Постанова від 15 вересня 2026 р. у справі №587/1289/26 — Сумський апеляційний суд

Справа №587/1289/26

Номер провадження 22-ц/816/2561/26

Категорія - 39

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 вересня 2026 року м. Суми

Сумський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Нестеренка М.В. (суддя-доповідач), суддів: Сидоренко А.П., Щербаченко М.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження матеріали цивільної справи за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 , адвоката Буланова Олексія Михайловича,

на рішення Сумського районного суду Сумської області від 25 червня 2026 року

у цивільній справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «СВЕА Фінанс» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитними договорами,

У С Т А Н О В И В:

Короткий зміст позовних вимог і рішення суду першої інстанції

У квітні 2026 року Товариство з обмеженою відповідальністю «СВЕА ФІНАНС» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитними договорами.

Позивач просив стягнути з відповідачки заборгованість за договором про надання споживчого кредиту № 1904375 від 19 листопада 2024 року в розмірі 25 128,49 грн, за договором про надання споживчого кредиту № 5133951 від 25 листопада 2024 року в розмірі 9 222,80 грн, а також понесені судові витрати зі сплати судового збору.

Позов мотивовано тим, що між відповідачкою та ТОВ «СЕЛФІ КРЕДИТ», а також ТОВ «ЛІНЕУРА УКРАЇНА» були укладені в електронній формі договори про надання споживчих кредитів, за умовами яких кредитодавці надали відповідачці кредитні кошти, однак остання належним чином свої зобов`язання щодо їх повернення та сплати процентів не виконала, у зв`язку з чим утворилася заборгованість. Надалі права вимоги за зазначеними кредитними договорами на підставі договорів факторингу перейшли до ТОВ «СВЕА ФІНАНС», яке як новий кредитор звернулося до суду з цим позовом про стягнення заборгованості.

Рішенням Сумського районного суду Сумської області від 25 червня 2026 року позов Товариства з обмеженою відповідальністю «СВЕА ФІНАНС» задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «СВЕА ФІНАНС» заборгованість за кредитними договорами № 1904375 від 19 листопада 2024 року та № 5133951 від 25 листопада 2024 року в загальному розмірі 22 101,29 грн, а також 1 712,99 грн судового збору. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Суд першої інстанції виходив із того, що між відповідачкою та первісними кредиторами були належним чином укладені в електронній формі кредитні договори, кредитні кошти були фактично перераховані на зазначений відповідачкою картковий рахунок, а право вимоги за цими договорами на підставі договорів факторингу перейшло до ТОВ «СВЕА ФІНАНС». Оскільки відповідачка належним чином не виконала взятих на себе зобов`язань щодо повернення кредитних коштів та сплати процентів, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для стягнення заборгованості за тілом кредиту та процентами. Водночас суд відмовив у стягненні штрафних санкцій, застосувавши пункт 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, який під час дії воєнного стану звільняє позичальника від відповідальності у вигляді неустойки за прострочення виконання грошового зобов`язання.

Короткий зміст та узагальнені доводи апеляційної скарги

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог, ОСОБА_1 через свого представника - адвоката Буланова Олексія Михайловича звернулася з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, просила рішення Сумського районного суду Сумської області від 25 червня 2026 року змінити та ухвалити нове рішення, яким стягнути з неї проценти за кредитними договорами у розмірі тіла кредиту.

Апеляційну скаргу мотивувала тим, що позивач не надав належних і допустимих доказів фактичного перерахування кредитних коштів на рахунок відповідачки, оскільки розрахунки заборгованості не є первинними бухгалтерськими документами та не підтверджують виконання кредитодавцями своїх зобов`язань. Крім того, вказувала, що розмір нарахованих процентів є несправедливим, непропорційним сумі отриманих кредитів та суперечить положенням Закону України «Про захист прав споживачів» і частині третій статті 21 Закону України «Про споживче кредитування», у зв`язку з чим проценти підлягають стягненню лише в розмірі суми отриманих кредитних коштів.

Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи

Відзив на апеляційну скаргу не поданий.

Фактичні обставини, встановлені судом першої та апеляційної інстанції

Судами першої та апеляційної інстанцій установлено, що 19 листопада 2024 року між ТОВ «СЕЛФІ КРЕДИТ» та ОСОБА_1 шляхом обміну електронними повідомленнями, підписаними відповідно до статті 12 Закону України «Про електронну комерцію» одноразовим ідентифікатором К226, укладено договір про надання споживчого кредиту № 1904375.

За умовами договору кредитодавець зобов`язався надати позичальниці кредит у сумі 5 000 грн строком на 360 днів, а позичальниця - повернути кредит, сплатити проценти за користування ним та виконати інші обов`язки, передбачені договором. Стандартна процентна ставка встановлена у розмірі 1 % на день і застосовується протягом строку кредитування. Договором також передбачено можливість застосування зниженої процентної ставки 0,97 % на день за умови виконання позичальницею вимог програми лояльності. Орієнтовна реальна річна процентна ставка за стандартною процентною ставкою становить 2899,03 %, а орієнтовна загальна вартість кредиту - 23 000 грн. Договором визначено, що кредит надається у безготівковій формі шляхом перерахування коштів на банківську картку позичальниці № НОМЕР_1 . У разі прострочення виконання грошових зобов`язань передбачено сплату штрафу у розмірі 750 грн на четвертий день прострочення та 150 грн за кожний наступний день прострочення починаючи з п`ятого дня.

27 листопада 2024 року між сторонами укладено додаткову угоду до договору № 1904375, підписану одноразовим ідентифікатором С952, відповідно до якої суму кредиту збільшено на 500 грн, у зв`язку з чим загальний розмір кредиту становив 5 500 грн. При цьому сторони погодили зміну орієнтовної загальної вартості кредиту до 25 255 грн та орієнтовної реальної річної процентної ставки до 2893,23 %.

На виконання умов договору ТОВ «СЕЛФІ КРЕДИТ» перерахувало на банківську картку відповідачки 19 листопада 2024 року 5 000 грн, а 27 листопада 2024 року - 500 грн, усього 5 500 грн. Відповідачка частково виконувала зобов`язання за договором, останній платіж у сумі 1 510 грн здійснила 12 грудня 2024 року, після чого допустила прострочення виконання грошових зобов`язань.

30 червня 2025 року між ТОВ «СЕЛФІ КРЕДИТ» та ТОВ «СВЕА ФІНАНС» укладено договір факторингу № 01.02-18/25, відповідно до якого до ТОВ «СВЕА ФІНАНС» перейшло право вимоги до відповідачки за договором № 1904375. Згідно з витягом із реєстру боржників розмір відступленої заборгованості становив 25 128,49 грн, з яких: 4 704,99 грн - заборгованість за тілом кредиту, 9 423,50 грн - заборгованість за процентами, 11 000 грн - штрафні санкції.

Також судами встановлено, що 25 листопада 2024 року між ТОВ «ЛІНЕУРА УКРАЇНА» та ОСОБА_1 шляхом обміну електронними повідомленнями, підписаними одноразовим ідентифікатором 31902, укладено договір про надання споживчого кредиту № 5133951.

Відповідно до умов цього договору кредитодавець надав відповідачці кредит у сумі 2 500 грн строком на 360 днів зі стандартною процентною ставкою 1 % на день. Орієнтовна реальна річна процентна ставка становить 2397,89 %, а орієнтовна загальна вартість кредиту - 11 500 грн. Кредит підлягав перерахуванню у безготівковій формі на банківську картку відповідачки № НОМЕР_1 . Договором також передбачено право кредитодавця у разі прострочення виконання грошових зобов`язань нарахувати штраф у розмірі 75 % від суми невиконаного або неналежно виконаного грошового зобов`язання.

На виконання договору ТОВ «ЛІНЕУРА УКРАЇНА» перерахувало відповідачці 2 500 грн. Останній платіж на погашення заборгованості за цим договором відповідачка здійснила 22 грудня 2024 року в сумі 700,01 грн, після чого свої договірні зобов`язання належним чином не виконувала.

29 липня 2025 року між ТОВ «ЛІНЕУРА УКРАЇНА» та ТОВ «СВЕА ФІНАНС» укладено договір факторингу № 01.02-27/25, відповідно до якого до позивача перейшло право вимоги до відповідачки за договором № 5133951. Відповідно до витягу з реєстру боржників розмір заборгованості становив 9 222,80 грн, з яких: 2 499,99 грн - заборгованість за тілом кредиту, 5 472,81 грн - заборгованість за процентами та 1 250 грн - штрафні санкції.

Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію, зокрема сплатити гроші, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

За статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу.

Згідно із частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до частини першої статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними, а також умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

За змістом статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх його істотних умов.

Статтею 629 ЦК України встановлено, що договір є обов`язковим для виконання сторонами.

За змістом статті 1054 ЦК України за кредитним договором кредитодавець зобов`язується надати позичальникові грошові кошти у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник - повернути кредит та сплатити проценти. Відповідно до частини першої статті 1055 ЦК України кредитний договір укладається у письмовій формі.

Згідно із частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок сплати процентів визначаються договором.

Відповідно до статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позику у строк та в порядку, встановлених договором.

Частиною другою статті 1056-1 ЦК України передбачено, що розмір процентів, тип процентної ставки та порядок їх сплати визначаються кредитним договором.

Наведені положення закону дають підстави для висновку, що належним чином укладений кредитний договір є обов`язковим для його сторін, а позичальник зобов`язаний повернути отримані кредитні кошти та сплатити проценти у розмірі, порядку й на умовах, погоджених сторонами. Водночас кредитодавець, а у разі переходу права вимоги - новий кредитор, має право вимагати належного виконання відповідного грошового зобов`язання.

У цій справі судами встановлено, що 19 листопада 2024 року між ТОВ «СЕЛФІ КРЕДИТ» та ОСОБА_1 в електронній формі укладено договір про надання споживчого кредиту № 1904375, який підписаний відповідачкою одноразовим ідентифікатором К226 відповідно до вимог Закону України «Про електронну комерцію». Надалі, 27 листопада 2024 року, сторонами укладено додаткову угоду до зазначеного договору, якою суму кредиту збільшено з 5 000 грн до 5 500 грн. На виконання умов договору кредитодавець перерахував відповідачці кредитні кошти у загальному розмірі 5 500 грн, однак остання свої зобов`язання щодо їх повернення та сплати процентів належним чином не виконала, унаслідок чого утворилася заборгованість.

Також установлено, що 25 листопада 2024 року між ТОВ «ЛІНЕУРА УКРАЇНА» та ОСОБА_1 в електронній формі укладено договір про надання споживчого кредиту № 5133951, підписаний відповідачкою одноразовим ідентифікатором 31902. На виконання умов цього договору кредитодавцем перераховано відповідачці 2 500 грн кредитних коштів, однак відповідачка належним чином свої договірні зобов`язання також не виконала, що призвело до виникнення простроченої заборгованості.

В апеляційній скарзі апелянт зазначає, що позивач не довів належними та допустимими доказами факт надання відповідачці кредитних коштів за договорами про надання споживчих кредитів № 1904375 та № 5133951. На його думку, долучені до матеріалів справи довідки ТОВ «ПЕЙТЕК» не є первинними бухгалтерськими документами, а тому самі по собі не підтверджують здійснення відповідних платіжних операцій та фактичне зарахування грошових коштів на банківський рахунок відповідачки.

Апелянт вказує, що належними доказами перерахування кредитних коштів можуть бути, зокрема, первинні документи, оформлені відповідно до вимог законодавства про бухгалтерський облік та платіжні операції, а тому відсутність таких документів свідчить про недоведеність виникнення у відповідачки грошового зобов`язання. На підтвердження цих доводів апелянт посилається на правові висновки Верховного Суду щодо необхідності підтвердження факту надання кредитних коштів належними та допустимими доказами.

Оцінюючи таку процесуальну позицію відповідачки, колегія суддів зазначає, що принцип змагальності не створює для суду обов`язку вважати доведеною обставину, про яку стверджує сторона, проте вона має бути доведена таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості (баланс ймовірностей).

Згідно з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13, за цим стандартом висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Аналогічний підхід до допустимості стандарту «балансу ймовірностей» у цивільних справах визнає і Європейський суд з прав людини (рішення від 15 листопада 2007 року у справі «Бендерський проти України», заява № 22750/02).

Водночас Велика Палата Верховного Суду зазначила про неприпустимість застосування концепції «негативного доказу», за якою певна обставина вважається доведеною доти, доки інша сторона її не спростує, оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13).

У постанові Верховного Суду від 06 квітня 2026 року у справі №368/1257/21 зазначено, що позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини (стаття 1051 ЦК України). Разом із цим, поряд із вимогою в правовідношенні існує й заперечення. Заперечення - це своєрідна субправомочність особи, яка бере участь у відповідному правовідношенні, заявити про те, що така особа з певної причини не є зобов`язана перед суб`єктом вимоги. Щонайменше можна вести мову про кілька видів заперечення: заперечення ipso iure та ексцепцію. Заперечення ipso iure стосується необґрунтованості вимоги іншої особи (наприклад, заперечення про нікчемність правочину) і таке заперечення може застосуватися навіть без посилання сторони. Ексцепція ж стосується обґрунтованої вимоги іншої особи (зокрема заперечення про позовну давність). У такому разі потрібна заява особи, щоб застосувати ексцепцію. Стаття 1051 ЦК України хоча й має назву про оспорювання договору позики, проте про жодне оспорювання в традиційному його розумінні як оспорюваного правочину не йдеться. Заперечення позичальника, що грошові кошти насправді

не були одержані ним від позикодавця відбувається в порядку обґрунтованого заперечення іншої сторони правочину. Заперечення про те, що грошові кошти насправді не були одержані ним від позикодавця не піддається позовній давності, як і більшість інших заперечень. Це означає, що коли б позикодавець не подав позов до позичальника, останній завжди може заперечити про відсутність боргу. Тягар доведення того, що грошові кошти насправді не були одержані позичальником від позикодавця лежить на позичальнику, який за допомогою обґрунтованого заперечення (ексцепції) заперечує проти позову.

Колегія суддів вважає, що ця правова позиція застосовна до правовідносин, що є предметом розгляду у цій справі.

Так, посилаючись на неналежність і недостатність поданих позивачем доказів, апелянт фактично стверджує про недоведеність виконання первісними кредитодавцями своїх зобов`язань щодо надання відповідачці кредитних коштів за договорами про надання споживчих кредитів № 1904375 від 19 листопада 2024 року та № 5133951 від 25 листопада 2024 року.

Разом із тим такі доводи не підтверджуються матеріалами справи.

Так, на підтвердження виконання умов договору № 1904375 позивачем надано договір про надання споживчого кредиту, додаткову угоду до нього, документ надавача платіжних послуг ТОВ «ПЕЙТЕК», який підтверджує перерахування 19 листопада 2024 року 5 000 грн та 27 листопада 2024 року 500 грн на банківську картку № НОМЕР_1 , зазначену відповідачкою під час оформлення кредиту, а також розрахунок заборгованості, з якого вбачається, що відповідачка після отримання кредитних коштів здійснювала їх часткове погашення, зокрема 12 грудня 2024 року внесла платіж у сумі 1 510 грн.

На підтвердження виконання умов договору № 5133951 позивачем також подано договір про надання споживчого кредиту, документ надавача платіжних послуг ТОВ «Універсальні платіжні рішення», який підтверджує перерахування відповідачці кредитних коштів у сумі 2 500 грн на той самий картковий рахунок, а також розрахунок заборгованості, відповідно до якого відповідачка здійснювала часткове погашення кредитної заборгованості, останній платіж у сумі 700,01 грн було внесено 22 грудня 2024 року.

Отже, надані позивачем докази у своїй сукупності підтверджують як факт надання відповідачці кредитних коштів за кожним із кредитних договорів, так і подальше часткове виконання нею взятих на себе зобов`язань, що об`єктивно свідчить про виникнення між сторонами відповідних кредитних правовідносин.

Водночас ні під час розгляду справи судом першої інстанції, ні під час її перегляду в апеляційному порядку відповідачка не надала жодного належного та допустимого доказу на підтвердження того, що кредитні кошти за договорами № 1904375 та № 5133951 фактично не надходили на зазначений нею картковий рахунок, що платіжні документи є недостовірними чи містять неправдиві відомості або що банківська картка, на яку були перераховані кошти, їй не належала.

За таких обставин самі лише посилання апелянта на відсутність інших документів, які, на його думку, мали бути подані позивачем, без спростування наявних у справі доказів та без подання будь-яких доказів на підтвердження власних заперечень, не можуть бути підставою для висновку про недоведеність виконання первісними кредитодавцями своїх зобов`язань щодо надання кредитних коштів.

Крім того, колегія суддів враховує, що після перерахування кредитних коштів відповідачка здійснювала часткове виконання зобов`язань за обома кредитними договорами. Так, за договором про надання споживчого кредиту № 1904375 останній платіж у рахунок погашення заборгованості в сумі 1 510 грн здійснено 12 грудня 2024 року, а за договором № 5133951 останній платіж у сумі 700,01 грн здійснено 22 грудня 2024 року, що підтверджується розрахунками заборгованості, поданими позивачем.

Здійснення відповідачкою платежів на виконання умов зазначених кредитних договорів узгоджується з твердженням позивача про фактичне отримання нею кредитних коштів та існування між сторонами кредитних правовідносин, а тому є однією з обставин, яка підлягає врахуванню судом під час оцінки доказів у їх сукупності відповідно до статті 89 ЦПК України.

Аналогічний правовий висновок викладено Верховним Судом у постанові від 23 грудня 2020 року у справі № 127/23910/14-ц, у якій зазначено, що часткова сплата боржником боргу є дією, яка свідчить про визнання ним існування відповідного зобов`язання.

При цьому відповідачка не стверджувала, що зазначені платежі були здійснені помилково, з інших підстав чи в рахунок виконання будь-яких інших зобов`язань, а будь-яких доказів на підтвердження таких обставин матеріали справи не містять.

В апеляційній скарзі апелянт також зазначає, що суд першої інстанції безпідставно стягнув із відповідачки проценти за користування кредитними коштами у визначеному позивачем розмірі. На думку апелянта, розмір нарахованих процентів є несправедливим, непропорційним сумі отриманих кредитних коштів та суперечить положенням Закону України «Про захист прав споживачів» і Закону України «Про споживче кредитування».

На обґрунтування цих доводів апелянт посилається на те, що умови кредитних договорів щодо сплати процентів порушують принципи добросовісності, призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов`язків сторін і завдають шкоди споживачеві. На думку апелянта, проценти, розмір яких перевищує суму отриманих кредитних коштів, фактично виконують не компенсаційну, а каральну (штрафну) функцію, а тому не відповідають принципам справедливості, добросовісності, розумності та пропорційності. У зв`язку з цим апелянт посилається на правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 06 грудня 2019 року у справі № 664/1261/16-ц, від 27 січня 2020 року у справі № 754/6091/18, від 07 жовтня 2020 року у справі № 132/1006/19 та від 07 квітня 2021 року у справі № 623/2936/19.

Апелянт вважає, що оскільки сума кожного із наданих кредитів не перевищувала розміру однієї мінімальної заробітної плати, до спірних правовідносин підлягає застосуванню частина третя статті 21 Закону України «Про споживче кредитування». На його думку, з урахуванням положень зазначеної норми проценти за договором № 1904375 мають становити не більше 5 500 грн, а за договором № 5133951 - не більше 2 500 грн, тобто дорівнювати сумі фактично отриманих кредитних коштів.

Надаючи оцінку цим доводам апеляційної скарги, колегія суддів керується таким.

Відповідно до пункту 11 частини першої статті 1 Закону України «Про споживче кредитування» договір про споживчий кредит є видом кредитного договору, за яким кредитодавець зобов`язується надати споживчий кредит у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач (позичальник) зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти за користування кредитом на умовах, встановлених договором.

Законом України від 22 листопада 2023 року № 3498-IX «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення державного регулювання ринків фінансових послуг» (далі - Закон № 3498-IX), який набрав чинності 24 грудня 2023 року, до Закону України «Про споживче кредитування» запроваджено інститут денної процентної ставки та встановлено її граничний розмір.

Так, частиною четвертою статті 8 Закону України «Про споживче кредитування» визначено формулу обчислення денної процентної ставки, а частиною п`ятою цієї статті (якою статтю 8 доповнено згідно із Законом № 3498-IX) установлено, що максимальний розмір денної процентної ставки, розрахованої відповідно до частини четвертої цієї статті, не може перевищувати 1 відсотка.

Водночас підпунктом 13 пункту 5 розділу I Закону № 3498-IX розділ IV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про споживче кредитування» доповнено пунктом 17, за змістом якого тимчасово, протягом 240 днів з дня набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення державного регулювання ринків фінансових послуг», установлено, що максимальний розмір денної процентної ставки не може перевищувати: протягом перших 120 днів - 2,5 відсотка; протягом наступних 120 днів - 1,5 відсотка.

З урахуванням дати набрання чинності Законом № 3498-IX (24 грудня 2023 року) та правил обчислення строків, визначених статтею 253 ЦК України, перебіг установленого пунктом 17 розділу IV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про споживче кредитування» 240-денного строку розпочався з наступного дня після набрання чинності Законом № 3498-IX.

Отже, протягом перших 120 днів цього строку - з 25 грудня 2023 року по 22 квітня 2024 року - максимальний розмір денної процентної ставки не міг перевищувати 2,5 відсотка, протягом наступних 120 днів - з 23 квітня 2024 року по 20 серпня 2024 року - 1,5 відсотка, а з 21 серпня 2024 року застосовується встановлене частиною п`ятою статті 8 Закону України «Про споживче кредитування» обмеження - не більше 1 відсотка.

Пунктом 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 3498-IX передбачено, що дія пункту 5 розділу I цього Закону, яким, зокрема, розділ IV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про споживче кредитування» доповнено пунктом 17 розділ IV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про споживче кредитування», поширюється на договори про споживчий кредит, укладені до набрання чинності цим Законом, якщо строк дії таких договорів продовжено після набрання чинності цим Законом.

Отже, наведене обмеження застосовується як до договорів про споживчий кредит, укладених після 24 грудня 2023 року, так і до договорів, укладених до цієї дати, за умови, що строк їх дії було продовжено після набрання чинності Законом № 3498-IX. При цьому граничний розмір денної процентної ставки визначається станом на дату укладення договору (додаткового договору про продовження строку користування кредитом), оскільки саме на цей момент сторони погоджують умову про плату за користування кредитом.

Відповідно до абзацу першого частини п`ятої статті 12 Закону України «Про споживче кредитування» умови договору про споживчий кредит, які обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими цим Законом, є нікчемними. За правилами частини другої статті 215 ЦК України визнання такого правочину недійсним судом не вимагається, а нікчемність окремої умови договору не має наслідком недійсність договору в цілому (стаття 217 ЦК України).

У цій справі договір № 1904375 укладено 19 листопада 2024 року, а договір № 5133951 - 25 листопада 2024 року, тобто після спливу 240-денного перехідного строку, встановленого пунктом 17 розділу IV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про споживче кредитування». Отже, до спірних правовідносин підлягає застосуванню постійне обмеження, передбачене частиною п`ятою статті 8 цього Закону, - максимальний розмір денної процентної ставки не може перевищувати 1 відсотка.

Умови договорів у частині розміру плати за користування кредитом не суперечать частині п`ятій статті 8 Закону України «Про споживче кредитування», а тому підстави вважати їх нікчемними в силу абзацу першого частини п`ятої статті 12 цього Закону відсутні.

Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції стягнув із відповідачки за договором № 1904375 від 19 листопада 2024 року 4 704,99 грн заборгованості за тілом кредиту та 9 423,50 грн заборгованості за процентами за користування кредитом, обчисленими згідно з розрахунком позивача за період з 19 листопада 2024 року по 30 червня 2025 року (224 календарні дні) із застосуванням стандартної процентної ставки 1 % на день, що відповідало орієнтовній реальній річній процентній ставці 2 893,23 % з урахуванням збільшення суми кредиту за додатковою угодою. Також, за договором № 5133951 від 25 листопада 2024 року суд стягнув 2 499,99 грн заборгованості за тілом кредиту та 5 472,81 грн заборгованості за процентами за користування кредитом, обчисленими згідно з розрахунком позивача за період з 25 листопада 2024 року по 29 липня 2025 року (247 календарних днів) із застосуванням стандартної процентної ставки 1 % на день, що відповідало орієнтовній реальній річній процентній ставці 2 397,89 %.

Доводи апеляційної скарги про те, що загальний розмір процентів за кожним із договорів має бути обмежений з огляду на положення частини третьої статті 21 Закону України «Про споживче кредитування», ґрунтуються на помилковому тлумаченні цієї норми.

Стаття 21 Закону України «Про споживче кредитування» має назву «Особливості відповідальності споживача за договором про споживчий кредит» і розміщена у розділі III «Права та обов`язки споживача і кредитодавця. Відповідальність за договором про споживчий кредит». Предметом її регулювання є виключно заходи цивільно-правової відповідальності, які застосовуються до споживача у зв`язку з порушенням ним договірного зобов`язання, що прямо випливає з її змісту.

Зокрема, частина перша статті 21 Закону визначає обов`язок споживача, який порушив своє зобов`язання щодо повернення кредиту та процентів за ним, відшкодувати кредитодавцю завдані цим збитки. Абзац перший частини другої встановлює граничний розмір пені за невиконання зобов`язання. Абзац другий частини другої та абзац перший частини третьої обмежують сукупну суму неустойки (штрафу, пені) та інших платежів, що підлягають сплаті споживачем за порушення виконання його зобов`язань на підставі договору про споживчий кредит: за загальним правилом - половиною суми, одержаної споживачем за таким договором, а за договорами, загальний розмір кредиту за якими не перевищує розміру однієї мінімальної заробітної плати, - подвійною сумою, одержаною споживачем.

З наведеного випливає, що критерієм, за яким платіж охоплюється встановленим частиною третьою статті 21 Закону обмеженням, є підстава його нарахування - порушення споживачем договірного зобов`язання. Використане законодавцем формулювання «та інших платежів» не поширює дію цієї норми на будь-які платежі за договором, а охоплює лише ті з них, які, не будучи неустойкою, мають тотожну охоронну (штрафну) правову природу і нараховуються у зв`язку з правопорушенням.

Проценти за користування кредитом за змістом статті 536, частини першої статті 1048, частини першої статті 1054 ЦК України є платою за користування чужими грошовими коштами, тобто основним зобов`язанням позичальника, який складає ціну кредитної послуги і нараховується за сам факт правомірного користування кредитом протягом строку, погодженого сторонами, незалежно від наявності чи відсутності порушення з боку позичальника. Натомість неустойка (статті 549, 610, 611 ЦК України) нараховується виключно за фактом невиконання або неналежного виконання зобов`язання і є мірою цивільно-правової відповідальності. Ці платежі мають різні підстави виникнення, різне цільове призначення та різний правовий режим, а тому не можуть охоплюватися єдиним обмеженням, установленим нормою про відповідальність.

Апеляційний суд враховує також, що у цій справі позивач не заявляв вимог про стягнення з відповідачки неустойки (штрафу, пені) чи інших платежів, нарахованих за порушення зобов`язання, а стягненню підлягали виключно заборгованість за тілом кредиту та проценти за користування кредитними коштами. За таких обставин частина третя статті 21 Закону України «Про споживче кредитування» до спірних правовідносин застосуванню не підлягає, а посилання апелянта на неї є безпідставним.

Не заслуговують на увагу і доводи апеляційної скарги про те, що нараховані проценти фактично виконують не компенсаційну, а каральну функцію.

Як убачається з розрахунків позивача, покладених в основу оскаржуваного рішення, проценти за обома договорами нараховані за єдиною стандартною ставкою 1 відсоток на день за весь період користування кредитними коштами. Умови договорів не передбачали й позивач не застосовував підвищення процентної ставки у зв`язку з простроченням виконання зобов`язання. Отже, підстави вважати, що нараховані проценти трансформувалися у міру цивільно-правової відповідальності, відсутні.

Розмір нарахованих процентів у цьому випадку зумовлений не штрафним характером плати за кредит, а тривалістю періоду користування кредитними коштами (224 та 247 календарних днів відповідно), протягом якого відповідачка належним чином не виконувала передбачені договорами зобов`язання щодо погашення заборгованості. Неналежне виконання позичальником грошового зобов`язання не може бути підставою для звільнення його від обов`язку сплатити погоджену сторонами плату за користування кредитом у межах строку кредитування та в розмірі, дозволеному законом.

Посилання апелянта на правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 06 грудня 2019 року у справі № 664/1261/16-ц, від 27 січня 2020 року у справі № 754/6091/18, від 07 жовтня 2020 року у справі № 132/1006/19 та від 07 квітня 2021 року у справі № 623/2936/19, колегія суддів відхиляє.

Зазначені висновки сформульовані за іншого нормативного регулювання, зокрема до набрання чинності Законом № 3498-IX, яким уперше запроваджено пряме кількісне обмеження вартості споживчого кредиту через граничний розмір денної процентної ставки. За наявності встановленого законом кількісного критерію правомірності плати за кредит, якого кредитодавцем дотримано, оцінка розміру процентів на предмет відповідності загальним засадам справедливості, добросовісності та розумності (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) не може підміняти собою волю законодавця, який самостійно визначив межу допустимого дисбалансу інтересів сторін у цих правовідносинах.

Отже, доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції та ґрунтуються переважно на неправильному тлумаченні норм матеріального права.

Позивач надав належні, допустимі та достатні докази, які в їх сукупності підтверджують факт укладення сторонами кредитних договорів, перерахування відповідачці кредитних коштів, їх часткового погашення, а також наявність заборгованості. Натомість відповідачка не подала належних доказів на підтвердження своїх заперечень щодо неотримання кредитних коштів або недостовірності поданих позивачем доказів.

Також є безпідставними доводи апеляційної скарги про необхідність обмеження розміру процентів положеннями частини третьої статті 21 Закону України «Про споживче кредитування», оскільки зазначена норма регулює виключно питання цивільно-правової відповідальності споживача за порушення договірного зобов`язання та не поширюється на договірні проценти, які є платою за правомірне користування кредитними коштами. Умови спірних кредитних договорів щодо розміру процентної ставки відповідають вимогам частини п`ятої статті 8 Закону України «Про споживче кредитування», а тому підстав для визнання їх несправедливими чи такими, що суперечать закону, не встановлено.

Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги

Суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення (частина 1 статті 374 ЦПК України).

Суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина 1 статті 375 ЦПК України).

За результатами апеляційного перегляду, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції повно та всебічно встановив фактичні обставини справи, дав належну оцінку усім доказам у їх сукупності, правильно застосував норми матеріального права та не допустив порушень норм процесуального права, які могли б призвести до неправильного вирішення справи.

Доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження під час апеляційного перегляду, не спростовують установлених судом обставин справи та правильності їх правової оцінки і не містять підстав, передбачених статтею 376 ЦПК України, для скасування чи зміни оскаржуваного рішення.

За таких обставин апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Щодо судового збору за апеляційну скаргу

На підставі статті 141 ЦПК України у зв`язку із залишенням апеляційної скарги без задоволення, судовий збір в сумі 4 993,60 грн, сплачений відповідачкою за розгляд справи в суді апеляційної інстанції, залишається за нею.

Керуючись статтями 367-369, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану її представником, адвокатом Булановим Олексієм Михайловичем, залишити без задоволення.

Рішення Сумського районного суду Сумської області від 25 червня 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та оскарженню у касаційному порядку не підлягає.

Головуючий - М.В. Нестеренко

Судді: А.П. Сидоренко

М.В. Щербаченко