Постанова від 14 вересня 2026 р. у справі №640/39832/21 — Шостий апеляційний адміністративний суд

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 640/39832/21 Суддя (судді) першої інстанції: Сліпець Надія Євгенівна

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 вересня 2026 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючий суддя Парінов А.Б.,

судді: Беспалов О.О.,

Кравченко Є.Д.,

розглянувши у письмовому провадженні апеляційну скаргу Апарату Верховної Ради України на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 15 квітня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Апарату Верховної Ради України про визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання вчинити дії, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом, у якому просила визнати протиправною бездіяльність Апарату Верховної Ради України щодо відмови у нарахуванні та виплаті грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної відпустки за період роботи з 04 квітня 2013 року до 27 листопада 2014 року; зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити цю компенсацію в сумі 7 474,58 грн; зобов`язати відповідача виплатити середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації за невикористані дні щорічної відпустки з 27 листопада 2014 року по день фактичного розрахунку.

Позов обґрунтовано тим, що позивачка працювала на посаді помічника-консультанта народного депутата України сьомого скликання ОСОБА_3 з 04 квітня 2013 року по 27 листопада 2014 року, за цей період не використала 49,5 календарних днів щорічної основної відпустки, а при звільненні грошову компенсацію їй не нарахували і не виплатили.

Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 15 квітня 2025 року позов задоволено частково: визнано протиправною бездіяльність Апарату Верховної Ради України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної відпустки за період роботи з 04 квітня 2013 року до 27 листопада 2014 року; зобов`язано Апарат Верховної Ради України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за 49,5 календарних днів щорічної основної відпустки за період роботи з 04 квітня 2013 року по 27 листопада 2014 року; зобов`язано Апарат Верховної Ради України виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації за невикористані дні щорічної відпустки з 27 листопада 2014 року по день фактичного розрахунку; у задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. У мотивувальній частині рішення суд першої інстанції вказав на стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку в розмірі, пропорційному сумі невиплачених належних позивачці коштів.

Не погодившись із цим рішенням, Апарат Верховної Ради України подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

На обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт посилається на те, що Апарат Верховної Ради України не є роботодавцем помічників-консультантів народних депутатів України, оскільки роботодавцем є відповідний народний депутат, який здійснює їх підбір та розподіл місячного фонду заробітної плати, тоді як Апарат забезпечує лише кадрове та фінансове обслуговування в межах виділеного фонду, а посади помічників-консультантів не входять до його структури та штатного розпису. Зазначає про відсутність економії фонду оплати праці помічників-консультантів та відповідних бюджетних призначень. Вказує, що обов`язковою умовою застосування статті 117 Кодексу законів про працю України є наявність спору щодо розміру належних звільненому працівникові сум безпосередньо на час звільнення, тоді як позивачка тривалий час не зверталася ані до роботодавця, ані до суду, у зв`язку з чим спір виник лише після подання позову. Посилається на явну неспівмірність розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку із сумою заборгованості у розмірі 7 474,58 грн та зазначає, що його стягнення без дотримання принципу пропорційності матиме нерозумні й несправедливі наслідки для державного органу, фінансування якого здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України в умовах воєнного стану. Крім того, апелянт зазначає про пропуск позивачкою тримісячного строку звернення до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку, оскільки така виплата не входить до структури заробітної плати, а відтак на неї не поширюється положення частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України щодо звернення до суду без обмеження будь-яким строком. Також апелянт посилається на неврахування судом першої інстанції висновків Верховного Суду щодо застосування відповідних норм права, чим, на його думку, порушено частину п`яту статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

З огляду на викладене, колегія суддів визнала за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження.

Колегія суддів дослідила матеріали справи і встановила такі обставини.

Розпорядженням Керівника Апарату Верховної Ради України від 10 квітня 2013 року № 453У ОСОБА_1 зараховано з 04 квітня 2013 року на посаду помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_3 на час його депутатських повноважень з установленням заробітної плати 5 000,00 грн на місяць.

Розпорядженням Керівника Апарату Верховної Ради України від 26 листопада 2014 року № 7212 ОСОБА_1 звільнено 27 листопада 2014 року з посади помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_3 .

Довідкою Управління кадрів Апарату Верховної Ради України від 03 листопада 2021 року № 20-17/943 підтверджено, що за період роботи з 04 квітня 2013 року по 27 листопада 2014 року ОСОБА_1 не використала 49,5 календарних днів щорічної основної відпустки, а дія Закону України "Про державну службу" на неї поширювалася.

Згідно з довідкою Управління справами Апарату Верховної Ради України від 15 листопада 2021 року № 9-1-15/1312 заробітна плата позивачки за листопад 2013 року - жовтень 2014 року становила 54 000,00 грн, у тому числі за вересень 2014 року - 3 000,00 грн і за жовтень 2014 року - 3 000,00 грн.

27 жовтня 2021 року ОСОБА_1 звернулася до Апарату Верховної Ради України із заявами про видачу довідок про заробітну плату та про виплату компенсації за невикористану відпустку.

Листом від 29 листопада 2021 року № 15/26-2021/369652 Апарат Верховної Ради України відмовив у виплаті, пославшись на відсутність економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України та на відсутність відповідних бюджетних призначень у Законі України "Про Державний бюджет України на 2014 рік".

Листом Управління справами Апарату Верховної Ради України від 21 липня 2022 року № 15/14-2022/119562 повторно підтверджено, що при звільненні позивачки їй підлягала виплаті компенсація за 49,5 календарних днів невикористаної щорічної основної відпустки.

За розрахунком Відділу бухгалтерського обліку, фінансів та бюджетного планування Апарату Верховної Ради України, наведеним самим апелянтом в апеляційній скарзі, розмір компенсації за невикористану відпустку становить 7 474,58 грн. Ту саму суму позивачка зазначила в позовній заяві. А отже, розмір заборгованості сторони не оспорюють.

Грошову компенсацію за невикористану відпустку ОСОБА_1 не виплачено.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з частиною першою статті 24 Закону України "Про відпустки" від 15 листопада 1996 року № 504/96-ВР (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей. Це положення кореспондується з частиною першою статті 83 Кодексу законів про працю України.

Відповідно до частини першої статті 116 Кодексу законів про працю України (у редакції, чинній на час звільнення позивачки) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

Згідно з частиною другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Питання про те, хто є роботодавцем помічника-консультанта народного депутата України, вирішене судом касаційної інстанції у спорах за участю цього самого відповідача. У постанові від 01 жовтня 2024 року у справі № 640/12080/22 Верховний Суд зазначив: "Із наведеного випливає, що саме на Апарат Верховної Ради України покладено повноваження як кадрового, так і фінансового забезпечення помічників-консультантів народного депутата України, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, і саме Апарат Верховної Ради України здійснює виплату заробітної плати та інших виплат таким помічникам-консультантам, а народні депутати України здійснюють виключно визначення кількості помічників-консультантів, з огляду на розмір загального фонду, які встановлюються для оплати праці, та розподіл (а не виплату) їх місячного фонду заробітної плати". Аналогічного висновку Верховний Суд дійшов у постанові від 08 серпня 2024 року у справі № 640/14569/21.

Позивачку зараховано на посаду і звільнено з посади розпорядженнями Керівника Апарату Верховної Ради України від 10 квітня 2013 року № 453У та від 26 листопада 2014 року № 7212. А отже, вона перебувала у трудових відносинах саме з Апаратом Верховної Ради України, і саме цей орган несе видатки з виплати грошової компенсації за невикористану відпустку.

Посилання апелянта на відсутність економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата та на відсутність бюджетних призначень від цього обов`язку не звільняє. Виплата грошової компенсації за невикористану щорічну основну відпустку при звільненні є державною соціальною гарантією, закріпленою на законодавчому рівні, і її реалізація не може бути поставлена в залежність від наявності бюджетних асигнувань. Правомірності власної бездіяльності відповідач не довів. Таким чином, перший довід апеляційної скарги є безпідставним.

Частиною першою статті 117 Кодексу законів про працю України (у редакції, чинній на час звільнення позивачки) визначено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки до дня фактичного розрахунку.

У постанові від 01 жовтня 2024 року у справі № 640/12080/22 Верховний Суд, оцінюючи застосування постанови від 04 грудня 2019 року у справі № 825/742/16, на яку апелянт посилається і в цій справі, зазначив: "З метою забезпечення єдності судової практики у цій категорії спорів Суд має враховувати правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17, як таку, що ухвалена пізніше і якою змінені чинні підходи щодо застосування приписів статей 116, 117 КЗпП України".

У тій самій постанові Верховний Суд вказав: "Послідовною є практика Верховного Суду про наявність підстав при вирішенні спору про стягнення невиплаченої у строки, встановлені статтею 116 КЗпП України, належної працівнику заробітної плати (її частини), одночасно вирішувати питання про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку, вимоги щодо якого є похідними від вимог про стягнення невиплаченої (не своєчасно виплаченої) працівнику заробітної плати (її частини) при звільненні".

У цій справі вимога про виплату середнього заробітку заявлена одночасно з вимогою про нарахування та виплату компенсації за невикористану відпустку, а отже, є похідною і підлягала вирішенню разом із нею. Відсутність спору між сторонами на момент звільнення 27 листопада 2014 року застосування статті 117 Кодексу законів про працю України не виключає, оскільки за змістом частини першої цієї статті відповідальність настає саме за невиплату належних сум за відсутності спору про їх розмір.

Посилання апелянта на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 05 квітня 2023 року у справі № 640/12080/22 є неспроможним: саме цю постанову скасовано наведеною вище постановою Верховного Суду від 01 жовтня 2024 року у тій самій справі. Постанови Київського апеляційного суду від 28 травня 2024 року у справі № 757/8946/22-ц і від 15 січня 2025 року у справі № 757/17927/22, на які також посилається апелянт, не є висновками щодо застосування норм права в розумінні частини п`ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, яка зобов`язує суд враховувати висновки, викладені в постановах Верховного Суду. Таким чином, зазначений довід апеляційної скарги відхиляється.

Частиною першою статті 233 Кодексу законів про працю України (у редакції, чинній до 19 липня 2022 року) передбачено, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Момент початку перебігу цього строку у спорах про середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні визначений Конституційним Судом України. У постанові від 14 листопада 2025 року у справі № 380/11622/24 Верховний Суд, відтворюючи Рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012, зазначив: "для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався".

У тій самій постанові Верховний Суд визначив юридично значимі обставини: "Отже, для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку".

Остаточного розрахунку із ОСОБА_1 Апарат Верховної Ради України не провів ані при звільненні 27 листопада 2014 року, ані станом на день ухвалення цієї постанови. А отже, строк звернення до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку свого перебігу не розпочав, і пропустити його позивачка не могла. Цей висновок не залежить від того, яку саме норму - статтю 233 Кодексу законів про працю України чи частину п`яту статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України - застосовувати для обчислення строку, оскільки в обох випадках початковий момент пов`язується з фактичним розрахунком. Додатково колегія суддів зауважує, що у постанові від 19 лютого 2026 року у справі № 280/5052/23 Верховний Суд визнав статтю 233 Кодексу законів про працю України спеціальною нормою щодо частини п`ятої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України у спорах публічних службовців про стягнення належних їм виплат

Натомість довід апелянта щодо неспіврозмірності є обґрунтованим, і суд першої інстанції залишив його без належної оцінки.

Зобов`язавши Апарат Верховної Ради України виплатити позивачці середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації з 27 листопада 2014 року по день фактичного розрахунку, суд першої інстанції не визначив ані суми, яка підлягає виплаті, ані розрахунку цієї суми. При цьому в мотивувальній частині рішення суд вказав на задоволення цієї вимоги у розмірі, пропорційному сумі невиплачених належних позивачці коштів, проте в резолютивній частині жодного обмеження розміру не встановив. Така резолютивна частина є невизначеною і невиконуваною.

У постанові від 01 жовтня 2024 року у справі № 640/12080/22 Верховний Суд, скасовуючи судові рішення саме з цієї підстави, зазначив: "Застосовуючи приписи статті 117 КЗпП України, суд першої інстанції не зазначив суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, яка підлягає стягненню, а також не навів розрахунку цієї суми". А отже, розмір відшкодування зобов`язаний визначити суд, який вирішує спір по суті.

Відповідно до пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100, в усіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Згідно з пунктом 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, які мають бути оплачені за середнім заробітком; середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин).

Позивачку звільнено 27 листопада 2014 року, тому розрахунковим періодом є вересень і жовтень 2014 року. Заробітна плата за вересень 2014 року становила 3 000,00 грн, за жовтень 2014 року - 3 000,00 грн, разом 6 000,00 грн. Кількість робочих днів у вересні 2014 року - 22, у жовтні 2014 року - 23, разом 45. Середньоденна заробітна плата становить 133,33 грн (6 000,00 : 45). Період затримки розрахунку розпочався 28 листопада 2014 року і триває.

Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" від 01 липня 2022 року № 2352-IX, який набрав чинності 19 липня 2022 року, частину першу статті 117 Кодексу законів про працю України викладено в такій редакції: "У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців".

За період з 28 листопада 2014 року по 18 липня 2022 року, який охоплюється попередньою редакцією статті 117 Кодексу законів про працю України, що не містила обмеження шістьма місяцями, кількість робочих днів становить 1 943, а середній заробіток - 259 066,67 грн. За період з 19 липня 2022 року з урахуванням шестимісячного обмеження, тобто по 18 січня 2023 року, кількість робочих днів становить 132, а середній заробіток - 17 600,00 грн. Обчислений у такий спосіб загальний розмір відшкодування становить 276 666,67 грн і перевищує розмір заборгованості 7 474,58 грн у 37 разів.

Механізм, передбачений статтею 117 Кодексу законів про працю України, має компенсаційний, а не каральний характер. У постанові від 01 жовтня 2024 року у справі № 640/12080/22 Верховний Суд, відтворюючи висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, зазначив, що, зменшуючи розмір відшкодування, необхідно враховувати: "розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах".

Застосовуючи ці критерії, колегія суддів враховує таке. Розмір простроченої заборгованості - 7 474,58 грн - є незначним. Період затримки перевищує одинадцять років, проте його тривалість зумовлена насамперед поведінкою самої позивачки: уперше вона звернулася до Апарату Верховної Ради України 27 жовтня 2021 року, тобто майже через сім років після звільнення, і доказів більш ранніх звернень до роботодавця чи до суду матеріали справи не містять. Ймовірний розмір майнових втрат, яких позивачка зазнала внаслідок несвоєчасної виплати 7 474,58 грн, є невеликим. Водночас відмова відповідача, викладена в листі від 29 листопада 2021 року № 15/26-2021/369652, ґрунтувалася на підставі, не передбаченій законом, що виключає повне звільнення його від відповідальності.

Таким чином, розмір відшкодування підлягає зменшенню. Розумною межею відповідальності є шестимісячний строк, який законодавець закріпив у чинній редакції частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України. Середній заробіток позивачки за шість місяців становить 17 600,00 грн (132 робочі дні х 133,33 грн). Ця сума є співмірною з розміром заборгованості, характером порушення і поведінкою обох сторін та зберігає стримувальний ефект норми.

Відповідно до частини першої статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 315 Кодексу адміністративного судочинства України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.

Відповідно до частини четвертої статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

А отже, рішення суду першої інстанції підлягає зміні в частині зобов`язання виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні шляхом визначення конкретного розміру цієї виплати; в іншій частині рішення ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права та підлягає залишенню без змін.

Керуючись статтями 242, 243, 308, 311, 315, 316, 317, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Апарату Верховної Ради України - задовольнити частково.

Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 15 квітня 2025 року - змінити в частині зобов`язання Апарату Верховної Ради України виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації за невикористані дні щорічної відпустки, виклавши цей абзац резолютивної частини в такій редакції:

"Зобов`язати Апарат Верховної Ради України виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 17 600 (сімнадцять тисяч шістсот) гривень 00 копійок.".

В іншій частині рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 15 квітня 2025 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку і строки, визначені статтями 328, 329 КАС України.

Головуючий суддя А.Б. Парінов

Судді: О.О. Беспалов

Є.Д. Кравченко

(Повний текст постанови суду виготовлено 15 вересня 2026 року)