Постанова від 14 вересня 2026 р. у справі №580/5877/25 — Шостий апеляційний адміністративний суд

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 580/5877/25 Суддя (судді) першої інстанції: Василь ГАВРИЛЮК

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 вересня 2026 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючий суддя Парінов А.Б.,

судді: Беспалов О.О.,

Кобаль М.І.,

розглянувши у письмовому провадженні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 01 вересня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 , Комісії з питань розгляду надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації при ІНФОРМАЦІЯ_2 про визнання протиправним та скасування рішення і зобов`язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернувся до Черкаського окружного адміністративного суду з позовом, у якому просив визнати протиправним і скасувати рішення комісії, оформлене протоколом від 09 травня 2025 року № 19, про відмову у наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі пункту 4 частини першої статті 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", та зобов`язати відповідача повторно розглянути його заяву.

Позов обґрунтовано тим, що позивач самостійно виховує неповнолітніх дітей, мати яких є громадянкою Республіки Молдова та постійно проживає за межами України, на підтвердження чого до заяви про надання відстрочки долучено рішення Звенигородського районного суду Черкаської області від 18 вересня 2023 року у справі № 694/795/23, яким визначено місце проживання молодшої дитини разом із батьком та стягнуто з матері аліменти. На думку позивача, це рішення є достатнім документом у розумінні пункту 4 додатка 5 до Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 2024 року № 560, а вимога комісії про надання окремого рішення суду про встановлення факту самостійного виховання дитини є безпідставною.

Рішенням Черкаського окружного адміністративного суду від 01 вересня 2025 року у задоволенні позову відмовлено.

Суд першої інстанції виходив із того, що рішення про визначення місця проживання дитини не підтверджує факту самостійного виховання її батьком, а передбаченого пунктом 4 додатка 5 до Порядку № 560 рішення суду про встановлення такого факту або витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про народження із зазначенням відомостей про батька відповідно до частини першої статті 135 Сімейного кодексу України позивач не надав, а тому оскаржуване рішення комісії є правомірним.

Не погодившись із таким рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову. На обґрунтування апеляційної скарги апелянт посилається на те, що рішення суду про визначення місця проживання дитини разом із батьком є належним документом на підтвердження факту її самостійного виховання, оскільки законодавством не визначено конкретного виду судового рішення, яке має подаватися для підтвердження відповідної обставини. Зазначає, що суд першої інстанції не врахував сукупності доказів, які свідчать про те, що мати дітей не бере участі в їх вихованні та утриманні, проживає за кордоном та сплачує аліменти на підставі судового рішення. Вважає безпідставним відхилення судом практики Верховного Суду, на яку позивач посилався на підтвердження своєї правової позиції. Крім того, апелянт наголошує, що раніше комісією йому вже надавалася відстрочка від призову на військову службу за тих самих підстав, а тому повторна відмова у її наданні порушує принцип правомірних очікувань.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

З огляду на викладене, колегія суддів визнала за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження.

Відзив на апеляційну скаргу до суду не надходив, що не перешкоджає її розгляду по суті.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку про відмову в задоволенні апеляційної скарги, мотивуючи це наступним.

Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є обов`язком громадян України (стаття 65 Конституції України).

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Підстави, за яких військовозобов`язані не підлягають призову на військову службу під час мобілізації, визначені статтею 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію". Оскільки спірні правовідносини виникли у травні 2025 року, до них застосовується ця стаття в редакції Закону України від 11 квітня 2024 року № 3633-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку", що набрав чинності 18 травня 2024 року.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 23 Закону не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані жінки та чоловіки, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України.

Перевірка підстав для надання військовозобов`язаному відстрочки та її оформлення здійснюється територіальними центрами комплектування та соціальної підтримки (частина сьома статті 23 Закону).

Механізм реалізації права на відстрочку та перелік документів, що подаються для її одержання, визначені Порядком № 560.

Згідно з пунктом 4 додатка 5 до цього Порядку для одержання відстрочки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 23 Закону, подаються свідоцтво про народження дитини (дітей) із зазначенням батьківства військовозобов`язаного та один із таких документів: свідоцтво про смерть одного з батьків, або рішення суду про оголошення одного з батьків померлим, або рішення суду про позбавлення одного з батьків батьківських прав, або рішення суду про визнання одного з батьків безвісти відсутнім, або витяг із Єдиного реєстру осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, або вирок суду, за яким особа відбуває покарання у місцях позбавлення волі, або документи, які підтверджують, що особа самостійно виховує та утримує дитину, а саме рішення суду про встановлення факту самостійного виховання дитини або витяг з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про народження із зазначенням відомостей про батька відповідно до частини першої статті 135 Сімейного кодексу України. Цей перелік є вичерпним.

З наведеного випливає, що для застосування пункту 4 частини першої статті 23 Закону у випадку самостійного виховання дитини закон вимагає підтвердження цієї обставини саме рішенням суду про встановлення факту самостійного виховання дитини або, за відсутності відомостей про другого з батьків, витягом про народження дитини, в якому запис про батька зроблено на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України.

Як вбачається з матеріалів справи, на підтвердження права на відстрочку позивач подав рішення Звенигородського районного суду Черкаської області від 18 вересня 2023 року у справі № 694/795/23, яким визначено місце проживання молодшої дитини разом із батьком та стягнуто з матері аліменти; у визначенні місця проживання старшої дитини цим рішенням відмовлено.

Рішення суду про встановлення факту самостійного виховання дитини, як і витяг про народження дитини із зазначенням відомостей про батька відповідно до частини першої статті 135 Сімейного кодексу України, позивач не подав.

Довід апеляційної скарги про те, що рішення про визначення місця проживання дитини є достатнім документом, оскільки закон не конкретизує, яке саме рішення суду має бути подане, є помилковим. Пункт 4 частини першої статті 23 Закону та пункт 4 додатка 5 до Порядку № 560 прямо називають необхідний документ - рішення суду про встановлення факту самостійного виховання дитини. Рішення про визначення місця проживання дитини вирішує інше питання і такого факту не встановлює.

Відповідно до статті 141 Сімейного кодексу України мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою; розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею (стаття 157 цього Кодексу). Сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу (стаття 15 цього Кодексу).

Наведене узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду. У постанові від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22 Верховний Суд зазначив, що для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється, і що такі обставини мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану чи рішенням суду про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим або безвісно відсутнім. Сам по собі факт визначення місця проживання дитини з одним із батьків, розірвання шлюбу та роздільне проживання батьків не припиняють прав і обов`язків другого з батьків та не свідчать про самостійне виховання дитини. Факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом лише як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини.

А отже надане позивачем рішення про визначення місця проживання дитини не підтверджує факту самостійного виховання ним дитини, а передбаченого законом документа на підтвердження цієї обставини позивач не подав. Альтернатива щодо запису про батька на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України до позивача незастосовна, оскільки він є батьком дітей, відомості про якого внесено до актового запису про народження в загальному порядку, а не за правилами частини першої статті 135 цього Кодексу.

Доводи апеляційної скарги про неврахування судом сукупності доказів неучасті матері у вихованні дітей не спростовують висновків суду першої інстанції. Перелік документів, що подаються для одержання відстрочки, є вичерпним, а обставини, на які посилається апелянт, зокрема проживання матері за кордоном та сплата нею аліментів, не підлягають оцінці комісією замість визначеного законом документа. Доведення факту неучасті матері у вихованні дитини, як зазначено вище, можливе лише в порядку вирішення спору про право між батьками, а не шляхом подання до територіального центру комплектування та соціальної підтримки сукупності побутових доказів.

Безпідставним є й довід апеляційної скарги про неправильне відхилення судом першої інстанції судової практики Верховного Суду, на яку посилався позивач. Ця практика стосувалася правового регулювання, що передувало чинній редакції статті 23 Закону. У редакції, що діяла до 18 травня 2024 року, відповідна підстава була сформульована інакше та не вимагала підтвердження самостійного виховання дитини саме рішенням суду. Із набранням чинності Законом № 3633-IX та прийняттям Порядку № 560 запроваджено вичерпний перелік документів, які підтверджують право на відстрочку з цієї підстави. Оскільки спірні правовідносини виникли у 2025 році, вони регулюються чинною редакцією закону, а тому посилання на практику, сформовану за попереднього регулювання, є неприйнятним.

Не заслуговує на увагу довід про порушення принципу правомірних очікувань у зв`язку з раніше наданою відстрочкою. Частина сьома статті 23 Закону зобов`язує територіальний центр комплектування та соціальної підтримки перевіряти підстави для надання відстрочки за кожним зверненням, а попереднє надання відстрочки не породжує права на її безумовне повторне надання та не звільняє позивача від обов`язку подати визначені законом документи. Правомірні очікування особи не можуть виправдовувати ухвалення рішення всупереч імперативним вимогам закону.

Таким чином, позивач не подав документа, передбаченого пунктом 4 частини першої статті 23 Закону та пунктом 4 додатка 5 до Порядку № 560, на підтвердження права на відстрочку, а тому рішення комісії про відмову у наданні відстрочки ухвалене на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені законом, і відповідає критеріям, встановленим частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України. Таким чином, суд першої інстанції повно з`ясував обставини справи, дав правильну правову оцінку спірним правовідносинам і ухвалив рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи апеляційної скарги його висновків не спростовують.

Відповідно до частини першої статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись статтями 242, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 01 вересня 2025 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку і строки, визначені статтями 328, 329 КАС України.

Головуючий суддя А.Б. Парінов

Судді: О.О. Беспалов

М.І. Кобаль

(Повний текст постанови суду виготовлено 15 вересня 2026 року)