Постанова від 15 вересня 2026 р. у справі №640/17787/22 — Шостий апеляційний адміністративний суд

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 640/17787/22 Суддя (судді) першої інстанції: Михайлик А.С.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 вересня 2026 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі:

Головуючого судді: Чаку Є.В.,

суддів: Сорочка Є.О., Коротких А.Ю.

розглянувши порядку письмового провадження апеляційну скаргу Вищого адміністративного суду України на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 12 серпня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Вищого адміністративного суду України, Державної судової адміністрації України, Верховного Суду, третя особа - Голова ліквідаційної комісії Вищого адміністративного суду України про визнання протиправними дій, стягнення суддівської винагороди, -

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом Вищого адміністративного суду України, Державної судової адміністрації України, Верховного Суду, третя особа - Голова ліквідаційної комісії Вищого адміністративного суду України про визнання протиправними дій, стягнення суддівської винагороди.

Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 12 серпня 2025 року позов задоволено частково. Визнано протиправними дії Вищого адміністративного суду України щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди з 18.04.2020 по 27.08.2020 із застосуванням ст. 29 Закону України «Про державний бюджет на 2020 рік». Зобов`язав Вищий адміністративний суду України здійснити перерахунок суддівської винагороди ОСОБА_1 за період з 01.04.2020 по 27.08.2020, обчисливши її без застосування обмеження, передбаченого статтею 29 Закону України «Про державний бюджет на 2020 рік», та здійснити виплату суддівської винагороди у розмірі 99 739 грн (дев`яносто дев`ять тисяч сімсот тридцять дев`ять) грн. 39 коп. з утриманням податків та інших обов`язкових платежів при виплаті. У задоволенні решти позовних вимог відмовив.

Не погоджуючись з таким судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нову постанову, якою відмовити у задоволенні позову у повному обсязі. На думку апелянта, судом першої інстанції порушено норми матеріального та процесуального права. На обґрунтування скарги апелянт зазначив, що у період з 18.04.2020 до 28.08.2020 положення частин першої, третьої етапі 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" (у редакції Закону № 553-ІХ) були чинними і на підставі них здійснювалось нарахування та виплата позивачу суддівської винагороди. Апелянт вказує, що спірні правовідносини виникли до ухвалення Конституційним Судом України рішення від 28.08.2020 № 10-р/2020 щодо неконституційності відповідних законодавчих норм і що лише з вказаної дати такі норми втратили чинність.

У відзиві на апеляційну скаргу позивач просив відмовити у задоволенні останньої, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Оскільки апеляційна скарга подана на рішення суду першої інстанції, яке ухвалено в порядку спрощеного (в порядку письмового) позовного провадження, колегія суддів, керуючись пунктом 3 частини 1 статті 311 КАС України, вирішила розглядати справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Відповідно до ч. 2 ст. 309 КАС України у виняткових випадках та з урахуванням особливостей розгляду справи апеляційний суд може продовжити строк розгляду справи, про що постановляє ухвалу.

Пунктом 1 статті 6 ратифікованої Законом України № 475/97-ВР від 17.07.1997 року Конвенції про захист прав людини та основних свобод закріплено право вирішення спірного питання упродовж розумного строку.

Згідно п. 26 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів ухвалення рішення в розумні строки відповідно до статті 6 Конвенції також можна вважати важливим елементом його якості. Проте можливе виникнення суперечностей між швидкістю проведення процесу та іншими чинниками, пов`язаними з якістю, такими як право на справедливий розгляд справи, яке також гарантується статтею 6 Конвенції. Оскільки важливо забезпечувати соціальну гармонію та юридичну визначеність, то попри очевидну необхідність враховувати часовий елемент слід також зважати й на інші чинники.

Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду, з метою забезпечення повного та всебічного розгляду справи, а також прийняття законного та обґрунтованого рішення з дотриманням процесуальних прав усіх учасників судового процесу, дійшла висновку про наявність підстав для продовження строку розгляду апеляційної скарги на розумний строк.

Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, колегія суддів дійшла наступних висновків..

Судом встановлено, що ОСОБА_1 обіймав посаду судді Вищого адміністративного суду України безстроково відповідно до постанови Верховної Ради України від 23.12.2010 №2871-VI.

За період з 18.04.2020 до 27.08.2020 включно позивачу нарахована та виплачена суддівська винагорода, розрахована за фактично відпрацьований час, з урахуванням обмежень, встановлених статтею 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 01 січня 2020.

Не погоджуючись з такими діями відповідача щодо нарахування та виплати у період з 18.04.2020 до 27.08.2020 суддівської винагороди із застосуванням обмеження згідно з статтею 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», позивач звернувся до суду.

Надаючи правову оцінку вказаним обставинам, колегія суддів зазначає наступне.

Частиною другою статті 19 Конституції України обумовлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частинами першою, другою статті 130 Конституції України визначено, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя.

Розмір суддівської винагороди визначено у статті 135 Закону № 1402-VIII, який є законом про судоустрій в значенні частини другої статті 130 Конституції України.

Судом встановлено, що з 18 квітня 2020 року до 28 серпня 2020 року позивачу було обмежено виплату суддівської винагороди (розміром, що не перевищує десять прожиткових мінімумів) на підставі статті 29 Закону України від 14 листопада 2019 року "Про Державний бюджет України на 2020 рік", враховуючи зміни, внесені Законом №553-ІХ.

Так, 18 квітня 2020 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 13 квітня 2020 року № 553-ІХ (далі - Закон № 553-ІХ), згідно з пунктом 10 розділу І якого Закон України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 14 листопада 2019 року № 294-IX (далі - Закон № 294-IX) доповнено, зокрема, статтею 29 такого змісту (тут мовиться про редакцію Закону № 294-IX, яка діяла до ухвалення Рішення Конституційного Суду України № 10-р/2020 від 28 серпня 2020 року): «установити, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки (частина перша).

Зазначене обмеження не застосовується при нарахуванні заробітної плати, грошового забезпечення особам із числа осіб, зазначених у частині першій цієї статті, які безпосередньо задіяні у заходах, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та які беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, у тому числі в операції Об`єднаних сил (ООС). Перелік відповідних посад встановлюється Кабінетом Міністрів України (частина друга).

Обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди, грошового забезпечення відповідно народним депутатам України, суддям, суддям Конституційного Суду України, членам Вищої ради правосуддя, членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, прокурорам, працівникам, службовим і посадовим особам Національного банку України, а також іншим службовим і посадовим особам, працівникам, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (крім осіб, встановлених у переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до частини другої цієї статті)» (частина третя).

Конституційний Суд України Рішенням від 28 серпня 2020 року № 10-р/2020 визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення частин першої, третьої статті 29 Закону № 294-IX зі змінами; абзацу дев`ятого пункту 2 розділу II «Прикінцеві положення» Закону № 553-IX.

За текстом цього Рішення, указані положення законів № 294-IX, № 553-IX, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

У постанові від 03.03.2021 (справа №340/1916/20) Верховний Суд зазначив, що Закон № 553-ІХ (яким внесено зміни до Закону № 294-ІХ, зокрема доповнено його статтею 29 (пункт 10 розділу І Закону № 553-ІХ) не є законом про судоустрій, ним чи іншим законом не вносилися зміни до Закону № 1402-VIII (стосовно розміру суддівської винагороди), а тому такий закон не може встановлювати розмір винагороди судді. Розбіжність між нормами (різних) законів щодо регулювання одних правовідносин (розміру суддівської винагороди), яка виникла у зв`язку з набранням чинності Законом № 553-ІХ, має вирішуватися на користь Закону № 1402-VIII.

Нормотворчі колізії є непоодиноким явищем всередині системи права, тому якщо усе ж склалася ситуація із суперечливим правовим регулюванням, як у цій справі, її вирішення, на думку колегії суддів, має ґрунтуватися на підході, відповідно до якого перевагу у застосуванні має спеціальна правова норма, якщо її видання передбачено актом вищої юридичної сили.

Верховний Суд зазначив, що для спірних правовідносин спеціальними є норми статті 135 Закону № 1402-VIII, які попри те, що в часі цей закон прийнятий раніше, мають пріоритет стосовно пізніших положень Закону № 294-ІХ (у редакції Закону № 553-ІХ). Основний Закон України має найвищу юридичну силу, тож «спеціальність» Закону № 1402-VIII, зокрема його статті 135, що спирається передусім на конституційні положення частини другої статті 130 і є своєрідним її «продовженням», у цьому випадку безапеляційно долає доктринальний принцип подолання колізії правових норм, за яким наступний закон з того самого питання скасовує дію попереднього (попередніх).

Закон № 294-ІХ (у редакції Закону № 553-ІХ) має іншу сферу регулювання. Вимоги щодо його змісту містяться в частині другій статті 95 Конституції України та деталізовані у БК України. Цей закон (про державний бюджет) не повинен містити інакшого чи додаткового правового регулювання правовідносин, що охоплюються предметом регулювання інших законів України, особливо тієї сфери суспільних відносин, для яких діють спеціальні (виняткові) норми. Конституція України не надає закону про Державний бюджет України вищої юридичної сили стосовно інших законів.

Зміни до Закону № 1402-VIII в частині, яка регламентує розмір суддівської винагороди у період з квітня по серпень 2020 року не вносилися, тому законних підстав для обмеження її виплати (десятьма прожитковими мінімумами) не було.

У свою чергу, Закон № 553-ІХ, на який посилається відповідач в апеляційній скарзі, не може встановлювати розмір винагороди судді, оскільки ним зміни до Закону № 1402-VIII стосовно розміру суддівської винагороди не вносилися.

Враховуючи вищевикладене, набрання 18 квітня 2020 року чинності Законом № 553-ІХ та визнання в подальшому Конституційним Судом України його норм не конституційними - не змінило правове регулювання правовідносин з нарахування та виплати суддівської винагороди. А тому на момент виникнення спірних правовідносин були відсутні законні підстави для обмеження розміру суддівської винагороди.

З матеріалів справи вбачається, що позивач у періоді, за який ним вимагається недоотримана суддівська винагорода, обіймав посаду у Вищому адміністративному суді України, який є окремою юридичної особою, що перебуває в процесі припинення, проте не ліквідована.

Верховний Суд у відзиві на позов зазначив, що ВАСУ не є вищим спеціалізованим судом у розумінні Закону №1402, а відтак не є головним розпорядником бюджетних коштів. Ці функції щодо його бюджету виконує Верховний Суд. Водночас, Ліквідаційна комісія ВАСУ продовжує діяти відповідно до прийнятих на себе зобов`язань щодо нарахування суддівської винагороди суддям і заробітної плати працівникам апарату ВАСУ. З моменту призначення ліквідаційної комісії ВАСУ, виключно голова ліквідаційної комісії повноважний здійснювати нарахування і виплату заробітної плати працівникам апарату і суддям ВАСУ. З огляду на те, що ОСОБА_1 перебував на посаді судді ВАСУ і звільнений у відставку як суддя цього суду, то саме голова ліквідаційної комісії відповідає за погашення заборгованості з виплати суддівської винагороди, а Верховний Суд, в свою чергу, як головний розпорядник бюджетних коштів ВАСУ, після звернення до нього ліквідаційної комісії ВАСУ, виділяє останньому як розпоряднику бюджетних коштів нижчого рівня, бюджетні асигнування на погашення таких потреб, затверджує кошторис відповідних видатків та здійснює контроль за їх витрачанням. Відтак, Верховний Суд не є належним відповідачем.

Суд першої інстанції, врахувавши наведені вище обставини, правильно зазначив, що Комісія з припинення ВАСУ відповідно до прийнятих на себе зобов`язань здійснює нарахування заробітної плати працівникам апарату цього суду, при цьому розпорядником бюджетних коштів вищого рівня є Верховний Суд, через який здійснюється відповідне фінансування на підставі звернень Ліквідаційної комісії.

Частиною другою статті 9 КАС України встановлено, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до частини третьої статті 9 КАС України кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Таким правом користуються й особи, в інтересах яких подано позовну заяву, за винятком тих, які не мають адміністративної процесуальної дієздатності.

За положеннями частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.

Змістом статті 160 КАС України встановлені вимоги до позовної заяви, за якими у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування (частина перша).

В позовній заяві, зокрема, зазначаються зміст позовних вимог і виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги (пункт 4 частини п`ятої).

Верховний Суд в постанові від 13 квітня 2023 року в справі № 757/30991/18-а вказав на те, що вихід суду за межі позовних вимог можливий у тому разі, якщо позивач, вказавши у заяві одну конкретну вимогу, не зазначив іншу, яка має послідовний зв`язок із попередньою та випливає із фактичної спірної ситуації, викладеної у позовній заяві.

Отже, суд вправі за своєю ініціативою з метою необхідності захисту прав і охоронюваних законом інтересів фізичних і юридичних осіб вийти за межі заявлених позивачем вимог.

У розумінні статті 13 Конвенції «ефективний засіб правого захисту» повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.

Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Разом з тим, частиною 2 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Вихід за межі позову можливий у виняткових випадках, зокрема, коли повний та ефективний захист прав, свобод та інтересів неможливий у заявлений позивачем спосіб. Такий вихід за межі позовних вимог має бути пов`язаний із захистом саме тих прав, свобод та інтересів, щодо яких подана позовна заява (постанова Верховного Суду від 24 вересня 2019 року у справі №819/1420/15).

Установлюючи правило, що суд розглядає адміністративну справу в межах позовних вимог, ця норма встановлює виняток у вигляді можливості у суду вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного та повного захисту прав, свобод, інтересів людини, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин (сторін чи третіх осіб), про захист яких вони просять, від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (постанови Верховного Суду від 18 травня 2018 року у справі №826/6965/14, від 27 листопада 2018 року у справі №807/997/16, від 15 липня 2019 року у справі №804/14556/15, від 20 листопада 2019 року у справі №826/9457/18, від 22 листопада 2019року у справі №815/4392/15, від 23 грудня 2019 року у справі №815/3145/15, від 7 лютого 2020 року у справі №826/11086/18, від 5 травня 2020 року у справі №1340/4044/18, від 23червня 2020 року у справі №820/1545/16, від 6 серпня 2020 року у справі №805/3147/16-а).

У зв`язку з наведеним, з метою повного, належного захисту порушених прав позивача суд першої інстанції дійшов правильного висновку щодо необхідності виходу за межі позовних вимог шляхом визнання протиправними дії Вищого адміністративного суду України щодо нарахування та виплати суддівської винагороди з 18.04.2020 по 27.08.2020 із застосуванням ст. 29 Закону України «Про державний бюджет на 2020 рік» та зобов`язання Вищий адміністративний суд України нарахувати та виплатити недоотриману суддівську винагороду у сумі 99 739,39 гривень за період з 18.04.2020 по 27.08.2020 на користь позивача. Слід зазначити, що будь-яких доводів про незгоду зі складовими здійсненого судом розрахунку суддівської винагороди апеляційна скарга не містить, а тому у частині їх визначення оцінка апеляційним судом не надається.

З огляду на викладені обставини, враховуючи наведені норми права та правові висновки щодо спірних правовідносин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанціях про наявність підстав для часткового задоволення позову.

Відповідно до ч.1 ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно із роз`ясненнями, які наведені в п.13.1 постанови Пленуму ВАС України № 7 від 20.05.2013р. «Про судове рішення в адміністративній справі», у разі часткового оскарження судового рішення суд апеляційної інстанції в описовій частині свого рішення повинен зазначити, в якій частині рішення суду першої інстанції не оскаржується, і при цьому не має права робити правові висновки щодо неоскарженої частини судового рішення.

Рішення суду першої інстанції в частині, що не оскаржена особою, яка подала апеляційну скаргу, не може бути скасовано або змінено апеляційним судом (п.13.2 цієї постанови).

Враховуючи, що рішення суду першої інстанції не оскаржується в частині незадоволених (відмовлених) позовних вимог, тому в цій частині судове рішення не переглядається судом апеляційної інстанції.

Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя .

Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Ruiz Torija v. Spain" від 9 грудня 1994 року, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.

Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на невірному трактуванні фактичних обставин та норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини.

Повноваження суду апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення встановлені статтею 315 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

Відповідно до пункту першого частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

За змістом частини першої статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки судове рішення ухвалене судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права, на підставі правильно встановлених обставин справи, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, то суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

Керуючись статтями 139, 242, 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Вищого адміністративного суду України - залишити без задоволення.

Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 12 серпня 2025 року - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України.

Головуючий суддя: Є.В. Чаку

Судді: А.Ю.Коротких

Є.О. Сорочко