Постанова від 14 вересня 2026 р. у справі №638/1842/24 — Харківський апеляційний суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

__________________________________________________________________

ПОСТАНОВА

Іменем України

15 вересня 2026 року

м. Харків

справа № 638/1842/24

провадження № 22-ц/818/1801/26

Харківський апеляційний суд у складі:

головуючого: Маміної О.В.

суддів: Мальованого Ю.М., Тичкової О.Ю.,

за участю секретаря: Шнайдер Д.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Харкові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа: приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Костяна Юля Сергіївна про визнання договору купівлі-продажу недійсним за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м.Харкова від 11 листопада 2025 року, постановлене під головуванням судді Рибальченко Л.М.,

в с т а н о в и в:

У січні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа: приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Костяна Юля Сергіївна про визнання договору купівлі-продажу недійсним.

Рішенням Шевченківського районного суду м.Харкова від 11 листопада 2025 року у задоволенні позовних вимог відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 витрати на правову допомогу у розмірі 10000 грн.

ОСОБА_1 звернулась до суду із апеляційною скаргою на вказане судове рішення, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги посилається на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права; вказує, що судом не було досліджено надані нею докази, не надано їм належної правової оцінки та взагалі проігноровано всі надані апелянтом пояснення і аргументи щодо суті спору. Вказує, що згідно договору від 28.08.1950 року між ДСМТ «Донбасенергомонтаж» та ОСОБА_5 та членами його сім`ї, був наданий в користування житловий будинок АДРЕСА_1 . 30.12.1994 року Вона зареєструвала з ОСОБА_6 шлюб. 06.02.1998 року була зареєстрована за адресою АДРЕСА_1 . 47/100 частина будинку (другий поверх) було приватизовано ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , які отримали свідоцтво про право власності, зареєстровано в КП «ХМБТІ», згодом продали ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ОСОБА_1 та ОСОБА_6 звернулись до суду з позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу 47/100 частини будинку. Під час судового розгляду при ознайомленні з матеріалами судової справи в суді апеляційної інстанції №638/7210/15-ц ОСОБА_1 було виявлено копію договору купівлі-продажу від 08.06.2008 року між ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про продаж іншої 53/100 частини будинку АДРЕСА_1 . Підставою виникнення у продавців права власності є ухвала Дзержинського районного суду м. Харкова від 12 березня 2008 року про затвердження мирової угоди, справа №2-1149/08. Ухвалою апеляційного суду Харківської області від 24.06.2008 року у справі №2-1149/08 ухвалу Дзержинського районного суду м. Харкова від 12 березня 2008 року скасовано. При ознайомленні з ухвалою Дзержинського районного суду м. Харкова від 12 березня 2008 року та ухвалою апеляційного суду Харківської області від 24.06.2008 року позивачка виявила, що в період дії ухвали про затвердження мирової угоди, до її скасування ОСОБА_2 та ОСОБА_3 продали ОСОБА_4 53/100 житлового будинку АДРЕСА_1 . Про порушене право на житло 53/100 житлового будинку ОСОБА_1 та її покійний чоловік ОСОБА_6 дізналися в період часу з дня прийняття ухвали Дзержинського районного суду м. Харкова від 02.02.2023 року та до часу постанови Харківського апеляційного суду від 20.12.2023 року. Зазначає, що вони з її покійним чоловіком і донькою не знали, що позбавлені житлового приміщення 53/100 частини житлового будинку, так як постійно мешкали за вказаною адресою і сплачували та сплачують комунальні послуги і не могли знати про укладений договір купівлі-продажу від 08.06.2008 року між відповідачами, так як вважали, що скасували ухвалу Дзержинського районного суду м. Харкова від 12 березня 2008 року про затвердження мирової угоди, тому підстав для продажу не було. Продавці ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ввели в оману покупця ОСОБА_4 про справжність належності їм 53/100 частини житлового приміщення. Підставою для визнання правочину недійсним є введення однією стороною іншої сторони правочину в оману щодо обставин, які мають істотне значення.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_4 адвокат Шовков О.С. просить рішення суду залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, відповідно до вимог ч. 1 ст. 367 ЦПК України - в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню виходячи з наступного.

Відмовляючи у задоволені позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до ч. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. З матеріалів справи убачається, що спірний договір укладено на підставі Мирової угоди від 14.12.2007 року, затвердженої ухвалою Дзержинського районного суду м. Харкова від 12.03.2008 року у справі №2-1149/08, та на час укладення договору вказану ухвалу скасовано не було. Позивач зазначав, що відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ввели в оману покупця ОСОБА_4 . Між тим, сторони спірного договору є відповідачами по справі, та судовим розглядом не встановлено введення в оману покупця ОСОБА_4 продавцями ОСОБА_2 , ОСОБА_3 . ОСОБА_4 у відзиві та судовому засіданні заперечував факт введення його в оману. Таким чином, суд вважав позовні вимоги позивача щодо визнання договору купівлі-продажу від 08 червня 2008 року 53/100 частини житлового будинку АДРЕСА_1 , укладеного між ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального кругу Костіною Ю.С. та зареєстровано в реєстрі за № 1897 недійсним недоведеними та такими, що не підлягають задоволенню. Враховуючи, що суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог про визнання договору купівлі-продажу від 08 червня 2008 року 53/100 частини житлового будинку АДРЕСА_1 недійсним, не підлягає задоволенню і похідна вимога про скасування державної реєстрації права власності на спірне житло. Щодо клопотання представника відповідача ОСОБА_4 про застосування строків позовної давності суд зазначає, що таке клопотання не підлягає задоволенню з огляду на відмову у задоволенні позовних вимог позивача ОСОБА_1 через безпідставність. Таким чином, суд, враховуючи наведені вище обставини, дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа: приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Костіна Юлія Сергіївна про визнання договору купівлі-продажу недійсним та скасування державної реєстрації права власності. Вирішуючи питання про стягнення понесених відповідачем витрат на професійну правничу допомогу, суд враховуючи критерій оцінки співмірності витрат на оплату послуг адвоката, обсягом послуг, які були надані адвокатом відповідачу та кількість затраченого часу на надання цих послуг, суд першої інстанції дійшов висновку про зменшення понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу з 20000 грн до 10000 грн, які підлягають стягненню з позивача на користь відповідача.

Висновки суду першої інстанції відповідають вимогам закону та фактичним обставинам справи.

Судовим розглядом встановлено, що 08.06.2008 року між ОСОБА_2 , ОСОБА_3 як продавцями та ОСОБА_4 як покупцем, укладено договір купівлі-продажу 53/100 частини житлового будинку, що знаходиться у АДРЕСА_1 , з відповідними надвірними будівлями льох, - літ. Б, сараї – лет. Г, літ. Д, вбиральня – літ. Е, огорожа №1-4. Договір купівлі-продажу засвідчено приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Костіною Ю.С., зареєстровано в реєстрі за №1897.

Згідно зазначеного договору, 53/100 частина житлового будинку належить продавцю за правом спільної сумісної власності на підставі Мирової угоди від 14.12.2007 року, затвердженої ухвалою Дзержинського районного суду м. Харкова від 12.03.2008 року у справі №2-1149/08 та зареєстрованої в КП Харківське міське бюро технічної інвентаризації» згідно із витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно за №19029858 від 31.05.2008 року, реєстраційний номер 17735067, номер запису В-28349 в книзі 1.

Ухвалою Дзержинського районного суду м. Харкова від 12.03.2008 року у справі №2-1149/08, затверджено мирову угоду, укладену між ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ВАТ «Теплоенергомонтаж», за якою ВАТ «Теплоенергомонтаж» визнає уточнені позовні вимоги, а ОСОБА_2 , ОСОБА_3 приймають на себе право власності 53/100 частини жилого будинку АДРЕСА_1 з надвірними будівлями.

08.06.2008 року укладено договір купівлі-продажу 53/100 частини житлового будинку по АДРЕСА_1 укладено на підставі Мирової угоди від 14.12.2007 року, затвердженої ухвалою Дзержинського районного суду м. Харкова від 12.03.2008 року у справі №2-1149/08, та на час укладення договору вказану ухвалу скасовано не було.

Ухвала Дзержинського районного суду м. Харкова від 12.03.2008 року у справі №2-1149/08 скасована ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 24.06.2008 року, тобто після укладання спірного договору.

З матеріалів справи убачається, що спірний договір укладено на підставі Мирової угоди від 14.12.2007 року, затвердженої ухвалою Дзержинського районного суду м. Харкова від 12.03.2008 року у справі №2-1149/08, та на час укладення оскаржуваного договору вказана ухвала скасована не була.

В обґрунтування позовної заяви ОСОБА_1 посилалася на те, що згідно договору від 28.08.1950 року між ДСМТ «Донбасенергомонтаж» та ОСОБА_5 та членами його сім`ї, був наданий в користування житловий будинок АДРЕСА_1 . 30.12.1994 року вона зареєструвала з ОСОБА_6 шлюб. 06.02.1998 року ОСОБА_1 була зареєстрована за адресою АДРЕСА_1 . 47/100 частина будинку (другий поверх) було приватизовано ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , які отримали свідоцтво про право власності, зареєстровано в КП «ХМБТІ», згодом продали ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ОСОБА_1 та ОСОБА_6 звернулись до суду з позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу 47/100 частини будинку. Під час судового розгляду при ознайомленні з матеріалами судової справи в суді апеляційної інстанції №638/7210/15-ц ОСОБА_1 було виявлено копію договору купівлі-продажу від 08.06.2008 року між ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про продаж іншої 53/100 частини будинку АДРЕСА_1 . Підставою виникнення у продавців права власності є ухвала Дзержинського районного суду м. Харкова від 12 березня 2008 року про затвердження мирової угоди, справа №2-1149/08. Ухвалою апеляційного суду Харківської області від 24.06.2008 року у справі №2-1149/08 ухвалу Дзержинського районного суду м. Харкова від 12 березня 2008 року скасовано. При ознайомленні з ухвалою Дзержинського районного суду м. Харкова від 12 березня 2008 року та ухвалою апеляційного суду Харківської області від 24.06.2008 року позивачка виявила, що в період дії ухвали про затвердження мирової угоди, до її скасування ОСОБА_2 та ОСОБА_3 продали ОСОБА_4 53/100 житлового будинку АДРЕСА_1 . Про порушене право на житло 53/100 житлового будинку ОСОБА_1 та її покійний чоловік ОСОБА_6 дізналися в період часу з дня прийняття ухвали Дзержинського районного суду м. Харкова від 02.02.2023 року та до часу постанови Харківського апеляційного суду від 20.12.2023 року. Позивачка та її покійний чоловік і донька не знали, що позбавлені житлового приміщення 53/100 частини житлового будинку, так як постійно мешкали за вказаною адресою і сплачували та сплачують комунальні послуги і не могли знати про укладений договір купівлі-продажу від 08.06.2008 року між відповідачами, так як вважали що скасували ухвалу Дзержинського районного суду м. Харкова від 12 березня 2008 року, тому підстав для продажу не було. Продавці ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ввели в оману покупця ОСОБА_4 про справжність належності їм 53/100 частини житлового приміщення. Підставою для визнання правочину недійсним є введення однією стороною іншої сторони правочину в оману щодо обставин, які мають істотне значення. Просила визнати договір купівлі-продажу від 08 червня 2008 року 53/100 частини житлового будинку АДРЕСА_1 , укладеного між ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального кругу Костіною Ю.С. та зареєстровано в реєстрі за № 1897 недійсним; скасувати державну реєстрацію права власності на 53/100 частини житлового приміщення першого поверху розташованого в будинку АДРЕСА_1 , зареєстрованого за ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу від 08 червня 2008 року, засвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Костіною Ю.С.; стягнути з відповідачів на користь позивача понесені витрати при зверненні до суду.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина першої статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша та друга статті 5 ЦПК України).

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції застосовується з огляду на такі принципи: 1) у першому реченні першого абзацу закладається принцип мирного володіння майном, який має загальний характер; 2) принцип, викладений у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплений у другому абзаці принцип визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна у загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166–168).

Критеріями пропорційності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Втручання держави у право власності повинне мати нормативну основу в національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування – передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.

Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа – добросовісний набувач – внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява №29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І, навпаки, встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частини перша та третя статті 388 ЦК України).

Якщо законом установлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом (частина п`ята статті 12 ЦК України).

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом (частина друга статті 328 ЦК України).

Розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (див. постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо.

За приписами ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до ч. ч. 1 та 5 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ч. 1 ст. 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення(частина перша статті 229 цього Кодексу),такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Згідно до ч.1 ст.229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до ч. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

З матеріалів справи убачається, що спірний договір укладено між ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .

Договір посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Костіною Ю.С. та зареєстровано в реєстрі за № 1897.

Посилання позивачки на той факт, що відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ввели в оману покупця ОСОБА_4 не знайшли підтвердження під час розгляду справи, ані в суді першої, ані в суді апеляційної інстанцій.

Сам покупець ОСОБА_4 категорично заперечує вказані обставини.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Характеристиками доказів є їх належність, достовірність, допустимість та достатність. Так, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ст. 77 - 80 ЦПК України).

Стаття 80 ЦПК України передбачає достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Належних та допустимих доказів на підтвердження вимог позивачки матеріали справи не містять.

Підстав для визнання договору купівлі-продажу недійсним не вбачається.

Виходячи з вищевикладеного судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції, що позовні вимоги щодо визнання договору купівлі-продажу від 08 червня 2008 року 53/100 частини житлового будинку АДРЕСА_1 , укладеного між ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального кругу Костіною Ю.С. та зареєстровано в реєстрі за № 1897 недійсним є недоведеними та такими, що не підлягають задоволенню.

Враховуючи, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог про визнання договору купівлі-продажу від 08 червня 2008 року 53/100 частини житлового будинку АДРЕСА_1 недійсним, тому судова колегія погоджується і з висновком останнього, що похідна вимога про скасування державної реєстрації права власності на спірне житло також не підлягає задоволенню.

Рішення суду першої інстанції відповідає вимогам закону та фактичним обставинам справи.

Доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду першої інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права., а відтак, відповідно до ст. 375 ЦПК України, відсутні підстави для його зміни або скасування.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 369, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України суд, -

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м.Харкова від 11 листопада 2025 року - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України.

Головуючий: О.В. Маміна

Судді: Ю.М. Мальований

О.Ю. Тичкова