Постанова від 15 вересня 2026 р. у справі №127/20823/26 — Вінницький апеляційний суд

Справа № 127/20823/26

Провадження № 33/801/949/2026

Категорія: 146

Головуючий у суді 1-ї інстанції Бернада Є. В.

Доповідач: Войтко Ю. Б.

ВІННИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 вересня 2026 рокум. Вінниця

Суддя Вінницького апеляційного суду Войтко Ю. Б.,

розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Вінницького міського суду Вінницької області від 24 червня 2026 року у справі про притягнення до адміністративної відповідальності

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживаючого по АДРЕСА_1 ,

за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 124 КУпАП,

встановив:

Постановою судді Вінницького міського суду Вінницької області від 24 червня 2026 року накладено на ОСОБА_1 адміністративне стягнення, передбачене статтею 124 Кодексу України про адміністративні правопорушення, у виді позбавлення права керування транспортними засобами строком 6 (шість) місяців, а також стягнуто на користь держави судовий збір у розмірі 665 гривень 60 копійок.

Постанова суду мотивована тим, що відповідно до статті 124 КУпАП адміністративна відповідальність настає за порушення учасниками дорожнього руху Правил дорожнього руху, що спричинило пошкодження транспортних засобів чи іншого майна. Зазначена норма є бланкетною.

Згідно з протоколом про адміністративне правопорушення ОСОБА_1 порушив вимоги пункту 12.3 ПДР, відповідно до якого у разі виникнення небезпеки для руху або перешкоди, яку водій об`єктивно спроможний виявити, він повинен негайно вжити заходів для зменшення швидкості аж до зупинки транспортного засобу або безпечного об`їзду перешкоди.

На підтвердження вчинення правопорушення суд дослідив протокол, схему місця ДТП, письмові пояснення ОСОБА_1 , рапорт працівника поліції та відеозапис із камер зовнішнього спостереження. Оцінивши ці докази в сукупності, суд дійшов висновку про підтвердження порушення ОСОБА_1 вимог пункту 12.3 ПДР та наявність причинного зв`язку між цим порушенням і пошкодженням транспортного засобу, у зв`язку з чим визнав його винним у вчиненні правопорушення, передбаченого статтею 124 КУпАП.

Визначаючи вид адміністративного стягнення, суд урахував характер правопорушення, його наслідки та дані про особу. Зазначив, що ОСОБА_1 раніше до адміністративної відповідальності не притягувався, однак у судові засідання не з`являвся, причин неявки не повідомив, а матеріали справи не містять відомостей про обставини, що пом`якшують відповідальність. За таких обставин суд дійшов висновку про доцільність застосування адміністративного стягнення у виді позбавлення права керування транспортними засобами.

Не погодившись із вказаною постановою ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, оскільки вважає її незаконною та такою, що не відповідає обставинам справи, просить оскаржувану постанову скасувати, а провадження у справі закрити за відсутності події і складу правопорушення.

Основними доводами апеляційної скарги є те, що суд першої інстанції, на думку апелянта, неправильно встановив фактичні обставини справи, не з`ясував усіх обставин, які мають значення для правильного її вирішення, та не надав належної оцінки наявним у матеріалах справи доказам, чим порушив вимоги статей 245, 251, 252 та 280 КУпАП.

Апелянт зазначає, що відповідно до диспозиції статті 124 КУпАП обов`язковою ознакою складу адміністративного правопорушення є не лише порушення Правил дорожнього руху, а й настання передбачених цією статтею наслідків та причинний зв`язок між допущеним порушенням і пошкодженням транспортного засобу чи іншого майна. Водночас ОСОБА_1 поставлено у вину порушення пункту 12.3 ПДР, яке полягало у невжитті заходів для зменшення швидкості або зупинки транспортного засобу у зв`язку з виникненням перешкоди.

На переконання апелянта, матеріали справи не підтверджують, що саме він допустив таке порушення та що саме його дії перебувають у причинному зв`язку з дорожньо-транспортною пригодою. Навпаки, з відеозапису з камер зовнішнього спостереження, на думку апелянта, вбачається, що водій автомобіля «Renault Kangoo», державний номер НОМЕР_1 , під час зміни напрямку руху (перестроювання) не переконався у безпечності свого маневру та створив небезпеку для автомобіля «Hyundai Santa Fe», державний номер НОМЕР_2 , під керуванням ОСОБА_1 .

Апелянт посилається також на постанову Вінницького міського суду Вінницької області та інші матеріали справи, зазначаючи, що щодо водія іншого автомобіля були складені протоколи про адміністративні правопорушення, передбачені, зокрема, статтями 122 та 122-4 КУпАП. На його думку, це додатково свідчить про необхідність встановлення саме обставин дій іншого учасника дорожньо-транспортної пригоди та їх значення для виникнення зіткнення.

ОСОБА_1 наголошує, що ще 28 травня 2026 року у своїх письмових поясненнях послідовно зазначав, що рухався прямо по своїй смузі руху після ввімкнення зеленого сигналу світлофора. За його твердженнями, автомобіль сірого кольору, який рухався праворуч, почав здійснювати маневр у його смугу руху, внаслідок чого зачепив праву частину автомобіля «Hyundai», після чого водій не зупинився та залишив місце дорожньо-транспортної пригоди.

Зазначені обставини, як вказує апелянт, узгоджуються з рапортом працівника поліції від 28 травня 2026 року, відповідно до якого саме водій автомобіля «Peugeot» сірого кольору здійснив зіткнення з автомобілем «Hyundai», належним ОСОБА_1 , внаслідок чого останній отримав пошкодження, після чого водій автомобіля «Peugeot» залишив місце пригоди.

При цьому апелянт звертає увагу, що у протоколі про адміністративне правопорушення, складеному щодо нього, він не погодився із зазначеним у протоколі порушенням. На його думку, суд першої інстанції мав надати належну оцінку цим запереченням, зіставити їх із іншими доказами та встановити, хто саме допустив порушення Правил дорожнього руху, яке безпосередньо спричинило зіткнення.

Апелянт вважає, що суд першої інстанції цього не зробив, оскільки в оскаржуваній постанові не дослідив та не оцінив у сукупності суперечності між змістом рапорту працівника поліції, його власними поясненнями та відеозаписом дорожньо-транспортної пригоди, а фактично обмежився посиланням на протокол про адміністративне правопорушення. У зв`язку з цим апелянт вважає, що судом порушено вимоги статті 252 КУпАП щодо оцінки доказів за внутрішнім переконанням, яке має ґрунтуватися на всебічному, повному й об`єктивному дослідженні всіх обставин справи.

Посилаючись на постанову Вінницького апеляційного суду від 03 серпня 2026 року у справі № 127/20923/26, апелянт зазначає, що інший водій, ОСОБА_2 , визнав свою вину у вчиненні зіткнення. На його переконання, саме дії ОСОБА_2 , а не ОСОБА_1 , перебувають у причинному зв`язку із заподіяною майновою шкодою. Відтак ОСОБА_1 вважає себе потерпілою особою у розумінні статті 269 КУпАП, оскільки пошкодження було завдано належному йому транспортному засобу внаслідок дій іншого учасника дорожнього руху.

З огляду на це апелянт вважає, що в його діях відсутній склад адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 124 КУпАП, а суд першої інстанції не з`ясував належним чином дійсні обставини дорожньо-транспортної пригоди, не встановив причин її виникнення та не визначив належним чином причинний зв`язок між діями ОСОБА_1 і пошкодженням транспортного засобу. У зв`язку з цим просить провадження у справі закрити на підставі пункту 1 статті 247 КУпАП.

Окремо апелянт не погоджується з призначеним йому адміністративним стягненням у виді позбавлення права керування транспортними засобами. Зазначає, що суд першої інстанції не навів достатнього обґрунтування того, чому мети адміністративного стягнення неможливо досягти шляхом застосування менш суворого виду стягнення. При цьому самим судом установлено, що ОСОБА_1 раніше до адміністративної відповідальності не притягувався, а відомості про заподіяння шкоди здоров`ю учасників дорожнього руху в матеріалах справи відсутні.

На думку апелянта, безпідставним є й посилання суду на його неявку в судове засідання як на обставину, яка «може свідчити про можливість вчинення ним нових порушень у майбутньому». Апелянт звертає увагу, що неявка особи в судове засідання не належить до обставин, що обтяжують відповідальність, визначених статтею 35 КУпАП, а тому не може сама по собі бути підставою для застосування найбільш суворого стягнення. Крім того, стверджує, що взагалі не був належним чином обізнаний про судовий розгляд справи.

Також апелянт посилається на обставини, які, на його думку, мають бути враховані при визначенні виду адміністративного стягнення. Зокрема, зазначає, що за місцем роботи характеризується позитивно, систематично використовує власний транспортний засіб для надання невідкладної хірургічної допомоги маломобільним пацієнтам, людям похилого віку та особам з інвалідністю безпосередньо за місцем їх проживання, що сприяє доступності медичної допомоги населенню. Крім того, перебуває у зареєстрованому шлюбі та має на утриманні малолітню дитину, для забезпечення повсякденних потреб якої використання транспортного засобу є необхідним.

Апелянт посилається на істотне порушення його права на участь у розгляді справи. Зазначає, що хоча в оскаржуваній постанові суд указав на його належне повідомлення про судове засідання шляхом надсилання судової повістки у формі СМС-повідомлення, під час ознайомлення представника з матеріалами справи не було виявлено судової повістки чи іншого документа, який би підтверджував направлення або доставку ОСОБА_1 повідомлення про дату, час і місце судового розгляду.

У зв`язку з цим апелянт вважає, що він був позбавлений можливості реалізувати передбачені статтею 268 КУпАП права, зокрема знайомитися з матеріалами справи, надавати пояснення, подавати докази, заявляти клопотання та користуватися правовою допомогою. На його думку, за відсутності належного повідомлення суд не мав достатніх підстав розглядати справу за його відсутності, оскільки це перешкодило повному та всебічному з`ясуванню обставин справи.

За наведених обставин апелянт просить постанову суду першої інстанції скасувати, а провадження у справі щодо нього закрити за відсутності події і складу адміністративного правопорушення.

Одночасно з апеляційною скаргою ОСОБА_1 подав клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження, мотивуючи його тим, що про розгляд справи належним чином повідомлений не був, копію постанови суду першої інстанції не отримував, а в матеріалах справи відсутні докази її направлення йому. Зазначає, що про зміст оскаржуваної постанови та її існування йому стало відомо лише після отримання її копії представником у місцевому суді 11 серпня 2026 року, що підтверджується відповідною відміткою на заяві.

Також ОСОБА_1 зазначає, що 13 серпня 2026 року через систему «Електронний суд» ним було подано апеляційну скаргу на постанову суду першої інстанції, однак постановою Вінницького апеляційного суду від 18 серпня 2026 року апеляційну скаргу повернуто у зв`язку з ненаданням витягу з договору про надання правової допомоги. Копію зазначеної постанови апеляційного суду отримано 19 серпня 2026 року, після чого 21 серпня 2026 року ОСОБА_1 повторно звернувся з апеляційною скаргою, одночасно заявивши клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження.

Апеляційний суд вважає клопотання ОСОБА_1 про поновлення строку на апеляційне оскарження обґрунтованим та таким, що підлягає задоволенню.

Згідно ч. 2 ст. 294 КУпАП, постанова судді у справі про адміністративне правопорушення може бути оскаржена особою, яку притягнуто до адміністративної відповідальності, протягом десяти днів з дня винесення постанови. Апеляційна скарга, подана після закінчення цього строку, повертається апеляційним судом особі, яка її подала, якщо вона не заявляє клопотання про поновлення цього строку, а також якщо у поновленні цього строку відмовлено.

Відповідно до ч. 2 ст. 289 КУпАП, в разі пропуску строку з поважних причин цей строк за заявою особи, щодо якої винесено постанову, може бути поновлено.

Як убачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 не був належним чином повідомлений про розгляд справи та копію постанови Вінницького міського суду Вінницької області від 24 червня 2026 року отримав лише 11 серпня 2026 року, що підтверджується відповідною відміткою на заяві (а.с. 20).

Після отримання копії постанови 13 серпня 2026 року він подав апеляційну скаргу, яка постановою Вінницького апеляційного суду від 18 серпня 2026 року була повернута у зв`язку з ненаданням витягу з договору про надання правової допомоги. Отримавши копію постанови про повернення 19 серпня 2026 року, ОСОБА_1 вже 21 серпня 2026 року повторно подав апеляційну скаргу.

З огляду на наведене, з метою забезпечення права особи на апеляційний перегляд судового рішення, строк на апеляційне оскарження постанови Вінницького міського суду Вінницької області від 24 червня 2026 року підлягає поновленню.

Особа, яка притягується до адміністративної відповідальності ОСОБА_1 та його представник – адвокат Оверковський К. В. підтримали доводи апеляційної скарги, просять її задовольнити.

Заслухавши пояснення особи, яка притягується до адміністративної відповідальності ОСОБА_1 та його представника – адвоката Оверковського К. В., які підтримали апеляційну скаргу та просили її задовольнити, дослідивши матеріали справи, вважаю, що доводи апеляційної скарги підлягають до задоволення з таких підстав.

Згідно зі статтею 245 КУпАП завданнями провадження у справах про адміністративні правопорушення є, зокрема, своєчасне, всебічне, повне і об`єктивне з`ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності із законом, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяли вчиненню адміністративних правопорушень.

Відповідно до статті 280 КУпАП орган (посадова особа) при розгляді справи про адміністративне правопорушення зобов`язаний з`ясувати, зокрема, чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що пом`якшують та обтяжують відповідальність, чи заподіяно майнову шкоду, а також з`ясувати інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

За змістом статті 251 КУпАП доказами в справі про адміністративне правопорушення є будь-які фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність відповідної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Статтею 252 КУпАП визначено, що орган (посадова особа) оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, яке має ґрунтуватися на всебічному, повному і об`єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом і правосвідомістю.

Отже, наведені положення КУпАП зобов`язують суд при вирішенні питання про притягнення особи до адміністративної відповідальності не обмежуватися формальним встановленням факту дорожньо-транспортної пригоди та наявності механічних пошкоджень транспортних засобів, а встановити всі елементи складу адміністративного правопорушення, у тому числі конкретне порушення особою Правил дорожнього руху України, наслідки такого порушення та причинний зв`язок між порушенням Правил дорожнього руху і наслідками, що настали.

Відповідно до частини першої статті 9 КУпАП адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає, зокрема, на встановлений порядок управління, власність, права і свободи громадян, за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.

Таким чином, склад адміністративного правопорушення є сукупністю встановлених законом об`єктивних та суб`єктивних ознак, за наявності яких конкретне діяння може бути кваліфіковане як адміністративне правопорушення.

Об`єктивна сторона адміністративного правопорушення включає протиправне діяння, шкідливі наслідки, а у випадках, коли склад правопорушення є матеріальним, також причинний зв`язок між діянням та наслідками.

За відсутності хоча б одного з обов`язкових елементів складу адміністративного правопорушення особа не може бути притягнута до адміністративної відповідальності.

Стаття 124 КУпАП є бланкетною нормою, оскільки для встановлення протиправності діяння необхідно звернутися до відповідних положень Правил дорожнього руху України та встановити конкретне правило, яке було порушене водієм.

Відповідальність за статтею 124 КУпАП настає у разі порушення учасниками дорожнього руху Правил дорожнього руху, що спричинило пошкодження транспортних засобів, вантажу, автомобільних доріг, вулиць, залізничних переїздів, дорожніх споруд чи іншого майна.

Отже, для притягнення особи до адміністративної відповідальності за статтею 124 КУпАП необхідно встановити не лише сам факт дорожньо-транспортної пригоди та наявність пошкоджень транспортних засобів, а й те, що конкретна особа порушила конкретну вимогу Правил дорожнього руху та що саме це порушення перебувало у причинному зв`язку з наслідками у вигляді пошкодження транспортних засобів чи іншого майна.

Як убачається з протоколу про адміністративне правопорушення серії ЕПР 1 № 689814 від 11 червня 2026 року, ОСОБА_1 інкриміновано те, що 28 травня 2026 року о 08 годині 44 хвилини по вул. Князів Коріатовичів, 172 у м. Вінниці, керуючи автомобілем Hyundai, державний номерний знак НОМЕР_2 , він не був уважним та не стежив за дорожньою обстановкою, при виникненні небезпеки (перешкоди для руху) у вигляді автомобіля Renault, державний номерний знак НОМЕР_3 , не вжив заходів для зменшення швидкості руху аж до зупинки, внаслідок чого відбулося зіткнення, в результаті якого транспортні засоби отримали механічні пошкодження.

При цьому у протоколі зазначено про порушення ОСОБА_1 пунктів 12.3 та 2.3 «б» Правил дорожнього руху України.

Згідно з пунктом 12.3 ПДР у разі виникнення небезпеки для руху або перешкоди, яку водій об`єктивно спроможний виявити, він повинен негайно вжити заходів для зменшення швидкості аж до зупинки транспортного засобу або безпечного для інших учасників руху об`їзду перешкоди.

Водночас за визначенням, наведеним у пункті 1.10 ПДР, небезпека для руху – це зміна дорожньої обстановки, зокрема поява рухомого об`єкта, який наближається до смуги руху транспортного засобу чи перетинає її, або технічного стану транспортного засобу, яка загрожує безпеці дорожнього руху і змушує водія негайно зменшити швидкість або зупинитися.

У свою чергу, відповідно до пункту 1.10 ПДР перешкода для руху – це нерухомий об`єкт у межах смуги руху транспортного засобу або об`єкт, що рухається попутно в межах цієї смуги (за винятком транспортного засобу, що рухається попереду попутно), який змушує водія маневрувати або зменшити швидкість руху аж до зупинки транспортного засобу.

Отже, застосування пункту 12.3 ПДР передбачає встановлення конкретної дорожньої ситуації, за якої у водія виникла об`єктивно виявлена небезпека для руху або перешкода, а також встановлення того, що водій мав об`єктивну можливість її виявити та, незважаючи на це, не вжив передбачених пунктом 12.3 ПДР заходів.

Разом із тим із матеріалів справи не вбачається належного встановлення судом першої інстанції саме таких обставин.

Сам по собі факт зіткнення автомобіля Hyundai під керуванням ОСОБА_1 з іншим транспортним засобом та наявність механічних пошкоджень транспортних засобів не свідчить про те, що безпосередньою причиною зіткнення стало саме невжиття ОСОБА_1 заходів, передбачених пунктом 12.3 ПДР.

Для правильного вирішення справи суд мав встановити, яким саме чином виникла небезпека для руху, у який момент вона виникла, чи була вона об`єктивно доступною для сприйняття водієм автомобіля Hyundai, де саме перебував автомобіль Renault на момент виникнення небезпеки, яким чином змінювався напрямок його руху та чи були у ОСОБА_1 реальні технічні й об`єктивні можливості уникнути зіткнення шляхом зменшення швидкості або зупинки.

Цього суд першої інстанції належним чином не встановив.

Навпаки, із доводів апеляційної скарги, письмових пояснень ОСОБА_1 від 28 травня 2026 року, рапорту працівника поліції від 28 травня 2026 року та відеозапису з камер зовнішнього спостереження вбачається інша послідовність розвитку дорожньої ситуації, яка не була належним чином досліджена судом першої інстанції.

ОСОБА_1 зазначав, що рухався прямо по своїй смузі руху після ввімкнення зеленого сигналу світлофора, тоді як автомобіль сірого кольору, який рухався праворуч, почав здійснювати маневр у його смугу руху, унаслідок чого відбулося зіткнення з правою частиною автомобіля Hyundai. Після зіткнення водій іншого транспортного засобу, за твердженнями ОСОБА_1 , місце дорожньо-транспортної пригоди залишив.

Зазначені пояснення не були належним чином спростовані судом першої інстанції.

Більше того, вони узгоджуються з рапортом працівника поліції від 28 травня 2026 року, в якому, як зазначає апелянт, зафіксовано, що саме водій автомобіля сірого кольору здійснив зіткнення з автомобілем Hyundai, належним ОСОБА_1 , після чого залишив місце дорожньо-транспортної пригоди.

Таким чином, наявні у справі докази містять відомості, які мають істотне значення для встановлення механізму ДТП та визначення причин її виникнення, однак суд першої інстанції не навів мотивів, з яких ці докази відхилив або визнав такими, що не спростовують версію, викладену в протоколі.

Колегія суддів звертає увагу, що протокол про адміністративне правопорушення не має наперед встановленої сили та не може розглядатися як беззаперечний доказ вини особи.

Відповідно до статті 251 КУпАП протокол є одним із джерел доказів, а наведені у ньому відомості підлягають перевірці та оцінці судом у сукупності з іншими доказами.

Тому сам факт зазначення у протоколі серії ЕПР 1 № 689814 від 11 червня 2026 року про порушення ОСОБА_1 пункту 12.3 ПДР не звільняв суд першої інстанції від обов`язку встановити фактичний механізм ДТП, перевірити заперечення особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, та встановити причинний зв`язок між конкретним порушенням Правил дорожнього руху та наслідками.

Відповідно до пункту 10.3 ПДР у разі перестроювання водій повинен дати дорогу транспортним засобам, що рухаються в попутному напрямку по тій смузі, на яку він має намір перестроїтися. За одночасного перестроювання транспортних засобів, що рухаються в одному напрямку, водій, який знаходиться ліворуч, повинен дати дорогу транспортному засобу, що знаходиться праворуч.

Отже, якщо зіткнення сталося внаслідок зміни напрямку руху одним із транспортних засобів та його перестроювання на смугу, якою вже рухався інший транспортний засіб, належній перевірці підлягає дотримання саме правил здійснення такого маневру, передбачених пунктом 10.3 ПДР.

У цій справі суд першої інстанції не встановив, чи здійснював водій автомобіля Renault перестроювання, чи змінював напрямок руху перед зіткненням, з якої смуги та в яку смугу він рухався, чи надав він дорогу автомобілю Hyundai, який уже рухався відповідною смугою, та чи могли саме такі дії перебувати у причинному зв`язку з виникненням ДТП.

Натомість у протоколі про адміністративне правопорушення небезпеку та перешкоду фактично пов`язано із самим фактом перебування автомобіля Renault у напрямку руху автомобіля Hyundai, без належного встановлення того, за яких обставин автомобіль Renault опинився на траєкторії руху автомобіля Hyundai.

Саме ця обставина є принциповою для правильного застосування пункту 12.3 ПДР, оскільки водій може бути відповідальним за невжиття заходів для уникнення небезпеки лише тоді, коли встановлено, що така небезпека виникла для нього об`єктивно, була ним доступною для своєчасного виявлення, а в нього була реальна можливість запобігти зіткненню шляхом виконання вимог пункту 12.3 ПДР.

При цьому виникнення небезпечної ситуації внаслідок маневру іншого транспортного засобу саме по собі не означає автоматичного порушення водієм, який рухався своєю смугою, пункту 12.3 ПДР. Необхідно встановити момент виникнення небезпеки, її характер, траєкторію руху транспортних засобів та можливість водія уникнути зіткнення.

Ці обставини судом першої інстанції належним чином не досліджувалися.

Апеляційний суд також враховує, що у справах про адміністративні правопорушення, пов`язані з дорожньо-транспортними пригодами за участю декількох водіїв, встановлення вини одного з учасників неможливе без дослідження дій інших учасників дорожнього руху, якщо такі дії могли вплинути на виникнення ДТП.

При вирішенні питання щодо первинності порушень Правил дорожнього руху та причинного зв`язку необхідно встановити характер і черговість порушень, допущених кожним із водіїв, того, хто саме створив небезпечну дорожню обстановку, а також ступінь участі кожного з учасників у спричиненні наслідків.

Аналогічний підхід викладено у правовій позиції Верховного Суду України у справі № 5-18кс14 від 20 листопада 2014 року, відповідно до якої у випадку виникнення ДТП за участю декількох водіїв наявність чи відсутність у їх діях складу адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 124 КУпАП, потребує встановлення причинного зв`язку між діянням (порушенням Правил дорожнього руху) кожного з них та наслідками, що настали, дослідження характеру та черговості порушень, які вчинив кожен із водіїв, а також встановлення того, хто з них створив небезпечну дорожню обстановку.

У цьому випадку суд першої інстанції фактично не здійснив такого аналізу.

Суд обмежився висновком про те, що недотримання ОСОБА_1 пункту 12.3 ПДР призвело до ДТП, однак не навів конкретних фактичних даних, які б безпосередньо підтверджували, що саме невжиття ОСОБА_1 заходів для зменшення швидкості стало необхідною та безпосередньою причиною зіткнення.

При цьому причинний зв`язок у справах про порушення Правил дорожнього руху має бути встановлений не припущенням, а на підставі належних і допустимих доказів.

Сам факт того, що після ДТП автомобіль Hyundai отримав механічні пошкодження, не доводить порушення його водієм пункту 12.3 ПДР.

Так само не доводить вини ОСОБА_1 у вчиненні правопорушення сама по собі наявність автомобіля Renault у безпосередній близькості від автомобіля Hyundai в момент зіткнення.

Суд мав установити, чи виникла перед автомобілем Hyundai саме така небезпека, яка вимагала від його водія негайного зменшення швидкості або зупинки, чи була ця небезпека об`єктивно доступною для виявлення, а також чи мав ОСОБА_1 технічну можливість уникнути зіткнення.

З матеріалів справи таких обставин не встановлено.

Навпаки, матеріали справи містять альтернативну версію механізму ДТП, відповідно до якої автомобіль Renault під час зміни напрямку руху здійснив маневр у смугу руху автомобіля Hyundai, внаслідок чого відбулося зіткнення.

За таких обставин суд першої інстанції був зобов`язаний перевірити дотримання водієм автомобіля Renault вимог пункту 10.3 ПДР та встановити, чи саме його дії створили небезпечну дорожню обстановку.

Однак цього зроблено не було.

Апеляційний суд також звертає увагу на доводи апеляційної скарги щодо наявності матеріалів про притягнення іншого водія до адміністративної відповідальності, зокрема за статтями 122 та 122-4 КУпАП, а також на постанову Вінницького апеляційного суду від 03 серпня 2026 року у справі № 127/20923/26, на яку посилається апелянт.

Наведені обставини самі по собі не зумовлюють автоматичного висновку про невинуватість ОСОБА_1 , однак вони є істотними для встановлення механізму ДТП та підлягали обов`язковій оцінці судом першої інстанції.

Суд першої інстанції мав перевірити, чи могли дії іншого водія бути первинною причиною виникнення небезпечної дорожньої обстановки, а також чи мав ОСОБА_1 об`єктивну можливість уникнути зіткнення після виникнення такої ситуації, оскільки відповідно до пункту 10.3. ПДР, яким повинен був керуватися ОСОБА_2 , у разі перестроювання водій повинен дати дорогу транспортним засобам, що рухаються в попутному напрямку по тій смузі, на яку він має намір перестроїтися. Проте ОСОБА_2 не виконав вимоги зазначеного пункту ПДР України.

В той же час, згідно пункту 1.4. кожний учасник дорожнього руху має право розраховувати на те, що й інші учасники виконують ці Правила.

Отже, з пояснень ОСОБА_1 , що підтверджується дослідженими матеріалами адміністративної справи, встановлено, що в даній ситуації водій ОСОБА_1 не спроможний був виявити небезпеки для руху, яку створив водій ОСОБА_2 невиконанням вимог п. 10.3. ПДР України.

Ненадання належної оцінки цим обставинам призвело до неповного з`ясування фактичних обставин справи.

За таких обставин апеляційний суд погоджується з доводами апелянта про те, що суд першої інстанції не надав належної оцінки суперечностям між протоколом про адміністративне правопорушення, письмовими поясненнями ОСОБА_1 , рапортом працівника поліції та відеозаписом із камер зовнішнього спостереження.

Відповідно до статті 252 КУпАП кожний доказ підлягає оцінці з точки зору належності, допустимості, достовірності, а всі докази у їх сукупності – з точки зору достатності та взаємозв`язку.

Тому суд не вправі обирати лише ті докази, які підтверджують одну з версій події, та залишати без оцінки докази, що суперечать такій версії.

У даному випадку суд першої інстанції, визнаючи ОСОБА_1 винним, фактично виходив із змісту протоколу та загального посилання на інші матеріали справи, однак не встановив, які саме відомості з відеозапису підтверджують порушення ОСОБА_1 пункту 12.3 ПДР, яким чином вони узгоджуються з його письмовими поясненнями та рапортом працівника поліції і чому відомості, які свідчать про можливе перестроювання іншого транспортного засобу, не впливають на оцінку механізму ДТП.

Такий підхід не відповідає вимогам статей 245, 251, 252 та 280 КУпАП.

Відповідно до частини першої статті 247 КУпАП провадження у справі про адміністративне правопорушення не може бути розпочато, а розпочате підлягає закриттю, зокрема за відсутності події і складу адміністративного правопорушення.

Оскільки для притягнення особи до адміністративної відповідальності за статтею 124 КУпАП необхідно довести конкретне порушення Правил дорожнього руху, наслідки у вигляді пошкодження майна та причинний зв`язок між цим порушенням і наслідками, недоведеність хоча б одного з цих елементів виключає можливість притягнення особи до адміністративної відповідальності.

У справі матеріали не містять достатніх та переконливих доказів того, що саме ОСОБА_1 порушив пункт 12.3 ПДР та що саме це порушення перебуває у прямому причинному зв`язку з виникненням зіткнення.

Таким чином, висновок суду першої інстанції про доведеність вини ОСОБА_1 є передчасним.

Окремої оцінки заслуговують доводи апеляційної скарги про порушення судом першої інстанції права ОСОБА_1 на участь у розгляді справи.

Відповідно до статті 268 КУпАП особа, яка притягається до адміністративної відповідальності, має право бути присутньою при розгляді справи, знайомитися з матеріалами справи, давати пояснення, подавати докази, заявляти клопотання, користуватися юридичною допомогою адвоката, виступати рідною мовою та користуватися послугами перекладача, якщо не володіє мовою, якою ведеться провадження.

Реалізація зазначених прав передбачає, що особа повинна бути належним чином та своєчасно повідомлена про дату, час і місце розгляду справи.

Як убачається з матеріалів справи, суд першої інстанції, розглядаючи справу за відсутності ОСОБА_1 , виходив із того, що останній був належним чином повідомлений про судове засідання шляхом направлення судової повістки у формі SMS-повідомлення.

Разом із тим відповідна довідка, яка міститься на (а.с. 16), свідчить про направлення SMS-повідомлення щодо судового засідання, призначеного на 23 червня 2026 року о 14 годині 00 хвилин. Водночас постанову у справі було ухвалено 24 червня 2026 року.

Матеріали справи не містять належних доказів того, що ОСОБА_1 був повідомлений саме про судове засідання 24 червня 2026 року, на якому фактично було розглянуто справу та постановлено рішення про притягнення його до адміністративної відповідальності.

Також матеріали справи не містять належного підтвердження отримання або доставки ОСОБА_1 повідомлення саме про фактичну дату розгляду справи – 24 червня 2026 року.

За таких обставин посилання суду першої інстанції на довідку про направлення SMS-повідомлення не може вважатися достатнім доказом належного повідомлення особи про дату, час і місце фактичного судового розгляду.

Колегія суддів враховує, що право особи на участь у розгляді справи про адміністративне правопорушення не є формальним, а передбачає реальну можливість особи скористатися процесуальними правами, передбаченими статтею 268 КУпАП, зокрема надати пояснення, подати докази, заявити клопотання та скористатися правовою допомогою.

У цьому випадку неналежне повідомлення ОСОБА_1 про фактичну дату розгляду справи позбавило його можливості реалізувати такі права безпосередньо в суді першої інстанції.

При цьому істотність цього порушення підтверджується й змістом апеляційної скарги, оскільки ОСОБА_1 наводить конкретні обставини щодо механізму ДТП, посилається на свої письмові пояснення від 28 травня 2026 року, рапорт працівника поліції, відеозапис дорожньо-транспортної пригоди, дії іншого водія.

Отже, його участь у розгляді справи могла мати істотне значення для повного та об`єктивного встановлення фактичних обставин дорожньо-транспортної пригоди.

Аналогічні правові висновки щодо необхідності належного повідомлення особи, яка притягується до адміністративної відповідальності, про дату, час і місце розгляду справи та недопустимості позбавлення її права на захист викладені, зокрема, у постановах Верховного Суду від 06 березня 2018 року у справі № 522/20755/16-а, від 30 вересня 2019 року у справі № 591/2794/17, від 21 травня 2020 року у справі № 286/4145/15-а, від 31 березня 2021 року у справі № 676/752/17 та від 25 травня 2022 року у справі № 465/5145/16-а.

Таким чином, розгляд справи 24 червня 2026 року за відсутності ОСОБА_1 за відсутності належних доказів його повідомлення саме про цю дату розгляду є істотним порушенням його процесуальних прав, гарантованих статтею 268 КУпАП.

При цьому посилання суду першої інстанції на практику Європейського суду з прав людини у справі «Пономарьов проти України» не усуває необхідності забезпечення належного повідомлення особи про конкретну дату та час судового засідання.

Правова позиція, згідно з якою сторони повинні в розумні інтервали часу вживати заходів, щоб дізнаватися про стан відомого їм судового провадження, не означає, що суд звільняється від обов`язку належним чином повідомити особу про конкретний час і місце розгляду справи, особливо коли розгляд відбувається не в ту дату, про яку особу було повідомлено.

Отже, наведене судом першої інстанції посилання на практику ЄСПЛ не може бути підставою для висновку про належне повідомлення ОСОБА_1 про судове засідання 24 червня 2026 року.

Окремо апеляційний суд звертає увагу на порядок призначення адміністративного стягнення.

Відповідно до статті 23 КУпАП адміністративне стягнення є мірою відповідальності і застосовується з метою виховання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, у дусі додержання законів, поваги до правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами.

Згідно зі статтею 33 КУпАП при накладенні адміністративного стягнення враховуються характер вчиненого правопорушення, особа порушника, ступінь його вини, майновий стан, обставини, що пом`якшують і обтяжують відповідальність.

Суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_1 раніше до адміністративної відповідальності не притягувався.

Разом із тим, обираючи найбільш суворий із передбачених санкцією статті 124 КУпАП видів адміністративного стягнення, суд послався, зокрема, на те, що ОСОБА_1 не з`являвся у судові засідання та не повідомив про поважність причин неявки.

Однак неявка особи в судове засідання за відсутності належного повідомлення про дату, час і місце такого розгляду не може бути поставлена їй у провину.

Крім того, неявка особи у судове засідання сама по собі не є обставиною, що обтяжує адміністративну відповідальність у розумінні статті 35 КУпАП, та не може слугувати самостійною підставою для висновку про підвищену суспільну небезпечність особи чи про можливість вчинення нею нових адміністративних правопорушень.

Посилання суду першої інстанції на те, що неявка ОСОБА_1 «може свідчити про можливість вчинення ним нових порушень у майбутньому», є припущенням, яке не ґрунтується на встановлених судом обставинах та доказах.

Також суд першої інстанції не надав належної оцінки даним про особу ОСОБА_1 , на які він посилається в апеляційній скарзі, зокрема позитивній характеристиці за місцем роботи, обставинам використання власного транспортного засобу для надання невідкладної хірургічної допомоги маломобільним пацієнтам, людям похилого віку та особам з інвалідністю за місцем їх проживання, а також тому, що він перебуває у зареєстрованому шлюбі та має на утриманні малолітню дитину.

Водночас ці обставини, хоча і не визначають автоматично конкретного виду адміністративного стягнення, підлягають врахуванню відповідно до статті 33 КУпАП при визначенні його виду та розміру.

Разом із тим питання щодо правильності призначеного стягнення в цій справі не має самостійного визначального значення, оскільки встановлена апеляційним судом відсутність достатніх доказів складу адміністративного правопорушення виключає саму можливість накладення на ОСОБА_1 будь-якого адміністративного стягнення.

Апеляційний суд також враховує вимоги статті 7 КУпАП, відповідно до якої ніхто не може бути підданий заходу впливу у зв`язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах та в порядку, встановлених законом.

Отже, притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за статтею 124 КУпАП можливе лише за умови доведеності належними та допустимими доказами всіх обов`язкових елементів складу цього правопорушення.

У справі факт дорожньо-транспортної пригоди та наявність механічних пошкоджень транспортних засобів самі по собі не є достатніми для висновку про вину ОСОБА_1 . Необхідним було встановлення того, що саме ОСОБА_1 порушив конкретні вимоги Правил дорожнього руху, зокрема пункту 12.3 ПДР, що він мав об`єктивну можливість виявити небезпеку або перешкоду, був зобов`язаний відповідно відреагувати на неї, але не зробив цього, і саме внаслідок такого порушення настало зіткнення та пошкодження транспортних засобів.

Наведені обставини матеріалами справи належним чином не підтверджені.

Натомість матеріали справи містять суперечливі відомості щодо механізму ДТП, зокрема щодо можливого перестроювання іншого транспортного засобу, що потребувало перевірки дотримання його водієм ПДР, а також щодо моменту виникнення небезпеки та можливості її уникнення водієм автомобіля Hyundai.

За таких обставин висновок суду першої інстанції про те, що саме недотримання ОСОБА_1 пункту 12.3 ПДР перебуває у причинному зв`язку з настанням ДТП та пошкодженням транспортних засобів, не ґрунтується на достатній сукупності належних, допустимих та достовірних доказів.

Апеляційний суд погоджується з доводами апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не з`ясував усіх фактичних обставин дорожньо-транспортної пригоди, не встановив належним чином її механізм, не дослідив характер та послідовність дій кожного учасника дорожнього руху та не встановив належними доказами причинного зв`язку між діями ОСОБА_1 і наслідками у вигляді механічних пошкоджень транспортних засобів.

Таким чином, матеріали справи не містять належних і достатніх доказів, які б поза розумним сумнівом підтверджували наявність у діях ОСОБА_1 складу адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 124 КУпАП.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 247 КУпАП провадження у справі про адміністративне правопорушення підлягає закриттю у разі відсутності події і складу адміністративного правопорушення.

За таких обставин апеляційний суд доходить висновку, що постанова судді Вінницького міського суду Вінницької області від 24 червня 2026 року про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за статтею 124 КУпАП не може залишатися в силі, оскільки висновки суду першої інстанції про доведеність його вини не відповідають фактичним обставинам справи, зроблені без повного та всебічного дослідження доказів і ґрунтуються на неналежному встановленні причинного зв`язку між діями ОСОБА_1 та наслідками ДТП.

Порушення судом першої інстанції права ОСОБА_1 на участь у розгляді справи, передбаченого статтею 268 КУпАП, додатково свідчить про істотне недотримання встановленої законом процедури розгляду справи.

З огляду на викладене доводи апеляційної скарги є обґрунтованими.

Відтак апеляційна скарга підлягає задоволенню, а постанова судді Вінницького міського суду Вінницької області від 24 червня 2026 року – скасуванню із закриттям провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 247 КУпАП у зв`язку з відсутністю в діях ОСОБА_1 складу адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 124 КУпАП.

Керуючись ст. 247, 294 КУпАП, апеляційний суд,-

постановив:

Поновити ОСОБА_1 строк на апеляційне оскарження постанови Вінницького міського суду Вінницької області від 24 червня 2026 року.

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Постанову Вінницького міського суду Вінницької області від 24 червня 2026 року скасувати.

Провадження у справі за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 124 КУпАП щодо ОСОБА_1 закрити на підставі пункту 1 частини першої статті 247 КУпАП.

Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя апеляційного суду Ю. Б. Войтко