Постанова від 14 вересня 2026 р. у справі №140/2646/26 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 вересня 2026 рокум. ЛьвівСправа № 140/2646/26 пров. № А/857/31496/26

Восьмий апеляційний адміністративний суду у складі колегії суддів:

судді-доповідача Сала П.І.,

суддів Димарчук Т.М., Москаля Р.М.,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції у Волинській області на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 20 травня 2026 року (суддя Плахтій Н.Б.) у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції у Волинській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог, їх обґрунтування

У березні 2026 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 або позивачка) звернулася до суду з позовом до Головного управління Національної поліції у Волинській області (далі - ГУНП у Волинській області або відповідач), у якому просить:

- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не звільнення позивачки зі служби в Національній поліції України згідно з пунктом 7 частини першої статті 77 Закону України від 02.07.2015 № 580-VIII "Про Національну поліцію" (за власним бажанням) (далі - Закон № 580-VIII) за рапортом від 30.01.2026;

- зобов`язати відповідача прийняти рішення про звільнення позивачки зі служби в Національній поліції України згідно з пунктом 7 частини першої статті 77 Закону № 580-VIII (за власним бажанням) за рапортом від 30.01.2026.

Позовні вимоги обґрунтовуються тим, що 30.01.2026 старшим інспектором сектору ювенальної превенції відділу превенції Луцького районного управління поліції Головного управління Національної поліції у Волинській області капітаном поліції Назарук І.Л. на ім`я начальника ГУНП у Волинській області було подано рапорт з проханням звільнити її зі служби в Національній поліції України на підставі пункту 7 частини 1 статті 77 Закону № 580-VIII (за власним бажанням), з 27.02.2026.

13.02.2026 на електронну адресу позивачки надійшов письмовий лист "Про надання інформації" № 20821-2026 від 13.02.2026, підписаний начальником управління кадрового забезпечення (далі - УКЗ) ГУНП у Волинській області про фактичну відмову у задоволенні рапорту з посиланням на лист НПУ від 31.05.2021 № 6684/01/12-2021, пункти 8, 63, 64 та 68 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затверджене постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 29.07.1991 № 114 (далі - Положення № 114) та судову практику. При цьому у листі зазначено про необхідність попередження поліцейським свого прямого начальника про рішення щодо звільнення зі служби за власним бажанням не пізніше ніж за три місяці до дня звільнення, а також про вказання у відповідному рапорті поважних причин, що перешкоджають виконанню службових обов`язків.

Не погоджуючись з позицією відповідача, 17.02.2026 позивачка повторно подала рапорт до ГУНП у Волинській області, у якому наполягала на її звільненні зі служби в НП України за пунктом 7 частини 1 статті 77 Закону № 580-VIII (за власним бажанням) з 27.02.2026 на підставі рапорту від 30.01.2026.

02.03.2026 ОСОБА_1 отримала лист УКЗ ГУНП "Про надання інформації" № 27691-2026 від 27.02.2026, який за змістом та формою ідентичний попередньому листу за № 20821-2026 від 13.02.2026.

Позивачка вважає, що відповідач допустив протиправну бездіяльність щодо не звільнення її зі служби в поліції за власним бажанням, а тому за захистом своїх прав та інтересів звертається до суду.

При цьому позивачка зазначає, що Положення № 114 є актом спеціального законодавства, що визначає порядок проходження служби особами рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, є обов`язковим для виконання, але виключно в тій частині та за обставин, що не врегульовані Законом № 580-VIII.

На думку позивачки, оскільки Закон не містять приписів чи будь яких застережень щодо необхідності доведення поліцейським факту існування поважних причин для звільнення, а також відсилки до інших підзаконних нормативно-правових актів в цій частині, тому встановлена Законом підстава для реалізації права особи не може бути звуженою, обмеженою чи допускати створення перешкод шляхом надання пріоритетності Положенню.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції, на яке подано апеляційну скаргу

Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 20.05.2026 позов задоволено.

Визнано протиправною відмову ГУНП у Волинській області у звільненні ОСОБА_1 зі служби в поліції за власним бажанням на підставі рапорту від 30.01.2026.

Зобов`язано ГУНП у Волинській області прийняти рішення про звільнення ОСОБА_1 зі служби в Національній поліції України згідно з пунктом 7 частини першої статті 77 Закону України "Про Національну поліцію" (за власним бажанням) за рапортом від 30.01.2026.

Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань ГУНП у Волинській області на користь ОСОБА_1 судові витрати в сумі 1064,96 грн.

Крім того, ухвалою Волинського окружного адміністративного суду від 02.06.2026 задоволено клопотання позивачки про повернення судового збору та вирішено повернути ОСОБА_1 надміру сплачений до бюджету судовий збір у розмірі 266,24 грн.

Короткий зміст та обґрунтування вимог апеляційної скарги

В апеляційній скарзі відповідач просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та невідповідність зроблених ним висновків фактичним обставинам справи.

Зазначає, що питання про звільнення поліцейського зі служби у поліції за власним бажанням у більш коротший строк, ніж три місяці, відноситься до виключної компетенції та дискреції відповідного керівника суб`єкта владних повноважень. Водночас норми чинного законодавства не містять імперативної вказівки звільняти поліцейських зі служби в поліції за власним бажанням у випадку зазначення у рапорті конкретної дати звільнення, до закінчення тримісячного строку. Крім того, обов`язковою умовою для звільнення поліцейського за підпунктом "ж" пункту 64 Положення № 114 є наявність поважних причин, що перешкоджають виконанню службових обов`язків. Перелік таких причин, що можуть бути підставою для звільнення громадян із служби осіб рядового і начальницького складу затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 12.06.2013 № 413.

Апелянт звертає увагу на дату написання та подання рапортів - 30.01.2026, 17.02.2026, та на дату, з якої ОСОБА_1 просила звільнити її зі служби - 27.02.2026, що, на його думку, підтверджує факт недотримання позивачкою строку (не пізніш як за три місяці до дня звільнення), протягом якого вона мала попередити прямого начальника про прийняте рішення про звільнення. У свою чергу, ГУНП у Волинській області не надало згоди на звільнення ОСОБА_1 зі служби до закінчення передбаченого пунктом 68 Положення строку, а саме із 27.02.2026, як зазначала позивачка у своєму рапорті про звільнення, про що свідчать листи № 20821-2026 від 13.02.2026 та № 27691-2026 від 27.02.2026.

З огляду на наведене, а також враховуючи, що позивачка не зазначила у рапорті про наявність поважних причин, які перешкоджають подальшому проходженню служби в поліції, ГУНП у Волинській області не вчиняло протиправних дій, відмовляючи у задоволенні рапорту позивачки про звільнення за власним бажанням.

Рух справи в суді апеляційної інстанції

Апеляційне провадження за апеляційною скаргою відповідача відкрито ухвалою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 09.06.2026. Встановлено строк для подання відзиву на апеляційну скаргу. Справу № 140/2646/26 витребувано з Волинського окружного адміністративного суду. Апеляційний розгляд справи вирішено здійснювати в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Позиція іншої сторони

Позивачка подала відзив на апеляційну скаргу. Вважає, що суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, повно та об`єктивно дослідив і оцінив докази, надані обома сторонами, та ухвалив законне і обґрунтоване рішення по суті заявлених позовних вимог.

Зауважує, що навіть якщо слідувати позицією відповідача щодо необхідності подання рапорту про звільнення не пізніше ніж за три місяці до дати звільнення, то незрозумілою є правова поведінка відповідача після спливу цього терміну, який відмовляється звільняти позивачку зі служби.

Установлені судом обставини справи

ОСОБА_1 з 05.12.2018 проходить службу в поліції, зокрема, починаючи з 10.04.2023 - на посаді старшого інспектора сектору ювенальної превенції відділу превенції Луцького районного управління поліції ГУНП у Волинській області, що підтверджується копією її послужного списку.

30.01.2026 позивачка подала рапорт на ім`я начальника ГУНП у Волинській області, в якому просила звільнити її зі служби в поліції за пунктом 7 частини першої статті 77 Закону №580-VIII з 27.02.2026 (за власним бажанням).

Листом від 13.02.2026 № 20821-2026 ГУНП у Волинській області повідомило позивачку про те, що особи, які виявили бажання звільнитися зі служби за власним бажанням, попереджають прямого начальника органу внутрішніх справ про прийняте ними рішення не пізніше ніж за три місяці до дня звільнення, про що подають рапорт за командою. Домовленість про дострокове звільнення зі служби осіб середнього, старшого і вищого начальницького складу, які досягли граничного віку перебування на службі в органах внутрішніх справ, за власним бажанням проводиться за наявності причин, що перешкоджають виконанню службових обов`язків. Перелік сімейних обставин та інших поважних причин, що можуть бути підставою для звільнення громадян з військової служби та зі служби осіб рядового і начальницького складу, затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 12.06.2013 № 413, дію якої згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 08.06.2005 № 428 поширено на осіб рядового та начальницького складу органів внутрішніх справ та в силу пункту 4 розділу ХІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 580-VІІІ і позиції Верховного Суду застосовано до проходження служби в поліції в пріорітетному порядку.

Позивачка, не погоджуючись з такою відповіддю відповідача, подала повторно рапорт від 17.02.2026, в якому просила начальника ГУНП у Волинській області прийняти відповідне рішення, погодити її рапорт від 30.01.2026 з урахуванням незастосовності до неї пунктів 8, 63, 64 та 68 Положення № 114. При цьому зазначила, що вказані пункти цього Положення суперечать нормам пункту 7 частини першої статті 77 Закону № 580-VIII, а наявна колізія свідчить не про визначення у Положенні порядку звільнення, а на додаткові умови для можливості звільнення за власним бажанням, що не передбачені Законом.

У відповідь на вказаний рапорт відповідач надіслав позивачці лист від 27.02.2026 № 27691-2026, зміст якого є тотожним попередньому листу.

Позивачка, вважаючи, що відповідач допускає протиправну бездіяльність щодо звільнення її зі служби за власним бажанням, звернулася до суду з позовом.

Оцінка апеляційним судом висновків суду першої інстанції, рішення якого переглядається, та доводів учасників справи

Частиною другою статті 19 Конституції України обумовлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України визначає Закон України "Про Національну поліцію".

Згідно з частиною першою статті 48 Закону № 580-VIII призначення та звільнення з посад поліцейських здійснюється наказами посадових осіб, зазначених у статті 47 цього Закону.

В силу положень пункту 7 частини першою статті 77 Закону № 580-VIII поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється, зокрема, за власним бажанням.

Відповідно до частин другої та третьої статті 77 Закону № 580-VIII днем звільнення зі служби в поліції вважається день видання наказу про звільнення або дата, зазначена в наказі про звільнення.

День звільнення вважається останнім днем служби.

За правилами статті 60 Закону № 580-VIII відносини, що виникають у зв`язку зі вступом, проходженням та припиненням служби в поліції, регулюються цим Законом та іншими нормативно-правовими актами з питань проходження служби в поліції.

Пунктом 4 розділу XI "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про Національну поліцію" передбачено, що до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом акти законодавства застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.

На час виникнення спірних правовідносин діяли норми Положення № 114, яке визначає порядок проходження служби особами рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, їх права і обов`язки.

Згідно з пунктом 10 Положення № 114 особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ користуються всіма соціально-економічними, політичними та особистими правами і свободами, виконують усі обов`язки громадян, передбачені Конституцією та іншими законодавчими актами, а їх права, обов`язки і відповідальність, що випливають з умов служби, визначаються законодавством, Присягою, статутами органів внутрішніх справ і цим Положенням.

Підпунктом "ж" пункту 64 Положення № 114 передбачено, що особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік) за власним бажанням - при наявності поважних причин, що перешкоджають виконанню службових обов`язків.

Відповідно до пункту 68 Положення № 114 особи рядового і начальницького складу, які виявили бажання звільнитися зі служби за особистим проханням, попереджають прямого начальника органу внутрішніх справ про прийняте ними рішення не пізніш як за три місяці до дня звільнення, про що подають рапорт за командою.

За змістом пункту 8 Положення № 114 дострокове звільнення зі служби осіб середнього, старшого і вищого начальницького складу, які не досягли граничного віку перебування на службі в органах внутрішніх справ, провадиться, зокрема: за власним бажанням - при наявності причин, що перешкоджають виконанню службових обов`язків.

Отже, служба в органах поліції є добровільною і може бути припинена за власним бажанням поліцейського за пунктом 7 частини першої статті 77 Закону України "Про Національну поліцію".

Порядок звільнення з цієї підстави визначений підпунктом "ж" пункту 64 та пунктом 68 Положення № 114, яке з огляду на приписи пункту 4 розділу ХІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про Національну поліцію" у частині, що не суперечить Закону України "Про Національну поліцію", є чинним спеціальним нормативно-правовим актом, який регулює порядок проходження служби в поліції.

При цьому з аналізу пункту 68 Положення № 114 висновується, що про припинення служби в поліції за власним бажанням працівник поліції повинен попередити прямого начальника не пізніше як за три місяці до дня звільнення, подавши відповідний рапорт.

Отже, у відносинах звільнення за власним бажанням діє правило за яким, звільнення у порядку пункту 68 Положення № 114 є одностороннім волевиявленням працівника-поліцейського, який подав рапорт про звільнення за власним бажанням, він у будь-який момент до закінчення тримісячного строку з моменту подання рапорту може його відкликати і звільнення у такому випадку не проводиться, а також працівник не підлягає звільненню у випадку, коли цей строк закінчився, і він не залишив місце роботи і не вимагає припинення трудових відносин.

Відповідне тлумачення релевантних норм права наведене, зокрема, у постанові Верховного Суду від 02 червня 2026 року у справі № 420/6675/23.

Водночас усталеною є позиція Верховного Суду, що у межах, передбаченого пунктом 68 Положення № 114, строку з дня подання рапорту про звільнення сторони трудового договору мають право домовитися про звільнення у більш короткий строк.

Такою домовленістю, зокрема, варто вважати зазначення в рапорті конкретної дати, з якої (до настання якої) працівник поліції має бажання звільнитися зі служби до закінчення передбаченого пунктом 68 Положення № 114 строку та згоду уповноваженого органу звільнити цього працівника у визначений ним термін.

Отже, видача уповноваженим органом наказу про звільнення працівника поліції зі служби до закінчення передбаченого пунктом 68 Положення № 114 строку, якщо таке прохання міститься у рапорті про звільнення, є правомірною.

Відповідну правову позицію неодноразово висловлював Верховний Суд у постановах від 12 серпня 2019 у справі № 810/3376/16, від 05 вересня 2019 року у справі № 820/5844/16, від 22 жовтня 2019 року у справі № 804/4997/17, від 22 листопада 2019 року у справі № 813/740/17, від 20 грудня 2019 у справі № 826/375/17, від 05 лютого 2020 року у справі № 819/744/16, від 20 травня 2020 року у справі № 804/868/16, від 30 вересня 2020 року у справі № 826/16621/17, від 14 січня 2021 року у справі № 822/1093/18, від 09 лютого 2021 року у справі № 826/10404/16, від 23 червня 2021 року у справі № 813/740/17, від 11 серпня 2021 року у справі № 826/7075/16, а також від 30 січня 2026 року у справі № 240/5908/24.

Натомість, за змістом наведених норм, у разі якщо сторони домовилися про звільнення у більш короткий строк, особа має право відкликати поданий рапорт про звільнення до спливу цього строку.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 09 серпня 2019 року у справі № 815/1490/16, від 22 листопада 2019 року у справі № 813/740/17, від 15 лютого 2021 року у справі № 160/3607/19, від 26 січня 2026 року у справі № 420/4800/22.

Під час розгляду цієї справи судом встановлено, що позивачка ОСОБА_1 30.01.2026 подала рапорт на ім`я начальника ГУНП у Волинській області, в якому просила звільнити її зі служби в Національній поліції України на підставі пункту 7 частини 1 статті 77 Закону № 580-VIII (за власним бажанням), з 27.02.2026.

У відповідь на звернення позивачки щодо результатів розгляду зазначеного рапорту, УКЗ ГУНП у Волинській області надано лист від 13.02.2026 № 20821-2026, у якому позивачку повідомлено щодо передбачених законодавством передумов для звільнення зі служби в поліції за власним бажанням та фактично відмовлено у задоволенні рапорту з посиланням на їх недотримання.

Повторно поданий рапорт позивачки від 17.02.2026 про звільнення зі службі за власним бажанням з 27.02.2026 розглянутий відповідачем з наданням відповіді № 27691-2026 від 27.02.2026, ідентичної за змістом та мотивами для відмови у задоволення рапорту, що й у раніше наданій відповіді за № 20821-2026 від 13.02.2026.

З наведеного випливає, що рапорт позивачки був залишений без реалізації, із правових підстав, які були зазначені у відповідних листах.

Таким чином, доводи позивачки про те, що відповідач проявив бездіяльність, оскільки не звільнив її зі служби за поданим рапортом, не знайшли свого підтвердження під час судового розгляду.

Колегія суддів зауважує, що під бездіяльністю розуміється пасивна поведінка суб`єкта владних повноважень, яка може мати вплив на права, свободи чи інтереси фізичних або юридичних осіб, в тому числі не прийняття рішення у випадках, коли таке рішення повинно бути прийнято відповідно до вимог закону. Сама по собі бездіяльність - це триваюча пасивна поведінка суб`єкта, яка виражається у формі невчинення дії (дій), яку він зобов`язаний був і міг вчинити.

В свою чергу дії - це юридичні факти, які пов`язані з волею суб`єктів правовідносини; це поведінка людей; зовнішнє вираження волі людини. Відмінна риса цього виду юридичних фактів полягають у тому, що норми права пов`язують з ними юридичні наслідки саме в силу вольового характеру юридичних дій.

Юридичні дії - це вчинки особи, акти державних органів, інших суб`єктів, що відбуваються за волевиявленням суб`єкта правовідносин.

За встановлених обставин справи, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що у спірних правовідносинах відповідач вчинив активні дії, а саме відмовив у звільненні позивачки зі служби в поліції за власним бажанням, а не допустив бездіяльність щодо її не звільнення, як помилково вважає позивачка.

Відтак, оцінюючи правомірність підстав, якими керувався відповідач, надаючи спірну відмову, колегія суддів враховує, що такими підставами стали:

(1) прохання позивачки звільнити її служби в поліції раніше тримісячного строку, передбаченого пунктом 68 Положення № 114, за відсутності на це згоди відповідача (його уповноваженої посадової особи);

(2) не зазначення позивачкою у рапорті поважних причин, що перешкоджають виконанню службових обов`язків та можуть бути підставою для звільнення зі служби за переліком причин (обставин), визначених постановою Кабінету Міністрів України від 12.06.2013 № 413.

Отже, в контексті першої із наведених підстав колегія суддів зазначає, що згідно з правовою позицією Верховного Суду, яка викладена у постанові від 11.08.2021 у справі № 826/7075/16 та в подальшому неодноразово підтримана судом касаційної інстанції при вирішенні інших подібних спорів, до правовідносин щодо звільнення поліцейських зі служби за власним бажанням підлягає застосуванню пункт 68 Положення № 114, який встановлює обов`язок працівника попередити керівництво про звільнення за три місяці до звільнення.

При цьому, тлумачачи застосування пункту 7 частини першої статті 77 Закону № 580-VIII та пункту 68 Положення № 114 Верховний Суд погодився з позицією, раніше викладеною Верховним Судом України [у постанові від 24 червні 2014 року у справі № 21-241а14], яка полягає у наступному.

Правило пункту 68 Положення № 114 про обов`язок працівника попередити керівництво про звільнення за три місяці до звільнення, на відміну від загального правила про обов`язок попередити власника чи уповноважений ним орган про звільнення за власним бажанням за два тижні, обумовлене особливим правовим положенням працівника органу внутрішніх справ, що стосується, наприклад, виконання ним обов`язків по забезпеченню безпеки громадян та громадського порядку, здійснення оперативно-розшукових заходів тощо.

Проте у межах передбаченого пунктом 68 Положення строку з дня подання рапорту про звільнення сторони вправі домовитися про звільнення у більш короткий строк.

Такою домовленістю, зокрема, слід вважати зазначення у рапорті конкретної дати, з якої (до настання якої) працівник міліції має бажання звільнитися зі служби до закінчення передбаченого пунктом 68 Положення строку та згоду уповноваженого органу звільнити цього працівника у визначений ним термін.

Таким чином, видача уповноваженим органом наказу про звільнення працівника міліції зі служби до закінчення передбаченого пунктом 68 Положення строку, якщо таке прохання міститься у рапорті про звільнення, є правомірною.

Зважаючи на наведені положення законодавства у поєднанні зі згаданою правозастосовною практикою, Верховний Суд висновував, що можливість звільнення працівника поліції (за власним бажанням) у більш стислі строки, аніж через три місяці від дати попередження (подання рапорту). Водночас для цього має бути обопільна згода/намір двох сторін - того, хто звертається з таким рапортом, і того/тих, хто ухвалює рішення про звільнення. За відсутності такої домовленості звільнення за власним бажанням, хоч і на підставі рапорту, не може вважатися правомірним, якщо особу звільнено менш ніж за три місяці від дня подання рапорту про звільнення.

Іншої правової позиції щодо застосування відповідних норм матеріального права Верховним Судом не сформовано, а тому в силу приписів ч. 5 ст. 242 КАС України вона є обов`язковою до застосування.

Відтак, екстраполюючи наведені вище висновки Верховного Суду на обставини цієї справи, колегія суддів зазначає, що подання поліцейським рапорту про звільнення за власним бажанням саме по собі не породжує безумовного обов`язку керівника видати наказ про звільнення у визначену працівником дату. Вирішення питання щодо звільнення поліцейського зі служби у поліції за власним бажанням у строк, коротший ніж три місяці, має вирішуватися безпосередньо керівництвом уповноваженого органу, що відноситься до виключної компетенції та дискреції відповідного суб`єкта владних повноважень.

Відтак помилковим є висновок суду першої інстанції про те, що відповідач був зобов`язаний пояснити причини неможливості звільнення позивачки з більш ранньої дати (до закінчення тримісячного строку), оскільки такий строк є нормативно встановленим строком, який обумовлений особливим характером цього різновиду державної служби, тоді як приписи чинного законодавства не містять імперативної вказівки звільняти поліцейського зі служби в поліції за власним бажанням з конкретної дати звільнення, тобто у строк менше трьох місяців, без згоди на це уповноваженого органу (посадової особи).

У даному ж випадку між сторонами не досягнуто домовленості щодо звільнення позивачки за власним бажанням у більш коротший строк ніж 3 місяці, а саме з дати, яку позивачка вказала у своєму рапорті від 30.01.2026 - з 27.02.2026.

Ця обставина очевидно підтверджується листами ГУНП у Вінницькій області № 20821-2026 від 13.02.2026 та № 27691-2026 від 27.02.2026.

Таким чином, відмова у звільненні позивачки зі служби у строк, що не перевищує трьох місяців, відповідає положенням чинного законодавства, що регулює спірні правовідносини.

Втім, колегія суддів не може погодитися з правомірністю наданої відповідачем відмови у задоволенні рапорту позивачки із посиланням на обов`язок позивачки зазначити у рапорті поважну причину, що перешкоджає виконанню нею службових обов`язків.

Так, відповідно до частини першої статті 77 Закону № 580-VIII поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється, зокрема, за власним бажанням (пункт 7).

Поряд з цим, згідно з підпунктом "ж" пункту 64 Положення № 114 особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік) за власним бажанням - при наявності поважних причин, що перешкоджають виконанню службових обов`язків.

Вимогу подібного змісту закріплено і у пункті 8 Положення № 114, яким також передбачено можливість дострокового звільнення зі служби за власним бажанням лише при наявності причин, що перешкоджають виконанню службових обов`язків.

Водночас колегія суддів зауважує, що наведені вище норми Положення № 114 існували ще до прийняття Закону № 580-VIII та поширювали свою дію на особливості регулювання у тому числі правового статусу осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ (зокрема, працівників міліції).

Після набрання чинності Законом № 580-VIII правовий статус поліцейського став самостійним та відмінним від статусу працівника органів внутрішніх справ (міліції), а нормативні акти, прийняті для регулювання проходження служби в органах внутрішніх справ, можуть застосовуватися лише в частині, що не суперечить зазначеному Закону, на чому безпосередньо наголошено у пункті 4 розділу XI "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про Національну поліцію".

У свою чергу, нормами Закону № 580-VIII, який вступив у дію 07.11.2015, не встановлено такої умови для звільнення поліцейського за власним бажанням, як наявність причин, що перешкоджають виконанню службових обов`язків.

За загальновизнаним принципом права, спеціальний закон має пріоритет над загальним, а підзаконний нормативно-правовий акт може лише деталізувати норми закону, проте не має юридичної сили розширювати обсяг обов`язків особи чи звужувати її права.

У даному ж випадку, звільнення зі служби за власним бажанням є правом особи, яка проходить службу в поліції, можливість реалізації якого Закон № 580-VIII не ставить у залежність від наявності певних, нормативно визначених причин.

Це також узгоджується із положеннями статті 43 Конституції України, яка гарантує право кожного вільно обирати працю та встановлює заборону на примусову працю.

Крім того, колегія суддів звертає увагу на відсутність затвердженого на рівні нормативно-правового акта переліку причин, які вважаються такими, що перешкоджають поліцейському надалі виконувати службові обов`язки - в цілях вирішення питання про можливість його звільнення за власним бажанням.

Відповідач посилається на постанову Кабінету Міністрів України № 413 від 12.06.2013, яка визначає перелік сімейних обставин та інших поважних причин, що можуть бути підставою для звільнення громадян з військової служби та із служби осіб рядового і начальницького складу (далі - Постанова № 413).

Однак колегія суддів враховує її вступну частину, яка постановою Кабінету Міністрів України від 21.05.2024 № 582 "Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 12 червня 2013 р. № 413" (набрала чинності 22.05.2024) викладена у такій редакції:

"Відповідно до статті 106 Кодексу цивільного захисту України, статті 22 Закону України "Про Національне антикорупційне бюро України", пункту 28 Положення про проходження громадянами України служби у військовому резерві Збройних Сил України, затвердженого Указом Президента України від 29 жовтня 2012 р. № 618, пункту 35 Положення про проходження громадянами України служби у військовому резерві Національної гвардії України, затвердженого Указом Президента України від 10 серпня 2012 р. № 470, пункту 41 Положення про проходження громадянами України служби у військовому резерві Служби безпеки України, затвердженого Указом Президента України від 5 травня 2014 р. № 452, пункту 124 Положення про проходження громадянами України служби у військовому резерві Державної прикордонної служби України, затвердженого Указом Президента України від 25 жовтня 2019 р. № 775, Кабінет Міністрів України постановляє:".

Тобто, Постанова № 413 не може вважатися тим нормативно-правовим актом, який підлягає застосуванню для підстав звільнення за власним бажанням зі служби в поліції відповідно до пункту 7 частини першої статті 77 Закону № 580-VIII, оскільки, не дивлячись на оновлення сфери її дії вже після прийняття цього Закону, на сьогодні відсутня пряма вказівка щодо поширення дії цієї Постанови саме на поліцейських.

Крім того, якщо звернутися до норм пункту 8 та пункту 64 Положення № 114, то можна побачити, що ними передбачено дві самостійні підстави для звільнення зі служби у запас осіб середнього, старшого і вищого начальницького складу (з постановкою на військовий облік), а саме:

за власним бажанням - при наявності поважних причин, що перешкоджають виконанню службових обов`язків;

через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких затверджується Кабінетом Міністрів України.

Це додатково підтверджує неможливість застосування Постанови № 413 до правовідносин, пов`язаних із звільненням поліцейського за власним бажанням.

При цьому колегія суддів відхиляє посилання відповідача на постанову Кабінету Міністрів України від 08.06.2005 № 428 (з наступними змінами).

Суд звертає увагу на те, що вказаною Постановою якраз і було доповнено пункти 8, 64 Положення № 114 такою підставою для звільнення зі служби осіб середнього, старшого і вищого начальницького складу, як "через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких затверджується Кабінетом Міністрів України", тобто підставою для звільнення, відмінною від звільнення зі служби за власним бажанням.

Також Постановою № 428 поширено дію Постанови № 413 на осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, Державної кримінально-виконавчої служби, податкової міліції.

Отже, попри те, що Постанова № 413 взагалі не може застосовуватися до випадків звільнення за власним бажанням, оскільки стосується іншої (окремої) підстави для звільнення, відсутні підстави й стверджувати про можливість застосування її норм саме до працівників поліції, зважаючи на те, що після набрання чинності Закону № 580-VIII відповідних змін до Постанови № 413, які б свідчили про поширення її дії на поліцейських, внесено не було.

Відповідно до частини третьої статті 7 КАС України у разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.

Повноваження суду не застосовувати нормативно-правовий акт у разі висновку про його суперечність Конституції України чи закону України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту кореспондує з принципом верховенства права.

При цьому дотримання принципу верховенства права можливе лише за умови застосування судами під час розгляду та вирішення справ законодавчого акта, який відповідає критерію "якості закону".

У пунктах 52, 56 рішення від 14.10.2010 у справі "Фокін проти України" Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що тлумачення й застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Суд, однак, зобов`язаний переконатися в тому, що спосіб, у який тлумачиться й застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних із принципами Конвенції з погляду тлумачення їх у світлі практики Суду. На думку ЄСПЛ, відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості та точності, які передбачали можливість різного тлумачення, порушує вимогу якості закону, передбачену Конвенцією, і не забезпечує адекватний захист від свавільного втручання публічних органів державної влади в майнові права заявника. Таким чином, у випадку існування неоднозначного або множинного тлумачення прав та обов`язків особи в національному законодавстві, органи державної влади зобов`язані застосувати підхід, який був би найбільш сприятливим для особи.

Крім того, Верховний Суд неодноразово наголошував, що суди не повинні застосовувати положення нормативно-правових актів, які не відповідають Конституції та законам України, незалежно від того, чи оскаржувались такі акти в судовому порядку та чи є вони чинними на момент розгляду справи, тобто згідно з правовою позицією Верховного Суду такі нормативно-правові акти (як закони, так і підзаконні акти) не можуть застосовуватися навіть у випадках, коли вони є чинними (постанови від 12.03.2019 у справі №913/204/18, від 10.03.2020 у справі № 160/1088/19).

У випадку суперечності норм підзаконного акту нормам закону слід застосовувати норми закону, оскільки він має вищу юридичну силу.

З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що відповідні норми Положення № 114, які передбачають звільнення поліцейського за власним бажанням лише за наявності причин, що перешкоджають виконанню службових обов`язків, після прийняття Закону № 580-VIII не були приведені у відповідність до нового правового регулювання служби в Національній поліції України, а тому не можуть поширюватися на спірні правовідносини, як такі що не відповідають зазначеному Закону, є нечіткими, суперечать критерію якості закону та обмежують право особи.

Таким чином, посилання відповідача на неможливість задоволення рапорту позивачки про звільнення зі служби через незазначення у такому рапорті поважних причин, що перешкоджають подальшому виконанню нею службових обов`язків є неправомірним, оскільки не має достатнього правового підґрунтя.

З огляду на викладене колегія суддів доходить висновку, що відмову ГУНП у Волинській області у звільненні позивачки зі служби в поліції за власним бажанням за рапортом від 30.01.2026 слід визнати протиправною.

Колегія суддів вважає, що відповідач, у разі непогодження звільнення позивачки зі служби в зазначений у вказаному рапорті строк - з 27.02.2026, був зобов`язаний розглянути та задовольнити рапорт позивачки після закінчення тримісячного строку з моменту його подання, якщо до спливу цього строку позивачка не відкликала цей рапорт.

Оцінюючи позовні вимоги ОСОБА_1 в частині зобов`язання відповідача прийняти рішення про її звільнення зі служби в Національній поліції України на підставі пункту 7 частини першої статті 77 Закону № 580-VIII (за власним бажанням) за рапортом від 30.01.2026, суд перш за все акцентує на тому, що прийняття рішення за наслідками розгляду рапорту позивачки належить до виключної компетенції відповідача.

Згідно з Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.80 на 316-й нараді, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Здійснюючи судочинство Європейський суд неодноразово аналізував наявність, межі, спосіб та законність застосування дискреційних повноважень національними органами, їх посадовими особами. Зокрема, в рішенні ЄСПЛ від 17 грудня 2004 року у справі "Педерсен і Бодсгор проти Данії" зазначено, що здійснюючи наглядову юрисдикцію, суд, не ставлячи своїм завданням підміняти компетентні національні органи, перевіряє, чи відповідають рішення національних держаних органів, які їх винесли з використанням свого дискреційного права, положенням Конвенції та Протоколів до неї. Суд є правозастосовчим органом та не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймати замість нього рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб`єкта владних повноважень.

За приписами статті 245 КАС України у разі, якщо суб`єкт владних повноважень використав надане йому законом право на прийняття певного рішення за наслідками звернення особи, але останнє визнане судом протиправним з огляду на його невідповідність чинному законодавству, при цьому суб`єктом звернення дотримано усіх визначених законом умов, то суд вправі зобов`язати суб`єкта владних повноважень прийняти певне рішення.

Якщо ж таким суб`єктом на момент прийняття рішення не перевірено дотримання суб`єктом звернення усіх визначених законом умов або при прийнятті такого рішення суб`єкт дійсно має дискреційні повноваження, то суд повинен зобов`язати суб`єкта владних повноважень до прийняття рішення з урахуванням оцінки суду.

Тобто критеріями, які впливають на обрання судом способу захисту прав особи в межах вимог про зобов`язання суб`єкта владних повноважень вчинити певні дії, є встановлення судом додержання суб`єктом звернення усіх передбачених законом умов для отримання позитивного результату та наявність у суб`єкта владних повноважень права діяти при прийнятті рішення на власний розсуд.

Такий підхід, встановлений процесуальним законодавством, є прийнятним не лише при розгляді вимог щодо протиправної бездіяльності суб`єкта владних повноважень, але й у випадку розгляду вимог про зобов`язання відповідного суб`єкта вчинити дії після скасування його адміністративного акта.

Тобто адміністративний суд не обмежений у виборі способів відновлення права особи, порушеного владними суб`єктами, і вправі обрати найбільш ефективний спосіб відновлення порушеного права, який відповідає характеру такого порушення з урахуванням обставин конкретної справи. Перебирання непритаманних суду повноважень державного органу не відбувається за відсутності обставин для застосування дискреції.

Отже, зважаючи на викладене та беручи до уваги обставини справи, за яких відмова відповідача у звільненні позивачки зі служби за власним бажанням обґрунтована в тому числі правовірними підставами, суд апеляційної інстанції доходить висновку, що належним способом захисту прав та інтересів позивачки у спірних правовідносинах є зобов`язання ГУНП у Волинській області повторно розглянути рапорт ОСОБА_1 від 30.01.2026 про звільнення зі служби в Національній поліції України згідно з пунктом 7 частини першої статті 77 Закону № 580-VIII (за власним бажанням), з урахуванням правової оцінки, наданої у цій постанові.

Відтак адміністративний позов належить задовольнити частково.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.

За правилами ч. 1 ст. 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є, зокрема: 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Згідно із частиною другою цієї статті неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Враховуючи висновки, викладені в мотивувальній частині цієї постанови, колегія суддів доходить висновку, що рішення Волинського окружного адміністративного суду від 20.05.2026 підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову.

Висновки щодо розподілу судових витрат

Відповідно до ч. 6 ст. 139 КАС України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.

Згідно з ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог (ч. 3 ст. 139 КАС України).

За подання до суду цього позову позивачка сплатила судовий збір у розмірі 1064,96 грн, тобто як за одну позовну вимогу немайнового характеру (3328х0,4х0,8).

Отже, у зв`язку з частковим задоволенням позову та враховуючи неможливість визначення конкретної частки задоволених позовних вимог немайнового характеру, суд вважає, що на користь позивачки необхідно стягнути половину понесених нею витрат зі сплати судового збору, а саме 532,48 грн - за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

Крім того, за правилами, визначеними ч. 2 ст. 139 КАС України, в разі задоволення позову суб`єкта владних повноважень з відповідача стягуються виключно судові витрати суб`єкта владних повноважень, пов`язані із залученням свідків та проведенням експертиз.

Таким чином, оскільки судом апеляційної інстанції частково задоволено апеляційну скаргу суб`єкта владних повноважень, який поніс судові витрати винятково у виді судового збору за подання апеляційної скарги, то сплачений ним судовий збір не може бути стягнутий за рахунок позивачки.

Керуючись ст.ст. 308, 310, 315, 317, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції у Волинській області задовольнити частково.

Рішення Волинського окружного адміністративного суду від 20 травня 2026 року у справі № 140/2646/26 скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції у Волинській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії задовольнити частково.

Визнати протиправною відмову Головного управління Національної поліції у Волинській області у звільненні ОСОБА_1 зі служби в поліції за власним бажанням на підставі рапорту від 30 січня 2026 року.

Зобов`язати Головне управління Національної поліції у Волинській області з урахування правової оцінки, наданої судом у цій постанові, повторно розглянути рапорт ОСОБА_1 від 30 січня 2026 року про звільнення зі служби в Національній поліції України згідно з пунктом 7 частини першої статті 77 Закону України "Про Національну поліцію" (за власним бажанням).

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Національної поліції у Волинській області (код ЄДРПОУ 40108604, місцезнаходження: вул. Винниченка, буд. 11, м. Луцьк, 43025) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) судовий збір у розмірі 532,48 грн (п`ятсот тридцять дві гривні 48 коп.).

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку лише у випадках, передбачених пунктом 2 частини п`ятої статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Суддя-доповідач П. І. Сало

судді Т. М. Димарчук

Р. М. Москаль