Постанова від 16 вересня 2026 р. у справі №761/43296/25 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 вересня 2026 року місто Київ

єдиний унікальний номер справи: 761/43296/25

номер провадження: 22-ц/824/8450/2026

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого - Верланова С.М. (суддя - доповідач),

суддів: Невідомої Т.О., Нежури В.А.,

за участю секретаря - Габунії М.Г.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 09 грудня 2025 року у складі судді Фролової І.В., у справі заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа: ОСОБА_2 , про встановлення факту визнання батьківства,

В С Т А Н О В И В:

У жовтні 2025 року ОСОБА_1 звернуся в порядку окремого провадження до суду із заявою про встановлення факту визнання батьківства, заінтересована особа: ОСОБА_2 .

Заява мотивована тим, що з 1983 року ОСОБА_1 проживав однією сім`єю з ОСОБА_3 , а ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народився син - ОСОБА_2 . Оскільки на момент народження дитини заявник та ОСОБА_3 не перебували у зареєстрованому шлюбі, відомості про батька у актовому записі про народження були внесені відповідно до чинного на той час законодавства, а батьком дитини зазначено ОСОБА_4 .

У подальшому, 05 серпня 1988 року, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 зареєстрували шлюб. Заявник зазначав, що він, ОСОБА_3 та ОСОБА_2 проживали однією сім`єю, мали спільний бюджет, їхні сімейні відносини підтверджуються, зокрема спільним місцем проживання, сімейними фотографіями та належністю їм на праві спільної власності нерухомого майна.

Вказував, що ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 померла, у зв`язку з чим, за твердженням заявника, відсутня можливість подати спільну заяву матері та батька дитини про визнання батьківства, а встановлення факту його батьківства щодо ОСОБА_2 необхідне для внесення відповідних змін до актового запису про народження останнього та належного оформлення його спадкових прав.

З урахуванням наведеного ОСОБА_1 просив:

встановити факт визнання ним батьківства щодо його сина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце народження Україна, місто Київ;

внести зміни до актового запису про народження ОСОБА_2 від 23 жовтня 1984 року № 1841, замінивши у відомостях про батька запис « ОСОБА_4 » на « ОСОБА_1 ».

Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 09 грудня 2025 року заяву ОСОБА_1 залишено без розгляду.

Не погоджуючись з вказаною ухвалою суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить її скасувати і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосуванням норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов передчасного висновку про наявність у справі спору про право та, як наслідок, безпідставно залишив заяву про встановлення факту визнання батьківства без розгляду.

Вказує, що сама по собі обставина, що встановлення факту визнання батьківства необхідне для подальшої реалізації ОСОБА_2 права на спадщину після смерті заявника, не свідчить про існування спору про право та не виключає можливості розгляду заяви в порядку окремого провадження. На переконання апелянта, спір про право має бути реальним, а не ґрунтуватися на припущенні про можливість його виникнення у майбутньому.

Зазначає, що суд першої інстанції не встановив, між якими саме особами існує спір щодо спадкових прав, не визначив особу, яка оспорює факт родинних відносин між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , а також не встановив наявності інших спадкоємців, права яких могли б бути порушені внаслідок встановлення такого факту.

Наголошує, що під час розгляду справи заявник та заінтересована особа підтвердили викладені у заяві обставини та не заперечували проти встановлення факту визнання батьківства, що, на думку заявника, додатково свідчить про відсутність між ними спору про право.

Звертає увагу на те, що юридичне значення факту, який заявник просить встановити, зокрема його подальше використання для оформлення спадкових прав, саме по собі не трансформує справу окремого провадження у спір про право. Необхідність встановлення родинних відносин для одержання спадщини, за відсутності особи, яка заперечує такі відносини або претендує на відповідне спадкове майно, не є достатньою підставою для залишення заяви без розгляду.

Посилається на те, що відмова нотаріуса у видачі свідоцтва про право на спадщину пов`язана з неможливістю підтвердити факт родинних відносин між заявником та спадкодавцем на підставі відомостей державних реєстрів, а не з наявністю спору між спадкоємцями чи оспорюванням будь-ким права ОСОБА_2 на прийняття спадщини.

Зазначає, що суд першої інстанції фактично ототожнив необхідність встановлення юридичного факту для оформлення спадщини з наявністю спору про право, тоді як, на думку заявника, такі обставини мають різну правову природу. Висновок про існування спору не може ґрунтуватися лише на можливості виникнення у майбутньому майнових наслідків від встановлення відповідного факту.

На підтвердження своїх доводів скаржник посилається на правові висновки Верховного Суду, зокрема викладені у постановах від 07 лютого 2024 року у справі № 545/844/23, від 22 травня 2024 року у справі № 127/3108/23 та від 15 січня 2025 року у справі № 441/1215/24, відповідно до яких для висновку про неможливість розгляду заяви в порядку окремого провадження необхідним є встановлення реального спору про право, а не лише припущення про його можливе виникнення.

Вважає, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, які мають значення для вирішення питання щодо можливості розгляду заяви в порядку окремого провадження, не встановив конкретного суб`єкта та предмет можливого спору про право, не врахував відсутність заперечень заінтересованої особи та релевантну практику Верховного Суду, у зв`язку з чим постановив помилкову ухвалу про залишення заяви без розгляду.

Заінтересована особа: ОСОБА_2 не скористався своїм правом на подання до суду відзиву на апеляційну скаргу, своїх заперечень щодо змісту і вимог апеляційної скарги до апеляційного суду не направив.

Згідно з ч.3 ст.360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду судового рішення суду першої інстанції.

Учасники справи у судове задіяння, призначене на 08 вересня 2026 року о 12 год 00 хв., не з`явились, причини неявки у судове засідання суду не повідомили.

Заявник ОСОБА_1 і заінтересована особа: ОСОБА_2 повідомлялись судом шляхом направлення судової повістки на наявну в матеріалах справи адресу їх місця проживання ( АДРЕСА_1 ). 19 серпня 2026 року на адресу Київського апеляційного суду повернувся конверт із судовими повістками, направленими ОСОБА_1 і ОСОБА_2 на їх поштову адресу, з відмітками пошти «адресат відсутній за вказаною адресою».

Згідно з ч.6 ст.128 ЦПК України судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, - разом з копіями відповідних документів, надсилається до електронного кабінету відповідного учасника справи, а в разі його відсутності - разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення або кур`єром за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи.

Відповідно до положень ч.8 ст.128 ЦПК України днем вручення судової повістки є: день вручення судової повістки під розписку (пункт 1); день отримання судом повідомлення про доставлення судової повістки до електронного кабінету особи (пункт 2); день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду (пункт 3).

Також заявник ОСОБА_1 особисто повідомлений Київським апеляційним судом про час і місце розгляду справи телекомунікаційними засобами, про що свідчить відповідна телефонограма від 05 серпня 2026 року, складена секретарем судового засідання (а.с.53).

За таких обставин учасники справи вважаються належним чином повідомленими про розгляд справи.

Зважаючи на вимоги ч.2 ст.372 ЦПК України, якою передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, колегія суддів визнала неявку учасників справи такою, що не перешкоджає апеляційному розгляду справи.

Відповідно до положень ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК Українисуд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно з положеннями ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим кодексом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону ухвала суду першої інстанції не відповідає.

Залишаючи без розгляду заяву ОСОБА_1 про встановлення факту визнання батьківства, суд першої інстанції, керуючись положеннями ч. 6 ст. 294 та ч. 4 ст. 315 ЦПК України, виходив із того, що встановлення заявленого юридичного факту пов`язується з виникненням у ОСОБА_2 спадкових прав щодо майна ОСОБА_1 та подальшим оформленням права на спадщину, а тому, на переконання суду, зі змісту заяви вбачається спір про право, який підлягає вирішенню не в порядку окремого, а в порядку позовного провадження.

Однак з такими висновками суду першої інстанції погодитися не можна, виходячи з такого.

Звертаючись до суду із заявою про встановлення факту визнання батьківства щодо ОСОБА_2 , заявник посилався на те, що з 1983 року проживав однією сім`єю з ОСОБА_3 , а ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народився син - ОСОБА_2 . Оскільки на момент народження дитини ОСОБА_1 та ОСОБА_3 не перебували у зареєстрованому шлюбі, відомості про батька дитини в актовому записі про народження були внесені відповідно до законодавства, чинного на той час, із зазначенням батьком ОСОБА_4 .

Вказував, що 05 серпня 1988 року він та ОСОБА_3 зареєстрували шлюб, після чого разом із ОСОБА_2 проживали однією сім`єю, вели спільний побут, а їхні сімейні відносини підтверджуються спільним місцем проживання, сімейними фотографіями та наявністю нерухомого майна у спільній власності. Після смерті ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2 можливість подати спільну заяву матері та батька дитини про визнання батьківства відсутня, а встановлення факту визнання ОСОБА_1 батьківства щодо ОСОБА_2 необхідне для внесення відповідних змін до актового запису про народження останнього та належного оформлення його спадкових прав.

Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно зі ст.293 ЦПК України, окреме провадження - це вид непозовного в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Відповідно до ч.2 ст.315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо із заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, - залишає заяву без розгляду (ч.4 ст.315 ЦПК України).

У пункті 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» судам роз`яснено, що суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, якщо, зокрема, згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян, встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2019 року у справі № 632/580/17 (провадження № 61-51 сво 18) зроблено висновок, що юридичними фактами є певні факти реальної дійсності, з якими нормою права пов`язується настання правових наслідків, зокрема виникнення, зміна або припинення цивільних прав та обов`язків.

Таким чином, визначальною обставиною під час розгляду заяви про встановлення певних фактів у порядку окремого провадження є те, що встановлення такого факту не пов`язане з наступним вирішенням спору про право цивільне.

Під спором про право необхідно розуміти певний стан суб`єктивного права; спір є суть суперечності, конфлікт, протиборство сторін, спір поділяється на матеріальний і процесуальний. Таким чином, під час розгляду справ у порядку окремого провадження виключається існування спору про право, який пов`язаний з порушенням, оспорюванням або невизнанням, а також недоведенням наявності суб`єктивного права за умов, що є певні особи, які перешкоджають у реалізації такого права.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18 (провадження № 14-567цс18) зроблено висновок, що «у порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності певних умов. А саме, якщо: згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право. Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів.

Отже, справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов:

- факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету встановлення;

- встановлення факту не пов`язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов`язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах;

- заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред`явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо);

- чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів».

Згідно з п.п.2, 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» судам роз`яснено, що справи про спадкування розглядаються судами за правилами позовного провадження, якщо особа звертається до суду з вимогою про встановлення фактів, що мають юридичне значення, які можуть вплинути на спадкові права й обов`язки інших осіб та (або) за наявності інших спадкоємців і спору між ними. Якщо виникнення права на спадкування залежить від доведення певних фактів, особа може звернутися до суду із заявою про встановлення цих фактів, яка, у разі відсутності спору, розглядається за правилами окремого провадження. Зокрема, у такому порядку суди повинні розглядати заяви про встановлення родинних відносин із спадкодавцем, проживання з ним однією сім`єю, постійного проживання разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, прийняття спадщини, яка відкрилася до 1 січня 2004 року тощо. Якщо постійне проживання особи зі спадкодавцем на час відкриття спадщини не підтверджено відповідними документами, у зв`язку із чим нотаріус відмовив особі в оформленні спадщини, спадкоємець має право звернутися в суд із заявою про встановлення факту постійного проживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини. У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження.

Статтею 1216 ЦК України встановлено, що спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

За правилами ст.1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Згідно зі ст.1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

У даній справі ОСОБА_1 просить встановити факт визнання ним батьківства щодо ОСОБА_2 та внести відповідні зміни до актового запису про народження останнього, а необхідність встановлення такого факту обґрунтовує належним оформленням у подальшому спадкових прав ОСОБА_2 .

При цьому вимог щодо визнання права на спадщину, визначення її складу, кола спадкоємців чи вирішення спору щодо спадкового майна заявником не заявлено.

За правилами ст.ст.12, 81 ЦПК України обов`язок доведення тих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим ЦПК України, покладається на кожну із сторін. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Відповідно до ч.2 ст.77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Згідно із ст. 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

За обставин даної справи колегія суддів враховує, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є повнолітньою заінтересованою особою, а відомостей про обмеження його цивільної дієздатності чи визнання його недієздатним матеріали справи не містять.

Отже, він мав та має можливість самостійно висловити свою позицію щодо заявленої вимоги та, у разі незгоди, заперечити як проти самого факту визнання батьківства, так і проти обставин, якими ОСОБА_1 обґрунтовував заяву.

Проте ОСОБА_2 жодних заперечень не заявляв та проти встановлення відповідного факту не заперечував. Не встановлено наявності таких заперечень і під час апеляційного перегляду справи.

Тому сама лише можливість виникнення у майбутньому спадкових наслідків у зв`язку зі встановленням факту визнання батьківства не свідчить про наявність спору про право.

Крім того, суд першої інстанції не встановив існування інших спадкоємців чи будь-яких інших осіб, які б заперечували проти встановлення заявленого факту або оспорювали можливі спадкові права ОСОБА_2 , тобто не встановив, між ким існує спір, оскільки існування спору про право повинно бути реальним, а не гіпотетичним.

Подібні висновки узгоджуються з висновками Верховного Суду, викладеними у постановах: від 07 листопада 2018 року у справі № 336/709/18 провадження (№61-39374св18); від 14 квітня 2021 року у справі № 205/2102/19-ц (провадження №61-872св21); від 28 квітня 2021 року у справі № 520/19532/19 (провадження №61-13709св20); від 03 серпня 2022 року у справі № 759/12740/21 (провадження № 61-126 св 22).

У відповідності до вимог ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Отже, колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції про наявність спору про право, є передчасними.

Відповідно до положень ст.379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими; 3) невідповідність висновків суду обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що оскаржувана ухвала суду першої інстанції постановлена з порушенням норм процесуального права, тому вона підлягає скасуванню на підставі ст.379 ЦПК України, а справа - направленню для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Датою постанови апеляційного суду є дата складення повного її тексту, оскільки справа розглянута за відсутності учасників справи без проголошення скороченого судового рішення (вступної та резолютивної частин) та в цьому випадку підлягають застосуванню положення другого речення ч.5 ст.268 ЦПК України, якою передбачено, що датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Аналогічні висновки викладені в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року у справі № 1519/2-5034/11 (провадження № 61-175сво21).

Керуючись ст.ст. 374, 379, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах,

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 09 грудня 2025 року скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий

Судді: