Постанова від 14 вересня 2026 р. у справі №752/15827/17 — Шостий апеляційний адміністративний суд

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 752/15827/17 Суддя (судді) першої інстанції: Загацька Т.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 вересня 2026 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючий суддя Грибан І.О.

судді: Кузьмишина О.М.

Парінов А.Б.

розглянув у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 03 вересня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в м.Києві, Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області про визнання протиправними дій, зобов`язання вчинити дії, -

У С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі – позивач) звернувся до Голосіївського районного суду м. Києва до Правобережного об`єднаного управління Пенсійного фонду України в м.Києві, Бахмутського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області, - у якому просив суд:

- визнати протиправною бездіяльність Бахмутського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області, яка полягає у невиплаті пенсії позивачу починаючи з 1 червня 2016 року;

- визнати протиправним та скасувати рішення Бахмутського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області про призупинення (припинення) виплати пенсії позивачу;

- визнати протиправним та скасувати рішення Правобережного об`єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Києві щодо відмови у взятті на облік пенсійної справи позивача у зв`язку з переїздом до іншої адміністративно-територіальної одиниці;

- зобов`язати Правобережне об`єднане управління Пенсійного фонду України в м. Києві витребувати з Бахмутського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області та взяти на облік пенсійну справу позивача у зв`язку з переїздом до іншої адміністративно-територіальної одиниці;

- зобов`язати Правобережне об`єднане управління Пенсійного фонду України в м. Києві поновити позивачу виплату пенсії.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що з 17.02.1992 по 07.05.2009 він працював на різних посадах у органах прокуратури України. 07.05.2009 управлінням Пенсійного фонду України Артемівського району м. Луганська йому було призначено пенсію за вислугу років відповідно до ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру» з розрахунку 71% від суми місячного заробітку, з урахуванням виплат і умов праці, що існували на день звернення. Також вказав, що у червні 2017 року, користуючись правом на вільне визначення місця проживання, він переїхав до м. Києва, де, в установленому законом порядку, зареєстрував постійне місце проживання за адресою: АДРЕСА_1 . При цьому підкреслив, що змінив своє місце проживання добровільно та, в будь-якому разі, не з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру, тому він не є внутрішньо переміщеною особою у розумінні ст. 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо-переміщених осіб». Зважаючи на зміну місця фактичного проживання, 23.06.2017 звернувся до Правобережного об`єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Києві із заявою з проханням запросити його пенсійну справу з Бахмутського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області, а також із заявою про виплату пенсії за новим фактичним місцем проживання, а саме місцем постійного зареєстрованого проживання: АДРЕСА_1 . Однак, листом вих. № 35551/02 Правобережного об`єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Києві від 26.06.2017 йому було роз`яснено, що для отримання пенсії він повинен додатково надати, або довідку про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, або відмову у видачі зазначеної довідки.

Постановою Голосіївського районного суду м. Києва від 09 листопада 2017 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 13 лютого 2018 року, позов задоволено частково.

Постановою Верховного Суду від 22 грудня 2021 року скасовано постанову Голосіївського районного суду м. Києва від 09 листопада 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 13 лютого 2018 року в частині позовних вимог про поновлення виплати пенсії за період з 01.06.2016 по 03.02.2017 та направлено у цій частині для продовження розгляду до суду першої інстанції.

У постанові Верховного Суду зазначено наступне: «Позивач звернувся із касаційною скаргою, у якій просить скасувати ці рішення в частині застосування до спірних правовідносин положень статті 99 КАС України та ухвалити у цій частині нове, яким зобов`язати відповідача поновити виплату пенсії з 01.06.2016 (тобто з часу зупинення виплати пенсії). Суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції ухвалюючи рішення та задовольняючи частково позовні вимоги у резолютивній частині рішення не зробив висновок щодо позовних вимог в частині поновлення виплати пенсії за період з 01.06.2016 по 03.02.2017 та не дослідив питання правильності нарахування пенсії за цей період відповідно до законодавства України. У зв`язку із наведеним, позовні вимоги в частині, залишеній без розгляду, слід направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.» та постановив наступне: «Постанову Голосіївського районного суду міста Києва від 09.11.2017 та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 13.02.2018 в частині позовних вимог про поновлення виплати пенсії за період з 01.06.2016 по 03.02.2017 скасувати та направити у цій частині для продовження розгляду до суду першої інстанції.».

Отже фактично в інший частині постанова Голосіївського районного суду міста Києва від 09.11.2017 та постанова Київського апеляційного адміністративного суду від 13.02.2018 залишені без змін.

Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 25 червня 2025 року прийнято адміністративну справу до провадження. Вирішено розгляд справи проводити спочатку в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні). Замінено первинних відповідачів - Правобережне об`єднане управління Пенсійного фонду України в місті Києві його правонаступником - Головним управлінням Пенсійного фонду України в м. Києві (далі - відповідач 1) та Бахмутське об`єднане управління Пенсійного фонду України Донецької області його правонаступником - Головним управлінням Пенсійного фонду України в Донецькій області (далі - відповідач 2).

Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 03 вересня 2025 року адміністративний позов ОСОБА_1 в частині позовних вимог про поновлення виплати пенсії за період з 01.06.2016 по 03.02.2017, які направлено у цій частині для продовження розгляду до суду першої інстанції, - задоволено.

Відповідач 1, не погоджуючись з вказаним рішенням, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить його скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована тим, згідно частини 2 статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції чинній на момент вчинення процесуальної дії) встановлено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. За загальним правилом перебіг строку на звернення до адміністративного суду починається від дня виникнення права на адміністративний позов, тобто, коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Незнання про порушення через байдужість до своїх прав або небажання дізнатися не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду. Виплата пенсії є строковою виплатою, позивач отримуючи пенсію знав у якому розмірі він її отримував і мав усі можливості звернутись до Управління та з`ясувати розрахунок пенсії та звернутися до суду за відновленням порушених на його думку прав. Позивач звернувся до суду за захистом своїх прав лише 03.08.2017, тобто з пропуском строку, встановленого ст. 99 КАС України. Така сама позиція висловлена у Постанові Верховного суду України від 27.03.2018 №695/831/16-а. Колегія суддів Касаційного суду вважає, що будь-які об`єктивні чи суб`єктивні обставини не позбавляли Позивача можливості звернутися до суду у визначені законом строки з відповідним позовом до відповідача, якщо позивач вважав, що діями чи бездіяльністю відповідача порушуються його права та законні інтереси. Пенсія є періодичним платежем а тому в разі незгоди з її розміром , мала право звернутися до суду. Отже, право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків для звернення до суду, якими чинне законодавство обмежує звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів. Це, насамперед, обумовлено специфікою спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків обумовлене досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними. Рішенням Конституційного Суду України № 17-рп/2011 від 13.12.2011 визначено, що держава може встановленням відповідних процесуальних строків, обмежувати строк звернення до суду, що не впливає на зміст та обсяг конституційного права на судовий захист і доступ до правосудця. Вищезазначеною Постановою Верховного суду України залишено без розгляду строк звернення до суду, який був більший ніж шестимісячний. Аналогічний висновок Верховний суд при розгляді справи щодо здійснення перерахунку пенсії з 01.01.2014 по 02.08.2014 відповідно до Закону України «Про статус і соціальний захист, громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» викладений у постанові від 05.06.2018 по справі № №522/6205/17, провадження №К/9901/17610/18, а також в постанові від 17.07.2018 по справі № 522/7721/17, провадження № К/9901/37256/18.

Ухвалами Шостого апеляційного адміністративного суду від 08 жовтня 2025 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 03 вересня 2025 року та на підставі частини 2 статті 311 КАС України призначено справу до апеляційного розгляду у порядку письмового провадження.

Позивачем заперечує проти апеляційної скарги відповідача 2 у повному обсязі та зазначає, що судом першої інстанції законно встановлено, що відповідно до статті 62 Закону України «Про пенсійне забезпечення» основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Переглядаючи справу в межах доводів апеляційної скарги на предмет законності та обґрунтованості оскаржуваного рішення, колегія суддів виходить з наступного.

Як убачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, що з 17.02.1992 по 07.05.2009 позивач працював на різних посадах у органах прокуратури України. 07.05.2009 Управлінням Пенсійного фонду України Артемівського району м. Луганська йому призначено пенсію за вислугу років відповідно до статті 50-1 Закону України «Про прокуратуру» з розрахунку 71% від суми місячного заробітку, з урахуванням виплат і умов праці, що існували на день звернення. У червні 2017 року, користуючись правом на вільне визначення місця проживання, позивач переїхав до м. Києва, де, в установленому законом порядку, зареєстрував постійне місце проживання за адресою: АДРЕСА_1 . При цьому зазначив, що змінив своє місце проживання добровільно та, в будь-якому разі, не з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру, тому він не є внутрішньо переміщеною особою у розумінні статті 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо-переміщених осіб».

23.06.2017, зважаючи на зміну місця фактичного проживання, позивач звернувся до Правобережного об`єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Києві із заявою з проханням запросити його пенсійну справу з Бахмутського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області, а також із заявою про виплату пенсії за новим фактичним місцем проживання, а саме місцем постійного зареєстрованого проживання: АДРЕСА_1 .

Листом від 26.06.2017 вих. №35551/02 Правобережне об`єднане управління Пенсійного фонду України в м. Києві надало позивачу роз`яснення, що для отримання пенсії він повинен додатково надати, або довідку про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, або відмову у видачі зазначеної довідки.

У подальшому, 24.07.2017 на чергову заяву в управлінні Пенсійного фонду він отримав письмову відмову у взятті на облік його пенсійної справи у зв`язку з переїздом до іншої адміністративно-територіальної одиниці та, відповідно, відмову у виплаті пенсії.

ОСОБА_1 , вважаючи протиправним дії відповідачами щодо позбавлення позивача права на отримання щомісячної пенсії, він звернувся з даним позовом до суду.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що трудова книжка позивача, зокрема, в частині записів про роботу в спірні періоди, є належним доказом роботи позивача на вказаній посаді і у наведений період часу, а отже юридичний факт роботи позивача протягом вказаного періоду часу є підтвердженим належними та допустимими доказами. Також, суд першої інстанції зазначив, що відповідно до диплому НОМЕР_1 , виданого 15.07.1983 року вбачається, що позивач вступив до технічного училища №5 01.09.1981 та 15 липня 1983 закінчив повний курс технічного училища за професією помічник машиніста тепловоза/електровоза та ідентичний запис міститься в трудовій книжці позивача.

Надаючи правову оцінку обставинам справи, колегія суддів зазначає наступне.

За приписами частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Відповідно до частини першої статті 49 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року №1058-IV (далі – Закон №1058-IV, далі за текстом, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України; 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом.

Згідно частини 2 статті 49 зазначеного Закону поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з`ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати.

Крім того, як свідчить аналіз положень Закону № 1058-IV, припинення виплати пенсії можливе лише за умови прийняття пенсійним органом відповідного рішення з підстав, визначених статті 49 цього Закону.

Пунктом 1 частини 1 статті 92 Конституції України передбачено, що права і свободи людини і громадянина, гарантії їх здійснення та основні обов`язки повинні визначатися виключно законом, які приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Відповідно до висновків Верховного Суду у постанові від 22 грудня 2021 року у цій справі: «відповідач не надав жодного доказу на підтвердження наявності підстав для припинення позивачеві виплати пенсії. Аналіз положень Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», дає підстави вважати, що припинення виплати пенсії можливе лише за умови прийняття пенсійним органом відповідного рішення з підстав, визначених статтею 49 цього Закону. Отже, призупиняючи виплату позивачу пенсії за відсутності передбачених законами України підстав, відповідач порушив право позивача на отримання пенсії. З огляду на вищенаведене, колегія суддів погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про порушення відповідачем вимог частини першої статті 49 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», оскільки позивачу припинено виплату пенсії за відсутності законодавчо встановлених підстав.».

Отже, Бахмутським об`єднаним управлінням Пенсійного фонду України Донецької області порушено вимоги частини 1 статті 49 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", оскільки з березня 2016 року позивачу припинено виплату пенсії за відсутності законодавчо встановлених підстав, та без прийняття відповідного рішення.

У рішенні у справі "Суханов та Ільченко проти України" Європейський суд з прав людини зазначив, що зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності (цитата у п. 25 цього рішення).

Тому, припиняючи нарахування та виплату позивачу пенсії за відсутності передбачених законами України підстав, відповідач порушив право позивача на отримання пенсії. При цьому право на отримання пенсії є об`єктом захисту за статті1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Втручання у право позивача на мирне володіння своїм майном у вигляді пенсії суд вважає таким, що не ґрунтується на Законі.

Колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції, що припинення виплати пенсії позивачу здійснено не у спосіб, передбачений Законом № 1058-IV, а з точки зору положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод мало місце втручання у право власності позивача, і таке втручання не було законним.

Відповідно до статті 46 Закону № 1058-ІV нараховані суми пенсії, на виплату яких пенсіонер мав право, але не отримав своєчасно з власної вини, виплачуються за минулий час, але не більше ніж за три роки до дня звернення за отриманням пенсії. У цьому разі частина суми неотриманої пенсії, але не більш як за 12 місяців, виплачується одночасно, а решта суми виплачується щомісяця рівними частинами, що не перевищують місячного розміру пенсії.

Нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.

Отже, згідно з нормами частини другої статті 46 Закону № 1058-IV виплата пенсії позивачу підлягає поновленню з моменту її припинення. Таким чином, право позивача щодо виплати раніше призначеної пенсії є абсолютним та не може бути обмежено будь-яким строком.

Системний аналіз даної статті дає підстави дійти до висновку, що у ній містяться два строкових обмеження стосовно виплат пенсії за минулий час: три роки - для особи, яка не отримувала нараховану пенсію з власної вини; без обмеження строку - для особи, яка не отримувала нараховану пенсію з вини відповідного суб`єкта владних повноважень.

Колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції, що право на отримання позивачем пенсії відповідачами не оскаржується та підтверджено матеріалами справи, що невиплата пенсії позивачу є протиправною бездіяльність Бахмутського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області, яка полягає у невиплаті позивачу пенсії за вислугу років починаючи з 01.06.2016, то відповідно до спірних правовідносин має застосовується друга умова - виплата пенсії за минулий час без обмеження строку.

Зважаючи на встановлені в ході судового розгляду фактичні обставини справи та враховуючи вищенаведені норми законодавства, якими урегульовано спірні правовідносини, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову у частині поновлення виплати пенсії позивачу за період з 01.06.2016 по 03.02.2017.

Щодо тверджень відповідача 1 про пропуск строків звернення позивача з даним позовом, згідно частини 2 статті 99 КАС України (в редакції чинній на момент вчинення процесуальної дії), що адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Дійсно, цим кодексом, зокрема частиною 2 статті 99 КАС України встановлено загальний строк звернення до суду особою за захистом своїх порушених прав, у шість місяців.

В той час, частиною 2 статті 46 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" передбачено, що нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком.

Отже, вимоги позивача за своєю суттю, виникли у зв`язку із тим, що попередньо призначені йому суми пенсії, починаючи з 01.06.2016, не отримані ним з вини Бахмутського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області, який на той час призначав і виплачував пенсію, і ці вимоги безпосередньо спрямовані на виплату йому призначеної пенсії, з червня 2016 року, тобто за минулий час. Та такі вимоги не обмежуються будь-яким строком.

Колегія суддів вважає, що у даному випадку, позивач строків звернення до суду із позовом не пропустив, оскільки, на підставі вказаного вище закону, він має право захистити своє право на отримання виплати пенсії, без обмеження будь-яким строком, що можливо, якщо позовні вимоги будуть задоволені.

Суд апеляційної інстанції доходить висновку, що доводи апеляційної скарги відповідача 1 не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об`єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи.

З огляду на вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо наявності і достатніх і необхідних правових підстав для задоволення частково позовних вимог ОСОБА_1 .

Відповідно до пункту 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд, що і вчинено судом у даній справі.

Інші доводи апеляційної скарги не заслуговують на увагу, оскільки не впливають на висновки суду, викладені в оскаржуваному судовому рішенні.

За таких обставин, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, і доводи апелянта, викладені у скарзі, не свідчать про порушення судом норм матеріального чи процесуального права, які могли б призвести до неправильного вирішення справи.

Отже при ухваленні оскаржуваної постанови судом першої інстанції було дотримано всіх вимог законодавства, а тому відсутні підстави для її скасування.

За правилами статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 242, 250, 287, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України суд,

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в м.Києві залишити без задоволення.

Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 03 вересня 2025 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку і строки, визначені статтями 328, 329 КАС України.

Головуючий суддя І.О. Грибан

Судді: О.М. Кузьмишина

А.Б. Парінов

(повний текст постанови складено 15 вересня 2026р.)