Рішення від 14 вересня 2026 р. у справі №201/7727/26 — Соборний районний суд міста Дніпра

№ 201/7727/26

провадження 2-о/201/303/2026

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 вересня 2026 року Соборний районний суд міста Дніпра

у складі: головуючого - судді Антонюка О.А.

з секретарем Могиліною Д.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Соборного районного суду міста Дніпра в місті Дніпрі цивільну справу за заявою ОСОБА_1 , заінтересовані особи Перша дніпровська державна нотаріальна контора і ОСОБА_2 про встановлення юридичного факту родинних відносин та встановлення факту належності правовстановлюючого документу,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 26 травня 2026 року звернувся до суду з заявою про встановлення юридичного факту, факту родинних відносин і належності правовстановлюючого документу. Заявник у своїй заяві та з представником посилаються на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер його батько - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . На момент своєї смерті батько постійно проживав та був зареєстрований за єдиною адресою: АДРЕСА_1 . Внаслідок смерті ОСОБА_3 відкрилася спадщина, до складу якої входить нерухоме та рухоме майно, зокрема, право на житловий будинок та земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 . Заявник є сином померлого, а отже відноситься до спадкоємців першої черги за законом. Заявник у визначений цивільним законодавством шестимісячний строк звернувся до Першої дніпровської державної нотаріальної контори із відповідною заявою. На підставі цього нотаріусом було заведено спадкову справу № 296/2015. Інший спадкоємець першої черги за законом - рідна сестра заявника (донька померлого) ОСОБА_2 офіційно подала до нотаріальної контори заяву про відмову від прийняття спадщини за законом на користь свого брата - заявника у даній справі ОСОБА_1 .. Таким чином, заявник є єдиним спадкоємцем, який претендує на одержання свідоцтва про право на спадщину.

05 травня 2026 року державний нотаріус Першої дніпровської державної нотаріальної контори Водолазська Н.В., розглянувши заяву ОСОБА_1 та матеріали спадкової справи № 296/2015, винесла постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії. Згідно з текстом зазначеної постанови, нотаріус дійшов висновку про неможливість видачі свідоцтва про право на спадщину з огляду на те, що надані документи містять суттєві розбіжності та орфографічні неузгодженості у написанні прізвищ членів однієї родини (як у спадкових документах, так і в актах цивільного стану), через що нотаріус в межах своєї безспірної компетенції не може самостійно встановити факт родинних зв`язків і факт належності заповіту, складеного 07 вересня 1995 року ОСОБА_4 на користь свого сина, через розбіжність у написанні прізвища заповідача («Сидельник» замість « ОСОБА_5 »).

Наявність вказаних розбіжностей повністю блокує можливість реалізації заявником своїх спадкових прав у нотаріальному порядку, що змушує заявника звернутися за захистом своїх легітимних інтересів до суду в порядку окремого провадження. Наявні розбіжності у написанні прізвищ « ОСОБА_6 », • ОСОБА_5 », « ОСОБА_6 », « ОСОБА_5 » носять виключно історико-бюрократичний, реєстраційний та орфографічний характер. Надані заявником письмові докази - передусім записи Домової книги, Свідоцтво про одруження 1948 року та судове рішення про встановлення опіки 2009 року - у своїй сукупності повністю спростовують формальні сумніви нотаріуса, утворюють цілісний, логічний та безперервний ланцюг доказів і беззаперечно підтверджують, що заявник є рідним сином померлого ОСОБА_3 та рідним онуком померлої ОСОБА_4 .

Також суттєве значення для ланцюга спадкування має факт належності заповіту від 07 вересня 1995 року, оскільки він підтверджує волевиявлення бабусі щодо її майна на користь батька заявника, що безпосередньо впливає на формування обсягу спадкової маси.

Оскільки встановлення фактів має для заявника безспірний характер, не пов`язане з майновим конфліктом із заінтересованою особою ОСОБА_2 , яка офіційно відмовилася від спадщини, та не може бути здійснене в позасудовому порядку, звернення до суду є єдиним легітимним способом поновлення прав спадкоємця. Заявник просив встановити юридичний факт родинних відносин між фізичними особами, а саме: що ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , є рідним батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , встановити юридичний факт родинних відносин між фізичними особами, а саме: що ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_4 , є рідною матір`ю ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , встановити юридичний факт належності правовстановлюючого документа, а саме: що заповіт від 07 вересня 1995 року, посвідчений Першою дніпропетровською державною нотаріальною конторою за реєстровим №7-7200, складений від імені ОСОБА_7 , дійсно належить ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_4 .

Заявник звернувся до державного нотаріуса і органів РАЦС з приводу з`ясування обставин неправильності написання прізвища його батька, матері останнього і інш. в різних офіційних документах. Але йому було рекомендовано звернутися до суду. Виходячи із змісту усіх зазначених вище документів очевидним є наявність помилки при видачі документів і правильності перекладу та написання прізвища заявника, його батька, бабусі, належності документів і інш... У зв`язку із зазначеними обставинами та розбіжностями заявник змушений звернутися до суду з заявою про встановлення факту родинних відносин і належності заповіту.

Факт вказаних родинних відносин і належності правовстановлюючого документу підтверджується копіями свідоцтв про шлюб і смерть, паспортів і воєнного квитка, свідоцтвами про народження дітей, паспортними даними і довідками з місця мешкання, поясненнями свідків та інш. документами. В інший спосіб він не має можливості встановити зазначений вище юридичний факти та отримати підтверджуючий його документ, який буде юридично значимим для всіх установ та організацій на території України та за її межами. Отже заявнику необхідно встановити факт родинних відносин і належності документу в судовому порядку. На підтвердження цих фактів про родинні відносини та належності документу є і інші документи та для їх впорядкування і вирішення питань про стосунки їх та з майном та інш. і документами потрібно довести вказані родинні відносини. Просив встановити вказані юридичні факти родинних відносин і належності документу, задовольнивши у заяву в повному обсязі.

Представник заінтересованої особи Першої дніпровської державної нотаріальної контори і Ключник О.О. та/або її представник в судове засідання не прибули, про день і час розгляду справи повідомлялися, проти вимог заяви фактично не заперечували, погодилися з доводами і викладеними обставинами, позицією заявника, не заперечували проти розгляду справи за наявними матеріалами справи по закону без їх участі. Суд вважає можливим розгляд справи за відсутності вказаних заінтересованих осіб відповідно до ст. 223 ЦПК України.

З`ясувавши позицію заявника і заінтересованих осіб, оцінивши надані та добуті докази, перевіривши матеріали справи, суд вважає заявлені вимоги обґрунтованими та підлягаючими задоволенню, за наступних підстав.

Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Судом з наданих і витребуваних документів, позиції заявника встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер батько заявника - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується Свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 , виданим відділом реєстрації актів цивільного стану. На момент своєї смерті ОСОБА_3 постійно проживав та був зареєстрований за єдиною адресою: АДРЕСА_1 .

Внаслідок смерті ОСОБА_3 відкрилася спадщина, до складу якої входить нерухоме та рухоме майно, зокрема, право на житловий будинок та земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 .

Заявник ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , є сином померлого, а отже, відповідно до норм чинного законодавства України, відноситься до спадкоємців першої черги за законом. Заявник у визначений цивільним законодавством шестимісячний строк звернувся до Першої дніпровської державної нотаріальної контори із відповідною заявою. На підставі цього нотаріусом було заведено спадкову справу № 296/2015. Інший спадкоємець першої черги за законом - рідна сестра заявника (донька померлого) ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , подала до нотаріальної контори заяву про відмову від прийняття спадщини за законом на користь свого брата - заявника у даній справі ОСОБА_1 . Таким чином, заявник є єдиним спадкоємцем, який претендує на одержання свідоцтва про право на спадщину.

05 травня 2026 року державний нотаріус Першої дніпровської державної нотаріальної контори Водолазська Н.В., розглянувши заяву ОСОБА_1 та матеріали спадкової справи № 296/2015, винесла постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії через недоведеність родинних відносин і належність заповіту, розбіжності, надані документи містять суттєві розбіжності та орфографічні неузгодженості у написанні прізвищ членів однієї родини (як у спадкових документах, так і в актах цивільного стану).

Причини вказаних розбіжностей, на думку заявника, полягають в наступному. Вся лінійка розбіжностей у написанні прізвищ членів родини заявника (« ОСОБА_6 » - « ОСОБА_5 » - «Сидельник» - « ОСОБА_5 ») виникла виключно через історичні, мовні чинники, а також через суб`єктивні помилки й специфіку реєстраційної практики радянських та українських органів реєстрації актів цивільного стану (РАЦС) та паспортних служб у різні роки видачі документів.Наявні у матеріалах спадкової справи документи дозволяють детально відстежити, що первинне джерело юридичної колізії лежить у площині технічної помилки, допущеної у 1949 році, яка в подальшому розвивалася двома паралельними, але абсолютно незалежними документальними шляхами, призвівши до штучного розгалуження антропонімів в межах однієї кровної родини.

Першоджерело розбіжності: реєстраційна помилка в актовому записі 1949 року: як вбачається з матеріалів справи, 29 березня 1948 року між дідусем та бабусею заявника було укладено шлюб, що підтверджується оригіналом Свідоцтва про одруження серії НОМЕР_2 . Згідно з мовою оригіналу цього документа, шлюб уклали « ОСОБА_8 » та « ОСОБА_9 », а після реєстрації шлюбу дружині було присвоєно спільне прізвище чоловіка — « ОСОБА_6 ». Проте вже за рік, під час реєстрації народження їхнього сина (батька заявника) - ОСОБА_10 , що підтверджується Свідоцтвом про народження серії НОМЕР_3 від 26 травня 1949 року, посадова особа бюро РАЦС припустилася грубої реєстраційної помилки. Керуючись тогочасними тенденціями радянського діловодства щодо уніфікації прізвищ прикметникового типу, реєстратор здійснив так звану патронімічну нормалізацію — самовільно «подовжив» родове іменникове прізвище родини, додавши суфікс -ов/-ова. Внаслідок цього новонароджену дитину було записано як « ОСОБА_11 », а його батьків (мовою оригіналу документа) — як « ОСОБА_8 » та « ОСОБА_7 ».

Саме ця помилка 1949 року розділила документальну історію матері та сина на два різні русла. Документальне розгалуження ідентифікації ОСОБА_12 та її сина: після утворення помилкового запису у 1949 році, матір та син документувалися уповноваженими органами держави на підставі абсолютно різних первинних документів - ОСОБА_13 (бабуся заявника) протягом усього свого подальшого життя отримувала паспортні документи виключно на підставі первинного та законного Свідоцтва про одруження 1948 року. Зокрема, 20 березня 1954 року Дніпропетровським РОМ МГБ їй було видано паспорт серії НОМЕР_4 на її справжнє сімейне прізвище — « ОСОБА_7 » (мовою оригіналу). При кожній наступній плановій заміні паспортів (включно з останнім паспортом громадянина України серії НОМЕР_5 , де вона вказана як ОСОБА_4 ), інформація переносилася на основі її попередніх паспортних даних. Таким чином, ОСОБА_13 законно зберегла прізвище свого чоловіка — « ОСОБА_14 ».

Олександр ОСОБА_15 (батько заявника), досягнувши повноліття, отримував свій перший радянський паспорт, а згодом і паспорт громадянина України серії НОМЕР_6 виключно на підставі свого Свідоцтва про народження 1949 року, де вже було закріплене помилкове прізвище « ОСОБА_6 ».

Отже, розбіжність у прізвищах матері (« ОСОБА_5 ») та її рідного сина (« ОСОБА_6 / ОСОБА_5 ») виникла не через відсутність або припинення родинних зв`язків, а виключно через те, що матір документувалася відштовхуючись від Свідоцтва про одруження, а її син — від сформованого Свідоцтва про народження, де було допущено помилку.

Згідно з офіційними записами цієї Домової книги, які велися уповноваженими особами паспортного столу протягом десятиліть: ОСОБА_7 (мовою оригіналу), документована паспортом серії НОМЕР_7 від 20 березня 1954 року, була офіційно зареєстрована у зазначеному житловому будинку з 17 січня 1962 року і проживала в ньому до дня своєї смерті — І 6 лютого 2007 року. Разом із нею з самого початку за цією ж адресою та в межах одного житлового приміщення був зареєстрований її рідний син — ОСОБА_11 (мовою оригіналу).

Факт того, що « ОСОБА_16 » (вказаний у документах заявника) та « ОСОБА_3 » (вказаний у Свідоцтві про смерть батька) є однією і тією ж особою, додатково підтверджується судовим актом, який має преюдиційне значення для даної справи. Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22 травня 2009 року ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , було визнано недієздатним внаслідок тяжкого захворювання. Цим же судовим рішенням опікуном над ним було призначено його рідного сина - заявника, чиє прізвище в судовому акті відображено як « ОСОБА_1 ». Факт встановлення опіки судом із призначенням близького родича (сина) підтверджує, що держава в особі судових та опікунських органів ще у 2009 році офіційно визнала їхнє кревне споріднення, незважаючи на розбіжності у паспортних бланках.

Вплив мовного перекладу (транслітерації) на поглиблення колізії. При перекладі оригінальних російських форм у документах різних відомств відбулося фонетико-графічне розгалуження: російська літера «и» у прізвищі ОСОБА_12 в одних випадках перекладалася буквально як українська «и» (Сидельник — у її власноручному заповіті від 07 вересня 1995 року), а в інших випадках, за правилами орфографії — як українська «і» (Сідельник — у її паспорті громадянина України та Свідоцтві про смерть). Через це нотаріус не зміг встановити належність заповіту. У випадку її сина (батька заявника), окрім заміни літери «и» на «і» в корені прізвища, додалася специфіка українського правопису прикметникових прізвищ на -ов, що остаточно трансформувало російське « ОСОБА_6 » в українське « ОСОБА_5 ».

Таким чином, наявні розбіжності у написанні прізвищ « ОСОБА_6 », « ОСОБА_5 », « ОСОБА_6 », « ОСОБА_5 » носять виключно історико-бюрократичний, реєстраційний та орфографічний характер. Надані заявником письмові докази - передусім записи Домової книги, Свідоцтво про одруження 1948 року та судове рішення про встановлення опіки 2009 року - у своїй сукупності повністю спростовують формальні сумніви нотаріуса, утворюють цілісний, логічний та безперервний ланцюг доказів і беззаперечно підтверджують, що заявник є рідним сином померлого ОСОБА_3 та рідним онуком померлої ОСОБА_4 .

При правовому обгрунтуванні своїх вимог заявник посилається на ст. 1216-1220, 1222, 1223, 1261-1265 ЦК України, ст. 293, 315, 316 ЦПК України, правові позиції Верховного Суду і інш..

Аналізуючи вимогу щодо відсутності спору про право, яка є визначальною умовою для даного виду судочинства, заявник наголошує, що у даній справі будь- який матеріальний чи процесуальний спір повністю відсутній. Залучена як заінтересована особа рідна сестра заявника ОСОБА_2 , яка є єдиним, окрім брата, потенційним спадкоємцем за законом, не виявляє жодного інтересу щодо майна померлого батька, а її офіційна відмова від спадщини на користь заявника у спадковій справі № 296/2015 є свідомим, добровільним та остаточним актом волевиявлення, що виключає виникнення майнових конфліктів у майбутньому.

З урахуванням процесуального статусу заінтересованої особи Першої дніпровської державної нотаріальної контори, остання також не має матеріального спору із заявником, оскільки її відмова у видачі свідоцтва зумовлена виключно формальними вимогами закону щодо безспірності документів РАЦС, а не невизнанням права заявника як такого.

Таким чином, встановлення юридичних відносин та належності заповіту є суто процедурним кроком, необхідним для усунення допущених радянськими реєстраторами помилок, та не тягне за собою перерозподілу майна всупереч волі інших родичів, що повністю відкриває шлях для задоволення даної заяви в порядку окремого провадження.

Безпосередньою метою звернення заявника до суду є захист та належна реалізація його гарантованих статтею 41 Конституції України майнових і спадкових прав, які на даний час повністю заблоковані через винесення Першою дніпровською державною нотаріальною конторою Постанови про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 05 травня 2026 року. Судове рішення про встановлення вказаних фактів необхідне заявникові для повного усунення орфографічних помилок і розбіжностей у написанні прізвищ « ОСОБА_17 — Сидельник — ОСОБА_5 », що дозволить нотаріусу завершити процедуру у спадковій справі № 296/2015 та видати Свідоцтво про право на спадщину за законом на єдине родове домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 . Оскільки встановлення фактів має для заявника безспірний характер, не пов`язане з майновим конфліктом із заінтересованою особою ОСОБА_2 , яка офіційно відмовилася від спадщини, та не може бути здійснене в позасудовому порядку, звернення до суду є єдиним легітимним способом поновлення прав спадкоємця.

Заявник звернувся до державного нотаріуса і органів РАЦС з приводу з`ясування обставин неправильності написання прізвища його батька, матері останнього і інш. в різних офіційних документах. Але йому було рекомендовано звернутися до суду. Виходячи із змісту усіх зазначених вище документів очевидним є наявність помилки при видачі документів і правильності перекладу та написання прізвища заявника, його батька, бабусі, належності документів і інш... У зв`язку із зазначеними обставинами та розбіжностями заявник змушений звернутися до суду з заявою про встановлення факту родинних відносин і належності заповіту.

Факт вказаних родинних відносин і належності правовстановлюючого документу підтверджується копіями свідоцтв про шлюб і смерть, паспортів і воєнного квитка, свідоцтвами про народження дітей, паспортними даними і довідками з місця мешкання, поясненнями свідків та інш. документами. В інший спосіб він не має можливості встановити зазначений вище юридичний факти та отримати підтверджуючий його документ, який буде юридично значимим для всіх установ та організацій на території України та за її межами. Отже заявнику необхідно встановити факт родинних відносин і належності документу в судовому порядку. На підтвердження цих фактів про родинні відносини та належності документу є і інші документи та для їх впорядкування і вирішення питань про стосунки їх та з майном та інш. і документами потрібно довести вказані родинні відносини і належність заповіту, тому заявник вимушений був звертатися до суду з заявою про встановлення зазначених юридичних фактів.

Суд вважає позовну заяву підлягаючою задоволенню з наступних підстав.

Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання…». Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно до п. 1 ст. 23 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, сім`я є природним і основним осередком суспільства і має право на захист з боку суспільства і держави.

Відповідно ч. 1 та ч. 2 ст. 3 Сімейного кодексу України сім`я є первинним та основним осередком суспільства. Сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Судом встановлено та доведено доказами, що дійсно ІНФОРМАЦІЯ_1 помер батько заявника - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується Свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 , виданим відділом реєстрації актів цивільного стану. На момент своєї смерті ОСОБА_3 постійно проживав та був зареєстрований за єдиною адресою: АДРЕСА_1 .

Внаслідок смерті ОСОБА_3 відкрилася спадщина, до складу якої входить нерухоме та рухоме майно, зокрема, право на житловий будинок та земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 .

Заявник ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , є сином померлого, а отже, відповідно до норм чинного законодавства України, відноситься до спадкоємців першої черги за законом. Реалізуючи своє законне право на прийняття спадщини, Заявник у визначений цивільним законодавством шестимісячний строк звернувся до Першої дніпровської державної нотаріальної контори із відповідною заявою. На підставі цього нотаріусом було заведено спадкову справу № 296/2015.

Інший спадкоємець першої черги за законом - рідна сестра заявника (донька померлого) ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , офіційно скористалася своїм правом, передбаченим Цивільним кодексом України, та подала до нотаріальної контори заяву про відмову від прийняття спадщини за законом на користь свого брата - заявника у даній справі ОСОБА_1 . Таким чином, заявник є єдиним спадкоємцем, який претендує на одержання свідоцтва про право на спадщину.

05 травня 2026 року державний нотаріус Першої дніпровської державної нотаріальної контори Водолазська Н.В., розглянувши заяву ОСОБА_1 та матеріали спадкової справи № 296/2015, винесла постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії.

Згідно з текстом зазначеної постанови, нотаріус дійшов висновку про неможливість видачі свідоцтва про право на спадщину з огляду на те, що надані документи містять суттєві розбіжності та орфографічні неузгодженості у написанні прізвищ членів однієї родини (як у спадкових документах, так і в актах цивільного стану), через що нотаріус в межах своєї безспірної компетенції не може самостійно встановити: факт родинних зв`язків між заявником ( ОСОБА_1 ) та померлим спадкодавцем ( ОСОБА_3 ), а саме те, що померлий є рідним батьком заявника; факт родинних зв`язків між померлим спадкодавцем ( ОСОБА_3 ) та його померлою матір`ю (бабусею заявника) - ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_4 ; факт належності заповіту, складеного 07 вересня 1995 року ОСОБА_4 на користь свого сина, через розбіжність у написанні прізвища заповідача («Сидельник» замість « ОСОБА_5 »).

Наявність вказаних розбіжностей повністю блокує можливість реалізації заявником своїх спадкових прав у нотаріальному порядку, що змушує заявника звернутися за захистом своїх легітимних інтересів до суду в порядку окремого провадження.

Окрім заявника, спадкоємцем першої черги за законом після смерті ОСОБА_3 є його рідна донька - ОСОБА_2 (заінтересована особа у даній справі). Проте, остання повною мірою реалізувала своє право на добровільне розпорядження спадковою масою та офіційно заявила про відсутність будь-яких майнових чи претензійних інтересів щодо спадкового майна батька.

На підтвердження цього в матеріалах спадкової справи № 296/2015 міститься її офіційна заява про відмову від прийняття спадщини за законом на користь свого рідного брата - заявника ОСОБА_1 . У судовому процесі ОСОБА_2 повністю підтримує вимоги заявника, не претендує і не буде претендувати на спадкове майно чи його частку, а встановлення фактів родинних відносин не порушує її прав та законних інтересів.

Причини вказаних розбіжностей полягає в наступному.

Вся лінійка розбіжностей у написанні прізвищ членів родини заявника (« ОСОБА_6 » - « ОСОБА_5 » - «Сидельник» - «Сідельник») виникла виключно через історичні, мовні чинники, а також через суб`єктивні помилки й специфіку реєстраційної практики радянських та українських органів реєстрації актів цивільного стану (РАЦС) та паспортних служб у різні роки видачі документів.

Наявні у матеріалах спадкової справи документи дозволяють детально відстежити, що первинне джерело юридичної колізії лежить у площині технічної помилки, допущеної у 1949 році, яка в подальшому розвивалася двома паралельними, але абсолютно незалежними документальними шляхами, призвівши до штучного розгалуження антропонімів в межах однієї кровної родини.

Першоджерело розбіжності: реєстраційна помилка в актовому записі 1949 року: як вбачається з матеріалів справи, 29 березня 1948 року між дідусем та бабусею заявника було укладено шлюб, що підтверджується оригіналом Свідоцтва про одруження серії НОМЕР_2 . Згідно з мовою оригіналу цього документа, шлюб уклали « ОСОБА_8 » та « ОСОБА_9 », а після реєстрації шлюбу дружині було присвоєно спільне прізвище чоловіка — « ОСОБА_6 ». Проте вже за рік, під час реєстрації народження їхнього сина (батька заявника) - ОСОБА_10 , що підтверджується Свідоцтвом про народження серії НОМЕР_3 від 26 травня 1949 року, посадова особа бюро РАЦС припустилася грубої реєстраційної помилки. Керуючись тогочасними тенденціями радянського діловодства щодо уніфікації прізвищ прикметникового типу, реєстратор здійснив так звану патронімічну нормалізацію - самовільно «подовжив» родове іменникове прізвище родини, додавши суфікс -ов/-ова. Внаслідок цього новонароджену дитину було записано як « ОСОБА_11 », а його батьків (мовою оригіналу документа) — як « ОСОБА_8 » та « ОСОБА_7 ».

Саме ця помилка 1949 року розділила документальну історію матері та сина на два різні русла.

Документальне розгалуження ідентифікації ОСОБА_12 та її сина: після утворення помилкового запису у 1949 році, матір та син документувалися уповноваженими органами держави на підставі абсолютно різних первинних документів - ОСОБА_13 (бабуся заявника) протягом усього свого подальшого життя отримувала паспортні документи виключно на підставі первинного та законного Свідоцтва про одруження 1948 року. Зокрема, 20 березня 1954 року Дніпропетровським РОМ МГБ їй було видано паспорт серії НОМЕР_4 на її справжнє сімейне прізвище - « ОСОБА_7 » (мовою оригіналу). При кожній наступній плановій заміні паспортів (включно з останнім паспортом громадянина України серії НОМЕР_5 , де вона вказана як ОСОБА_4 ), інформація переносилася на основі її попередніх паспортних даних. Таким чином, ОСОБА_13 законно зберегла прізвище свого чоловіка — « ОСОБА_14 ».

Олександр ОСОБА_15 (батько заявника), досягнувши повноліття, отримував свій перший радянський паспорт, а згодом і паспорт громадянина України серії НОМЕР_6 виключно на підставі свого Свідоцтва про народження 1949 року, де вже було закріплене помилкове прізвище « ОСОБА_6 ».

Отже, розбіжність у прізвищах матері (« ОСОБА_5 ») та її рідного сина (« ОСОБА_6 / ОСОБА_5 ») виникла не через відсутність або припинення родинних зв`язків, а виключно через те, що матір документувалася відштовхуючись від Свідоцтва про одруження, а її син - від сформованого Свідоцтва про народження, де було допущено помилку.

Домова книга як безперервний та наскрізний доказ єдності родини свідчить, як найбільш вагомий, об`єктивний та безспірний доказ того, що особи з прізвищами « ОСОБА_6 » та « ОСОБА_6 » є близькими кровними родичами, які складали єдине сімейне коло, є записи у Домовій книзі житлового будинку АДРЕСА_1 .

Згідно з офіційними записами цієї Домової книги, які велися уповноваженими особами паспортного столу протягом десятиліть: ОСОБА_7 (мовою оригіналу), документована паспортом серії НОМЕР_7 від 20 березня 1954 року, була офіційно зареєстрована у зазначеному житловому будинку з 17 січня 1962 року і проживала в ньому до дня своєї смерті — І 6 лютого 2007 року. Разом із нею з самого початку за цією ж адресою та в межах одного житлового приміщення був зареєстрований її рідний син — ОСОБА_11 (мовою оригіналу).

Особливе юридичне значення має те, що при кожній плановій зміні паспортів ОСОБА_18 , відомості про це послідовно заносилися до Домової книги, і протягом усього часу її прізвище незмінно фіксувалося як « ОСОБА_7 ». Офіційні державні органи (паспортна служба, міліція, органи житлового обліку), здійснюючи нагляд та ведення цієї ОСОБА_19 книги протягом понад 40 років, фактично та юридично визнавали особу з прізвищем « ОСОБА_6 » та особу з прізвищем « ОСОБА_6 » членами однієї сім`ї - матір`ю та сином), які сумісно проживали та вели спільне господарство. Зазначене повністю нівелює суто формальні сумніви нотаріуса.

Докази родинних відносин між заявником та його батьком: спадкодавець - ОСОБА_3 є рідним батьком заявника. У Державному реєстрі актів цивільного стану громадян щодо актового запису про народження Заявника від 20 січня 1980 року, у графі «Відомості про батька» чітко зазначено: « ОСОБА_16 ». При цьому, відповідно до паспорта громадянина України серії НОМЕР_8 , прізвище заявника записане у формі « ОСОБА_6 » (через літеру «и» та без знака м?якшення).

Факт того, що « ОСОБА_16 » (вказаний у документах заявника) та « ОСОБА_3 » (вказаний у Свідоцтві про смерть батька) є однією і тією ж особою, додатково підтверджується судовим актом, який має преюдиційне значення для даної справи.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22 травня 2009 року ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , було визнано недієздатним внаслідок тяжкого захворювання. Цим же судовим рішенням опікуном над ним було призначено його рідного сина - заявника, чиє прізвище в судовому акті відображено як « ОСОБА_1 ». Факт встановлення опіки судом із призначенням близького родича (сина) підтверджує, що держава в особі судових та опікунських органів ще у 2009 році офіційно визнала їхнє кревне споріднення, незважаючи на розбіжності у паспортних бланках.

Вплив мовного перекладу (транслітерації) на поглиблення колізії.

Додатковим деструктивним фактором, який остаточно заплутав безспірне сприйняття документів нотаріусом, став переклад антропонімів з російської мови на українську після 1991 року. При перекладі оригінальних російських форм у документах різних відомств відбулося фонетико-графічне розгалуження: російська літера «и» у прізвищі ОСОБА_12 в одних випадках перекладалася буквально як українська «и» (Сидельник - у її власноручному заповіті від 07 вересня 1995 року), а в інших випадках, за правилами орфографії — як українська «і» (Сідельник - у її паспорті громадянина України та Свідоцтві про смерть). Через це нотаріус не зміг встановити належність заповіту.

У випадку її сина (батька заявника), окрім заміни літери «и» на «і» в корені прізвища, додалася специфіка українського правопису прикметникових прізвищ на -ов, що остаточно трансформувало російське « ОСОБА_6 » в українське « ОСОБА_5 » (із появою додаткової літери «і» у суфіксі -нів-).

Докази спільного проживання та єдності спадкового майна. Усі члени родини протягом усього життя були нерозривно пов`язані з одним майновим об`єктом - житловим будинком АДРЕСА_1 . Згідно з технічним паспортом від 05.05.1988 року, первинним власником будинку вказана ОСОБА_7 .

Відповідно до довідки про спадкоємців № 129 від 24 квітня 2015 року та довідки про склад сім`ї № 512 від 20 червня 2008 року, заявник (син), ОСОБА_2 (донька) та ОСОБА_3 (батько) постійно проживали разом із ОСОБА_18 до дня п смерті, а після її смерті батько заявника фактично вступив у володіння будинком на підставі наявного в матеріалах справи заповіту від 07 вересня 1995 року, хоча й не зміг оформити його юридично через вищеописані розбіжності (що підтверджується Постановою нотаріуса про відмову від 24 листопада 2010 року № 6234/02-31).

Таким чином, наявні розбіжності у написанні прізвищ « ОСОБА_6 », « ОСОБА_5 », « ОСОБА_6 », « ОСОБА_5 » носять виключно історико-бюрократичний, реєстраційний та орфографічний характер. Надані заявником письмові докази - передусім записи Домової книги, Свідоцтво про одруження 1948 року та судове рішення про встановлення опіки 2009 року - у своїй сукупності повністю спростовують формальні сумніви нотаріуса, утворюють цілісний, логічний та безперервний ланцюг доказів і беззаперечно підтверджують, що заявник є рідним сином померлого ОСОБА_3 та рідним онуком померлої ОСОБА_4 .

Цивільні та спадкові правовідносини, що виникли у зв`язку з відкриттям спадщини, регулюються Книгою шостою Цивільного кодексу України.

Відповідно до положень статті 1216 Цивільного кодексу України, спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Згідно зі статтею 1217 Цивільного кодексу України, спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Як передбачено нормами статті 1218 Цивільного кодексу України, до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

У відповідності до приписів статті 1220 Цивільного кодексу України, спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою.

Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою.

З урахуванням вимог статті 1222 Цивільного кодексу України, спадкоємцями за заповітом або за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.

Оскільки нотаріусом встановлено відсутність чинного заповіту від імені самого ОСОБА_3 (батька), спадкування після його смерті має відбуватися на підставі закону.

Аналізуючи приписи частини другої статті 1223 Цивільного кодексу України, у разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, зазначені у статтях 1261 - 1265 цього Кодексу.

Згідно з положеннями частини першої статті 1261 Цивільного кодексу України, у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця і народжені після його смерті, той з подружжя, хто його пережив, та батьки.

Відповідно до статті 1261 ЦК України, єдиною та безумовною юридичною підставою для закликання Заявника до спадкування у першій черзі є наявність кровного споріднення (родинного зв`язку) між ним та спадкодавцем.

Правові підстави для відмови нотаріуса ґрунтуються на положеннях підпунктів 4.1, 4.2 пункту 4 глави 10 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, згідно з якими доказом родинних відносин є виключно безспірні документи (свідоцтва РАЦС). Оскільки документи Заявника містять лінгвістичні розбіжності, нотаріус був позбавлений можливості видати свідоцтво. Проте, неотримання свідоцтва про право на спадщину обмежує гарантоване Конституцією України право власності спадкоємця.

Також суттєве значення для ланцюга спадкування має факт належності заповіту від 07 вересня 1995 року, оскільки він підтверджує волевиявлення бабусі щодо її майна на користь батька заявника, що безпосередньо впливає на формування обсягу спадкової маси.

Захист прав спадкоємців у разі неможливості підтвердження родинних відносин через органи РАЦС або нотаріат здійснюється судом в порядку цивільного судочинства шляхом розгляду справ окремого провадження.

Стаття 293 Цивільного процесуального кодексу України, окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Відповідно до частини другої цієї ж статті, суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Згідно з приписами статті 315 ЦПК України, суд розглядає справи про встановлення факту родинних відносин між фізичними особами, а також належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім?я, по батькові, місце і час народження якої, зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім`ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеними у свідоцтві про народження або в паспорті громадянина України. Крім того, як передбачено частиною другою вказаної статті, у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

У відповідності до вимог статті 316 ЦПК України, заява фізичної особи про встановлення факту, що має юридичне значення, подається до суду за місцем її проживання.

Оскільки заявник зареєстрований та проживає у Соборному (колишньому Жовтневому) районі міста Дніпра, ця справа територіально підсудна Соборному районному суду м. Дніпра.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

З метою забезпечення одностайності судової практики та законності вирішення цієї справи, суд погоджується з позицією заявника стосовно актуальних правових позицій вищих судових інстанцій, які безпосередньо регулюють порядок розгляду заяв у порядку окремого провадження.

Як вбачається з правового висновку Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18 (провадження № 14-5б7цс18), у порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів за наявності певної сукупності умов, а саме, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право. Вища судова інстанція підкреслила, що закон у певних випадках передбачає саме судовий порядок встановлення таких фактів, оскільки через помилки в реєстраційних актах чи втрату документів громадяни не мають іншої можливості реалізувати свої суб`єктивні права.

Згідно з правовою позицією Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 травня 2026 року у справі № 175/2118/24 (провадження № 61-704св2б), розглядалася аналогічна за своїм процесуальним змістом ситуація, де компетентний орган відмовив особі у реалізації майнових прав через неможливість безспірно встановити факт родинних зв`язків та статус члена сім`ї на підставі наявних документів. У цій постанові Верховний Суд констатував, що за таких обставин, коли позасудовий чи адміністративний порядок вичерпано (або він взагалі не передбачений законом для померлих осіб), звернення громадянина до суду в порядку окремого цивільного судочинства є єдиним ефективним та легітимним способом захисту порушеного або невизнаного права. Це повністю узгоджується з обставинами справи Заявника, спадкові права якого заблоковані Постановою нотаріуса від 05 травня 2026 року.

Особливу увагу слід звернути на висновки Верховного Суду у вищевказаній справі № 175/2118/24 від 20 травня 2026 року щодо належності та достатності доказової бази. Суд касаційної інстанції чітко зазначив, що відповідно до приписів статей 76, 77, 79, 80 та 89 ЦПК України, письмові акти про фактичне місце проживання, довідки виконавчих комітетів органів місцевого самоврядування щодо реєстраційного обліку та тривалого сумісного мешкання разом із показаннями свідків у своїй сукупності є належними, достовірними та ділком достатніми доказами для встановлення дійсних обставин справи, спростувавши твердження про те, що такі факти не можуть ґрунтуватися на подібних документах. На підставі цього Заявник наголошує, що наданий ним пул доказів, який складається з розгорнутих записів Домової книги житлового будинку АДРЕСА_2 з 1962 року, довідок про склад сім`ї та рішення суду про встановлення опіки від 2009 року, є абсолютно достатнім для судового захисту.

У відповідності до роз`яснень Пленуму Верховного Суду України, які містяться у пункті 1 постанови від 31 березня 1995 року № 5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення», в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, якщо згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, а їх встановлення не пов`язується із наступним вирішенням спору про право. За наведеними критеріями та згідно з Листом Верховного Суду України від 01.01.2012 року «Про судову практику розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення», суди повинні розглядати заяви про встановлення факту належності особі заповіту, якщо в ньому допущені орфографічні помилки у прізвищі, імені чи по батькові заповідача або спадкоємця, оскільки окреме провадження є ефективним інструментом усунення формальних перешкод для реалізації майнових прав.

Аналізуючи вимогу щодо відсутності спору про право, яка є визначальною умовою для даного виду судочинства, заявник наголошує, що у даній справі будь- який матеріальний чи процесуальний спір повністю відсутній. Залучена як заінтересована особа рідна сестра заявника ОСОБА_2 , яка є єдиним, окрім брата, потенційним спадкоємцем за законом, не виявляє жодного інтересу щодо майна померлого батька, а її офіційна відмова від спадщини на користь заявника у спадковій справі № 296/2015 є свідомим, добровільним та остаточним актом волевиявлення, що виключає виникнення майнових конфліктів у майбутньому. З урахуванням процесуального статусу заінтересованої особи Першої дніпровської державної нотаріальної контори, остання також не має матеріального спору із заявником, оскільки її відмова у видачі свідоцтва зумовлена виключно формальними вимогами закону щодо безспірності документів РАЦС, а не невизнанням права заявника як такого.

Таким чином, встановлення юридичних відносин та належності заповіту є дійсно суто процедурним кроком, необхідним для усунення допущених радянськими реєстраторами помилок, та не тягне за собою перерозподілу майна всупереч волі інших родичів, що повністю відкриває шлях для задоволення даної заяви в порядку окремого провадження.

Безпосередньою метою звернення заявника до суду є захист та належна реалізація його гарантованих статтею 41 Конституції України майнових і спадкових прав, які на даний час повністю заблоковані через винесення Першою дніпровською державною нотаріальною конторою Постанови про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 05 травня 2026 року.

Судове рішення про встановлення вказаних фактів необхідне заявникові для повного усунення орфографічних помилок і розбіжностей у написанні прізвищ « ОСОБА_17 », що дозволить нотаріусу завершити процедуру у спадковій справі №296/2015 та видати Свідоцтво про право на спадщину за законом на єдине родове домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 .

Оскільки встановлення фактів має для заявника безспірний характер, не пов`язане з майновим конфліктом із заінтересованою особою ОСОБА_2 , яка офіційно відмовилася від спадщини, та не може бути здійснене в позасудовому порядку, звернення до суду є єдиним легітимним способом поновлення прав спадкоємця.

Згідно ч. З ст. 294 ЦПК України, справи окремого провадження розглядаються судом з додержанням загальних правил, встановлених цим Кодексом, за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду.

На підставі п. 1 ч. 1 ст. 315 ЦПК України, суд розглядає справи про встановлення факту родинних відносин між фізичними особами.

За приписами ч. 2 ст. 315 ЦПК України, у судовому порядку можуть бути встановлені інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Згідно вимог ст. 1216, 1218 ЦК України, спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Відповідно до ч. І ст. 1270 ЦК України, для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.

Відповідно до п. 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України №5 від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення», суд в праві розглядати справи про встановлення родинних відносин, коли цей факт безпосередньо породжує юридичні наслідки, наприклад, якщо підтвердження такого факту необхідне заявникові для одержання в органах, що вчиняють нотаріальні дії, свідоцтва про право на спадщину, для оформлення права на пенсію в зв`язку із втратою годувальника. Суд не може відмовити в розгляді заяви про встановлення факту родинних відносин з мотивів, що заявник може вирішити це питання шляхом встановлення неправильності запису в актах громадянського стану.

Відповідно до п. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України №7 від 30 травня 2008 року «Про судову практику у справах про спадкування», якщо виникнення права на спадкування залежить від доведення певних фактів, особа може звернутися в суд із заявою про встановлення цих фактів, яка, у разі відсутності спору, розглядається за правилами окремого провадження. Зокрема, у такому порядку суди повинні розглядати заяви про встановлення родинних відносин із спадкодавцем, проживання з ним однією сім`єю, постійного проживання разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, прийняття спадщини, яка відкрилася до 1 січня 2004 тощо.

Заявник звернувся до державного нотаріуса і органів РАЦС з приводу з`ясування обставин неправильності написання прізвища його батька, матері останнього і інш. в різних офіційних документах. Але йому було рекомендовано звернутися до суду. Виходячи із змісту усіх зазначених вище документів очевидним є наявність помилки при видачі документів і правильності перекладу та написання прізвища заявника, його батька, бабусі, належності документів і інш... У зв`язку із зазначеними обставинами та розбіжностями заявник змушений звернутися до суду з заявою про встановлення факту родинних відносин і належності заповіту.

Згідно ст. 319 ЦПК України у рішенні суду повинно бути зазначено відомості про факт, встановлений судом, мету його встановлення, а також докази, на підставі яких суд встановив цей факт.

Верховний Суд України в листі від 01 січня 2012 року «Про судову практику розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення» зазначає, що заявниками у справі про встановлення факту родинних відносин можуть бути: - спадкоємці померлої особи, які мають право на спадщину як за законом, так і за заповітом і для яких у зв`язку із встановленням факту родинних відносин мають настати певні юридичні наслідки; - особи, які мають право на пенсію у зв`язку із втратою годувальника і яким органи пенсійного фонду відмовили в її призначенні через відсутність доказів, що підтверджують родинні відносини; - інші особи, якщо встановлення такого факту тягне виникнення юридичних наслідків для цих осіб. Родинні відносини (споріднення) (у теорії права) - кровний зв`язок між людьми, в наявністю якого закон пов`язує виникнення, зміну чи припинення прав та обов`язків. Правове значення має як пряме споріднення так і не пряме (бокове), коли родинні зв`язки виникають за наявності спільного пращура (родоначальника). Виходячи з вимог діючою ЦК України поняттями «родичі», «родинні стосунки» охоплюється коло осіб, які пов`язані між собою певним ступенем споріднення. Такими особами можуть бути близькі родичі за походженням, зокрема, батьки, діти, баба, дід, прабаба, прадід, внуки, правнуки, брат і сестра (повнорідні і неповнорідні), двоюрідні брати та сестри, тітка, дядько, племінниця, племінник. Усиновлений та усиновлювач прирівнюються до родичів за походженням.

Доказом родинних відносин спадкоємців зі спадкодавцем є зокрема свідоцтва органів реєстрації актів цивільного стану, повний витяг з реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису, копії актових записів, копії судових рішень, які набрали законної сили щодо встановлення факту родинних відносин.

Законодавство України не встановлює вичерпного переліку документів, які підтверджують родинні стосунки, а тому вони визначаються в кожному випадку окремо, в залежності від ступеня їх споріднення. Встановлення факту родинних відносин може мати місце, якщо з певних причин зазначений факт не був зареєстрований органами Державної реєстрації актів цивільного стану, у реєстрації цього факту було відмовлено або помилка органу Державної реєстрації актів цивільного стану у актовому записі має настільки давнє походження, що її виправлення має потягнути за собою цілу низку виправлення в інших актових записах.

Факт вказаних родинних відносин підтверджується копіями свідоцтв про народження і паспортів, свідоцтвами про одруження, паспортними даними і довідками з місця мешкання, копією домової книги, військового квитка та інш. документами. В інший спосіб він не має можливості встановити зазначений вище юридичний факти та отримати підтверджуючий його документ, який буде юридично значимим для всіх установ та організацій на території України та за її межами. Отже заявнику необхідно встановити факт родинних відносин в судовому порядку. На підтвердження цього факту про родинні відносини є і інші документи та для їх впорядкування і вирішення питань про стосунки їх та з майном та інш. і документами потрібно довести вказані родинні відносини.

Тому для упорядкування документів і вирішення питань з майном та інш., документами та ін. заявник вимушений був звертатися до суду з заявою про встановлення родинних відносин.

Саме по собі не вірне тлумачення та написання правописно прізвища чи імені брата заявника в документах при перекладі з російської мови на українську (паспорт, свідоцтво, атестат про освіту, трудова книжка, свідоцтво про народження та інш.) або відповіді різних організацій і відомств (нотаріальні контори, ВУЗи, військові комісаріати, відділи РАЦС та інш.) не може бути підставою для відмови в задоволенні цієї заяви, оскільки вони спростовуються наданими доказами та матеріалами справи.

Статтями 15, 16, 18 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Суд може захистити цивільне право способом, що встановлений договором або законом.

Аналогічно згідно п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» суд вправі розглядати справи про встановлення родинних відносин, коли цей факт безпосередньо породжує юридичні наслідки, наприклад, якщо підтвердження такого факту необхідне заявникові для одержання в органах, що вчиняють нотаріальні дії, свідоцтва про право на спадщину, для оформлення права на пенсію в зв`язку із втратою годувальника.

Суд не може відмовити в розгляді заяви про встановлення факту родинних відносин з мотивів, що заявник може вирішити це питання шляхом встановлення неправильності запису в актах громадянського стану. Встановлення факту родинних відносин між спадкодавцем та заявником необхідне останньому для підтвердження свого права на спадщину та належного її оформлення. Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про становлення фактів, що мають юридичне значення.

Отже, для упорядкування документів і вирішення питань з майном та інш., документами та ін. заявник вимушений був звертатися до суду з заявою про встановлення родинних відносин і належності документу.

Судом точно встановлено, що про ті родинні відносини і заповіт, про які вказує заявник і які є предметом спору, підтверджені наявними безпосередніми та офіційними документами, виданими державними установами і на теперішній час не оскаржені: свідоцтва про народження, одруження, розлучення, право власності, паспортні дані та копії цих паспортів і інш.. Тобто обставини вказаних документів не спростовані, а самі актові записи не осопрені.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Згідно із ст. 77-81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. 5 ст. 12 ЦПК України суд сприяє всебічному і повному з`ясуванню обставин справи: роз`яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов`язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до вимог ст. 16 ЦК України на законодавчому рівні закріплені способи захисту цивільних прав та інтересів.

Захист цивільних прав – це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміються закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачений ст. 16 ЦК України.

Особа, право якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом, який регламентує конкретні цивільні правовідносини.

Згідно із ч. 2 ст. 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов`язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Положеннями ст. 15 ЦК України визначено, що судовому захисту підлягає лише порушене, оспорюване або невизнане право.

З огляду на зазначене заява про встановлення факту родинних відносин підлягає задоволенню у повному обсязі.

Відповідно до статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтями 15, 16, 18 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Суд може захистити цивільне право способом, що встановлений договором або законом.

Вимоги до доказів встановлені ст. 77 ЦПК України, якою встановлено, що письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.

У відповідності до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Згідно із ст. 129 Конституції України, одним з основних принципів судочинства, є законність. Принцип законності визначається тим, що суд у своїй діяльності при вирішенні справ повинен правильно застосовувати норми матеріального права до взаємовідносин сторін.

Згідно ст. 82 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Відповідно до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. За приписами ст. 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до ч. 3, 6 ст. 13 ЦК України «Межі здійснення цивільних прав»: не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п`ятою цієї статті, суд може зобов`язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.

Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції (995_004) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), № 4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов`язки сторін. Всі ці складові могли бути з`ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ЦПК, всебічне і повне з`ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов`язків учасників спірних правовідносин. Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов`язок із доказування, оскільки ст. 81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов`язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 43 ЦПК України), так і обов`язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу. Слід також зазначити, що учасник справи в разі наявності труднощів щодо витребування доказів по справі, відповідно до статті 84 ЦПК України, міг би скористатися своїм процесуальним правом та звернутися до суду з відповідним клопотанням про витребування доказів. Але в даному разі цього зроблено не було.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв`язок доказів у їх сукупності.

Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об`єктивні підстави вважати, що заява підлягає задоволенню.

Не може суд прийняти до уваги можливе не визнання вимог заяви іншими особами, оскільки вони спростовуються вищенаведеним і нічим об`єктивно не підтверджуються.

При таких обставинах суд вважає можливим заяву задовольнити та встановити юридичний факт родинних відносин між фізичними особами, а саме: що ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , є рідним батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , встановити юридичний факт родинних відносин між фізичними особами, а саме: що ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_4 , є рідною матір`ю ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та встановити юридичний факт належності правовстановлюючого документа, а саме: що заповіт від 07 вересня 1995 року, посвідчений Першою дніпропетровською державною нотаріальною конторою за реєстровим № 7-7200, складений від імені ОСОБА_7 , дійсно належить ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_4 .

Таким чином обставини заяви про встановлення юридичних фактів (родинних відносин і належності документу) знайшли своє об`єктивне підтвердження в ході судового засідання, доведені, а тому заява обгрунтована і підлягає задоволенню.

На підставі викладеного, керуючись ст. 3, 8, 19, 55, 124, 129 Конституції України, ст. 15, 16, 18 ЦК України, ст. 3 Сімейного кодексу України, ст. 4, 5, 18, 43, 49, 76-81, 84, 89, 258, 259, 263-265, 268, 293, 315, 319 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

Заяву задовольнити.

Встановити юридичний факт родинних відносин між фізичними особами, а саме: що ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , є рідним батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Встановити юридичний факт родинних відносин між фізичними особами, а саме: що ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_4 , є рідною матір`ю ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Встановити юридичний факт належності правовстановлюючого документа, а саме: що заповіт від 07 вересня 1995 року, посвідчений Першою дніпропетровською державною нотаріальною конторою за реєстровим № 7-7200, складений від імені ОСОБА_7 , дійсно належить ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_4 .

Рішення може бути оскаржено в Дніпровський апеляційний суд протягом 30 днів з дня проголошення рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень п. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.

Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень п. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.

Суддя -