою вирішення питання про наявність істотного порушення договору.

Таким чином, із наведеної правової позиції Великої Палати Верховного Суду випливає, що предметом судового дослідження у справах цієї категорії є не загальний фінансовий результат виконання договору за певний період і не загальна сума надходжень орендної плати, а кожний окремий випадок виконання або невиконання конкретного грошового зобов`язання, який лише після його встановлення може бути оцінений судом з точки зору систематичності або істотності допущеного порушення.

Саме цей правовий висновок Великої Палати Верховного Суду є визначальним для встановлення предмета доказування у даній справі.

Предмет доказування у цій справі обумовлений заявленими Прокурором підставами позову, нормами матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, та правовими висновками Великої Палати Верховного Суду щодо їх застосування.

Оскільки прокурор обґрунтовує вимогу про розірвання договору оренди землі одночасно систематичною несплатою орендної плати та істотним порушенням договору, до предмета доказування входять обставини, які утворюють фактичний склад кожної із зазначених підстав.

З урахуванням наведеного предметом доказування у даній справі є, зокрема:

- існування у відповідача обов`язку зі сплати орендної плати у розмірах та строки, визначені договором і законодавством;

- розмір орендної плати, що підлягала сплаті у кожному окремому платіжному періоді;

- строк виконання кожного окремого грошового зобов`язання;

- розмір фактично здійснених відповідачем платежів;

- наявність або відсутність повної несплати чи часткової несплати (недоплати) щодо кожного окремого платіжного періоду;

- кількість окремих випадків повної несплати орендної плати;

- обставини, які можуть свідчити про істотність часткової несплати (недоплати), якщо саме на таку підставу посилається позивач.

При цьому обсяг зазначених обставин безпосередньо залежить від умов спірного договору.

Як вище встановлено судом, умовами спірного договору передбачено щомісячне внесення орендної плати (п. 4.5. Договору).

Отже, кожний місячний платіж є окремим грошовим зобов`язанням із самостійно визначеним строком виконання.

Саме тому юридично значимими обставинами у даній справі є виконання або невиконання кожного окремого щомісячного зобов`язання, а не лише загальний результат виконання договору за певний календарний період.

Такий висновок узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, відповідно до якої систематична несплата пов`язується з двома або більше окремими випадками повної несплати орендної плати у строки, визначені договором, а питання істотності порушення може бути вирішене лише після встановлення факту та обсягу часткової несплати.

З огляду на викладене для підтвердження заявлених позовних вимог недостатньо встановити лише загальну суму коштів, сплачених або несплачених за певний календарний період. В даному випадку необхідним є встановлення щодо кожного окремого платіжного періоду: яка сума підлягала сплаті; коли настав строк її сплати; яка сума була фактично сплачена; чи мала місце повна несплата або часткова несплата; якщо мала місце часткова несплата - у якому розмірі.

Лише після встановлення зазначених обставин можливе вирішення питання про наявність або відсутність передбачених законом підстав для розірвання договору оренди землі.

Відповідно до частин першої - третьої статті 13 ГПК України, господарське судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи та на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, установлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням або невчиненням нею процесуальних дій.

За змістом частини першої статті 74 ГПК України саме сторона, яка посилається на певні обставини як на підставу своїх вимог або заперечень, повинна довести їх існування належними та допустимими доказами.

Таким чином, процесуальний обов`язок доказування покладається не абстрактно на позивача чи відповідача, а саме на ту сторону, яка стверджує про існування певного юридичного факту та пов`язує з ним настання відповідних правових наслідків.

У даній справі саме прокурор стверджує про наявність передбачених законом підстав для розірвання договору оренди землі, пов`язуючи такі наслідки із систематичною несплатою орендної плати та істотним порушенням умов договору.

Відтак саме на прокурора покладається процесуальний обов`язок доведення тих юридично значимих обставин, які відповідно до предмета доказування утворюють фактичну підставу заявленого позову.

Разом з тим наведені положення процесуального закону не покладають на відповідача обов`язку доводити відсутність тих обставин, існування яких позивач належними доказами не підтвердив.

Процесуальний обов`язок відповідача щодо подання доказів на підтвердження своїх заперечень виникає лише стосовно тих обставин, існування яких попередньо підтверджене належними та допустимими доказами, поданими позивачем.

Інше тлумачення статей 13 та 74 ГПК України фактично означало б перекладення на відповідача обов`язку доводити відсутність підстав позову, що несумісне із принципом змагальності сторін та встановленим процесуальним законом розподілом тягаря доказування.

Саме виходячи із наведених процесуальних засад суд здійснює подальшу оцінку доказів, поданих прокурором на підтвердження обставин, які утворюють фактичну підставу позову.

Відповідно до статті 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять до предмета доказування.

При цьому належність доказу визначається не його формальною допустимістю чи походженням, а його здатністю підтвердити або спростувати саме ті юридично значимі обставини, з якими закон пов`язує виникнення, зміну або припинення спірних правовідносин.

Отже, питання належності доказів нерозривно пов`язане із предметом доказування у конкретній справі.

Відповідно до статті 77 ГПК України обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Наведені положення процесуального закону означають, що суд оцінює кожний поданий доказ насамперед з точки зору того, чи дає він можливість встановити саме ті обставини, які входять до предмета доказування.

Таким чином, саме співвідношення між змістом доказу та юридично значимими обставинами, які підлягають встановленню, є критерієм його належності.

Як зазначалося вище, предметом доказування у даній справі є не загальний обсяг коштів, що надійшли до бюджету, і не сам факт подання відповідачем податкової звітності, а встановлення виконання або невиконання відповідачем кожного окремого грошового зобов`язання зі сплати орендної плати, строк виконання якого визначений договором.

Саме з огляду на здатність підтвердити зазначені обставини суд здійснює подальшу оцінку доказів, поданих прокурором.

Так, на підтвердження обставин, покладених в основу позову, прокурор подав, зокрема, інформацію контролюючого органу щодо поданих відповідачем податкових декларацій з орендної плати за землю, а також відомості про суми коштів, які надійшли до бюджету в рахунок сплати орендної плати за відповідні податкові (звітні) періоди.

Оцінюючи зазначені докази відповідно до статей 76, 77 та 86 ГПК України, суд виходить із такого.

Надані контролюючим органом відомості є офіційною податковою інформацією, отриманою у межах здійснення повноважень такого органу, а тому можуть підтверджувати обставини, що входять до сфери його адміністрування, зокрема факт подання або неподання податкової декларації, задекларований платником розмір податкового зобов`язання, а також факт надходження відповідних коштів до бюджету.

Разом з тим сам по собі характер зазначеної інформації не свідчить про її здатність підтвердити ті юридично значимі обставини, які відповідно до предмета доказування підлягають встановленню у цій справі.

Так, інформація про подані декларації не підтверджує розмір орендної плати, що підлягала сплаті відповідно до умов договору у кожному окремому платіжному періоді, оскільки відображає виключно виконання платником обов`язку щодо декларування податкового зобов`язання.

Так само відомості про загальну суму коштів, що надійшла до бюджету, не підтверджують належного або неналежного виконання відповідачем конкретних договірних грошових зобов`язань, оскільки самі по собі не дають можливості встановити: яка саме сума орендної плати підлягала сплаті у кожному окремому платіжному періоді; коли настав строк виконання відповідного грошового зобов`язання; який саме платіж було здійснено; якому саме платіжному періоду він відповідає; чи була сплачена належна сума повністю; чи мала місце часткова сплата; чи було погашено попередню заборгованість; чи є різниця між належною та фактично сплаченою сумою наслідком несплати поточного платежу або погашення заборгованості за попередні періоди.

Особливого значення у даній справі набуває те, що відповідно до умов спірного договору орендна плата підлягає внесенню щомісячно, а отже, кожний календарний місяць утворює окремий платіжний період, а кожний щомісячний платіж є самостійним грошовим зобов`язанням із власним строком виконання.

Натомість подані прокурором відомості контролюючого органу містять інформацію про надходження коштів у розрізі календарних років, тобто в агрегованому вигляді.

Такі відомості не дозволяють співвіднести конкретне надходження коштів із відповідним щомісячним зобов`язанням, не відображають хронології виконання окремих платежів, не містять інформації щодо наявності або відсутності прострочення кожного окремого платежу та не дають можливості встановити кількість випадків невиконання окремих грошових зобов`язань.

Отже, за своїм змістом наведені докази підтверджують лише загальний рух коштів до бюджету та податковий облік відповідних платежів, однак не підтверджують виконання або невиконання відповідачем тих окремих договірних обов`язків, які відповідно до предмета доказування повинні бути встановлені судом.

Крім того, матеріали справи не містять розрахунку, який би давав можливість перевірити доводи прокурора щодо наявності заборгованості.

Зокрема, прокурором не надано розрахунку із зазначенням нормативної грошової оцінки земельної ділянки, ставки орендної плати, алгоритму визначення розміру кожного окремого платежу, строків його сплати, розміру фактично здійснених платежів та суми несплати (недоплати) щодо кожного окремого платіжного періоду.

За відсутності такого розрахунку суд позбавлений можливості перевірити правильність доводів прокурора щодо існування несплати або недоплати, а також співвіднести наведені відомості контролюючого органу з конкретними договірними грошовими зобов`язаннями.

Таким чином, хоча подані прокурором документи є належним джерелом інформації щодо окремих фактів податкового обліку та надходження коштів до бюджету, вони не підтверджують ті юридично значимі обставини, які відповідно до предмета доказування підлягають встановленню у даній справі.

Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, подані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, подані на її спростування.

Отже, процесуальний закон встановлює стандарт доказування «вірогідності доказів», який передбачає оцінку судом усієї сукупності поданих сторонами доказів та їх співставлення між собою.

Разом із тим зазначений стандарт доказування не змінює встановленого статтями 13 та 74 ГПК України розподілу тягаря доказування та не звільняє сторону від обов`язку подати належні й допустимі докази на підтвердження тих обставин, на які вона посилається.

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у постанові по справі №915/222/24 звернула увагу, що стандарт доказування «вірогідності доказів» не означає можливості визнання доведеною певної обставини лише з огляду на відсутність доказів її спростування іншою стороною. Такий стандарт передбачає оцінку позитивних доказів, поданих стороною, на яку покладено процесуальний обов`язок доказування, та їх співставлення із доказами, поданими іншими учасниками справи.

Таким чином, застосування статті 79 ГПК України можливе лише за умови, що сторона, яка повинна довести відповідну обставину, подала докази, здатні підтвердити її існування.

Лише після цього суд оцінює, чи є наведена обставина більш вірогідною, ніж її відсутність.

У даній справі прокурор повинен був подати докази, які дозволяють встановити розмір кожного окремого грошового зобов`язання, строк його виконання, факт повної або часткової несплати щодо кожного окремого платіжного періоду, а також кількість випадків такого порушення.

Як встановлено судом під час оцінки поданих доказів, матеріали справи таких відомостей не містять.

Надані прокурором докази не дозволяють встановити, який саме щомісячний платіж не був сплачений, коли настав строк його виконання, чи мала місце повна несплата або лише недоплата, а також кількість окремих випадків невиконання відповідачем своїх грошових зобов`язань.

За таких обставин суд позбавлений можливості здійснити співставлення доказів сторін саме щодо тих юридично значимих обставин, які входять до предмета доказування.

Іншими словами, відсутність належних доказів існування відповідної обставини виключає можливість застосування стандарту переваги більш вірогідних доказів, оскільки відсутній сам предмет такого співставлення.

Отже, у даній справі недоведеність позовних вимог зумовлена не тим, що докази відповідача є більш переконливими, а тим, що позивач не подав позитивних доказів, які дозволяли б встановити обставини, що утворюють фактичну підставу позову, а відтак не досяг передбаченого статтею 79 ГПК України стандарту доказування.

Заперечуючи проти позову, відповідач не зобов`язаний доводити відсутність підстав для його задоволення.

За змістом статей 13 та 74 ГПК України відповідач реалізує право на подання доказів на підтвердження своїх заперечень, однак таке право не трансформується у процесуальний обов`язок доводити відсутність тих обставин, існування яких позивач належними доказами не підтвердив.

Процесуальний обов`язок відповідача щодо спростування певної обставини виникає лише тоді, коли позивач належними, допустимими та достатніми доказами підтвердив її існування настільки, що вона потребує спростування.

Інше тлумачення фактично означало б, що будь-яка особа, до якої пред`явлено вимогу про розірвання договору з підстав невиконання грошового зобов`язання, незалежно від достатності доказів позивача, була б зобов`язана доводити належне виконання договору лише внаслідок самого факту пред`явлення позову. Такий підхід несумісний із принципом змагальності, оскільки фактично змінював би встановлений законом розподіл тягаря доказування та звільняв би позивача від виконання власного процесуального обов`язку.

Відповідно до частин першої та другої статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.

Оцінка доказів здійснюється не ізольовано, а у їх взаємному зв`язку, з урахуванням предмета доказування, належності, допустимості, достовірності кожного доказу окремо, а також достатності та взаємного зв`язку доказів у їх сукупності.

Оцінивши наявні у справі докази у сукупності, суд дійшов висновку, що вони не підтверджують обставин, які прокурор поклав в основу заявлених позовних вимог.

Подані у справу докази підтверджують окремі обставини, пов`язані з податковим обліком орендної плати та надходженням коштів до бюджету, однак не дозволяють встановити ні кількість окремих випадків повної несплати орендної плати, необхідні для застосування пункту «д» частини першої статті 141 ЗК України, ні обсяг і характер можливого порушення, необхідні для оцінки його істотності відповідно до частини другої статті 651 Цивільного кодексу України.

Таким чином, суд дійшов висновку, що сукупність поданих прокурором доказів не підтверджує існування фактичних обставин, з якими закон пов`язує можливість дострокового розірвання спірного договору оренди землі, в зв`язку з чим, відповідна позовна вимога не підлягає задоволенню.

З огляду на відмову в задоволенні основної позовної вимоги у суду відсутні правові підстави для задоволення похідної вимоги про зобов`язання Відповідача повернути земельну ділянку.

Згідно зі статтею 129 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору покладаються на прокурора.

Керуючись ст.ст. 2, 46, 73, 74, 76, 77-79, 86, 91, 129, 233, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд, -

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову відмовити в повному обсязі.

Рішення набирає законної сили у відповідності до ст. 241 ГПК України та може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення складено 18.09.2026

Суддя О.В. Ліпинський