Постанова від 15 вересня 2026 р. у справі №480/8568/25 — Другий апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 вересня 2026 р. Справа № 480/8568/25

Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді: Русанової В.Б.,

Суддів: П`янової Я.В. , Бегунца А.О. ,

розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Військової частини НОМЕР_1 на рішення Сумського окружного адміністративного суду від 21.04.2026 (головуючий суддя І інстанції: О.В. Соп`яненко) у справі №480/8568/25

за позовом ОСОБА_1

до Військової частини НОМЕР_1

про визнання протиправною відмови, зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі по тексту - ОСОБА_1 , позивач) звернувся з позовом, в якому просив суд:

- визнати протиправними відмову Військової частини НОМЕР_1 - НОМЕР_2 прикордонного загону Державної прикордонної служби України від 20.10.2025 щодо звільнення з військової служби молодшого інспектора прикордонної служби 1 категорії ОСОБА_1 на підставі абз.13 п.3 ч.12 ст.26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу";

- зобов`язати Військову частину НОМЕР_3 прикордонний загін Державної прикордонної служби України звільнити ОСОБА_1 з військової служби за абз.13 п. 3 ч.12 ст.26 Закону України "Про військовий обов`язок та військову службу" як військовослужбовця, який проходить військову службу за призовом під час мобілізації під час воєнного стану, за сімейними обставинами, а саме: у зв`язку з необхідність здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), який є особою з інвалідністю І чи II групи, за умови відсутності інтиму членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи або якщо інші члени сім`ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я, або рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи.

- стягнути з відповідача на користь позивача судові витрати в розмірі 15 000 грн.

Рішенням Сумського окружного адміністративного суду від 21.04.2026 позов задоволено частково.

Визнано протиправною відмову Військової частини НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 прикордонного загону Державної прикордонної служби України) від 20.10.2025 щодо звільнення з військової служби молодшого інспектора прикордонної служби 1 категорії ОСОБА_1 на підставі абз.13 п.3 ч.12 ст.26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу".

Зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 прикордонний загін Державної прикордонної служби України) повторно розглянути рапорт ОСОБА_1 від 10.09.2026 про звільнення з військової служби за абз.13 п.3 ч.12 ст. 26 Закону України "Про військовий обов`язок та військову службу", з урахуванням висновків суду, викладених в мотивувальній частині судового рішення.

У задоволенні інших вимог - відмовлено.

Стягнуто на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Військової частини НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 прикордонного загону Державної прикордонної служби України) витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 5 000,00 грн.

Військова частина НОМЕР_1 , не погодившись з рішенням суду першої інстанції, подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просила скасувати таке рішення та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позову.

В обґрунтування вимог скарги зазначає, що позивачем не надано належних документів, які б підтверджували відсутність інших осіб першого чи другого ступеня споріднення, або осіб, які мають можливість здійснювати догляд.

Окрім того, зазначає, що згідно поданих документів вбачається наявність таких осіб, а саме повнолітнього сина та рідної сестри позивача.

Отже, відповідачем правомірно відмовлено в задоволенні рапорту позивача про звільнення.

Позивач не подав відзив на апеляційну скаргу.

На підставі положень ч.1 ст.308, п.3 ч.1 ст.311 КАС України справа розглянута в порядку письмового провадження за наявними у справі доказами, в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, дослідивши докази по справі, вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції вірно встановлено, що позивач з 17.10.2022 призваний на військову службу за призовом під час мобілізації, є військовослужбовцем та проходить військову службу в прикордонному загоні ( Військовій частині НОМЕР_1 ) по теперішній час (а.с.20).

Позивач звернувся до відповідача із рапортом від 10.09.2025 про звільнення із військової служби на підставі положень абз.13 п.3 ч.12 ст.26 Закону України "Про військовий обов`язок та військову службу", у зв`язку з необхідністю здійснювати постійний догляд за своєю матір`ю, яка є особою з інвалідністю І групи.

До рапорту додано: паспорти позивача, його матері ( ОСОБА_2 ) та сестри ( ОСОБА_3 ); витяги з реєстру територіальної громади, довідку квартального комітету, свідоцтво про народження сина позивача ( ОСОБА_1 ), витяг з Державного реєстру актів цивільного стану; рішення суду у справі №585/3943/14; пенсійні посвідчення ОСОБА_2 та її чоловіка; витяг з рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи; свідоцтво про одруження ОСОБА_2 ; довідки засідання ЛКК та МСЕК; свідоцтво про народження ОСОБА_4 ; свідоцтво про укладення шлюбу ОСОБА_5 (а.с.31-32).

За наслідками розгляду рапорту відповідач листом від 20.10.2025 №08/19375/25-Вих повідомив про відсутність підстав звільнення позивача із військової служби. Причиною відмови у звільненні зазначено, що надані документи не підтверджують відсутність у матері позивача інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення або, що вони самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я, або рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи (а.с.35).

Позивач, вважаючи протиправною відмову, звернувся з позовом до суду.

Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем не в повному обсязі досліджені обставини та документи , на які посилався позивач в рапорті, що вказує на протиправність спірної відмови, а тому зобов`язав відповідача повторно розглянути рапорт про звільнення з військової служби за абз.13 п.3 ч.12 ст.26 Закону України "Про військовий обов`язок та військову службу", з урахуванням висновків суду, викладених в мотивувальній частині судового рішення.

Окрім того, суд першої інстанції стягнув на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 5 000, 00 грн.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам апеляційної скарги, колегія суддів виходить з наступного.

Частиною 2 ст.19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Положеннями ст.17 Конституції України встановлено, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу.

Згідно зі ст.65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Відповідно до ст.106 Конституції України Президент України, зокрема, приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.

У зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, Указом Президента України від 24.02.2022 №64/202 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 24.02.2022 №2102-IX, в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб, який неодноразово продовжувався та діє станом на час розгляду даної справи судом.

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби регламентовано Законом "Про військовий обов`язок і військову службу" від 25 березня 1992 року № 2232-XII (далі по тексту - Закон №2232-XII).

Відповідно до ч.1 ст.2 Закону №2232-ХІІ військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

Згідно з ч.ч.2, 3, 5 ст.1 Закону № 2232-ХІІ військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями.

Військовий обов`язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов`язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.

Від виконання військового обов`язку громадяни України звільняються на підставах, визначених цим Законом.

Відповідно до ч.2 ст.2 Закону №2232-ХІІ проходження військової служби здійснюється громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.

Видами військової служби є, зокрема, військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період; військова служба за контрактом осіб рядового складу; військова служба за контрактом осіб сержантського і старшинського складу (частина шоста статті 2 Закону № 2232-ХІІ).

Відповідно до ч.3 ст.24 Закону №2232-ХІІ закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

При цьому, ч.4 ст.2 Закону № 2232-XII передбачено, що порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до п.13 "Положення про проходження громадянами України військової служби в Державній прикордонній службі України", затвердженого Указом Президента України від 29 грудня 2009 року № 1115/2009 (далі по тексту - Положення №1115/2009), право видавати накази по особовому складу мають Голова Державної прикордонної служби України та згідно з визначеними ним повноваженнями посадові особи з числа його заступників, керівник розвідувального органу Адміністрації Держприкордонслужби, начальники (командири) регіональних управлінь, органів охорони державного кордону, загонів Морської охорони, ректор вищого військового навчального закладу Держприкордонслужби, начальники навчальних центрів, науково-дослідних установ та органів забезпечення, які утримуються на окремих штатах і за посадами яких штатом передбачено військове звання підполковника (капітана 2 рангу) і вище (далі - начальники).

Відповідно до п.288 Положення №1115/2009, у разі прийняття рішення про звільнення військовослужбовець подає по команді рапорт та в разі необхідності документи, які підтверджують підстави звільнення.

Звільнення військовослужбовців з військової служби з підстав, передбачених ч.ч.2 - 6 ст.26 Закону № 2232-XII здійснюється начальниками органів охорони державного кордону, загонів Морської охорони, навчальних центрів, науково-дослідних установ, а також органів забезпечення, які мають право видання наказів по особовому складу, усіх військовослужбовців, у військових званнях до майора (капітана 3 рангу) включно, які проходять військову службу в цих органах Держприкордонслужби (п.270 Положення № 1115/2009)..

Згідно п.279 Положення №1115/2009, військовослужбовець може бути звільнений за сімейними обставинами або з інших поважних причин, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України. Звільнення військовослужбовців з цих підстав здійснюється згідно з письмовими документами, які підтверджують наявність у них відповідних сімейних обставин або інших поважних причин.

Відповідно до п.307 Положення №1115/2009, з моменту оголошення мобілізації протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану до оголошення демобілізації військовослужбовці Держприкордонслужби звільненню не підлягають, крім випадків, визначених ст.26 Закону №2232-ХІІ, а строк військової служби (дія контракту) продовжується на строк, визначений ст.23 Закону №2232-ХІІ.

Положеннями абз.13 п.3 ч.12 ст. 26 Закону № 2232-XII, військовослужбовці звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин на таких підставах під час дії воєнного стану необхідність здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), який є особою з інвалідністю I чи II групи, за умови відсутності інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи або якщо інші члени сім`ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я, або рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи.

Судом встановлено, що позивач є військовослужбовцем Військової частини НОМЕР_1 , 10.09.2025 подав рапорт про звільнення із військової служби на підставі абз.13 п.3 ч.12 ст.26 Закону № 2232-XII, у зв`язку з необхідністю здійснювати постійний догляд за своєю матір`ю, яка є особою з інвалідністю І групи, додавши до вказаного рапорту документи на його підтвердження (а.с.31-32).

Вказаний рапорт мотивований відсутністю інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення, які б могли здійснювати постійний догляд за його матір`ю.

Відмовляючи у звільненні з військової служби, відповідач виходив з того, що надані позивачем документи не підтверджують відсутність у матері позивача інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення або, що вони самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я, або рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи (а.с.35).

Надаючи правову оцінку такій відмові, колегія суддів зазначає наступне.

Так, обов`язковими умовами для отримання права на звільнення з військової служби згідно абз.13 п.3 ч.12 ст.26 Закону №2232-XII є:

- наявність одного із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), який є особою з інвалідністю I чи II групи;

- необхідність здійснювати постійний догляд за такою особою;

- відсутність інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи або якщо інші члени сім`ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я.

Зазначені обставини мають існувати в сукупності та бути підтвердженими доданими до рапорту доказами.

Судом встановлено, що мати позивача - ОСОБА_2 з 18.07.2025 є особою з інвалідністю І групи та потребує постійного стороннього догляду (п.17.1.3), її чоловік помер, має сина ОСОБА_1 та доньку ОСОБА_3 (1966 р.н.), а також повнолітнього онука ОСОБА_6 , що підтверджується витягом з рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи від 29.07.2025 №239/25/1371/В, свідоцтвом про смерть, виданим 23.12.2025, свідоцтвами про народження від 29.11.1966 та від 14.07.1972 (а.с.33-34, 39).

Згідно довідки засідання ЛКК від 02.09.2025 згідно якої ОСОБА_3 потребує постійного стороннього догляду та нагляду (а.с.19).

Актом обстеження сімейного стану комісією ІНФОРМАЦІЯ_1 від 09.10.2025 встановлено наявність у матері позивача повнолітнього онука ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який є для неї членом сім`ї другого ступеня споріднення (а.с.35).

Підставою відмови у звільнені позивача слугували висновки відповідача про надання документів, які не підтверджують відсутність інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи або якщо інші члени сім`ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я.

Колегія суддів зазначає, що норми Закону №2232-XII не містять визначення ступенів споріднення.

Отже, суд застосовує аналогію права та зазначає, що приписами абзацу 2 ч.1 ст. 1265 Цивільного кодексу України унормовано, що ступінь споріднення визначається за числом народжень, що віддаляють родича від спадкодавця. Народження самого спадкодавця не входить до цього числа.

Статтею 1261 Цивільного кодексу України встановлено, що у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Відповідно до ст. 1262 Цивільного кодексу України у другу чергу право на спадкування за законом мають рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері.

З приведеного вище вбачається, що онук , не відноситься до першого чи другого рівня споріднення.

Відповідно до ч.2 ст.3 Сімейного кодексу України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Критеріями віднесення до кола членів однієї сім`ї є: спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважним причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов`язки осіб, які об`єдналися для спільного проживання.

Згідно зі ст.266 Сімейного кодексу України повнолітні внуки, правнуки зобов`язані утримувати непрацездатних бабу, діда, прабабу, прадіда, які потребують матеріальної допомоги і якщо у них немає чоловіка, дружини, повнолітніх дочки, сина або ці особи з поважних причин не можуть надавати їм належного утримання, за умови, що повнолітні внуки, правнуки можуть надавати матеріальну допомогу.

Поняття "обов`язок утримання" та "обов`язок здійснення догляду" не є тотожними.

Утримання особи - це надання матеріальної допомоги.

Постійний догляд - це форма догляду за особою з різними фізичними або психічними обмеженнями, що вимагає постійної присутності доглядача для надання необхідної допомоги та підтримки.

Судом встановлено, що позивач має сина - ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , що вбачається з витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян, який є онуком ОСОБА_2 (а.с.77-78).

Син позивача та мати позивача мешкають за різними адресами, що вбачається з витягу №2626590 від 20.04.2026 Єдиного державного демографічного реєстру (а.с.13,80)

При цьому, колегія суддів зазначає, що акт обстеження сімейного стану родини не містить інформації щодо спільного проживання ОСОБА_6 (онук) з ОСОБА_2 (бабою), в тому числі ведення спільного господарства, пов`язаності побутом, тобто є членом сім`ї у розумінні положень Сімейного кодексу України.

Доводи апелянта щодо наявності у матері позивача доньки, колегія суддів вважає такими, що не спростовують висновків суду , оскільки зазначені обставини не слугували підставою відмови.

При цьому, до рапорту позивача про звільнення з військової служби надано докази наявності сестри, як особи першого ступеня споріднення із ОСОБА_2 (матір`ю позивача, яка потребує стороннього догляду) , яка потребує постійного догляду за висновком лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я.

Відмова відповідача не містить відомостей щодо врахування обставин медичного стану сестри позивача.

Отже, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що під час розгляду рапорту позивача відповідачем не в повному обсязі досліджені обставини, які мають суттєве значення при вирішенні питання про наявність у позивача права звільнення з військової служби на підставі абз.13 п.3 ч.12 ст.26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу", а тому правомірно зобов`язав відповідача повторно розглянути рапорт.

Частиною 2 ст.77 КАС України встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідачем, як суб`єктом владних повноважень, не доведено (доказано) правомірність спірної відмови.

Відтак, доводи скаржника щодо правомірності такої відмови, є необґрунтованими та суперечать висновкам суду.

Колегія суддів не приймає до уваги посилання скаржника на постанови апеляційних судів , оскільки відповідно до ч.5 ст.242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Таким чином, колегія суддів вважає правильними та обґрунтованими висновки суду першої інстанції про визнання протиправною відмову відповідача від 20.10.2025 щодо звільнення з військової служби молодшого інспектора прикордонної служби 1 категорії ОСОБА_1 на підставі абз.13 п.3 ч.12 ст.26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" та зобов`язання відповідача повторно розглянути рапорт ОСОБА_1 від 10.09.2026 про звільнення з військової служби за абз.13 п.3 ч.12 ст.26 Закону України "Про військовий обов`язок та військову службу", з урахуванням висновків суду, викладених в мотивувальній частині судового рішення.

Щодо витрат на професійну правничу допомогу.

Згідно ч.1 ст.16 КАС України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою.

Відповідно до ч.3 ст.132 КАС України до складу витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати, в тому числі і на професійну правничу допомогу.

Відповідно до приписів частин 1-5 ст.134 КАС України, витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним зі: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Відповідно до ч.1 ст.139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Відповідно до ч.3 ст.139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Частиною 7 ст.139 КАС України передбачено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Виходячи з положень ч.9 ст.139 КАС України, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує чи пов`язані такі витрати з розглядом справи. Водночас, дії сторони щодо досудового вирішення спору підлягають врахуванню лише у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим.

Пунктом 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009визначено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права.

При цьому, необхідно враховувати, що склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Зазначені висновки узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постанові від 27.01.2022 по справі №813/2241/18.

Крім того, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі ст. 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України", заява №19336/04).

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Тобто, суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.

Враховуючи практику Європейського суду з прав людини щодо присудження судових витрат, суд при розподілі судових витрат має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності) та критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

На підтвердження витрат на професійну правничу допомогу в суді першої інстанції позивачем надано наступні документи:

договір про надання правничої допомоги в адміністративній справі від 27.10.2025 (а.с.46-47);

квитанцію №109 від 27.10.2025 (а.с.48).

Так, професійна правнича допомога в суді першої інстанції надавалася позивачу адвокатським об`єднанням "Веріта Груп" в особі керуючого партнера адвоката Молібог Ю.М. на підставі вищевказаного договору, згідно якого адвокат приймає на себе обов`язки представляти права і законні інтереси клієнта (позивача) в суді та здійснювати професійну діяльність адвоката згідно з умовами цього договору з усіма, без обмежень, правами представника, які передбачені КАС України, у зв`язку зі зверненням до суду у спорі з приводу звільнення з військової служби (пп.1.1 п.1).

Всього гонорар адвокатського об`єднання - 15 000 грн. та складається з вартості консультування, вивчення документів для підготовки участі у справі, участь у судових засіданнях складання, направлення та подання документів по суті спору тощо (пп.4.1 п.4).

Отже, за умовами договору сторони погодили фіксований гонорар за представництво позивача в суді першої інстанції.

Згідно квитанції №109 від 27.10.2025 адвокатським об`єднанням "Веріта Груп" в особі керуючого партнера адвоката Молібог Ю.М. отримано грошові кошти в розмірі 15 000 грн. від позивача за надання професійної правничої допомоги по справі відповідно до договору про надання правничої допомоги в адміністративній справі від 27.10.2025.

Колегія суддів зазначає, що справу розглянуто судом першої інстанції в порядку спрощеного провадження, без виклику сторін.

Оцінюючи заявлений позивачем розмір витрат на правову допомогу, суд першої інстанції врахував принципи співмірності, критерії розумності, пропорційності, заяву відповідача щодо зменшення розміру витрат та дійшов висновку, що належною до відшкодування є сума 5 000,00 грн.

В свою чергу, визначаючись із відшкодуванням понесених витрат на правничу допомогу, суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо. Суд під час вирішення питання щодо розподілу судових витрат зобов`язаний оцінити рівень витрат на правничу допомогу обґрунтовано у кожному конкретному випадку за критеріями співмірності необхідних і достатніх витрат.

Вищевказані висновки відповідають правовій позиції Верховного Суду, викладеній в постанові від 24.03.2026 у справі №160/6124/21.

Велика Палата Верховного Суду також вказала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (п.21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі №755/9215/15-ц).

Дослідивши докази, надані на підтвердження понесених витрат на правову допомогу та матеріали справи, колегія суддів вважає, що визначена судом першої інстанції сума до стягнення - 5 000,00 грн. не відповідає критеріям співмірності, обґрунтованості, розумності та доцільності таких витрат з огляду на наступне.

Судом встановлено, що на виконання договору про надання правничої допомоги в адміністративній справі від 27.10.2025 в суді першої інстанції в процесі надання позивачу професійної правничої допомоги адвокатом (адвокатським об`єднанням) складено позовну заяву.

Надаючи правову оцінку послузі зі складання позовної заяви, колегія суддів зазначає, що остання є невеликою за обсягом, її складання не вимагало великого обсягу юридичної роботи адвоката та не потребувало значних затрат часу останнього.

Відповідно до ч.7 ст.134 КАС України обов`язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19.02.2020 у справі №755/9215/15-ц вказувала про виключення ініціативи суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.

Аналогічні висновки висловлено Верховним Судом в постанові від 23.01.2025 у справі №120/17480/23.

Відтак, принцип співмірності розміру витрат на професійну правничу допомогу повинен застосовуватися відповідно до вимог ч.6 ст.134 КАС України за наявності клопотання іншої сторони.

Аналогічні висновки висловлено Верховним Судом в постанові від 23.01.2025 у справі №120/17480/23.

Колегія суддів вказує, що наведені вище положення законодавства покладають обов`язок доведення співмірності понесених витрат на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Судом встановлено, що відповідач в суді першої інстанції у відзиві на позов заперечував проти заявлених позивачем вимог щодо витрат на правову допомогу, зазначаючи про те, що заявлений останнім розмір таких витрат є необґрунтованим, не відповідає вимогам ч.5 ст.134 КАС України щодо співмірності таких витрат.

Колегія суддів зазначає, що законом не визначено форми заяви, в якій викладаються заперечення щодо розміру витрат на правову допомогу, а тому викладення відповідачем незгоди із стягненням на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу у такий спосіб не суперечить чинному законодавству України.

Відтак, в розумінні в розумінні ч.6 ст.134 КАС України, відповідачем подано клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Отже, визначена судом першої інстанції до стягнення в суді першої інстанції сума витрат на правову допомогу в розмірі 5 000,00 грн., підлягає зменшенню.

Враховуючи, що з подібних правовідносин наявна судова практика, що об`єктивно спрощувало роботу адвоката при підготовці процесуальних документів; справа розглянута судом в порядку в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін; частково задоволено позов; з огляду на принципи розумності, співмірності обсягу наданих послуг та витраченого адвокатом часу із розміром заявленої суми витрат на професійну правничу допомогу, складністю справи та об`ємом наданих послуг; а також на клопотання відповідача про зменшення розміру заявлених до відшкодування витрат, колегія суддів вважає, що співмірною до відшкодування сумою витрат позивача на професійну правничу допомогу в суді першої інстанції є сума 2 500,00 грн.

Відтак, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції в частині розподілу витрат на професійну правничу допомогу підлягає зміні.

Згідно з ч.ч.1-3 ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Відповідно до п.2 ч.1 ст.315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право змінити судове рішення.

Відповідно до ч.4 ст.317 КАС України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Керуючись ст. ст. 311, 315, 316, 321, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 задовольнити частково.

Рішення Сумського окружного адміністративного суду від 21.04.2026 у справі №480/8568/25 змінити, виклавши п`ятий абзац резолютивної частини в наступній редакції:

Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_4 ) за рахунок бюджетних асигнувань Військової частини НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 прикордонного загону Державної прикордонної служби України) (ЄДРПОУ НОМЕР_5 ) витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 2 500,00 грн. (дві тисячі п`ятсот гривень 00 копійок).

В іншій частині рішення Сумського окружного адміністративного суду від 21.04.2026 у справі №480/8568/25 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України.

Головуючий суддя В.Б. Русанова

Судді Я.В. П`янова А.О. Бегунц