Постанова від 14 вересня 2026 р. у справі №442/10298/24 — Львівський апеляційний суд

Справа № 442/10298/24 Головуючий у 1 інстанції: Гарасимків Л.І.

Провадження № 22-ц/811/1696/26 Доповідач в 2 інстанції: Савуляк Р.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 вересня 2026 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Львівського апеляційного суду в складі:

Головуючого судді: Савуляка Р.В.

суддів: Крайник Н.П., Шандри М.М.

секретаря: Іванової О.О.

з участю: представника ІНФОРМАЦІЯ_1 – Задерецького А.В., представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ІНФОРМАЦІЯ_1 на рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 23 грудня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , за участю третьої особи: Служба у справах дітей Трускавецької міської Ради Львівської області про розірвання шлюбу та визначення місця проживання дитини, –

ВСТАНОВИЛА:

У грудні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 , за участю третьої особи: Служба у справах дітей Трускавецької міської Ради Львівської області про розірвання шлюбу та визначення місця проживання дитини.

Позов мотивував тим, що з 15 червня 2019 року перебуває у шлюбі з ОСОБА_3 .

У шлюбі у них народився син, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Протягом останнього року шлюб між ними існує формально, відсутні фактичні шлюбні відносини, вони перестали розуміти одне одного та мають різні погляди на ведення спільного побуту, у зв`язку з чим подальше спільне проживання та збереження шлюбу є неможливим та суперечить його інтересам.

Через особисті неприязні відносини проживає окремо, а їхній син, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , фактично проживає разом.

Зазначав, що самостійно займається вихованням та утриманням сина, оскільки відповідачка не цікавиться життям дитини, не виявляє жодного бажання спілкуватися з сином та приймати участь у його вихованні.

Встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини необхідно юридично зафіксувати з метою подальшого оформлення документів щодо соціальної допомоги на дитину, яка виховується тільки одним з батьків, а також для переміщення їхнього сина без документального оформлення згоди матері, яка не проживає разом з ними, тому відповідає інтересам дитини, яка перебуває на його вихованні та утриманні.

З наведених підстав просив:

-розірвати шлюб між ним та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , укладений 15 червня 2019 року Трускавецьким міським відділом державної реєстрації актів цивільного стануГоловного територіального управління юстиції у Львівській області, актовий запис № 97;

-визначити місце проживання ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом з батьком – ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , як основним та єдиним утримувачем, та таким, що самостійно його виховує та утримує за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 23 грудня 2024 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Розірвано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , укладений 15 червня 2019 року Трускавецьким міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Львівській області, запис за №97.

Після розірвання шлюбу прізвища сторін залишено без змін.

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 2422,40 грн., сплачений при поданні позову до суду.

Рішення суду, після набрання ним чинності, направлено Відділу Державної реєстрації актів цивільного стану у місті Дрогобичі Дрогобицького району Львівської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Львів) для реєстрації факту розірвання шлюбу.

Визначено місце проживання малолітньої дитини: сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом з його батьком – ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , як основним та єдиним утримувачем, та таким, що самостійно виховує неповнолітню дитину: сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , за адресою: АДРЕСА_2 .

Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 23 грудня 2024 року в частині визначення місця проживання дитини оскаржив ІНФОРМАЦІЯ_5 .

В апеляційній скарзі покликається на те, що визначення місця проживання неповнолітньої дитини з позивачем надає останньому, як військовозобов`язаному, який перебуває на військовому обліку, право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації.

Оскільки інших підстав для відстрочки у ОСОБА_1 немає, до подачі даного позову він підлягав призову на військову службу, відтак оскаржуваним рішенням суду порушуються права ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування обставин, за яких обсяг прав матері обмежується або припиняється, однак таких обставин судом не встановлено.

Сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, не відчужуються, а тому не можуть бути передані іншій особі, в тому числі і на підставі судового рішення.

Просить рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 23 грудня 2024 року в частині визначення місця проживання дитини скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні цієї позовної вимоги.

В судове засідання ОСОБА_3 не з`явився, причини неявки суд апеляційної інстанції не повідомив, що відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи за його відсутності.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ІНФОРМАЦІЯ_1 – ОСОБА_5 на підтримання доводів апеляційної скарги, представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2 на їх заперечення, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до задоволення, виходячи з наступного.

Визначаючи місце проживання дитини з ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що позивач самостійно виховує сина, відповідачка самоусунулася від виховання та утримання дитини, залишивши її проживати разом з батьком, тому визначення місця проживання дитини з ОСОБА_1 відповідатиме найкращим інтересам дитини та сприятиме її гармонійному розвитку в безпечному середовищі.

Колегія суддів з таким висновком суду першої інстанції погодитися не може з наступних мотивів.

Загальний підхід щодо права на апеляційне оскарження особою, яка не брала участі у справі, врегульований частиною першою статті 17, частиною першою статті 352 ЦПК, відповідно до яких право на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції гарантовано особам, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки.

Згідно з частиною третьою статті 18 ЦПК обов`язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.

Верховний Суд уже зауважував, що особи, які не брали участі у справі, мають право оскаржити в апеляційному порядку ті судові рішення, які безпосередньо встановлюють, змінюють, обмежують або припиняють права або обов`язки цих осіб. Судове рішення слід вважати таким, яким вирішено питання про права та обов`язки осіб, яких не було залучено до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки або судження суду про права та обов`язки цих осіб або в резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов`язки цих осіб. Будь-який інший правовий зв`язок між скаржником і сторонами спору не є підставою для висновку про вирішення судом питань про права та обов`язки цієї особи.

Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 20 січня 2020 року у справі № 2-1426/08.

У постанові Верховного Суду від 24 лютого 2021 року у справі № 351/592/18 вказано, що на відміну від оскарження судового рішення учасником справи, не залучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв`язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності трьох критеріїв: вирішення судом питання про її (1) право, (2) інтерес, (3) обов`язок, і такий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним.

Під час вирішення питання чи прийнято оскаржуване рішення про права, обов`язки, свободи чи інтереси особи, яка не брала участі в справі, суд має з`ясувати, чи буде в зв`язку з прийняттям судового рішення з цієї справи таку особу наділено новими правами чи покладено на неї нові обов`язки, або змінено її наявні права та/або обов`язки, або позбавлено певних прав, свобод та/або обов`язків у майбутньому.

Подібний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 25 вересня 2024 року у справі № 621/626/18.

За змістом статті 352 ЦПК України право апеляційного оскарження рішення суду першої інстанції особи, яка не брала участі у справі, ґрунтується не на гіпотетичній зацікавленості, а на правовій зацікавленості, яка обумовлюється змістом норм матеріального права, що узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2024 року у справі № 404/7235/22.

Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

ІНФОРМАЦІЯ_5 не є учасником сімейних відносин. Водночас територіальні центри комплектування та соціальної підтримки забезпечують виконання військового обов`язку громадянами України (частина сьома статті 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»).

Оскільки позов про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини пред`явлений військовозобов`язаним у період дії воєнного стану та загальної мобілізації, а тому може призвести до виникнення або підтвердження підстав для надання йому відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації (що входить до компетенції ТЦК та СП) та/або звільнення з військової служби, що перебуває у сфері виконання конституційного обов`язку із захисту незалежності та територіальної цілісності України, тобто стосується інтересів держави, ІНФОРМАЦІЯ_5 як орган військового управління, що забезпечує виконання військового обов`язку, мобілізаційної підготовки та мобілізації, є особою, яка має право апеляційного оскарження такого судового рішення.

Зазначене узгоджується з висновками Верховного Суду щодо права військової частини на оскарження судового рішення, яким встановлено факт самостійного виховання та утримання дитини військовослужбовцем, викладеними у постановах від 13 березня 2024 року у справі № 495/2284/23, від 22 січня 2025 року у справі № 495/432/23, від 19 листопада 2025 року у справі № 725/158/25, від 24 грудня 2025 року у справі № 725/2192/25.

Верховний Суд у постанові від 19 листопада 2025 року у справі № 725/158/25 акцентував увагу на тому, що приватно-правовий інструментарій (зокрема, позов про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини без залучення відповідного представника держави) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин. У разі використання приватно-правового інструментарію не для захисту цивільних прав та інтересів, а для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин, судове рішення стосується прав, інтересів та (або) обов`язків держави.

Враховуючи характер спірних правовідносин, ІНФОРМАЦІЯ_5 наділений повноваженнями із забезпечення виконання позивачем військового обов`язку, що надає йому право на оскарження рішення суду в частині залишення дитини на самостійному вихованні та утриманні батька, який є військовозобов`язаним, що надає йому право на звільнення з військової служби (стаття 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».

Подібний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 06 травня 2026 року у справі № 7259013/25.

Відповідно до ч. 3 ст. 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Декларація прав дитини, проголошена Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року як принципове положення визначила, що дитина повинна зростати в умовах турботи.

Статтею 3 Конвенції ООН «Про права дитини» від 20.11.1989 року із змінами, ратифікованою постановою Верховної Ради України від 27.02.1991 року №789-ХІІ. передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється найкращому забезпеченню інтересів дитини.

Відповідно до ст. 18 Конвенції про права дитини батьки несуть основну відповідальність за виховання дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Відповідно до статей 11, 15 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї разом з батьком або в сім`ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини. Дитина, яка проживає окремо від батьків або одного з них, має право на підтримання з ними регулярних особистих стосунків і прямих контактів. Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов`язані брати участь у її вихованні і мають право спілкування з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини.

Конвенція про права дитини, виходячи із рівності прав матері та батька, у пункті першому статті 9 проголосила правило, за яким дитина не повинна розлучатися з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини.

Згідно з частинами другою, восьмою, дев`ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності відповідно до моральних засад суспільства.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18) вказано, що положення Конвенції про права дитини про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3), узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов`язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей.

У частині першій статті 121 СК України передбачено, що права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 т 125 цього Кодексу.

Згідно зі ст. 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини.

Відповідно до положень статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.

Відповідно до статті 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

Згідно з частинами першою, другою статті 161 цього Кодексу якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.

До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків, відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною, як виконують батьки свої батьківські обов`язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною, можливість створення дитині умов для виховання і розвитку.

При цьому аналіз частини першої статті 161 СК України дає підстави для висновку про те, що спір між батьками, які проживають окремо, щодо визначення місця проживання дітей може вирішуватися органом опіки та піклування або судом лише у разі, якщо вони не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина.

У рішенні від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України», заява № 2091/13, ЄСПЛ зазначав, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (параграф 76).

У параграфі 54 рішення ЄСПЛ «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року, заява № 31111/04, вказано, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини.

Аналіз наведених норм права, практики ЄСПЛ дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й, у першу чергу, повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім – права батьків.

Міжнародні та національні норми не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.

При визначенні місця проживання дитини судам необхідно крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору.

Отже, при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди, насамперед, мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи, при цьому, сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов`язком батьків діяти в її інтересах.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За змістом частини першої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові.

Подібні правові висновки викладено у постановах Верховного Суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21, від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_6 зареєстрували шлюб, після реєстрації шлюбу прізвище дружини – « ОСОБА_7 », що підтверджується свідоцтвом про шлюб серія НОМЕР_1 , виданим Трускавецьким міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Львівській області.

Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 23 грудня 2024 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 розірвано.

Рішення суду в частині вирішення позовних вимог про розірвання шлюбу сторонами не оскаржувалося.

Свідоцтвом про народження серія НОМЕР_2 , виданим 28 листопада 2023 року Дрогобицьким відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Дрогобицькому районі Львівської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, підтверджується, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 є батьками ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Витягом з реєстру Меденицької територіальної громади № 2024/013734749 від 13 листопада 2026 року підтверджується, що ОСОБА_3 проживає в будинку АДРЕСА_3 .

Витягами з реєстру Трускавецької територіальної громади № 2026/012876520 від 24 жовтня 2024 року та № 2024/012915847 від 25 жовтня 2024 року підтверджується, що ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , проживають в квартирі АДРЕСА_4 .

Згідно з актом обстеження умов проживання від 14 листопада 2024 року на підставі розпорядження міського голови з метою обстеження умов проживання малолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , проведено обстеження квартири АДРЕСА_4 , яка розташована на другому поверсі п`ятиповерхового будинку та складається з двох кімнат, кухні та санвузлу.

Умови проживання задовільні. Квартира житловою площею 28.3 кв.м. обладнана необхідними меблями та побутовою технікою, підведено електро-, газо- та водопостачання. Для дитини облаштовано спальне місц та місце для ігор, дитина забезпечена одягом, взуттям, розвиваючими іграшками відповідно до віку.

Згідно з довідкою від 19 листопада 2024 року № 18-89/1, виданою виконавчим комітетом Трускавецької міської ради Львівської області, ОСОБА_1 самостійно виховує та утримує ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Заявою від 24 жовтня 2024 року, посвідченою приватним нотаріусом Дрогобицького районного нотаріального округу Львівської області Скрипченко А.Д., зареєстрованою в реєстрі за № 2875, ОСОБА_3 повідомила, що через непорозуміння та постійні конфлікти з чоловіком ОСОБА_1 вона фактично проживає окремо від дитини з 01 січня 2024 року, вихованням сина не займається, матеріально його не утримує, уваги не приділяє. Крім того, зазначила, що малолітній син, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , фактично проживає з батьком – ОСОБА_1 , який його самостійно виховує та утримує.

З матеріалів справи вбачається, що 23 грудня 2024 року ОСОБА_3 подала заяву про визнання позовних вимог.

Зазначені обставини свідчать про те, що малолітній ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , проживає разом з батьком, а мати дитини як на час подання позову, так і під час розгляду справи в суді не заперечувала проти цього, підтвердивши тим самим, що сторони дійшли домовленості щодо проживання сина саме з позивачем.

У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін. Так, ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).

Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.

Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.

Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.

СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини.

При цьому матеріали справи не містять доказів, які б підтверджували факт припинення батьківських обов`язків ОСОБА_3 відносно малолітнього сина, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та могли б бути підставою для висновку про самостійне утримання та виховання дитини батьком.

Оскільки ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , які проживають окремо, дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітній син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , колегія суддів вважає, що позивач не довів, що його права порушені, не визнані або оспорюються відповідачкою.

Аналогічні правові висновки викладено постановах Верховного Суду від 10 липня 2024 року у справі № 127/16211/23, від 10 грудня 2024 року у справі № 299/8679/23, від 15 січня 2025 року у справі № 755/15383/23 та від 19 червня 2026 року у справі № 166/1168/25.

При цьому, колегія суддів звертає увагу, що спір щодо місця проживання дитини був ініційований батьком дитини з яким дитина і так фактично проживала і продовжує проживати, в той час як мати дитини не вимагала та не вимагає зміни місця проживання дитини, а у справі відсутні докази того, що батько перешкоджає їй бачитися з дитиною.

Враховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , за участю третьої особи: Служба у справах дітей Трускавецької міської Ради Львівської області про визначення місця проживання дитини.

Частина 13 ст. 141 ЦПК України передбачає, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У зв`язку з тим, що колегія суддів дійшла висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 провизначення місця проживання дитини, то на підставі ч. 13 ст. 141 ЦПК України розмір судових витрат, які підлягають стягненню, слід змінити та стягнути з ОСОБА_1 на користь ІНФОРМАЦІЯ_1 1597.44 грн судового збору за подання апеляційної скарги.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Керуючись ст.ст. 367, 368, п. 2 ч.1 ст. 374, ст.ст. 376, 381, 382, 384, 389 ЦПК України, колегія суддів, -

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 – задовольнити.

Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 23 грудня 2024 року в частині визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом з батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , на його самостійному вихованні та утриманні – скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні цієї вимоги.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ІНФОРМАЦІЯ_1 1597 (одна тисяча п`ятсот дев`яносто сім) гривень 44 копійок судового збору за подання апеляційної скарги.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повний текст постанови складено 15 вересня 2026 року.

Головуючий: Савуляк Р.В.

Судді: Крайник Н.П.

Шандра М.М.