Постанова від 14 вересня 2026 р. у справі №320/16440/24 — Шостий апеляційний адміністративний суд

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 320/16440/24 Суддя (судді) першої інстанції: Парненко В.С.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 вересня 2026 року м. Київ

Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:

суддя-доповідач Говорун О.В.

судді: Безименна Н.В., Файдюк В.В.

Позивач - ОСОБА_1 .

Відповідач 1 - Головне управління Пенсійного фонду України у Київській області.

Відповідач 2 - Головне управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області.

Особа, яка подала апеляційну скаргу - Головне управління Пенсійного фонду України у Київській області.

Оскаржуване судове рішення - рішення Київського окружного адміністративного суду від 06.12.2024.

Справу розглянуто в порядку письмового провадження.

ВСТАНОВИЛА:

ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції з позовом, в якому просив:

- визнати протиправним та скасувати рішення №104250014992 від 23.05.2023 Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області про відмову у призначенні пенсії за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» та згідно до ст. 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» зі зменшенням пенсійного віку ОСОБА_1 ;

- зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України у Київській області призначити ОСОБА_1 пенсію за віком відповідно до ст. 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» зі зменшенням пенсійного віку з 24.02.2023.

Рішенням суду першої інстанції від 06.12.2024 позов задоволено.

Приймаючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції зазначив, що наявне у позивача посвідчення потерпілого від Чорнобильської катастрофи підтверджує факт проживання останнього у зоні посиленого радіоекологічного контролю станом на 1 січня 1993 року не менше чотирьох років та надає право на призначення пенсії зі зменшенням пенсійного віку, відповідно до вимог ст. 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». При цьому, відповідачем як суб`єктом владних повноважень, рішення та дії якого оскаржуються, не було надано жодних доказів, які б свідчили про оскарження у встановленому порядку факту видачі позивачу зазначеного посвідчення або про його скасування.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати його та прийняти нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що судом першої інстанції порушено норми матеріального та процесуального права та неповно з`ясовано обставини справи.

Зокрема, апелянт зазначає, що судом першої інстанції не було враховано того, що період проживання (роботи) на території зони посиленого радіологічного контролю з моменту аварії (26 квітня 1986 року) станом на 01.01.1993 склав 3 роки 5 місяців 4 дні. До зазначеного періоду не зараховано період навчання з 01.09.1988 по 29.06.1989. Також не зараховано період з 21.07.1988 по 26.08.1988 у зв`язку з невідповідністю дати звільнення даті наказу про звільнення (25.08.1989).

Відзив на апеляційну скаргу до суду не був поданий.

Відповідно до частини 1 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши письмові докази, що містяться в матеріалах справи, колегія суддів зазначає наступне.

Як було встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 22.03.2023 та 16.05.2023 звертався до Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області із заявами про призначення пенсії за віком зі зниженням пенсійного віку як потерпілого від аварії на Чорнобильській АЕС відповідно до Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».

На підставі принципу екстериторіальності документи були передані на розгляд до Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області, яке 31.03.2023 ухвалило рішення № 104250014992. Вказане рішення було змінене 23.05.2023 рішенням Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області.

Відповідно до зміненого Головним управлінням Пенсійного фонду України в Хмельницькій області рішення ОСОБА_1 відмовлено у призначенні пенсії за віком зі зниженням пенсійного віку на 5 років у зв`язку з непідтвердженням його права на таку пільгу згідно із Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».

Головне управління Пенсійного фонду України у Київській області видало повідомлення № 1000-0205-8/79452 від 25.05.2023, яким проінформувало позивача про ухвалене рішення.

Позивач неодноразово звертався до Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області із письмовими заявами, додаючи додаткові документи (зокрема, довідки про навчання, про періоди роботи, копії наказів про прийняття та звільнення з роботи тощо).

У відповідь Головне управління Пенсійного фонду України у Київській області повідомило 22.06.2023 та 13.11.2023, що підстав для перегляду рішення № 104250014992 не встановлено.

Надаючи правову оцінку обставинам справи, висновкам суду першої інстанції та доводам апелянта, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 46 Конституції України визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення.

Основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, та розв`язання пов`язаних з нею проблем медичного і соціального характеру, що виникли внаслідок радіоактивного забруднення території, визначені Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28.02.1991 № 796-XII (далі - Закон № 796-XII).

Статтею 1 Закону № 796-XII встановлено мету та основні завдання цього Закону, а саме, що він спрямований на захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, та розв`язання пов`язаних з нею проблем медичного і соціального характеру, що виникли внаслідок радіоактивного забруднення території; громадян, які постраждали внаслідок інших ядерних аварій та випробувань, військових навчань із застосуванням ядерної зброї, та розв`язання пов`язаних з цим проблем медичного і соціального характеру.

Отже, метою та завданнями цього Закону є захист громадян, які постраждали внаслідок: 1) Чорнобильської катастрофи; 2) інших ядерних аварій та випробувань; 3) військових навчань із застосуванням ядерної зброї.

Згідно з пунктом 4 частини 1 статті 11 Закону № 796-XII, до осіб, які вважаються потерпілими від Чорнобильської катастрофи, належать громадяни, що постійно мешкають, постійно працюють або постійно навчаються на території зони посиленого радіоекологічного контролю, за умови, що станом на 1 січня 1993 року вони проживали, працювали чи навчалися у зазначеній зоні не менше чотирьох років.

Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 14 Закону № 796-XII, до четвертої категорії осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, віднесено громадян, які постійно проживають, працюють або навчаються на території зони посиленого радіоекологічного контролю, за умови, що на 1 січня 1993 року вони прожили, відпрацювали або постійно навчалися в цій зоні щонайменше чотири роки.

Згідно з частиною 3 статті 15 Закону № 796-XII підставою для надання статусу потерпілих від Чорнобильської катастрофи особам, які мешкають або здійснюють трудову діяльність на забруднених територіях, є довідка, що підтверджує період проживання або роботи на таких територіях.

Статтею 49 Закону № 796-XII встановлено, що пенсійне забезпечення осіб, віднесених до категорій 1, 2, 3 та 4, здійснюється у формі: а) державної пенсії; б) додаткової пенсії за шкоду, заподіяну здоров`ю, яка призначається після виникнення права на отримання державної пенсії.

Відповідно до положень статті 55 Закону № 796-ХІІ, особам, які працювали або проживали на територіях радіоактивного забруднення, пенсії надаються із зменшенням пенсійного віку, встановленого статтею 26 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», за наявності відповідного страхового стажу, зменшеного на кількість років зменшення пенсійного віку, але не менше 15 років страхового стажу. Зокрема, право на призначення пенсії зі зниженням пенсійного віку на 2 роки та додатково 1 рік за 3 роки проживання, роботи, але не більше 5 років мають особи, які постійно проживали або постійно проживають чи постійно працювали або постійно працюють у зоні посиленого радіологічного контролю за умови, що вони за станом на 1 січня 1993 року прожили або відпрацювали у цій зоні не менше 4 років.

Підпунктом 7 пункту 2.1 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 № 22-1 (далі - Порядок № 22-1), передбачено, що документи, які підтверджують право на призначення пенсії за віком зі зменшенням пенсійного віку потерпілим від Чорнобильської катастрофи, є посвідчення потерпілого від Чорнобильської катастрофи (для осіб, які належать до категорії 4 постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи - за наявності) (при призначенні пенсії згідно зі статтею 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи»).

Тож, право на зменшення пенсійного віку мають особи, які в установленому законом порядку набули статусу потерпілого від Чорнобильської катастрофи та постійно проживали у зоні гарантованого добровільного відселення станом на 01.01.1993 не менше 4 років.

Так, частинами 3, 4 статті 15 Закону № 796-ХІІ, встановлено, що підставами для визначення статусу потерпілих від Чорнобильської катастрофи, які проживають або працюють на забруднених територіях, є довідка про період проживання, роботи на цих територіях.

Видача довідок про період проживання на територіях радіоактивного забруднення, евакуацію, відселення, самостійне переселення здійснюється органами місцевого самоврядування.

Згідно пункту 5 Порядку видачі посвідчень особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, затвердженого Кабінету Міністрів України від 20.01.1997 № 51 (далі - Порядок № 51), особам, які постійно проживають або постійно працюють чи постійно навчаються на території зони посиленого радіоекологічного контролю, за умови, що вони за станом на 1 січня 1993 р. прожили або відпрацювали чи постійно навчалися у цій зоні не менше чотирьох років, і віднесеним до категорії 4, видаються посвідчення коричневого кольору, серія В.

Пунктом 10 Порядку № 51, передбачено, що видача посвідчень провадиться, зокрема, обласними державними адміністраціями за поданням місцевих органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування за місцем проживання. Посвідчення видаються особам, які постійно проживають або постійно працюють чи постійно навчаються на території зони посиленого радіоекологічного контролю, за умови, що вони за станом на 1 січня 1993 р. прожили або відпрацювали чи постійно навчалися у цій зоні не менше чотирьох років, - на підставі довідки встановленого зразка.

З урахуванням наведеного колегія суддів доходить висновку, що єдиним документом, який підтверджує статус особи як потерпілої від Чорнобильської катастрофи або учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та надає право на користування пільгами, передбаченими Законом № 796-XII, зокрема право на призначення пенсії зі зменшеним пенсійним віком, є відповідне посвідчення «Учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС» або «Потерпілий від Чорнобильської катастрофи».

Різноманітні довідки щодо періодів роботи (служби) у зоні відчуження, евакуації, відселення чи самостійного переселення, а також довідки про проживання або трудову діяльність на радіоактивно забруднених територіях слугують лише підставами для встановлення у передбаченому законом порядку статусу учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС або потерпілого від Чорнобильської катастрофи.

Подібні правові висновки висловлені Верховним Судом у постановах від 27 лютого 2018 року у справі № 344/9789/17, від 31 липня 2018 року у справі № 751/2050/17, від 22 січня 2019 року у справі № 129/1535/17, а також від 21 листопада 2019 року у справі № 572/47/17.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, позивачу було видано посвідчення потерпілого від Чорнобильської катастрофи 4 категорії серії НОМЕР_1 , яким підтверджується його право на отримання пільг і компенсацій, передбачених Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», для осіб, що постійно проживають та постійно здійснюють трудову діяльність на території зони посиленого радіоекологічного контролю, за умови, що станом на 1 січня 1993 року вони проживали, працювали або постійно навчалися у зазначеній зоні не менше чотирьох років.

Таким чином, наявне у позивача посвідчення потерпілого від Чорнобильської катастрофи є належним та достатнім доказом факту його проживання в зоні посиленого радіоекологічного контролю протягом не менше чотирьох років станом на 1 січня 1993 року, а також підтверджує право на призначення пенсії зі зменшенням пенсійного віку відповідно до положень статті 55 Закону № 796-XII.

Отже, колегія суддів відхиляє доводи пенсійного органу про те, що позивач станом на 1 січня 1993 року не прожив у зоні посиленого радіоекологічного контролю чотири роки, у зв`язку з чим не має права на пенсійне забезпечення зі зниженням пенсійного віку, оскільки визначальним документом, який підтверджує право позивача на пільги та компенсації, встановлені Законом № 796-XII, є саме посвідчення потерпілого від Чорнобильської катастрофи.

При цьому суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що відповідачем як суб`єктом владних повноважень, рішення та дії якого оскаржуються, не було надано жодних доказів, які б свідчили про оскарження у встановленому порядку факту видачі позивачу зазначеного вище посвідчення або про його скасування.

З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про наявність у позивача законного права на призначення пенсії зі зменшенням пенсійного віку відповідно до вимог статті 55 Закону № 796-XII.

Таким чином, беручи до уваги наведені обставини, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, щодо обґрунтованості позовних вимог у вказаній частині.

Колегія суддів критично ставиться до доводів апелянта про не зарахування періоду навчання позивача з 01.09.1988 по 29.06.1989 до періоду проживання в зоні посиленого радіологічного контролю, вважає їх безпідставними та не бере до уваги з огляду на те, що такі також спростовуються наведеними вище висновками. Більше того, колегія суддів звертає увагу на те, що навчання позивача з 01.09.1988 по 29.06.1989 підтверджується наявною в матеріалах справи (а.с. 20) довідкою ДНЗ «Білоцерківське професійно-технічне училище ім. П.Р. Поповича» № 68 від 09.03.2023. При цьому, варто зазначити, що факт навчання у закладі освіти в іншому населеному пункті не означає автоматичної зміни або втрати постійного місця проживання (реєстрації), з огляду на те, що вибуття на таке навчання має тимчасовий характер.

Щодо доводів апелянта стосовно незарахування до трудового стажу позивача періодів роботи з 21.07.1988 по 26.08.1988 у зв`язку з невідповідністю дати звільнення даті наказу про звільнення (25.08.1989), слід зазначити наступне.

Згідно з частиною 1 статті 24 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 №1058-IV (далі – Закон №1058-IV), страховий стаж - період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок.

До страхового стажу для обчислення розміру пенсії за віком, з якого обчислюється розмір пенсії по інвалідності або у зв`язку з втратою годувальника, крім наявного страхового стажу, зараховується також на загальних підставах відповідно період з дня встановлення інвалідності до досягнення застрахованою особою віку, передбаченого частиною першою статті 26 цього Закону, та період з дня смерті годувальника до дати, коли годувальник досяг би віку, передбаченого частиною першою статті 26 цього Закону.

Відповідно до частини 2 статті 24 Закону №1058-IV, страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом, а також даних, включених на підставі цих документів до реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Частиною 4 статті 24 Закону №1058-IV передбачено, що періоди трудової діяльності та інші періоди, що враховувалися до стажу роботи для призначення пенсії до набрання чинності цим Законом, зараховуються до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше, крім випадків, передбачених цим Законом.

Отже, аналіз норм чинного законодавства дозволяє зробити висновок про те, що необхідність підтверджувати періоди роботи для визначення стажу роботи виникає лише у разі відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній.

У свою чергу, постановою Кабінету Міністрів України № 637 від 12.08.1993 затверджено Порядок підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній (далі - Порядок №637).

Відповідно до пункту 3 Порядку №637 встановлено, що у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження трудового стажу приймаються довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які містять відомості про періоди роботи.

З матеріалів справи вбачається, що трудова книжка позивача НОМЕР_2 містить відомості про періоди трудової діяльності позивачки, зокрема:

- 21.07.1988 позивача прийнято трактористом-машиністом 3 класу тракторно-рільничої бригади у Дослідному господарстві «Терезине»;

- 26.08.1998 позивача звільнено з вказаної вище посади у зв`язку з переходом на навчання до ПТУ.

Колегія суддів відмічає, що зазначені записи трудової книжки позивача виконані чітко, зрозуміло, містять інформацію про періоди роботи та займану посаду, реквізити відповідних наказів, на підставі яких вони внесені.

У той же час, колегія суддів зауважує, що на особу не може перекладатись тягар доведення правдивості чи достовірності даних, що зазначені у його трудовій книжці. Так само на особу не можуть покладатись наслідки виправлення, нечіткого проставлення дат, відбитка печатки у трудовій книжці.

Верховним Судом в постанові від 24.05.2018 у справі №490/12392/16-а сформовано правову позицію, відповідно до якої, працівник не може відповідати за правильність та повноту оформлення бухгалтерських документів на підприємстві, та у свою чергу неналежний порядок ведення та заповнення трудової книжки та іншої документації з вини підприємства не може бути підставою для позбавлення особи конституційного права на соціальний захист щодо вирішення питань нарахування/призначення пенсії.

Таким чином, оскільки доказів визнання недостовірними записів у трудовій книжці щодо періоду роботи позивача з 21.07.1988 по 26.08.1988 відповідачем до суду не було надано, а тому вказане свідчить про те, що пенсійним органом безпідставно не взято до уваги вказаний період при обрахуванні стажу роботи позивача, що свідчить про обґрунтованість позовних вимог у цій частині.

Враховуючи вищевикладене в сукупності, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про наявність підстав для зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області призначити ОСОБА_1 пенсію за віком відповідно до ст. 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» зі зменшенням пенсійного віку з 24.02.2023.

Доводи та заперечення апелянта висновків суду першої інстанції не спростовують.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін проти України», §58, рішення від 10.02.2010).

Відповідно до частини 1, 2 статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

За змістом п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права (стаття 316 КАС України).

Таким чином, враховуючи, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, а судове рішення ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, колегія суддів залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін.

Керуючись статтями 242-244, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325 КАС України, колегія суддів

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області залишити без задоволення, а рішення Київського окружного адміністративного суду від 06.12.2024 – без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Суддя-доповідач О.В. Говорун

Судді Н.В. Безименна

В.В. Файдюк