Рішення від 06 вересня 2026 р. у справі №908/1417/26 — Господарський суд Запорізької області

номер провадження справи 33/56/26

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07.09.2026 Справа № 908/1417/26

м.Запоріжжя Запорізької області

Суддя Господарського суду Запорізької області Мірошниченко М.В. при секретарі судового засідання Мироненко О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в загальному позовному провадженні матеріали справи № 908/1417/26

за позовом Фермерського господарства “Мрія” (71317, Запорізька область, Василівський район, село Водяне, пров. Партизанський, буд. 1-А, ідентифікаційний код 19268366)

до відповідача: Російської Федерації в особі в особі Генеральної прокуратури Російської Федерації (125993, Російська Федерація, м. Москва, вул. Велика Дмитровка, буд. 15А, корпус 1)

про стягнення 108992901,02 грн.

за участю представників:

від позивача – Безух А.М. А.О., довіреність б/н від 03.01.2022 (в режимі відеоконференції);

від відповідача – не з`явився;

СУТЬ СПОРУ:

До Господарського суду Запорізької області звернулося Фермерське господарство “Мрія” з позовом до Російської Федерації в особі Генеральної прокуратури Російської Федерації про стягнення збитків у збитків від втрати майна в розмірі 108992901,02 грн., що еквівалентно 2522169,57 доларів США внаслідок окупації та незаконного захоплення підприємства відповідачем.

Позов заявлено на підставі ст. 11, 15, 16, 1166 Цивільного кодексу України, Конвенції Організації Об`єднаних Націй про юрисдикційні імунітети держав та їх власності від 02.12.2004, Угоди про порядок вирішення спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності від 20.03.1992, підписаної та ратифікованої РФ.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 12.06.2026 позовну заяву передано на розгляд судді Мірошниченку М.В.

Ухвалою Господарського суду Запорізької області від 17.06.2026 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, присвоєно справі номер провадження 33/56/26, ухвалено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 14.07.2026 о/об 10 год. 00 хв.

Копію ухвали доставлено до електронного кабінету позивача 18.06.2026, що підтверджується довідками про доставку електронного листа.

Копію ухвали суду розміщено до відома відповідача на сайті Господарського суду Запорізької області, що підтверджується роздруківкою з даного сайту від 22.06.2026.

13.07.2026 від позивача надійшло клопотання про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції.

Ухвалою суду від 14.07.2026 задоволено клопотання позивача про участь у судовому засіданні у справі № 908/1417/26 в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.

В судовому засіданні 14.07.2026 був присутній в режимі відеоконференції представник позивача, здійснювалося фіксування судового процесу за допомогою підсистеми відеоконференцзв`язку vkz.court.gov.ua.

Відповідач відзив на позов не надав, свого представника в судове засідання не направив, причин неявки суду не повідомив.

Представник позивача заявив усне клопотання про надання часу для подання належних доказів, а саме: висновку експертної оцінки вартості завданої шкоди та просив відкласти підготовче засідання.

Ухвалою від 14.07.2026 задоволено клопотання представника позивача та відкладено підготовче засідання на 04.08.2026 о 11-00 год.

Копію ухвали суду розміщено до відома відповідача на сайті Господарського суду Запорізької області, що підтверджується роздруківкою з даного сайту від 16.07.2026.

03.08.2026 від позивача надійшла заява про долучення доказів на виконання ухвали суду від 14.07.2026.

В судовому засіданні 04.08.2026 був присутній в режимі відеоконференції представник позивача, здійснювалося фіксування судового процесу за допомогою підсистеми відеоконференцзв`язку vkz.court.gov.ua.

Представник позивача просив суд долучити до матеріалів справи докази, подані на виконання ухвали суду від 14.07.2026, які суд долучив до матеріалів справи.

Відповідач відзив на позов не надав, свого представника в судове засідання не направив, причин неявки суду не повідомив.

Згідно з ч. 9 ст. 165 ГПК України в разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами справи.

Суд дійшов висновку, що наявних у справі матеріалів достатньо для вирішення спору по суті.

Ухвалою суду від 04.08.2026 закрито підготовче провадження у справі №908/1417/26, призначено справу №908/1417/26 до розгляду по суті на 07.09.2026 о 10 год. 00 хв. Ухвалено здійснювати проведення судового засідання в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів представника позивача та програмного забезпечення за посиланням vkz.court.gov.ua.

В судовому засіданні 07.09.2026 був присутній в режимі відеоконференції представник позивача, здійснювалося фіксування судового процесу за допомогою підсистеми відеоконференцзв`язку vkz.court.gov.ua.

Відповідач свого представника в судове засідання не направив, причин неявки суду не повідомив.

Відповідно ст. 365 Господарського процесуального кодексу України іноземні особи мають такі самі процесуальні права та обов`язки, що і громадяни України та юридичні особи, створені за законодавством України, крім винятків, встановлених законом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Частиною 1 статті 367 Господарського процесуального кодексу України передбачено: якщо в процесі розгляду справи господарському суду необхідно, зокрема, вручити документи на території іншої держави, господарський суд може звернутися з відповідним судовим дорученням до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави (далі - іноземний суд) у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

До повномасштабної військової агресії російської федерації проти України порядок передачі судових та позасудових документів для вручення на території російської федерації регулювався Угодою про порядок вирішення спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, до якої Україна приєдналася 19.12.1992.

У зв`язку з Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 «Про введення воєнного стану в Україні», за зверненням Мін`юсту, Міністерство закордонних справ України повідомило депозитаріїв конвенцій Ради Європи, Гаазької конференції з міжнародного приватного права та ООН, а також сторони двосторонніх міжнародних договорів України про повномасштабну триваючу збройну агресією Росії проти України та неможливість у зв`язку з цим гарантувати у повному обсязі виконання українською стороною зобов`язань за відповідними міжнародними договорами та конвенціями на весь період воєнного стану.

У листі Міністерства юстиції України № 25814/12.1.1/32-22 від 21.03.2022 «Щодо забезпечення виконання міжнародних договорів України у період воєнного стану», з урахуванням норм звичаєвого права щодо припинення застосування міжнародних договорів державами у період військового конфлікту між ними, рекомендується не здійснювати будь-яке листування, що стосується співробітництва з установами російської федерації на підставі міжнародних договорів України з питань міжнародно-правових відносин та правового співробітництва у цивільних справах та у галузі міжнародного приватного права.

АТ «Укрпошта» з 24.02.2022 припинила обмін міжнародними поштовими відправленнями та поштовими переказами з російською федерацією, а відтак, станом на сьогодні суд позбавлений можливості повідомляти відповідача про розгляд справи засобами поштового зв`язку.

Міністерство юстиції України листом № 91935/114287-22-22/12.1.1 від 06.10.2022 щодо вручення судових документів резидентам російської федерації у порядку ст. 8 Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах 1965 року повідомило, що за інформацією МЗС України (лист № 71/14-500-77469 від 03.10.2022) 24.02.2022 розірвано дипломатичні відносини між Україною та російською федерацією у зв`язку з широкомасштабною збройною агресією останньої проти України. Функціонування закордонних дипломатичних установ України на території російської федерації та діяльність її дипломатичних установ на території України зупинено. Комунікація МЗС з органами влади рф за посередництва третіх держав також не здійснюється.

У зв`язку з порушенням російською федерацією цілей та принципів статуту ООН, Гельсінського Заключного Акта, Паризької Хартії для Нової Європи та ряді інших документів ОБСЄ, у зв`язку з широкомасштабною збройною агресією Російської Федерації проти суверенітету та територіальної цілісності України, Міністерство закордонних справи України 24.02.2022 нотифікувало МЗС російської федерації про прийняте Україною рішення розірвати дипломатичні відносини з росією, що були встановлені Протоколом про встановлення дипломатичних відносин між Україною та Російською Федерацією від 14.02.1992.

Відтак, діяльність дипломатичних представництв України в росії та росії в Україні, а також, будь-яке дипломатичне спілкування припинено відповідно до Віденської Конвенції про дипломатичні зносини 1961 року.

Отже, подальше застосування відповідного алгоритму для подачі будь-яких судових документів до російської сторони дипломатичними каналами не є можливим з огляду на розірвання дипломатичних відносин та евакуацію всіх співробітників дипломатичних та консульських установ України через повномасштабну агресію російської федерації проти України.

З огляду на вищенаведене, на період збройного конфлікту у відносинах з державою-агресором унеможливлено застосування міжнародних договорів України з питань правового співробітництва, у тому числі у зв`язку з припиненням поштового сполучення.

Надсилання судом ухвал на електронні адреси, розміщені в зоні «ru», не є можливим у зв`язку з обмеженням доступу до цих ресурсів.

Водночас, навіть незважаючи на введення воєнного стану в Україні, дотримання процесуального механізму належного повідомлення учасників справи є необхідною і важливою умовою для забезпечення та реалізації завдань та принципів правосуддя.

Європейський суд з прав людини зазначив, що принцип рівності сторін як один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом.

Таким чином, господарський суд, не зважаючи на всі обставини, повинен зі своєї сторони вжити максимально можливих заходів, задля дотримання вимог щодо повідомлення відповідача про розгляд справи і не обмежуватися при цьому тільки формальним посиланням у своїх рішеннях на можливість сторін ознайомитися з інформації про розгляд справи на сайті Судової влади України.

Суд повідомив відповідача про дату, час і місце підготовчого засідання шляхом розміщення на офіційному веб-сайті Судової влади України оголошення 10.08.2026 (підтверджується роздруківкою з даного сайту), що наразі є єдиним доступним для суду способом повідомлення відповідача про час та місце розгляду справи.

Враховуючи викладене, суд вважає відповідача таким, що належним чином повідомлений про час та місце розгляду даної справи.

Представник позивача просить задовольнити позовну заяву.

Суд проголосив вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представника позивача, суд

ВСТАНОВИВ:

Фермерське господарство «МРІЯ» (позивач) є сільськогосподарським товаровиробником, основним видом діяльності якого є вирощування зернових, бобових та олійних культур, що вбачається зі статуту позивача та відомостей Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань щодо позивача.

Місцезнаходженням позивача згідно з даними відомостями є 71317, Запорізька область, Василівський район, село Водяне, пров. Партизанський, 1 «А».

Указом Президента України №64/2022 від 24.02.2022 у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України в Україні введений воєнний стан, який у подальшому неодноразово продовжений.

Згідно з Переліком територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, затвердженого наказом Міністерства розвитку громад та територій № 376 від 28.02.2025, село Водяне, яке належить до Водянської сільської

територіальної громади Василівського району Запорізької області, віднесено до тимчасово окупованих територій з 27.02.2022.

01.03.2022 позивачем видано наказ №03/к/тр про припинення господарської діяльності підприємства (за виключенням невідкладної для збереження майна підприємства).

Як вказує позивач, на час початку воєнних дій мало посівну площу близько 4500 га, з яких було засіяно озимими культурами, - пшениця, ячмінь, ріпак. Весною 2022 року посіяно ярі культури - соняшник та горох (з насіння, яке було на складах). У зв`язку з окупацією частина земель - близько 1000 га – не були засіяні. На момент окупації були наявні залишки продукції 2021 року на складах. Також були укладені форвардні договори по реалізації продукції 2022 року, які не були виконані в зв`язку із окупацією. Більшість залишків продукції 2021 року (окрім гороху) та вирощений врожай 2022 року було наприкінці 2022 року забрано окупантами, що завдало прямих збитків підприємству у вигляді упущеної вигоди.

Рішенням господарського суду Запорізької області від 05.06.2024 у справі № 908/943/24 стягнуто з Російської Федерації на користь позивача збитки від упущеної вигоди в розмірі 90 834 171,54 грн., що еквівалентно 2 522 169,57 доларів США.

Даним рішенням встановлено, що зі Звіту про площі та валові збори сільськогосподарських культур, плодів, ягід і винограду (форма №29-сг) та Звіту про основні економічні показники роботи сільськогосподарського підприємства ФР «МРІЯ» за 2021 рік вбачається, що позивач здійснював діяльність по вирощуванню та виробництву продукції рослинництва, зокрема, зернових та зернобобових культур. Господарство було прибутковим, у 2021 році спостерігається значне зростання чистого доходу від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) та відповідно прибутку. Відповідно до фінансової звітності ФГ «МРІЯ» (форма №1-м та форма №2-м) фінансовий результат до оподаткування складає прибуток у 2020 році у сумі 13966,2 тис. грн., у 2021 році у сумі 56527,7 тис. грн.

Фермерське господарство «МРІЯ» станом на 31.12.2022 за даними балансу Ф-1 мало активів вартістю 124136,8 тис. грн., у тому числі основних засобів вартістю 18979,6 тис. грн., оборотних засобів (товарів, запасів) 105157,2 тис. грн., разом - 124 136,8 тис грн. З врахуванням амортизації станом на 31.12.2026 за даними балансу залишилось активів на суму 108 992 901,02 грн. Всі зазначені активи залишились на окупованій території і втрачені.

З приводу перереєстрації підприємства в реєстри Російської Федерації та заміни директора підприємства на російського, виведення із-під контролю власника позивачем 26.09.2023 подана заява про вчинення кримінального злочину начальнику Василівського районного управління ГУНП в Запорізькій області. З листа Василівського районного управління ГУНП в Запорізькій області вих. №2526/80/01-2023 від 16.10.2023 вбачається, що матеріали за заявою позивача направлені до управління СБУ м. Запоріжжя.

У справі №908/1417/26 позивач просить стягнути з Російської Федерації в особі Генеральної прокуратури Російської Федерації збитки від втрати майна в розмірі 108992901,02 грн., що еквівалентно 2522169,57 доларів США внаслідок окупації та незаконного захоплення підприємства відповідачем.

Втрата даних активів підтверджена актами інвентаризації від 26.01.2026, що на дату інвентаризації за курсом НБУ до долара США 43,1391 грн. склало: 108 992 901,02 грн. /43,1391 грн. (курс НБУ 26.01.2026) = 2 526 545,55 доларів США та які списані 26.01.2026 у зв`язку із повною втратою за актами списання та протоколом від 26.01.2026. Втрата активів на зазначену суму також підтверджується сертифікатом Запорізької ТПП №2300-26-1303 від 10.06.2026 про форс-мажорні обставини.

Згідно з ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу свої вимог або заперечень.

За приписами ч.1 ст. 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з ч. 1 ст. 91 ГПК України письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Стандарти доказування не передбачають обов`язку суду вважити доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вирогідним, ніж протилежний.

На цьому наголосив Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 908/1879/17.

У п. п. 1, 2 ч. 2, ч. 1 ст. 73 ГПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються, зокрема такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів.

Згідно з пп. 18 п. 2 Порядку визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.03.2022 № 326 (далі – Порядок) визначення шкоди та збитків здійснюється окремо за таким напрямом: економічні втрати підприємств (крім підприємств оборонно-промислового комплексу), у тому числі господарських товариств, - напрям включає втрати підприємств усіх форм власності внаслідок знищення та пошкодження їх майна, втрати фінансових активів, а також упущену вигоду від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності.

Основні показники, які оцінюються, зокрема, вартість втраченого, знищеного чи пошкодженого майна підприємств недержавної форми власності.

Відповідно до п. 5 додатку до Порядку «Загальні засади оцінки збитків, завданих майну та майновим правам внаслідок збройної агресії Російської Федерації» оцінка збитків, завданих постраждалим, здійснюється шляхом проведення аналітичної оцінки збитків, стандартизованої, незалежної оцінки збитків або є результатом проведення судової експертизи.

Аналітична оцінка шкоди та збитків проводиться органами державної влади або органами місцевого самоврядування самостійно або із залученням фахівців, підприємств, установ, організацій будь-якої форми власності, а також може проводитися самостійно підприємствами, установами, організаціями з урахуванням вимог стандартної методології, що визначені цими Загальними засадами та відповідними методиками оцінки шкоди та збитків, передбаченими пунктом 5 Порядку.

Правові засади здійснення оцінки майна визначені Законом України № 2658-III від 12.07.2001 «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» (далі – Закон).

Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 3 даного Закону оцінка майна, майнових прав (далі - оцінка майна) - це процес визначення їх вартості на дату оцінки за процедурою, встановленою нормативно-правовими актами, зазначеними в статті 9 цього Закону (далі - нормативно-правові акти з оцінки майна), і є результатом практичної діяльності суб`єкта оціночної діяльності.

У цьому Законі майном, яке може оцінюватися, вважаються об`єкти в матеріальній формі, будівлі та споруди (включаючи їх невід`ємні частини), об`єкти незавершеного будівництва, майбутні об`єкти нерухомості, машини, обладнання, транспортні засоби тощо; паї, цінні папери; нематеріальні активи, у тому числі об`єкти права інтелектуальної власності; цілісні майнові комплекси всіх форм власності.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону суб`єктами оціночної діяльності є:

суб`єкти господарювання - зареєстровані в установленому законодавством порядку фізичні особи - суб`єкти підприємницької діяльності, а також юридичні особи незалежно від їх організаційно-правової форми та форми власності, які здійснюють господарську діяльність, у складі яких працює хоча б один оцінювач, та які отримали сертифікат суб`єкта оціночної діяльності відповідно до цього Закону;

органи державної влади та органи місцевого самоврядування, які отримали повноваження на здійснення оціночної діяльності в процесі виконання функцій з управління та розпорядження державним майном та (або) майном, що є у комунальній власності, та у складі яких працюють оцінювачі.

Статтею 7 Закону визначено, що оцінка майна проводиться у випадках, встановлених законодавством України, міжнародними угодами, на підставі договору, а також на вимогу однієї з сторін угоди та за згодою сторін. Проведення оцінки майна є обов`язковим у випадках визначення збитків або розміру відшкодування у випадках, встановлених законом.

Згідно з ч. 1 ст. 12 Закону звіт про оцінку майна є документом складеним, зокрема, в електронному вигляді з дотриманням законодавства про електронні довірчі послуги, що містить висновки про вартість майна та підтверджує виконані процедури з оцінки майна суб`єктом оціночної діяльності - суб`єктом господарювання відповідно до договору. Звіт підписується оцінювачами, які безпосередньо проводили оцінку майна, і скріплюється підписом керівника суб`єкта оціночної діяльності.

Позивачем надано суду копію звіту про незалежну оцінку, проведену 07.12.2021 суб`єктом оціночної діяльності Товариством з обмеженою відповідальністю «Броксервіс плюс», за якою вартість виробничої нерухомості Фермерського господарства «Мрія» склала на дату оцінки 8 520 182,00 грн., що за курсом НБУ на 07.12.2021 склало еквівалент 311 192 доларів США.

Зазначена незалежна оцінка є діючою протягом шести місяців, відповідно до ст. 12 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» № 2658-III від 12.07.2001.

Відповідно до п. 23 Методики оцінки майна, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України №1891 від 10.12.2003, строк дії висновку про вартість майна, складеного для інших випадків проведення оцінки майна, що передбачаються цією Методикою, може визначатися органом, що використовує результати такої оцінки, суб`єктом оціночної діяльності - суб`єктом господарювання, що проводить оцінку, з урахуванням строку експозиції об`єкта оцінки, якщо такий строк не визначений законодавством.

Згідно з п.1 звіту про незалежну оцінку станом на 07.12.2021 термін дії даного звіту – 6 місяців.

В період дії зазначеної оцінки активи позивача вибули з його законного володіння у зв`язку з окупацією с. Водяне Василівського району Запорізької області, тому суд визнав обґрунтованим посилання позивача на дану оцінку.

Також позивач надав витяги з єдиного державного реєстру прав на нерухоме майно, з сервісного центру МВС 2341 про зареєстровані транспортні засоби, з Держспоживслужби про зареєстровану сільськогосподарську техніку. Зазначені докази підтверджують наявність у позивача майна, яке в подальшому було ним списано у зв`язку з його втратою внаслідок окупації.

Зазначені активи та їх відображення в балансі перевірялись судовим експертом в висновку судового експерта №11/11-23 від 05.12.2023, який був наданий у справу Господарського суду Запорізької області № 908/943/24, за результатами якої стягнуто з Російської Федерації на користь позивача збитки від упущеної вигоди.

У справі №908/1417/26 втрата активів підтверджена актами інвентаризації від 26.01.2026, що на дату інвентаризації за курсом НБУ до долара США 43,1391 грн. склало: 108 992 901,02 грн. /43,1391 грн. (курс НБУ 26.01.2026) = 2 526 545,55 доларів США та які списані 26.01.2026 у зв`язку із повною втратою за актами списання та протоколом від 26.01.2026. Втрата активів на зазначену суму також підтверджується сертифікатом Запорізької ТПП №2300-26-1303 від 10.06.2026 про форс-мажорні обставини.

Відповідно до ч. 9 ст. 5 Закону України від 15.04.2014 № 1207-VII «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об`єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на російську федерацію як на державу, що здійснює окупацію. Держава Україна всіма можливими засобами сприятиме відшкодуванню матеріальної та моральної шкоди російською федерацією.

Відповідно до правового висновку, висловленого Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 27.11.2019 у справі № 242/4741/16-ц належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, якого відповідач зазначає порушником своїх прав.

Виходячи зі змісту статей 4 та 45 Господарського процесуального кодексу України, іноземна держава не може бути відповідачем у справі, яка розглядається за правилами господарського судочинства.

Більше того, згідно з ч. 4 ст. 56 Господарського процесуального кодексу України держава бере участь у справі лише через відповідний орган державної влади.

У цій справі позивач визначив уповноваженим представницьким органом відповідача Генеральну прокуратуру Російської Федерації, яка відповідно до Закону Російської Федерації «Про прокуратуру Російської Федерації» у межах своєї компетенції забезпечує представництво та захист інтересів Російської Федерації у міждержавних органах, іноземних та міжнародних (міждержавних) судах, іноземних та міжнародних третейських судах (арбітражах).

Відповідно п. 3 ч. 1 ст. 76 Закону України від 23.06.2025 № 2709-IV «Про міжнародне приватне право» суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у справах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України.

Закон України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів цієї держави на залучення її до участі у справі в національному суді іншої держави, зокрема як відповідача.

Міжнародно-правові норми про юрисдикційний імунітет держави уніфіковано у двох конвенціях: Європейській конвенції про імунітет держав, прийнятій Радою Європи 16.05.1972, та Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятій резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї 02.12.2004.

Як Європейська конвенція про імунітет держав 1972 року (стаття 11), так і Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року (стаття 12) передбачають, що Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді справи в суді іншої Договірної держави, який зазвичай має компетенцію розглядати справи, які стосуються грошової компенсації (відшкодування) у разі смерті чи заподіяння тілесного ушкодження особі чи заподіяння шкоди майну або його втрати в результаті дій чи бездіяльності держави, якщо така дія чи бездіяльність мали місце повністю або частково на території держави суду.

Відповідно до частини першої статті 11 Конвенції Ради Європи про запобігання тероризму, ратифікованої Верховною Радою України 31.07.2006, Україна вживає таких заходів, які можуть бути необхідними для ефективного, пропорційного й такого, що відраджує, покарання за злочини тероризму.

Згідно зі статтею 13 Конвенції Ради Європи про запобігання тероризму, Україна зобов`язана вжити необхідних заходів для захисту й підтримки жертв тероризму, здійсненого на території України.

Відповідно до частини четвертої статті 8 Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму ратифікованої Верховною Радою України 12.09.2002, Україна має зобов`язання щодо створення механізмів компенсації жертвам злочинів тероризму. У той же час, відсутність спеціального визначеного державою механізму компенсації (захисту порушеного права) не може бути підставою для відмови у захисті такого права загальними засобами, передбаченими законом, у тому числі шляхом звернення до суду.

Тож застосування судового імунітету росії та відмова у розгляді по суті позову у цій справі означала би порушення Україною своїх міжнародно-правових зобов`язань відповідно до згаданих Конвенцій щодо боротьби з тероризмом (правовий висновок Верховного Суду у постанові від 12.10.2022 у справі № 463/14365/21).

Судовий імунітет росії не підлягає застосуванню з огляду на порушення нею державного суверенітету України, а отже, не є здійсненням росією своїх суверенних прав, що охороняються судовим імунітетом.

У постанові від 14.04.2022 у справі № 308/9708/19 Верховний Суд дійшов висновку, що на росію не поширюється судовий імунітет, оскільки «вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов`язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено в Статуті ООН». Зокрема, Верховний Суд зазначив, що «такими діями російська федерація вийшла за межі своїх суверенних прав, гарантованих статтею 2 Статуту ООН, та грубо порушила гарантоване нормами міжнародного права право власності позивача».

Як зазначено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2022 у справі №990/80/22 росія, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії.

Згідно правових висновків, викладених Верховним Судом у постанові від 18.05.2022 у справі № 428/11673/19, загальновідомо (тобто таке, що не потребує доказування), що російська федерація відкидає визнання будь-якої відповідальності за свою протиправну військову діяльність в Україні, включаючи не тільки повномасштабну збройну агресію, але і будь-яку участь своїх збройних сил у військових діях в Донецькій та Луганській областях з 2014 року. Не існує жодної розумної підстави припустити, що порушене право позивача, за захистом якого він звернувся до українського суду, могло би бути захищене шляхом подання позову до суду російської федерації.

Верховний Суд виходить із того, що країна-агресор діяла поза межами свого суверенного права на самооборону, навпаки, віроломно порушила усі суверенні права України, діючи на її території, тому безумовно російська федерація надалі не користується в такій категорії справ своїм судовим імунітетом. Такі висновки наведено у постановах Верховного Суду від 08 та 22 червня 2022 року у справах № 490/9551/19 та № 311/498/20.

Верховний Суд у постановах від 18.05.2022 у справі № 428/11673/19 та у справі №760/17232/20-ц зазначив додаткові аргументи непоширення судового імунітету російської федерації у спірних правовідносинах, а саме: підтримання юрисдикційного імунітету російської федерації позбавить позивача ефективного доступу до суду для захисту своїх прав, що є несумісним з пунктом 1 статті 6 Конвенції; судовий імунітет російської федерації не застосовується з огляду на звичаєве міжнародне право, кодифіковане в Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004); підтримання імунітету російської федерації є несумісним з міжнародно-правовими зобов`язаннями України у сфері боротьби з тероризмом; судовий імунітет російської федерації не підлягає застосуванню з огляду на порушення нею державного суверенітету України, а отже, не є здійсненням російською федерацією своїх суверенних прав, що охороняються судовим імунітетом.

Право позивача на належне та ефективне відшкодування збитків повинно бути захищене, а судовий імунітет не повинен бути перешкодою для такого відшкодування у тих виняткових обставинах, коли немає інших механізмів відшкодування. Відповідно до обставин справи, звернення до українського суду є єдиним ефективним засобом судового захисту порушених прав та законних інтересів позивача.

Наразі відсутні будь-які механізми або інші міждержавні домовленості між Україною та російською федерацією щодо відшкодування збитків фізичним та юридичним особам, завданих внаслідок дій військової агресії російської федерації на території України.

За таких обставин застосування судового імунітету російської федерації (зокрема, частини першої статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право») у даній справі не буде узгоджуватися із обов`язком України як держави і суду зокрема забезпечити реалізацію права позивача на справедливий суд.

З огляду на відсутність інших ефективних засобів судового захисту порушеного права позивача, застосування судового імунітету російської федерації буде порушенням самої сутності права на справедливий суд. Також, зважаючи на військову агресію російської федерації, якою порушується державний суверенітет України, застосування судового імунітету російської федерації буде непропорційним до своєї мети.

У відповідності до частини 8 статті 29 Господарського процесуального кодексу України позови про відшкодування шкоди, заподіяної майну, можуть пред`являтися також за місцем заподіяння шкоди. Оскільки місцем завдання шкоди є Василівський район Запорізької області розгляд даної справи підсудний Господарському суду Запорізької області.

За таких умов, наведений спір підсудний Господарському суду Запорізької області.

Згідно зі ст. ст. 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання чи оспорювання. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.

Частиною 1 статті 1166 Цивільного кодексу України встановлено, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Відповідно до статті 41 Конституції України та п. 2 ч. 1 ст.3, ст. 321 Цивільного кодексу України ніхто не може бути позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, встановлених Конституцією та законом.

Частинами 1, 3 ст. 386 Цивільного кодексу України передбачено, що держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.

Частинами 1, 2 ст. 22 Цивільного кодексу України встановлено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є, в тому числі: втрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки).

За змістом ст. 22 Цивільного кодексу України під шкодою розуміється матеріальна шкода, що виражається у зменшенні майна потерпілого в результаті порушення належного йому майнового права, та (або) применшенні немайнового блага (життя, здоров`я тощо).

Відповідно до ст. ст. 1, 2 Конституції України Україна є суверенна і незалежна. Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.

У пункті 4 частини першої статті 2 Статуту ООН закріплено принцип, згідно з яким всі члени Організації Об`єднаних Націй утримуються у їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об`єднаних Націй.

Відповідно до ст. 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї Організації Об`єднаних Націй «Визначення агресії» від 14.12.1974 як акт агресії кваліфікується, зокрема, вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер вона не носила, що є результатом такого вторгнення чи нападу, або будь-яка анексія із застосуванням сили території іншої держави чи її частини, а також бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави.

Меморандумом про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, відповідно до пункту 2 якого російська федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки держави учасниці, у тому числі відповідач, підтвердили зобов`язання утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і гарантували, що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом Організації Об`єднаних Націй.

Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 ведений воєнний стан в Україні з 24.02.2022 у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України.

Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 01.03.2022 № A/ES-11/L.1 визнано акт агресії відповідача проти України в порушення пункту 2 4) статуту ООН та звернено до Росії вимогу негайно припинити застосування сили по відношенню до України та вивести збройні формування відповідача з України.

Наказом Міжнародного суду справедливості ООН від 16.03.2022 №182 зобов`язано відповідача негайно припинити військові дії, які вона розпочала 24.02.2022 на території України.

Відповідно до постанови Верховної Ради України від 14.04.2022 про заяву Верховної Ради України «Про вчинення російською федерацією геноциду в Україні» визнано геноцидом Українського народу дії збройних сил, політичного і військового керівництва росії під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24.02.2022.

Приписами ч. 2 ст. 46 IV Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додаток до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі (дата підписання: 18.10.1907, дата набрання чинності для України: 24.08.1991) закріплено, що приватна власність не підлягає конфіскації на окупованій території.

За таких обставин, в силу положень національного законодавства України та міжнародних договорів, як частини українського національного законодавства, дії відповідача за своєю суттю є актом збройної агресії по відношенню до України. Відтак, будь-які дії відповідача з метою реалізації такої агресії є протиправними, у тому числі протиправним є і окупація території України; знищення, привласнення, конфіскація (експропріація) або викрадення майна (в тому числі і майна позивача) на окупованих територіях, здійснені в рамках реалізації акту агресії відповідачем.

Майновий комплекс позивача є цивільним об`єктом, який не використовувався у військових цілях відповідно до міжнародного законодавства. Саме внаслідок бойових дій, спричинених збройною агресією Російської Федерації та тимчасовою окупацією Василівського району Запорізької області позивачу було завдано збитків.

Відповідно до положень ч. ч. 1, 3 ст. 22 Цивільного кодексу України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.

Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 22 Цивільного кодексу України збитками зокрема є: втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки).

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі №210/4458/15-ц, від 30.01.2020 у справі 287/167/18-ц, ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 16.08.2017 у справі № 761/9437/15-ц висловлено правову позицію про те, що факт збройної агресії російської федерації проти України встановленню в судовому порядку не потребує. Щодо вини, як складового елемента цивільного правопорушення, законодавством України не покладається на позивача обов`язок доказування вини відповідача у заподіянні шкоди; діє презумпція вини, тобто відсутність вини у завданні шкоди повинен доводити сам завдавач шкоди. Якщо під час розгляду справи зазначена презумпція не спростована, то вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювача шкоди. В контексті зазначеного, саме відповідач повинен доводити відсутність своєї вини у спірних правовідносинах.

Конституційний Суд України, у своєму рішенні від 11.11.2004 № 16-рп/2004 наголошує, що Конституція України прямо встановлює заборону протиправного позбавлення власника права власності (частина четверта статті 41).

Непорушність цього права означає передусім невтручання будь-кого у здійснення власником своїх прав щодо володіння, користування та розпорядження майном, заборону будь-яких порушень прав власника щодо його майна всупереч інтересам власника та його волі. З огляду на викладене, позивач: не панує над своїм майном не утримує його, не використовує чи експлуатує його, не отримує від нього корисні властивості (доходи), не здійснює з ним господарську діяльність і так само не може здійснювати вказані правомочності користування та володіння цим майном всупереч власній волі та з вини відповідача; позбавлений можливості вільно, на власний розсуд розпорядитись майном, в тому числі, продати його за справедливу ринкову ціну чи передати таке майно кредиторам в рахунок виконання зобов`язань; повністю позбавлений можливості користування та розпорядження майном на практиці.

З огляду на те, що позивач за законодавством України залишається власником майна, відповідач протиправно позбавив позивача права власності на майно, що є порушенням прав позивача, передбачених ч. 1 ст. 12, ч. 1 ст. 319, ч. 1 ст. 320, ч. 1 ст. 321 Цивільного кодексу України, а також ст. 1 додаткового протоколу до Конвенції.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23.02.2026 N 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод і протоколи та практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини як джерело права.

Відповідно до статті 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини (далі – Протокол №1) - кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

При цьому, Європейський суд з прав людини не раз наголошував, що будь-яке втручання державного органу в мирне володіння «майном» може бути виправданим, лише якщо воно служить законним суспільним (або загальним) інтересам (BйlаnйNagy v. Hungary ; (Lekiж v. Slovenia). В свою чергу, вороже вторгнення на територію іншої суверенної держави, що призвело до окупації військами Російської Федерації частини території України та як наслідок призвело до позбавлення правом розпоряджатись, користуватись та мирно володіти своїм майном апріорі не може мати жодної легітимної мети та служити законним інтересам українського суспільства. Такі дії однозначно та беззаперечно вважаються порушення з боку відповідача права власності позивача та фактично прирівнюються за своїми тривалими наслідкам до втрати майна позивача.

Тимчасова окупація Василівського району Запорізької області військами Російської Федерації позбавила позивача майна, що було розташовано на його території.

За приписами частини 1 статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Доказами, наданими позивачем, повністю підтверджуються викладені у позовній заяві обставини і при цьому правові підстави позову ґрунтуються на матеріальному законі, а обраний позивачем спосіб захисту його порушеного права передбачений законом і є ефективним.

Відповідачем не спростовано належними засобами доказування обставин, на які посилається позивач в обґрунтування своїх позовних вимог.

Зважаючи на вищенаведене, позовні вимоги є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню повністю.

Згідно з п. 1 ст. 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Відповідно до п. 22 ч. 1ст. 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах за позовами до держави-агресора Російської Федерації про відшкодування завданої майнової та/або моральної шкоди у зв`язку з тимчасовою окупацією території України, збройною агресією, збройним конфліктом, що призвели до вимушеного переселення з тимчасово окупованих територій України, загибелі, поранення, перебування в полоні, незаконного позбавлення волі або викрадення, а також порушення права власності на рухоме та/або нерухоме майно.

Відповідно до ч. 2 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в дохід бюджету пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати судового збору.

Позовна заява містить вимоги майнового характеру на суму 108992901,02 грн. та подана в 2026 році.

Відповідно до підпункту 1 пункту 2 частини 2 статті 4 Закону України «Про судовий збір» ставка судового збору за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру встановлюється у розмірі 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Законом України «Про Державний бюджет України на 2026 рік» визначено прожитковий мінімум для працездатних осіб з 1 січня 2026 року в розмірі 3 328,00 грн.

Відтак, з урахуванням ціни позову у цій справі розмір судового збору за розгляд позовної заяви становить 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, -1 164 800,00 грн.

З огляду на те, що позивач від сплати судового збору за розгляд даного спору звільнений, тому судовий збір у розмірі 1 164 800,00 грн. за розгляд цієї справи підлягає стягненню з відповідача в дохід Державного бюджету України.

Керуючись ст.ст. 129, 232, 233, 236 - 238, 240, 241, 256 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити.

Стягнути з Російської Федерації в особі Генеральної прокуратури Російської Федерації (вул. Велика Дмитровка, буд. 15А, корпус 1, м. Москва, Російська Федерація, 125993) на користь Фермерського господарства «Мрія» (71317, Запорізька область, Василівський район, село Водяне, пров. Партизанський, буд. 1-А, ідентифікаційний код 19268366) суму збитків від втрати майна в розмірі 108 992 901,02 грн. (сто вісім мільйонів дев`ятсот дев`яносто дві тисячі дев`ятсот одна грн. 02 коп.), що еквівалентно 2 522 169,57 доларів США (два мільйони п`ятсот двадцять дві тисячі сто шістдесят дев`ять доларів США 57 центів).

Стягнути з Російської Федерації в особі в особі Генеральної прокуратури Російської Федерації (125993, Російська Федерація, м. Москва, вул. Велика Дмитровка, буд. 15А, корпус 1) в дохід Державного бюджету України судовий збір за розгляд позовної заяви в розмірі 1 164 800,00 грн. (один мільйон сто шістдесят чотири тисячі вісімсот грн. 00 коп.).

Видати накази після набрання судовим рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. Рішення суду може бути оскаржено шляхом подачі апеляційної скарги до Центрального апеляційного господарського суду протягом 20 днів з дня складення повного судового рішення. Повне судове рішення складено та підписано 17.09.2026.

Суддя М.В. Мірошниченко