Постанова від 15 вересня 2026 р. у справі №640/9008/22 — Касаційний адміністративний суд Верховного Суду

Суд: Касаційний адміністративний суд Верховного Суду

Інстанція: Касаційна

Юрисдикція: Адміністративне

Категорія: перебуванням іноземців та осіб без громадянства на території України, з них

Дата: 15 вересня 2026 р.

Справа: №640/9008/22

Суддя: Загороднюк А.Г.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 вересня 2026 року

м. Київ

справа № 640/9008/22

адміністративне провадження № К/990/36793/24

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Загороднюка А.Г.,

суддів: Єресько Л.О., Соколова В.М.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Дяченко Марина Ігорівна, на рішення Київського окружного адміністративного суду від 18 грудня 2023 року (суддя: Войтович І.І.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 05 серпня 2024 року (судді: Сорочко Є.О., Єгорова Н.М., Коротких А.Ю.) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у місті Києві та Київської області, Державної міграційної служби України про визнання протиправними та скасування рішень, зобов`язання вчинити дії,

УСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

В червні 2022 року ОСОБА_1 (далі також - позивачка) звернулася до суду з позовом до Державної міграційної служби України (далі також - відповідач 1, ДМС України), Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (далі також - відповідач 2, ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області), в якому, з урахуванням уточнення позовних вимог, просила:

- визнати протиправним та скасувати висновок Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області від 03 вересня 2021 року про розгляд матеріалів справи щодо оформлення посвідки на постійне проживання в Україні громадянці Республіки Ірак ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 ;

- визнати протиправним та скасувати пункт 3 наказу Державної міграційної служби України від 07 вересня 2021 року № 141 «Про визнання недійсними деяких посвідок на постійне проживання»;

- зобов`язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області повторно розглянути заяву щодо оформлення посвідки на постійне проживання в Україні особі без громадянства ОСОБА_1 з урахуванням, правової оцінки та висновків, наданих судом.

На обґрунтування позовних вимог позивачка зазначила, що прибула з Іраку на територію України як дружина службовця миротворчого контингенту Збройних Сил України ОСОБА_2 та у 2002 році разом зі своїм чоловіком була документована посвідченням особи без громадянства для виїзду за кордон та тимчасовою посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 09 жовтня 2002 року.

Позивачка указала, що у серпні 2004 року було здійснено обмін вказаної посвідки, відтак її документовано посвідкою на постійне проживання з терміном дії «безстроково» як особу без громадянства.

Однак, в подальшому на підставі оскаржуваного висновку ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області від 03 вересня 2021 року, який став основою для прийняття пункту 3 наказу ДМС України від 07 вересня 2021 року № 141, посвідку на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 09 жовтня 2002 року та серії НОМЕР_2 від 20 серпня 2004 року визнано недійсними та такими, що підлягають вилученню та знищенню.

Вважаючи наведені висновок ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області від 03 вересня 2021 року та наказ ДМС України від 07 вересня 2021 року № 141 протиправними, такими, що прийняті без додержання встановленого порядку та порушують її права, передбачені законодавством України, позивачка звернулася до суду з цим позовом.

Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи

ОСОБА_1 прибула з Іраку на територію України як дружина службовця миротворчого контингенту Збройних Сил України Хассуна Абдель Маджид Хаміда.

У 2002 році позивачка разом із своїм чоловіком ОСОБА_2 була документована посвідченням особи без громадянства для виїзду за кордон та тимчасовою посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 09 жовтня 2002 року.

У серпні 2004 року Управлінням ГП та ІС ГУ МВС України у м. Києві було здійснено обмін зазначеної посвідки на постійне проживання. Відтак, позивачка була документована посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_2 , від 20 серпня 2004 року з терміном дії «безстроково», як особа без громадянства.

Позивачка разом із родиною звернулася до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини із листом, у якому просила забезпечити її право на отримання посвідки на постійне проживання нового зразка та здійснити документування її посвідченням особи без громадянства для виїзду за кордон.

Вказаний лист був переданий Секретаріатом Уповноваженого Верховної Ради з прав людини для розгляду Державній міграційній службі України.

Листом від 14 травня 2021 року №8.1-3536/2-21 Державна міграційна служба України повідомила Секретаріат Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, що позивачка є близьким родичем ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 , та була документована разом з ним тимчасовою посвідкою на постійне проживання. Проінформувала, що позивачка з питань обміну тимчасової посвідки на постійне проживання до територіального органу ДМС України за місцем свого проживання, та до ДМС України не зверталася. Оскільки із фактів, викладених у їх зверненні, не встановлено підстав для отримання у 2004 році тимчасових посвідок на постійне місце проживання відповідно до вимог статті 11 Закону України «Про імміграцію» або відповідно до пункту 4 Прикінцевих положень Закону України «Про імміграцію», на сьогодні ДМС України розпочато перевірку законності отримання позивачем документів, а також щодо наявності правових підстав для їх обміну.

Уповноважений Верховної Ради з прав людини листом від 17 травня 2022 року повідомив позивачці, що Державною міграційною служби України не встановлено підстав для отримання позивачкою у 2004 році тимчасової посвідки на постійне проживання відповідно до вимог статті 11 Закону України «Про імміграцію».

Також позивачка разом із родиною звернулася до Президента України із листом, у якому просила забезпечити її право на отримання посвідки на постійне проживання нового зразка та здійснити документування її посвідченням особи без громадянства для виїзду за кордон.

Листом від 09 червня 2021 року №22/028216-23 Департамент з питань звернення громадян Офісу Президента України направив вказане колективне звернення на розгляд за належністю до Державної міграційної служби України.

03 вересня 2021 року перший заступник начальника Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області Олексій Пустовіт затвердив висновок про розгляд матеріалів справ щодо оформлення посвідки на постійне проживання в Україні громадянці Республіки Ірак ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 .

У висновку зазначено, при перевірці матеріалів справи про оформлення посвідки на постійне проживання громадянки Іраку ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , у зв`язку з розглядом листа Департаменту у справах іноземців та осіб без громадянства Державної міграційної служби України від 25 травня 2021 року №8.1-1946/8.1.-21 встановлено, що рішення про документування громадянки ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 (у дійсності - громадянки Республіки Ірак ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ) посвідками на постійне проживання від 09 жовтня 2002 року серії НОМЕР_1 від 20 серпня 2004 року серії НОМЕР_2 (отриманої у порядку обміну) прийняте з порушенням вимог законодавства, зв`язку із чим відповідно до абзацу третього пункту 73 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2018 року № 321 (далі - Порядок № 321) повинні бути визнані недійсними наказом Голови ДМС України.

Зокрема, указано, що при перевірці здійснено розгляд матеріалів справи про документування позивачки тимчасовою посвідкою на постійне проживання та посвідчення особи без громадянства для виїзду за кордон. Крім того, розглянуто та проаналізовано документи, надіслані листом Департаменту у справах іноземців та осіб без громадянства Державної міграційної служби України від 28 серпня 2021 року №8.1-3368/8-21.

Так, у особовій справі позивачки від 27 березня 2002 року №102445 знаходиться рукописна, не завірена з оригіналом копія листа від 16 вересня 2002 року №2/1/5-28569 без зазначення адресата із позначкою про підпис цього листа т.в.о. начальника Управління М.А. Манжос такого змісту: «У зв`язку із оперативною необхідністю просимо Вашого сприяння в оформленні « ІНФОРМАЦІЯ_4 » та «Посвідчення особи без громадянства для виїзду за кордон» наступним гр. Іраку, зокрема, ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ». У висновку вказано, що нормативно-правовими актами України ніколи не було передбачено такий документ, який би мав назву «Посвідчення особи без громадянства».

Також, у матеріалах особовою справи родини ОСОБА_1 , сформованої відділом ПР та МР УАСМ ГУ МВС України у м. Києві, зберігається заява-анкета про надання дозволу на постійне проживання в Україні із позначкою «до вх. 2731 від 17 вересня 2002 року» без дати у графі подачі документів та за відсутності у відповідних графах заяви підпису заявника та посадової особи, яка здійснила прийом цих заяв у громадян Республіки Іраку як від осіб без громадянства. До вказаних заяв-анкет долучені копії сторінок паспортів громадянин Іраку із персональними даними заявників.

Відповідно до нотаріально засвідчених перекладів сторінок цих паспортів від 26 серпня 2021 року, здійснених ДМС України за власною ініціативою, установлено, що копія паспортів не містить такої складової власного імені як « ОСОБА_1 », тобто інформація, що прізвище заявників, зазначена у посвідках, є хибною та не відповідає дійсності.

Так, особа, яка назвалася « ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 », згідно з перекладом паспортного документа має персональні дані « ОСОБА_1 , 1952 року народження».

При оформленні документів особі з прізвищем « ОСОБА_1 » її персональні данні постійно варіювалися, зокрема відбувалася зміна порядку написання слів у повному імені, зміна літер у складових частинах повного імені, збільшення або зменшення кількості складових слів повного імені, зміна дати народження, проте заходи щодо встановлення тотожності особи за фотозображенням або іншими способами не проводилися. Зазначене свідчить про те, що заявниця була обізнана про невідповідність інформації, зазначеній у його паспортних документах та отриманій посвідці, а відтак не мала жодних легітимних очікувань щодо захисту свого права.

У справі позивачки також відсутні документи, які б підтверджували підстави для отримання дозволу на імміграцію або посвідки на постійне проживання. Ігноруючи вимоги імміграційного законодавства, без проведення будь-яких перевірок даних заявників на наявність підстав для відмови залишенні на постійне проживання, передбачених статтею 10 Закону України «Про імміграцію» без прийняття рішення або іншого підсумкового документа ОСОБА_5 , видано тимчасову посвідку на постійне проживання, датовану 09 жовтня 2002 року серії НОМЕР_3 .

У подальшому, на підставі копії листа від 16 вересня 2002 щодо оформлення громадянам Іраку посвідчень особи без громадянства для виїзду кордон, без проведення перевірок, передбачених Правилами оформлення видачі посвідчення особи без громадянства для виїзду за кордон, затвердженими наказом Міністерства внутрішніх справ України від 15 лютого 1998 року №97 ДСК (службового користування, що діяли на момент оформлення), та без прийняття відповідного рішення, що приймалося керівником уповноваженого органу оформлено та видано ОСОБА_5 посвідчення особи громадянства для виїзду за кордон.

У липні 2004 року Управлінням ГП та ІС ГУ МВС України у м. Києві було прийнято заяву-анкету на обмін посвідки на постійне проживання на підставі копії аналогічного листа (орган не зазначено) без реквізитів і оформлення посвідки на постійне проживання в Україні громадянам Іраку.

Відповідно, на момент складення висновку, громадянка Іраку ОСОБА_5 має посвідку на постійне проживання, видану 20 серпня 2004 року серії НОМЕР_2 , у якій у графі громадянство було зазначено «особа без громадянства» на персональні « ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ».

У вказаний період часу посвідки на постійне проживання оформлювалися відповідно до Порядку оформлення і видачі посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 грудня 2002 року №11 (дійсний на момент оформлення зазначених посвідок, скасована постановою Кабінету Міністрів України від 28 березня 2012 року №251). Вимоги пункту 4 цього Порядку, у тому числі щодо наявності дозволу на імміграцію, оформленні посвідок, порушені.

Листом Державного департаменту у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб МВС Україні запит Управління ГРФО ГУМВС України у м. Києві від 03 грудня 2007 року №11/1258 щодо статусу іноземців, яким було видано посвідки на постійне проживання в Україні за клопотанням СБУ у зв`язку із службовою необхідністю, повідомлялося, що відповідно до чинного законодавства України їх не можна вважати особами, імміграція яких становить державний інтерес для України, також вони не підпадають під дію Прикінцевих положень Закону України «Про імміграцію», також не має інших підстав вважати їх документування законним з огляду на вимоги статті 4 Закону України «Про імміграцію». Тобто факт видачі таких документів є грубим порушенням імміграційного законодавства України.

Таким чином, при перевірці матеріалів справи про оформлення посвідок на постійне проживання родині громадян Іраку ОСОБА_1 , у тому числі і як особам без громадянства, установлено, що вони оформленні з порушенням вимог законодавства, та підлягають скасуванню на підставі пункту 73 Порядку № 321.

Крім того, під час розгляду звернення вказаної особи, ДМС України у підсистемі «Облік іноземців і біженців» Єдиний інформаційної аналітичній системі управління міграційними процесами виявлено ознаки схожості її фотозображення з фотозображенням особи, яка отримала в Україні статус особи, яка потребує додаткового захисту, та документована посвідченнями відповідно до наданого статусу, з установчими даними громадянки Республіки Ірак ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Враховуючи викладене, керуючись пунктами 3.1, 3.2 Меморандуму про співробітництво, зокрема, з питань проведення експертизи, експертних та наукових досліджень, пов`язаних з попередженням, виявленням, підробкою документів, що підтверджують громадянство, посвідчують особу чи її спеціальний статус, або документів, що стали підставою для їх видачі, укладеного 23 грудня 2019 року між Київським науково-дослідним інститутом судових експертиз Міністерства юстиції України та Державною міграційною службою України, ДМС України надіслано відповідний лист від 06 липня 2021 року №8.1-5352/2-21 до Київського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України з проханням здійснити дослідження та надати інформацію: чи є однією і тією ж самою особою особа, фотозображення якої міститься на заяві-анкеті від 12 червня 2014 року про видачу/обмін посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту, що знаходиться у Єдиний інформації аналітичній системі управління міграційними процесами, - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , посвідчення особи НОМЕР_4 та особи, фотозображення якої містяться у копії заяви-анкети на постійне проживання в Україні, копії паспорта з нерозбірливим номером, копії посвідчення на постійне проживання серії НОМЕР_5 , копії посвідчення особи без громадянства для виїзду за кордон серії НОМЕР_6 , оформлених на ім`я особи без громадянства ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 .

У відповіді на зазначений лист ДМС Київського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України від 29 липня 2021 року №9350-21-2, зазначено, що на основі проведених досліджень з ідентифікації особи за ознаками зовнішності можна стверджувати, що особа, фотозображення якої міститься на заяві-анкеті від 12 червня 2014 року про видачу/обмін посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту, що знаходиться у Єдиній інформаційної аналітичній системі управління міграційними процесами, - ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 посвідчення особи НОМЕР_4 особа, - фотозображення якої містяться у копії заяви-анкети на постійне проживання в Україні (до вх. 2731 від 17 вересня 2002 року), копії паспорта з нерозбірливим номером, копії посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_2 , копії посвідчення особи без громадянства для виїзду за кордон серії НОМЕР_7 , оформлених на ім?я особи без громадянства ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є однією і тією ж особою.

У висновку зазначено, що 12 вересня 2012 року Державною міграційною службою України прийнято рішення про визнання громадянки Республіки Ірак ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , особою, яка потребує додаткового захисту. На підставі цього рішення ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 отримала посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту серії СР 000268 від 03 жовтня 2014 року дійсне до 12 вересня 2017 року.

Станом на момент складення висновку, оригінал паспорта громадянки Республіки Ірак ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зберігається у ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області. Таким чином, громадянка Республіки Ірак ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , вважається такою, що безстроково на законних підставах перебуває на території України, та для підтвердження цього факту їй необхідно звернутися до ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області з заявою щодо обміну посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту, серії НОМЕР_8 від 03 жовтня 2014 року.

Згідно з довідкою відділу та моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання ЦМУ ДМС у м. Києві Київській області від 19 серпня 2021 року установлено, що за посвідченням особи, яка потребує додаткового захисту Республіки Ірак ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , адресу свого місця проживання у м. Києві не зареєструвала. Під час подачі заяви на отримання посвідчення вказала, що проживає за адресою: АДРЕСА_1 . Особа із даними « ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 » зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 .

При у цьому, у колективній заяві родини, яка зареєстрована в ДМС України 15 червня 2021року за вхідним №КО-5278-21, зазначено вказану адресу ( АДРЕСА_2 ) для листування із « ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 ». На вказану адресу була направлена відповідь на зазначене звернення від 08 липня 2021 року №KO-5278-21/8.1/2509-21, проте вона була повернута ДМС України із рукописною позначкою на конверті, проставленою МСП 601 «не проживає».

На підставі зазначеного висновку ДМС України прийнято наказ від 07 вересня 2021 року №141, пунктом 3 якого визначено визнати недійсними та такими, що підлягають вилучення та знищенню, посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 09 жовтня 2002 року та НОМЕР_2 від 20 серпня 2004 року.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 18 грудня 2023 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 05 серпня 2024 року, в задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що рішення про документування громадянки ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 (у дійсності - громадянки Республіки Ірак ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ) посвідками на постійне проживання від 09 жовтня 2002 року серії НОМЕР_1 від 20 серпня 2004 року серії НОМЕР_2 (отриманої у порядку обміну) прийняте з порушенням вимог законодавства, а тому відповідно до абзацу 3 пункту 73 Порядку № 321 правомірно та в межах дискреційних повноважень посвідки визнані недійсними оскаржуваним наказом Голови ДМС України.

Підстави касаційного оскарження та їх обґрунтування

Не погоджуючись із судовими рішеннями, ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Дяченко Марина Ігорівна, подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову в повному обсязі.

Касаційну скаргу подано з підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

Скаржниця зазначає, що суди першої та апеляційної інстанцій при ухваленні оскаржених судових рішень не врахували висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 03 серпня 2018 року у справі № 820/1608/17 та від 10 червня 2022 року у справі № 640/13572/20, щодо застосування статті 12 Закону України «Про імміграцію».

Крім того, скаржниця вказує на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, зокрема стосовно можливості скасування вже виданої посвідки на постійне проживання без скасування дозволу на імміграцію та стосовно можливості скасування посвідки на постійне проживання без доказів порушень міграційного законодавства та вчинення тих чи інших протиправних дій з боку іноземця, а саме:

- абзацу 2 частини двадцять другої статті 4, частини двадцять третьої статті 4, частини дев`ятнадцятої статті 5 Закону України від 22 вересня 2011 року № 3773-VI «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», як реалізації права, визначеного відповідно до статті 6-1 цього Закону;

- пункту 4.5 Тимчасового порядку розгляду заяв для оформлення посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затвердженого наказом Міністерства внутрішніх справ України від 15 липня 2013 року № 681;

- пункту 17 Порядку оформлення, виготовлення і видачі посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання;

- пунктів 22-24 Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 грудня 2002 року № 1983 (далі - Порядок № 1983).

Скаржниця зазначає, що на момент подання документів та отримання посвідки не була і не могла бути обізнана з особливостями процедур, яких мав дотримуватися міграційний орган. Посвідку було оформлено, підписано уповноваженими посадовими особами, скріплено печаткою та видано державним органом, що, на її думку, давало їй підстави вважати свої дії та перебування в Україні правомірними. При цьому посвідка була видана ще у 2002 році, обміняна у 2004 році та надалі тривалий час залишалася чинною, тож виявлені у 2021 році недоліки процедури її первинного оформлення не можуть покладатися на неї.

Скаржниця також посилається на обставини свого прибуття в Україну як дружини особи, яка працювала перекладачем у складі Українського миротворчого контингенту, а також на те, що з міркувань безпеки її персональні дані були змінені, зазначаючи, що ці обставини та наявні у її міграційній справі документи судами попередніх інстанцій не були досліджені.

Скаржниця вказує на те, що судами також не встановлено, що з дати видачі їй посвідки на постійне проживання виникли обставини, передбачені статтею 12 Закону України «Про імміграцію», які могли б бути підставою для скасування її дозволу на імміграцію (посвідки на постійне проживання). За доводами скаржниці, міграційний орган фактично поклав на неї наслідки власної помилки, допущеної під час первинного оформлення документів, через значний проміжок часу після їх видачі.

Посилаючись на практику Європейського суду з прав людини щодо принципу належного урядування, скаржниця наголошує, що ризик помилки державного органу має покладатися на державу, а не на особу, яка добросовісно покладалася на рішення та документи, видані цим органом. Відтак вважає, що суди попередніх інстанцій безпідставно вважали правомірними висновок ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області від 03 вересня 2021 року та наказ ДМС України від 07 вересня 2021 року № 141.

Позиція інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу ДМС України, наполягаючи на безпідставності вимог останньої, просить залишити її без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.

Рух касаційної скарги

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 21 жовтня 2024 року (судді: Загороднюк А.Г., Єресько Л.О., Соколов В.М.) визнано поважними підстави пропуску ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Дяченко Марина Ігорівна, строку на касаційне оскарження рішення Київського окружного адміністративного суду від 18 грудня 2023 року та постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 05 серпня 2024 року у справі № 640/9008/21, поновлено пропущений з поважних причин процесуальний строк; відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Дяченко Марина Ігорівна на рішення Київського окружного адміністративного суду від 18 грудня 2023 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 05 серпня 2024 року у справі № 640/9008/21.

Указаною ухвалою витребувано з Київського окружного адміністративного суду матеріали адміністративної справи №640/9008/22.

Ухвалою Верховного Суду від 06 лютого 2025 року (суддя: Загороднюк А.Г.) повторно витребувано з Київського окружного адміністративного суду матеріали адміністративної справи №640/9008/22.

Ухвалою Верховного Суду від 11 квітня 2025 року (суддя: Загороднюк А.Г.) повторно витребувано з Київського окружного адміністративного суду матеріали адміністративної справи №640/9008/22.

Ухвалою Верховного Суду від 13 травня 2025 року (суддя: Загороднюк А.Г.) повторно витребувано з Київського окружного адміністративного суду матеріали адміністративної справи №640/9008/22.

Ухвалою Верховного Суду від 05 вересня 2025 року (суддя: Загороднюк А.Г.) повторно витребувано з Київського окружного адміністративного суду матеріали адміністративної справи №640/9008/22.

01 травня 2026 року до Верховного Суду надійшли матеріали адміністративної справи №640/9008/22.

Ухвалою Верховного Суду від 15 вересня 2026 року (суддя: Загороднюк А.Г.) призначено справу до розгляду.

ДЖЕРЕЛА ПРАВА Й АКТИ ЇХНЬОГО ЗАСТОСУВАННЯ

Частиною другою статті 19 Конституції України обумовлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Приписами частини першої статті 26 Конституції України передбачено, що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України.

Відповідно до статті 3 Закону України «Про правовий статус іноземців» від 04 лютого 1994 року № 3929-XII, який діяв на момент отримання позивачкою посвідки на постійне проживання (далі - Закон № 3929-XII) іноземці можуть у встановленому порядку іммігрувати в Україну на постійне проживання або для працевлаштування на визначений термін, а також тимчасово перебувати на її території.

Іноземець може отримати дозвіл на імміграцію та іммігрувати на постійне проживання, якщо він:

має в Україні законне джерело існування;

перебуває у близьких родинних відносинах (батько, мати, діти, брат, сестра, подружжя, дід, баба, онуки) з громадянами України;

перебуває на утриманні громадянина України;

має на своєму утриманні громадянина України;

в інших передбачених законами України випадках.

Іноземці, які іммігрували на постійне проживання або для тимчасового працевлаштування, отримують посвідки відповідно на постійне або тимчасове проживання.

Порядок видачі дозволу на імміграцію, а також посвідки на постійне або тимчасове проживання та вирішення інших питань, пов`язаних з імміграцією іноземців, визначається Законом України «Про імміграцію».

Умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства визначає Закон України «Про імміграцію» від 07 червня 2001 року № 2491-III (далі - Закон № 2491-III), статтею 1 якого в редакції на момент отримання позивачкою посвідки на постійне проживання, визначено, що іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання.

Дозвіл на імміграцію - це рішення спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції та підпорядкованих йому органів, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.

Частиною четвертою статті 11 Закону № 2491-III визначено, що особі, яка перебуває на законних підставах в Україні і отримала дозвіл на імміграцію, орган спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції за місцем її проживання видає посвідку на постійне проживання протягом тижня з дня подання нею відповідної заяви.

На час отримання позивачкою безстрокової посвідки на постійне проживання механізм видачі посвідки на постійне проживання іноземцям та особам без громадянства, які іммігрували в Україну, ведення обліку посвідок і забезпечення зберігання їх бланків визначав Порядок №1983, відповідно до пункту 4 якого для оформлення посвідки подаються:

заява встановленого Державним департаментом у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб зразка;

копія паспортного документа з імміграційною візою;

копія рішення про надання дозволу на імміграцію;

квитанція про сплату державного мита або документ, який підтверджує наявність пільг щодо його сплати.

Згідно із пунктом 1 Порядку № 321 посвідка на постійне проживання є документом, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує право на постійне проживання в Україні.

Пунктом 3 Порядку № 321 посвідка оформляється іноземцям або особам без громадянства, які мають дозвіл на імміграцію в Україну або до прийняття рішення про припинення громадянства України постійно проживали на території України і після прийняття такого рішення залишилися постійно проживати на її території.

Згідно із пунктом 64 Порядку № 321 посвідка скасовується територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС, який її видав, у разі:

1) скасування дозволу на імміграцію в Україну відповідно до статті 12 Закону України «Про імміграцію»;

2) отримання даних з баз даних Реєстру, відповідних автоматизованих інформаційних і довідкових систем, реєстрів та баз інших державних органів або інформації від Національної поліції, СБУ, іншого державного органу, який у межах наданих йому повноважень забезпечує дотримання вимог законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, інформації про те, що посвідку видано на підставі неправдивих відомостей, підроблених чи недійсних документів;

3) в інших випадках, передбачених законом.

Пунктом 73 Порядку № 321 передбачено, що у разі коли рішення про оформлення посвідки прийнято з порушенням вимог законодавства, керівник відповідного територіального органу/територіального підрозділу ДМС, керівник структурного підрозділу апарату ДМС проводить службову перевірку.

За результатами перевірки складається висновок у двох примірниках, який підписується працівником, що провів перевірку, та його безпосереднім керівником і погоджується керівником територіального органу ДМС, керівником структурного підрозділу апарату ДМС.

На підставі висновку посвідки, видані з порушенням вимог законодавства, визнаються недійсними за наказом ДМС.

Повідомлення про визнання наказом ДМС посвідки недійсною видається територіальним органом ДМС, визначеним у наказі ДМС, іноземцеві або особі без громадянства під розписку чи надсилається їм рекомендованим листом не пізніше ніж через п`ять робочих днів з дня його отримання від ДМС.

Іноземець або особа без громадянства, щодо яких прийнято рішення про визнання посвідки недійсною, повинні зняти з реєстрації місце проживання, здати посвідку та в разі відсутності підстав для подальшого тимчасового перебування на території України на законних підставах зобов`язані виїхати за межі України в семиденний строк з дня отримання повідомлення про це.

Відповідно до статті 12 Закону № 2491-III дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо:

1) з`ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність;

2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили;

3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні;

4) це є необхідним для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України;

5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства;

6) в інших випадках, передбачених законами України.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд нагадує, що згідно з положеннями статті 341 КАС України як суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Предметом спору у справі, що розглядається, є дії органу міграційної служби щодо перегляду підстав для видачі особі без громадянства посвідки на постійне проживання та рішення про визнання такої посвідки недійсною.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій виходили з того, що дії органу міграційної служби та рішення про визнання посвідки недійсною відповідають вимогам законодавства.

Оцінюючи правильність таких висновків судів попередніх інстанцій у контексті спірних правовідносин, Суд зазначає таке.

Матеріалами справи підтверджується, що чоловік позивачки іммігрував до України, працюючи в українському миротворчого контингенті у Республіці Ірак, є учасником бойових дій та на законних підставах проживав на території України з 2002 року.

Судами першої та апеляційної інстанції встановлено, що позивачка разом зі чоловіком отримала статус особи без громадянства та 09 жовтня 2002 року була документована тимчасовою посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_1 .

20 серпня 2004 року Управлінням ГП та ІС ГУ МВС України у м. Києві здійснено обмін наявної у позивачки посвідки на нову посвідку на постійне проживання серії НОМЕР_2 з терміном дії - безстроково на підставі Закону № 2491-III.

Як зазначалося, на момент отримання позивачкою безстрокової посвідки на постійне проживання механізм видачі посвідки на постійне проживання іноземцям та особам без громадянства, які іммігрували в Україну, ведення обліку посвідок і забезпечення зберігання їх бланків визначав Порядок № 1983. Пунктом 4 цього Порядку було передбачено, що для оформлення посвідки подаються: заява встановленого Державним департаментом у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб зразка; копія паспортного документа з імміграційною візою; копія рішення про надання дозволу на імміграцію; квитанція про сплату державного мита або документ, який підтверджує наявність пільг щодо його сплати.

Наведене свідчить, що без подання документів, визначених наведеною нормою, зокрема без дозволу на імміграцію, отримання посвідки на постійне проживання на території України неможливе.

Отже, позивачка як дружина службовця миротворчого контингенту Збройних Сил України іммігрувала разом зі своїм чоловіком до України, отримала статус особи без громадянства, а з 2004 року була документована безстроковою посвідкою на постійне проживання на території України.

За обставинами цієї справи, у квітні 2021 році позивачка після смерті чоловіка (17 лютого 2021 року) звернулася до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини із заявою про отримання посвідки на постійне проживання із безконтактним електронним носієм. Ця заява була направлена за належністю до ДМС України.

Натомість, відповідач не здійснив обмін посвідки, а видав спірний наказ щодо недійсності посвідки позивачки на постійне проживання в Україні, оскільки під час перевірки виявлено відсутність у особовій справі позивачки документів, які б підтверджували підстави для отримання нею дозволу на імміграцію.

Таким чином, відповідачі дійшли висновку, що рішення про документування позивачки посвідками на постійне проживання від 09 жовтня 2002 року серії НОМЕР_1 , від 20 серпня 2004 року серії НОМЕР_2 отриманої у порядку обміну), прийняте з порушенням вимог законодавства, у зв`язку з чим, відповідно до абзацу третього пункту 73 Порядку № 321, мають бути визнані недійсними наказом Голови ДМС України.

З аналізу наведених норм законодавства висновується, що орган міграційної служби може як скасувати посвідку, так і визнати її недійсною, при цьому скасування відбувається разом зі скасуванням дозволу на імміграцію в Україну відповідно до статті 12 Закону № 2491-III, про що зазначив Верховний Суд у постанові від 03 серпня 2018 року (справа № 820/1608/17), а у разі визнанні посвідки недійсною - Порядок № 321 зобов`язує суб`єкта владних повноважень встановити наявність чи відсутність підстав для подальшого тимчасового перебування особи на території України на законних підставах.

Варто зауважити, що посвідки на постійне проживання видаються суб`єктами владних повноважень за результатом опрацювання та перевірки поданої заяви та документів. Окрім того, необхідно враховувати, що частиною другою статті 77 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Отже, у справі, що розглядається, насамперед у органу міграційної служби виникає обов`язок доказування щодо правомірності своїх дій та рішення, оскільки з 2002 року суб`єкт владних повноважень не виявляв відсутності у позивачки дозволу на імміграцію в Україну, а у 2021 році такий дозвіл зник, враховуючи, що протягом цього часу позивачка неодноразово зверталася до органу міграційної служби та отримувала інші документи.

Таким чином, враховуючи тривалий строк перебування особи без громадянства на території України на підставі дозволу на імміграцію, орган міграційної служби, визнаючи недійсною безстрокову посвідку на постійне проживання, фактично здійснив скасування дозволу на імміграцію.

Варто зазначити, що за приписами статті 12 Закону № 2491-III дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо: з`ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; це є необхідним для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України; іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; в інших випадках, передбачених законами України.

Верховний Суд неодноразово у своїх рішеннях (постанова від 13 листопада 2019 року у справі № 815/3651/17, від 13 червня 2019 року у справі № 825/2971/14, від 10 червня 2022 року у справі № 640/13572/20) зазначав, що статтею 12 Закону № 2491-III встановлений перелік підстав для скасування дозволу на імміграцію в Україну, зі змісту якого висновується, що підставами для скасування дозволу на імміграцію можуть бути лише винні дії іммігранта. Отже, скасування дозволу на імміграцію можливе за умови встановлення конкретних даних щодо вчинення або можливості вчинення саме іммігрантом протиправних дій відповідно до статті 12 Закону № 2491-III.

Враховуючи вказане, Верховний Суд дійшов висновку, що суди попередніх інстанцій не встановили, які конкретні протиправні дії позивачки спричинили скасування дозволу на імміграцію за замовчуванням та оформлення їй у 2004 році органом міграційної служби безстрокової посвідки на постійне проживання на території України із порушенням вимог законодавства.

Варто зазначити, що під час розгляду спорів щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень суди незалежно від підстав, наведених у позовній заяві, повинні перевіряти їх відповідність усім вимогам, зазначеним у частині другій статті 2 КАС України, а не просто констатувати, що оскаржуване рішення прийняте суб`єктом владних повноважень в межах наданих йому законом повноважень.

Цей обов`язок висновується із завдань адміністративного судочинства, змістом яких є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Верховний Суд неодноразово викладав висновки з приводу важливості принципу правової (справедливої) процедури (постанова від 16 квітня 2020 року № 495/5105/17, постанова від 13 березня 2020 року № 805/2340/17-а), яка є невід`ємною частиною верховенства права. Вказаний принцип спрямований на забезпечення справедливого ставлення до особи під час прийняття актів суб`єктом владних повноважень. Правова (справедлива) процедура встановлює стандарти у процесі прийняття актів суб`єктами владних повноважень, які відображені в рішеннях Європейського суду з прав людини, у яких здійснюється застосування статті 6 Конвенції, яка передбачає дотримання процесуальних (процедурних) гарантій у судовому провадженні.

Так, у постанові від 30 липня 2020 року у справі № 824/875/19-а Верховний Суд наголосив, що вказані гарантії поширюються і на адміністративні процедури за участі суб`єкта владних повноважень. Згідно з цією статтею має бути забезпечене право особи: бути поінформованим; мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту; захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника; ознайомитися з матеріалами справи; вона має можливість висловити свою думку перед оголошенням рішення; обґрунтувати органом влади прийняття несприятливих актів; визначити порядок їх оскарження, відшкодувати заподіяну шкоду.

Основна мета правової (справедливої) процедури - щоб суб`єкти владних повноважень, діяли правомірно, тобто належно, згідно з визначеними нормами права, але такими нормами права, які відповідають критеріям природного права, моральності, розумності, справедливості, а також загальноправовим принципам, що встановлені органами правосуддя.

Згідно із пунктами 22 - 24 Порядку № 1983 для прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію у разі, коли ініціатором такого скасування є ДМС, територіальні органи ДМС або територіальні підрозділи ДМС, ними складається обґрунтований висновок із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначених статтею 12 Закону України «Про імміграцію, що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу.

У разі коли ініціатором скасування дозволу на імміграцію є інший орган, зазначений в абзаці другому пункту 21 цього Порядку, для прийняття відповідного рішення цим органом складається обґрунтоване подання із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначених статтею 12 Закону України «Про імміграцію», яке з матеріалами, що підтверджують такі підстави (за відсутності визначених законом заборон для їх передачі або розголошення), надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу.

ДМС, територіальні органи ДМС і територіальні підрозділи ДМС всебічно вивчають у місячний строк подання щодо скасування дозволу на імміграцію, запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора скасування дозволу на імміграцію, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, а також у разі потреби запрошують для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання. На підставі результату аналізу інформації приймається відповідне рішення.

У разі коли ініціатором скасування дозволу на імміграцію є іммігрант, проводяться перевірки відсутності підстав, за яких відповідно до частин другої і третьої статті 22 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» виїзд з України не дозволяється.

Про прийняте рішення протягом п`яти календарних днів письмово повідомляється ініціаторам скасування дозволу на імміграцію.

Копії рішень про скасування дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання і примірник рішення про примусове повернення протягом п`яти календарних днів з дня прийняття надсилаються рекомендованим листом особі, стосовно якої вони прийняті, або вручаються їй.

Інформація щодо рішення про скасування дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання надається Держприкордонслужбі в порядку, визначеному законодавством.

У постанові від 04 вересня 2020 року у справі № 120/1859/19-а Верховний Суд вказав, що відповідно до пункту 23 Порядку № 1983 територіальні органи, які розглядають питання про скасування дозволу на імміграцію, реалізують свої повноваження шляхом всебічної перевірки на підставі відповідного подання, а також запрошення для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається питання. Отже, функція територіальних органів, які розглядають питання про скасування дозволу на імміграцію, реалізується шляхом всебічної перевірки на підставі відповідного подання, а також запрошення для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання.

Повертаючись до обставин цієї справи, дозвіл на імміграцію був скасований суб`єктом владних повноважень за замовчуванням, а посвідка на постійне проживання була визнана недійсною, тому у відповідача згідно із вимогами пункту 73 Порядку № 321, все одно виникає обов`язок встановити наявність/відсутність підстав для подальшого тимчасового перебування особи на території України на законних підставах, здійснити всебічну перевірку обставин, за якими особа 19 років перебувала на території України на підставі документу, що був виданий цим же відповідачем. Встановлення цих обставин є неможливим, на думку Верховного Суду, без отримання пояснень від іммігранта.

Велика Палата Верховного Суду у справі № 912/2797/21 (постанова від 05 липня 2023 року) зазначила, що принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.

Натомість ні суд першої, ні суд апеляційної інстанцій, не надали оцінки тому чи використав відповідач надані йому повноваження з метою ухвалення рішення, яке б відповідало критеріям частини другої статті 2 КАС України, не перевірили чи вживалися відповідачем заходи на виконання пункту 23 Порядку № 1983 чи пункту 73 Порядку № 321.

Варто зауважити, що у випадку, який склався у цій справі, особа, якої стосується рішення про скасування дозволу на імміграцію, повинна мати у своєму розпорядженні ефективний засіб юридичного захисту, що дає йому змогу брати участь у провадженні під час розгляду його справи у компетентному судовому або адміністративному органі влади або в компетентному органі, члени якого є безсторонніми і які користуються гарантіями незалежності. Тож незапрошення для надання пояснень іммігранта, стосовно якого розглядається питання скасування дозволу на імміграцію, є позбавленням процесуальних гарантій останнього щодо безпосередньої участі у процедурі прийняття відповідного рішення компетентним органом.

Неправильно застосувавши норми пункту 23 Порядку № 1983, пункту 73 Порядку № 321, не застосувавши висновки Верховного Суду, суди першої та апеляційної інстанцій не надали оцінки чи вплинула указана обставина на ефективність засобів юридичного захисту, наданих законодавством позивачці, як іммігранту, у цій процедурі.

Аналогічний підхід викладено Верховним Судом у постановах від 10 липня 2025 року у справі № 640/9007/22 та від 24 березня 2026 року у справі № 640/9010/22, ухвалених за подібних правовідносин.

Виходячи зі змісту принципу офіційного з`ясування всіх обставин у справі в адміністративному судочинстві, саме на суд покладається обов`язок визначити характер спірних правовідносин та зміст правової вимоги, матеріальний закон, який їх регулює, а також факти, що підлягають встановленню і лежать в основі позовних вимог та заперечень; з`ясувати, які є докази на підтвердження зазначених фактів, і вжити заходів для виявлення та витребування необхідних доказів.

Крім того, суди попередніх інстанцій не надали оцінки тій обставині, що позивачка є дружиною учасника бойових дій та має відповідні пільги та привілеї відповідно до Закону України «Про статус ветерана війни, гарантії їх соціального захисту» від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII.

Разом з цим суди першої та апеляційної інстанцій не надали оцінку доводам позивачки (про що вона наголошувала у позовній заяві, в апеляційній та касаційних скаргах) про наявність постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 20 жовтня 2016 року у справі № 826/26493/15 (вступила в законну силу 20 жовтня 2016 року). Вказаним судовим рішенням встановлено, що підставами для видачі чоловіку позивачки посвідок на постійне проживання з безстроковим терміном дії слугували довідки, складені за підписами посадових осіб Служби безпеки України, в яких в якості підстави для видачі таких посвідок вказано про «оперативну необхідність», а тому їх видача відбулася відповідно до вимог Закону № 2491-III.

Водночас, визначаючи предмет спору та оцінюючи правомірність оскаржуваного рішення, суди попередніх інстанцій не з`ясували правової природи висновку про розгляд матеріалів справи від 03 вересня 2021 року, на підставі якого ДМС України прийнято спірний наказ, та не перевірили, чи є такий висновок самостійним рішенням суб`єкта владних повноважень, яке безпосередньо породжує юридичні наслідки для позивачки та, відповідно, може бути самостійним предметом оскарження в порядку адміністративного судочинства.

Викладене в сукупності дає підстави для висновку про недотримання судами першої та апеляційної інстанцій принципу офіційного з`ясування всіх обставин справи під час дослідження зібраних у справі доказів, що унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Також Верховний Суд зазначає, що однією з підстав для відкриття касаційного провадження стала вимога скаржниці щодо необхідності формування висновку про застосування абзацу 2 частини двадцять другої статті 4, частини двадцять третьої статті 4, частини дев`ятнадцятої статті 5 Закону України від 22 вересня 2011 року № 3773-VI «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» як реалізації права, визначеного відповідно до статті 6-1 цього Закону; пункту 17 Порядку оформлення, виготовлення і видачі посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання. Проте, вказані правові норми не підлягають застосуванню у цій справі, оскільки були прийняті після виникнення спірних правовідносин: позивачка іммігрувала в Україну у 2002 році, а отримала безстрокову посвідку на постійне проживання у 2004 році, тобто до прийняття вказаних норм. Щодо Тимчасового порядку розгляду заяв для оформлення посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затвердженого наказом Міністерства внутрішніх справ України від 15 липня 2013 року № 681, який визначав, зокрема, процедуру розгляду заяв для обміну посвідки на постійне проживання, то вказаний порядок втратив чинність 10 червня 2019 року, а позивачка звернулась щодо обміну посвідки у 2021 році.

Висновки Верховного Суду

За правилами пункту 2 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд.

Згідно з частиною другою статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Відповідно до частини четвертої цієї статті справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. В усіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

З урахуванням викладеного, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржені судові рішення судів попередніх інстанцій скасуванню із направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Суду першої інстанції під час нового розгляду справи необхідно взяти до уваги викладене в мотивувальній частині цієї постанови, установити наведені в ній обставини, що входять до предмета доказування у цій справі, надати правильну юридичну оцінку встановленим обставинам і постановити рішення відповідно до вимог статті 242 КАС України.

Судові витрати

З огляду на результат касаційного розгляду, суд не вирішує питання щодо розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Дяченко Марина Ігорівна, задовольнити частково.

Рішення Київського окружного адміністративного суду від 18 грудня 2023 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 05 серпня 2024 року у справі № 640/9008/22 скасувати.

Справу №640/9008/22 направити на новий розгляд до суду першої інстанції - Київського окружного адміністративного суду.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач А.Г. Загороднюк

судді Л.О. Єресько

В.М. Соколов

Оригінал: reyestr.court.gov.ua