Постанова від 14 вересня 2026 р. у справі №640/17308/22 — Шостий апеляційний адміністративний суд

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 640/17308/22 Суддя (судді) першої інстанції: Загацька Т.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 вересня 2026 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючий суддя Парінов А.Б.,

судді: Беспалов О.О.,

Кравченко Є.Д.,

розглянувши у письмовому провадженні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 04 червня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про визнання бездіяльності протиправною та стягнення 3% річних та інфляційних нарахувань, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Офісу Генерального прокурора, в якому просив визнати протиправною бездіяльність Офісу Генерального прокурора щодо затримки у виконанні судового рішення про стягнення на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу та стягнути з Офісу Генерального прокурора 255 256,99 грн, з яких 221 064,13 грн інфляційних нарахувань і 34 192,86 грн трьох процентів річних.

В обґрунтування позову позивач зазначив, що постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 01 липня 2021 року у справі № 640/1514/20 його поновлено на посаді старшого слідчого в особливо важливих справах і стягнуто з Офісу Генерального прокурора середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 934 861,09 грн, а постанову в частині поновлення на посаді та стягнення заробітної плати в межах суми за один місяць у розмірі 53 886,10 грн допущено до негайного виконання. Постановою Верховного Суду від 30 серпня 2022 року касаційне провадження частково закрито, цю постанову суду апеляційної інстанції змінено в частині мотивів, а в іншій частині залишено без змін. Наказом Офісу Генерального прокурора від 19 вересня 2022 року позивача поновлено на посаді. Позивач наполягав, що судове рішення фактично виконано лише 19 вересня 2022 року, тобто з простроченням, унаслідок чого на підставі статті 625 Цивільного кодексу України він має право на стягнення інфляційних нарахувань і трьох процентів річних за період з 01 липня 2021 року по 19 вересня 2022 року.

Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 04 червня 2025 року у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у позові, суд першої інстанції виходив з того, що спір у справі № 640/1514/20 вирішено у сфері публічних правовідносин, а факт виконання судового рішення, ухваленого за результатами публічно-правового спору, не може бути доказом виникнення цивільно-правових відносин між сторонами. Суд дійшов висновку про відсутність цивільно-правових відносин між позивачем та Офісом Генерального прокурора і, як наслідок, про відсутність підстав для застосування приписів статті 625 Цивільного кодексу України. На обґрунтування цього висновку суд першої інстанції послався на правові позиції, викладені у постановах Верховного Суду України від 20 січня 2016 року у справі № 6-2759цс15, Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 711/4010/13-ц, а також у постановах Верховного Суду від 27 серпня 2020 року у справі № 804/871/16, від 18 липня 2018 року у справі № 2а-11853/10/1570 та від 08 лютого 2018 року у справі № 826/22867/15.

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову. На обґрунтування апеляційної скарги апелянт зазначає, що висновок суду про відсутність між сторонами цивільно-правових відносин та неможливість застосування положень статті 625 Цивільного кодексу України є помилковим. Вказує, що положення зазначеної статті поширюються на всі види грошових зобов`язань незалежно від підстав їх виникнення, у тому числі на недоговірні, а грошове зобов`язання може виникнути, зокрема, внаслідок завдання матеріальної шкоди через невиконання судового рішення про виплату заробітної плати за час вимушеного прогулу. На думку апелянта, невиконання судового рішення порушує цивільні права та обов`язки, а тривала несплата присуджених коштів зумовлює виникнення цивільно-правових відносин. Зазначає, що з 01 липня 2021 року в Офісу Генерального прокурора виник обов`язок негайно поновити позивача на посаді та виплатити йому 934 861,09 грн, однак відповідач понад рік не вживав заходів для виконання судового рішення. На підтвердження своєї позиції апелянт посилається на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені, зокрема, у постановах від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц, від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц, від 19 червня 2019 року у справах № 703/2718/16-ц та № 646/14523/15-ц, від 13 листопада 2019 року у справі № 922/3095/18, від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 та від 10 квітня 2018 року у справі № 910/10156/17.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

З огляду на викладене, колегія суддів визнала за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження.

Переглянувши оскаржуване судове рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла таких висновків.

Спірні правовідносини виникли у зв`язку з вимогою позивача про стягнення інфляційних нарахувань і трьох процентів річних, передбачених статтею 625 Цивільного кодексу України, за прострочення виконання постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 01 липня 2021 року у справі № 640/1514/20, якою з Офісу Генерального прокурора на користь позивача стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 934 861,09 грн.

Відповідно до частини другої статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що сам лише публічно-правовий характер спору, за результатами якого ухвалено рішення про стягнення коштів, виключає застосування статті 625 Цивільного кодексу України до відносин щодо прострочення виконання такого рішення. Цей висновок не відповідає чинній правовій позиції Верховного Суду.

У постанові від 09 листопада 2023 року у справі № 420/2411/19 Велика Палата Верховного Суду зазначила: "у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань".

У цій же постанові Велика Палата Верховного Суду виснувала: "у разі неналежного виконання (прострочення) державою підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням її грошового зобов`язання перед кредитором до правовідносин щодо прострочення виконання грошового зобов`язання слід застосовувати приписи частини другої статті 625 ЦК України". При цьому судове рішення про стягнення коштів не породжує нових прав чи обов`язків, а лише трансформує та підтверджує наявне грошове зобов`язання боржника.

Наведеними висновками Велика Палата Верховного Суду відступила від раніше сформованих позицій про незастосовність статті 625 Цивільного кодексу України до правовідносин з виконання судових рішень, у тому числі від позиції Верховного Суду України у справі № 6-2759цс15, на яку послався суд першої інстанції.

Подібний підхід підтверджено й у подальшій практиці. У постанові від 31 березня 2026 року у справі № 572/1715/22 Верховний Суд зазначив, що необхідною умовою застосування статті 625 Цивільного кодексу України є "наявність судового рішення, ухваленого на користь позивача, боржником за яким є орган державної влади, та яким постановлено до стягнення конкретну визначену суму грошового зобов`язання".

У цій справі постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 01 липня 2021 року у справі № 640/1514/20 з Офісу Генерального прокурора, який є державним органом, на користь позивача стягнуто конкретно визначену грошову суму – 934 861,09 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу. А отже, наведені умови застосування статті 625 Цивільного кодексу України у спірних правовідносинах наявні, а висновок суду першої інстанції про принципову незастосовність цієї статті є помилковим. У цій частині доводи апеляційної скарги є обґрунтованими.

Разом з тим встановлення можливості застосування статті 625 Цивільного кодексу України не свідчить про обґрунтованість заявлених позивачем вимог.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 09 листопада 2023 року у справі № 420/2411/19 визначила, що період прострочення виконання державою (державним органом) підтвердженого судовим рішенням грошового зобов`язання обчислюється не з дати набрання цим рішенням законної сили. Прострочення настає за сукупності двох юридичних фактів: стягувач подав до органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, виконавчий документ разом із необхідними документами та відомостями; і цей орган не перерахував кошти протягом трьох місяців з дня надходження такого документа. Лише з наступного дня після спливу зазначеного тримісячного строку і до дня, що передує дню повного виконання судового рішення, на суму боргу нараховуються інфляційні втрати та три проценти річних. Велика Палата Верховного Суду наголосила, що інший підхід, зокрема ототожнення початку прострочення з датою набрання судовим рішенням законної сили, відкриває простір для недобросовісної поведінки стягувача через штучне збільшення періоду прострочення.

Натомість апелянт нарахував інфляційні втрати та три проценти річних за період з 01 липня 2021 року, тобто з дати ухвалення постанови у справі № 640/1514/20. Такий підхід прямо суперечить наведеній правовій позиції Верховного Суду.

Крім того, матеріали справи не містять доказів, які дають підстави визначити момент початку та тривалість прострочення виконання судового рішення. З наявного у матеріалах справи листа Державної казначейської служби України від 18 жовтня 2022 року № 166046-22, адресованого Офісу Генерального прокурора вбачається, що станом на цю дату Державна казначейська служба України лише опрацювала надані стягувачами виконавчі документи та вимагала від Офісу Генерального прокурора повідомити коди класифікації видатків і вжити заходів для встановлення асигнувань, спрямованих на виконання судового рішення. Тобто станом на 18 жовтня 2022 року безспірне списання коштів не було здійснене, а казначейський механізм виконання судового рішення лише розпочав свою дію.

Заявлений же апелянтом період прострочення – з 01 липня 2021 року по 19 вересня 2022 року – повністю передує навіть опрацюванню Державною казначейською службою України виконавчих документів. А отже, у межах цього періоду прострочення виконання судового рішення в розумінні статті 625 Цивільного кодексу України не настало.

Колегія суддів окремо зазначає, що визначення позивачем 19 вересня 2022 року як дати виконання судового рішення є помилковим, оскільки цією датою видано наказ Офісу Генерального прокурора про поновлення позивача на посаді, тобто виконано зобов`язання негрошового характеру. Доказів дати фактичної виплати позивачу 934 861,09 грн, з якою закон і наведена практика пов`язують завершення періоду прострочення, матеріали справи не містять.

Відповідно до частини першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. Позивач не довів обставин, з якими закон і наведені правові позиції Верховного Суду пов`язують виникнення, початок і тривалість прострочення виконання судового рішення, а тому підстави для стягнення інфляційних нарахувань і трьох процентів річних за заявлений період відсутні.

Таким чином, попри помилковість окремих мотивів суду першої інстанції щодо принципової незастосовності статті 625 Цивільного кодексу України, висновок цього суду про відмову у задоволенні позову є по суті правильним, оскільки прострочення виконання судового рішення у заявлений позивачем період не доведене.

Інші доводи апеляційної скарги, у тому числі посилання на практику Великої Палати Верховного Суду щодо застосування статті 625 Цивільного кодексу України до різних видів грошових зобов`язань, наведеного висновку не спростовують, оскільки стосуються самої можливості застосування цієї статті, а не доведеності періоду прострочення у цій справі.

Так, встановивши, що суд першої інстанції ухвалив по суті правильне рішення про відмову у позові, колегія суддів, з урахуванням наведеного вище уточнення мотивів, не вбачає підстав для скасування чи зміни цього рішення.

Відповідно до частини першої статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду – без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись статтями 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 327, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 – залишити без задоволення.

Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 04 червня 2025 року – залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку і строки, визначені статтями 328, 329 КАС України.

Головуючий суддя А.Б. Парінов

Судді: О.О. Беспалов

Є.Д. Кравченко

(Повний текст постанови суду виготовлено 15 вересня 2026 року)