Постанова від 14 вересня 2026 р. у справі №640/12715/19 — Шостий апеляційний адміністративний суд

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 640/12715/19 Суддя (судді) першої інстанції: Плахтій Наталія Борисівна

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 вересня 2026 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючий суддя Парінов А.Б.,

судді: Беспалов О.О.,

Кравченко Є.Д.,

розглянувши у письмовому провадженні апеляційну скаргу Головного управління Державної казначейської служби України у місті Києві на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 25 серпня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного Управління Державної казначейської служби України у м. Києві, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні відповідача Державна казначейська служба України про стягнення суми середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Головного управління Державної казначейської служби України у місті Києві про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду. Позов обґрунтований тим, що постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 13 жовтня 2016 року у справі № 2а-5147/12/2670 позивача поновлено на посаді заступника начальника управління Державної казначейської служби України в Оболонському районі міста Києва, проте це рішення суду в частині поновлення на посаді відповідачем не виконано.

Заявою про збільшення позовних вимог від 11 квітня 2025 року позивач збільшила розмір вимог та просила стягнути з відповідача середній заробіток за час затримки виконання рішення суду за період з 14 жовтня 2016 року по 10 квітня 2025 року у розмірі 626 700,66 грн.

Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 25 серпня 2025 року позов задоволено. Стягнуто з Головного управління Державної казначейської служби України у місті Києві на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки виконання рішення Київського апеляційного адміністративного суду від 13 жовтня 2016 року у справі № 2а-5147/12/2670 за період з 14 жовтня 2016 року по 10 квітня 2025 року у сумі 689 832,45 грн.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що відповідач допустив протиправну бездіяльність щодо виконання рішення суду про поновлення позивача на посаді, а тому позивач має право на середній заробіток за час затримки виконання рішення незалежно від причин його невиконання та наявності вини роботодавця.

Не погоджуючись із цим рішенням, Головне управління Державної казначейської служби України у місті Києві подало апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

На обґрунтування апеляційної скарги апелянт посилається на те, що Головне управління Державної казначейської служби України у місті Києві не є правонаступником Головного управління Державного казначейства України у місті Києві, яке ліквідовано без правонаступництва, у зв`язку з чим здійснення відповідних виплат на користь позивача є неможливим. Вказує, що посада, з якої звільнено позивача, не є тотожною чи аналогічною посаді, на якій суд поновив ОСОБА_1 , а призначення на посаду заступника начальника управління Казначейства не належить до повноважень апелянта, що, на його думку, свідчить про об`єктивну неможливість виконання судового рішення та, відповідно, виключає підстави для виплати середнього заробітку за час затримки його виконання. Також апелянт зазначає, що суд першої інстанції не дослідив причин невиконання рішення суду, тоді як затримка виконання рішення про поновлення на роботі має місце за відсутності поважних причин невидання роботодавцем відповідного наказу. Крім того, посилається на те, що середній заробіток за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі не є заробітною платою, а становить спеціальний вид відповідальності роботодавця, у зв`язку з чим до вимог про його стягнення застосовується тримісячний строк звернення до суду, який, на думку апелянта, позивачем пропущено.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

З огляду на викладене, колегія суддів визнала за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження.

Позивач подала відзив на апеляційну скаргу, в якому просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Зазначає, що факт правонаступництва Головного управління Державної казначейської служби України у місті Києві встановлений судовими рішеннями, що набрали законної сили; що невиконання рішення суду про поновлення на посаді триває, а тому строк звернення до суду не пропущено; що обов`язок виконати рішення суду про стягнення коштів, боржником за яким є державний орган, покладено на органи Казначейства.

Перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги і відзиву, колегія суддів дійшла таких висновків.

Згідно з частиною першою статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Оскільки апелянт просить скасувати рішення суду першої інстанції повністю та відмовити в задоволенні позову, законність і обґрунтованість присудженої суми середнього заробітку перевіряється судом апеляційної інстанції в повному обсязі.

Колегія суддів встановила, що постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 13 жовтня 2016 року у справі № 2а-5147/12/2670 скасовано постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 лютого 2016 року та ухвалено нову, якою визнано протиправним і скасовано наказ Головного управління Державного казначейства в місті Києві від 22 грудня 2011 року № 442-ос, поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника начальника управління Державної казначейської служби України в Оболонському районі міста Києва та стягнуто на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу у сумі 103 255 грн. Ця постанова набрала законної сили. Станом на день ухвалення оскаржуваного рішення постанову від 13 жовтня 2016 року у справі № 2а-5147/12/2670 у частині поновлення ОСОБА_1 на посаді не виконано, наказ про поновлення позивача на посаді відповідачем не видано, що відповідачем не заперечується.

Відповідно до частини першої статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України; судове рішення є обов`язковим до виконання.

Статтею 370 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, за її межами; невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

Відповідно до частини восьмої статті 235 Кодексу законів про працю України рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню. Аналогічне правило закріплене пунктом 3 частини першої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України, згідно з яким негайно виконуються рішення суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

За статтею 236 Кодексу законів про працю України у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.

Належним виконанням рішення суду про поновлення на роботі є видання роботодавцем наказу про допуск працівника до роботи та фактичне допущення його до виконання трудових обов`язків.

Право на отримання середнього заробітку закон пов`язує виключно з фактом затримки виконання рішення про поновлення на роботі. Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 04 червня 2026 року у справі № 200/2765/23, в якій Суд зазначив, що середній заробіток за своїм змістом є державною гарантією, а закон пов`язує цю виплату виключно із фактом затримки виконання рішення про поновлення на роботі.

Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Доказів видання наказу про поновлення ОСОБА_1 на посаді чи вчинення інших дій, спрямованих на виконання рішення суду, відповідач не надав.

Щодо доводу апелянта про відсутність правонаступництва Головного управління Державної казначейської служби України у місті Києві колегія суддів зазначає таке. Ця обставина не належить до предмета цього спору, який стосується виключно відповідальності за затримку виконання рішення суду про поновлення на роботі, а не законності самого поновлення. Крім того, обставина правонаступництва встановлена судовими рішеннями, що набрали законної сили, зокрема постановою Вищого адміністративного суду України від 24 вересня 2014 року та постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 13 жовтня 2016 року у справі № 2а-5147/12/2670. Відповідно до частини четвертої статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. А отже, зазначена обставина повторного доказування не потребує та не може бути спростована в цьому провадженні, а відповідний довід апеляційної скарги є безпідставним.

Щодо доводу про об`єктивну неможливість виконання рішення суду у зв`язку з тим, що посада не є тотожною, а призначення на неї не належить до повноважень апелянта. Обов`язок роботодавця з виконання рішення суду про поновлення на роботі полягає у виданні відповідного наказу; питання щодо відповідності посади та порядку призначення підлягають вирішенню після виконання рішення суду і не охоплюються предметом спору про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення. У постанові від 04 червня 2026 року у справі № 200/2765/23 Верховний Суд зазначив: "негайне виконання рішення суду про поновлення особи на посаді у відносинах публічної служби не ставиться у залежність від будь-яких обставин". У цій самій постанові Суд наголосив, що стаття 236 Кодексу законів про працю України не містить застереження про звільнення роботодавця від обов`язку оплатити працівнику вимушений прогул при затримці виконання рішення. Апелянт за час, що минув з 13 жовтня 2016 року, наказу про поновлення позивача на посаді не видав, а його заяву про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, відхилено ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 січня 2019 року.

Таким чином, посилання на неможливість виконання рішення не звільняє відповідача від відповідальності, передбаченої статтею 236 Кодексу законів про працю України.

Щодо доводу про недослідження судом першої інстанції причин невиконання рішення суду. Право працівника на середній заробіток за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі виникає незалежно від причин невиконання та наявності вини роботодавця, оскільки закон пов`язує цю виплату виключно з фактом затримки. У постанові від 24 жовтня 2023 року у справі № 420/10861/21 Верховний Суд зазначив, що незастосування статті 236 Кодексу законів про працю України у подібних випадках здатне потурати невиконанню судових рішень. А отже, недослідження причин невиконання рішення не впливає на правильність висновку суду першої інстанції про наявність підстав для стягнення середнього заробітку.

Щодо доводу про пропуск строку звернення до суду. Цей довід ґрунтується на тому, що середній заробіток за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі не є заробітною платою, а тому строк звернення обмежується трьома місяцями. Такий довід не відповідає усталеній практиці Верховного Суду. У постанові від 21 січня 2026 року у справі № 340/1291/25 Верховний Суд зазначив, що середній заробіток за час вимушеного прогулу (частина друга статті 235 Кодексу законів про працю України) та середній заробіток у разі затримки виконання судового рішення про поновлення на роботі (стаття 236 Кодексу законів про працю України) мають однакову природу, адже обидві статті гарантують працівникові оплату праці за час, протягом якого він з вини роботодавця не працював. У цій постанові Верховний Суд визнав помилковими висновки про те, що середній заробіток за затримку виконання судового рішення про поновлення на роботі не є заробітною платою. За правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19, працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення середнього заробітку як складової належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Крім того, невиконання відповідачем рішення суду про поновлення позивача на посаді триває, наказ про поновлення на посаді не видано, а тому визначений апелянтом момент початку перебігу строку звернення, а саме день видачі наказу про поновлення на роботі, не настав. Невиконання судового рішення є триваючим правопорушенням, право на звернення до суду з приводу якого існує протягом усього періоду протиправної бездіяльності, що узгоджується з висновком, викладеним у постанові Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 804/401/17. Таким чином, за будь-якого підходу до правової природи спірної виплати строк звернення до суду позивачем не пропущено.

Разом з тим колегія суддів встановила, що суд першої інстанції вийшов за межі заявлених позовних вимог у частині розміру стягнення. Заявою про збільшення позовних вимог від 11 квітня 2025 року позивач просила стягнути середній заробіток за час затримки виконання рішення суду за період з 14 жовтня 2016 року по 10 квітня 2025 року у розмірі 626 700,66 грн. Натомість оскаржуваним рішенням з відповідача стягнуто 689 832,45 грн, тобто на 63 131,79 грн більше, ніж просила позивач.

Відповідно до частини другої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог; суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Підстав для виходу за межі позовних вимог у цій справі не встановлено. А отже, стягнення середнього заробітку в сумі, що перевищує заявлену позивачем, суперечить частині другій статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, у зв`язку з чим рішення суду першої інстанції в цій частині підлягає зміні шляхом зменшення розміру стягнутого середнього заробітку до 626 700,66 грн.

Враховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та застосував норми матеріального права в частині наявності підстав для стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду, проте вийшов за межі позовних вимог у частині розміру стягнення.

За таких обставин апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, рішення суду першої інстанції зміні в частині розміру стягнутого середнього заробітку, а в іншій частині рішення є законним і обґрунтованим та залишається без змін.

Відповідно до частини четвертої статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Відповідно до частини першої статті 316 цього Кодексу суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду – без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись статтями 9, 308, 311, 315, 316, 317, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Головного управління Державної казначейської служби України у місті Києві – задовольнити частково.

Рішення Волинського окружного адміністративного суду від 25 серпня 2025 року - змінити, зменшивши розмір середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду, що підлягає стягненню з Головного управління Державної казначейської служби України у місті Києві на користь ОСОБА_1 , з 689 832,45 грн до 626 700,66 грн (шістсот двадцять шість тисяч сімсот гривень 66 копійок).

В іншій частині рішення Волинського окружного адміністративного суду від 25 серпня 2025 року – залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку і строки, визначені статтями 328, 329 КАС України.

Головуючий суддя А.Б. Парінов

Судді: О.О. Беспалов

Є.Д. Кравченко

(Повний текст постанови суду виготовлено 15 вересня 2026 року)