Рішення від 16 вересня 2026 р. у справі №240/20020/26 — Житомирський окружний адміністративний суд

ЖИТОМИРСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 вересня 2026 року м. Житомир справа № 240/20020/26

категорія 106030000

Житомирський окружний адміністративний суд у складі судді Лавренчук О.В., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Житомирській області про стягнення середнього заробітку,

встановив:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Національної поліції в Житомирській області, у якому просить:

стягнути з Головного управління Національної поліції в Житомирській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 04.04.2025 по 13.04.2026 включно у розмірі 714866 грн 25 коп. з утриманням із зазначеної суми установлених законодавством податків, зборів та інших обов`язкових платежів під час її фактичної виплати.

На обґрунтування позову вказує, що наказом Головного управління Національної поліції в Житомирській області від 03.04.2025 №220 о/с його було звільнено зі служби в поліції на підставі пункту 8 частини першої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію», у зв`язку з переходом у встановленому порядку на роботу до інших міністерств і відомств. Вказаний наказ був оскаржений до суду. Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 12.01.2026 у справі № 240/17276/25 адміністративний позов ОСОБА_1 було задоволено. Постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 26.02.2026 у справі № 240/17276/25 апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції в Житомирській області залишено без задоволення, а рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 12.01.2026 - без змін. Судом апеляційної інстанції підтверджено незаконність звільнення позивача та необхідність його поновлення на посаді. На виконання зазначених судових рішень Головним управлінням Національної поліції в Житомирській області було видано наказ від 13.04.2026 №236 о/с, яким скасовано наказ ГУНП в Житомирській області від 03.04.2025 № 220 о/с у частині звільнення ОСОБА_1 зі служби в поліції та поновлено його на посаді інспектора взводу № 1 роти № 1 батальйону поліції особливого призначення з 04.04.2025. Таким чином, у період з 04.04.2025 по 13.04.2026 включно позивач був незаконно позбавлений можливості проходити службу в поліції та отримувати належне грошове забезпечення. Вказаний період є часом вимушеного прогулу, що настав не з вини позивача, а внаслідок протиправного наказу відповідача про звільнення. Просить позов задовольнити.

Суддя своєю ухвалою прийняла позовну заяву до розгляду та відкрила спрощене позовне провадження без повідомлення учасників справи.

Відзив на позовну заяву надійшов до суду 11.06.2026 (вх. від 15.06.2026). Заперечуючи позовні вимоги представник відповідача зазначає, що судами у справі №240/17276/25 було встановлено, що ОСОБА_1 був призваний на військову службу з 03.04.2025 відповідно до Указу Президента України «Про загальну мобілізацію» №69/2022 від 24.02.2022 призваний на військову службу під час мобілізації, у військовий час та направлений для проходження військової служби до в/ч НОМЕР_1 . Крім того, звертає увагу, що позивач по теперішній час продовжує військову службу. У відзиві зазначається також, що 19.07.2022 набрав чинності Закон України від 01 липня 2022 року № 2352-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин", яким внесено зміни до Кодексу законів про працю України. Зокрема в частині 3 статті 119 Кодексу законів про працю України замінено слова "зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток" на "зберігаються місце роботи і посада". Представник відповідача зазначає також, що Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" від 01 липня 2022 року №2352-IX є чинним та обов`язковим до виконання, а, тому виплата середнього заробітку на підприємстві (в установі/організації), де працювала особа на час укладення контракту, незалежно від підпорядкування та форми власності, здійснюється по 18 липня 2022 року включно, тобто до набрання чинності цим Законом. Вказана правова позиція сформована Верховним Судом у постанові від 29.05.2026 у справі №200/4210/23. Представник у відзиві звертає увагу суду, що у позивача відсутні правові підстави на стягнення з ГУНП в Житомирській області середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки норми чинного законодавства виключили таке право у громадян, які призванні на військову службу, що також підтверджується вищевказаним правовим висновком Верховного Суду. Просить відмовити у задоволенні позову

Представник позивача 26.06.2026 надіслав до суду відповідь на відзив у якій зазначає, що позивач не заперечує, що чинна редакція ст. 119 КЗпП України не передбачає обов`язку роботодавця зберігати середній заробіток за мобілізованим працівником. Однак цей довід відповідача, на переконання представника позивача, не має правового значення для вирішення цієї справи, оскільки позовні вимоги ОСОБА_1 не ґрунтуються на ст. 119 КЗпП України, оскільки позивач не просить суд стягнути середній заробіток як соціальну гарантію мобілізованому працівнику. Позивач просить суд стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу, який виник унаслідок незаконного звільнення зі служби в поліції. Стаття 119 КЗпП України та стаття 235 КЗпП України мають різний предмет правового регулювання ст. 119 КЗпП України у цій справі має значення лише для розуміння того, що відповідач не мав права звільняти позивача у зв`язку з мобілізацією, а мав забезпечити збереження за ним місця служби та посади. Натомість безпосередньою матеріально-правовою підставою заявлених вимог є саме ст. 235 КЗпП України. Представник позивача вважає. що оскільки права позивача були порушені саме незаконним наказом про звільнення, а не фактом мобілізації, до спірних правовідносин підлягає застосуванню ст. 235 КЗпП України, яка передбачає стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. На переконання представника позивача, це є принципово важливим, оскільки відповідач фактично намагається уникнути відповідальності за наслідки власного протиправного рішення, посилаючись на факт мобілізації позивача. Однак мобілізація позивача не надавала відповідачу права звільняти його зі служби в поліції та не звільняє відповідача від обов`язку компенсувати наслідки незаконного звільнення. Саме відповідач своїм незаконним наказом створив спір, необхідність судового оскарження та період вимушеного прогулу, тому не може посилатися на мобілізацію позивача як на підставу для уникнення відповідальності за наслідки власного протиправного рішення. Просить позов задовольнити.

Заперечення представника відповідача надійшли до суду 29.06.2026 (вх. від 30.06.2026). У своїх запереченнях представник відповідача звертає увагу суду, що Верховний Суд у постанові від 29.05.2026 у справі №200/4210/23, у подібних правовідносинах, де також позовні вимоги стосувались стягненню середнього заробітку за час вимушеного прогулу, працівника якого мобілізовано та звільнено з органів Державного бюро розслідувань, якого на виконання рішення суду поновлено на посаді, дійшов наступного висновку:19 липня 2022 року набрав чинності Закон України від 01 липня 2022 року № 2352-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин", яким внесено зміни до КЗпП України, зокрема в частині третій статті 119 замінено слова "зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток" на "зберігаються місце роботи і посада". Наведене свідчить, що з 19 липня 2022 року припинено нарахування середнього заробітку, у тому числі за час вимушеного прогулу, працівникам у період проходження військової служби за контрактом. На переконання представника відповідача, у правовідносинах, які склались у цій справі, застосуванню підлягають приписи статей 235, 236 КЗпП України у взаємозв`язку зі статтею 119 КЗпП України (у редакції, чинній з 19 липня 2022 року), положеннями Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" та Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу". Просить відмовити у задоволенні позову.

Представник позивача 13.07.2026 (вх. від 14.07.2026) подав до суду додаткові пояснення у яких вказує, що видавши замість наказу про увільнення наказ про звільнення, відповідач сам обрав модель повного припинення службових правовідносин, яка була визнана судом незаконною. Тому всі майнові наслідки такого рішення мають визначатися статтею 235 КЗпП України та пунктом 6 розділу ІІІ Порядку №260, а не статтею 119 КЗпП України. Тому правові наслідки мають визначатися статтею 235 КЗпП України та спеціальними нормами законодавства про Національну поліцію, та нормативно-правовими актами. Представник позивача вважає, що посилання відповідача на статтю 119 КЗпП України не може усунути дію прямої спеціальної норми, яка зобов`язує виплатити ОСОБА_1 всі види грошового забезпечення за час вимушеного прогулу. Просить позов задовольнити.

У період із 13.07.2026 по 27.07.2026 та із 11.08.2026 по 27.08.2026 головуюча у справі суддя перебувала у відпустці.

Згідно з ч. 5 ст. 250 КАС України датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.

Розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та виклику учасників справи (у письмовому провадженні), з особливостями, визначеними статтями 257-263 Кодексу адміністративного судочинства України, позовну заяву та відзив, повно і всебічно з`ясувавши всі обставини справи в їх сукупності, перевіривши їх наявними в матеріалах справи і дослідженими доказами, судом встановлено наступне.

Наказом Головного управління Національної поліції в Житомирській області від 03.04.2025 №220 о/с (по особовому складу) ОСОБА_1 звільнено зі служби в поліції за п. 8 ч. 1 ст. 77 Закону України "Про національну поліцію" (у зв`язку з переходом у встановленому порядку на роботу до інших міністерств і відомств (організацій). Підстава: довідка начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 03 квітня 2025 року №2424.

Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 12.01.2026 у справі №240/17276/25, яке залишене без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 26.02.2026, ухвалено:

"Визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Національної поліції в Житомирській області від 03 квітня 2025 року №220 о/с «По особовому складу», яким майора поліції ОСОБА_1 (0069729), інспектора взводу №1 роти №1 батальйону поліції особливого призначення (стрілецький) Головного управління національної поліції в Житомирській області, з 03.04.2025 року звільнено зі служби за п.8 частини 1 статті 77 Закону України «Про Національну поліцію» (у зв`язку з переходом у встановленому порядку на роботу до інших міністерств і відомств (організацій).

Поновити ОСОБА_1 на посаді інспектора взводу №1 роти №1 батальйону поліції особливого призначення (стрілецький) Головного управління національної поліції в Житомирській області з 04.04.2025 року."

Наказом Головного управлінням Національної поліції в Житомирській області від 13.04.2026 №236 о/с, скасовано наказ ГУНП в Житомирській області від 03.04.2025 №220 о/с у частині звільнення ОСОБА_1 зі служби в поліції та поновлено його на посаді інспектора взводу №1 роти №1 батальйону поліції особливого призначення з 04.04.2025.

Підстава: Рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 12.01.2026 у справі №240/17276/25 та постанова Сьомого апеляційного адміністративного суду від 26.02.2026 у справі №240/17276/25.

Про прийнятий наказ ОСОБА_1 було повідомлено листом від 13.04.2026.

Звертаючись до суду з позовом, позивач вважає, що має право на середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 04.04.2025 по 13.04.2026.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.

Щодо спору.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною шостою статті 43 Конституції України закріплено, що громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Статтею 65 Конституції України установлено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Згідно з частиною першою статті 1 Закону України "Про Національну поліцію" національна поліція України - це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку.

Частиною першою статті 3 Закону України "Про Національну поліцію" передбачено, що у своїй діяльності поліція керується Конституцією України, міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, цим та іншими законами України, актами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, а також виданими відповідно до них актами Міністерства внутрішніх справ України, іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до частини першої статті 17 Закону України "Про Національну поліцію" поліцейським є громадянин України, який склав Присягу поліцейського, проходить службу в поліції і якому присвоєно спеціальне звання поліції.

Згідно з частиною першою, другою статті 59 Закону України "Про Національну поліцію" служба в поліції є державною службою особливого характеру, яка є професійною діяльністю поліцейських з виконання покладених на поліцію повноважень. Час проходження служби в поліції зараховується до страхового стажу, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

Статтею 60 Закону України "Про Національну поліцію" визначено, що відносини, що виникають у зв`язку зі вступом, проходженням та припиненням служби в поліції, регулюються цим Законом та іншими нормативно-правовими актами з питань проходження служби в поліції.

У силі пункту 8 частини першої статті 77 Закону України "Про Національну поліцію" поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється у зв`язку з переходом у встановленому порядку на роботу до інших міністерств і відомств (організацій).

24 лютого 2022 року у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України Указом Президента України №64/2022 введено в Україні воєнний стан із 05 год 30 хв 24 лютого 2022 року, який триває дотепер.

Наказом Головного управління Національної поліції в Житомирській області від 03.04.2025 №220 о/с (по особовому складу) ОСОБА_1 звільнено зі служби в поліції за п. 8 ч. 1 ст. 77 Закону України "Про національну поліцію" (у зв`язку з переходом у встановленому порядку на роботу до інших міністерств і відомств (організацій). Підстава: довідка начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 03 квітня 2025 року №2424.

У мотивувальній частині рішення суду у справі №240/17276/25 вказано: "Позивач був призваний на військову службу з 03.04.2025 відповідно до Указу Президента України «Про загальну мобілізацію» № 69/2022 від 24.02.2022 призваний на військову службу під час мобілізації, у військовий час та направлений для проходження військової служби до в/ч НОМЕР_1 ..."

Суд зауважує, що представником позивача не заперечувалось, що станом на дату ухвалення рішення у справі №240/17276/25 позивач продовжував проходити військову службу.

Відповідно до частин першої-третьої статті 1 Закону України від 25 березня 1992 року №2232-XII «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі - Закон №2232-XII) захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. Військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення, посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов`язок включає, у тому числі, проходження військової служби.

Згідно із частинами першою-другою статті 2 Закону №2232-XII військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Проходження військової служби здійснюється громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.

Відповідно до частини другої статті 39 Закону №2232-XII громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими, зокрема, частиною третьою статті 119 КЗпП України.

На виконання Рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 12.01.2026 у справі №240/17276/25, наказом Головного управлінням Національної поліції в Житомирській області від 13.04.2026 № 236 о/с, скасовано наказ ГУНП в Житомирській області від 03.04.2025 №220 о/с у частині звільнення ОСОБА_1 зі служби в поліції та поновлено його на посаді інспектора взводу №1 роти №1 батальйону поліції особливого призначення з 04.04.2025.

Звертаючись до суду з позовом позивач вважає, що має право на застосування статті 235 КЗпП України та отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу, при цьому представник позивача вважає, що частина третя статті 119 КЗпП України не може бути застосована до спірних правовідносин.

Щодо вказаних тверджень представника позивача, суд зазначає наступне.

Верховний Суд неодноразово висловлював правову позицію про те, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство може застосовуватися у випадках, коли норми спеціального законодавства не регулюють спірних правовідносин або коли про це зазначено у спеціальному законі (зокрема, постанови від 31.10.2019 у справі №825/598/17, від 16.07.2020 у справі №400/2884/18, від 12.06.2023 у справі № 560/10571/21).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 лютого 2022 року в справі №755/12623/19 визначила природу середнього заробітку за час вимушеного прогулу, вказавши, що такий заробіток за природою є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію. Незаконне звільнення - це незаконне припинення роботодавцем із працівником трудового договору в односторонньому порядку. Своєю чергою, виконання роботодавцем рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника полягає у відновленні трудового договору, який раніше існував і був незаконно припинений.

Конституційний Суд України неодноразово надавав офіційне тлумачення частині другій статті 233 КЗпП України. Так, Конституційний Суд України у рішенні від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 дійшов висновку, що під заробітною платою, яка належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат. Однією з таких гарантій Конституційний Суд України визнав оплату за час простою, який мав місце не з вини працівника.

До вимушеного прогулу прирівнюється затримка роботодавцем виконання рішення про поновлення на роботі (стаття 236 КЗпП України). Середній заробіток за своїм змістом також є державною гарантією, право на отримання якої виникає у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою роботу з незалежних від нього причин.

Так відповідно до вимог ст. 236 КЗпП України, у разі затримки роботодавцем виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.

За приписами частин першої та другої статті 235 Кодексу законів про працю України ( далі - КЗпП України) у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Як вже зазначалось, стаття 39 Закону №2232-XII надає право громадяни України, призваним на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом користуються гарантіями, передбаченими, зокрема, частиною третьою статті 119 КЗпП України.

Частиною третьою статті 119 КЗпП України (у редакції, чинній на момент призову позивача на військову службу, тобто з урахуванням Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" від 01.07.2022 №2352-IX) визначено, що за працівниками, направленими для проходження базової військової служби, призваними на військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи і посада на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".

Тобто, що за працівниками, призваними на військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації «зберігаються місце роботи і посада», при цьому у роботодавця відсутній обов`язок нарахування середнього заробітку працівникам у період проходження ними військової служби.

Вказана правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 29 травня 2026 року у справі № 200/4210/23, від 20 серпня 2026 року у справі №200/5617/23.

Щодо безпідставності тверджень, що до спірних правовідносин підлягає застосуванню виключно ст. 235 КЗпП України, суд зазначає, що відповідно до приписів ст. 235 КЗпП України, при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

При цьому ст. 221 КЗпП України визначає органи, які розглядають трудові спори та встановлює, що трудові спори розглядаються: 1) комісіями по трудових спорах; 2) місцевими загальними судами.

Отже, відповідач не є органом який розглядав трудовий спір, таким органом був суд при ухваленні рішення у справі №240/17276/25 (прим. суду), а тому застосування до спірних правовідносин виключно ст.235 КАС України є помилковим.

Окрім того, Верховний Суду постанові від 29 травня 2026 року у справі №200/4210/23 виснував, що у правовідносинах, які склались у цій справі, застосуванню підлягають приписи статей 235, 236 КЗпП України у взаємозв`язку зі статтею 119 КЗпП України (у редакції, чинній з 19 липня 2022 року), положеннями Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».

Відповідно до правової позиції Конституційного Суду України, викладеної в Рішенні від 26 грудня 2011 року №20-рп/2011, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Крім того, такі заходи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України, що згідно з частиною першою статті 17 Конституції України є найважливішою функцією держави.

Конституційний Суд України у Рішенні від 22 травня 2018 року №5-р/2018 сформулював правову позицію, відповідно до якої держава виходячи з існуючих фінансово-економічних можливостей має право вирішувати соціальні питання на власний розсуд. Тобто, у разі значного погіршення фінансово-економічної ситуації, виникнення умов воєнного або надзвичайного стану, необхідності забезпечення національної безпеки України, модернізації системи соціального захисту тощо держава може здійснити відповідний перерозподіл своїх видатків з метою збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства. Проте держава не може вдаватися до обмежень, що порушують сутність конституційних соціальних прав осіб, яка безпосередньо пов`язана з обов`язком держави за будь-яких обставин забезпечувати достатні умови життя, сумісні з людською гідністю.

У пункті 3 вказаного Рішення зазначено, що Верховна Рада України, виходячи з існуючих фінансово-економічних можливостей держави та з метою збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства має змогу запроваджувати, змінювати, скасовувати або поновлювати такі пільги, оскільки вони не мають фундаментального характеру, а отже, не можуть розглядатися як конституційні права, свободи та гарантії їх реалізації.

Варто зауважити, що Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року №2352-ІХ є чинним та обов`язковим до виконання, а, тому виплата середнього заробітку на підприємстві (в установі/організації), де працювала особа на час призову на військову службу, незалежно від підпорядкування та форми власності, здійснюється по 18 липня 2022 року включно, тобто до набрання чинності цим Законом.

Така правова позиція вказана у постановах Верховного Суду у постанові від 20 листопада 2024 року в справі №560/4660/23, від 04 червня 2026 року в справі №200/2765/23 та від 20 серпня 2026 року у справі №200/5617/23.

Судова практика, на яку посилається представник позивача, станом на дату розгляду спору, не є актуальною, а тому не враховується судом при розгляді спору, що виник між сторонами.

З огляду на встановлені обставини, суд вважає, що позивач не має права на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період із 04.04.2025 по 13.04.2026, оскільки станом на дату призову його на військову службу, чинна на таку дату редакція частини третьої статті 119 КЗпП України, не передбачала збереження за позивачем, як особою, яка призвана на військову службу, середнього заробітку в Головному управлінні Національної поліції в Житомирській області.

Окрім того, та обставина, що позивач станом на видачу наказу від 03.04.2025 №220 о/с та станом на дату видачі наказу №236о/с від 13.04.2026 перебував на військовій службі в ЗСУ, є такою, що унеможливлювала виконання ним службових обов`язків за посадою в Головному управлінні Національної поліції в Житомирській області.

Тобто, позивач у період із 03.04.2025 по 13.04.2026 не був незаконно позбавлений можливості виконувати службові обов`язки в Головному управлінні Національної поліції в Житомирській області та отримувати грошове забезпечення за таку роботу.

Решта доводів та заперечень учасників справи, висновків суду по суті позовних вимог не спростовують.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, зокрема у рішенні у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відображено принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Частиною першою та другою статті 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Положеннями статті 90 КАС України визначено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Враховуючи викладене, суд не вбачає підстав для задоволення позову.

Керуючись статтями 9, 72-77, 90, 242-246, 255, 258 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

вирішив:

Відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 ) до Головного управління Національної поліції в Житомирській області (Старий бульвар, 5/37, м. Житомир, 10008, ЄДРПОУ: 40108625) про стягнення середнього заробітку.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя О.В. Лавренчук

17.09.26