Постанова від 15 вересня 2026 р. у справі №520/13405/26 — Другий апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 вересня 2026 р. Справа № 520/13405/26

Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді: Семененко М.О.,

Суддів: Подобайло З.Г. , Чалого І.С. ,

розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Військової частини НОМЕР_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 07.07.2026, головуючий суддя І інстанції: Котеньов О.Г., м. Харків, повний текст складено 07.07.26 по справі № 520/13405/26

за позовом ОСОБА_1

до Військової частини НОМЕР_1

про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 (далі - відповідач, ВЧ НОМЕР_1 ), в якому просив суд:

- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 22.02.2025 по 21.08.2025;

- стягнути з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 22.02.2025 по 21.08.2025 в сумі 209418,3 грн, із одночасним відрахуванням 1,5% військового збору та із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб, відповідно до пункту 2 «Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року № 44 за кодом економічної класифікації видатків 2112 «Грошове забезпечення військовослужбовців».

В обґрунтування позову позивач зазначено, що відповідач не провів з позивачем остаточного розрахунку при звільненні, тобто, порушив ст. 116 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), за що передбачена відповідальність, визначена ст. 117 КЗпП України.

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 07.07.2026 задоволено частково позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, а саме за період з 22.02.2025 по 06.05.2026, але не більше як за шість місяців.

Стягнуто з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні зі служби в розмірі 183 358 (сто вісімдесят три тисячі триста п`ятдесят вісім) грн 84 коп, із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб, відповідно до пункту 2 «Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року № 44 .

Відмовлено у задоволенні іншої частини позовних вимог.

Відповідач, не погодившись з рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати вказане рішення та прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги відповідач посилається на порушення судом першої інстанції при прийнятті рішення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного, на його думку, вирішення спору судом першої інстанції.

Так, в апеляційній скарзі скаржник посилається на те, що ОСОБА_1 проходив військову службу у ВЧ НОМЕР_1 на посаді командира НОМЕР_2 зенітного ракетного дивізіону. Наказом командувача Повітряних Сил Збройних Сил України по особовому складу від 11.02.2025 №93 ОСОБА_1 призначено на посаду старшого інженера відділу організації експлуатації озброєння та військової техніки зенітних ракетних бригад управління логістики ІНФОРМАЦІЯ_1 у Військовій частині НОМЕР_3 . Витяг із наказу командира ВЧ НОМЕР_1 по стройовій частині від 21.02.2025 №53 прямо встановлює, що 21.02.2025 ОСОБА_1 справи та посаду здав і вибув до нового місця служби - до Військової частини НОМЕР_3 у АДРЕСА_1 . Із цієї дати його виключено зі списків особового складу ВЧ НОМЕР_1 та всіх видів забезпечення. Таким чином, 21.02.2025 позивача не було звільнено з військової служби у запас або у відставку. Він був переміщений для подальшого проходження військової служби до іншої військової частини. Наказ про звільнення ОСОБА_1 з військової служби з підстав, визначених статтею 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" від 25 березня 1992 року № 2232-XII (далі - Закон № 2232-XII), у матеріалах справи відсутній. Таким чином, на думку відповідача, суд першої інстанції ототожнив виключення позивача зі списків ВЧ НОМЕР_1 у зв`язку з вибуттям до нового місця служби зі звільненням з військової служби та саме з цього помилкового припущення вивів застосування статей 116, 117 КЗпП України. До апеляційної скарги додається засвідчений витяг із наказу командира ВЧ НОМЕР_1 по стройовій частині від 21.02.2025 №53. Цей документ є первинним кадровим доказом, який безпосередньо визначає правову підставу вибуття позивача з ВЧ НОМЕР_1 . Він підтверджує не звільнення з військової служби, а призначення до Військової частини НОМЕР_3 та вибуття до нового місця служби.

Просить врахувати висновки Верховного Суду викладені у постанові від 03.02.2026 у справі №400/5149/24, де суд зазначив, що виключення військовослужбовця зі списків особового складу однієї військової частини саме по собі не підтверджує завершення проходження військової служби. Якщо особа продовжує виконувати службові обов`язки за новим місцем служби, фактичні обставини не відповідають умовам застосування частини першої статті 117 КЗпП України, а поширення цієї норми на такі правовідносини становило б її необґрунтоване розширювальне тлумачення. У цій постанові Верховний Суд також підтвердив аналогічний висновок, викладений у постанові від 26.06.2025 у справі №400/8927/23.

Позивач по справі не скористався правом на подання відзиву на апеляційну скаргу, відповідно до вимог ст. 304 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

Відповідно до ч. 1 ст. 308, п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України справа розглянута в межах доводів апеляційної скарги, в порядку письмового провадження.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши в межах доводів апеляційної скарги рішення суду першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що ОСОБА_1 проходив військову службу у ВЧ НОМЕР_1 , що підтверджується матеріалами справи.

Наказом командира ВЧ НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 21.02.2025 №53 підполковника ОСОБА_1 , командира НОМЕР_2 зенітного ракетного дивізіону ВЧ НОМЕР_1 , який наказом командувача Повітряних Сил Збройних Сил України (по особовому складу) від 11.02.2025 №93 призначений на посаду старшого інженера відділу організації експлуатації озброєння та військової техніки зенітних ракетних військ озброєння командування логістики ІНФОРМАЦІЯ_1 , вважати таким, що 21.02.2025 справи та посаду здав і вибув до нового місця служби - Військової частини НОМЕР_3 АДРЕСА_1 .

Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 08.09.2025 по справі №120/6740/25 адміністративний позов задоволено.

Визнано протиправною бездіяльність ВЧ НОМЕР_1 щодо неврахування вимог абзаців 3, 4, 5, 6 пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 № 1078 (далі - Порядок №1078), при нарахуванні та виплаті ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення в період з 08.04.2019 по 31.12.2022 та з 01.01.2024 по 21.02.2025.

Зобов`язано ВЧ НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 08.04.2019 по 31.12.2022 та з 01.01.2024 по 21.02.2025 виходячи з щомісячної фіксованої величини 3967,78 грн, що розраховується як різниця між сумою індексації і розміром підвищення доходів, відповідно до вимог абзаців 3, 4, 5, 6 пункту 5 Порядку № 1078, із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до п. 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 № 44 (далі - Порядок №44), з урахуванням раніше виплачених сум.

Визнано протиправними дії ВЧ НОМЕР_1 щодо обчислення та виплати ОСОБА_1 грошового забезпечення за період з 29.01.2020 по 20.05.2023, грошової допомоги на оздоровлення за 2020-2023 роки та матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2020-2022 роки без урахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" на 01.01.2020, Законом України "Про Державний бюджет України на 2021 рік" на 01.01.2021, Законом України "Про Державний бюджет України на 2022 рік" на 01.01.2022 та Законом України "Про Державний бюджет України на 2023 рік" на 01.01.2023.

Зобов`язано ВЧ НОМЕР_1 здійснити ОСОБА_1 перерахунок та доплату грошового забезпечення (основних та додаткових видів) за період з 29.01.2020 по 20.05.2023, грошової допомоги на оздоровлення за 2020-2023 роки та матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2020-2022 роки, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" на 01.01.2020, Законом України "Про Державний бюджет України на 2021 рік" на 01.01.2021, Законом України "Про Державний бюджет України на 2022 рік" на 01.01.2022 та Законом України "Про Державний бюджет України на 2023 рік" на 01.01.2023, із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до п. 2 Порядку № 44, з урахуванням раніше виплачених сум.

В решті позовних вимог відмовлено.

На виконання вказаного рішення відповідач виплатив позивачу перераховане грошове забезпечення в розмірі 350 900,86 грн, що підтверджується наявною в матеріалах справи платіжною інструкцією.

Разом із тим, як стверджує позивач, відповідачем не було виплачено середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.

Вказані обставини стали підставою для звернення до суду з даним адміністративним позовом.

Задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанції враховуючи правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц, а також принципи розумності, справедливості та співмірності, дійшов висновку, що з відповідача на користь позивача підлягає стягненню середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 183 358,84 грн.

Колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позовних вимог з огляду на таке.

Частиною 2 ст. 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За приписами ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, а право на своєчасне одержання винагороди захищається законом.

Згідно із ч. 5 ст. 17 Конституції України, держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначено Законом № 2232-XII.

Частиною дев`ятою статті 1 Закону № 2232-XII передбачено, що військовослужбовці - особи, які проходять військову службу.

Згідно із частиною першою статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року № 2011-XII (далі - Закон № 2011-XII) держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Відповідно до частини першої статті 2 Закону № 2232-XII військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.

Частиною четвертою статті 2 Закону № 2232-XII визначено, що порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до частини першої статті 26 Закону № 2232-XII звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється:

а) у запас, якщо військовослужбовці не досягли граничного віку перебування в запасі і за станом здоров`я придатні до військової служби або під час дії воєнного стану визнані військово-лікарськими комісіями тимчасово непридатними за станом здоров`я до військової служби з переоглядом через 6-12 місяців;

б) у відставку, якщо військовослужбовці досягли граничного віку перебування в запасі або визнані військово-лікарськими комісіями непридатними за станом здоров`я до військової служби.

Частиною сьомою статті 26 Закону № 2232-XII передбачено, що звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Згідно із частиною третьою статті 24 Закону № 2232-XII закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положенням про проходження військової служби громадянами України.

Порядок звільнення з військової служби визначено розділом XII Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року №1153/2008 (далі - Положення №1153/2008).

Згідно із пунктом 233 розділу XII Положення №1153/2008 (у редакції, чинній на момент видання командиром ВЧ НОМЕР_4 наказу (по стройовій частині) від 21.02.2025 №53), військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення. У рапортах зазначаються:

підстави звільнення з військової служби;

думка військовослужбовця щодо його бажання проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю;

районний (міський) територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, до якого повинна бути надіслана особова справа військовослужбовця.

При звільненні військовослужбовця з військової служби за рішенням командування військової частини відповідно до підпункту 1 пункту 35 цього Положення рапорт на звільнення військовослужбовцем не подається. У такому разі командуванням військової частини складається аркуш бесіди з військовослужбовцем за формою, визначеною Міністерством оборони України.

Відповідно до пункту 242 розділу XII Положення №1153/2008, після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки за вибраним місцем проживання. Особи, звільнені з військової служби, зобов`язані у п`ятиденний строк прибути до районних (міських) територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки для взяття на військовий облік.

У разі звільнення з військової служби на військовослужбовця оформлюється службова характеристика, в якій відповідний командир (начальник) визначає посаду для проходження служби у військовому резерві Збройних Сил України. Зазначена характеристика додається до особової справи військовослужбовця.

Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.

Згідно із частиною першою статті 116 КЗпП України (у редакції, чинній на момент виключення позивача зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.

Частиною першою статті 117 КЗпП України (у редакції, чинній на момент виключення позивача зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення) визначено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

Частиною другою статті 117 КЗпП України (у редакції, чинній на момент виключення позивача зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення) передбачено, що при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

При цьому, пунктом 109 Положення №1153/2008, передбачено, що вибуття до нового місця служби військовослужбовця здійснюється після надходження витягу з наказу відповідного командира (начальника) військової частини про призначення, в тому числі доведеного технічними засобами передачі документованої інформації. Виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини має відбутися після здавання посади, але не пізніше ніж через місяць від дня одержання військовою частиною зазначеного витягу з наказу або іншого письмового повідомлення про переміщення по службі військовослужбовця.

Згідно із пунктом 112 Положення №1153/2008, військовослужбовець може бути переміщений на нове місце військової служби з однієї військової частини до іншої у випадках, визначених пунктом 82 цього Положення, а також якщо з урахуванням вчиненого правопорушення військовослужбовець, якому призначено покарання у виді службового обмеження для військовослужбовців, не може бути залишений на посаді, пов`язаній із керівництвом підлеглими особами.

Пунктом 7 Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 № 260 (далі - Порядок №260), визначено, що військовослужбовцям, які виключаються зі списків особового складу військової частини, грошове забезпечення виплачується до дня виключення включно. В наказах про виключення зі списків особового складу обов`язково зазначається про виплату одноразових додаткових видів грошового забезпечення.

Виплата грошового забезпечення в разі вибуття військовослужбовців до нового місця служби за строк із дня, наступного за днем виключення зі списків особового складу військової частини, і до дня прийняття посади здійснюється за новим місцем служби в розмірі, встановленому за попереднім місцем служби, після зарахування їх на грошове забезпечення до цієї військової частини.

Верховний Суд, зокрема, й у справах цієї категорії, неодноразово висловлював правову позицію про те, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство може застосовуватися у випадках, коли норми спеціального законодавства не регулюють спірних правовідносин або коли про це зазначено у спеціальному законі.

Непоширення норм КЗпП України на військовослужбовців стосується передусім порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення), а також порядку вирішення спорів щодо оплати праці.

Однак, питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців зі служби (зокрема, затримку виплати грошового забезпечення) не врегульовано положеннями спеціального законодавства. Такі питання унормовано КЗпП України.

З огляду на викладене, у зв`язку з відсутністю в спеціальному законодавстві, яке регулює оплату праці військовослужбовців, норм, які встановлюють відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику при звільненні всіх належних сум, до правовідносин, які виникають під час звільнення з військової служби, допустимим є застосування норм статей 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними.

У цьому контексті Верховний Суд у постанові від 21.02.2024 у справі №520/1897/22 підкреслив, що приписи частини першої статті 116, частини першої статті 117 КЗпП України (у редакції станом на момент виникнення спірних правовідносин) установлюють загальне правило, згідно із яким у випадку звільнення працівника власник або уповноважений ним орган зобов`язаний виплатити йому всі належні суми у день звільнення, а якщо в указаний строк цього не було зроблено з вини власника або уповноваженого ним органу, то підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь затримки до дня фактичного розрахунку.

Межі дії диспозиції частини першої статті 117 КЗпП України визначено її гіпотезою, яка указує на умови, за наявності яких розпочинає діяти правило про виплату середнього заробітку за весь час затримки до дня фактичного розрахунку.

Обставини, з настанням яких необхідно застосовувати це правило, пов`язані з фактами звільнення працівника та невиплатою йому з вини власника або уповноваженого ним органу належних сум у день звільнення.

За фактичними обставинами справи, ОСОБА_1 проходив військову службу ВЧ НОМЕР_1 .

Наказом командира ВЧ НОМЕР_1 від 21.02.2025 №53 підполковника ОСОБА_1 , вважати таким, що 21.02.2025 справи та посаду здав і вибув до нового місця служби - Військової частини НОМЕР_3 АДРЕСА_1 .

З огляду на наведені обставини необхідно вказати, що в досліджуваній ситуації виключення військовослужбовця зі списків особового складу ВЧ НОМЕР_1 саме по собі не є підтвердженням завершення проходження військової служби як такої.

Натомість, воно свідчить про припинення проходження служби (службових правовідносин) у ВЧ НОМЕР_1 у зв`язку з подальшим проходженням служби за іншим місцем, а саме у Військової частини НОМЕР_3 АДРЕСА_1 .

У цій справі встановлено, що на момент виникнення спірних правовідносин військова служба позивача не була завершена, він не був звільнений з військової служби, а продовжував виконувати свої службові обов`язки на новому місці служби.

Варто наголосити, що виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини саме по собі не свідчить про закінчення проходження ним військової служби. Таке виключення може бути зумовлене переведенням до іншої частини, зміною місця проходження служби або іншим адміністративним переміщенням.

Тобто, переміщення позивача по службі, в спірному випадку переведення до нового місця служби, не є звільненням у розумінні КЗпП України.

Встановлені у справі фактичні обставини не відповідають умовам застосування частини першої статті 117 КЗпП України, оскільки така норма пов`язує настання відповідальності роботодавця із затримкою проведення остаточного розрахунку саме у зв`язку зі звільненням працівника.

Колегія суддів відмічає, що в даному випадку спірні правовідносини виникли поза межами звільнення, а тому немає передбаченого законом юридичного складу, з яким стаття 117 КЗпП України пов`язує відповідальність у вигляді середнього заробітку.

За таких обставин, застосування до досліджуваної ситуації наведеної норми має наслідком розширене тлумачення та необґрунтоване поширення сфери її дії на випадки, які не охоплюються її змістом і метою запровадження.

Здійснюючи розгляд справи судом апеляційної інстанції враховано правові висновки Верховного Суду, які викладено в постановах від 26.06.2025 у справі № 400/8927/23, від 03.02.2026 у справі №400/5149/24, від 16.02.2026 у справі №360/110/24, від 29.05.2026 у справі №280/758/24.

Очевидно, що саме з вини ВЧ НОМЕР_1 позивач невчасно отримав належне йому грошове забезпечення під час проходження військової служби у ВЧ НОМЕР_1 .

З метою захисту свого порушеного права на своєчасне отримання грошового забезпечення, ОСОБА_1 пред`явив цей позов до відповідача на підставі частини першої статті 116, частини першої статті 117 КЗпП України, втім, як уже зазначено, цей позов не має під собою обставин, з якими закон пов`язує застосування вказаних норм трудового права. У випадку ОСОБА_1 стаття 117 КЗпП України є незастосовною до спірних правовідносин.

Водночас колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу позивача, що навіть у таких обставинах він не позбавлений можливості захисту своїх порушених прав. Так, у разі порушення встановлених строків виплати грошового забезпечення, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), військовослужбовець може вимагати компенсацію втрати частини доходів, передбачену законодавством, у зв`язку з несвоєчасною виплатою належних сум, відповідно до Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати».

На підставі викладеного, колегія суддів доходить висновку про відсутність підстав для виплати позивачу середнього заробітку, передбаченого ч. 1 ст. 117 КЗпП України, а тому позовні вимоги ОСОБА_1 , є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.

Натомість, суд першої інстанції вищенаведеного не врахував, внаслідок чого дійшов помилкового висновку про часткове задоволення позовних вимог.

Посилання відповідача на те, що позивач не був звільнений зі служби ву ВЧ НОМЕР_1 , а був переведений до іншої військової частини, а тому відсутні підстави для виплати середнього заробітку ВЧ НОМЕР_1 , знайшли своє підтвердження у ході апеляційного перегляду рішення суду першої інстанції.

У відповідності до ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

При цьому, суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі “Серявін та інші проти України” (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії” (Ruiz Torija v. Spain), серія A, 303-A, п. 29).

З огляду на вищенаведений підхід, колегія суддів вважає, що ключові аргументи апеляційної скарги отримали достатню оцінку.

Таким чином, з огляду на викладене вище, колегія суддів дійшла висновку, що рішення Харківського окружного адміністративного суду від 07.07.2026 по справі № 520/13405/26, прийнято з помилковим застосуванням норм матеріального права та підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.

Відповідно до п. 4 ч. 1, ч. 2 ст. 317 КАС України, підстави для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Враховуючи те, що справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження, рішення суду апеляційної інстанції не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України, відповідно до вимог ст. 327, ч. 1 ст. 329 КАС України.

Керуючись ст. ст. 311, 315, 321, 325 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 - задовольнити.

Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 07.07.2026 по справі № 520/13405/26 - скасувати.

Ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії - відмовити.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.

Головуючий суддя М.О. Семененко

Судді З.Г. Подобайло І.С. Чалий