Постанова від 10 серпня 2026 р. у справі №761/3315/25 — Київський апеляційний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 серпня 2026 року місто Київ.

Справа №761/3315/25

Апеляційне провадження № 22-ц/824/9939/2026

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Желепи О.В.,

суддів: Поліщук Н.В., Соколової В.В.

за участю секретаря судового засідання Рябошапки М.О.

розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справуза апеляційними скаргами ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в інтересах ОСОБА_4 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 2 березня 2026 року (у складі судді Волошина В.О., повне рішення складено 02.03.2026 р.)

у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про встановлення порядку користування майном; усунення перешкод у користуванні майном,

ВСТАНОВИВ

У січні 2025р. позивач ОСОБА_2 звернувся до Шевченківського районного суду м. Києва з позовом до відповідачки ОСОБА_4 , в якому просив суд:

1) встановити наступний порядок користування квартирою АДРЕСА_1 (далі по тексту - вимога № 1):

- виділити в особисте користування ОСОБА_2 ізольовану кімнату, площею 24,6 кв.м.;

- виділити в особисте користування ОСОБА_4 ізольовані кімнати площею 11,8 кв.м., 18,0 кв.м.;

- у спільному користуванні співвласників цієї квартири ОСОБА_2 , ОСОБА_4 залишити: кухню, загальною площею 12,5 кв.м.; ванну кімнату, площею 4,4 кв.м.; вбиральню (поєднану) площею 1,4 кв.м.; коридор площею 8,5 кв.м.; коридор, площею 4,3 кв.м.; вбудовану шафу, площею 1,4 кв.м.; балкон, площею 6,5 кв.м.

2) зобов`язати ОСОБА_4 усунути перешкоди ОСОБА_2 у користуванні виділеними йому ізольованим житловим приміщенням - ізольованою кімнатою, площею 24,6 кв.м. у зазначеній вище квартирі, шляхом звільнення цієї кімнати від належного їй майна;

3) стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 судові витрати, які складаються з судового збору та витрат на професійну правничу допомогу.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що сторони є співвласниками зазначеної ізольованої квартири АДРЕСА_1 (по частині кожний). Між сторонами виник спір з приводу користування спільною квартирою та сплати за надані комунальні послуги та витрати з утримання будинку та прибудинкової території, оскільки в досудовому порядку вирішити спір неможливо позивач вимушений був звернутись до суду з вказаним позовом для захисту своїх прав.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 2 березня 2026 року позов задоволено частково.

Встановлено порядок користування квартирою АДРЕСА_1 , наступним чином:

- виділено у користування ОСОБА_2 ізольовану житлову кімнату, площею 24,6 кв.м.;

- виділено у користування ОСОБА_4 ізольовані житлові кімнати, площею 11,8 кв.м. та 18,0 кв.м. відповідно;

- у спільному користуванні ОСОБА_2 та ОСОБА_4 залишено: кухню, загальною площею 12,5 кв.м.; ванну кімнату, площею 4,4 кв.м.; вбиральню (поєднану) площею 1,4 кв.м.; коридор площею 8,5 кв.м.; коридор, площею 4,3 кв.м.; вбудовану шафу, площею 1,4 кв.м.; балкон, площею 6,5 кв.м.

Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 1211 грн. 20 коп.; витрати на професійну правничу допомогу, в розмірі 12000,0 грн.

В решті позову відмовлено.

Не погоджуючись з таким рішенням в частині незадоволених позовних вимог, представник позивача 30 березня 2026 року через систему «Електронний суд» подав до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу, якою просить скасувати рішення в оскаржуваній частині та ухвалити нове, яким задовольнити позов.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що у частині відмови зобов`язати ОСОБА_4 усунути перешкоди ОСОБА_2 у користуванні виділеним йому ізольованим житловим приміщенням та частковому стягненні витрат на правову допомогу, оскаржуване рішення ухвалено за неповного з`ясування обставин, які мають значення для справи, а висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи.

Вказує, що суд першої інстанції дійшов висновку про передчасність позовної вимоги про звільнення виділеної кімнати у зв`язку з однобічним аналізом обставин справи та ненаданням правової оцінки фактичній ситуації, яка склалася між сторонами у справі.

Зазначає, що починаючи з 2019 року відповідач перешкоджала апелянту у доступі до квартири, а з 2021 року апелянт фактично позбавлений можливості доступу до належної йому квартири. На підтвердження зазначеного позивачем надавались відеозаписи.

Крім того відповідач після смерті батька, проживаючого у даній квартирі, змінила вхідні двері та замки, не надавши нові дублікати ключів позивачу. У зв`язку з чим, після оформлення свідоцтва про право на спадщину за заповітом, позивач неодноразово звертався з листом на адресу відповідача, в якому з метою мирного вирішення даного питання просив надати доступ до квартири шляхом передачі дублікатів ключів або викупу належної йому частини квартири. Відповіді на вказані листи не отримано, пропозицію проігноровано.

Звертає увагу на непослідовну позицію відповідача, яка у перших трьох засіданнях зазначала суду про наявність конфліктних відносин з скаржником, пов`язаних зі спірною квартирою, а надалі зайняла протилежну позицію про те, що у сторін відсутні будь-які спори чи протиріччя щодо спірної квартири.

Вважає, що зменшення розміру витрат на правову допомогу на власний розсуд без наявності заперечень відповідача, є таким, що суперечить принципу диспозитивності цивільного процесу.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 2 квітня 2025 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, представник відповідача 3 квітня 2026 року через систему «Електронний суд» подав до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу, якою просить скасувати рішення та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позову.

Апеляційну скаргу обґрунтовано тим, що оскаржуване рішення є необґрунтованим та незаконним, суд першої інстанції неповно встановив обставини, які мають значення для справи та неправильно дослідив докази у справі.

Вказує, що разом з позивачкою у спірній квартирі проживають її двоє дітей, які зареєстровані у даній квартирі, та її чоловік. Однак, незважаючи на зазначене, судом було виділено у користування позивачу найбільшу ізольовану житлову кімнату площею 24,6 кв.м. Враховуючи, що такий розподіл користування значно погіршить житлові права неповнолітнього сина відповідачки, остання заявляла до суду клопотання про залучення до справи орган опіки та піклування, однак суд відмовив у задоволенні даного клопотання. Відповідач звертає увагу, що іншого житла у неї немає, натомість у розпорядженні позивача наявні дві квартири.

Зазначає, що жодних доказів ні протиправних дій відповідачки по відношенню до позивача, ні щодо неможливості дійти згоди щодо порядку користування спірною квартирою, в матеріалах справи немає. Доказів, що підтверджують перешкоджання (не допуску до квартири) в матеріалах справи немає. Тому, оскільки конфлікту щодо майна між позивачем та відповідачкою не існує, фактично пред`явлення відповідного позову є не що інше як зловживання процесуальними правами.

Вважає, що позивач діє недобросовісно, переслідуючи неправомірну мету, а отже - таким вимогам не може бути надано судового захисту.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 24 квітня 2025 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою.

29 квітня 2026 року до Київського апеляційного суду надійшов відзив ОСОБА_2 на апеляційну скаргу ОСОБА_4 , яким просить апеляційну скаргу залишити без задоволення.

Вважає, що доводи скарги суперечать фактичним обстави справи і жодним чином не підтверджують підстав для скасування оскаржуваного рішення.

Вважає, що суд зробив правильні висновки щодо розподілу житлової площі між сторонами, враховуючи, що проживання членів сім`ї відповідача у квартирі, частина якої належить на праві власності позивачу, не може обмежувати його право володіння, користування та розпоряджання його майном. Крім того вказує, що судом виділено позивачу у користування одну кімнату площею 24,6 кв.м., тоді як відповідачу виділено дві кімнати, загальною площею 29,8 кв.м., незважаючи на те, що чоловік відповідачки зареєстрований за іншою адресою, донька відповідача є повнолітньою і вправі самостійно обирати місце проживання, тоді як позивач та його малолітній син зареєстровані у спірній квартирі.

Зазначає, що твердженнями про відсутність у сторін конфлікту стосовно користування спірної квартири представник ОСОБА_4 зловживає процесуальними правами, оскільки умисно намагався ввести суд першої інстанції, а тепер і апеляційний суд в оману та повідомляє інформацію, яка суперечить фактичним обставинам справи.

У судовому засіданні ОСОБА_2 та його представник ОСОБА_1 підтримали подану ними апеляційну скаргу, заперечуючи проти задоволення скарг ОСОБА_4 ОСОБА_4 та її представник ОСОБА_3 підтримали подану ними апеляційну скаргу, заперечуючи проти задоволення скарг ОСОБА_2 .

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторін, їх представників, дослідивши матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку, що скарга позивача підлягає частковому задоволенню, а скарга відповідачки задоволенню не підлягає.

Судом першої інстанції встановлено, що сторонам на праві спільної часткової власності (по частині) належить квартири АДРЕСА_1 .

Судом встановлено, що у зазначеній квартирі зареєстровані: позивач ОСОБА_2 , його малолітній син ОСОБА_5 , відповідачка ОСОБА_4 , її повнолітня донька ОСОБА_6 , та малолітній син відповідачки ОСОБА_7 .

Судом встановлено, що між сторонами існує спір щодо користування спільною частковою власністю (вищезазначеною квартирою).

Судом встановлено, що спірна квартира, згідно технічного паспорту складається з трьох ізольованих житлових кімнат, житловою площею 24,6 кв.м., 11,8 кв.м., 18,0 кв.м.; кухні, площею 12,5 кв.м., вбиральні площею 1,4 кв.м.; ванної кімнати площею 4,4 кв.м., коридору площею 8,5 кв.м.; коридору, площею 4,3 кв.м., балкону, площею 6,5 кв.м., вбудованої шафи, площею 1,4 кв.м.

Судом встановлено, що позивач та відповідачка не можуть дійти згоди щодо порядку користування спірною квартирою. Поділити квартиру в натурі між сторонами неможливо.

Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції, виходячи із часток власності кожного із співвласників, враховуючи житлову площу спірної квартири, розмір кожної житлової кімнати квартири, розмір частки житлової площі, інтереси сторін у справі, дійшов висновку, що запропонований позивачем порядок користування спірною квартирою не буде порушувати право власності відповідачки. Відмовляючи у задоволенні вимоги про зобов`язання сторони відповідача не чинити йому перешкод у користуванні виділеної йому кімнатою, житловою площею 24,6 кв.м., суд вважав, що така вимога є передчасною, та стороною позивача не доведена належними та допустимими доказами.

Колегія суддів не повною мірою погоджується з висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.

Щодо встановленого судом першої інстанції порядку користування спірною квартирою.

Частиною першою статті 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно з частинами першою, другою статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.

Відповідно до частини першої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Статтею 358 ЦК України регламентовано правила здійснення правомочностей співвласниками об`єкта права спільної часткової власності. Зокрема, передбачено, що право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Зі змісту наведеної норми закону можна зробити висновок, що право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Вказана норма матеріального права свідчить про те, що первинне значення у врегулюванні відносин між співвласниками має домовленість. Рішення суду не може підмінити собою їх домовленість. Водночас, при виникненні конфліктної ситуації, яка унеможливлює добровільне встановлення порядку користування спільним майном між співвласниками, такий порядок користування може встановити суд.

При здійсненні права власності співвласниками щодо спільного майна має враховуватись правова природа такої власності, адже співвласникам належать ідеальні частки у праві власності на спільне майно, які є абстрактним вираженням співвідношення в обсязі прав співвласників спільної власності. Отже, кожному з них належить не частка у спільному майні, а частка у праві власності на це майно. Визнання за кожним зі співвласників права на конкретну частку майна в натурі спричинить припинення спільної власності. Поняття реальної частки використовується при поділі спільного майна в натурі в разі припинення його спільного правового режиму, а також може застосовуватися відповідно до частини третьої статті 358 ЦК України при встановленні співвласниками порядку користування спільним майном в натурі згідно з розмірами належних їм часток.

Оскільки спірні правовідносини не стосуються розподілу майна для припинення права спільної часткової власності і такий правовий режим зберігається, суд відповідно до частини третьої статті 358 ЦК України виділяє у користування сторонам спору в натурі частки, яка відповідає частці у праві спільної часткової власності. При цьому допускається можливість відійти в незначних обсягах від відповідності реальних часток ідеальним у зв`язку з неможливістю забезпечити їх точну відповідність. Таке рішення не змінює розміру часток співвласників у праві власності на спільне майно, не порушує їх прав як власників.

Виходячи з аналізу зазначеної правової норми слід дійти висновку, що ця норма регулює саме порядок здійснення права часткової власності, тобто порядок користування спільною частковою власністю без її поділу в натурі, наслідком якого є припинення права спільної часткової власності.

При встановленні порядку користування майном кожному зі співвласників передається в користування конкретна його частина з урахуванням його частки в праві спільної власності. Разом з тим виділені в користування приміщення можуть бути і неізольовані, і не завжди точно відповідати належним співвласникам часткам, оскільки встановлення порядку користування майном не припиняє право спільної часткової власності на це майно.

Схожі висновки викладені у постановах Верховного Суду від 18 грудня 2020 року у справі № 753/13373/18, провадження № 61-16130св19, від 25 лютого 2021 року у справі № 761/36267/16-ц, провадження № 61-8050св19, від 07 лютого 2022 року у справі № 182/3348/19, провадження № 61-1084св21.

Квартира, яка є спільною сумісною чи спільною частковою власністю, на вимогу учасника (учасників) цієї власності підлягає поділу в натурі, якщо можливо виділити сторонам ізольовані жилі та інші приміщення з самостійними виходами, які можуть використовуватися як окремі квартири або які можна переобладнати в такі квартири. У протилежному випадку може бути встановлено порядок користування приміщеннями квартири, якщо про це заявлено позов.

З огляду на викладене, суд першої інстанції на підставі належним чином оцінених доказів дійшов правильного висновку про те, що права ОСОБА_2 та ОСОБА_4 щодо користування спірною квартирою є рівними, при цьому добровільної згоди щодо порядку такого користування сторонами не досягнуто.

Порядок користування квартирою визначено судом із відступом від ідеальних часток співвласників, оскільки неможливо встановити варіант порядку користування квартирою відповідно до ідеальних часток.

При цьому, ОСОБА_4 виділено у користування приміщень у квартирі на 5,2 кв м більше, ніж було виділено ОСОБА_2 , тобто її права не порушені. Такий порядок користування є справедливим та таким, що враховує баланс інтересів співвласників спірної квартири та обставини справи, а саме те, що, як не заперечують самі сторони, ОСОБА_4 проживає у спірній квартирі разом з дітьми, що мають право на окрему від батьків кімнату. Чоловік та діти відповідача не є співвласниками спірної квартири, отже рішенням суду їхні права не порушуються. ОСОБА_4 як власник може дозволити їм користуватися цим майном у межах частини квартири, виділеної їй в користування у порядку, визначеному саме між співвласниками.

Не погоджуючись з таким розподілом суду першої інстанції, відповідачем не було запропоновано альтернативний спосіб розподілу. Відповідач в судовому засіданні апеляційного суду надала пояснення, що виділення їй однієї кімнати, а позивачу двох також буде порушувати права її дітей. Позивач як власник частини квартири має право на безперешкодне користування нею, незалежно від характеру сімейних відносин з відповідачем. Відповідно до статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника, місцезнаходження майна чи наявність іншої нерухомої власності, відтак доводи апеляційної скарги ОСОБА_4 про наявність у власності позивача іншого житла не спростовують висновки суду.

Крім того, позивач заперечував наявність в нього іншого житла на праві власності, і суду не надавались докази на спростування таких пояснень.

Встановлення порядку користування житлом рішенням суду не свідчить про порушення прав відповідача, як співвласниці спірної квартири, а можливі обмеження, які виникнуть у зв`язку з визначенням судом порядку користування житлом, є виправданою необхідністю забезпечення однакової реалізації своїх прав всіма співвласниками.

За вищенаведених обставин рішення суду в частині встановлення порядку користування квартирою , ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому керуючись ст. 375 ЦПК України, апеляційний суд відмовляє в задоволенні апеляційної скарги відповідача.

Щодо усунення перешкод у користуванні виділеного позивачу житлового приміщення.

Положеннями статті 321 ЦК України встановлено принцип непорушності права власності, відповідно до якого ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Як вказано у постанові Верховного Суду від 05 вересня 2022 року у справі № 569/2864/20, провадження № 61-3493св22 зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

Аналіз наведених норм права свідчить, що для задоволення позовів про усунення перешкод у користуванні майном необхідна одночасна наявність двох підстав: позивач повинен бути власником майна, щодо якого чиняться перешкоди та внаслідок дій відповідача порушується право власника на користування своїм майном.

Такий правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 червня 2018 року, справа № 725/5551/16-ц, провадження № 61- 9600 св 18; Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 квітня 2018 року, справа № 161/14390/16-ц, провадження № 61-3768св18.

Позов про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання майном підлягає задоволенню, якщо позивач доведе, що є реальна небезпека порушення його права власності чи законного володіння зі сторони відповідача. Законний власник має право вимагати усунення перешкод у користуванні майном шляхом зобов`язання відповідача надати безперешкодний доступ до цього майна.

Відповідний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 15 квітня 2020 року у справі № 352/1380/15-ц, провадження №61-19373св19.

Однак, встановивши, що між сторонами існує спір про порядок користування належної їм квартири, встановивши, що кімната, яку суд виділив позивачу зайнята речами відповідача, суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні позовної вимоги про звільнення виділеної позивачу кімнати від речей відповідача.

Разом з тим, з матеріалів справи вбачається та не заперечується сторонами, що ОСОБА_4 довгий час проживала у спірній квартирі разом з її чоловіком та двома дітьми, тоді як позивач проживав за іншою адресою. Відтак звільнення виділеної позивачу кімнат від майна відповідача є правильним та закономірним способом захисту прав ОСОБА_2 у користуванні його майном, яким довгий час користувалась відповідач та її сім`я.

Посилання сторони відповідача про те, що матеріали справи не підтверджують, що, позивачу, як співвласнику квартири, чиняться перешкоди у володінні та користуванні своєю власністю, є безпідставними. Сам факт заперечень проти позову, подання відповідачем апеляційної скарги свідчить про невизнання, оспорення прав позивача. Крім того в судовому засіданні апеляційного суду відповідачка визнала, що в кімнаті, яка виділена позивачу знаходяться її речі та речі дітей.

Відтак апеляційний суд не погоджується з висновками суду першої інстанції у даній частині рішення та вважає їх помилковими, а відтак рішення у даній частині підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про задоволення позовної вимоги ОСОБА_2 про зобов`язання звільнити житлове приміщення та зобов`язати ОСОБА_4 усунути перешкоди ОСОБА_2 у користуванні виділеною йому кімнатою, площею 24,6 кв.м. у квартирі АДРЕСА_1 , шляхом звільнення цієї кімнати від належного їй майна.

Щодо оскаржуваного рішення в частині розподілу витрат на правничу допомогу.

В обґрунтування витрат на професійну правничу допомогу стороною позивача, на обґрунтування витрат на професійну правничу допомогу було надано: копія договору про надання правової допомоги від 18 листопада 2024р., ордер на надання правничої правової допомоги, копія свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю, детальний опис робіт (наданих послуг) виконаних адвокатом від 18 лютого 2026р.

Протягом всього часу розгляду справи в суді, стороною позивача не було надано до суду докази понесення цих витрат на професійну правничу допомогу.

Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Частиною 4 статті 137 ЦПК України передбачено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Отже, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України, заява № 19336/04, п. 269).

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» від 28 листопада 2002 року зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19) зауважила, що суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність.

Отже, суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та її адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.

Тобто, у застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката, суд користується досить широким розсудом, який, тим не менш, повинен ґрунтуватися на критеріях, визначених у частині четвертій статті 137 ЦПК України.

Проаналізувавши вартість і обсяг наданих адвокатом позивачу юридичних послуг та виконаних робіт у даній цивільній справі, зважаючи на її складність в контексті пред`явлених вимог та кількість поданих представником процесуальних документів, враховуючи предмет та підстави позову, а також час, який необхідний адвокату на їх підготовку та прийняття участі у розгляді справи, суд дійшов до висновку, що сума витрат на професійну правничу допомогу підлягає зменшенню до 12000,0 грн., враховуючи часткове задоволення позову, яка є обґрунтованою та відповідає дійсним і необхідним витратам, які змушена була понести сторона позивача у цій справі, при цьому судом враховано, що заявлена стороною позивача сума витрат на професійну правничу допомогу є неспівмірною із складністю справи та обсягом виконаних адвокатом робіт в інтересах позивача, не відповідає критеріям розумності їхнього розміру та справедливості заявлених позовних вимог.

З огляду на вищевикладене колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, вважає зменшення суми витрат на професійну правничу допомогу обґрунтованим та правомірним. Під час перегляду справи апеляційним судом не було встановлено неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права в частині визначення розміру відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.

Посилання апеляційної скарги на безпідставність такого зменшення за відсутності подання заперечень стороною відповідача, апеляційним судом відхиляється, оскільки суд має право з власної ініціативи відмовити стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею витрат на правову допомогу повністю або частково, керуючись критеріями, що визначені у частинах третій-п`ятій, дев`ятій статті 141 ЦПК України (близькі за змістом висновки сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року № 922/1964/21).

Подібні висновки викладено також у постановах Верховного Суду від 20 лютого 2024 року у cправі № 910/615/14 (№ 910/5042/22), від 26 вересня 2024 року у cправі № 910/11903/23, від 25 січня 2025 року у справі № 369/849/18.

Відтак, проаналізувавши обґрунтованість заявлених витрат та їхню пропорційність до предмета спору, суд першої інстанції в межах своїх повноважень обґрунтовано зменшив заявлені позивачем витрати.

Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Керуючись ст. 268, 367, 374-376, 381-384, 389 ЦПК України, суд,-

ПОСТАНОВИВ

Апеляційну скаргу Мельниченко Сергія Олександровича в інтересах ОСОБА_4 - залишити без задоволення.

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 - задовольнити частково.

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 2 березня 2026 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про зобов`язання звільнити житлове приміщення - скасувати та ухвалити в цій частині позовних вимог нове рішення про задоволення таких позовних вимог.

Зобов`язати ОСОБА_4 усунути перешкоди ОСОБА_2 у користуванні виділеного йому ізольованого житлового приміщення - ізольованої кімнати, площею 24,6 кв.м. у квартирі АДРЕСА_1 , шляхом звільнення цієї кімнати від належного їй майна.

У іншій частинні рішення залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повна постанова складена 17 вересня 2026 року.

Головуючий О.В. Желепа

Судді Н.В. Поліщук

В.В. Соколова