Постанова від 15 вересня 2026 р. у справі №440/6969/25 — Касаційний адміністративний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 вересня 2026 року

м. Київ

справа № 440/6969/25

адміністративне провадження № К/990/32302/25

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Білак М.В.,

суддів: Єресько Л.О., Жука А.В.,

розглянувши у порядку письмового провадження справу

за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Бондарця Дениса Івановича

на ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 12 червня 2025 року (головуючий суддя - Чеснокова А.О.)

та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 07 липня 2025 року (головуючий суддя - Любчич Л.В., судді: Спаскін О.А., Присяжнюк О.В.)

у справі №440/6969/25

за позовом ОСОБА_1

до Військової частини НОМЕР_1

про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії.

I. ПРОЦЕДУРА

1. У травні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом, у якому просив:

- визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо нарахування та виплати йому за період з 14 жовтня 2022 року по 09 травня 2023 року грошового забезпечення (посадового окладу, окладу за військовим званням, надбавки за вислугу років, надбавки за особливості проходження служби, щомісячної премії), виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військове звання, які визначені шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2018 року на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 14 до постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб»;

- зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити йому за період з 14 жовтня 2022 року по 09 травня 2023 року грошове забезпечення (посадовий оклад, оклад за військовим званням, надбавка за вислугу років, надбавка за особливості проходження служби, надбавка за виконання особливо важливих завдань, щомісячна премія), виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, які визначені з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2022 року та 01 січня 2023 року відповідно, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14, до постанови № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» та з урахуванням раніше проведених виплат.

2. Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 26 травня 2025 року позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі та призначено її до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні). Питання дотримання позивачем строку звернення до суду вирішено дослідити під час підготовки справи до розгляду.

3. Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 30 травня 2025 року відмовлено в задоволенні заяви про поновлення строку звернення до суду та залишено позов без руху. Недоліки запропоновано усунути шляхом подання до суду позовної заяви про поновлення строку звернення з цим позовом та доказів, які свідчать про поважність причин пропуску цього строку.

4. Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 03 червня 2025 року позивачу продовжено строк для усунення недоліків позовної заяви.

5. Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 12 червня 2025 року, залишеною без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 07 липня 2025 року, відмовлено у задоволенні заяви позивача про поновлення процесуального строку звернення до суду. Позовну заяву залишено без розгляду на підставі пункту 7 частини першої статті 240 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

6. 29 липня 2025 року до Верховного Суду через підсистему «Електронний суд» надійшла касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Бондарця Д.І. на ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 12 червня 2025 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 07 липня 2025 року у справі № 440/6969/25. Заявник, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу до Полтавського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.

7. Ухвалою Верховного Суду від 14 серпня 2025 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.

II. ОЦІНКА СУДІВ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

8. Залишаючи позовну заяву без руху, суд першої інстанції зазначив, що позивач пропустив строк звернення до суду, оскільки на момент подання позову справі № 440/18123/23 був обізнаний зі змістом довідки про грошове забезпечення від 12 липня 2023 року № 952, яку додав до матеріалів позовної заяви у справі № 440/18123/23.

9. 04 червня 2025 року до суду надійшла заява позивача про поновлення процесуального строку звернення до суду.

10. Надаючи оцінку вказаній заяві суд першої інстанції зазначив, що позивач обґрунтував поважність причин пропуску тим, що про порушення своїх прав він дізнався лише у травні 2025 року - після звільнення з військової служби 18 квітня 2025 року. Довідка про грошове забезпечення від 12 липня 2023 року № 952 була надана для отримання відомостей про нарахування та виплату додаткової винагороди в межах справи № 440/18123/23. Позивач звертає увагу, що у згаданій довідці відображено лише загальний розмір грошового забезпечення, без зазначення всіх складових, що входили до грошового забезпечення та з яких величин здійснювався розрахунок, тобто відсутнє зазначення розміру посадового окладу, окладу за військове звання, надбавки за вислугу років та інших додаткових видів грошового забезпечення та премії. Крім того, на підставі цієї довідки неможливо встановити, який саме розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб було застосовано для обчислення посадового окладу та окладу за військовим званням.

11. Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні заяви позивача про поновлення процесуального строку звернення до суду та залишаючи позов без розгляду, виходив з того, що позивач був обізнаний про своє грошове забезпечення ще 09 травня 2023 року, з моменту отримання грошового атестату під час переміщення до Військової частини НОМЕР_2 .

12. Суд апеляційної інстанції погодився з мотивами та висновками суду першої інстанції та зазначив, що позивач отримав грошовий атестат 09 березня 2023 року, що не заперечується сторонами по справі, отже строк звернення до суду розпочався з 09 березня 2023 року, а з урахуванням пункту 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України з 01 липня 2023 року та сплинув 30 вересня 2023 року. Проте, позивач звернувся до суду з цим позовом лише у травні 2025 року, тобто з пропуском тримісячного строку звернення більше ніж на півтори роки.

III. ДОВОДИ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ

13. Обґрунтовуючи касаційну скаргу, скаржник вказує на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права. Зокрема, звертає увагу на помилкове застосування судами правової позиції Верховного Суду (постанова від 29 листопада 2024 року у справі № 120/359/24). Зазначена позиція визначає, що призов за мобілізацією до Збройних Сил України для захисту суверенітету та незалежності держави є поважною причиною для поновлення пропущеного процесуального строку.

14. Однак, судами попередніх інстанцій не враховано того факту, що позивач в період проходження військової служби брав безпосередню участь у бойових діях та 26 травня 2022 року отримав вибухову травму, перебував на стаціонарному лікуванні у період з 22 січня 2024 року по 31 січня 2024 року, з 12 вересня 2024 року по 25 вересня 2024 року, з 20 жовтня 2024 року по 09 листопада 2024 року, з 05 грудня 2024 року по 10 грудня 2024 року, з 10 грудня 2024 року по 24 грудня 2024 року, з 03 березня 2025 року по 18 березня 2025 року у зв`язку з чим йому встановлено інвалідність ІІІ групи, що пов`язана з проходженням військової служби.

15. Скаржник вважає помилковим висновок суду апеляційної інстанції щодо наявності у позивача можливості звернутися за правничою допомогою до адвоката в період з 01 лютого 2024 року по 11 вересня 2024 року. Суд не врахував, що у вказаний проміжок часу позивач безпосередньо виконував військовий обов`язок, беручи участь у бойових діях, а згодом перебував на лікуванні внаслідок отриманого поранення. Зазначені обставини об`єктивно унеможливили як звернення до правників, так і своєчасне отримання інформації про порушення права позивача на належний розмір грошового забезпечення.

16. Окрім цього, скаржник вказує на неврахування судами першої та апеляційної інстанцій правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 11 липня 2024 року у справі № 990/156/23. Велика Палата, з-поміж іншого, зазначила, що чіткою та передбачуваною є практика щодо необхідності застосування приписів статті 233 КЗпП України під час визначення строків звернення до адміністративних судів для вирішення спорів, пов`язаних із недотриманням законодавства про оплату праці, зокрема й за позовами осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі.

17. Ураховуючи зазначену правову позицію Великої Палати Верховного Суду, позивач вважає, що мав право звернутися до суду протягом трьох місяців із дня звільнення з військової служби (яке відбулося 18 квітня 2025 року), тобто до 18 липня 2025 року включно.

IV. ОЦІНКА ВЕРХОВНОГО СУДУ

18. Верховний Суд, перевіривши і обговоривши доводи касаційної скарги, виходячи з меж касаційного перегляду, визначених статтею 341 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), вважає за необхідне зазначити таке.

19. Касаційне провадження у справі відкрите з підстави оскарження судового рішення, зазначеної у частині другій статті 328 КАС України, та посилання у касаційній скарзі на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права.

20. У межах цього касаційного провадження необхідно вирішити питання щодо правильності застосування строку звернення до суду з позовними вимогами, які стосуються обчислення й виплати позивачу грошового забезпечення та інших похідних платежів за період із 14 жовтня 2022 року по 09 травня 2023 року.

21. Підставою для залишення позовної заяви без розгляду слугував висновок суду першої інстанції щодо пропуску позивачем тримісячного строку звернення до суду передбаченого частиною першою статті 233 КЗпП України, якою встановлено тримісячний строк звернення до суду, який розпочинається з дня, коли позивач дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

22. За позицією суду першої інстанції, позивач був обізнаний про своє грошове забезпечення ще 09 травня 2023 року, з моменту отримання грошового атестату під час переміщення до Військової частини НОМЕР_2 . При цьому суд відмовив в задоволенні заяви позивача про поновлення строку звернення до суду.

23. Суд апеляційної інстанції погодився з мотивами та висновками суду першої інстанції та зазначив, що позивач отримав грошовий атестат 09 березня 2023 року, що не заперечується сторонами по справі, отже строк звернення до суду розпочався з 09 березня 2023 року, а з урахуванням пункту 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України з 01 липня 2023 року та сплинув 30 вересня 2023 року. Проте, позивач звернувся до суду з цим позовом лише у травні 2025 року, тобто з пропуском тримісячного строку звернення більше ніж на півтори роки.

24. Надаючи оцінку доводам касаційної скарги щодо неправильного застосування судами попередніх інстанцій норм процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових рішень, колегія суддів виходить із такого.

25. Стаття 233 КЗпП України (у редакції, чинній до 18 липня 2022 року), визначала строки звернення до місцевого загального суду за вирішенням трудових спорів.

26. Зокрема, частини перша-друга статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній до 18 липня 2022 року) установлювали, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до місцевого загального суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення (1).

У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком (2).

27. Так, у наведеній редакції статті 233 КЗпП України законодавець виокремив спори про стягнення належної заробітної плати у окрему категорію та установив, що працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

28. Законом України від 01 липня 2022 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», який набрав чинності з 19 липня 2022 року, частини першу і другу статті 233 КЗпП України викладено у такій редакції:

«Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».

29. Аналіз наведеної редакції статті 233 КЗпП України свідчить про те, що законодавець установив:

1) тримісячний строк звернення до суду з позовом про вирішення трудового спору (у тому числі - про стягнення належної працівнику заробітної плати) - для працівників, які продовжують перебувати у трудових відносинах;

2) місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення для звернення до суду з позовом - у справах про звільнення;

3) тримісячний строк з дня одержання працівником письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні - у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні.

30. Щодо застосування судами попередніх інстанцій частини першої статті 233 КЗпП України до спірних правовідносин колегія суддів зауважує, що Рішенням Конституційного Суду України № 1-р/2025 від 11 грудня 2025 року визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), частину першу статті 233 КЗпП України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.

31. У вказаному Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що:

«…право на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом (частина четверта статті 43 Конституції України), є гарантією мінімального рівня оплати праці, тоді як право на своєчасне одержання винагороди за працю (частина сьома статті 43 Основного Закону України) - гарантією реалізації цього права (виплата всіх належних сум у визначені строки); разом ці гарантії формують єдиний конституційний стандарт захисту, що охоплює і рівень, і своєчасність одержання винагороди за працю.

Відлік строку за оспорюваними приписами Кодексу починається з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Це може бути день закінчення установленого строку виплати винагороди за працю або день, коли працівникові стало відомо, що йому не нараховані певні виплати. Отже, початок перебігу строку звернення працівника до суду залежить від суб`єктивної поінформованості працівника, але водночас передбачено й об`єктивний критерій («повинен був дізнатися»).

32. Відповідно до статті 234 КЗпП України в разі пропуску з поважних причин тримісячного строку звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат суд може поновити цей строк лише тоді, коли з часу настання таких юридичних фактів, як отримання копії наказу (розпорядження) про звільнення працівника або письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові під час звільнення, минуло не більше одного року.

Із наведеного випливає, що коли трудові відносини тривають, настання таких юридичних фактів для працівника неможливе. Водночас формальна вимога щодо тримісячного строку звернення до суду залишається чинною: працівник, перебуваючи у трудових відносинах, у разі систематичної невиплати винагороди за працю чи періодичних затримок її виплати має подавати позови кожних три місяці, щоб не втратити право на судовий захист. Ця законодавча конструкція створює парадоксальну ситуацію: працівник, який продовжує працювати, перебуває у менш захищеному становищі, ніж той, хто вже звільнений, адже звільнений працівник принаймні отримує можливість поновити строк звернення до суду.

Отже, пов`язування строку звернення працівника до суду лише з актами, якими оформлюють припинення трудових відносин, свідчить про те, що законодавець виходив із логіки «остаточного розрахунку після звільнення», але не врахував специфіки правовідносин, що тривають…».

33. Статтею 152 Конституції України визначено, що закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

34. Рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Верховної Ради України «Про чинність Закону України «Про Рахункову палату», офіційного тлумачення положень частини другої статті 150 Конституції України, а також частини другої статті 70 Закону України «Про Конституційний Суд України» стосовно порядку виконання рішень Конституційного Суду України (справа про порядок виконання рішень Конституційного Суду України) від 14 грудня 2000 року (справа № 1-31/2000) визначено, що рішення Конституційного Суду України мають пряму дію.

35. Абзацом 1 частини четвертої статті 7 КАС України визначено, що якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.

36. У постанові від 10 грудня 2024 року у справі № 240/19209/21 Верховий Суд у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду відступив від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 21 березня 2023 року у справі № 240/7411/21 про неможливість застосування частини четвертої статті 7 КАС України до правових актів, які визнані неконституційними за рішенням Конституційного Суду України.

37. Зокрема, в указаній постанові Судова палата дійшла таких висновків:

1) на будь-якій стадії судового процесу у випадку, якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції, він не застосовує такий закон чи інший правовий акт, зокрема й до правовідносин, які виникли до ухвалення рішення Конституційного Суду України, яким положення закону визнані неконституційними, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії, оскільки принцип прямого (безпосереднього) застосування Конституції у поєднанні з принципом її верховенства над іншими правовими актами неминуче передбачає повноваження судів відмовитись від застосування будь-якого правового акта, який вони визначають таким, що суперечить Конституції України;

2) суди застосовують процесуальний механізм, передбачений частиною четвертою статті 7 КАС України, зокрема й у випадку, коли Конституційним Судом України сформульовано юридичну позицію щодо положення закону, яке підлягало застосуванню на час виникнення відповідних правовідносин.

38. З огляду на викладене колегія суддів вважає необхідним урахувати наведений підхід при вирішенні спірного питання.

39. Окрім того, у постанові Верховного Суду від 30 квітня 2026 року у справі № 420/20979/25 Верховний Суд, направляючи справу на продовження розгляду до суду першої інстанції зазначив, що для вирішення питання яку частину статті 233 КЗпП України слід застосовувати, судам слід з`ясувати чи продовжував позивач перебувати на військовій службі (станом на день звернення до суду з позовом).

40. У цій справі судами попередніх інстанцій установлено, що позивач у період з 14 жовтня 2022 року по 09 травня 2023 року проходив службу у Військовій частині НОМЕР_1 . 09 травня 2023 року позивач переміщений до Військової частини НОМЕР_2 для подальшого проходження військової служби, де проходив службу з 10 травня 2023 року до 18 квітня 2025 року (дата звільнення з військової служби).

41. З огляду на викладене, з урахуванням наведених висновків Верховного Суду, до спірних правовідносин підлягає застосуванню частина друга статті 233 КЗпП України.

42. У тексті касаційної скарги позивач зазначає, що звернувся до суду з позовом протягом трьох місяців із дня звільнення з військової служби, яке відбулося 18 квітня 2025 року.

43. Як вбачається з матеріалів справи, позивач звернувся до суду з цим позовом 19 травня 2025 року.

44. З огляду на наведене, Верховний Суд констатує, що висновок судів попередніх інстанцій про наявність підстав для залишення позову без розгляду є таким, що ґрунтується на помилковому застосуванні статті 233 КЗпП України.

45. Схожих висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 10 вересня 2026 року в справі № 420/15227/25.

46. Порушення норм процесуального права під час вирішення питання щодо строку звернення до суду призвело до постановлення судом першої інстанції незаконної ухвали, яка перешкоджає подальшому провадженню в адміністративній справі. Суд апеляційної інстанції помилок суду першої інстанції не виправив.

47. Згідно з частиною першою статті 353 КАС України підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і скерування справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.

48. Відповідно до частини четвертої статті 353 КАС України справа скеровується до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. В усіх інших випадках справа скеровується до суду першої інстанції.

49. Отже, зважаючи на приписи статті 353 КАС України, касаційна скарга підлягає задоволенню, а оскаржувані судові рішення - скасуванню зі скеруванням справи до суду першої інстанції для продовження розгляду.

50. З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 345, 353, 359 КАС України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Бондарця Дениса Івановича задовольнити.

Ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 12 червня 2025 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 07 липня 2025 року у справі № 440/6969/25 скасувати.

Справу № 440/6969/25 направити для продовження розгляду до суду першої інстанції - Полтавського окружного адміністративного суду.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

...........................

...........................

...........................

М.В. Білак

Л.О. Єресько

А.В. Жук,

Судді Верховного Суду