Рішення від 16 вересня 2026 р. у справі №724/1056/26 — Кельменецький районний суд Чернівецької області

Справа №724/1056/26

Номер провадження 2/717/547/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 вересня 2026 року Кельменецький районний суд Чернівецької області в складі:

головуючого – судді: Туржанського В.В.,

при секретарі: Каленчуку П.О.

розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в селищі Кельменці цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним.

Представник позивачки ОСОБА_3 подав до суду позовну заяву у якій просить визнати недійсним договір позики від 23 січня 2021 року укладений між ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Представник відповідача: ОСОБА_4 .

ВСТАНОВИВ:

Позов заявлений з тих підстав, що фактична передача коштів у сумі 87000 доларів США між сторонами не відбулася. Представник позивачки у позовній заяві зазначив, що договір позики не може бути належним та допустимим доказом виникнення у позивача грошового зобов`язання, оскільки даний договір не містить підпису позивача на першій сторінці, де визначені істотні умови договору, зокрема предмет та розмір позики, терміни повернення позики. Крім того, вказаний договір складається із кількох аркушів, проте, не прошитий та не скріплений підписами сторін, тобто очевидно, що договір укладався шляхом обману. Жодних належних доказів фактичної передачі коштів немає.

Позивачка ОСОБА_1 в судове засідання не з`явилася.

Представник позивачки адвокат Степаненко А.Т. в судовому засіданні підтримав позов та пояснив, що між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 був укладений договір позики, який підписаний позивачкою. 23 січня 2021 року позивачка не отримувала грошові кошти від відповідача. Відповідач не міг передати позивачці такі грошові кошти, оскільки не мав таких коштів. Грошовими активами є кошти позичені третім особам. Сума позики перевищує 50 прожиткових мінімумів, однак ОСОБА_2 не зазначав такі кошти у поданих ним деклараціях. Позичені позивачці кошти ОСОБА_2 повинен був зазначати у деклараціях. ОСОБА_1 повертала ОСОБА_2 гроші по боргах, які виникли в період з 2015 року по 2017 рік. ОСОБА_1 залишилися винна ОСОБА_2 6000 доларів США. ОСОБА_2 був неспроможний позичити таку суму коштів. Просить врахувати, що була відсутня згода чоловіка позивачки на укладення договору позики.

Відповідач ОСОБА_2 позов не визнав та пояснив, що протягом тривалого часу знайомий із позивачкою та її чоловіком, який займалися підприємницькою діяльністю. Вони зверталися до ОСОБА_2 по допомогу. Коли позивачка із чоловіком відкривали магазин, вони позичили велику суму коштів. ОСОБА_1 обіцяла, що поверне гроші. Син ОСОБА_2 приймав участь в антитерористичній операції. Дочка ОСОБА_2 підприємець. Син ОСОБА_2 отримав поранення і є інвалідом. Тому ОСОБА_2 потрібні кошти і він звернувся до суду. ОСОБА_2 пояснив, що передав ОСОБА_5 87000 доларів США. Першу суму коштів у розмірі 1000 доларів США ОСОБА_2 передав Сапогівській 17 листопада 2015 року. Останню суму коштів у розмірі 5000 доларів США ОСОБА_2 передав ОСОБА_5 16 січня 2021 року. Передав кошти лише в доларах США. ОСОБА_2 не може чітко сказати, яка частина з цих грошей належала йому, а яка частина належали його сину та дочці. Чоловік ОСОБА_1 не був присутній підчас підписання договору позики, але він про все знав. Чоловік ОСОБА_1 не писав заяву. ОСОБА_2 не вказав у деклараціях кошти позичені ОСОБА_1 , бо не знав, що позичені кошти теж треба вказувати у деклараціях. З приводу боргу позивачки є рішення районного та апеляційного суду.

Представник відповідача адвокат Кутровська Н.М. в судовому засіданні позов не визнала та пояснила, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи. ОСОБА_1 уклала договір позики із ОСОБА_2 . Кошти передавалися частинами з 2015 року по 2021 рік. ОСОБА_1 повертала кошти. Сума позичених коштів стала великою і сторони уклали договір позики, який ОСОБА_1 підписала. Спочатку ОСОБА_1 повертала борг, але пізніше перестала повертати кошти. ОСОБА_2 чекав повернення коштів. ОСОБА_2 передав ОСОБА_1 кошти до укладення договору. У ОСОБА_2 були кошти його дітей. Та обставина, що ОСОБА_1 повертала позичені кошти, підтверджує дійсність договору позики. Представник відповідача вважає, що позивачка намагається не повернути позичені кошти. Відсутність згоди чоловіка позивачки не є підставою недійсності договору позики. Представник відповідача зазначила, що надасть розрахунок судових витрат та докази розміру витрат протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду.

Судом встановлено, що 23 січня 2021 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір позики, який підписано сторонами. На другому аркуші договору зазначено, що позивачка вказала про отримання нею суми в розмірі 87000 доларів США. Факт передачі грошових коштів у борг засвідчено ОСОБА_1 особисто із проставленням підпису.

Позовні вимоги позивачка обґрунтовувала тим, що грошових коштів згідно з договором позики від 31 січня 2021 року вона від відповідача не отримувала, що свідчить, на її думку, про недійсність договору позики, так і про відсутність зобов`язання за цим договором. Позивачка вказувала також на те, що договір укладався шляхом обману.

У справі №724/3583/25 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики, Кельменецький районний суд Чернівецької області рішенням від 07 травня 2026 року, залишеним без змін постановою Чернівецького апеляційного суду від 31 липня 2026 року, позов ОСОБА_2 задовольнив повністю. Стягнув із ОСОБА_1 борг в сумі 65000 доларів США.

Суди у справі №724/3583/25 встановили існування між учасниками справи боргових зобов`язань, які виникли з договору позики від 23 січня 2021 року, а також обов`язок ОСОБА_1 повернути спірну суму боргу. Крім того, у цій справі апеляційний суд установив, зокрема, що 23 січня 2021 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено письмовий договір позики, відповідно до якого позивач передав відповідачці грошові кошти в розмірі 87000 доларів США.

У справі про визнання договору позики недійсним, позивачка ініціювала спір після ухвалення судового рішення про стягнення з неї боргу на підставі договору позики від 23 січня 2021 року, однак не надала належних та допустимих доказів тих обставин, які зазначені нею як підстава позову, а саме неотримання нею від відповідача у борг грошових коштів згідно із вказаним договором від 23 січня 2021 року. Також позивачка не довела факту укладення договору шляхом обману.

Як вбачається з позовної заяви основною підставою позову у цій справі є визнання оспорюваного договору позики неукладеним відповідно до вимог статті 1051 ЦК України, оскільки позивачка зазначала, що грошові кошти за цим договором вона не отримувала. Крім того, позивачка посилалася на те, що договір укладений шляхом обману.

Відповідно до частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості (стаття 1046 ЦК України).

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно з частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлений договором.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів.

За своїми правовими характеристиками договір позики є реальною, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана в оригіналі розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

Верховний Суд враховує, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину.

Така презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-383/2010, провадження № 14-308цс18).

У постанові Верховного Суду України від 24 лютого 2016 року у справі № 6-50цс16 зроблено висновок, що «договір позики вважається укладеним у момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (пункт 2 частини першої статті 1046 ЦК України). Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій статті 640 ЦК України, за якою, якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику».

У постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13 зазначено, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей. Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Подібні за змістом висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18), у постановах Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 569/1646/14-ц (провадження № 61-5020св18), від 14 квітня 2020 року у справі № 628/3909/15 (провадження № 61-42915св18), від 21 липня 2021 року у справі № 758/2418/17 (провадження № 61-9694св20).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (стаття 78 ЦПК України).

За змістом частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Розписка не є формою договору, а може лише підтверджувати укладення договору позики. По своїй суті розписка позичальника є тільки замінником письмової форми договору позики, оскільки вона підписується тільки позичальником (постанова Верховного Суду від 29 квітня 2024 року у справі № 638/2241/15-ц, провадження № 61-15408св23).

Позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини (стаття 1051 ЦК України).

Разом із тим, поряд із вимогою в правовідношенні існує і заперечення. Заперечення - це своєрідна субправомочність особи, яка бере участь у відповідному правовідношенні, заявити про те, що така особа з певної причини

не є зобов`язана перед суб`єктом вимоги.

Стаття 1051 ЦК України хоча й має назву про оспорювання договору позики, проте про жодне оспорювання в традиційному його розумінні як оспорюваного правочину не йдеться. Заперечення позичальника, що грошові кошти насправді не були одержані ним від позикодавця відбувається в порядку обґрунтованого заперечення іншої сторони правочину.

Заперечення про те, що грошові кошти насправді не були одержані ним від позикодавця не піддається позовній давності, як і більшість інших заперечень. Це означає, що коли б позикодавець не подав позов до позичальника, останній завжди може заперечити про відсутність боргу.

Тягар доведення того, що грошові кошти насправді не були одержані позичальником від позикодавця лежить на позичальнику, який за допомогою обґрунтованого заперечення (ексцепції) заперечує проти позову.

При цьому за наявності оригіналу розписки у позикодавця простого заперечення (заперечення факту) позичальником недостатньо, якщо останній заперечує справжність підпису та факт отримання грошей, це заперечення потребує доведення цих обставин і тягар їх доведення лежить на позичальникові.

Аналогічні за своїм змістом висновки про застосування норм права викладені в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 квітня 2026 року у справі № 368/1257/21 (провадження № 61-16707сво24).

Під час вибору і застосування норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У договорі позики зазначено, що «кошти у сумі 87000 доларів США еквівалент гривень готівкою передано та перераховано». Зазначене твердження окремо підписано позичальником ОСОБА_1 .

Щодо посилання позивачки на укладення спірного договору позики шляхом обману, слід зазначити наступне.

Статтею 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частиною 1 ст. 215 ЦК України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1 ст. 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Відповідно до ч. 1 ст. 229 ЦК України істотне значення мають обставини щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

Для визнання недійсним правочину як укладеного під впливом обману необхідно, щоб сторона була введена в оману саме щодо обставин, які мають істотне значення. До таких обставин віднесено відомості стосовно природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

У вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі ст. 230 ЦК України суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем факту обману.

Правочин може бути визнаний вчиненим під впливом обману у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману є умисел: особа знає про наявність чи відсутність певних обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї. Обман також має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Тобто обман має місце тоді, коли задля вчинення правочину або надається невірна інформація, або вона замовчується. Причому це робиться навмисно, з метою аби правочин було вчинено. Отже, обман - це певні винні, навмисні дії сторони, яка намагається запевнити іншу сторону про такі властивості й наслідки правочину, які насправді наступити не можуть.

Усі ці обставини (наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману) повинна довести особа, яка діяла під впливом обману (позивач).

Отже, позивач має довести наявність одночасно трьох складових, а саме: наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, наявність обману. Якщо все інше, крім умислу, доведено, тоді вважається, що наявна помилка. Має бути встановлений причинно-наслідковий зв`язок між обманом та вчиненням правочину. Тільки той обман дозволяє оспорити правочин, який вплинув на рішення сторони вчинити цей правочин.

Встановлення наявності умислу у недобросовісної сторони ввести в оману іншу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є неодмінною умовою кваліфікації недійсності правочину відповідно до ст. 230 ЦК України.

Кожна сторона при укладенні правочину має поводити себе добросовісно, обачливо і розумно, об`єктивно оцінювати ситуацію. При встановленні наявності обману суд має враховувати стандарт поведінки розумного учасника обороту, який наділений схожими характеристиками зі стороною, яку ввели в оману.

В даному випадку факт обману та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману, а саме позивачка ОСОБА_1 .

Позивачкою ОСОБА_1 не надано суду доказів, які б свідчили, що вона була введена в оману під час укладення 23 січня 2026 року договору позики із ОСОБА_2 щодо обставин, які мають істотне значення, саме відомостей стосовно природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

З огляду на зазначене, обставини справи свідчать про наявність волі ОСОБА_1 на укладення спірного правочину, обізнаність щодо майна, яке є предметом позики на час укладення спірного правочину, та про відсутність умислу в діях відповідача. Факт обману позивача відповідачем при укладенні договору позики 23 січня 2021 року позивачкою не доведено, як не доведено, що відповідачем повідомлялись відомості, які не відповідають дійсності, або замовчувалися обставини, що мали істотне значення для укладення правочину.

Суд відхиляє як докази копії щорічних декларацій ОСОБА_2 як особи уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування за 2020, 2021, 2022 роки. У таких деклараціях у розділах «Грошові активи» дійсно не зазначено відомості про ОСОБА_1 як особу якій позичені кошти, та суму позичених коштів. Разом з тим, суд вважає, що відомості у таких деклараціях свідчать про те, що кошти позичені ОСОБА_2 ОСОБА_1 не відображені у таких деклараціях, а не про відсутність грошових зобов`язань ОСОБА_1 перед ОСОБА_2 . Суд також враховує, що з пояснень відповідача слідує, що кошти за договором позики укладеним між сторонами 23 січня 2021 року фактично були передані ОСОБА_1 до укладення договору позики в період з 2015 року по 2021 рік.

Суд вважає, що доводи про те, що відповідач не підтвердив існування у нього спірної суми, яка є предметом договору позики, є необґрунтованими і спростовуються дослідженим договором позики та висновками судів у цивільній справі №724/3586/25.

Дослідивши обставини справи, суд вважає, що у цій справі позивачка не надала суду належних та допустимих доказів тих обставин, на які вона посилалася як на підставу позову, а саме неотримання нею грошових коштів, які були предметом договору позики, а також укладення договору шляхом обману.

Враховуючи наведене, суд вважає, що у позові слід відмовити.

На підставі ст.ст. 15, 16 , 204, 215. 229, 230, 526, 627, 640, 1051 ЦК України, керуючись ст.ст. 2, 5, 12, 13, 15, 19, 76, 77, 78, 79, 80, 81, 82, 142, 209, 258, 263, 264, 265, 279 ЦПК України, суд -

УХВАЛИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , жительки АДРЕСА_1 , до ОСОБА_6 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 , жителя АДРЕСА_2 , про визнання договору позики недійсним - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду судом.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Чернівецького апеляційного суду. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повне судове рішення складено 17 вересня 2026 року.

Суддя: