Рішення від 14 вересня 2026 р. у справі №175/21997/25 — Дніпровський районний суд Дніпропетровської області

Справа № 175/21997/25

Провадження № 2/175/4793/25

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

15 вересня 2026 року Дніпровський районний суд Дніпропетровської області в складі:

головуючої судді Озерянської Ж.М.

з участю секретаря Рожкової Д.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у с-щі Слобожанське цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 31 грудня 2025 року звернувся до Дніпровського районного суду Дніпропетровської області з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя.

Ухвалою суду від 06 січня 2026 року відкрито загальне позовне провадження по справі та призначено підготовче судове засідання.

Відповідачка надала суду заяву про заперечення проти позовних вимог, просила застосувати до вказаного позову строки позовної давності.

Ухвалою суду від 18 травня 2026 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.

Позивач надав суду заву про слухання справи за його відсутності, надав суду заперечення про застосування строків позовної давності. Просив ухвалити рішення, яким в порядку поділу майна подружжя визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 загальною площею 67,2 кв.м., житловою площею 39,1 кв.м.

Відповідачка надала суду заяву про слухання справи за її відсутності, враховуючи її тимчасове перебування за межами України. Представник відповідачки надала суду судові дебати та просила врахувати позицію відповідачки та в порядку поділу майна подружжя стягнути з ОСОБА_1 1/2 частину вартості квартири, оскілки квартира є неподільною річчю і відповідачка не має змоги користуватися спільним майном. Не заперечують той факт, що квартира була придбана на спільні кошти подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Дослідивши письмові докази, оцінивши надані сторонами докази та наведені ними доводи, повно та об`єктивно з`ясувавши обставини справи, суд дійшов наступного висновку.

Як передбачено ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (ч. 1 ст. 5 ЦПК).

Стаття 12 ЦПК України передбачає, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом.

Відповідно до положень ст. ст. 12, 81, 82 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України. Обставини, встановлені рішенням суду у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Докази надаються сторонами та іншими особами, що беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.

Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування (ст. 77 ЦПК України). Крім того, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (ч. 2 ст. 78 ЦПК України).

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Судом встановлено, що 20 квітня 1991 року Кіровським відділом ЗАГС м. Дніпропетровська було зареєстровано шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .

Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 18 січня 2022 року шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 – розірвано.

Наразі між сторонами виник спір з приводу поділу майна, що було придбане в період шлюбу.

В період шлюбу сторін, згідно з Договором купівлі-продажу квартири від 21 листопада 2000 року посвідченим приватним нотаріусом Дніпропетровського районного нотаріального округу Юрченко Л.Л., на ім`я ОСОБА_2 придбано квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 67,2 кв.м., житловою площею 39,1 кв.м.

У судових дебатах представник відповідачки не заперечував того факту, що спірна квартира була придбана на спільні кошти подружжя.

Відповідно до статті 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до статті 70 СК України У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення (ст. 71 СК України).

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі (ст. 368 СК України).

Отже, наведеними нормами права передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю.

Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя.

Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована.

Якщо ж заява одного з подружжя, про те, що річ була куплена на її особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною.

Таким чином, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

Судам, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільного нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна.

Разом з тим в даному випадку, жодна зі сторін не заперечує про той факт, що спірна квартира придбана в період шлюбу за кошти подружжя, доказів іншого суду не надано.

Вищевказане положення закону також кореспондується зі статтею 60 СК України, за якою майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до статті 63 СК України, дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Згідно ст. 69 ч. 1 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (ч.4 ст. 263 ЦПК України).

Відповідно до п.23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело та час його придбання. До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї (ч. 4 ст. 65 СК України). Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов`язальними правовідносинами, тощо.

Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, відповідно до частин 2, 3 ст. 325 Цивільного кодексу України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати, незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Тобто, критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.

Згідно ч.3 ст.368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку.

Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц.

Такий правовий висновок викладений і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17.

Відповідно до практики Верховного Суду, що викладена зокрема у Постанові №362/221/21 від 15 вересня 2022 року, на майно, набуте за час шлюбу, діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя.

Таким чином судом встановлено що об`єкт нерухомості квартира АДРЕСА_1 загальною площею 67,2 кв.м., житловою площею 39,1 кв.м. придбана сторонами під час зареєстрованого шлюбу та в період шлюбу зареєстровано право власності на квартиру, то вказане майно є спільною сумісною власністю подружжя, а тому частки у праві власності є рівними та становлять по 1/2 частині за кожним з подружжя, що є підставою для задоволення позову ОСОБА_1 та визнання за ним права власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 загальною площею 67,2 кв.м., житловою площею 39,1 кв.м.

Верховний Суд неодноразово висловлював висновки щодо застосування частини першої статті 57 СК України у подібних правовідносинах, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц та від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16ц.

Разом з тим, суд звертає увагу на наступне.

У статті 68 СК України закріплено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу, здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України.

Як встановлено в судовому засіданні, спірна квартира набута сторонами за час шлюбу і презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, не спростована, тому квартира є об`єктом спільної сумісної власності подружжя та підлягає поділу між колишнім подружжям в рівних частках.

Квартира набута сторонами під час шлюбу, джерелом її набуття є спільні сумісні кошти, а тому є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а обставина того, що спірне нерухоме майно зареєстровано на ім`я відповідачки, жодним чином не спростовує презумпцію спільної сумісної власності подружжя.

Статтями 256-257 та 261 ЦК України визначено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

У частині другій статті 72 СК України та пункті 15 постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21 грудня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» визначено, що до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності (постанова Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15).

Як встановлено в судовому засіданні і підтверджено належними та допустимими доказами, ОСОБА_2 з березня місяця 2022 року проживає за межами України, про що вона особисто зазначає у своїй заяві.

З часу розірвання шлюбу між сторонами, а саме 18 січня 2022 року, та станом на сьогодні ОСОБА_1 один проживає у спірній квартирі, що підтверджується Актом обстеження житлово-побутових умов особи/сім`ї №252 від 24 березня 2026 року, проведеного уповноваженими особами КЗ «ЦНСП» ССР та Довідкою про фактичне проживання без реєстрації на території Слобожанської громади від 24 березня 2026 року №23, виданою Управлінням соціального захисту населення Слобожанської селищної ради.

При цьому, ОСОБА_1 також самостійно усі ці роки сплачує житлово-комунальні послуги по квартирі, у підтвердження чого долучено до матеріалів справи відповідні квитанції.

Початок позовної давності для вимоги про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу РАЦС (статті 106, 107 СК України) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109, 110 СК України), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України).

Строк позовної давності обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатись про порушення свого права, тобто з моменту виникнення спору між ними. З цього приводу склалася усталена судова практика. Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 584/1319/16-ц (провадження № 61-19445св18), від 06 листопада 2019 року у справі №203/304/17 (провадження № 61-5400св19), від 22 січня 2026 року у справі № 509/2196/15.

У тому числі, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 лютого 2020 року у справі №320/3072/18 (провадження №61-5819св19) зазначено: «до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності (постанова Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15).

Початок позовної давності для вимоги про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу РАЦС (статті 106, 107 СК України) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109,110 СК України), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України). Строк позовної давності обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатись про порушення свого права, тобто з моменту виникнення спору між ними».

З моменту розірвання шлюбу та до моменту звернення ОСОБА_1 до суду із позовом про поділ майна, сама відповідачка ОСОБА_2 до суду з позовом про виселення ОСОБА_1 із спірної квартири або визнання його таким, що втратив право користування вказаною квартирою, не зверталася, тобто жодним чином не порушувала права позивача ОСОБА_1 , як співвласника, сторони проживали окремо, у різних країнах.

01 грудня 2025 року ОСОБА_1 випадково дізнався, що відповідачка ОСОБА_2 виписала його із квартири, у підтвердження чого суду надано Витяг з реєстру територіальної громади від 01 грудня 2025 року, з якого вбачається що ОСОБА_1 знятий з реєстрації за даною адресою 18 серпня 2025 року.

Таким чином, лише у серпні 2025 року відповідачкою ОСОБА_2 були порушені права співвласника – позивача ОСОБА_1 , тобто фактично між сторонами виник спір, а саме з даного моменту обчислюється початок позовної давності для вимоги про поділ спільного майна подружжя, доказів, що строк позовної давності почав свій перебіг раніше – відповідачкою ОСОБА_2 суду не надано.

Аналізуючи викладене вище, заява відповідачки ОСОБА_2 про застосування строків позовної давності є необґрунтованою, оскільки у даному конкретному випадку строк позовної давності для захисту порушеного права у частині поділу майна подружжя не пропущений.

Стосовно доводів представника відповідачки у судових дебатах з приводу порядку поділу майна подружжя та стягнення з ОСОБА_1 1/2 частини вартості квартири, оскілки квартира є неподільною річчю і відповідачка не має змоги користуватися спільним майном, суд приходить до наступного.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (ст. 13 ЦПК України).

В даному випадку позивачем заявлено позовні вимоги про поділ сумісної власності подружжя шляхом визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 загальною площею 67,2 кв.м., житловою площею 39,1 кв.м. Позивач не просить суд визначити порядок користування спірним майном. Разом з тим, відповідачкою будь-які позовні вимоги з приводу порядку поділу майна подружжя не заявлялися, тому суд позбавлений можливості вирішити питання про стягнення з частин вартості квартири з однієї сторони на користь іншої.

Разом з тим, відповідачка не позбавлена можливості у визначеному процесуальним законом порядку окремого звернення до суду з відповідним позовом, якщо вважає, що її права кимось чином порушені.

В даному випадку встановлені всі фактичні обставини справи, враховано доводи сторін, надано належну оцінку доказам у справі та суд застосовує норми права, які регулюють зазначені правовідносини.

Відповідно до ч. 1, ч. 5, ч. 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно зі ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін та інші проти України» рішення ЄСПЛ від 10 лютого 2010 року ) (Постанови КЦС ВС від 07.10.2020 року у справі № 465/3586/17, від 08.10.2020 у справі № 712/22134/12, від 05.10.2020 у справі № 347/637/18, від 27.10.2020 у справі №243/11349/18).

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення…Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи ( справа «Проніна проти України», рішення ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року)» (Постанова КЦС ВС від 20.10.2020 у справі №756/536/19, від 15.10.2020 у справі № 759/14004/15-ц, від 15.10.2020 у справі №157/398/15-ц, від 13.10.2020 № 161/4641/17, 20.10.2020 у справі № 213/112/19, від 12.10.2020 у справі № 585/2958/17, від 12.101.2020 у справі №521/7401/15, від 09.10.2020 у справі №161/7515/15-ц).

Враховуючи висновок суду про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 у повному обсязі, відповідно до ст. 141 ЦПК України суд вважає за необхідне стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 сплачений при подачі позову судовий збір в сумі 4 270,00 грн.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 57, 60, 63, 65, 69, 71 СК України, ст. ст. 4, 5, 12, 81, 141, 263, 273 ЦПК України, ст. ст. 15, 16, 256, 257, 261 ЦК України, суд,-

В И Р І Ш И В:

Позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя – задовольнити у повному обсязі.

В порядку поділу сумісної власності подружжя визнати за ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 загальною площею 67,2 кв.м., житловою площею 39,1 кв.м.

Стягнути з ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП: НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) сплачений позивачем при подачі позову судовий збір в сумі 4 270,00 грн.

Рішення суду може бути оскаржене безпосередньо до Дніпровського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Суддя: Озерянська Ж.М.