Постанова від 07 вересня 2026 р. у справі №204/9812/25 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/6229/26 Справа № 204/9812/25 Суддя у 1-й інстанції - Приваліхіна А.І. Суддя у 2-й інстанції - Городнича В. С.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 вересня 2026 року м. Дніпро

Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів:

головуючого - Городничої В.С.,

суддів: Ткаченко І.Ю., Свистунової О.В.,

за участю секретаря судового засідання — Глущенко О.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції у м.Дніпрі апеляційну скаргу Акціонерного товариства комерційний банк “ПриватБанк” на рішення Чечелівського районного суду м. Дніпра від 09 червня 2026 року у складі судді Приваліхіної А.І. у цивільній справі № 204/9812/25 за позовною заявою ОСОБА_1 до Акціонерного товариства комерційний банк “ПриватБанк” про відновлення залишку коштів на рахунку та скасування заборгованості у вигляді відсотків, комісії, штрафних санкцій, тощо за період несанкціонованих операцій використання кредитного ліміту, –

ВСТАНОВИЛА:

У вересні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, пред`явленим до АТ КБ “Приватбанк”, на предмет відновлення залишку коштів на її картковому рахунку до стану, у якому він перебував перед виконанням несанкціонованої операції й скасування за її картковим рахунком заборгованості за використаним кредитним лімітом, з урахуванням відсотків, неустойки, комісії та інших штрафних санкцій, які утворилися внаслідок несанкціонованої операції, а також стягнення з відповідача понесених позивачкою судових витрат на правову допомогу у сумі 20 000 грн.

В обґрунтування вимог послалась на те, що позивач є клієнтом АТ КБ «Приватбанк» та в результаті шахрайських дій з належного позивачці банківського рахунку НОМЕР_1 в АТ КБ «Приватбанк» Договір № SAMDN40000012079993 від 06 березня 2007 року було списано кредитні кошти в загальному розмірі 122 050 грн, чим їй завдано збитків. Вказує, що в підтвердження обставин шахрайських дій є порушення кримінального провадження, відомості про яке зареєстровані за заявою позивачки в Єдиному реєстрі досудових розслідувань 24 жовтня 2024 року за № 12024042140000007 за ч. 4 ст. 190 КК України. Стверджує, що з метою повідомлення відповідача про вчинені щодо позивачки шахрайські дії, остання написала відповідачу особисті звернення із проханням вжити заходів для врегулювання ситуації, що склалась, однак відповідач повідомив її про нарахування процентів та штрафних санкцій у зв`язку зі списанням коштів, та надав відповідь про те, що платіж був здійснений в системі дистанційного обслуговування клієнтів Internet Banking Приват24, під її авторизацією, що можливо лише за допомогою використання фінансового телефону та іншої особистої інформації позивачки. Натомість позивачка стверджує, що до вказаних операцій не має жодного відношення, оскільки вона платіжної картки не втрачала, особистих даних та даних для входу в її мобільний банкінг не передавала третім особам, свій мобільний телефон не втрачала та не передавала в його в користування третім особам. Натомість, зазначає, що її мобільний телефон був «взламаний», та внаслідок таких шахрайських дій відбулося списання коштів з її рахунку. Вказує, що банк на її заяву про несанкціоноване списання грошових коштів та з проханням провести за даним фактом відповідну перевірку й відновити залишок коштів на рахунку до стану, який існував до моменту несанкціонованого списання грошових коштів, відповів відмовою. Стверджує, що вона намагалась вирішити спір у досудовому порядку, але відповідач відмовився повертати кошти. Позивач вважає її майнові права порушеними з боку відповідача, тому відшукує їх відновлення по суду.

Рішенням Чечелівського районного суду м. Дніпра від 09 червня 2026 року позовні вимоги ОСОБА_1 до АТ КБ «Приватбанк» про захист прав споживачів - задоволено частково.

Зобов`язано АТ КБ «Приватбанк» відновити залишок коштів по картці № НОМЕР_2 ОСОБА_1 в АТ КБ «Приватбанк» до стану, у якому він перебував перед вчиненням несанкціонованої операції станом на 22 жовтня 2024 року на 18 годину 10 хвилин (- 51 281,53 грн).

В іншій частині позовних вимог - відмовлено.

Стягнуто з АТ КБ Приватбанк» на користь Держави судовий збір у розмірі 1 211,20 грн (а.с.77-81).

Рішення суду мотивовано тим, що жодних даних/доказів того, що банком вживалися заходи щодо автентифікації з підтвердження особи користувача платіжних послуг та/або належність цьому користувачу платіжних послуг певного платіжного інструменту, наявність у нього підстав для використання конкретного платіжного інструменту, у тому числі шляхом перевірки індивідуальної облікової інформації користувача платіжних послуг, тим більше за умови нетипового (тричі поспіль) переказу на картку клієнта ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_3 ), який перебуває у списку обмежень із кодифікатором 1.41 (шахраї у електронних операціях) значних сум, відповідачем суду не надано. Відповідачем не доведено належними доказами того факту, що позивач своїми діями чи бездіяльністю сприяла втраті, незаконному використанню інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції з використання даних її картки, які стали підставою для списання банком кредитних коштів на рахунку у сумі 122 050 грн, щоб на зняту суму коштів нараховувати ще і відсотки, штрафи та інше. Разом з цим суд першої інстанції вважав, що вимога щодо скасування кредитної заборгованості не може бути задоволена, оскільки задоволено вимогу про відновлення стану рахунку позивача до моменту проведення спірних операцій, де було - 51 281,53 грн станом на 22 жовтня 2024 року на 18.10 год. Крім того суд першої інстанції встановив недоведеність доказами понесення позивачем судових витрат у розмірі 20 000 грн з отримання нею правничої допомоги.

Не погодившись з рішенням суду, АТ КБ “Приватбанк” звернулося до суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду скасувати, ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні цих вимоги, посилаючись на те, що саме клієнт несе відповідальність у повному обсязі за операції, які супроводжуються авторизацією, до моменту письмової заяви клієнта про блокування картки (рахунку) на рух коштів. АТ КБ "ПриватБанк" вважає, що в даному випадку списання коштів з рахунку позивача відбувалось у зв`язку із халатною поведінкою ОСОБА_1 , яка за фішинговим посилання, нібито на Приват24, перейшла на невідомий сайт, після чого у неї вимкнувся телефон та відбулись спірні операції, що встановлено службою безпеки в результаті перевірки та підтверджено позивачем при здійсненні дзвінка на 3700, що підтверджує, на думку скаржника, розповсюдження нею персональної інформації, яка призначалась тільки для неї. Враховуючи те, що треті особи для здійснення платіжних операцій, не мали б змоги зробити це не знаючи персонального коду підтвердження на здійснення операції, отже клієнтом не було дотримано вимоги законодавства і Умов та правил надання банківських послуг щодо забезпечення збереження інформації. Скаржник наголосив, що у банку існує надійна система захисту рахунків клієнтів банку і без розголошення персональних даних неможливо отримати доступ до рахунку. Разом з цим скаржник відзначає, що позивачем не надано доказів на підтвердження своєчасного звернення до банку, як тільки вона дізналась про зняття коштів, а із заявою особисто позивачем невідкладно протягом 15 хв з моменту переказу коштів вона не звернулась, а звернулась лише через годину після вчинення транзакцій. Скаржник зазначає, що будь-яких порушень банку допущено не було, а позивач не зверталась до банку невідкладно. Крім того зазначив, що списання коштів відбувалось з рахунку платника за електронною ідентифікацією електронного платіжного засобу, що, в розумінні п. 1.24 ст. 1 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», не є неналежним переказом, а тому й п. 6.7 Положення, як підстава для негайного відновлення Банком залишку коштів на рахунку користувача, в даному випадку застосовано бути не може, оскільки докази, що надані відповідачем, спростовують припущення позивача про несанкціонованість списання коштів з рахунку позивача. Разом з цим скаржник зазначає про те, що банк не має права визначати та контролювати напрями використання коштів клієнтів та встановлювати інші, не передбачені договором або законом, обмеження його права розпоряджатись коштами на власний розсуд. Кошти з рахунка клієнтів банки списують лише за дорученням власників цих рахунків або на підставі розрахункових документів стягувачів згідно з главами 5 та 12 Інструкції. У відповідності до п.1.19 постанови НБУ №22 від 21 січня 2004 року банк не несе відповідальність за достовірність змісту платіжного доручення. Платники та отримувачі коштів здійснюють контроль за своєчасним проведенням рохзрахунків та розглядають претензії, що виникли, без участі банку. У відповідності до п.2.35 цієї постанови НБУ, кошти, що омилково зараховані на рахунок неналежного отримувача, мають повертатися ним у строки, установлені законодавством України, за порушення яких неналежний отримувач несе відповідальність згілдно із законодавтсвом України. У разі неповернення ненадежним отримувачем за будь-яких причин коштів у зазначений строк повернення їх здійснбюється в судовому порядку. Банк, що обслуговує неналежного отримувача, не несе відповідальності за своєчасність подання ним розрахункового документу на повернення помилково зарахованих на його рахунок коштів. Скаржник вважає, що позивач звернулась не до того відповідача, оскільки неналежним отримувачем є ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_3 , та не у належний спосіб, тоді як спірні правовідносини регулюються, на думку скаржника, положеннями ст. 1212 ЦК України (а.с.86-92).

ОСОБА_1 , скориставшись своїм правом, передбаченим ст. 360 ЦПК України, у серпня 2026 року через свого представника — адвоката Гасанову М.Ю. через систему “Електронний суд” подала відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначила, що висновки банку про нібито винні дії позивачки зроблено виключно з тієї обставини, що операції були підтверджені через систему дистанційного обслуговування. Разом з цим саме по собі використання правильних реквізитів доступ не доводить, що операцію ініціював власник рахунку. Позивач зазначає, що конкретне використання персоналізованих даних не є безумовним доказом вини користувача та не звільняє банк від обов`язку довести наявність саме винних дій клієнта. Позивач наголошує також і на тому, що вона звернулась на гарячу лінію банку відразу після того, як її мобільний телефон перестав працювати та виникла обґрунтована підозра щодо втручання сторонніх осіб. При цьому на момент звернення позивачці ще не було відомо про списання коштів з її рахунку, а тому позивач вважає, що її звернення до банку мало превентивний характер і було спрямовано на запобігання можливому незаконному використанню її банківського рахунку, як це вірно встановлено судом першої інстанції. Позивач зазначає, що, приймаючи повідомлення, представник банку фактично не вжив жодних дієвих заходів для негайного блокування можливих шахрайських операцій, пославшись на неможливість здійснення перевірки через звернення не з фінансового номеру телефону. Позивач вважає, що саме бездіяльність банку після отримання повідомлення клієнта не може покладатись на позивача. Позивач разом із цим зазначає, що відповідачем не подано одного доказу проведення належної автентифікації користувача під час виконання спірних операцій. Фактично апеляційна скарга містить лише твердження про те, що операції були проведені після авторизації у системі дистанційного обслуговування, однак, на думку позивача, це не свідчить про проведення цієї авторизації саме позивачем. Також наголосила, що свої вимоги позивач виклала у спосіб, передбачений нормами ЦК України, ЗУ “Про платіжні послуги”, а тому такий спосіб, на її думку, є належним та відповідає діючому законодавству (а.с.118-120).

Згідно з ч.3 ст.3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до вимог ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду - без змін, з огляду на таке.

Судом першої інстанції встановлено, що позивачка є клієнтом АТ «КБ «Приватбанк», де їй відкрито рахунок НОМЕР_1 із прив`язкою до картки № НОМЕР_2 і додатковим рахунком договору SAMDN40000012079993 від 06 березня 2007 року, що підтверджується відповідною випискою по картці (а.с.17).

Так, із виписки по картковому рахунку НОМЕР_1 із прив`язкою до картки № НОМЕР_2 (кредитка) встановлено, що станом на дату спірної транзакції 22 жовтня 2024 року баланс по картці позивачки становив «-51 281,53», після чого (двічі) об 21 годині 52 хвилини, та по одному разу об 21 годині 53 хвилини та 21 годині 54 хвилини було здійснено три перекази «на омріяний ремонт», кожен з яких на суму у валюті операції - 30 000 грн, сума у валюті картки 30 900 грн (900 грн комісія), та «на свою картку * НОМЕР_4 » у валюті операції - 32 050 грн, сума у валюті картки 33 011,50 грн (961,50 грн комісія).

23 жовтня 2024 року позивачка звернулася до ВП № 3 ДРУП ГУНП в Дніпропетровській області із заявою щодо списання шахрайським шляхом з її кредитної картки грошових коштів, на підставі якої 24 жовтня 2023 року відкрито кримінальне провадження внесене до ЄРДР за № 12024042140000007 (а.с.11).

25 жовтня 2024 року позивачка звернулася із письмовою заявою щодо шахрайських дій (а.с.12).

18 листопада 2024 року відповідачем надано відповідь № 20.1.0.0.0/7-241025/14469 на заяву позивачки (а.с.18 та на звороті), якою їй відмовлено у поверненні списаних 22 жовтня 2024 року з її платіжної картки № НОМЕР_2 , НОМЕР_5 грошових коштів, з тих підстав, що вказані дії можливо здійснити лише за допомогою використання її фінансового телефону та іншої особистої інформації.

22 жовтня 2024 року, ввечері, позивака звернулася на гарячу лінію АТ «Приватбанк» із повідомленням про вчинення відносно неї шахрайських дій та заявою про блокування її карток, що підтверджується наданим відповідачем аудіо записом.

Саме 22 жовтня 2024 року позивачка, підозрюючи вчинення відносно неї шахрайських дій, ще навіть не знаючи про списання коштів з її банківської картки, звернулася до відповідача з відповідним повідомленням про шахрайство та заявою про блокування карток.

Дані обставини відповідачем жодним чином не спростовані, а доказів на підтвердження того, що банком проведено розслідування, в ході якого встановлено, що операція, заявлена клієнтом як спірна, виконана згідно із усіма вимогами платіжної системи, суду не надано, так само як і не надано доказів проведення банком службового розслідування та його результатів за даним фактом.

Тому суд доходить висновку, що позивачка звернулася до відповідача із заявою невідкладно.

З`ясовуючи характер спірних правовідносин та задовольняючи, хоча б і частково, позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції зазначив, що жодних даних/доказів того, що банком вживалися заходи щодо автентифікації з підтвердження особи користувача платіжних послуг та/або належність цьому користувачу платіжних послуг певного платіжного інструменту, наявність у нього підстав для використання конкретного платіжного інструменту, у тому числі шляхом перевірки індивідуальної облікової інформації користувача платіжних послуг, тим більше за умови нетипового (тричі поспіль) переказу, як стверджує, позивач, на картку клієнта ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_6 ), який перебуває у списку обмежень із кодифікатором 1.41 (шахраї у електронних операціях) значних сум, відповідачем суду не надано. Спірні платіжні операції, здійснені без автентифікації платіжного інструменту і його держателя, а отже, спірні платіжні операції здійснено банком з порушенням вимог Закону України «Про платіжні послуги» та Положення «Про порядок емісії та еквайрингу платіжних інструментів».

Колегія суддів відзначає, що доводи апеляційної скарги не підкріплені письмовими доказами на спростування встановлених фактичних обставин справи та висновків суду першої інстанції, з чого належить дійти висновку про відкидання доводів скаржника, як недоведених належними доказами.

Колегія суддів наголошує, що матеріалів службового розслідування банку, перевірки службою безпеки банку обставин, які виклала позивач в розмові на гарячій лінії 3700 банку того ж дня 22 жовтня 2024 року, з наданням відповіді на її таке звернення та належної перевірки усіх інструментаріїв реєстрації та використання картки позивача саме з особистою її участю чи інших її дій, що вплинули на несанкціоноване акцептування грошових операцій, відповідачем не надавалось як суду першої інстанції, так і при розгляді апеляційної скарги.

У справах цієї категорії спорів саме банк повинен доводити, що користувач своїми діями чи бездіяльністю сприяв втраті, незаконному використанню персонального ідентифікаційного номера або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції; у разі недоведеності обставин, які безспірно свідчать про те, що користувач своїми діями чи бездіяльністю сприяв втраті, незаконному використанню ПІН-коду або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції, необхідно виходити з відсутності вини користувача у перерахуванні чи отриманні спірних грошових коштів; сам по собі факт коректного вводу вихідних даних для ініціювання такої банківської операції, як списання коштів з рахунку користувача, не може достовірно підтверджувати ту обставину, що користувач своїми діями чи бездіяльністю сприяв втраті, незаконному використанню ПІН-коду або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції; за відсутності належних та допустимих доказів сумніви та припущення мають тлумачитися переважно на користь споживача, який зазвичай є «слабкою» стороною у таких цивільних відносинах, правові відносини споживача з банком фактично не є рівними. Лише наявність обставин, які безспірно доводять, що користувач своїми діями чи бездіяльністю сприяв втраті, незаконному використанню ПІН-коду або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції, є підставою для настання несприятливих наслідків для споживача.

Аналогічні висновки зробив Верховний Суд у постанові від 27 листопада 2024 року у справі № 190/2037/23 (провадження № 61-12247св24).

Доводи скаржника, що саме на позивача покладається відповідальність у таких випадках колегія суддів не приймає до уваги, оскільки сам по собі факт коректного вводу вихідних даних для ініціювання такої банківської операції, як списання коштів з рахунку користувача, про що наголошує скаржник, не може достовірно підтверджувати ту обставину, що споживач банківських послуг ОСОБА_1 своїми діями чи бездіяльністю сприяла втраті, незаконному використанню ПІН-коду або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції, що не спростовано скаржником при розгляді його апеляційної скарги.

При цьому належить відзначити, що відповідач в своїй апеляційній скарзі посилається лише на Умови та правила надання банківських послуг за для встановлення винних дій позивача, однак доказів безпосередньої її участі чи бездіяльності, що призвело до витоку персональних даних її картки, не надає, тому такі доводи колегія суддів відхиляє.

За змістом статей 316-320, 321, 328 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Держава не втручається у здійснення власником права власності.

За приписами ч. 1 ст. 1066 ЦК України за договором банківського рахунка банк зобов`язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком.

Згідно з частиною третьою цієї статті, Банк не має права визначати та контролювати напрями використання грошових коштів клієнта та встановлювати інші,не передбачені договором або законом, обмеження його права розпоряджатися грошовими коштами на власний розсуд.

Відповідно до ч. 3 ст. 1068 ЦК України банк зобов`язаний за розпорядженням клієнта видати або перерахувати з його рахунка грошові кошти в день надходження до банку відповідного розрахункового документа, якщо інший строк не передбачений договором банківського рахунка або законом.

Нормою частини першої статті 1071 ЦК України передбачено, що банк може списувати кошти з рахунка на підставі розпорядження клієнта.

Положенням ст. 1073 ЦК України встановлено, що у випадку несвоєчасного зарахування коштів, що надійшли клієнтові, їх безпідставного списання банк повинен негайно після виявлення порушення зарахувати відповідну суму на рахунок клієнта, сплатити відсотки та відшкодувати завдані збитки, якщо інше не встановлено законом.

Відповідальність надавачів платіжних послуг під час виконання платіжних операцій передбачена статтею 86 Закону України «Про платіжні послуги».

Так, згідно з частиною першою цієї статті, надавач платіжних послуг несе відповідальність перед користувачами за невиконання або неналежне виконання платіжних операцій відповідно до закону та умов укладених між ними договорів, якщо недоведе, що платіжні операції виконані цим надавачем платіжних послуг належним чином.

Надавачі платіжних послуг несуть відповідальність, визначену цим Законом, за виконання помилкової, неакцептованої платіжної операції або виконання платіжної операції з порушенням установлених цим Законом строків (частина 2 статті).

Користувачі мають право на відшкодування в судовому порядку шкоди, заподіяної надавачем платіжних послуг внаслідок помилкової, неналежної, неакцептованої платіжної операції або виконання платіжної операції з порушенням установлених цим Законом строків.

Надавач платіжних послуг у разі виконання помилкової, неналежної, неакцептованої платіжної операції або виконання платіжної операції з порушенням установлених цим Законом строків зобов`язаний на запит користувача, якого він обслуговує, невідкладно вжити заходів для отримання всієї наявної у надавача платіжних послуг інформації про платіжну операцію та надати її користувачу без стягнення плати.

Згідно з частиною восьмою цієї статті, надавачі платіжних послуг несуть відповідальність перед користувачами за помилкові платіжні операції, у тому числі за виконання помилкової платіжної операції на рахунок неналежного отримувача, помилкової платіжної операції з рахунку неналежного платника, платіжної операції з рахунку платника без законних підстав або внаслідок інших помилок надавача платіжних послуг.

Частиною 12 цієї статті передбачено, що надавачі платіжних послуг, що обслуговують платників, несуть перед ними відповідальність за неакцептованими платіжними операціями. У разі виконання неакцептованої платіжної операції надавач платіжних послуг зобов`язаний негайно після виявлення факту виконання неакцептованої платіжної операції або після отримання повідомлення платника (залежно від того, що відбувалося раніше) повернути за рахунок власних коштів суму неакцептованої платіжної операції на рахунок платника, а також сплатити йому пеню в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України за кожний день від дня списання з рахунку платника коштів за неакцептованою платіжною операцією до дня повернення коштів на рахунок платника. Надавач платіжних послуг зобов`язаний також відшкодувати платнику суму утриманої/сплаченої неналежним платником комісійної винагороди за виконану неакцептовану платіжну операцію (за наявності такої комісійної винагороди).

Частиною 12 статті 38 Закону України «Про платіжні послуги» встановлено, що електронний платіжний засіб, що використовується в платіжній системі, має відповідати вимогам щодо захисту інформації, передбаченим правилами платіжної системи, з урахуванням вимог цього Закону та нормативно-правових актів Національного банку України. Відповідно до частини 20 цієї статті, користувач, якому наданий електронний платіжний засіб, зобов`язаний не допускати використання електронного платіжного засобу особами, які не мають на це права; не повідомляти та іншим чином не розголошувати індивідуальну облікову інформацію та/або іншу інформацію, що дає змогу ініціювати платіжні операції.

Згідно зі статтею 67 цього Закону, надавачі платіжних послуг зобов`язані запровадити систему захисту інформації, що має забезпечувати безперервний захист інформації про виконання платіжних операцій та індивідуальної облікової інформації на всіх етапах її формування, обробки, передавання та зберігання.

Система захисту інформації має забезпечувати цілісність, конфіденційність, доступність та простежуваність інформації, що формується, обробляється, передається та зберігається під час виконання платіжних операцій, відповідно до вимог, встановлених нормативно-правовими актами Національного банку України. Надавачі платіжних послуг зобов`язані виконувати встановлені законодавством вимоги щодо захисту інформації.

У разі виявлення порушень законодавства щодо захисту інформації, що містять ознаки вчинення злочину, надавачі платіжних послуг зобов`язані повідомити про це відповідні правоохоронні органи.

Працівники надавачів платіжних послуг зобов`язані виконувати вимоги законодавства щодо захисту інформації під час виконання платіжних операцій, зберігати таємницю надавача платіжних послуг (або іншу інформацію з обмеженим доступом) та підтримувати конфіденційність інформації, що використовується в системі захисту такої інформації, несуть відповідальність за неналежне використання та зберігання засобів захисту інформації, що використовуються під час виконання платіжних операцій, а також за розголошення персональних даних користувачів та інформації, що може бути віднесена до банківської таємниці чи таємниці надавача платіжних послуг, відповідно до законодавства.

Згідно з ч. 5 ст. 87 Закону України «Про платіжні послуги» до моменту повідомлення емітента про факт втрати платіжного інструменту та/або індивідуальної облікової інформації відповідно до статті 38 цього Закону ризик збитків від виконання неналежних платіжних операцій та відповідальність за них покладаються на платника. З моменту повідомлення платником емітента про факт втрати платіжного інструменту та/або індивідуальної облікової інформації ризик збитків від виконання неакцептованих/неналежних платіжних операцій та відповідальність покладаються на емітента.

Аналогічна норма міститься в п.140 Положення про порядок емісії та еквайрингу платіжних інструментів, затвердженої Постановою Правління НБУ від 29 липня 2022 року № 164, згідно з якою до моменту повідомлення емітента про факт втрати платіжного інструменту та/або індивідуальної облікової інформації ризик збитків від виконання неналежних платіжних операцій та відповідальність за них покладаються на користувача.

За приписами ч. 3 ст. 1092 ЦК України якщо порушення банком правил розрахункових операцій спричинило помилковий переказ банком грошових коштів, банк несе відповідальність відповідно до цього Кодексу та закону.

Колегія суддів повністю погоджується з висновком суду першої інстанції, який не спростований скаржником жодним доказом, що відповідачем не доведено належними доказами того, що позивачка своїми діями чи бездіяльністю сприяла втраті, незаконному використанню інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції та не доведено обставин, які безспірно свідчать про те, що позивачка своїми діями чи бездіяльністю сприяла втраті, незаконному використанню ПІН-коду або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції, які стали підставою для використання кредитних коштів на рахунку та подальшого нарахування відсотків та щтрафних санкцій.

Доводи скаржника про те, що саме дії ОСОБА_1 призвели до втрати коштів з картки, без чого інша особа не змогла б зняти чи переказати кошти, колегія суддів відкидає, як безпідставні, оскільки операції були проведені після авторизації у системі дистанційного обслуговування, та це не свідчить про проведення цієї авторизації саме позивачем, як і не підтверджує передання своїх персоналізованих даних іншій особі добровільно.

В ході розгляду апеляційної скарги, 25 серпня 2026 року представником банку подані в підсистемі “Електронний суд” пояснення в порядку ст. 43 ЦПК України, де відповідач наголошував на тому, що за висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 24 вересня 2025 року у справі №184/1539/24, перехід клієнта за гіперпосиланням є діями самого клієнта, що сприяють стороннім особам в отриманні доступу до його акаунта “Приват24” з можливістю повністю розпоряджатись його фінансовим номером, його рахунками та коштами в АТ КБ “Приватбанк”.

Однак, колегія суддів, дослідивши зазначену постанову Верховного Суду, зазначає, що у справі, що переглядалась Верховним Судом, зазначені інші фактичні обставини переходу за фішинговим посиланням, як то, “.....невстановлена особа зателефонувала з номеру телефону НОМЕР_2 та, представившись оператором мобільного зв`язку «Київстар», з метою покращення інтернет-зв`язку, попросила перейти за посиланням.....Після переходу за даним посиланням невстановлена особа з використанням електронно-обчислювальної техніки заволоділа грошовими коштами заявниці ”, що і призвело до виходу персоналізованих даних клієнта банку до інших осіб.

В даній справі позивач не мала наміру переходити за проханням особи за телефонним зв`язком за фішинговим посиланням, а в мережі інтернет намагалась оформити “допомогу українцям” на певному сайті, який опинився шахрайським з прив`язкою до банківської системи відповідача. Колегія суддів відзначає, що в даному випадку саме банк несе відповідальність за несанкціоновані списання коштів з рахунків клієнтів банку, адже в цьому разі саме безпековій системі банку необхідно забезпечити безпеку клієнтів від такого списання коштів з рахунку за відсутності волевиявлення та розпорядження самого клієнта, який не вчиняв жодних дій щодо замовлення відповідних переказів та акцептування, враховуючи ще і те, що відповідачем достеменно встановлено особу, до якої кошти позивача переведені.

Також колегія суддів відкидає і доводи скаржника щодо несвоєчасності протягом 15 хв з моменту списання коштів повідомлення позивачем про несанкціоновані перекази коштів, оскільки жодним законом такого часу звернення клієнта до банку не встановлюється, натомість, за вимогами ст. 86 ЗУ “Про платіжні послуги” зазначається про саме невідкладність такого повідомлення та вжиття заходів щодо блокування карток.

Колегія суддів вважає доведеним позивачем своєчасність та невідкладність повідомлення банку про несанкціоновані операції, як це вірно встановлено судом першої інстанції, з чим повністю погоджується і колегія суддів.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Таким чином доводи апеляційної скарги не можуть бути прийняті до уваги, оскільки безспірний вплив та сприяння позивача на такі списання та зняття коштів з рахунку, відкритого на ім`я ОСОБА_1 не доведений належними та допустимими доказами, а скаржником не надано до апеляційної скарги інших письмових доказів на спростування цього встановленого факту судом першої інстанції, з чим повністю погоджується і колегія суддів.

Колегія суддів наголошує, що суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права, а доводи скаржника про застосування до спірних правовідносин вимог ст. 1212 ЦК України, де відповідачем повинен бути ОСОБА_2 , на рахунок якого були переказані кошти позивача, не знайшли свого підтвердження.

Інші доводи апеляційної скарги не можуть бути взяті до уваги колегією суддів, оскільки вони фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте відповідно до вимог ст.89 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена.

Європейський суд з прав людини зауважив, що принцип «процесуальної рівності сторін» передбачає, що у випадку спору, який стосується приватних інтересів, кожна зі сторін повинна мати розумну можливість представити свою справу, включаючи докази, в умовах, які не ставлять цю сторону в істотно більш несприятливе становище стосовно протилежної сторони (DOMBO BEHEER B.V. v. THE NETHERLANDS, N 14448/88, § 33, ЄСПЛ, від 27 жовтня 1993 року).

Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Виходячи з принципу процесуальної рівності сторін і враховуючи обов`язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається, судам необхідно досліджувати кожний доказ, наданий сторонами, який відповідає вимогам належності та допустимості доказів (п.27постанови Пленуму Верховного суду України від 12.06.2009 року № 2 «Про практику застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції»), при цьому жодна із сторін не повинна бути поставлена судом у менш сприятливе становище, порівняно з іншою стороною, на чому наголошується у практиці Європейського суду з прав людини.

Так, у п.24 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Надточій проти України», в п.48 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Мала проти України» та в п.23 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гурепка проти України № 2» наголошується на принципі рівності сторін як на одному із складників ширшої компетенції справедливого судового розгляду, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище, порівняно з опонентом.

Вирішуючи даний спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, обставини по справі, перевірив доводи і дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджені письмовими матеріалами справи.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду постановлено з дотриманням норм матеріального і процесуального права, тому апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення має бути залишено без змін.

Судові витрати понесені у зв`язку з переглядом судового рішення розподілу не підлягають, оскільки апеляційна скарга залишається без задоволення.

Керуючись ст. ст. 141, 259, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів, –

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу Акціонерного товариства комерційний банк “ПриватБанк” — залишити без задоволення.

Рішення Чечелівського районного суду м. Дніпра від 09 червня 2026 року — залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Вступна та резолютивна частини постанови проголошені “08” вересня 2026 року.

Повний текст постанови складено “16” вересня 2026 року.

Головуючий: В.С. Городнича

Судді: І.Ю. Ткаченко

О.В. Свистунова