Постанова від 01 вересня 2026 р. у справі №404/10850/25 — Кропивницький апеляційний суд

ПОСТАНОВА

Іменем України

02 вересня 2026 року м. Кропивницький

справа № 404/10850/25

провадження № 22-ц/4809/1635/26

Кропивницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: головуючого судді Єгорової С. М., суддів: Карпенка О. Л., Чельник О. І.,

секретар судового засідання Діманова Н. І.,

учасники справи:

позивач – ОСОБА_1 ,

відповідачі – Держава України, від імені якої діють військова частина НОМЕР_1 , Кабінет Міністрів України,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору – Державна казначейська служба України,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Черніков Денис Юрійович, на рішення Фортечного районного суду міста Кропивницького від 10 березня 2026 року у складі головуючого судді Варакіної Н.Б.

УСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог, відзивів на позов та рішення суду першої інстанції.

У жовтні 2025 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Держави України, від імені якої діють військова частина НОМЕР_1 , Кабінет Міністрів України, третя особа: Державна казначейська служба України, в якому просив стягнути з Держави Україна на користь позивача матеріальну шкоду у вигляді недоотриманого грошового забезпечення (заробітної плати) військовослужбовця за період служби з 20.05.2023 по 31.01.2025 включно у розмірі 416 432,66 грн, заподіяну в результаті прийняття Кабінетом Міністрів України нормативно-правового акту (пункт 2 постанови КМУ № 481 від 12 травня 2023 року), що був визнаний протиправним та нечинним, шляхом безспірного списання коштів з Державного бюджету України.

В обґрунтування позову зазначено, що ухвалою Кіровоградського окружного адміністративного суду від 09 жовтня 2025 року у справі №340/6798/25 відмовлено у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Держави Україна про стягнення матеріальної шкоди; роз`яснено позивачу, що справа повинна розглядатися в межах цивільного судочинства.

Позивач вказує, що з 07.11.2019 по 31.01.2025 включно він проходив службу у Військовій частині НОМЕР_1 . Згідно з Витягом з наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 31.01.2025 № 32 його звільнено з військової служби у запас відповідно до підпункту «г» пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу». У зв`язку з прийняттям Кабінетом Міністрів України постанови від 12.05.2023 №481 «Про скасування підпункту 1 пункту 3 змін, що вносяться до постанов Кабінету Міністрів України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 р. № 103, та внесення зміни до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 р. № 704», пунктом 2 якої викладено в новій редакції п. 4 Постанови КМУ №704, який застосовувався Військовою частиною НОМЕР_1 при розрахунку його грошового забезпечення, та був скасований (визнаний протиправним та нечинним) постановою Київського окружного адміністративного суду від 14 березня 2025 року у справі №320/29450/24 (постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 червня 2025 року залишено без змін), позивачу була завдана шкода у вигляді недоотриманого грошового забезпечення за період служби з 20.05.2023 по 31.01.2025.

У зв`язку з викладеним, на підставі ст. 1175 Цивільного кодексу України позивач звернувся до суду із позовом про відшкодування шкоди, завданої у зв`язку із застосування до нього нормативно-правового акту, що був скасований.

Представник військової частини НОМЕР_1 подала відзив, в якому позовні вимоги не визнала та просила відмовити у задоволенні позову.

Вказала, що позивач проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 з 15.11.2019 по 31.01.2025, спочатку на посаді старшого офіцера, потім офіцера організаційно планового відділення та на посаді помічника начальника відділення персоналу зі стройової частини НОМЕР_1 .

Зазначено, що відповідно до статті 19 Конституції України, органи державної влади та їх посадові особи зобов`язані діяти виключно на підставі, в межах повноважень та у спосіб, визначені законом та іншими нормативно-правовими актами. Пунктом 1 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» (далі - Постанова КМУ № 704) затверджені, зокрема, тарифна сітка розрядів і коефіцієнтів посадових окладів військовослужбовців з числа осіб рядового, сержантського і старшинського складу, офіцерського складу (крім військовослужбовців строкової військової служби), осіб рядового і начальницького складу згідно з додатком 1, а також схема тарифних коефіцієнтів за військовим (спеціальним) званням військовослужбовців (крім військовослужбовців строкової військової служби), осіб рядового і начальницького складу згідно з додатком 14. Відповідно до пункту 2 Постанови КМУ № 704 грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу складається з посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, щомісячних (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії) та одноразових додаткових видів грошового забезпечення. Згідно пункту 4 Постанови КМУ № 704 (в первинній редакції) встановлено, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14. Додатки 1, 12, 13, 14 до Постанови КМУ № 704 містять примітки, відповідно до яких, зокрема, посадові оклади за розрядами тарифної сітки та оклади за військовим (спеціальним) званням визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт. 21 лютого 2018 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 103 «Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим особам» (далі Постанова КМУ № 103), пунктом 6 якої внесено зміни до постанов Кабінету Міністрів України, що додаються. Зокрема, в Постанові КМУ № 704 пункт 4 викладено в такій редакції: «4. Установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14». Постанова КМУ № 103 набрала чинності 24 лютого 2018 року. Проте, зміст приміток до додатків 1 та 14 Постанови КМУ № 704 не був приведений у відповідність з нормою п. 4 цієї ж постанови. На підставі пункту 4 Постановою КМУ № 704 в редакції Постанови КМУ № 103, розрахунковою величиною для визначення розмірів посадових окладів та окладів за військовим званням, як складових грошового забезпечення військовослужбовців, що проходять військову службу, є стала величина - розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, визначений законом на 01 січня 2018 року, а мінімальна заробітна плата (чи її частина) для розрахунків розмірів цих окладів не застосовується.

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року у справі № 826/6453/18, визнано протиправним та скасовано п. 6 Постанови КМУ № 103, яким, зокрема, були внесені зміни до в п. 4 Постанови КМУ № 704. Отже, зміни до п. 4 Постанови КМУ № 704, внесені п. 6 Постанови КМУ № 103, з 29 січня 2020 року не підлягали застосуванню. 12 травня 2023 року Кабінет Міністрів України прийняв Постанову № 481, пунктом 2 якої внесено зміни до пункту 4 Постанови № 704, та викладено абзац перший в такій редакції: «4. Установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу та деяких інших осіб розраховуються виходячи з розміру 1762 гривні та визначаються шляхом множення на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14». Пунктом 3 Постанови № 481 установлено, що видатки, пов`язані з виконанням пункту 2 цієї постанови, здійснюються в межах асигнувань на грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу та деяких інших осіб, передбачених у державному бюджеті на відповідний рік для утримання відповідних державних органів. Отже, з дня набрання чинності Постановою № 481 – 20 травня 2023 року, Кабінетом Міністрів України замість розрахункової величини «прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений законом на 1 січня календарного року» запроваджено сталу розрахункову величину для посадового окладу та окладу за військове звання 1762 грн. Таким чином, Постановою № 481 змінено умови регулювання спірних відносин та визначено, що обчислення розмірів посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу та деяких інших осіб здійснюється виходячи з розміру 1762 грн., а не з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року. Таким чином, із дня набрання чинності Постанови № 481 – 20 травня 2023 року, у відповідних суб`єктів владних повноважень відсутні підстави для нарахування та виплати військовослужбовцям грошового забезпечення, виходячи із розмірів посадового окладу та окладу за військове звання, шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України від 03 листопада 2022 року № 2710-IX «Про Державний бюджет України на 2023 рік» на 01 січня календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно додатків 1 і 14 до Постанови № 704.

Щодо скасування пункту 2 Постанови №481, рішенням Київського окружного адміністративного суду від 14.03.2025 у справі №320/29450/24 визнано протиправним та нечинним пункт 2 Постанови Кабінету Міністрів України від 12.05.2023 № 481 стосовно внесення змін до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 № 704 Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб. Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 18.06.2025 рішення Київського окружного адміністративного суду від 14.03.2025 у справі № 320/29450/24 залишено без змін. Частинами 1, 2, 6 статті 57 Закону України Про правотворчу діяльність встановлено, що дія нормативно-правового акта у часі – це реалізація нормативно-правового акта щодо суспільних відносин, що виникли після набрання ним чинності або до набрання ним чинності і тривали станом на дату набрання актом чинності. Дія нормативно-правового акта поширюється на суспільні відносини, що виникли (тривають) після набрання ним чинності, якщо інше не передбачено Конституцією України чи законом. Дія нормативно-правового акта починається з моменту набрання ним чинності, якщо інше не передбачено законом, і закінчується моментом припинення його дії. У разі якщо припинення дії нормативно-правового акта здійснюється на підставі рішення суду, дія нормативно-правового акта припиняється з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду. Рішення Київського окружного адміністративного суду від 14.03.2025 у справі №320/29450/24 набрало законної сили 18.06.2025. За таких обставин, вважає, що підстави для задоволення позову за спірний період з 20.05.2023 по 31.01.2025 включно відсутні, оскільки в цей період Постанова № 481 була чинною. У зазначений період вона була належним чином оприлюднена та підлягала обов`язковому застосуванню суб`єктами владних повноважень.

Посилання позивача на ст. 1175 ЦК України є юридично необґрунтованим, оскільки недоотримані суми грошового забезпечення військовослужбовця не становлять «шкоду» в розумінні деліктного права, а є невиконаним публічно-владним обов`язком держави, який повинен бути усунутий шляхом нарахування та виплати належних сум (а.с.26-29 том 1).

Представник Кабінету Міністрів України подав відзив на позовну заяву, в якому заперечив щодо задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .

Вказав, що вважає необґрунтованим залучення КМУ, оскільки в даному випадку спірні правовідносини стосуються правильності застосування військовою частиною забезпечення розпорядчого документа, а саме: постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» при нарахуванні позивачу грошового забезпечення за період служби з 20.05. 2023 по 31.01.2025. В свою чергу КМУ не здійснюється нарахування грошового забезпечення військовослужбовців. Механізм та умови виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Сил України, Державної Збройних спеціальної служби транспорту України та деяким іншим особам визначає Порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затверджений Наказом Міністерства оборони України 107 червня 2018 року № 260 (далі - Порядок № 260).

Крім того, зазначив, що виходячи із незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, варто зазначити, що у ВЧ НОМЕР_1 за період з 20.05.2023 по 31.01.2025 були відсутні правові підстави для розрахунку грошового забезпечення із застосуванням положень пункту 4 постанови КМУ № 704 у первинній редакції (а.с.61-73 том 1).

Представник Державної казначейської служби надіслав пояснення. в яких зазначив, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, а Казначейство безпідставно залучено до участі у даній справі (а.с.38-43 том 1).

Рішенням Фортечного районного суду міста Кропивницького від 10 березня 2026 року відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 до Держави України, від імені якої діють військова частина НОМЕР_1 , Кабінет Міністрів України, третя особа: Державна казначейська служба України про стягнення матеріальної шкоди в розмірі недоплаченої заробітної плати.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, місцевий суд керувався тим, що невиплата грошового забезпечення є порушенням публічно-правового обов`язку держави, а не підставою для застосування деліктних норм ЦК України. Відтак, визнання пункту постанови Кабінету Міністрів незаконним означає лише, що він не може застосовуватися при визначенні прав особи, але саме по собі не породжує цивільно-правової шкоди в розумінні ст. 22 та глави 82 ЦК України. Таким чином, підмінюючи поняття, та виклавши вимогу у виді «відшкодуванням шкоди» її юридична природа не змінюється — фактично йдеться про вимогу здійснити перерахунок грошового забезпечення відповідно до чинних норм права.

Суд зазначив, що спір щодо виплат військовослужбовцям є публічно-правовим і визначається спеціальним законодавством та розглядається за правилами адміністративного судочинства. У зв`язку з викладеним, суд вважав, що ст. 1175 ЦК України не підлягає застосуванню до даного спору, оскільки недоотримані суми грошового забезпечення не є шкодою, а є невиконаним обов`язком держави, який усувається шляхом перерахунку і виплати належних сум.

Місцевий суд також зауважив, що звертаючись до суду із цим позовом, позивач фактично просить здійснити перерахунок грошового забезпечення, що належить до сфери публічно-правових, а не цивільно-правових відносин, а відтак заявлена вимога не відповідає предмету статей 22, 1166, 1175 ЦК України.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу.

ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Черніков Денис Юрійович, подала до апеляційного суду апеляційну скаргу, в якій з підстав неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, ставить питання про скасування рішення Фортечного районного суду міста Кропивницького від 10 березня 2026 року та ухвалення нового рішення про задоволення позовних вимог.

Вказує, що суд першої інстанції помилково застосував принцип незворотності дії нормативно-правових актів у часі, не розмежувавши поняття «дії нормативно-правового акта в часі» та «шкоди, завданої застосуванням протиправного нормативно-правового акта».

Звертає увагу суду апеляційної інстанції на те, що Об`єднана палата Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду у постанові від 24 лютого 2026 року у справі №160/6949/20 сформулювала правовий висновок з цього питання, зазначивши у п. 47 постанови: «Тобто шкода, завдана неконституційним актом виникає у період, коли акт діяв та ще не був визнаний неконституційним, тобто в минулому, оскільки не можна заподіяти шкоду неконституційним актом після того, як він за рішенням Конституційного Суду України втратив чинність. Заподіяння шкоди завжди відбувається внаслідок вже прийнятого та застосовного в минулому до особи неконституційного акта».

Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи.

Представник військової частини НОМЕР_1 Токар А. О. подала відзив на апеляційну скаргу, в якому просила відмовити у задоволенні вимог апеляційної скарги, а рішення суду першої інстанції – залишити без змін.

Зазначила, що доводи апеляційної скарги ґрунтуються на неправильному розумінні правової природи деліктної відповідальності держави та фактичній підміні одного способу судового захисту іншим. Так, відповідно до статті 1175 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок прийняття органом державної влади нормативно-правового акта, який у подальшому визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою незалежно від вини посадових осіб відповідного органу. Водночас наведена норма не встановлює безумовного обов`язку держави здійснювати будь-які виплати лише з тієї підстави, що нормативно-правовий акт у подальшому був визнаний незаконним. Для застосування статті 1175 ЦК України позивач повинен довести наявність усіх необхідних елементів цивільно-правової відповідальності, а саме: 1. факт настання матеріальної шкоди; 2. протиправність нормативно-правового акта; 3. причинно-наслідковий зв`язок між прийняттям такого акта та завданою шкодою; 4. наявність саме цивільно-правових деліктних відносин. Саме лише посилання на рішення адміністративного суду про визнання окремих положень постанови Кабінету Міністрів України №481 протиправними не свідчить автоматично про виникнення у кожної особи права на відшкодування шкоди в порядку статті 1175 ЦК України.

Вказує, що фактично апелянт ототожнює право на отримання належного грошового забезпечення із правом на відшкодування шкоди, хоча зазначені правові інститути мають різну правову природу, різний предмет доказування та різні правові наслідки. Відносини щодо проходження військової служби, порядку визначення та виплати грошового забезпечення є спеціальними службовими правовідносинами, врегульованими нормами спеціального законодавства. У свою чергу, деліктні зобов`язання, врегульовані главою 82 ЦК України, виникають лише за наявності повного складу цивільного правопорушення. Позивач фактично просить компенсувати різницю між сумами грошового забезпечення, яку він вважає недоотриманою, однак така вимога за своїм змістом є вимогою про стягнення відповідних виплат, а не вимогою про відшкодування шкоди. Отже, позивач шляхом посилання на статтю 1175 ЦК України намагається використати інший механізм судового захисту для досягнення результату, який фактично полягає у перерахунку грошового забезпечення. Суд першої інстанції обґрунтовано звернув увагу саме на цю обставину та правильно зазначив, що спірні правовідносини не можуть бути ототожнені із деліктними. Крім того, апелянтом не доведено існування безпосереднього причинного зв`язку між прийняттям нормативно-правового акта Кабінету Міністрів України та діями військової частини НОМЕР_1 (а.с.221-226 том 1).

Представник Кабінету Міністрів України – ОСОБА_2 подала відзив на апеляційну скаргу, в якому просила відмовити у задоволенні вимог апеляційної скарги, а рішення суду першої інстанції – залишити без змін.

Зазначила, що спори щодо виплати грошового забезпечення військовослужбовців є публічно-правовими, виникають зі спеціальних службових відносин і регулюються виключно нормами спеціального законодавства. Відтак, вважає, що доводи скаржника щодо необхідності врахування постанов Верховного Суду від 24.02.2026 у справі № 160/6919/20 та від 17.03.2026 у справі № 160/11921/20 є безпідставними та свідчать про хибне тлумачення судової практики. Зазначені постанови ухвалені у правовідносинах, які не є подібними до даної справи.

Зауважила, що в спірний період (з 20.05.2023 по 18.06.2025) Постанова Кабінету Міністрів України від 12.05.2023 № 481 була чинною, не була визнана незаконною судом чи скасована в судовому порядку. Військова частина діяла виключно в межах повноважень та у спосіб, передбачений законом. Сама по собі втрата чинності актом або закінчення строку його дії не є тотожним визнанню його незаконним у розумінні статті 1175 ЦК України. Відповідно до сталої правової позиції Верховного Суду, зокрема викладеної постанові Великої Палати від 28.06.2023 у справі №751/6531/21, для застосування деліктної відповідальності держави за статтею 1175 ЦК України позивач зобов`язаний довести повний склад цивільного правопорушення: незаконність акту, реальну шкоду та прямий причинно-наслідковий зв`язок. Відсутність хоча б одного елемента виключає можливість стягнення коштів.

У зв`язку з наведеним, представник вважає, що судом першої інстанції правильно зроблено висновок, що стаття 1175 ЦК України не підлягає застосуванню до даного спору, оскільки недоотримані суми грошового забезпечення не є шкодою, а є невиконаним обов`язком держави, який усувається шляхом перерахунку і виплати належних сум (а.с.1-6 том 2).

Щодо додаткових пояснень, поданих представником позивача.

Представник позивача – адвокат Черніков Д. Ю. подав письмові пояснення щодо значення висновків Об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду (постанова від 24.02.2026 у справі № 160/6949/20) для вирішення даної справи.

Зазначив, що постанова Об`єднаної палати від 24.02.2026 у справі № 160/6949/20 має вирішальне значення для цієї справи, оскільки вона на рівні єдиного, обов`язкового для судів підходу відповіла на центральне питання спору: розмір недоплаченого грошового забезпечення за час дії акта, який був протиправним із часу його прийняття, є матеріальною шкодою, що підлягає відшкодуванню державою. Відмінність конкретних норм права, які в різних справах ставали підставою для нарахування та виплати грошового забезпечення в меншому розмірі, жодним чином не нівелює цих висновків, оскільки тотожним є сам правовий механізм завдання шкоди: акт, що з моменту прийняття не відповідав акту вищої юридичної сили, застосовувався при нарахуванні виплат і спричинив їх виплату в розмірі меншому, ніж гарантований. Неврахування цих висновків судом першої інстанції (ч. 4 ст. 263 ЦПК України) є самостійною підставою для скасування оскаржуваного рішення (а.с.235-237 том 1).

Участь учасників справи в судовому засіданні в суді апеляційної інстанції.

Позивач, його представник та представник третьої особи у справі в судове засідання, призначене на 02 вересня 2026 року до Кропивницького апеляційного суду не з`явились, належним чином повідомлені про дату, час та місце слухання справи, що підтверджується довідками про доставку судових повісток (а.с.32,34 том 2).

Позиція апеляційного суду.

Відповідно до ст. 367, 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.

З урахуванням вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.

Заслухавши пояснення представника військової частини НОМЕР_1 – Токар А. О., представника Кабінету Міністрів України – Бевз О. І., вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах, передбачених ст. 367 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції – без змін.

Встановлені судом першої інстанції неоспорені обставини, а також обставини встановлені апеляційним судом.

Судом встановлено, що з 07.11.2019 по 31.01.2025 проходив службу у Військовій частині НОМЕР_1 .

Згідно з Витягом з наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 31.01.2025 №32, ОСОБА_1 звільнено з військової служби у запас відповідно до підпункту «г» пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».

Ухвалою Кіровоградського окружного адміністративного суду від 09 жовтня 2025 року відмовлено у відкритті провадження за позовом ОСОБА_1 до Держави Україна, від імені якої діє Військова частина НОМЕР_1 , Держави Україна, від імені якої діє Кабінет Міністрів України про стягнення матеріальної шкоди. Роз`яснено позивачу, що заявлений спір підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства (а.с.17-18 том 1).

Мотиви, з яких виходить колегія суддів апеляційного суду.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Згідно з частиною першої статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

На підставі ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

В силу ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Звертаючись до суду із позовом у цій справі, позивач зазначав про те, що з 07.11.2019 по 31.01.2025 включно він проходив службу у Військовій частині НОМЕР_1 . Згідно з Витягом з наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 31.01.2025 № 32 його звільнено з військової служби у запас відповідно до підпункту «г» пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу». У зв`язку з прийняттям Кабінетом Міністрів України постанови від 12.05.2023 №481 «Про скасування підпункту 1 пункту 3 змін, що вносяться до постанов Кабінету Міністрів України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 р. № 103, та внесення зміни до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 р. № 704», пунктом 2 якої викладено в новій редакції п. 4 Постанови КМУ №704, який застосовувався Військовою частиною НОМЕР_1 при розрахунку його грошового забезпечення, та був скасований (визнаний протиправним та нечинним) постановою Київського окружного адміністративного суду від 14 березня 2025 року у справі №320/29450/24 (постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 червня 2025 року залишено без змін), позивачу була завдана шкода у вигляді недоотриманого грошового забезпечення за період служби з 20.05.2023 по 31.01.2025.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , місцевий суд керувався тим, що невиплата грошового забезпечення є порушенням публічно-правового обов`язку держави, а не підставою для застосування деліктних норм ЦК України. Відтак, визнання пункту постанови Кабінету Міністрів незаконним означає лише, що він не може застосовуватися при визначенні прав особи, але саме по собі не породжує цивільно-правової шкоди в розумінні ст. 22 та глави 82 ЦК України. Таким чином, підмінюючи поняття, та виклавши вимогу у виді «відшкодуванням шкоди» її юридична природа не змінюється — фактично йдеться про вимогу здійснити перерахунок грошового забезпечення відповідно до чинних норм права.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду з огляду на таке.

Наявними у матеріалах справи доказами підтверджується, що з 07.11.2019 по 31.01.2025 ОСОБА_1 проходив службу у Військовій частині НОМЕР_1 .

Згідно з Витягом з наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 31.01.2025 №32, ОСОБА_1 звільнено з військової служби у запас відповідно до підпункту «г» пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».

Ухвалою Кіровоградського окружного адміністративного суду від 09 жовтня 2025 року відмовлено у відкритті провадження за позовом ОСОБА_1 до Держави Україна, від імені якої діє Військова частина НОМЕР_1 , Держави Україна, від імені якої діє Кабінет Міністрів України про стягнення матеріальної шкоди. Роз`яснено позивачу, що заявлений спір підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства (а.с.17-18 том 1).

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За приписами частини 1 статті 9 ЗУ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 року №2011-ХІІ (далі - Закон №2011) держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Згідно з частиною 2 статті 9 Закону №2011 до складу грошового забезпечення входять: - посадовий оклад, оклад за військовим званням; - щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); - одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону (частина 3 статті 9 Закону №2011).

Позивач вважає, що під час перебування на службі відповідач протиправно не здійснив виплату належного грошового забезпечення, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня відповідного року, взятого як розрахункову величину, у зв`язку з чим звернувся до суду з цим позовом.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд апеляційної інстанції зазначає, що постановою Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 року №704 затверджено тарифні сітки розрядів і коефіцієнтів посадових окладів, схеми тарифних розрядів, тарифних коефіцієнтів, додаткові види грошового забезпечення, розміри надбавки за вислугу років, пунктом 2 якої установлено, що грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу складається з посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, щомісячних (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії) та одноразових додаткових видів грошового забезпечення.

Пункт 4 названої урядової постанови в первинно прийнятій редакції встановлював, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14.

Натомість 12.05.2023 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову №481 «Про скасування підпункту 1 пункту 3 змін, що вносяться до постанов Кабінету Міністрів України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2018 року №103, та внесення зміни до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 року №704» (Постанова №481), пунктом 2 якої внесено зміни до пункту 4 Постанови №704, виклавши абзац перший в такій редакції: « 4. Установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу та деяких інших осіб розраховуються виходячи з розміру 1762 гривні та визначаються шляхом множення на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14».

Пунктом 3 Постанови №481 установлено, що видатки, пов`язані з виконанням пункту 2 цієї постанови, здійснюються в межах асигнувань на грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу та деяких інших осіб, передбачених у державному бюджеті на відповідний рік для утримання відповідних державних органів. Отже, з дня набрання чинності Постановою №481 (20.05.2023 року) Кабінетом Міністрів України замість розрахункової величини «прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений законом на 1 січня календарного року» запроваджено сталу розрахункову величину для посадового окладу та окладу за військове звання 1762 грн.

Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 14 березня 2025 року у справі №320/29450/24, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 червня 2025 року, визнано протиправним та нечинним пункт 2 Постанови Кабінету Міністрів України від 12.05.2023 року №481 стосовно внесення змін до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб».

Колегія суддів зауважує, що відповідно до частини 2 статті 265 КАС України нормативно-правовий акт втрачає чинність повністю або в окремій його частині з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду.

Позивач заявляє вимоги про стягнення недоотриманого грошового забезпечення за період з 20.05.2023 року по 31.01.2025 року, тоді як пункт 2 постанови Кабінету Міністрів України від 12.05.2023 року №481 визнано протиправним та нечинним з 18 червня 2025 року (дата ухвалення постанови Шостого апеляційного адміністративного суду), відтак у позивача відсутні правові підстави для стягнення матеріальної шкоди у вигляді недоотриманого грошового забезпечення за період, що передує даті визнання зазначеної норми протиправною та нечинною.

Велика Палата Верховного Суду, зокрема у постановах від 05.06.2024 у справі №910/14524/22 та від 11.09.2024 у справі №554/154/22 наголошувала на тому, що суд не може перебирати на себе правотворчі функції законодавчої та виконавчої влади. Порушення такого підходу та, відповідно, ігнорування принципу законності суперечить, щонайменше, принципам правової визначеності, легітимних очікувань та належного урядування як базовим складовим правовладдя (верховенства права); дискримінує іншу сторону правовідносин; означає, що суд може надати дозвіл будь-кому та будь-коли діяти за межами закону (який містить заборони) або за межами наданих законом прав (повноважень); іде в розріз з принципом поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову, а також порушує систему стримувань і противаг (суд втручається в компетенцію суб`єктів нормотворення та може ігнорувати їх волю).

Таким чином, внесені Постановою КМУ №481 зміни до пункту 4 Постанови №704 у період їх чинності не дозволяють застосовувати попередню редакцію пункту 4 Постанови №704 після набрання законної сили судового рішення у справі №320/29450/24, як на тому наполягає позивач.

Відтак, обраховуючи грошове забезпечення на підставі приписів постанови Кабінету Міністрів №481, яка була чинною у період спірних правовідносин, відповідач діяв правомірно та не допустив порушення прав та інтересів позивача.

Верховний Суд у постанові від 30.06.2025 у справі №280/8605/24 прийшов до висновку, що визнання у судовому порядку пункту 2 Постанови Кабінету Міністрів України від 12.05.2023 року №481 нечинним не породжує для позивача юридичних наслідків, оскільки на момент виникнення спірних правовідносин відповідні положення зазначеної постанови були чинними.

Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 24.04.2025 у справі №420/5584/24, від 21.01.2026 у справі №280/12030/24.

Необхідно зауважити, що на час апеляційного перегляду справи постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 16 липня 2026 року у справі 320/29450/24 касаційну скаргу Кабінету Міністрів України задоволено.

Рішення Київського окружного адміністративного суду від 14 березня 2025 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 червня 2025 року скасовано.

Прийнято нову постанову, якою в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета позову - ОСОБА_2 , про визнання дій неправомірними та зобов`язання скасувати пункт 2 Постанови № 481 про внесення змін до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» - відмовлено (https://reyestr.court.gov.ua/Review/138315468 ).

Що стосується доводів апелянта з приводу невірного застосування судом першої інстанції норм ст.56 Конституції України та ст.1175 ЦК України.

Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

За приписами частини 9 статті 10 ЦПК України якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права).

У постанові від 08 червня 2022 року у справі №2-591/11 Велика Палата Верховного Суду виснувала наступне: «77. Велика Палата Верховного Суду нагадує, що інститут аналогії закону і аналогії права первісно був доктринально обґрунтований і застосовувався судами задовго до часткового відображення цього інституту в законодавстві.

Необхідність інституту аналогії (аналогії закону та аналогії права) випливає з того, що закон призначений для його застосування в невизначеному майбутньому, але законодавець, встановлюючи регулювання, не може охопити всі життєві ситуації, які можуть виникнути. Крім того, життя перебуває у постійному русі, змінюється і розвивається, внаслідок чого виникають нові життєві ситуації, які законодавець не міг передбачити під час ухвалення закону.

Суд застосовує аналогію закону і аналогію права тоді, коли на переконання суду певні відносини мають бути врегульовані, але законодавство такого регулювання не містить, внаслідок чого наявна прогалина в законодавчому регулюванні.

Зазначені висновки стосуються як матеріального, так і процесуального права. Велика Палата Верховного Суду неодноразово застосовувала аналогію у процесуальному праві, зокрема у постановах від 26 червня 2019 року у справі №905/1956/15 (пункт 6.27), від 27 листопада 2019 року у справі №629/847/15-к, від 16 червня 2020 року у справі №922/4519/14 (пункт 6.19), від 13 січня 2021 року у справі №0306/7567/12 (пункт 28), від 28 вересня 2021 року у справі №761/45721/16-ц (пункт 105)».

Що стосується стягнення матеріальної шкоди у вигляді неотриманої частини грошового забезпечення, то суд зазначає, що відповідно до ст. 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Збитками є: втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.

Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв`язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право.

На вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи майнова шкода може бути відшкодована і в інший спосіб, зокрема, шкода, завдана майну, може відшкодовуватися в натурі (передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо).

На підставі ст.1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

Згідно зі ст.1175 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів.

У зв`язку з викладеним, суд першої інстанції дійшов правильних висновків, що ст. 1175 ЦК України не підлягає застосуванню до даного спору, оскільки недоотримані суми грошового забезпечення не є шкодою, а є невиконаним обов`язком держави, який усувається шляхом перерахунку і виплати належних сум.

Окрім того, ст. 1175 ЦК України передбачає відповідальність держави за шкоду, завдану незаконним нормативно-правовим актом. Однак застосування цієї норми можливе лише за умови наявності: - незаконності акта на момент його застосування, або його ретроактивного скасування; - фактичного заподіяння шкоди; - причинно-наслідкового зв`язку між незаконним актом і шкодою. У даному випадку: - Постанова № 481 була чинною з 20.05.2023 по 18.06.2025; - відповідач діяв в межах повноважень та у спосіб, передбачений законом; - шкода позивача є гіпотетичною, оскільки виплати здійснювались відповідно до чинного нормативно-правого акт; - причинно-наслідковий зв`язок відсутній, бо правові наслідки Постанови № 481 для розрахунку грошового забезпечення були законними.

Представник позивача визначив розмір шкоди шляхом математичного порівняння прожиткового мінімуму різних років із фіксованим значенням 1762 грн. Жоден нормативний акт України не передбачає такого способу визначення збитків. Розрахунок 416 432,66 грн є умовним та гіпотетичним, не підтверджений нормативно, і тому не може вважатися реально завданою шкодою.

Стягнення можливе лише при доведенні всіх складових деліктної відповідальності: наявність шкоди, протиправність дій органу, причинний зв`язок, доведений розмір збитків.

Жодна з цих умов у даній справі не виконана. Виплати позивачу здійснювались правомірно відповідно до чинного законодавства.

Беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у сукупності, колегія суддів приходить до висновку про законність та обґрунтованість ухваленого у даній справі рішення та відсутність підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі.

Інші доводи, викладені у апеляційній скарзі спростовуються встановленими судом обставинами у справі, зводяться до переоцінки доказів і незгоди заявника з висновком суду щодо їх оцінки.

Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

При цьому, колегією суддів ураховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain, п. п. 29 - 30).

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги.

Виходячи з викладеного, судом першої інстанції правильно визначено характер правовідносин між сторонами, вірно застосовано закон, що їх регулює, повно і всебічно досліджено матеріали справи та надано належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам, не порушено норми процесуального права.

З підстав, передбачених статтею ст. 375 ЦПК України, апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції – без змін.

Оскільки оскаржене судове рішення залишено без змін, а апеляційну скаргу без задоволення, підстави для розподілу судових витрат, передбачені ст. 141 ЦПК – відсутні.

Керуючись ст. 367, 368, 371, 374, 375,381-384, 389, 390 ЦПК України, Кропивницький апеляційний суд

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Черніков Денис Юрійович, залишити без задоволення.

Рішення Фортечного районного суду міста Кропивницького від 10 березня 2026 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повна постанова складена 14.09.2026.

Головуючий С. М. Єгорова

Судді О. Л. Карпенко

О. І. Чельник