Постанова від 16 вересня 2026 р. у справі №916/1542/24 — Південно-західний апеляційний господарський суд

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

_____________________________________________________________________________________________

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 вересня 2026 рокум. ОдесаСправа № 916/1542/24

Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючої судді Діброви Г.І.

суддів: Принцевської Н.М., Ярош А.І.,

секретар судового засідання (за дорученням головуючого) Ісмаілова А.Н.

за участю представників сторін:

прокурор: Алексанян С.Ж. на підставі посвідчення

від позивача: Міністерства освіти і науки України – не з`явився

від позивача: Фонду державного майна України - не з`явився

від відповідача: Одеської єпархії Української Православної Церкви, Колотенко О.П., на підставі ордеру, Осипенко М.В., на підставі ордеру

від третьої особи: Одеського торговельно-економічного фахового коледжу – Марочкін В.О.,

від третьої особи: Православної парафії (релігійної громади) ікони Божої Матері «Курська-Корінна» Церкви м. Одеси Одеської єпархії Української Православної Церкви - Осипенко М.В., на підставі ордеру

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу заступника керівника Одеської обласної прокуратури, м. Одеса

на рішення Господарського суду Одеської області від 06.05.2025, повне рішення складено 16.05.2025, суддя Петренко Н.Д.

у справі №916/1542/24

за позовом: заступника керівника Малиновської окружної прокуратури міста Одеси

в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України, м.Київ та Фонду державного майна України, м. Київ

до відповідача: Одеської єпархії Української Православної Церкви, м. Одеса

за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні позивача: Одеського торговельно-економічного фахового коледжу, м. Одеса

за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні відповідача: Православної парафії (релігійної громади) ікони Божої Матері «Курська-Корінна» Церкви м. Одеси Одеської єпархії Української Православної Церкви

про витребування нерухомого майна

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та рішення суду першої інстанції.

09.04.2024 заступник керівника Малиновської окружної прокуратури міста Одеси звернувся до Господарського суду Одеської області з позовною заявою в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України, м. Київ та Фонду державного майна України, м.Київ до Одеської єпархії Української Православної Церкви, м.Одеса, в якій просив витребувати на користь держави Україна в особі Міністерства освіти і науки України, м.Одеса нежитлову будівлю православного храму, загальною площею 378,4 кв.м, за адресою: м. Одеса, вул. Інглезі (вул.25-ї Чапаєвської дивізії), буд. 6/2.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що будівля православного храму збудована за рахунок використання 222,7 м2 першого поверху будівлі навчального корпусу Одеського інституту фінансів за адресою: м. Одеса, вул. 25-ї Чапаєвської дивізії, 6. Водночас, будівля православного храму за вказаною адресою з моменту її забудови відносилась до державної власності, як складова частина нерухомого майна навчального закладу. На час звернення до суду з позовом будівля відноситься до об`єктів державної власності Міністерства освіти і науки України, м.Київ та перебуває на праві оперативного управління Одеського торговельно-економічного фахового коледжу, м.Одеса. Однак, на підставі рішення державного реєстратора Одеської обласної філії Комунального підприємства "Центр державної реєстрації" Одеської області від 03.08.2018 № 42378049 до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесені відомості про право власності на нежитлову будівлю православного храму загальною площею 378,4 м2 за Одеською єпархією Української Православної Церкви (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1614099651101).

11.04.2024 ухвалою Господарським судом Одеської області відкрито провадження у справі №916/1542/24, яку вирішено розглядати за правилами загального позовного провадження. Залучено до участі у справі у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні позивача – Одеський торговельно-економічний фаховий коледж, м.Одеса.

29.05.2024 протокольною ухвалою Господарського суду Одеської області задоволено клопотання відповідача та залучено до участі у справі у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача – Православну парафію (релігійної громади) ікони Божої Матері “Курська-Корінна” Церкви м. Одеси Одеської єпархії Української Православної Церкви.

19.06.2024 до Господарського суду Одеської області відповідачем подано заяву про застосування строку позовної давності.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 06.05.2025 у справі №916/1542/24 в задоволенні позовних вимог заступника керівника Малиновської окружної прокуратури міста Одеси в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України, м. Київ та Фонду державного майна України, м. Київ до Одеської єпархії Української Православної Церкви, м.Одеса, за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача, Одеського торговельно-економічного фахового коледжу, м. Одеса та за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача, Православної парафії (релігійної громади) ікони Божої Матері “Курська-Корінна” Церкви м. Одеси Одеської єпархії Української Православної Церкви про витребування нерухомого майна відмовлено в повному обсязі. Судові витрати покладені на прокурора.

Суд першої інстанції виходив з необґрунтованості та недоведеності позовних вимог та зазначив, що задоволення позовних вимог призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та буде істотним втручанням держави у право відповідача на мирне володіння майном, з урахуванням встановленої судом добросовісності дій набувача майна щодо створення за власні кошти нового об`єкта нерухомості та відкритого володіння ним протягом 15 років.

Також суд визначив, що відповідач є добросовісним набувачем спірної будівлі, оскільки набув право на неї за відплатним інвестиційним договором, який є чинним станом на момент ухвалення рішення, вклавши власні кошти у створення нової будівлі. Тому, до спірних правовідносин підлягає застосуванню частина п`ята статті 390 Цивільного кодексу України, за змістом якої суд постановляє рішення про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади за умови попереднього внесення органом державної влади, органом місцевого самоврядування або прокурором вартості такого майна на депозитний рахунок суду. Натомість, відсутність попереднього внесення органом державної влади або прокурором вартості такого майна на депозитний рахунок суду, як і нездійснення експертної оцінки вартості спірної будівлі, є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.

Суд першої інстанції також дійшов висновку про наявність підстав для застосування позовної давності, про що заявлено представником відповідача.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу, узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи.

Заступник керівника Одеської обласної прокуратури, м. Одеса з рішенням суду першої інстанції не погодився, тому звернувся до Південно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просив суд скасувати рішення Господарського суду Одеської області від 06.05.2025 року у справі №916/1542/24 та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги прокурора у повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована порушенням місцевим господарським судом норм матеріального і процесуального права та неповним з`ясуванням всіх обставин справи.

Доводи апеляційної скарги заступника керівника Одеської обласної прокуратури, м.Одеса зводяться до того, що:

-висновки суду про непідтвердження прокурором належними та допустимими доказами права державної власності на реконструйований об`єкт будівництва шляхом використання майна та земельної ділянки закладу освіти не відповідають обставинам справи та законодавчому змісту спірних правовідносин; наведені прокурором у позовній заяві доводи та докази, що підтверджують презумпцію державної власності на майно державних закладів освіти та факт створення православного храму на базі 222,7 кв.м навчального корпусу будівлі державного закладу освіти жодним чином не враховано в оскаржуваному судовому рішенні;

-висновки суду стосовно недоведення прокурором нікчемності додаткової угоди від 18.01.2012 до інвестиційного договору будівництва об`єкту нерухомості від 09.10.2007, на які відповідач посилається як на документи, що стали підставою для передачі спірного майна на його користь, не відповідають обставинами справи, статті 228 Цивільного кодексу України, частинам першій, четвертій статті 61, частинам четвертій – шостій статті 63 Закону України “Про освіту”, статуту закладу освіти, адже на момент укладення вищенаведених угод про інвестування чинне на той момент законодавство та статутні документи закладу освіти забороняли відчуження будь-яким чином майна закладу освіти та не передбачало інвестування коштів інвесторів з подальшим відчуженням майна закладу, крім того, указані вище угоди не містять будь-якого погодження уповноваженого органу управління державною власністю – Міністерства освіти і науки України; укладаючи 18.01.2012 додаткову угоду до первинного інвестиційного договору, обидві сторони діяли умисно всупереч інтересам держави та публічному порядку;

-правомірність набуття Одеською єпархією Української Православної Церкви права власності на витребуване майно виключається, а заявлення вимоги про визнання недійсною додаткової угоди від 18.01.2012 до інвестиційного договору будівництва об`єкту нерухомості суперечить нормативному змісту віндикаційних правовідносин;

-висновки суду, що з моменту внесення змін додатковою угодою від 18.01.2012 інвестор (Одеська єпархія Української Православної Церкви) отримала правові підстави для реєстрації права власності на будівлю православного храму, за умови виконання зобов`язань з фінансування будівництва, є помилковими, оскільки вказана додаткова угода не є угодою, укладеною в установленому законом порядку, а також вказана угода не відображена не тільки серед підстав реєстрації права власності на нерухоме майно, а й в документах Міністерства освіти і науки України та документах Одеського торговельно-економічного фахового коледжу, наданих прокурору, які, в свою чергу, додані до позову; крім того, враховуючи, що тільки відповідач володіє таким документом, як додаткова угода до інвестиційного договору будівництва об`єкту нерухомості, вірогідність цього договору є сумнівною;

-законодавство України за весь період її незалежності містило заборону на приватизацію, відчуження будь-яким чином майна державних навчальних закладів, відтак, висновки суду щодо посилання прокурора на нормативно-правові акти, чинні на момент відчуження майна закладу освіти, не відповідають нормам матеріального права, а доводи прокурора про імперативно законодавчо встановлену заборону на відчуження майна закладів освіти не спростовані;

-відповідач, усупереч нормативній забороні щодо приватизації майна закладів освіти, усупереч первинному інвестиційному договору будівництва об`єкту нерухомості від 09.10.2007, Закону України “Про освіту”, розуміючи створення будівлі православного храму на основі 222,7 кв.м навчального закладу освіти та на земельній ділянці, що належить державі в особі Міністерства освіти і науки України, зареєстрував за собою право власності на спірне майно, відтак, поведінку відповідача щодо отримання у власність майна, щодо якого діє заборона на приватизацію чи відчуження іншим шляхом, є недобросовісною; з огляду на недобросовісність поведінки відповідача у спірних правовідносинах, втручання у право останнього на мирне володіння спірним майном та його витребування на користь держави буде пропорційним зазначеній легітимній меті;

-висновки суду щодо відсутності попереднього внесення органом державної влади або прокурором вартості такого майна на депозитний рахунок суду, як самостійної підстави для відмови у задоволенні позову, є помилковими, оскільки норма статті 390 Цивільного кодексу України в редакції Закону України “Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача” від 12.03.2025 №4292-ІХ є чинною лише з 09.04.2025 і стосується витребування майна лише від добросовісного набувача, тоді як обставини спірних правовідносин свідчать про недобросовісність відповідача, отже, судом застосовано закон, що не підлягає застосуванню;

-строк звернення до суду для прокурора в межах цієї справи розпочався не раніше 15.09.2023 (момент, коли орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, Міністерство освіти і науки України, дізналось та в силу наявних доказів могло дізнатись про факт вибуття з власності частини майна освітнього закладу); крім того, судом не враховано актуальну практику Верховного Суду щодо застосування позовної давності до віндикаційних позовів при наявності “подвійної” реєстрації на одне й те ж майно, відповідно до якої таке порушення є триваючим, що виключає застосування позовної давності; зрештою, строк звернення прокурора за судовим захистом до суду в будь-якому випадку не порушений з огляду на дію карантину та введення воєнного стану в Україні;

-судом допущено порушення процесуального права в частині залучення до матеріалів справи доказів сторони відповідача поза установлений Господарським процесуальним кодексом України строк.

11.07.2025 до Південно-західного апеляційного господарського суду від Православної парафії (релігійної громади) ікони Божої Матері “Курська-Корінна” Церкви м. Одеси Одеської єпархії Української Православної Церкви надійшов відзив на апеляційну скаргу, у якому третя особа просить залишити апеляційну скаргу заступника керівника Одеської обласної прокуратури в інтересах держави в особі: Міністерства освіти і науки України та Фонду державного майна України на рішення Господарського суду Одеської області від 06.05.2025 по справі №916/1542/24 без задоволення, а рішення Господарського суду Одеської області від 06.05.2025 по справі №916/1542/24 без змін. Зокрема, у відзиві зазначено, що:

-скаржник так і не зазначив, який саме належний та допустимий доказ, що був наданий до суду першої інстанції та неврахований судом, підтверджує виникнення та реєстрацію права державної власності на майно, що є предметом спору, відповідно до вимог та приписів Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень”, Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 №1127;

-посилання апелянта на відповідні норми Закону України “Про освіту” від 23.05.1991 №1060-ХІІ та Закону України “Про освіту” від 05.09.2017 №2145-VІІІ є повністю помилковими, так як зазначені закони регулюють правовідносини у сфері освіти, а спірний об`єкт нерухомості не є об`єктом нерухомості, який відноситься до освітнього процесу, є окремим об`єктом нерухомості та жодним чином не пов`язаний з освітнім процесом Одеського торговельно-економічного фахового коледжу;

-посилання апелянта на норми Закону УРСР “Про власність” є помилковими, адже норми вказаного Закону вже не діяли ані на момент укладення відповідного інвестиційного договору, ані на момент введення спірної будівлі в експлуатацію, ані на момент реєстрації права власності Одеської єпархії Української Православної Церкви на будівлю православного храму;

-також помилковим є посилання апелянта на норми Закону України “Про приватизацію державного та комунального майна” від 18.01.2018 №2269-VІІІ, який набрав чинності лише 07.03.2018, а отже, норми даного нормативного акту не діяли ані на момент укладання інвестиційного договору будівництва об`єкта нерухомості (будівлі православного храму), ані на момент укладання додаткової угоди від 18.01.2012 до інвестиційного договору будівництва об`єкта нерухомості (будівлі православного храму); Закон України “Про приватизацію державного майна” від 04.03.1992 №2163-ХІІ втратив свою чинність 07.03.2018;

-площа будівлі учбового корпусу згідно технічного паспорту від 25.05.2006 складала 7213,6 кв.м, в свою чергу, згідно відомостей з Державного реєстру речових прав від 20.01.2015 було зареєстровано за державою в особі Міністерства освіти і науки України право власності на навчальний корпус (Одеського торговельно-економічного фахового коледжу) загальною площею 7213,6 кв.м, отже, площа учбового корпусу у період з 2006 по 2015 роки залишилася незмінною, що повністю спростовує твердження апелянта відносно того, що нібито 222,7 кв.м. навчального корпусу стали об`єктом реконструкції з метою створення будівлі православного храму; якщо твердження апелянта відповідало б дійсності, площа учбового корпусу зменшилась би на 222,7 кв.м (так як частина приміщень у результаті реконструкції перетворилися в новий окремий об`єкт нерухомості);

-суд першої інстанції вірно встановив, що підставою для державної реєстрації є відповідний інвестиційний договір та відповідний акт готовності об`єкта до експлуатації, як результат інвестиційної діяльності;

-суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що в даній господарській справі прокурором не доведений намір сторін або однієї зі сторін порушити публічний порядок, а тому ані сам інвестиційний договір будівництва об`єкту нерухомості від 09.10.2007, ані додаткова угода до цього договору від 18.01.2012, не можуть розцінюватися судом в якості нікчемних правочинів; крім того, прокурором не заявлені вимоги про визнання недійсною додаткової угоди від 18.01.2012 до інвестиційного договору;

-доводи скаржника стосовно того, що з огляду на недобросовісність поведінки відповідача у спірних правовідносинах, втручання у право останньої на мирне володіння майном буде пропорційним легітимній меті щодо повернення у власність держави, не відповідають ані усталеній практиці ЄСПЛ, ані самим приписам статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, на що вірно звернув увагу суд першої інстанції у своєму рішенні;

-ураховуючи, що на день набрання чинності Законом України “Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача” від 12.03.2025 №4292-IX (09.04.2025) судом першої інстанції у справі №916/1542/24 рішення ще не було ухвалено (рішення ухвалено 06.05.2025), суд першої інстанції на законних підставах дійшов висновку, що відсутність попереднього внесення органом державної влади або прокурором вартості такого майна на депозитний рахунок суду, як і нездійснення експертної оцінки вартості спірної будівлі, є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову;

-твердження скаржника про недобросовісність відповідача не відповідає матеріалам та обставинам справи;

-висновок суду першої інстанції щодо пропущення строку позовної давності позивачем підтверджується матеріалами справи, ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права та жодним чином не спростовується апелянтом;

-наявність договірних відносин унеможливлює застосування такого способу захисту права, як витребування майна шляхом віндикації;

-спосіб захисту порушених прав у вигляді витребування майна шляхом віндикації полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника, водночас, враховуючи, що з моменту створення (будівництва) будівлі православного храму позивачем не було здійснено реєстрації права власності на спірну будівлю в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, то саме відновлення становища, що існувало до порушення, призведе до того, що позивач на суд перекладає обов`язок реєстрації права власності.

17.07.2025 до Південно-західного апеляційного господарського суду від Одеської єпархії Української Православної Церкви, м. Одеса надійшов відзив на апеляційну скаргу, у якому остання просить відмовити у її задоволенні, а оскаржуване рішення суду залишити без змін. Зокрема, у відзиві зазначено, що:

-загальна площа навчального корпусу у період з 2006 по 2015 роки залишилася незмінною, що повністю спростовує твердження прокурора відносно того, що 222,7 кв.м навчального корпусу стали об`єктом реконструкції з метою створення будівлі православного храму; прокурором не було додано до позовної заяви жодних правовстановлюючих документів на нежитлову будівлю православного храму, загальною площею 378,4 кв.м, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , з яких вбачалось би, що з моменту її забудови остання відносилась до державної власності, як складова частина нерухомого майна навчального закладу, крім того, у позивачів також відсутні документи, які б беззаперечно підтверджували належність спірного майна на праві власності державі, з огляду на що підстави для витребування майна відсутні;

-будівля православного храму, загальною площею 378,4 кв.м, яка знаходиться за адресою: м.Одеса, вул. Інглезі (вул. 25-ї Чапаєвської дивізії), буд. 6/2, починаючи з 01.07.2010 знаходилася та по теперішній час знаходиться на балансі Одеського торговельно-економічного фахового коледжу, водночас перебування майна на балансі не свідчить про право власності;

-беручи до уваги те, що прокурором не доведено наміру сторін або однієї з них порушити публічний порядок, не надано належних та допустимих доказів вини та обставин, з якими закон пов`язує нікчемність правочину внаслідок порушення публічного порядку, доводи апелянта про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину є необґрунтованими, неправомірними та недоведеними;

-Одеська єпархія Української Православної Церкви є добросовісним набувачем, оскільки виконала всі умови правочину (інвестиційного договору з будівництва об`єкту нерухомості будівлі православного храму від 09.10.2007), які не визнано недійсними, є фактичним володільцем об`єкту нерухомого майна, відомості про закріплення права власності за яким містяться в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, водночас, держава, зареєструвавши право власності за Одеською єпархією Української Православної Церкви на будівлю православного храму за адресою: м.Одеса, вул. Інглезі (вул. 25-ї Чапаєвської дивізії), буд. 6/2, визнала законність вказаної реєстрації та знаходження будівлі у власності Одеської єпархії Української Православної Церкви;

-аргументи прокурора щодо сумнівності дійсності додаткової угоди від 18.01.2012 та про те, що останній дізнався про існування угоди лише під час підготовчого судового провадження, є безпідставними, оскільки вказана угода не визнана недійсною в установленому законом порядку, підписана уповноваженими представниками сторін та скріплена печатками, а той факт, що прокурору при підготовці позову Одеським торговельно-економічним фаховим коледжем не було надано вказану угоду, не є підставою для твердження про недопустимість доказу;

-взаємовідносини щодо будівництва та оформлення права власності на будівлю православного храму регулювалися інвестиційним договором від 09.10.2007 на підставі вимог та норм Закону України “Про інвестиційну діяльність” від 18.09.1991 №1560-ХІІ, а не нормами Закону України “Про приватизацію державного та комунального майна”, який набрав чинності 07.03.2018;

-судом першої інстанції було правомірно встановлено, що відповідачем на законній правовій підставі було створене нове нерухоме майно та відповідно до норм чинного законодавства оформлено право власності на нього, тому задоволення вимог прокурора призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та буде істотним втручанням держави у право відповідача на мирне володіння майном, з урахуванням встановленої судом добросовісності дій набувача майна щодо створення за власні кошти нового об`єкту нерухомості та відкритого володіння ним протягом 15 років;

-судом першої інстанції правомірно застосовано до спірних правовідносин частину п`яту статті 390 Цивільного кодексу України, згідно якою суд одночасно із задоволенням позову органу державної влади, органу місцевого самоврядування або прокурора про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади вирішує питання про здійснення органом державної влади або органом місцевого самоврядування компенсації вартості такого майна добросовісному набувачеві; при цьому Прикінцевими та перехідними положеннями Закону України “Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача” від 12.03.2025 №4292-ІХ передбачено, що положення цього Закону мають зворотну дію в часі в частині умов та порядку компенсації органом державної влади або органом місцевого самоврядування добросовісному набувачеві вартості нерухомого майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви, у справах, в яких судом першої інстанції не ухвалено рішення про витребування майна у добросовісного набувача на день набрання чинності цим Законом, а також у частині порядку обчислення та перебігу граничного строку для витребування чи визнання права щодо: нерухомого майна, право власності на яке зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно до дня набрання чинності цим Законом; нерухомого майна, щодо якого на момент його передачі першому набувачеві законом не була встановлена необхідність державної реєстрації правочину або реєстрації права власності і дата його передачі першому набувачеві передує дню набрання чинності цим Законом;

-враховуючи фактичні обставини справи та ту обставину, що протягом тривалого часу (більше 15 років) спірна будівля перебувала у володінні та користуванні релігійної громади, а також те, що з остаточного оформлення права власності – державної реєстрації 03.08.2018 до моменту звернення до суду пройшло значно більше трьох років, і що обставини володіння та користування спірною будівлею були відомі Міністерству освіти і науки України протягом тривалого часу, в тому числі і на момент державної реєстрації права власності, суд дійшов правомірного висновку про наявність підстав для застосування строків позовної давності;

-посилання прокурора на порушення судом норм процесуального права щодо подачі відзиву на позов та долучення до матеріалів справи доказів поза межами процесуальних строків є безпідставними, оскільки судом відповідні клопотання відповідача, які були заявлені протягом підготовчого провадження та в межах встановлених строків, були задоволені та продовжено процесуальний строк на подання відзиву на позов і поновлено процесуальний строк на подання доказів.

10.07.2025 до Південно-західного апеляційного господарського суду від Фонду державного майна України, м. Київ надійшов відзив на апеляційну скаргу, у якому останній просить задовольнити апеляційну скаргу у повному обсязі. Зокрема, у відзиві зазначено, що:

-на даний час в Єдиному реєстрі об`єктів державної власності обліковується державне нерухоме майно – будівля православного храму за місцезнаходженням: м.Одеса, вул. Інглезі, 6/2, яка перебуває на балансі Одеського торговельно-економічного фахового коледжу (код за ЄДРПОУ 44433692; суб`єкт управління – Міністерство освіти і науки України);

-законодавство, чинне на момент реєстрації за відповідачем права власності на будівлю православного храму, збудованого на основі приміщень державної власності сфери освіти та забудованого самим закладом освіти, містило заборону на приватизацію, відчуження будь-яким чином майна державних навчальних закладів;

-нежитлова будівля православного храму, загальною площею 378,4 кв.м, за адресою: м.Одеса, вул. Інглезі (вул. 25-ї Чапаєвської дивізії), буд. 6/2, до переліків об`єктів малої приватизації, що підлягають приватизації, затверджених наказом Фонду державного майна України від 04.01.2022 №1 (зі змінами), не включено.

З урахуванням викладеного, на переконання Фонду державного майна України, оскаржуване судове рішення прийнято з неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, неповним з`ясуванням усіх фактичних обставин, що мають значення для справи, що є підставою для його скасування у повному обсязі.

Постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 03.12.2025 апеляційну скаргу заступника керівника Одеської обласної прокуратури залишено без задоволення, рішення Господарського суду Одеської області від 06.05.2025 у справі змінено, викладено його мотивувальну частину в редакції цієї постанови, в решті рішення Господарського суду Одеської області від 06.05.2025 залишено без змін (головуючий суддя: Поліщук Л. В., судді: Богатир К.В., Таран С.В.).

Керівник Одеської обласної прокуратури подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Господарського суду Одеської області від 06.05.2025 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 03.12.2025, у якій просив їх скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Постановою Верховного Суду від 15.04.2026 у справі №916/1542/24 касаційну скаргу керівника Одеської обласної прокуратури задоволено частково. Постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 03.12.2025 у справі №916/1542/24 скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Зокрема, у пунктах 6.12 - 6.17 постанови Верховного Суду від 28.02.2024 у справі №916/1542/24, зазначено, що: «позовною вимогою у справі, є саме вимога про витребування нерухомого майна з чужого володіння.

Велика Палата Верховного Суду у справі № 653/1096/16-ц від 04.07.2018 вказала, що враховуючи специфіку речей в обороті, володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку.

У постанові від 26.11.2019 Велика Палата Верховного Суду у справі № 914/3224/16 виснувала, що з огляду на принцип непорушності права володіння майном початок перебігу позовної давності обчислюється з моменту, коли майно вибуло від власника.

У постанові від 09.10.2024 у справі № 922/3838/21 (на неврахування висновків у якій, зокрема, посилається скаржник) Верховний Суд зазначив, що задоволення вимоги про витребування майна не ставиться у залежність від задоволення вимоги, зокрема, про визнання договору недійсним та скасування рішення органу місцевого самоврядування; початок строку звернення до суду з віндикаційним позовом пов`язаний з моментом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку

Отже, початок строку звернення до суду з віндикаційним позовом пов`язаний з моментом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку. Аналогічні за змістом висновки викладені також і у постановах Верховного Суду від 13.11.2024 у справі № 918/1158/23, від 04.06.2025 у справі № 922/2908/24 та інших.

Втім, у справі, що розглядається, суд апеляційної інстанції наведені висновки Верховного Суду не врахував, пов`язавши початок перебігу позовної давності зі здійсненням відповідачем відкритого фактичного володіння спірним майном та листуванням сторін щодо можливості вилучення земельної ділянки. Разом з тим, суд апеляційної інстанції не навів у постанові жодних доводів та положень законодавства, які пов`язували б виникнення права на віндикаційний позов у відповідний період з фактичним, а не “книжковим” заволодінням майном. З огляду на це висновок суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позову з підстав пропуску позовної давності є передчасним».

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Південно-західного апеляційного господарського суду від 19.06.2026 у справі №916/1542/24 визначено склад суду: головуючий суддя Діброва Г.І., судді Богацька Н.С., Ярош А.І.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 22.06.2026 року прийнято справу №916/1542/24 за апеляційною скарго заступника керівника Одеської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Одеської області від 06.05.2025 у справі №916/1542/24 до провадження колегією суддів у складі головуючого судді Діброви Г.І., суддів – Богацької Н.С., Ярош А.І., призначено судове засідання на 18.08.2026.

14.07.2026 до Південно-західного апеляційного господарського суду від керівника Одеської обласної прокуратури, м.Одеса надійшли пояснення, у яких прокурор, зокрема, зазначає, що Верховний Суд фактично погодився з правовою позицією прокурора, викладеною як в апеляційній, так і в касаційній скаргах в частині визначення початку відліку позовної давності.

Верховний Суд у постановах від 09.10.2024 у справі №922/3838/21, від 13.11.2024 у справі №918/1158/23, від 04.06.2025 у справі №922/290/24 та інших, так і у поточній справі підкреслив, що початок строку звернення до суду з віндикаційним позовом пов`язаний з моментом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку.

Так, Верховний Суд погодився з позицією прокуратури, що не могли позивачі, так само як й прокурор, дізнатися про вибуття з власності держави спірного майна, до проведення Одеською єпархією Української Православної Церкви державної реєстрації права власності на нежитлову будівлю православного храму загальною площею 378, 4 кв. м за, яке відбулось на підставі рішення державного реєстратора Одеської обласної філії комунального підприємства «Центр державної реєстрації» Одеської області від 03.08.2018 №42378049.

Той факт, що релігійна громада користувалась спірною будівлею протягом тривалого часу не свідчить про вибуття майна з власності держави. Віндикаційний позов прокурора має на меті захист права власності держави на майно, що вибуло з власності останнього. Факт користування відповідачем та третьою особою на стороні відповідача будівлею православного храму не свідчить про позбавлення держави права власності на спірне майно, а посвідчує лише право користування ним, що не спростовується сторонами у справі.

Таким чином, неможливе ототожнення права користування будівлею православного храму, із правом власності держави на майно навчального закладу, та використання факту користування спірним майном як початковий строк виникнення права у держави витребувати майно з власності відповідача.

Проте, до моменту реєстрації права власності Одеської єпархії Української Православної Церкви на спірне майно юридичного вибуття з власності держави майна не відбулось.

Володіння нерухомим майном може бути підтверджене фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку (п.43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі №653/1096/16-ц, провадження №14-181цс18).

У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю), п. 114 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі №183/1617/16, провадження 14-208 цс18.

Відтак, до моменту реєстрації права власності Одеської єпархії Української Православної Церкви на спірне майно юридичного вибуття з власності держави майна не відбулось.

Прокурор зазначає, що власник майна закладу освіти, Міністерство освіти і науки України, дізналось про вибуття з власності держави майна закладу освіти не раніше отримання листа Одеського торговельно –економічного фахового коледжу від 15.09.2023 №262.

Фонд державного майна України взагалі довідався пізніше прокурора про факт вибуття з власності держави майна, заборону на приватизацію якого містить чинне законодавство, що свідчить з листа позивача від 20.02.2024 №10-19-4874.

Крім того, прокурор вважає, що строк звернення до суду у будь-якому випадку не пропущений з огляду на законодавче зупинення перебігу позовної давності на період дії карантину, запровадженого у зв`язку з поширенням COVID-19, а в подальшому - на період дії воєнного стану. Посилаючись на правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 30.01.2024 у справі № 904/3153/22 (904/4344/22) та від 25.10.2024 у справі №922/5064/23, прокурор зазначає, що перебіг позовної давності був зупинений з 12.03.2020 у зв`язку із запровадженням карантину, а з введенням воєнного стану продовжив залишатися зупиненим, у зв`язку з чим підстави для застосування наслідків спливу позовної давності відсутні.

Прокурор також посилається на правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 10.04.2024 у справі №910/3419/22 та у справі № 916/1542/24, відповідно до яких у разі доведення позивачем права власності на нерухоме майно та перебування цього майна у володінні іншої особи без належної правової підстави ефективним способом захисту є його витребування на підставі статті 387 Цивільного кодексу України.

За твердженням прокурора, обставини цієї справи свідчать про наявність подвійної державної реєстрації права власності на фактично один і той самий об`єкт нерухомого майна, оскільки право державної власності в особі Міністерства освіти і науки України зареєстровано на навчальний корпус загальною площею 7213,6 кв. м., водночас 222,7 кв. м. приміщень цього корпусу, внаслідок реконструкції, увійшли до складу будівлі православного храму, право власності на яку зареєстровано за відповідачем.

З огляду на наведене прокурор вважає, що володіння кожної із зазначених осіб спірним майном є неповноцінним, а порушення права державної власності має триваючий характер, що відповідно до висновків Верховного Суду у справі № 916/1542/24 виключає застосування позовної давності. У зв`язку із цим прокурор вважає помилковим визначення початку перебігу позовної давності раніше моменту державної реєстрації права власності відповідача на спірне майно та наполягає на обґрунтованості заявлених вимог про його витребування.

13.08.2026 до Південно-західного апеляційного господарського суду від Православної парафії (релігійної громади) ікони Божої Матері «Курська-Корінна» Церкви м.Одеси Одеської єпархії Української Православної Церкви надійшли додаткові пояснення, у яких остання просить суд прийняти та залучити до матеріалів справи №916/1542/24 додаткові пояснення третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Православної парафії (релігійної громади) ікони Божої Матері «Курська-Корінна» Церкви м.Одеси Одеської єпархії Української Православної Церкви з відповідними доказами, а саме: - адвокатський запит №23-06/26 від 23.06.2026; - відповідь від 29.06.2026 вх.881-26; - адвокатський запит №30-06/26 від 30.06.2026; відповідь від 06.07.2026 №15254/04.8-11; - адвокатський запит №04-08/26 від 04.08.2026; відповідь від 11.08.2026р. вх. 1133-26; - відеозапис останнього засідання в Верховному Суді у складі колегії суддів Касаційного господарського суду по справі №916/1542/24, яке відбулося 15.04.2026 (частина).

Урахувати надані пояснення та докази при винесенні законного та обґрунтованого рішення у справі №916/1542/24.

Так, третя особа на стороні відповідача зазначає, що касаційний перегляд стосувався питання застосування позовної давності, а висновок Верховного Суду про передчасність відмови у позові з цієї підстави не спростовує висновку суду першої інстанції про недоведеність та необґрунтованість позовних вимог по суті.

Третя особа наголошує на неналежності обраного прокурором способу захисту, оскільки заявлена вимога має віндикаційний характер, тоді як застосування статей 387, 388 Цивільного кодексу України передбачає доведення позивачем права власності на конкретно визначене майно та факту його незаконного перебування у володінні іншої особи. На її переконання, держава не набула у встановленому законом порядку права власності саме на будівлю православного храму, а надані прокурором балансова довідка та відомості з Єдиного реєстру об`єктів державної власності не підтверджують виникнення відповідного речового права.

Крім того, третя особа посилається на наявність договірної правової підстави набуття відповідачем спірного майна, оскільки будівництво храму здійснювалося на підставі інвестиційного договору від 09.10.2007, а додатковою угодою від 18.01.2012 передбачено передачу будівлі храму та перехід права власності на неї до Одеської єпархії Української Православної церкви. У зв`язку із цим, на думку третьої особи, наявність договірних правовідносин також виключає можливість витребування спірного майна в порядку віндикації.

Окремо третя особа зазначає, що права господарського відання та оперативного управління на будівлю храму, закріплені відповідними наказами Міністерства освіти і науки України за державними закладами освіти, у Державному реєстрі речових прав не реєструвалися.

Водночас, 15.01.2014 Український державний університет фінансів та міжнародної торгівлі звертався із заявою № 4952782 про державну реєстрацію прав на православний храм, однак державним реєстратором було прийнято рішення про відмову в проведенні такої реєстрації, яке надалі не оскаржувалося. З огляду на це третя особа вважає, що належним способом захисту було оскарження відповідного рішення державного реєстратора, а не витребування майна, право власності держави на яке, за її твердженням, не виникло.

З урахуванням наведеного третя особа вважає, що обрання прокурором неналежного способу захисту є самостійною підставою для відмови у позові.

В обґрунтування клопотання щодо неможливості надання доказів до суду першої інстанції третя особа на стороні відповідача зазначає, що дані докази не могли бути надані до суду першої інстанції, так як позивачем під час розгляду справи було зазначено, що ані відповідні учбові заклади, ані Міністерство освіти і науки України ніколи не зверталися до уповноваженого державного реєстратора з заявою про реєстрацію права власності на будівлю православного храму, а суд першої інстанції цю обставину не перевіряв. Також, дана інформація стала відома тільки на теперішній час після перевірки тверджень позивача та отримання відповідних відомостей від уповноважених органів з питань реєстрації прав власності на нерухоме майно.

17.08.2026 до Південно-західного апеляційного господарського суду від Одеської єпархії Української Православної Церкви, м.Одеса надійшли заперечення на пояснення керівника Одеської обласної прокуратури, у яких остання просить врахувати викладені в них доводи при прийнятті рішення.

Так, на переконання відповідача, для визначення початку перебігу позовної давності має значення не лише момент, коли уповноважений орган фактично дізнався про порушення права, а й момент, коли він за належного виконання своїх повноважень та проявлення розумної обачності, міг довідатися про таке порушення. При цьому відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно є відкритими та загальнодоступними, а органи державної влади, які здійснюють управління державним майном, мали передбачену законом можливість у будь-який час перевірити відомості щодо правового статусу та належності спірного нерухомого майна.

Відповідач наголошує, що Міністерство освіти і науки України та Фонд державного майна України протягом тривалого часу не здійснювали належного контролю за своїм майном, хоча такий контроль входить до їх повноважень. Тому, на його думку, неналежне виконання державними органами своїх функцій не може бути підставою для перенесення початку перебігу позовної давності та покладення негативних наслідків такої бездіяльності на добросовісного набувача.

Також відповідач посилається на правові висновки Верховного Суду щодо застосування статті 261 Цивільного кодексу України, відповідно до яких поняття «довідався» та «міг довідатися» передбачають презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а позивач повинен довести об`єктивну неможливість своєчасно дізнатися про їх порушення.

У зв`язку з цим відповідач вважає, що сам по собі факт отримання Міністерством освіти і науки України відповідного листа у вересні 2023 року не підтверджує виникнення саме з цієї дати обізнаності про порушення права, оскільки державна реєстрація права власності на спірне майно за Одеською єпархією Української Православної Церкви була проведена ще у 2018 році, а відомості про таку реєстрацію були доступними уповноваженим державним органам.

Крім того, відповідач зазначає, що прокурором не доведено належними та допустимими доказами належність спірної будівлі до державної власності, а також обставин, які б свідчили про об`єктивну неможливість Міністерства освіти і науки України та інших уповноважених органів раніше встановити факт державної реєстрації права власності на це майно за іншою особою.

З огляду на викладене, відповідач вважає доводи прокурора щодо початку перебігу позовної давності з 15.09.2023 необґрунтованими та такими, що спрямовані на штучне перенесення початку її перебігу, тоді як держава в особі уповноважених органів за належного здійснення своїх повноважень могла довідатися про реєстрацію права власності на спірне майно значно раніше.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 17.08.2026 прийнято апеляційну скаргу заступника керівника Одеської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Одеської області від 06.05.2025 у справі №916/1542/24 до свого провадження колегією суддів у новому складі: головуючий суддя – Діброва Г.І., судді: Принцевська Н.М., Ярош А.І.; призначено судове засідання на 17.09.2026 року.

31.07.2026 до Південно-західного апеляційного господарського суду від Міністерства освіти і науки України, м. Київ надійшла заява, у якій останній просить здійснювати розгляд справи за відсутності представника Міносвіти, яка розглянута колегією суддів та задоволена.

Колегія суддів, розглянувши клопотання третьої особи про долучення до матеріалів справи нових доказів, не вбачає підстав для його задоволення з огляду на таке.

Згідно з ч. 8 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

Вимогами ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, зокрема, унормовано, що письмові докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Відповідно до правового висновку щодо застосування статей 80, 81, 269 Господарського процесуального кодексу України, викладеного Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду у постанові від 18.06.2020 у справі № 909/965/16, єдиний винятковий випадок, коли можливим є прийняття судом (у тому числі апеляційної інстанції) доказів з порушенням встановленого процесуальним законом порядку, це наявність об`єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії, тягар доведення яких покладений на учасника справи (у даному випадку – позивача).

Отже, при поданні учасником справи клопотання про витребування або залучення доказів, які не були подані до суду першої інстанції, такий учасник справи повинен письмово обґрунтувати, в чому полягає винятковість випадку неподання зазначених доказів до суду першої інстанції у встановлений строк, а також надати відповідні докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від особи, яка їх подає (правова позиція Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду наведена у постанові від 16.06.2021 у справі №915/2222/19).

Обґрунтовуючи неможливість подання відповідних доказів до суду першої інстанції, третя особа посилається на те, що необхідність їх отримання виникла після перевірки тверджень позивача про незвернення відповідних навчальних закладів та Міністерства освіти і науки України до уповноваженого державного реєстратора із заявами щодо реєстрації права власності на будівлю православного храму, а відповідна інформація була отримана від компетентних органів лише на теперішній час. Водночас, наведені обставини не свідчать про існування об`єктивних, незалежних від третьої особи причин, які унеможливлювали отримання та подання таких доказів під час розгляду справи судом першої інстанції.

Саме по собі отримання доказів після ухвалення рішення судом першої інстанції не є достатньою підставою для їх прийняття апеляційним судом. Третя особа не навела обставин та не надала доказів того, що була позбавлена можливості звернутися до відповідних органів за отриманням цієї інформації під час розгляду справи судом першої інстанції, або що своєчасному вчиненню таких дій перешкоджали обставини, які об`єктивно від неї не залежали.

Посилання третьої особи на те, що суд першої інстанції не перевірив відповідні твердження позивача, також не підтверджує неможливості своєчасного подання доказів, оскільки обов`язок доказування обставин, на які учасники справи посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, покладається на самих учасників справи.

Так, виходячи із правил доказування у господарському процесі, закріплених в ст. 13 Господарського процесуального кодексу України, а також принципів змагальності сторін у господарському процесі, судова колегія зазначає, що подання тих чи інших доказів стосовно обставин, які мають значення для справи, обмежується встановленими законом процедурами та строками. При цьому, як вже зазначалося вище, єдиний винятковий випадок, коли можливим є прийняття судом, у тому числі апеляційної інстанції, доказів з порушеннями встановленого процесуальним законом порядку - це наявність об`єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії з причин, що не залежали від нього.

Вказане стосується і письмових документів, долучених до клопотання про залучення доказів, тому судова колегія зазначає, що прийняття та надання таким документам правової оцінки судом апеляційної інстанції є неможливим з огляду на вимоги процесуального закону.

Отже, колегія суддів дійшла висновку, що заявник не дотримався чітко встановленого процесуальним законодавством порядку подання додаткових доказів в суді апеляційної інстанції, а саме, ч. 3 ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, що, як наслідок, виключає вчинення судом апеляційної інстанції процесуальних дій щодо долучення та надання оцінки таким доказам (аналогічна позиція викладена в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18.06.2019 у справі №904/3582/18, від 04.04.2019 у справі №918/329/18).

Крім того, колегія суддів зазначає, що сторони мають усвідомлювати, що інститути апеляційного та касаційного перегляду впроваджені для усунення можливих помилок судового розгляду справ у першій інстанції, а не для усунення помилок сторони, допущених нею під час розгляду справи судом першої інстанції, у формулюванні стороною своїх позовних вимог, аргументів та формуванні їх доказової бази. Це відповідає і практиці ЄСПЛ, яка є джерелом права відповідно до Закону України від 23.02.2006 №3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». Наприклад, ЄСПЛ у своєму рішенні від 03.04.2008 у справі «Пономарьов проти України» (Ponomaryov v. Ukraine, заява №3236/03, п. 40) зазначив, що повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду.

В судовому засіданні, прокурор просив суд апеляційної інстанції задовольнити апеляційну скаргу, рішення суду першої інстанції скасувати, з мотивів, викладених письмово в апеляційній скарзі.

Представник третьої особи на стороні позивача не заперечували проти задоволення апеляційної скарги прокурора, просив задовольнити апеляційну скаргу, рішення суду першої інстанції скасувати.

Представники відповідача та третьої особи на стороні відповідача заперечували проти задоволення апеляційної скарги прокурора з мотивів, що викладені письмово у відзивах, просили суд апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Представники позивачів в судове засідання не з`явились, про дату, час та місце розгляду апеляційної скарги повідомлені належним чином, про що свідчать наявні у матеріалах справи довідки про доставку до їх електронних кабінетів ухвали про призначення дати судового засідання.

Згідно із нормами ч. 12 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Відповідно до положень п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Також, відповідно до рішень Європейського суду з прав людини, що набули статусу остаточного, зокрема "Іззетов проти України", "Пискал проти України", "Майстер проти України", "Субот проти України", "Крюков проти України", "Крат проти України", "Сокор проти України", "Кобченко проти України", "Шульга проти України", "Лагун проти України", "Буряк проти України", "ТОВ "ФПК "ГРОСС" проти України", "Гержик проти України" суду потрібно дотримуватись розумного строку для судового провадження.

Вказане узгоджується з рішенням Європейського суду з прав людини від 08 листопада 2005 року у справі «Смірнов проти України», відповідно до якого в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст. 6 даної Конвенції.

Розумним, зокрема, вважається строк, що є об`єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.

В своїх рішеннях Європейський суд також наголошує, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов`язана з розумним інтервалом сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки.

Оскільки судом апеляційної інстанції створено всі необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства, вжито заходи для належного повідомлення сторін про час та місце розгляду справи, враховуючи, що участь в засіданні суду є правом, а не обов`язком сторін, явка учасників судового процесу ухвалою суду не визнана обов`язковою, учасники справи скористались своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу, затягування строку розгляду скарги в даному випадку може призвести до порушення прав осіб, які з`явилися до суду апеляційної інстанції, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за відсутності представників позивачів.

Суд апеляційної інстанції, у відповідності до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Заслухавши пояснення прокурора, відповідача, третіх осіб, обговоривши доводи та вимоги апеляційної скарги, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права України, фактичні обставини справи, оцінивши докази на їх підтвердження в межах доводів апеляційної скарги, надавши правову кваліфікацію відносинам сторін і виходячи з фактів, встановлених у процесі перегляду справи, правових норм, які підлягають застосуванню, та матеріалів справи, судова колегія вважає, що апеляційна скарга заступника керівника Одеської обласної прокуратури, м.Одеса не потребує задоволення, але мотивувальна частина рішення підлягає зміні з викладенням її в редакції суду апеляційної інстанції за залишенням без змін висновку, викладеного в рішенні Господарського суду Одеської області від 06.05.2025 року у справі №916/1542/24, як такого, що відповідає обставинам справи та вимогам закону і достатніх правових підстав для його скасування не вбачається.

Господарським судом Одеської області та Південно-західним апеляційним господарським судом було встановлено та неоспорено учасниками справи наступні обставини.

Як вбачається із матеріалів справи, на підставі акту приймання закінченого будівництвом об`єкту від 15.12.1972, затвердженого рішенням Виконкому Одеської міської ради депутатів трудящих №30 від 18.01.1973, прийнято в експлуатацію будівлю Одеського фінансового технікуму за адресою: м.Одеса, вул. 25 Чапаєвської дивізії, 4.

При цьому зазначено, що будівництво здійснено у період з 1967 рік по 1972 рік за Типовим проектом на підставі постанови Колегії Міністерства фінансів УССР від 16.12.1966.

Наказом Міністерства фінансів України від 24.12.1993 №114 “Про перетворення технікумів у коледжі” Одеський фінансовий технікум перетворено на Одеський фінансово-економічний коледж.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 13.07.2004 №471-р “Про впорядкування мережі вищих навчальних закладів, що перебувають у сфері управління Мінфіну” на базі Одеського фінансово-економічного коледжу, що ліквідується, створено Одеську філію Українського державного університету економіки і фінансів.

Комісією, створеною на підставі вказаного розпорядження Кабінету Міністрів України від 13.07.2004 №471-р та наказу Міністерства фінансів України від 28.07.2004 №487 “Про впорядкування мережі вищих навчальних закладів Міністерства фінансів України”, складено акт приймання-передачі від 18.10.2004, затверджений 18.10.2004 заступником Міністра фінансів, відповідно до якого основні засоби, матеріальні цінності, кошти, майно, документацію, що належали Одеському фінансово-економічному коледжу, передано правонаступнику – Українському державному університету економіки і фінансів.

Наказом Міністерства фінансів України від 02.06.2006 №520 “Про перейменування Одеської філії Українського державного університету економіки і фінансів” перейменовано структурний підрозділ Українського державного університету економіки і фінансів – Одеську філію, із наданням йому назви: “Одеський інститут фінансів Українського державного університету економіки і фінансів”.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 14.03.2007 №98-р “Про реорганізацію вищих навчальних закладів, що перебувають у сфері управління Міністерства фінансів та Міністерства економіки”, з урахуванням змін, внесених розпорядженням Кабінету Міністрів України від 11.07.2007 №513-р, погоджено пропозицію Мінфіну і Мінекономіки щодо реорганізації Українського державного університету економіки і фінансів та Української академії зовнішньої торгівлі шляхом їх злиття з утворенням Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі, який віднести до сфери управління Мінфіну; визначено утворити Одеський інститут фінансів Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі на базі Одеського інституту фінансів Українського державного університету економіки і фінансів, що реорганізується.

Відповідно до спільного наказу Міністерства фінансів України та Міністерства економіки України від 08.05.2007 №585/124 утворено Одеський інститут фінансів Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі на базі Одеського інституту фінансів Українського державного університету економіки і фінансів, що реорганізується; установлено, що Український державний університет фінансів та міжнародної торгівлі є правонаступником прав та обов`язків реорганізованих Українського державного університету економіки і фінансів та Української академії зовнішньої торгівлі.

28.08.2007 здійснено державну реєстрацію Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі, про що видано свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи серії А01 №258343.

Український державний університет фінансів та міжнародної торгівлі (орган управління – Міністерство фінансів України; вид діяльності – надання освітніх послуг, пов`язаних з одержанням вищої освіти) внесено до Державного реєстру вищих навчальних закладів (реєстрація №11-Д-305 від 21.05.2008), що вбачається із довідки Міністерства освіти і науки України. До складу університету, згідно довідки від 21.05.2008 №11-Д-305, увійшов у тому числі Одеський інститут фінансів Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі із місцезнаходженням за адресою: м. Одеса, вул. 25-ї Чапаєвської дивізії,6.

Відповідно до статуту Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі, погодженого заступником міністра освіти 02.08.2007 та затвердженого першим віце прем`єр-міністром, міністрів фінансів України 02.08.2007, за університетом та його відокремленими структурними підрозділами, з метою забезпечення діяльності, передбаченої цим статутом, закріплюються на правах оперативного управління об`єкти права державної власності, будівлі, споруди, майнові комплекси, обладнання, транспортні засоби, засоби зв`язку, грошові кошти, а також інше необхідне майно (пункт 14.1). Майно, що перебуває у державній власності та передане в оперативне управління Університету, не підлягає вилученню або передачі будь-яким підприємствам, установам, організаціям, крім випадків, передбачених законодавством (пункт 14.2).

Згідно із положенням про Одеський інститут фінансів Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі, затвердженого ректором Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі 09.11.2007 та погодженого першим заступником міністра фінансів України 12.11.2007, Одеський інститут фінансів є відокремленим структурним підрозділом Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі (пункт 1.2). За Інститутом з метою забезпечення діяльності, передбаченої цим положенням, закріплюються у користуванні будівлі, споруди, майнові комплекси, а також інше необхідне майно, що відображене в балансі (пункт 5.1). Майно інституту є державною власністю і не підлягає вилученню або передачі будь-яким підприємствам, установам, організаціям (пункт 5.2).

Відповідно до довідки АБ №511362 з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України (ЄДРПОУ) від 03.05.2012 Одеський інститут фінансів Українського державного університету фінансів і міжнародної торгівлі за місцезнаходженням: м.Одеса, вул. 25-ї Чапаївської дивізії, 6, є відокремленим підрозділом Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі.

25.05.2006 Комунальним підприємством “Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об`єктів нерухомості” виготовлено на замовлення Одеського інституту фінансів Українського державного університету економіки і фінансів технічний паспорт на учбовий корпус закладу освіти, розташованого за адресою: м.Одеса, вул. 25-ї Чапаївської дивізії, 6.

Згідно технічного паспорту будівля учбового корпусу – це 5-поверхова будівля з підвалом загальною площею 7213,6 кв.м.

09.10.2007 між Одеським інститутом фінансів Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі в особі директора Квача Я.П., який діє на підставі Положення, далі – забудовник, та Православною парафією ікони Божої Матері “Курська-Корінна” Церкви м. Одеса в особі ієрея Євгена Глушка, далі – інвестор, був укладений інвестиційний договір будівництва об`єкта нерухомості, предметом якого згідно із пунктом 2.1. є участь сторін у будівництві православного храму з наданням його в оренду інвестору на умовах і в порядку, передбачених договором.

Відповідно до пункту 1.1. інвестиційного договору храм – православний храм за адресою: м. Одеса, вул. 25-ї Чапаєвської дивізії, 6. Технічні характеристики православного храму: а) загальна площа – 355 кв.м згідно з проектно-кошторисною документацією; фактична площа храму встановлюється за даними бюро технічної інвентаризації при здачі в експлуатацію й оформленні документів про право власності на храм; б) поверховість – 1-2 (один – два) поверхи; терміни завершення будівництва православного храму: кінець 2009 року.

Об`єкт інвестування – будівля православного храму, яку інвестор отримує у пільгову оренду строком на сорок дев`ять років після внесення інвестиції, завершення будівництва і введення православного храму в експлуатацію (пункт 1.2. інвестиційного договору).

Інвестиція – грошові кошти у розмірі 770 000 грн (пункт 1.3. інвестиційного договору).

Пунктом 2.2. інвестиційного договору передбачено, що будівництво православного храму здійснюється згідно з пунктом 1.1. договору зі здачею в експлуатацію результату будівництва, отриманням документів про право власності сторін на відповідні, визначені цим договором, частки у православного храму.

Згідно із пунктом 2.3. інвестиційного договору забудовник є землекористувачем і замовником будівництва православного храму й організовує інвестування будівництва православного храму, зокрема шляхом виконання зобов`язань, визначених цим договором.

Інвестор здійснює фінансування будівництва православного храму шляхом внесення інвестиції, а забудовник забезпечує реалізацію інвестиції інвестора для будівництва православного храму (пункт 2.4. інвестиційного договору).

Підпунктом 2.4.1. пункту 2.4. інвестиційного договору визначено, що за умови виконання інвестором взятих за цим договором зобов`язань, забудовник отримує у власність будівлю православного храму, а інвестор набуває право пільгової оренди будівлі православного храму строком на 49 років.

Протягом 3 (трьох) робочих днів після завершення будівництва і введення в експлуатацію православного храму згідно із пунктом 1.1. договору забудовник передає в оренду інвесторові об`єкт інвестування за актом приймання-передачі на пільгових умовах (вартість орендної плати складає одну гривню на рік, строк оренди складає 49 років (підпункт 2.4.2. інвестиційного договору).

У пункті 2.9. інвестиційного договору сторони погодили, що інвестиційним внеском забудовника є:

-виконання встановлених чинним законодавством обов`язків землекористувача земельної ділянки, що використовується для будівництва православного храму (підпункт 2.9.1.);

-забезпечення розроблення проектної документації на будівлю православного храму, експертизи проектної документації в установленому порядку, погодження з відповідними контролюючими і ресурсопостачаючими службами й організаціями (підпункт 2.9.2.);

-забезпечення виконання всіх передбачених чинним законодавством функцій замовника будівництва православного храму в повному обсязі силами власного трудового колективу і/або залучених фахівців (підпункт 2.9.3).

Інвестиційним внеском інвестора є:

-фінансування будівництва православного храму згідно з проектно-кошторисною документацією згідно з графіком інвестування шляхом перерахування інвестиції у грошовій формі на розрахунковий рахунок забудовника або в інших, додатково узгоджених сторонами, формах (підпункт 2.10.1. пункту 2.10. інвестиційного договору);

-фінансування внесення змін, коригування наявної проектної документації за згодою сторін (підпункт 2.10.2. пункту 2.10. інвестиційного договору).

Цей договір вважається укладеним і набирає чинності з моменту підписання уповноваженими представниками сторін (пункт 8.1. інвестиційного договору), і діє до моменту виконання сторонами всіх зобов`язань, які встановлені договором або з нього випливають у повному обсязі (пункт 8.2. інвестиційного договору).

16.11.2007 Українському державному університету економіки і фінансів на підставі рішення Одеської міської ради від 05.04.2007 №1362-V видано Державний акт на право постійного користування земельною ділянкою (серія ЯА №205364), відповідно до якого університет є постійним користувачем земельної ділянки площею 1,3993 га, розташованої за адресою: м.Одеса, вул. 25-ї Чапаївської дивізії, 4, 6, цільовим призначенням якої є експлуатація та обслуговування будівель та споруд Одеського інституту фінансів.

16.11.2007 у Державному земельному кадастрі зареєстровано земельну ділянку площею 1,3993 га (кадастровий номер 5110137300:63:002:0011) за адресою: Одеська область, м. Одеса, вул. 25-ї Чапаєвської дивізії, 4, 6. Цільове призначення: В.03.02 - для будівництва та обслуговування будівель закладів освіти; вид використання земельної ділянки: експлуатація та обслуговування будівель та споруд Одеського інституту фінансів; форма власності – державна, що підтверджується витягом з Державного земельного кадастру від 01.08.2016 №НВ-5103207242016.

Відповідно до архітектурно-планувального завдання №197 на реконструкцію об`єкта архітектури, затвердженого начальником Управління містобудування міста Одеси 17.05.2008, замовником цього архітектурно-планувального завдання на реконструкцію частини будівлі інституту фінансів під Православний храм з добудовою вхідної групи за адресою: м.Одеса, вул. 25-ї Чапаївської дивізії, 4, 6, є Одеський інститут фінансів.

Наведену реконструкцію будівлі Одеського інституту фінансів заплановано здійснити на земельній ділянці, площею 1,3993 га, що на підставі Державного акту на право постійного користування серії ЯЯ №205364 належить на праві постійного користування Українському державному університету економіки і фінансів (пункти 1, 5 архітектурно-планувального завдання №197).

Межі земельної ділянки: частина будівлі інституту, яка підлягає реконструкції, розташовані в кварталі, обмеженому вулицями: 25-ї Чапаївської дивізії, Космонавтів, Генерала Петрова, Варненської (пункт 6 архітектурно-планувального завдання №197).

04.11.2008 Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області видано Одеському інституту фінансів дозвіл №853 на виконання будівельних робіт з будівництва православного храму з прибудовою вхідної групи, за адресою: м. Одеса, вул. 25-ї Чапаївської дивізії, 6, відповідно до проектної документації, яка погоджена УАМ м.Одеси від 29.09.2008 №715/08, Одеською СЕС від 08.05.2008 №291-994, управлінням МНС України в Одеській області від 15.05.2008 №14-1248, управлінням інженерного захисту території міста та розвитку узбережжя від 09.06.2008 №499, затверджена розпорядженням Малиновської РА від 17.10.2008 №753/01-06 та зареєстрована УАМ м. Одеси від 29.09.2008 №01-15/4773 /т.1 а.с.101/.

Відповідно до технічного паспорту, виготовленого 16.10.2009 Комунальним підприємством “Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об`єктів нерухомості” на замовлення Одеського інституту фінансів Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі, будівля Православного храму складає площу 354,7 кв.м.

04.12.2009 складено акт готовності об`єкта до експлуатації №1399, яким засвідчено готовність будівлі православного храму за адресою: м.Одеса, вул. 25-ї Чапаївської дивізії, 6, до експлуатації.

Свідоцтвом №150011399 про відповідність збудованого об`єкта проектній документації, вимогам державних стандартів, будівельних норм і правил, виданим 04.12.2009 Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області, засвідчено відповідність закінченого будівництвом об`єкту – будівлі православного храму, площею 354,7 кв.м, проектній документації, вимогам державних стандартів, будівельних норм і правил та підтверджено його готовність до експлуатації. Замовник об`єкту будівництва – Одеський інститут фінансів.

Згідно з довідкою від 28.07.2010 №208, виданою Одеським інститутом фінансів Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі ректору Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі Покрещуку О.О., православний храм загальною площею 354,7 кв.м та вартістю 2131813,00 грн, з урахуванням ПДВ, взято на баланс 01.07.2010.

18.01.2012 між Одеським інститутом фінансів Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі в особі директора Квача Я.П., далі – забудовник, та православною парафією ікони Божої Матері “Курська-Корінна” Церкви м. Одеса Одеської єпархії Української Православної Церкви в особі настоятеля храму протоієрея Максима Омельченка, далі – інвестор, було укладено додаткову угоду до інвестиційного договору будівництва об`єкту нерухомості від 09.10.2007, за умовами якої:

-враховуючи те, що Православна парафія ікони Божої Матері “Курська-Корінна” є структурним підрозділом Одеської єпархії Української Православної Церкви (згідно статуту Одеської єпархії Української Православної Церкви), та у зв`язку із передачею будівлі православного храму від забудовника до інвестора по інвестиційному договору будівництва об`єкта нерухомості від 09.10.2007, Православна парафія ікони Божої Матері “Курська-Корінна” як інвестор передає свої права та обов`язки Одеській єпархії Української Православної Церкви, у зв`язку з чим внесено відповідні зміни до преамбули інвестиційного договору (пункт 1 додаткової угоди);

-внесено відповідні зміни до розділу 10 “Юридичні адреси і реквізити сторін” (пункт 2 додаткової угоди);

-внесено зміни до підпункту 2.4.1. інвестиційного договору з викладенням його у наступній редакції: “За умови виконання Інвестором узятих за цим Договором зобов`язань Забудовник передає Інвестору у власність будівлю Православного Храму за актом приймання-передачі” (пункт 3 додаткової угоди);

-пункт 2.4.2. інвестиційного договору (щодо передачі забудовником в оренду об`єкту інвестування) – виключено.

Листом від 30.10.2012 №1/11-16902 Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України надало відповідь Митрополиту Одеському та Ізмаїльському Української Православної Церкви, з якої вбачається, що Міністерство розглянуло лист від 11.09.2012 №388 СЕ щодо можливості вилучення земельної ділянки площею 500 кв.м (м. Одеса, вул.25-ї Чапаєвської дивізії, 6), яка знаходиться на балансі Одеського інституту фінансів Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі, з подальшою передачею на баланс Одеській єпархії Української Православної Церкви для будівництва та подальшої експлуатації типового храму, та не заперечує щодо вилучення зазначеної земельної ділянки за умови дотримання вимог законодавства та погодження з балансоутримувачем.

Розпорядженням Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради №05/01-06 від 14.01.2014, зокрема, присвоєно об`єкту нерухомого майна - православному храму, розташованому за адресою: м. Одеса, 25-ї Чапаївської дивізії, 6, поштову адресу: м. Одеса, 25-ї Чапаївської дивізії, 6/2; присвоєно об`єкту нерухомого майна – навчальному корпусу Одеського інституту фінансів Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі, розташованого за адресою: м.Одеса, 25-ї Чапаївської дивізії, поштову адресу: м.Одеса, 25-ї Чапаївської дивізії, 6.

20.01.2015 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстровано право власності держави в особі Міністерства освіти і науки України (код ЄДРПОУ 38621185) на навчальний корпус загальною площею 7213,6 кв.м, згідно технічного паспорта від 25.05.2006, на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) №19023405 від 02.02.2015 державного реєстратора Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України Сидорчук А.В. на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно №33316855 від 09.02.2015 державного реєстратора Одеського міського управління юстиції Одеської області Бабіч А.В.

З витягу з Єдиного реєстру об`єктів державної власності щодо державного майна Міністерства освіти і науки України, виданого Фондом державного майна України від 29.01.2015 №10-15-1334, навчальний корпус Одеського інституту фінансів Українського державного університету фінансів і міжнародної торгівлі за адресою: м.Одеса, вул. 25-ї Чапаєвської дивізії, 6 площею 7213,6 кв. м, будівля гуртожитку за адресою: м.Одеса, вул. 25-ї Чапаєвської дивізії, 4, площею 5026,5 кв. м, Православний храм за адресою: м.Одеса, вул. 25-ї Чапаєвської дивізії, 6/2 площею 354,7 кв. м та земельна ділянка за адресою: м.Одеса, вул. 25-ї Чапаєвської дивізії, 4, 6 площею 13993 кв. м. – відносяться до об`єктів державної власності Міністерства освіти і науки України. Балансоутримувач – Український державний університет фінансів та міжнародної торгівлі.

На підставі розпорядження Кабінету Міністрів України від 25.11.2015 №1223-р “Про реорганізацію Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі” та наказу Міністерства освіти і науки України від 17.12.2015 №1309 “Про реорганізацію Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі” Український державний університет фінансів та міжнародної торгівлі було реорганізовано шляхом приєднання до Київського національного торговельно-економічного університету з утворенням на його базі структурного підрозділу університету. Також установлено, що Київський національний торговельно-економічний університет є правонаступником всього майна, прав і обов`язків припиненого Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі.

Відповідно до передавального акту, затвердженого 08.02.2016 Міністром освіти і науки України та ректором Київського національного торговельно-економічного університету, комісія з реорганізації Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі, здійснено прийом-передачу майна, активів та зобов`язань, переведення здобувачів вищої освіти.

Зокрема, за передавальним актом від 08.02.2016 усі будівлі Одеського інституту фінансів, розташовані за адресою: м. Одеса, вул. 25-ї Чапаєвської дивізії, 6, у тому числі навчально-адміністративний корпус (рік введення в експлуатацію – 1973), загальною площею 7213,6 кв.м, та будівля (рік введення в експлуатацію – 2010), загальною площею 354,7 кв.м, передані до Київського національного торговельно-економічного коледжу.

Наказом Міністерства освіти і науки України від 16.09.2016 №1113, закріплено на праві господарського відання за Київським національним торговельно-економічним університетом нерухоме майно, зазначене у додатку до цього наказу, зокрема, будівлю православного храму за адресою: м. Одеса, вул. 25-ї Чапаївської дивізії, 6, площею 354,7кв.м.

Статутом Київського національного торговельно-економічного університету, затвердженого у новій редакції наказом Міністерства освіти і науки України від 10.01.2017 №31, було передбачено, що цей статут є документом, що регламентує діяльність Київського національного торговельно-економічного університету, який засновано на державній формі власності та перебуває у підпорядкуванні Міністерства освіти і науки України (пункт 1.1).

Відповідно до пункту 7.1. статуту Київського національного торговельно-економічного університету, Міністерством освіти і науки України передано університету та закріплено за ним на правах господарського відання з метою забезпечення діяльності, передбаченої цим статутом, будівлі, споруди, земельні ділянки та інше майно, яке входить до єдиного майнового комплексу КНЕТУ, у тому числі: навчально-адміністративний корпус (м.Одеса, вул. 25-ї Чапаївської дивізії, 6) площею 6699,00 кв.м, гуртожиток (м. Одеса, вул. 25-ї Чапаївської дивізії, 4) площею 5026,50 кв.м, перехід критий (м. Одеса, вул. 25-ї Чапаївської дивізії, 6) площею 514,60 кв.м, гараж (м. Одеса, вул. 25-ї Чапаївської дивізії, 6) площею 80,00 кв.м, будівля Православного храму (м. Одеса, вул. 25-ї Чапаївської дивізії, 6) площею 354,70 кв.м, земельна ділянка (м. Одеса, вул. 25-ї Чапаївської дивізії, 4, 6) площею 13993,00 кв.м.

31.07.2018 за Одеською єпархією Української Православної Церкви здійснено державну реєстрацію права власності на нежитлову будівлю православного храму, загальною площею 378,4 кв.м (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1614099651101).

Для державної реєстрації за Одеською єпархією Української Православної Церкви вказаного об`єкту нерухомого майна подані такі документи: 1) розпорядження Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради №05/01-06 від 14.01.2014; 2) технічний паспорт, виготовлений 31.07.2018 ФОП Довганюк Н.В.; 3) акт готовності об`єкта до експлуатації №1399, виданий Інспекцією ДАБК в Одеській області 04.12.2009 року.

Директором Одеського торговельно-економічного інституту Київського національного торговельно-економічного університету на депутатське звернення голови підкомітету з питань правового забезпечення та контролю за діяльністю спец.органів у сфері запобігання і протидії корупції листом від 26.09.2018 №262 було надано відповідь, яким повідомлено, що в головному корпусі та інших корпусах ОТЕІ КНТЕУ немає ніяких культових споруд, але біля корпусу інституту за адресою: вул. Інглезі, 6/2, розташовано храм ікони Божої Матері “Знамення” Курсько-Корінна Одеської єпархії Української Православної Церкви, освячений у 2006 році Висопреосвящейнішим Агафангелом Митрополитом Одеським та Ізмаїльським. Храм побудовано на кошти православної громади Малиновського району. Богослужіння ведуться на мові святих князів Володимира та Ярослава Мудрого – тобто старослов`янською, в яких директор особисто приймає участь, в якості диякона. Земельна ділянка, на якій розташовано храм, не надавалася в оренду, права власності на дану ділянку немає, але є право постійного користування. Дозвіл на виконання будівельних робіт було надано Інспекцією ДАБК в Одеській області, а також було видано свідоцтво про відповідність збудованого об`єкту проектній документації, вимогам державних стандартів, будівельних норм і правил. У 2010 році згідно вимог Міністерства фінансів України будівля храму була прийнята на баланс ОІФ УДУФМТ. На виконання доручення Кабінету Міністрів України №33513/1-11 від 18.07.2011 було надано роз`яснення від Міністерства економіки України та Міністерства фінансів України щодо можливості передачі храму на баланс Одеської єпархії Української Православної Церкви або права користування на безоплатній основі.

18.10.2018 ректором Київського національного торговельно-економічного університету листом вих.№2710/17 було надано відповідь заступнику Міністра освіти і науки України на №1/11-10379 від 01.10.2018, якою, зокрема повідомлено, що православний храм прийнято на баланс колишнього Одеського інституту фінансів Українського державного університету економіки і фінансів від православної громади Малиновського району м. Одеси шляхом безоплатної передачі згідно з актом приймання-передачі від 12.04.2010 №1/04 на підставі наказу від 04.04.2010 №65 та акту контрольного заходу Управління внутрішнього фінансового контролю та аудиту Міністерства фінансів України від 31.03.2010 №30000-13/3. В результаті реорганізації Українського державного університету економіки і фінансів нерухоме майно УДУФМТ та його відокремлених структурних підрозділів, у тому числі, й будівля православного храму, передано університету згідно з передавальним актом 08.02.2016 та закріплено на праві господарського відання за Київським національним торговельно-економічним університетом відповідно до наказу Міністерства освіти і науки України від 16.09.2016 №1113. Всі комунальні послуги, що надаються православному храму, відшкодовуються ОТЕІ КНТЕУ згідно з показниками лічильників обліку електроенергії та води. Богослужіння проходять у храмі по вихідним дням і не впливають на освітній процес. Вхід до храму здійснюється з пішохідної зони житлового масиву. Звернень з боку студентів та працівників ОТЕІ КНТЕУ щодо втручання релігійної громади в освітній процес не надходило.

На підставі рішення державного реєстратора юридичного департаменту Одеської міської ради Шерстюк В.Д. №59310775 від 16.07.2021 зареєстровано 12.07.2021 за Київським національним торговельно-економічним університетом (код: 01566117) право господарського відання на навчальний корпус закладу освіти, загальною площею 7213,6кв.м., за адресою: м.Одеса, вул. 25-ї Чапаєвської дивізії, 6.

Відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 06.10.2021 №1298-р, наказу Міністерства освіти і науки України від 21.01.2022 №43 Київський національний торговельно-економічний університет реорганізовано шляхом поділу та утворення Державного торговельно-економічного університету та Одеського торговельно-економічного фахового коледжу з віднесенням їх до сфери управління Міністерства освіти і науки України. При цьому установлено, що Державний торговельно-економічний університет та Одеський торговельно-економічний фаховий коледж є правонаступниками всього майна, прав та обов`язків реорганізованого Київського національного торговельно-економічного університету відповідно до розподільчого балансу та акту приймання-передачі державного майна.

Наказом Міністерства освіти і науки України від 11.01.2022 №18 утворено Одеський торговельно-економічний фаховий коледж та визначено його місцезнаходження: 65070, Одеська область, м. Одеса, вул. Інглезі, буд. 6.

Відповідно до статуту Одеського торговельно-економічного фахового коледжу, затвердженого Міністерством освіти і науки України від 24.01.2022 №52, майно закріплюється за фаховим коледжем на праві оперативного управління і не може бути предметом застави, а також не підлягає вилученню, відчуженню, приватизації, використанню не за призначенням або передачі у власність юридичним і фізичним особам без згоди засновника або уповноваженого ним органу, наглядової ради фахового коледжу та загальних зборів трудового колективу фахового коледжу, крім випадків, передбачених законодавством (пункт 8.4).

21.01.2022 Міністерством освіти і науки України затверджено акт приймання-передачі (передавальний акт) цілісного майнового комплексу Одеського торговельно-економічного фахового коледжу Київського національного торговельно-економічного університету (код за ЄДРПОУ 01566117) до Одеського торговельно-економічного фахового коледжу (код за ЄДРПОУ 44433692) (включно з правами та обов`язками юридичної особи), яким, зокрема передано будівлю православного храму: адреса майна - м. Одеса, вул. Інглезі, 6; рік введення в експлуатацію – 2010 рік; будівельний об`єм (загальний) – 942 куб.м; площа забудови (загальна) – 354,7 кв.м.

Наказом Міністерства освіти і науки України від 17.10.2022 №918 закріплено на праві оперативного управління за Одеським торговельно-економічним фаховим коледжем нерухоме державне майно згідно з переліком, до якого увійшла будівля православного храму за адресою: м. Одеса, вул. Інглезі, 6, площею 354,7 кв.м.

14.09.2023 на підставі рішення державного реєстратора Виконавчого комітету Чорноморської міської ради Одеського району Одеської області Скакун С.О. № 69356244 від 19.09.2023 зареєстровано право оперативного управління Одеського торговельно-економічного фахового коледжу (код ЄДРПОУ: 44433692) на навчальний корпус закладу освіти, загальною площею 7213,6 кв.м., за адресою: м.Одеса, вул. 25-ї Чапаївської дивізії, 6.

07.07.2023 на замовлення Одеського торговельно-економічного фахового коледжу ФОП Журанським П.В. виготовлено технічний паспорт Т101:3022-5656-5662-6429 на будівлю громадського призначення, розташованою за адресою: м.Одеса, вул. Інглезі, 6. Відповідно до експлікації до схеми розташування будівель та споруд об`єкт складається з: літ. “А” - навчальний корпус, літ. “Б” - православний храм, літ. “Г” - гараж, літ. “Д” - гараж, літ. “І” - спортивний майданчик.

У витягу з реєстру будівельної діяльності щодо інформації про технічні інвентаризації Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва від 07.08.2023 у примітках зазначено, що, як встановлено, частина приміщень навчального корпусу літ. “А”, а саме: група приміщень №8, які розташовані на 1 поверсі, загальною площею 222,7 кв.м, згідно акту готовності об`єкту до експлуатації за №1399 від 04.12.2009, увійшли до будівлі православного храму літ. “Б” (загальна площа 354,7 кв.м), відповідно, загальна площа навчального корпусу літ. “А” складає 6990,9 кв.м.

Директором Одеського торговельно-економічного фахового коледжу у листі від 15.09.2023 №262 до Міністерства освіти і науки України доведено до відома, що при оформленні речових прав на нерухоме майно Одеського торговельно-економічного фахового коледжу згідно наказу Міністерства освіти і науки України від 17.10.2022 №918 “Про закріплення державного майна за Одеським торговельно-економічним фаховим коледжем” виявлено, що будівля православного храму переоформлена на адресу: м. Одеса, вул. Інглезі (25-ї Чапаївської дивізії), 6/2, та зареєстрована за власником – Одеською єпархією Української Православної Церкви (код ЄДРПОУ 20997691).

Як вбачається із витягу з Єдиного реєстру об`єктів державної власності щодо державного майна, будівля православного храму, загальною площею 354,7 кв.м, розташованого за адресою: м.Одеса, вул. Інглезі, 6/2, значиться у цьому реєстрі. Суб`єкт управління, який здійснює управління майном – Міністерство освіти і науки України; балансоутримувач - Одеський торговельно-економічний фаховий коледж.

Листом Міністерства освіти і науки України від 08.12.2023 №1/19380-23, скерованого Національній поліції України та Офісу Генерального прокурора, повідомлено, що надані Одеським торговельно-економічним фаховим коледжем та Державним торговельно-економічним університетом матеріали свідчать про можливе вчинення Одеською єпархією Української Православної Церкви протиправних дій.

Одеський торговельно-економічний фаховий коледж листом від 12.01.2024 №23 у відповідь на запит Малиновської окружної прокуратури міста Одеси від 09.01.2024 №51-213 повідомив, що коледж виявив реєстрацію будівлі храму за Одеською єпархією Української Православної Церкви 15.09.2023 під час перереєстрації майна у Державному реєстрі. Щодо передачі майнових прав на будівлю храму на будь-якому праві Одеській єпархії Української Православної Церкви від Міністерства освіти і науки України або від закладу освіти коледж не має. Інвентаризація нерухомого майна Одеського торговельно-економічного фахового коледжу від 07.08.2023 (технічний паспорт Т101:3022-5656-5662-6429) виявила та підтвердила, що частина приміщень навчального корпусу на першому поверсі, загальною площею 222,7 кв.м, увійшла до будівлі православного храму.

При цьому у додатку до вказаного листа серед наданих документів значиться копія інвестиційного договору будівництва об`єкту нерухомості від 09.10.2007, але без додаткової угоди до нього.

З листа Фонду державного майна на адресу Одеської обласної прокуратури /вих.№10-19-4874 від 20.02.2024/ “Щодо будівлі православного храму” вбачається, що підставою для включення та внесення змін до Єдиного реєстру об`єктів державної власності (далі – Реєстр) є надходження від суб`єктів управління до Фонду інформації про об`єкти державної власності. Таким чином, дії Фонду щодо внесення даних до Реєстру залежать від дій суб`єктів управління.

Також у вказаному листі зазначено, що Міністерством освіти і науки України до Фонду з метою внесення до Реєстру надавалися відомості про окреме нерухоме державне майно, зокрема:

-“Православний храм” (вперше подано за результатами інвентаризації об`єктів державної власності станом на 01.04.2014, інв. №10310010, місцезнаходження: м. Одеса, вул. Чапаївської дивізії, 6/2), яке перебувало на балансі Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі (ЄДРПОУ 35371662), щодо якого виконано прийняте управлінське рішення – “передано іншій юридичній особі”, а саме, Київському національному торговельно-економічному університету (ЄДРПОУ 01566117);

-“будівля Православного храму” (вперше подано за результатами інвентаризації об`єктів державної власності станом на 01.07.2016, інв. №101310002, місцезнаходження: м.Одеса, вул. Інглезі, 6), яке перебувало на балансі Київського національного торговельно-економічного університету (ЄДРПОУ 01566117), щодо якого прийняте управлінське рішення – “передано іншій юридичній особі”, а саме, Одеському торговельно-економічному фаховому коледжу (ЄДРПОУ 44433692).

На сьогодні в реєстрі обліковується нерухоме державне майно, зокрема, “будівля Православного храму” за місцезнаходженням: м. Одеса, вул. Інглезі, 6/2, яке перебуває на балансі Одеського торговельно-економічного фахового коледжу (ЄДРПОУ 44433692; суб`єкт управління – Міністерство освіти і науки України.

Також Фондом у вказаному листі зазначено, що вищезазначене майно до переліків об`єктів малої приватизації, що підлягають приватизації, не включалась; Фонд не здійснював приватизацію будівлі православного храму, розташованої за адресою: м.Одеса, вул. Інглезі, 6/2.

Звертаючись з позовом, прокурор зазначав, що 222,7 кв.м навчального корпусу стали об`єктом реконструкції з метою створення будівлі православного храму на земельній ділянці закладу освіти та на основі нежитлових приміщень цього ж закладу.

Крім того, окрім реконструкції вказаних приміщень навчального корпусу, добудовано такі приміщення на земельній ділянці державної власності закладу освіти: 1 поверх: притвор площею 40,8 кв. м (№ 1 техпаспорту храму від 16.10.2009); пономарка площею 10,3 кв. м (№11 техпаспорту храму); алтар площею 32,7 кв. м (№ 12 техпаспорту храму); пономарка площею 10,4 кв. м (№ 13 техпаспорту храму) та добудовано II поверх, що складається з дзвіниці площею 33,0 кв.м.

Таким чином, прокурор вважає, що відбулося створення Одеським інститутом фінансів Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі на основі навчального корпусу закладу освіти, на земельній ділянці закладу освіти будівлі православного храму.

Інших належних та допустимих письмових доказів щодо наявних між сторонами спірних правовідносин матеріали господарської справи не містять.

Предметом спору у даній справі є встановлення обставин на підтвердження або спростування підстав для задоволення віндикаційного позову прокурора щодо витребування на користь держави в особі Міністерства освіти і науки України, м. Київ нежитлової будівлі православного храму.

Норми права, які регулюють спірні правовідносини, доводи та мотиви відхилення аргументів, викладених скаржником в апеляційній скарзі, за якими суд апеляційної інстанції погодився з висновком, викладеним в рішенні суду першої інстанції за мотивами, викладеними в цій постанові.

Перед тим, як переглядати оскаржуване рішення суду першої інстанції по суті позовних вимог, судова колегія наголошує про необхідність дослідження представництва прокурором інтересів держави в особі Міністерства освіти і науки України, м.Київ та Фонду державного майна України, м. Київ.

Так, у статті 131-1 Конституції України визначено, що в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Частинами першою, третьою статті 4 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Відповідно до частини третьої статті 53 Господарського процесуального кодексу України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

За умовами частини першої статті 23 Закону України “Про прокуратуру” представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.

Частиною третьої статті 23 Закону України “Про прокуратуру” встановлено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини, за умовами якого представництво інтересів держави у суді у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави здійснюється прокурорами Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, а у визначених законом випадках прокурорами Офісу Генерального прокурора в порядку та на підставах, визначених Цивільним процесуальним кодексом України. Не допускається здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов`язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об`єднань. Представництво в суді інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України та Національного банку України може здійснюватися прокурором Офісу Генерального прокурора або обласної прокуратури виключно за письмовою вказівкою чи наказом Генерального прокурора або його першого заступника чи заступника відповідно до компетенції.

Отже, системне тлумачення положень статті 53 Господарського процесуального кодексу України та статті 23 Закону України “Про прокуратуру” дозволяє дійти висновку, що прокурор здійснює представництво у суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

Перший “виключний випадок” передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.

У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.

“Не здійснення захисту” виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

“Здійснення захисту неналежним чином” виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.

“Неналежність” захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Поняття “орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах” означає орган, на який державою покладено обов`язок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави. Таким органом, відповідно до статей 6, 7, 13 та 143 Конституції України, може виступати орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади (пункти 4, 5 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України №3-рп/99 від 08.04.1999).

Особливість сучасного конституційного статусу прокурора в суді, деталізованого в процесуальних кодексах та Законі України “Про прокуратуру”, полягає у тому, що представництво прокурором інтересів держави у суді носить допоміжний характер, оскільки основну роль у цьому процесі мають відігравати профільні суб`єкти владних повноважень, які повинні самостійно звертатися до суду. Такий підхід до визначення ролі прокурора у сфері представництва інтересів держави у суді було закладено у Перехідних положеннях Конституції України 1996 року та в подальшому втілено в життя з урахуванням досвіду функціонування прокуратури в європейських державах, стандартів Ради Європи, а також висновків та рекомендацій, які надавалися Венеціанською Комісією щодо законопроектів про реформування прокуратури України.

Таким чином, захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень (органи державної влади, органи місцевого самоврядування або інші суб`єкти владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах), а не прокурор, між тим, для того щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. Прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави. У кожному випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.

Враховуючи вищевикладене, Південно-західний апеляційний господарський суд наголошує на тому, що чинне законодавство України, зокрема, Закон України “Про прокуратуру”, фактично наділяє прокурора правом в окремих випадках здійснювати захист інтересів держави, звертаючись до суду з відповідними позовами в інтересах останньої виключно в особі компетентних суб`єктів владних повноважень.

Оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia (“суд знає закони”) під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

Підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема, але не виключно, вжиття прокурором всіх передбачених чинним законодавством заходів, які передують зверненню прокурора до суду для здійснення представництва інтересів держави, повідомленням прокурора на адресу відповідного органу про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від органу, що свідчать про наявність підстав для такого представництва.

Обставини дотримання прокурором процедури, встановленої частинами третьою та четвертою статті 23 Закону України “Про прокуратуру”, яка повинна передувати зверненню до суду з відповідним позовом, підлягають з`ясуванню судом незалежно від того, чи має місце факт порушення інтересів держави у конкретних правовідносинах, оскільки відповідно до положень статей 53, 174 Господарського процесуального кодексу України недотримання такої процедури унеможливлює розгляд заявленого прокурором позову по суті. У той же час відповідний уповноважений орган, виконуючи свої функції, не позбавлений можливості самостійно звернутися до суду з позовом з метою захисту інтересів держави.

При цьому саме лише посилання у позовній заяві прокурора на те, що орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження із захисту державних інтересів, без доведення цього відповідними доказами, не є достатнім для прийняття судом рішення в такому спорі по суті, оскільки за змістом абзацу 2 частини четвертої статті 23 Закону України “Про прокуратуру” прокурор здійснює представництво інтересів держави в суді виключно після підтвердження судом правових підстав для представництва.

Вказана правова позиція викладена у низці постанов Верховного Суду, зокрема, від 06.08.2019 у справі №910/6144/18 та від 06.08.2019 у справі №912/2529/18.

Водночас суд, вирішуючи питання щодо наявності підстав для представництва, не повинен встановлювати саме протиправність бездіяльності компетентного органу чи його посадової особи, оскільки питання про те, чи була бездіяльність компетентного органу протиправною та які її причини, суд буде встановлювати за результатами притягнення відповідних осіб до відповідальності. Господарсько-правовий спір між компетентним органом, в особі якого позов подано прокурором в інтересах держави, та відповідачем не є спором між прокурором і відповідним органом, а також не є тим процесом, у якому розглядається обвинувачення прокурором посадових осіб відповідного органу у протиправній бездіяльності.

Отже, прокурор, подаючи позов, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу. Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України “Про прокуратуру”, прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме: подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.

Аналогічний правовий висновок Великої Палати Верховного Суду викладено в постанові від 26.05.2020 у справі №912/2385/18.

За наявності органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист інтересів держави саме у спірних правовідносинах, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України “Про прокуратуру”, і якщо цей компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо, чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим (постанова Великої Палати Верховного Суду від 08.11.2023 у справі №607/15052/16-ц).

З огляду на викладене, підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема, але не виключно, повідомленням прокурора на адресу відповідного органу про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від органу, що свідчать про наявність підстав для такого представництва.

У такому випадку суд зобов`язаний дослідити: чи знав або повинен був знати відповідний орган про допущені порушення інтересів держави, чи мав відповідні повноваження для їх захисту, проте всупереч цим інтересам за захистом до суду не звернувся.

Саме таку правову позицію Верховного Суду викладено в постанові від 25.02.2021 у справі №910/261/20.

Відповідно до статті 3 Конституції України держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам.

За преамбулою Закону України “Про освіту” освіта є основою інтелектуального, духовного, фізичного і культурного розвитку особистості, її успішної соціалізації, економічного добробуту, запорукою розвитку суспільства, об`єднаного спільними цінностями і культурою, та держави. Метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, її талантів, інтелектуальних, творчих і фізичних здібностей, формування цінностей і необхідних для успішної самореалізації компетентностей, виховання відповідальних громадян, які здатні до свідомого суспільного вибору та спрямування своєї діяльності на користь іншим людям і суспільству, збагачення на цій основі інтелектуального, економічного, творчого, культурного потенціалу Українського народу, підвищення освітнього рівня громадян задля забезпечення сталого розвитку України та її європейського вибору.

Згідно із частиною першою статті 5 Закону України “Про освіту” освіта є державним пріоритетом, що забезпечує інноваційний, соціально-економічний і культурний розвиток суспільства. Фінансування освіти є інвестицією в людський потенціал, сталий розвиток суспільства і держави.

Держава створює умови для забезпечення фінансування здобуття особами освіти в обсязі, необхідному для досягнення результатів навчання, передбачених стандартами освіти, та виконання закладами освіти державної та комунальної форм власності ліцензійних умов (частина четверта статті 78 Закону України “Про освіту”).

В обґрунтування підстав представництва інтересів держави прокурор зазначив, що підтримання належного майнового стану закладів освіти та заборона на їх приватизацію і передачу у приватну власність є матеріальною основою забезпечення державою її завдань у сфері освіти. Збереження майна закладів освіти є одним із завдань держави, а передбачена статтею 4 Закону України “Про приватизацію державного і комунального майна”, статтею 80 Закону України “Про освіту” гарантія недопустимості його відчуження покликана забезпечити його виконання. Таким чином, інтерес держави у витребуванні майна закладу освіти, що незаконно вибуло на користь юридичної особи, є беззаперечним.

Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (частина перша статті 170 Цивільного кодексу України).

У державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб`єктами (стаття 326 Цивільного кодексу України).

Правові основи управління об`єктами державної власності визначає Закон України “Про управління об`єктами державної власності”.

Управління об`єктами державної власності - здійснення Кабінетом Міністрів України та уповноваженими ним органами, іншими суб`єктами, визначеними цим Законом, повноважень щодо реалізації прав держави як власника таких об`єктів, пов`язаних з володінням, користуванням і розпоряджанням ними, у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб (стаття 1 Закону України “Про управління об`єктами державної власності”).

Частиною першою статті 4 вказаного Закону визначено, що суб`єктами управління об`єктами державної власності, зокрема, є міністерства та Фонд державного майна України.

В силу частини першої статті 6 Закону України “Про управління об`єктами державної власності” уповноважені органи управління відповідно до покладених на них завдань, зокрема, ведуть облік об`єктів державної власності, що перебувають в їх управлінні, здійснюють контроль за ефективним використанням та збереженням таких об`єктів.

Відповідно до Положення про Міністерство освіти і науки України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 №630 (далі – Положення), Міністерство освіти і науки України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Міністерство освіти і науки України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сферах освіти і науки, наукової, науково-технічної діяльності, інноваційної діяльності в зазначених сферах, трансферу (передачі) технологій, а також забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері здійснення державного нагляду (контролю) за діяльністю закладів освіти, підприємств, установ та організацій, які надають послуги у сфері освіти або провадять іншу діяльність, пов`язану з наданням таких послуг, незалежно від їх підпорядкування і форми власності.

Основними завданнями Міністерства освіти і науки України є: 1) забезпечення формування та реалізація державної політики у сферах освіти і науки, наукової, науково-технічної діяльності та інноваційної діяльності в зазначених сферах, трансферу (передачі) технологій; 2) забезпечення формування та реалізації державної політики у сфері здійснення державного нагляду (контролю) за діяльністю закладів освіти, підприємств, установ та організацій, які надають послуги у сфері освіти або провадять іншу діяльність, пов`язану з наданням таких послуг, незалежно від їх підпорядкування і форми власності (пункт 3 Положення).

Підпунктом 89 пункту 4 Положення визначено, що Міністерство освіти і науки України відповідно до покладених на нього завдань здійснює управління об`єктами державної власності, що належать до сфери його управління.

Згідно із пунктом 5 Положення Міністерство освіти і науки України з метою організації своєї діяльності, серед іншого, контролює діяльність підприємств, установ та організацій, що належать до сфери його управління; організовує планово-фінансову роботу в апараті Міністерства освіти і науки України, на підприємствах, в установах та організаціях, що належать до сфери його управління, здійснює контроль за використанням фінансових і матеріальних ресурсів, забезпечує організацію та вдосконалення бухгалтерського обліку; забезпечує в установленому порядку самопредставництво Міністерства освіти і науки України у судах та інших органах через осіб, уповноважених діяти від його імені, у тому числі через посадових осіб юридичної служби Міністерства освіти і науки України або інших уповноважених осіб, а також забезпечує представництво інтересів Міністерства освіти і науки України у судах та інших органах через представників.

Отже, Міністерство освіти і науки України, як центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері освіти, є органом, уповноваженим здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Статус, організацію, повноваження та порядок діяльності Фонду державного майна України визначає Закон України “Про Фонд державного майна України”.

Фонд державного майна України є центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом, що реалізує державну політику у сфері приватизації, оренди, використання та відчуження державного майна, управління об`єктами державної власності, у тому числі корпоративними правами держави щодо об`єктів державної власності, що належать до сфери його управління, а також у сфері державного регулювання оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності (стаття 1 Закону України “Про Фонд державного майна України”).

До основних завдань Фонду державного майна України належать, зокрема, здійснення контролю у сфері організації та проведення приватизації державного майна, відчуження державного майна у випадках, встановлених законодавством, передачі державного майна в оренду та користування; повернення у державну власність державного майна, що було приватизоване, відчужене або вибуло з державної власності з порушенням законодавства; управління корпоративними правами держави, які перебувають у сфері його управління (пункт 5 частини першої статті 4 Закону України “Про Фонд державного майна України”).

Таким чином, Фонд державного майна України також є органом, уповноваженим здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, оскільки саме на нього покладено обов`язок щодо повернення майна, що вибуло з державної власності з порушенням законодавства.

Як вбачається із матеріалів справи, директором Одеського торговельно-економічного фахового коледжу у листі від 15.09.2023 №262 до Міністерства освіти і науки України доведено до відома, що при оформленні речових прав на нерухоме майно Одеського торговельно-економічного фахового коледжу згідно наказу Міністерства освіти і науки України від 17.10.2022 №918 “Про закріплення державного майна за Одеським торговельно-економічним фаховим коледжем” виявлено, що будівля православного храму переоформлена на адресу: м. Одеса, вул. Інглезі (25-ї Чапаївської дивізії), 6/2, та зареєстрована за власником – Одеською єпархією Української Православної Церкви (код ЄДРПОУ 20997691).

Міністерство освіти і науки України у листі від 08.12.2023 №1/19380-23 ініціювало питання перед офісом Генерального прокурора про вжиття заходів, спрямованих на захист інтересів держави, та недопущення втрати державного майна.

З метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави, Малиновською окружною прокуратурою міста Одеси направлено на адресу Міністерства освіти і науки України лист від 26.12.2023 за вих.№51-11785ВИХ-23, яким повідомлено про зміст виявлених порушень та запитано інформацію про вжиття уповноваженим органом заходів судового захисту інтересів держави в частині витребування з чужого незаконного володіння спірного майна із наданням підтверджуючих документів.

Листом від 05.02.2024 №1/2007-24 Міністерство освіти і науки України повідомило Одеську обласну прокуратуру, що Міністерство не зверталось до суду про витребування спірного майна з чужого незаконного володіння, при цьому просило вжити заходів, спрямованих на захист інтересів держави.

Листом від 12.02.2024 №1/2414-24 Міністерство освіти і науки України надало Малиновській окружній прокуратурі міста Одеси наявні у Міністерства та надані Одеським торговельно-економічним фаховим коледжем копії документів, що стосуються нежитлової будівлі православного храму, розташованого за адресою: м.Одеса, вул. Інглезі (25-ї Чапаївської дивізії), 6/2 (згідно додатку), з метою вжиття заходів, спрямованих на захист інтересів держави.

Поряд з цим, листом від 18.01.2024 №51-524вих-24 Малиновською окружною прокуратурою міста Одеси повідомлено Фонд державного майна України про вибуття державного майна та необхідність його повернення судовими засобами захисту, запитано інформацію про вжиті Фондом чи уповноваженими територіальними органами заходи судового захисту щодо повернення майна, що вибуло з державної власності з порушенням законодавства.

У відповідь на вказаний лист Фонд державного майна України листом від 20.02.2024 №10-19-4874 підтвердив факт реєстрації в Єдиному реєстрі об`єктів державної власності будівлі православного храму за адресою: м.Одеса, вул. 25-ї Чапаївської дивізії, 6/2 (суб`єкт управління – Міністерство освіти і науки України), зазначив про законодавчу заборону приватизації чи відчуження цієї будівлі, проте заходів щодо повернення майна до державної власності не вжив.

В подальшому, керівник Малиновської окружної прокуратури листами від 13.03.2024 №51-2190ВИХ-24 та від 13.03.2024 №51-2189ВИХ-24 в порядку статті 23 Закону України “Про прокуратуру” повідомив Міністерство освіти і науки України та Фонд державного майна України про намір прокурора звернутися до господарського суду з відповідним позовом в інтересах держави в особі означених органів про витребування нерухомого майна державної власності.

За таких обставин, Південно-західний апеляційний господарський суд зауважує на тому, що позивачі, яких прокурор повідомив про вибуття майна з державної власності, незважаючи на наявність відповідних повноважень, не вчинили жодних дій для захисту інтересів держави, про що свідчить відсутність у матеріалах справи будь-яких доказів на підтвердження вжиття позивачами заходів реагування на виявлене порушення вказаних інтересів.

З огляду на викладене, беручи до уваги невжиття компетентними органами - позивачами протягом розумного строку після того, як їм достеменно стало відомо про можливе порушення інтересів держави, жодних заходів для захисту цих інтересів, зокрема, незвернення останніх самостійно до господарського суду з позовом, який би відповідав вимогам процесуального законодавства та забезпечив би захист інтересів держави, колегія суддів дійшла висновку про наявність у прокурора обґрунтованих підстав для захисту інтересів держави та, як наслідок, звернення до суду з таким позовом, що за встановлених у справі обставин відповідає нормам національного законодавства та практиці Європейського суду з прав людини. Крім того, наявні у матеріалах справи докази підтверджують дотримання прокурором передбаченого Законом України “Про прокуратуру” порядку звернення до суду з позовом в інтересах держави, зокрема, вимог частини четвертої статті 23 вказаного Закону.

Щодо доводів апеляційної скарги стосовно вирішення спору по суті, судова колегія зазначає таке.

Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Відповідно до частини першої ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (стаття 317 Цивільного кодексу України).

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 Цивільного кодексу України).

За змістом статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі №338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі №905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 у справі №569/17272/15, від 02.07.2019 у справі №48/340 (пункт 6.41)).

Розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (подібний висновок викладений у пунктах 6.6., 6.7. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі №916/1415/19).

Обґрунтовуючи заявлені вимоги, прокурор виходив із того, що спірна будівля створена шляхом реконструкції частини навчального корпусу державного закладу освіти, а тому належала до державної власності та не могла бути передана у приватну власність Одеської єпархії Української Православної Церкви. При цьому прокурор вважає додаткову угоду від 18.01.2012 до інвестиційного договору від 09.10.2007, якою передбачено передачу будівлі храму інвестору у власність, нікчемною на підставі ч. 1, 2 ст. 228 Цивільного кодексу України як таку, що спрямована на незаконне заволодіння державним майном.

Як вбачається з матеріалів справи, на момент укладення 09.10.2007 між Одеським інститутом фінансів Українського університету фінансів та міжнародної торгівлі та Православною парафією ікони Божої Матері “Курська-Корінна” Церкви м.Одеси інвестиційного договору будівництва об`єкта нерухомості Закон України “Про інвестиційну діяльність”(підлягає застосуванню тут і далі у редакції, що була чинною на момент укладання інвестиційного договору) передбачав, що об`єктами інвестиційної діяльності можуть бути будь-яке майно, в тому числі, основні фонди і оборотні кошти в усіх галузях та сферах народного господарства, цінні папери, цільові грошові вклади, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об`єкти власності, а також майнові права (ч. 1 ст. 4 Закону).

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону України “Про інвестиційну діяльність” основним правовим документом, який регулює взаємовідносини між суб`єктами інвестиційної діяльності, є договір (угода).

Частиною 1 ст. 18 Закону України “Про інвестиційну діяльність” держава гарантує стабільність умов здійснення інвестиційної діяльності, додержання прав і законних інтересів її суб`єктів. Умови договорів, укладених між суб`єктами інвестиційної діяльності, зберігають свою чинність на весь строк дії цих договорів і у випадках, коли після їх укладення законодавством (крім податкового, митного та валютного законодавства, а також законодавства з питань ліцензування певних видів господарської діяльності) встановлено умови, що погіршують становище суб`єктів або обмежують їх права, якщо вони не дійшли згоди про зміну умов договору.

Разом з тим, 18.01.2012 між забудовником та інвестором була укладена додаткова угода до інвестиційного договору будівництва об`єкту нерухомості від 09.10.2007, якою сторони погодили та засвідчили факт передачі будівлі православного храму від забудовника (Одеський інститут фінансів Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі) до інвестора (Православна парафія (релігійної громади) ікони Божої Матері “Курська-Корінна” Церкви м. Одеси Одеської єпархії Української Православної Церкви) (п.1 Додаткової угоди) з передачею всіх прав та обов`язки інвестора по договору – Одеській єпархії Української Православної Церкви, в особі керуючого Одеською єпархією Української Православної Церкви Митрополита Одеського та Ізмаїльського Агафангела (п. 2 угоди).

Так, згідно з п. 3 угоди внесені зміни до пп. 2.4.1 договору від 09.10.2007 з викладенням у наступній редакції, а саме: “За умови виконання інвестором узятих за цим договором зобов`язань забудовник передає інвестору у власність будівлю православного храму за актом приймання-передачі”.

Судом першої інстанції встановлено і сторонами не спростовано, що будівництво храму здійснювалось за рахунок коштів інвестора, об`єкт був завершений будівництвом та прийнятий в експлуатацію, а Одеська єпархія Української Православної Церкви виконала покладені на неї інвестиційним договором фінансові зобов`язання.

Так, як вбачається з матеріалів справи, прокурор не заявляв самостійної позовної вимоги про визнання додаткової угоди до інвестиційного договору від 18.01.2012 недійсною, а її нікчемність обґрунтована ним виключно посиланням на ч.1 та 2 ст. 228 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтею 216 Цивільного кодексу України визначено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів. Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин) та визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Отже, якщо недійсність певного правочину встановлена законом, вимога про визнання його недійсним за загальним правилом не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину (постанови Великої Палати Верховного Суду від 10.04. 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (пункт 72), від 04.06 2019 року у справі № 916/3156/17 (пункт 95)).

Відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

За змістом ч. 1, 2 ст. 228 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Водночас, сама по собі невідповідність правочину окремим вимогам законодавства або наявність у держави майнового інтересу у спірних правовідносинах не свідчить автоматично про порушення таким правочином публічного порядку.

Об`єднана палата Касаційного господарського суду в постанові від 16.02.2024 року у справі №917/1173/22, вирішуючи питання щодо застосування ч. 1 та 2 ст. 228 Цивільного кодексу України саме до правочину стосовно майна державного закладу освіти, зазначила, що категорією публічного порядку охоплюються фундаментальні, засадничі для суспільства цінності, а не будь – який державний чи суспільний інтерес. При кваліфікації правочину за ст. 228 Цивільного кодексу України необхідно враховувати спрямованість правочину на наявність наміру сторін або однієї зі сторін порушити публічний порядок.

З огляду на це, судова колегія погоджується з твердженням суду першої інстанції, що прокурором не доведений намір сторін або однієї зі сторін порушити публічний порядок, а тому ані сам інвестиційний договір будівництва об`єкту нерухомості від 09.10.2007, ані додаткова угода до цього договору від 18.01.2012 не можуть розцінюватися судом в якості нікчемних правочинів за нормами саме ст.228 Цивільного кодексу України.

Також з матеріалів справи вбачається, що відповідно до довідки Одеського інституту фінансів Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі від 28.07.2010 №208 будівля православного храму взята на баланс з 01.07.2010. В подальшому, будівля вперше була внесена до Єдиного державного реєстру об`єктів державної власності 01.04.2014 на підставі поданої інформації про об`єкти державної власності Українським державним університетом фінансів та міжнародної торгівлі. Пізніше за передавальним актом, затвердженим Міністерством освіти і науки України та ректором Київського національного торговельно-економічного університету від 08.02.2016, згідно якого КНТЕУ є правонаступником майна, грошових коштів, прав та обов`язків Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі та наказу Міністерства освіти та науки України від 16.09.2016 №1113 “Про закріплення державного майна за Київським національним торговельно-економічним університетом” відповідну будівлю православного храму було закріплено за КНТЕУ на праві господарського відання як будівлю православного храму.

Згодом, відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 06.10.2021 №128-р, наказу Міністерства освіти та науки України від 21.01.2022 №43, Київський національний торговельно-економічним університет реорганізовано шляхом поділу та утворення Державного торговельно-економічного університету та Одеського торговельно-економічного фахового коледжу. Відповідно до акта приймання-передачі, затвердженого Міністерством від 21.01.2022 до складу майна, що передається Одеському торговельно-економічному фаховому коледжу, увійшла в тому числі відповідна будівля православного храму, яка була закріплена за зазначеною освітньою установою, на підставі наказу Міністерства освіти і науки України від 17.10.2022 №918, на праві оперативного управління.

Таким чином, Міністерством освіти і науки, Фондом державного майна України будівля православного храму після оформлення акту готовності об`єкту до експлуатації була передана на баланс спочатку Одеському інституту фінансів Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі, потім після реорганізації – Київському національному торговельно-економічному університету і в подальшому Одеському торговельно-економічному фаховому коледжу та знаходилась у зазначених установах освіти на праві господарського відання та праві оперативного управління.

Починаючи з 2010 року та по теперішній час будівля православного храму Православної парафії (релігійної громади) ікони Божої Матері “Курська-Корінна” Церкви м.Одеси Одеської єпархії Української Православної Церкви, загальною площею 378,4 кв. м, що знаходиться за адресою: м.Одеса, вул. Інглезі (25-ї Чапаєвської дивізії), буд. 6/2, знаходилася та знаходиться на балансі Одеського торговельно-економічного фахового коледжу. При цьому баланс підприємства є формою бухгалтерського обліку, визначення складу і вартості майна, чи обсягу фінансових зобов`язань на конкретну дату. Згідно з діючим законодавством перебування майна на балансі не є безспірною підставою та доказом виникнення у особи права власності на це майно, та не свідчить про право власності, оскільки така підстава для набуття права власності не передбачена Законом.

Отже, колегія суддів зауважує, що інвестиційний договір від 09.10.2007 та додаткова угода від 18.01.2012 укладалися з метою будівництва конкретного об`єкта нерухомості за рахунок інвестицій релігійної організації. Матеріали справи не містять доказів того, що при укладенні зазначених правочинів їх сторони діяли з наміром незаконно заволодіти державним майном, приховати його відчуження чи використати інвестиційний механізм виключно як засіб протиправного вибуття державного майна.

Навпаки, правовідносини сторін протягом тривалого часу мали відкритий характер, а саме будівництво здійснювалось за відповідною дозвільною документацією, об`єкт було прийнято в експлуатацію, релігійна громада відкрито користувалась храмом, а факт такого користування був відомий державним навчальним закладам та відповідним органам управління.

За таких обставин, як вже було зазначено вище за текстом постанови, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про недоведеність прокурором обставин, які б давали підстави кваліфікувати інвестиційний договір та додаткову угоду до нього як нікчемний правочин за ч. 1, 2 ст. 228 Цивільного кодексу України.

Сам по собі факт подальшого обліку будівлі православного храму на балансі державних навчальних закладів, внесення відомостей про неї до Єдиного реєстру об`єктів державної власності, а також її закріплення за державними установами не праві господарського чи оперативного управління не є достатнім доказом набуття державою права власності на спірний об`єкт всупереч правовим наслідкам чинного інвестиційного договору та додаткової угоди до нього.

Балансовий облік майна має бухгалтерський характер та сам по собі не є передбаченою законом підставою виникнення права власності.

Отже, судом першої інстанції правильно враховано, що хоча спірна будівля обліковувалась за державними установами та в подальшому була закріплена за Одеським торговельно-економічним фаховим коледжем на праві оперативного управління, відповідні обставини не спростовують наявність правової підстави, за якою відповідач набув майнові права на створений за її кошт об`єкт і в даному випадку між сторонами не виникало правовідносин з приватизації майна, щодо якого встановлена заборона, як стверджують позивачі та прокурор.

Як зазначено вище за текстом цієї постанови, 09.10.2007 між Одеським інститутом фінансів Українського університету фінансів та міжнародної торгівлі в особі директора Квач Я.П., який діяв на підставі Положення та Православною парафією ікони Божої Матері “Курська-Корінна” Церкви м. Одеси, в особі ієрея Євгена Глушко, який діяв на підставі Статуту, уклали інвестиційний договір будівництва об`єкта нерухомості.

За умовами договору предметом домовленостей сторін була їх участь у будівництві православного храму, при цьому інвестор зобов`язався здійснити фінансування будівництва шляхом внесення інвестиції у розмірі 770 000 грн, а забудовник, який виступав землекористувачем та замовником будівництва, – забезпечити реалізацію відповідних інвестицій та завершення будівництва об`єкта.

Первісною редакцією договору передбачалося, що за умови виконання інвестором взятих на себе зобов`язань будівля православного храму переходить у власність забудовника, тоді як інвестор набуває право її пільгової оренди строком на 49 років.

Водночас, згідно зі звітом про незалежну оцінку вартості приміщень православного храму та визначення часток сторін у його будівництві, складеним у 2010 році, вартість об`єкта визначена у розмірі 1 155,1 тис. грн з ПДВ, з яких частка Одеського інституту фінансів становила 174,7 тис. грн, або 15,1 %, а частка православної громади – 980,4 тис. грн, або 84,9 %.

У подальшому 18.01.2012 сторонами укладено додаткову угоду до інвестиційного договору, якою, зокрема, зафіксовано передачу будівлі православного храму від забудовника інвестору, а права та обов`язки останнього за договором передано Одеській єпархії Української Православної Церкви.

Крім того, зазначеною додатковою угодою змінено п. 2.4.1 договору та передбачено, що за умови виконання інвестором взятих на себе зобов`язань забудовник передає інвестору у власність будівлю православного храму за актом приймання-передачі.

Отже, внаслідок внесення 18.01.2012 відповідних змін до інвестиційного договору було змінено первісно погоджений сторонами порядок набуття прав на збудований об`єкт та передбачено можливість набуття інвестором права власності (реєстрації) на будівлю православного храму за умови виконання ним договірних зобов`язань щодо фінансування будівництва.

Відповідно до Акту готовності об`єкта до експлуатації №1399 від 04.12.2009, виданого відповідно до Закону України “Про регулювання містобудівної діяльності” від 07.02.2011 №3038-VІ та погодженого заступником начальника інспекції ДАБК в Одеській області Рябоконь П.М., заступником начальника УАМ Одеської міської ради Дорофеєвим О.В., головним державним санітарним лікарем м.Одеси Кліментєвим І.М., головним пожарним інспектором з пожежного нагляду ОМУ МНС України в Одеській області Гелебан І.І., головним спеціалістом відділу реалізації міських та соціальних програм департаменту праці та соціальної політики Ніколаєвим Р.А., закінчений будівництвом об`єкт – православний храм за адресою: м.Одеса, вул. 25-ї Чапаєвської дивізії, 6, готовий до експлуатації. Таким чином, у Одеської єпархії Української Православної Церкви виникла підстава для державної реєстрації права власності об`єкту нерухомого майна, будівництво якого було закінчено, прийнято в експлуатацію та виконано всі фінансові зобов`язання у встановленому порядку.

Факт виконання інвестором зобов`язань щодо фінансування будівництва православного храму підтверджується, зокрема, Актом готовності об`єкта до експлуатації №1399 від 04.12.2009, відповідно до якого інвестиційна вартість об`єкта за затвердженою проектною документацією включала витрати на виконання будівельно-монтажних робіт у розмірі 700 000 грн.

Водночас, факт фінансування будівництва храму за рахунок коштів православної громади не заперечувався третьою особою та підтверджується листом Одеського торговельно-економічного інституту Київського національного торговельно-економічного університету від 29.09.2019 № 262, у якому зазначено, що храм Ікони Божої Матері «Знамення» Курська-Корінна Української Православної Церкви Одеської єпархії побудований за кошти православної громади Малиновського району.

Суд першої інстанції правомірно відхилив посилання прокурора на положення Закону України «Про фахову передвищу освіту» та Закону України «Про приватизацію державного та комунального майна», зазначивши, що відповідні нормативно-правові акти набрали чинності після виникнення спірних правовідносин та не регулювали відносини сторін, пов`язані з будівництвом храму та визначенням прав на нього.

При цьому місцевий господарський суд вірно виходив із того, що правовідносини між забудовником та інвестором виникли на підставі інвестиційного договору від 09.10.2007 та регулювалися, зокрема, положеннями Закону України «Про інвестиційну діяльність». За своєю правовою природою такі відносини були пов`язані зі здійсненням інвестиційної діяльності та будівництвом об`єкта нерухомості, а не з приватизацією державного майна.

Суд також урахував цільове призначення спірного об`єкта як культової споруди, призначеної для здійснення релігійної діяльності, та зазначив про відсутність підстав для використання такої будівлі Одеським торговельно-економічним фаховим коледжем в освітньому процесі. Крім того, з 2009 року спірна будівля фактично використовується для проведення богослужінь.

Згідно з ч. 1 ст. 133 Господарського кодексу України (втратив чинність та підлягає застосуванню тут і далі у редакції, що була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) основу правового режиму майна суб`єктів господарювання, на якій базується їх господарська діяльність, становлять право власності та інші речові права - право господарського відання, право оперативного управління. Господарська діяльність може здійснюватися також на основі інших речових прав (права володіння, права користування тощо), передбачених Цивільним кодексом України.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 134 Господарського кодексу України суб`єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб`єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому (їм) майном, у тому числі має право надати майно іншим суб`єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління, або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених цим Кодексом. Майно, що використовується у господарській діяльності, може перебувати у спільній власності двох або більше власників.

Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 135 Господарського кодексу України власник майна має право одноосібно або спільно з іншими власниками на основі належного йому (їм) майна засновувати господарські організації або здійснювати господарську діяльність в інших організаційно-правових формах господарювання, не заборонених законом, на свій розсуд визначаючи мету і предмет, структуру утвореного ним суб`єкта господарювання, склад і компетенцію його органів управління, порядок використання майна, інші питання управління діяльністю суб`єкта господарювання, а також приймати рішення про припинення заснованих ним суб`єктів господарювання відповідно до законодавства. Власник має право особисто або через уповноважені ним органи з метою здійснення підприємницької діяльності засновувати господарські організації, закріплюючи за ними належне йому майно на праві власності, праві господарського відання, а для здійснення некомерційної господарської діяльності - на праві оперативного управління, визначати мету та предмет діяльності таких організацій, склад і компетенцію їх органів управління, порядок прийняття ними рішень, склад і порядок використання майна, визначати інші умови господарювання у затверджених власником (уповноваженим ним органом) установчих документах господарської організації, а також здійснювати безпосередньо або через уповноважені ним органи у межах, встановлених законом, інші управлінські повноваження щодо заснованої організації та припиняти її діяльність відповідно до цього Кодексу та інших законів.

Згідно з ч. 1 ст. 316 Цивільного кодексу України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 331 Цивільного кодексу України право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Як вбачається з матеріалів справи, після завершення будівництва спірна будівля православного храму перебувала та продовжує перебувати у фактичному володінні і користуванні Православної парафії ікони Божої Матері «Курська-Корінна» Церкви м. Одеси Одеської єпархії Української Православної Церкви, яка зареєстрована у встановленому законом порядку та є структурним підрозділом Одеської єпархії Української Православної Церкви.

При цьому місцевий господарський суд урахував, що з 2006 року, після державної реєстрації релігійної громади та освячення храму, спірна будівля фактично використовувалася нею за своїм функціональним призначенням для проведення богослужінь, релігійних обрядів, місіонерської та духовно-просвітницької діяльності.

Після завершення будівництва та оформлення акту готовності об`єкта до експлуатації №1399 від 04.12.2009 між релігійною громадою та Одеським інститутом фінансів Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі також було врегульовано питання користування інженерними мережами для забезпечення будівлі храму електро- та водопостачанням, що підтверджується відповідними договором та актом розмежування балансової належності електромереж.

Отже, релігійна громада протягом тривалого часу відкрито та безперервно володіла і користувалася спірною будівлею храму, а про таке користування було відомо відповідним державним установам, у сфері управління яких перебували навчальні заклади, а також Міністерству освіти і науки України.

Водночас, з 01.07.2010 повноваження щодо господарського відання та оперативного управління стосовно спірної будівлі фактично не здійснювалися ані Одеським інститутом фінансів Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі, ані Одеським торговельно-економічним фаховим коледжем.

Додатковою угодою від 18.01.2012 внесені зміни до інвестиційного договору будівництва об`єкту нерухомості від 09.10.2007, які передбачали передачу Одеській єпархії Української Православної Церкви у власність будівлі православного храму, за умови виконання інвестором узятих на себе за цим договором зобов`язань.

14.01.2014 відповідним розпорядженням Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради православному храму було присвоєно окрему від учбового корпусу поштову адресу: м. Одеса, вул. 25-ї Чапаєвської дивізії, 6/2.

03.08.2018 державним реєстратором Одеської обласної філії комунального підприємства “Центр державної реєстрації” Одеської області було прийнято рішення, на підставі якого внесені відомості про право власності на нежитлову будівлю православного храму загальною площею 378,4 кв.м за Одеською єпархією Української Православної Церкви (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1614099651101).

Так, Європейський суд з прав людини у рішенні від 12.12.2024 у справі “Odeska Buterbrodna Kompaniya, TOV v. Ukraine”, констатував порушення права власності з боку держави. Справа стосувалася визнання недійсним права власності компанії-заявника на об`єкт нерухомості в судовому провадженні, порушеному проти неї прокурором. У рішенні ЄСПЛ зазначено, що право власності компанії-заявника на кафе також було належним чином зареєстровано органами влади, і вона володіла кафе щонайменше два роки без будь-яких перешкод (між 2012 роком і 2014 роком). Тому ЄСПЛ вважає, що кафе знаходилося у законному володінні компанії-заявника. Таким чином, визнання недійсним права власності компанії-заявника на кафе становило втручання в її право власності.

ЄСПЛ зазначив, що навіть якщо припустити, що оскаржуване втручання було передбачене законом і переслідувало мету в суспільних інтересах, воно в будь-якому випадку не відповідало вимозі пропорційності. Ризик будь-якої помилки, допущеної державним органом, має нести держава, і такі помилки не повинні виправлятися за рахунок зацікавлених осіб. Натомість, жодного разу органи влади, реєструючи правовстановлюючі документи, не виявили порушень щодо статусу об`єкта і не перешкоджали здійсненню операцій. Тому Суд констатував порушення ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Предметом регулювання ст. 1 Першого протоколу є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (наприклад, рішення ЄСПЛ у справах “Спорронґ і Льоннрот проти Швеції” від 23 вересня 1982 року, “Джеймс та інші проти Сполученого Королівства” від 21 лютого 1986 року, “Щокін проти України” від 14 жовтня 2010 року, “Сєрков проти України” від 7 липня 2011 року, “Колишній король Греції та інші проти Греції” від 23 листопада 2000 року, “Булвес” АД проти Болгарії” від 22 січня 2009 року, “Трегубенко проти України” від 2 листопада 2004 року, “East/West Alliance Limited” проти України” від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати, аналізуючи сумісність втручання в право особи на мирне володіння майном з гарантіями ст. 1 Першого протоколу, а саме: чи можна вважати втручання законним; чи переслідує воно “суспільний”, “публічний” інтерес; чи такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) є пропорційним визначеним цілям.

Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону, нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним щодо застосування та наслідків дії його норм.

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного, публічного інтересу, за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності буде розглядатися як порушення ст. 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними із втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. “Справедлива рівновага” передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що ставиться для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотримано, якщо особа несе “індивідуальний і надмірний тягар”.

При цьому ЄСПЛ у питаннях оцінки пропорційності, як і в питаннях наявності суспільного, публічного інтересу, визнає за державою досить широку “сферу розсуду”, за винятком випадків, коли такий “розсуд” не ґрунтується на розумних підставах.

Тож для розкриття критерію пропорційності вагоме значення має визначення судами добросовісності / недобросовісності набувача майна.

Так, Верховний Суд у постановах від 18 березня 2020 року у справі № 199/7375/16-ц та від 20 травня 2020 року у справі № 199/8047/16-ц дійшов висновків, що “конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною. Тому задоволення віндикаційного позову і витребування спірної нерухомості у відповідача як добросовісного набувача на користь Дніпропетровської міської ради призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод”.

Згідно зі ст. 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” практика Європейського суду з прав людини є обов`язковою для застосування судами України як джерела права.

Судові рішення, постановлені за відсутності перевірки обставин добросовісності / недобросовісності набувача, що має важливе значення як для застосування положень статей 387, 388 Цивільного кодексу України, так і для визначення критерію пропорційності втручання у право власності набувача майна, а також за відсутності наведення належних мотивів стосовно практики ЄСПЛ з питання втручання держави у право власності, не можуть вважатися такими, що відповідають нормам справедливого судового розгляду згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства України.

Також суд апеляційної інстанції зауважує, з 04.12.2009 (дата оформлення акту готовності об`єкта до експлуатації) до 18.01.2012 (дата укладення додаткової угоди до інвестиційного договору), якою було передбачено передачу будівлі православного храму та перехід права власності на неї до Одеської єпархії Української Православної Церкви, позивачем не вчинялися дії щодо державної реєстрації права власності на спірний об`єкт нерухомого майна у встановленому законом порядку.

При цьому надані позивачем на підтвердження своїх доводів балансова довідка від 01.07.2010 щодо взяття на баланс будівлі православного храму Одеським інститутом фінансів Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі (т. 1, а.с. 111), а також витяг з Єдиного реєстру об`єктів державної власності щодо державного майна Міністерства освіти і науки України, виданий Фондом державного майна України 29.01.2015 за № 10-15-1334 (т.1, а.с. 195– 196), самі по собі не підтверджують набуття позивачем та державну реєстрацію за ним права власності на спірний об`єкт нерухомого майна.

Зазначені документи не є документами, які відповідно до законодавства підтверджують проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, оскільки факт набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно підлягає державній реєстрації у порядку, визначеному Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та відповідним Порядком державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Отже, судова колегія зазначає, що перебування спірного об`єкта на балансі відповідного підприємства (установи), а також його відображення у Єдиному реєстрі об`єктів державної власності не є тотожним державній реєстрації права власності на такий об`єкт у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень і не може саме по собі свідчити про наявність у позивача зареєстрованого речового права на спірне майно.

Суд апеляційної інстанції вкотре наголошує, що відповідно до встановлених у справі обставин створення (будівництво) спірної будівлі православного храму здійснювалося саме на підставі інвестиційного договору будівництва об`єкта нерухомості від 09.10.2007, укладеного директором Одеського інституту Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі Квачем Я.П. (забудовник) з Православною парафією ікони Божої Матері «Курська-Корінна» Церкви м. Одеси, код ЄДРПОУ 34507521 (інвестор).

У подальшому, на підставі додаткової угоди від 18.01.2012 до інвестиційного договору будівництва об`єкта нерухомості від 09.10.2007 сторони погодили передачу будівлі православного храму та перехід права власності на неї до Одеської єпархії Української Православної Церкви.

Таким чином, правовідносини сторін щодо спірного об`єкта виникли та розвивалися у межах договірних відносин, що, у свою чергу, підлягає врахуванню при визначенні належного способу захисту порушеного права при зверненні прокурора за даним позовом до суду.

Так, відповідно до ст. 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Відповідно до ст. 387 Цивільного кодексу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Отже, особа, яка звернулася до суду з позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння, повинна довести своє право власності на майно, що знаходиться у володінні відповідача.

Судова колегія звертає увагу, що у процесі розгляду спорів про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння необхідно враховувати, що позивачем за таким позовом може бути виключно власник майна, який на момент подання позову не володіє цим майном, а також особа, яка хоча і не є власником, але в якої майно перебувало у володінні за законом або договором.

Відповідно до ч. 1 ст 388 Цивільного кодексу України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Враховуючи, що виключно власник наділений правом, передбаченим ст. 388 Цивільного кодексу України, саме на позивача покладається обов`язок доведення володіння цим титулом до вибуття майна.

Віндикаційний позов є способом захисту права власності, спрямованим на витребування майна власником або законним володільцем від особи, яка фактично володіє цим майном без відповідної правової підстави. Водночас застосування такого способу захисту передбачає, зокрема, наявність у позивача права власності на майно, а також відсутність між сторонами договірних правовідносин, у межах яких виник спір щодо володіння та користування відповідним майном, оскільки у такому випадку здійснюється захист порушеного права власності за допомогою зобов`язально-правових способів. Окрім того, особливістю віндикаційного позову є відсутність спору з приводу належності позивачеві майна (майнових прав) на праві власності чи іншому титулі. За наявності відповідного спору право позивача не може бути захищено шляхом задоволення віндикаційного позову.

З огляду на те, що як встановлено вище за текстом цієї постанови, спірний об`єкт був створений та переданий у межах договірних правовідносин, наявність таких відносин між сторонами виключає можливість застосування до спірних правовідносин віндикаційного способу захисту як такого, що призначений для захисту права власності від неправомірного володіння майном особою, з якою власник не перебуває у відповідних договірних правовідносинах.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майна перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору (висновок Верховного Суду у постанові від 25.07.2023 у справі №914/106/22).

Крім того, суд апеляційної інстанції бере до уваги, що прокурором не доведено належними та допустимими доказами факт державної реєстрації за позивачем-1 права власності на спірну будівлю. Суб`єкт, за яким зареєстроване право власності, визнається фактичним володільцем нерухомого майна. При цьому державна реєстрація права власності на нерухоме майно створює спростовувану презумпцію наявності в суб`єкта і права володіння цим майном (як складової права власності) (пункт 62 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, провадження № 14-2цс21).

Відповідно до частини першої статті 14 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог.

Згідно з частинами другою, третьою статті 237 Господарського процесуального кодексу України при ухваленні рішення суд не може виходити у рішенні за межі позовних вимог. Ухвалюючи рішення у справі, суд за заявою позивача, поданою до закінчення підготовчого провадження, може визнати недійсним повністю чи у певній частині пов`язаний з предметом спору правочин, який суперечить закону, якщо позивач доведе, що він не міг включити відповідну вимогу до позовної заяви із незалежних від нього причин.

Отже, суд не може виходити за межі позовних вимог або оцінювати обставини правочинів, вимоги про недійсність яких жодною зі сторін не заявлялися.

Оскільки прокурор не визначив суду першої інстанції підстав за нормами ст.203, 215 Цивільного кодексу України щодо можливої недійсності як інвестиційного договору, так і додаткової угоди до нього, за якими між сторонами виникли спірні правовідносини стосовно права власності на об`єкт нерухомого майна (при тому, що вони існували протягом 15 років, тобто, дуже тривалий час), не звернувся до суду з позовом про визнання їх недійсними, бо, як зазначалося вище за текстом постанови, твердження прокурора про нікчемність додаткової угоди за підставою, що унормована ст.228 Цивільного кодексу України, як така, що нібито порушує публічний порядок, не є обґрунтованими та відхилені судом, то у суду апеляційної інстанції відсутні підстави досліджувати додатково зміст цього правочину на відповідність його нормам чинного законодавства України.

Судова колегія звертає увагу, що при наявності між сторонами зобов`язально-договірних правовідносин стосовно спірного майна, виключається можливість застосування судом речово-правових способів захисту позивача у випадку, якщо прокурор вважає, що існує порушене право власності позивача-1, яке потребує «відновлення».

До того ж, державна реєстрація речових прав на нерухоме майно здійснюється уповноваженим суб`єктом у порядку, встановленому законодавством, на підставі документів, передбачених законом.

Відтак, задоволення заявленої вимоги про витребування спірного нерухомого майна за встановлених у цій справі обставин фактично передбачало б необхідність встановлення судом юридичних наслідків, пов`язаних із набуттям та державною реєстрацією права власності позивача-1 на відповідний об`єкт, без проходження ним передбаченої законом процедури державної реєстрації.

При цьому суд не може підміняти уповноважений орган державної реєстрації речових прав та перебирати на себе повноваження щодо проведення державної реєстрації набуття, зміни чи припинення речових прав на нерухоме майно.

Верховний Суд неодноразово наголошував, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначена як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника і такі способи мають бути доступними й ефективними. Особа, права якої порушені, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Переважно, спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні цивільні правовідносини. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Це право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Вимога захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі отримання відповідного відшкодування.

Зазначені правові позиції є сталими і послідовними та неодноразово висловлювалися Верховним Судом, та, зокрема викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц, від 22.10.2019 у справі № 923/876/16, від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19, від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц, тощо.

Способи захисту цивільних прав і законних інтересів осіб, прав та законних інтересів суб`єктів господарювання визначені у статті 16 Цивільного кодексу України і їх перелік не є вичерпним.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року в справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року в справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року в справі №569/17272/15, від 11 вересня 2019 року в справі № 487/10132/14-ц та інші).

Виходячи із приписів статті 4 Господарського процесуального кодексу України, статей 15, 16 Цивільного кодексу України, можливість задоволення позовних вимог перебуває у залежності від наявності (доведеності) наступної сукупності умов: наявність у позивача певного суб`єктивного права або інтересу, порушення такого суб`єктивного права (інтересу) з боку відповідача та належність (адекватність встановленому порушенню) обраного способу судового захисту. Відсутність (недоведеність) будь-якого з означених елементів унеможливлює задоволення позовних вимог. Водночас, позовна вимога не повинна спричиняти порушення/обмеження законних прав та інтересів відповідача.

У постанові від 21 грудня 2022 року в справі № № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21) Велика Палата Верховного Суду зауважила, що обраний позивачем спосіб захисту прав повинен відповідати правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами. За загальним правилом речово-правові способи захисту прав особи застосовуються тоді, коли сторони не пов`язані зобов`язально-правовими відносинами, що визначають їх зміст та правову природу. Якщо спір стосується правочину, укладеного власником майна, то його відносини з контрагентом мають договірний характер, що зумовлює і можливі способи захисту його прав.

Оскільки в даному випадку прокурор заявляє про те, що позивачі є власниками спірного майна, яке вибуло у них на підставі укладеного правочину, недійсність якого не встановлена судом, як вже зазначалося вище за текстом, то його повернення можливо тільки при застосуванні наслідків можливої недійсності додаткової угоди до інвестиційного договору при вирішенні такого спору по суті.

Отже, з урахуванням вищевикладеного, суд апеляційної інстанції доходить висновку, що обраний прокурором спосіб захисту у вигляді заявлення віндикаційного позову шляхом витребування майна не відповідає характеру спірних правовідносин у даній справі, а тому є неналежним способом захисту, що є самостійною підставою для відмови в позові.

Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.09.2020 у справі №378/596/16-ц, від 15.09.2022 у справі №910/12525/20).

За таких обставин навіть встановлення інших обставин, на які посилається прокурор як на підставу своїх вимог, не може призвести до задоволення позову саме у спосіб, який ним обрано.

Отже, встановивши неналежність обраного прокурором способу захисту, суд апеляційної інстанції не переходить до дослідження та оцінки інших доводів прокурора щодо наявності чи відсутності порушення прав позивача-1, обґрунтованості заявлених вимог, правомірності поведінки відповідача та інших обставин, які не впливають на висновок про неможливість задоволення позову з огляду на неналежність способу захисту.

Інше тлумачення призвело б до дослідження судом обставин, які за встановленої неналежності способу захисту не мають визначального значення для результату вирішення спору, оскільки незалежно від встановлення таких обставин заявлені позовні вимоги не можуть бути задоволені у спосіб, обраний прокурором.

Водночас, колегія суддів зазначає, що відповідачем у справі було заявлено про застосування строку позовної давності. В свою чергу суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність підстав для застосування строку позовної давності, про що заявлено представником відповідача.

З цього питання колегія суддів зазначає, що за загальним правилом питання застосування позовної давності підлягає вирішенню судом за наявності відповідної заяви сторони спору, однак його вирішення передбачає попереднє встановлення судом обставин, які мають значення для застосування цього правового інституту, зокрема, наявності порушеного права або законного інтересу, характеру такого порушення, моменту виникнення права на позов та належності обраного способу судового захисту.

У цьому випадку апеляційним господарським судом встановлено неналежність способу захисту, обраного прокурором, що само по собі є достатньою підставою для відмови у задоволенні позову.

За таких обставин дослідження питання щодо спливу строку позовної давності, визначення моменту початку його перебігу, наявності чи відсутності поважних причин його пропуску, а також інших обставин, пов`язаних із застосуванням позовної давності, не має правового значення для вирішення заявленого спору.

З огляду на те, що встановлення неналежності обраного позивачем способу захисту є самостійною та достатньою підставою для відмови у задоволенні позову, колегія суддів не вбачає необхідності надавати оцінку заяві відповідача про застосування наслідків спливу строку позовної давності. Навіть у разі встановлення обставин, на які посилається відповідач у відповідній заяві, це не змінювало б висновку суду про відмову в позові з іншої, самостійної підстави – обрання позивачем неналежного способу захисту.

Таким чином, доводи відповідача щодо застосування позовної давності, як і інші доводи учасників справи, які не впливають на висновок про неналежність обраного позивачем способу захисту, не підлягають окремому дослідженню та правовій оцінці судом апеляційної інстанції.

Колегія суддів наголошує, що судове рішення має містити оцінку тих доводів і доказів, які мають значення для правильного вирішення спору. Водночас суд не зобов`язаний надавати детальну відповідь на кожен аргумент сторони, якщо такий аргумент не може вплинути на висновок суду щодо предмета спору.

Отже, з урахуванням установленої судом апеляційної інстанції неналежності обраного прокурором способу захисту, відсутні правові підстави для подальшого дослідження інших доводів сторін, у тому числі доводів щодо застосування наслідків спливу строку позовної давності, оскільки такі питання не можуть змінити висновок про відмову в задоволенні позову.

При цьому, застосований судом спосіб захисту права чи інтересу повинен бути ефективним - таким, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект, повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам (пункт 74 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.03.2024 у справі №757/23249/17).

Водночас, у пункті 34 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Matthews v. the United Kingdom") від 18.02.1999, заява №24833/94, йдеться про те, що право на доступ до суду має бути "практичним та ефективним", а не "теоретичним або ілюзорним".

Згідно з абзацом 6 пункту 9 мотивувальної частини рішення від 30.01.2003 №3-рп/2003 Конституційний Суд України наголосив, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

Щоб бути якісним, судове рішення повинно сприйматися сторонами та суспільством у цілому як таке, що може бути ефективно реалізоване (пункт 31 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень).

Отже, звернення до суду з позовною вимогою, задоволення якої не здатне поновити права позивача, не буде практичним та ефективним, а суди, розглядаючи таку вимогу, фактично здійснюватимуть "розгляд заради розгляду".

На відміну від розгляду спору по суті, який має супроводжуватися встановленням обставин справи і вирішенням питань про факти, для розгляду позову із завідомо неналежним способом захисту немає значення, існують чи ні ті обставини, про які стверджує позивач. Завдання ефективного судочинства і принцип процесуальної економії зобов`язують суд зробити цей висновок якнайшвидше.

Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Переважно спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини. Подібні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 11.02.2025 у справі № 922/985/24, від 12.11.2024 у справі № 911/3292/23, від 03.09.2024 у справі № 907/358/20, від 27.08.2024 у справі № 924/128/21, від 11.06.2024 у справі № 914/3293/20, від 07.05.2024 у справі № 910/11383/23.

Верховний Суд неодноразово зазначав, що, надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі засоби правового захисту на національному рівні, що дозволили би компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ вказав, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 Конвенції також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його застосування не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (рішення ЄСПЛ у справі "Афанасьєв проти України" від 05.04.2005, заява № 38722/02).

Поряд з цим, відповідно до правової позиції Верховного Суду, віндикаційний позов розглядається у вітчизняній цивілістиці як класичний речовий спосіб захисту права власності (речовий позов, actio in rem). З цих причин його можна пред`явити лише для захисту абсолютного суб`єктивного цивільного права в абсолютному речовому правовідношенні, коли власник-позивач та правопорушник-відповідач не перебувають між собою в договірних чи в інших зобов`язальних правовідносинах, або ж такі правовідносини між ними не стосуються вчиненого порушення права власності.

Якщо вчинене особою порушення було можливе лише як вчинене певною особою через її статус у договірному чи іншому зобов`язальному правовідношенні з власником, то речовий позов не можна заявити, а право власника слід захищати за допомогою зобов`язально-правових способів (подібні позиції викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 18.12.2019 у справі №522/1029/18, від 02.11.2022 у справі №922/3166/20).

Відтак, позовні вимоги підлягають відхиленню саме у зв`язку з обранням прокурором неналежного способу захисту, без надання оцінки іншим підставам, наведеним сторонами на обґрунтування своїх вимог та заперечень.

Відповідно до статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

За результатами апеляційного перегляду колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції за результатами розгляду спору дійшов правильного по суті висновку про відмову у задоволенні позовних вимог за мотивами, викладеними в постанові суду апеляційної інстанції стосовно надання спірним правовідносинам іншої правової оцінки.

Як встановлено судом апеляційної інстанції, прокурором в даному випадку обрано неналежний спосіб захисту порушеного права, який за характером спірних правовідносин та встановлених судом обставин не здатний забезпечити належного та ефективного його поновлення у випадку встановлення судом факту його порушення.

З огляду на це саме обрання позивачем неналежного способу захисту є самостійною та достатньою підставою для відмови у задоволенні позову у даній справі.

У відповідності до ст. 276 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до ч. 1 ст. 277 Господарського процесуального кодексу України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: нез`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

За таких обставин, судова колегія вважає, що апеляційна скарга заступника керівника Одеської обласної прокуратури, м. Одеса на рішення Господарського суду Одеської області від 06.05.2025 року у справі №916/1542/24 не потребує задоволення, але мотивувальна частина рішення підлягає зміні з викладенням її в редакції суду апеляційної інстанції за залишенням без змін висновку, викладеного в рішенні Господарського суду Одеської області від 06.05.2025 року у справі №916/1542/24, як такого, що відповідає обставинам справи та вимогам закону і достатніх правових підстав для його скасування не вбачається.

Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за апеляційний перегляд судового рішення покладаються на скаржника.

Керуючись ст. 129, 269, 270, 275, 276, 277, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу заступника керівника Одеської обласної прокуратури, м. Одеса на рішення Господарського суду Одеської області від 06.05.2025 у справі №916/1542/24 залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Одеської області від 06.05.2025 року у справі №916/1542/24, змінити.

Викласти мотивувальну частину рішення Господарського суду Одеської області від 06.05.2025 у справі №916/1542/24 в редакції постанови суду апеляційної інстанції.

В іншій частині рішення Господарського суду Одеської області від 06.05.2025 у справі №916/1542/24 залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена в касаційному порядку в строки, передбачені ст. 288 Господарського процесуального кодекс України.

Вступна і резолютивна частина постанови проголошені в судовому засіданні 17.09.2026 року.

Повний текст постанови складено 17.09.2026 року.

Головуючий суддя Г.І. Діброва

Судді Н.М. Принцевська

А.І. Ярош