Постанова від 15 вересня 2026 р. у справі №750/12491/23 — Шостий апеляційний адміністративний суд

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 750/12491/23 Суддя (судді) першої інстанції: Падій В.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 вересня 2026 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Головуючого судді Коротких А.Ю.,

суддів Сорочка Є.О.,

Чаку Є.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ержавної казначейської служби України на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 20 листопада 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, Державної казначейської служби України, Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Чернігівській області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції про стягнення відшкодування за порушення встановленого законом строку,-

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 звернувся до Чернігівского окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, Державної казначейської служби України, Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Чернігівській області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції про стягнення відшкодувань за порушення встановленого законом строку.

Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 20 листопада 2025 року позов задоволено частково.

Не погоджуючись із прийнятим рішенням суду, Державна казначейська служба України звернулась з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нову постанову, якою у задоволенні позову відмовити. Свої вимоги апелянт мотивує тим, що судом першої інстанції при постановленні оскаржуваного рішення неповно досліджено обставини, що мають значення для справи та неправильно застосовано норми матеріального та процесуального права.

Відповідно до ч. 2 ст. 309 КАС України у виняткових випадках та з урахуванням особливостей розгляду справи апеляційний суд може продовжити строк розгляду справи, про що постановляє ухвалу.

Пунктом 1 статті 6 ратифікованої Законом України № 475/97-ВР від 17.07.1997 року Конвенції про захист прав людини та основних свобод закріплено право вирішення спірного питання упродовж розумного строку.

Згідно п. 26 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів ухвалення рішення в розумні строки відповідно до статті 6 Конвенції також можна вважати важливим елементом його якості. Проте можливе виникнення суперечностей між швидкістю проведення процесу та іншими чинниками, пов`язаними з якістю, такими як право на справедливий розгляд справи, яке також гарантується статтею 6 Конвенції. Оскільки важливо забезпечувати соціальну гармонію та юридичну визначеність, то попри очевидну необхідність враховувати часовий елемент слід також зважати й на інші чинники.

З огляду на особливості розгляду даної категорії справ та вищезазначені обставини, колегія суддів апеляційної інстанції доходить висновку, що існує необхідність продовження строку розгляду даної справи на розумний строк.

У відповідності до п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

Предметом апеляційного оскарження є судове рішення, яке прийняте судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, у зв`язку з чим колегія суддів вважає за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження.

Згідно зі ст. 308 КАС України справа переглядається колегією суддів в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, дослідивши наявні докази, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Судом першої інстанції встановлено, що 11.06.2021 року рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова у справі №750/3857/21 позов ОСОБА_1 задоволено частково; стягнуто на користь ОСОБА_1 на відшкодування моральної шкоди за рахунок Державного бюджету України 50000,00 гривень шляхом безспірного списання коштів Державною казначейською службою України з єдиного казначейського рахунку України; в задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Постановою Чернігівського апеляційного суду від 08.10.2021 року у справі №750/3857/21 апеляційну скаргу Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Чернігівській області Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Суми) та Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України залишено без задоволення; рішення Деснянського районного суду м.Чернігова від 11.06.2021 року залишено без змін.

Рішення суду набрало законної сили 08.10.2021 року.

23.10.2021 Деснянським районним судом м. Чернігова видано виконавчий лист № 750/3857/21 на виконання вказаного рішення суду від 11.06.2021 року.

26.10.2021 року позивач подав вказаний виконавчий лист до Державної казначейської служби України через Головне управління Державної казначейської служби України в Чернігівській області.

19.07.2023 року Державна казначейська служба України перерахувала на рахунок позивача 50 000,00 гривень на виконання рішення суду від 11.06.2021 року по справі № 750/3857/21.

20.07.2023 року позивач звернувся до Державної казначейської служби України із заявою про нарахування 3 % річних і інфляційних втрат за несвоєчасне виконання рішення Деснянського районного суду м. Чернігова по справі № 750/3857/21.

Державна казначейська служба України листом від 27.07.2023 року № 5-11-11/13491 повідомила позивача, що 19.07.2023 року Казначейством здійснено безспірне списання коштів на підставі виконавчого листа Деснянського районного суду міста Чернігова від 23.10.2021 року по справі№ 750/3857/21 за рахунок бюджетної програми 3504030 «Відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, відшкодування громадянинові вартості конфіскованого та безхазяйного майна, стягнутого в дохід держави, відшкодування шкоди, завданої фізичній чи юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадових осіб» (далі - КПКВК350430) та що компенсація за порушення строку перерахування коштів, передбачена Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» не поширюється на судові рішення, виконання яких здійснено за КПВК 3504030.

Надаючи правову оцінку обставинам справи, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини третьої статті 11, частини першої статті 13 Цивільного кодексу України (далі ЦК України, у редакції станом на момент виникнення спірних правовідносин) цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.

За частиною першою статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно із частиною другою статті 509 ЦК України зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Цивільне зобов`язання передбачає наявність обов`язку боржника відносно кредитора, якому кореспондується право кредитора вимагати від боржника виконання відповідного обов`язку, і таке зобов`язання в силу частин другої та третьої статті 11 ЦК України може виникати на підставі договорів та інших правочинів, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі, інших юридичних фактів, безпосередньо з актів цивільного законодавства тощо.

Загальні підходи до визначення змісту порушення зобов`язань містяться в статті 610 ЦК України, відповідно до якої порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати.

Аналогічний правовий висновок викладений у постановах Великої палати Верховного Суду від 11.04.2018 року у справі № 758/1303/15-ц, від 16.05.2018 року у справі № 686/21962/15-ц.

Згідно із частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Гарантії держави щодо виконання судових рішень та виконавчих документів, визначених Законом України "Про виконавче провадження" (далі - рішення суду), та особливості їх виконання встановлює Закон України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» (у редакції станом на момент виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов`язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є: державний орган; державні підприємство, установа, організація; юридична особа, примусова реалізація майна якої забороняється відповідно до законодавства.

Частиною другою статті 6 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ, рішення про стягнення коштів за час роботи стягувача на посаді помічника-консультанта народного депутата України, у тому числі при звільненні з такої посади, виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів.

За частиною першою статті 5 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» у разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, крім випадку, зазначеного в частині четвертій статті 4 цього Закону, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

Колегія суддів зауважує, що ЦК України, прийнятий 16.01.2003 року, набрав чинності 01.01.2004 року, тоді як Закон України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» прийнятий 05.06.2012 року та набрав чинності 01.01.2013 року.

Стаття 625 ЦК України діє у незмінній редакції з часу набрання чинності цим Кодексом.

Так само незмінним залишається припис частини першої статті 5 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», який не встановлює іншого, ніж у частині другій статті 625 ЦК України, розміру процентів.

Згідно із частинами першою, другою статті 4 ЦК України основу цивільного законодавства України становить Конституція України. Основним актом цивільного законодавства України є ЦК України. Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та цього Кодексу. Якщо суб`єкт права законодавчої ініціативи подав до Верховної Ради України проєкт закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж цей Кодекс, він зобов`язаний одночасно подати проєкт закону про внесення змін до ЦК України. Поданий законопроєкт розглядається Верховною Радою України одночасно з відповідним проєктом закону про внесення змін до ЦК України.

Оскільки парламент прийняв Закон України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» після прийняття ЦК України, то його приписи не мають суперечити приписам зазначеного Кодексу. Прийняття законів, які регулюють однопредметні цивільні відносини інакше, ніж ЦК України, можливе тільки з одночасним внесенням змін до цього Кодексу (аналогічного підходу дотримався Конституційний Суд України у Рішенні від 13.03.2012 № 5-рп/2012 (абзац сьомий підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини)). Якщо ЦК України та інший нормативно-правовий акт, який має юридичну силу закону України, містять однопредметні приписи різного змісту, то пріоритетними є приписи ЦК України.

Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021 року у справі № 334/3161/17, від 18.01.2022 року у справі № 910/17048/17, від 29.06.2022 року у справі № 477/874/19.

Колегія суддів зауважує, що стаття 625 ЦК України розміщена в розділі І "Загальні положення про зобов`язання" книги 5 ЦК України, тому колегія суддів вважає, що приписи цього розділу поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України).

Отже у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання, незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.

Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.04.2018 року у справі № 758/1303/15-ц, від 16.05.2018 року у справі № 686/21962/15-ц, від 19.06.2019 року у справі № 646/14523/15-ц.

Крім того Велика Палата Верховного Суду в постанові від 19.06.2019 року у справі № 646/14523/15-ц зробила висновок, за яким положення статті 625 ЦК України передбачають, що зобов`язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов`язки можуть виникати з деліктного зобов`язання та рішення суду.

Судове рішення про стягнення коштів є рішенням про примусове виконання обов`язку в натурі, тобто підтверджує грошове зобов`язання, зокрема те, що виникло у боржника у зв`язку із завданням ним шкоди потерпілому (кредитору).

Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.10.2023 року у справі № 686/7081/21.

Закон України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» не обмежує поширення дії статті 625 ЦК України на правовідносини щодо прострочення виконання боржником (зокрема, державою) його грошового зобов`язання, підтвердженого (визначеного, конкретизованого) у грошовому еквіваленті судовим рішенням, зокрема, не обмежує можливість стягнення інфляційних втрат, які є об`єктивним явищем і не залежать від волі кредитора чи боржника. Крім того, у статті 625 ЦК України немає застережень про те, що її приписи застосовуються лише до тих відносин, які не врегульовані іншими нормативно-правовими актами.

Аналогічні правові висновки містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.10.2023 року у справі № 686/7081/21.

Також при розгляді даної справи суд першої інстанції вірно зазначив, що постановою Великої Палати Верховного суду від 09.11.2023 року у справі №420/2411/19 зроблено наступний висновок: «Ураховуючи викладені вище висновки, наявну неузгодженість судової практики щодо застосування положень статті 625 ЦК України до правовідносин, які виникають унаслідок порушення державою обов`язку з відшкодування шкоди у грошовому розмірі, визначеному в чинному судовому рішенні (несвоєчасне виконання державою судового рішення), та необхідність забезпечення єдності такої практики, Велика Палата Верховного Суду відступає від висновків, сформульованих у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 15 квітня 2020 року в справі № 807/542/17 та від 19 серпня 2020 року у справі № 826/7444/16 щодо відсутності правових підстав для стягнення з ДКС України суми боргу з урахуванням установленого індексу інфляції у зв`язку із затримкою виконання судових рішень про стягнення коштів з посиланням на те, що у ДКС України не виникло перед позивачем грошового зобов`язання в порядку статті 11 ЦК України як зобов`язання боржника заплатити кредитору певну грошову суму відповідно до цивільно-правового договору та на інших підставах, передбачених цивільним законодавством України, а тому ДКС України не є боржником, що прострочив виконання грошового зобов`язання у розумінні статті 625 ЦК України.

Велика Палата Верховного Суду нагадує, що вона відступає не від постанови у конкретній справі, а від висновку щодо застосування норм права. Цей висновок міг бути сформульований в одній або декількох постановах. Відсутність згадки повного переліку постанов, від висновку хоча б в одній із яких щодо застосування норм права Велика Палата Верховного Суду відступила, не означає, що відповідний висновок надалі застосовний (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі №521/21255/13-ц, від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц, від 26 жовтня 2022 року у справі № 201/13239/15-ц, від 14 червня 2023 року у справі № 448/362/22).

Як встановлено судом першої інстанції, рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 11.06.2021 року, залишеним без змін постановою Чернігівського апеляційного суду від 08.10.2021 року у справі № 750/3857/21 позов ОСОБА_1 задоволено частково; стягнуто на користь ОСОБА_1 на відшкодування моральної шкоди за рахунок Державного бюджету України 50000,00 гривень шляхом безспірного списання коштів Державною казначейською службою України з єдиного казначейського рахунку України; в задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

23.10.2021 року Деснянським районним судом м. Чернігова видано виконавчий лист № 750/3857/21 на виконання вказаного рішення суду від 11.06.2021 та позивачем 26.10.2021 наданий до органів казначейської служби .для виконання.

Проте лише 19.07.2023 року Державною казначейською службою України перерахувало на рахунок позивача 50000,00 гривень на виконання рішення суду від 11.06.2021 року по справі№ 750/3857/21.

Отже відповідач належним чином не виконав наведених зобов`язань перед позивачем, оскільки, як свідчать матеріали справи ДКС України лише 19.07.2023 року перерахував на розрахунковий рахунок позивача кошти в сумі 50 000,00 грн, тоді як виконавчий лист ним був отриманий 26 жовтня 2021 року.

Таким чином положення частини другої статті 625 ЦК України щодо стягнення з ДКС України на користь позивача інфляційних втрат підлягають застосуванню до спірних правовідносин.

Щодо моменту, з якого можуть застосовуватися приписи статті 625 ЦК України до юридичних наслідків прострочення виконання боржником (зокрема, державою), підтвердженого судовим рішенням грошового зобов`язання в порядку, визначеному Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» суд зазначає таке.

19.06.2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла постанову у справі № 646/14523/15-ц, у якій зробила висновок про те, що період прострочення держави з виконання рішення суду про стягнення коштів із Державного бюджету України слід рахувати з дня пред`явлення виконавчого документа до виконання.

Проте у постанові від 03.10.2023 року у справі № 686/7081/21 Велика Палата Верховного Суду відступила від наведеного висновку щодо обчислення початку періоду прострочення держави з виконання рішення суду про стягнення коштів із Державного бюджету України та виснувала, що з огляду на припис частини четвертої статті 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» прострочення держави-боржника у спірних правовідносинах настає за сукупності таких юридичних фактів: 1) стягувач подав до органу ДКС України виконавчий документ про стягнення з держави коштів; 2) держава за цим виконавчим документом не перерахувала кошти протягом трьох місяців з дня його надходження до органу ДКС України. Тому припис частини другої статті 625 ЦК України щодо юридичних наслідків прострочення виконання грошового зобов`язання боржником (зокрема, державою) поширюється на випадки порушення підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням грошового зобов`язання держави з відшкодування завданої нею шкоди з наступного дня після спливу трьох місяців від пред`явлення до виконання органу ДКС України виконавчого документа і включно до дня, що передує дню повного виконання судового рішення.

Отже позивач у цій справі вправі був заявити до стягнення з відповідача інфляційні втрати за прострочення виконання судового рішення з наступного дня після спливу трьох місяців від пред`явлення до виконання органу ДКС України виконавчого документа (частина четверта статті 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» включно до дня, що передує дню повного виконання судового рішення.

Судом першої інстанції встановлено, що 26.10.2021 року Державна казначейська служба України отримала виконавчий лист №750/3857/21, виданий на виконання рішення Деснянського районного суду м. Чернігова, отже, три місяці для виконання рішення суду в справі №750/3857/21 сплинули 26.01.2021 року.

Водночас стягнути з відповідача за рішенням суду кошти в сумі 50 000,00 грн були перераховані на розрахунковий рахунок позивача 19.07.2023 року.

З наведеного слідує, що днем початку прострочення держави-боржника та нарахування індексу інфляції за частиною другою статті 625 ЦК України є 27.01.2021 року, а днем завершення 18.07.2023 року.

З розрахунку позивача, який викладений у позові слідує, що кількість прострочених днів виконання судового рішення є, з 26.01.2022 року по 19.07.2023 року та становить 845 днів, проте судом, з урахуванням вищевказаних норм права та правових висновків Великої Палати Верховного суду, встановлено, що цей строк необхідно рахувати з 27.01.2022 року по 18.07.2023 року, що становить 538 днів.

Отже розмір 3 % річних становить 2210,96 грн, інфляційні втрати у розмірі 14959,42 грн, що становить разом суму у розмірі 17170,38 грн.

За таких обставин колегія суддів підтримує висновок суду першої інстанції у якому вважає визнати протиправною бездіяльність Державної казначейської служби України щодо несвоєчасного виконання рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 11.06.2021 року у справі № 750/3857/21 та стягнути з Державного бюджету України на користь позивача кошти у розмірі 17328 (сімнадцять тисяч триста двадцять вісім ) грн 86 коп, що складаються з 3 % річних у розмірі 2210 (дві тисячі двісті десять) грн 96 коп. та інфляційних втрат у розмірі 14959 (чотирнадцять тисяч дев`ятсот п`ятдесят дев`ять) грн 42 коп. за несвоєчасне виконання рішення суду.

Позовні вимоги про визнання протиправної бездіяльності, протиправними дії Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Чернігівській області Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, зараз має назву Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Чернігівській області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції щодо тривалого невиконання судового рішення по справі №750/3857/21 не підлягають задоволенню, оскільки матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження того, що вказані суб`єкти владних повноважень здійснювали виконання рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 11.06.2021 року у справі № 750/3857/21.

Колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що рішення суду першої інстанції постановлене з додержанням норм матеріального і процесуального права, обставин справи встановлено повно та досліджено всебічно.

Відповідно до частин першої та другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

За таких обставин, враховуючи вищевикладене, системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв`язок доказів у їх сукупності, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо наявності підстав для часткового задоволення позову.

Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду першої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.

Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 325, 328 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу Державної казначейської служби України залишити без задоволення, а рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 20 листопада 2025 року - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду.

Головуючий суддя: Коротких А.Ю.

Судді: Сорочко Є.О.

Чаку Є.В.