Рішення від 15 вересня 2026 р. у справі №620/8426/26 — Чернігівський окружний адміністративний суд

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

16 вересня 2026 року Чернігів Справа № 620/8426/26

Чернігівський окружний адміністративний суд у складі судді Дубіної М.М., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін в приміщенні суду справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Управління Служби безпеки України в Чернігівській області, про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И В:

21.07.2026 ОСОБА_2 звернувся до Чернігівського окружного адміністративного суду з позовом (зареєстрований у суді 22.07.2026), у якому просить:

визнати протиправним та скасувати рішення про відмову в оформленні (видачі) посвідки на тимчасове проживання Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області (далі – Управління ДМС в Чернігівській області) від 18.06.2026 № 740113000283150, прийнятого на підставі його заяви щодо оформлення (видачі) посвідки на тимчасове проживання від 05.06.2026;

зобов`язати Управління ДМС в Чернігівській області повторно розглянути його заяву щодо оформлення (видачі) посвідки на тимчасове проживання від 05.06.2026, з урахуванням висновків суду, викладених у рішенні, прийнятого за результатами розгляду цієї справи.

На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_2 вказує на противність рішення відповідача, оскільки станом на день звернення із заявою про обмін посвідки на тимчасове проживання, у зв`язку з закінченням строку її дії, позивач не мав та не був повідомлений про жодну з підстав, що б могли стати підставою для ухвалення щодо нього рішення про відмову в оформленні (видачі) посвідки на тимчасове проживання УДМС в Чернігівській області від 18.06.2026 № 740113000283150; оспорюване рішення підлягає скасуванню, оскільки воно ґрунтується виключно на листі Управління СБУ в Чернігівській області, який має інформаційний характер та сам по собі не є актом індивідуальної дії, що породжує правові наслідки для позивача; ДМС, як суб`єкт владних повноважень, не здійснила належної перевірки отриманої інформації, не навела жодних конкретних обставин, які б свідчили про те, що дії позивача становлять загрозу національній безпеці, громадському порядку чи іншим охоронюваним законом інтересам, а також не врахувала, що позивач тривалий час законно проживає в Україні, перебуває у шлюбі з громадянкою України, не притягувався до кримінальної чи адміністративної відповідальності та не вчиняв будь-яких дій, які могли б свідчити про існування реальної чи потенційної загрози національній безпеці; тому рішення відповідача є необґрунтованим, непропорційним, прийнятим без належної оцінки всіх істотних обставин справи, а тому підлягає визнанню протиправним та скасуванню.

Ухвалою судді Чернігівського окружного адміністративного суду Дубіної М.М. від 04.08.2026 позовну заяву ОСОБА_1 прийнято до розгляду та відкрито провадження у цій справі. Ухвалено здійснювати розгляд справи суддею одноособово за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення та виклику учасників справи за наявними у справі матеріалами.

У відзиві на позовну заяву представник відповідача, заперечуючи проти заявлених позовних вимог, просить суд відмовити в їх задоволенні, з огляду на законність свого рішення, яке прийняте, з урахуванням отриманого отриманої відповіді від Управління СБУ в Чернігівській області від 18.06.2026 за №74/2/2-2874 (18.6.2026) , відповідно до якої за результатами розгляду запиту відповідно до підпункту 7 пункту 61 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на тимчасове проживання, який було затверджено постановою Кабінетом Міністрів України №322 від 25.04.2018 (далі – Порядок №322) Управління СБУ в Чернігівській області вважає за доцільне відмовити позивачу в обміні посвідки на тимчасове проживання в Україні.

У відповіді на відзив на позовну заяву позивач зазначає, що він, перебуваючи на території України на законних підставах, не порушував вимог чинного законодавства України, не притягувався до кримінальної чи адміністративної відповідальності, не має непогашених судимостей, адміністративних стягнень чи інших зафіксованих порушень установленого в Україні правопорядку. Відомості про вчинення ним дій, які становили б загрозу національній безпеці, громадському порядку, охороні здоров`я, правам та законним інтересам громадян України чи інших осіб, відсутні. Так само відсутні відомості про порушення позивачем правил перебування іноземців на території України, міграційного законодавства, встановленого порядку реєстрації місця проживання, строків перебування або інших обов`язків, покладених законодавством України на іноземців, які тимчасово проживають на її території; матеріали справи також не містять належних і допустимих доказів того, що поведінка позивача могла бути підставою для обмеження його права на перебування в Україні, скасування посвідки на тимчасове проживання, примусового повернення, примусового видворення або застосування до нього інших передбачених законом заходів у сфері міграції; також, до відзиву на позовну заяву, який поданий Управлінням державної міграційної служби України в Чернігівській області, від 13.08.2026 № 7401.8 6038/74.2–26, долучено лист Управління СБУ в Чернігівській області, який має виключно інформаційний характер та сам по собі не є актом індивідуальної дії, та у змісті якого відсутні будь–які відомості, які б містили інформацію про протиправні дії позивача на території України, або ж вчинення ним будь–яких дій, які б свідчили про те, що дії позивача становлять загрозу національній безпеці, громадському порядку чи іншим охоронюваним законом інтересам.

Суд, оцінивши належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності, встановив наступне.

05.06.2026 позивач, який є громадянином Республіки Білорусь, звернувся до УДМС у Чернігівській області із заявою про обмін посвідки на тимчасове проживання у зв`язку із закінченням строку її дії.

На підставі пунктів 35-36-1 Порядку № 322, УДМС у Чернігівській області проведено відповідні перевірки.

Зокрема, на виконання вимог абзацу 9 пункту 36 Порядку, з метою мінімізації загроз у сфері національної безпеки в умовах воєнного стану, 08.06.2026 УДМС у Чернігівській області надіслало запит № 7401.5-4295/74.2-26 до Управління СБУ в Чернігівській області щодо наявності або відсутності інформації про те, що дії позивача можуть загрожувати національній безпеці, громадському порядку, здоров`ю, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, які проживають в Україні, що є підставою для відмови в оформленні посвідки на тимчасове проживання в Україні на підставі підпункту 7 пункту 61 Порядку.

18.06.2026 УДМС у Чернігівській області отримало відповідь Управління СБУ в Чернігівській області за №74/2/2-2874(18.6.2026) від 18.06.2026, відповідно до якої за результатами розгляду запиту відповідно до підпункту 7 пункту 61 Порядку Управління СБУ в Чернігівській області вважає за доцільне відмовити позивачу в обміні посвідки на тимчасове проживання в Україні.

18.06.2026 УДМС у Чернігівській області прийняло рішення № 740113000283150 про відмову в оформленні (видачі) позивачу посвідки на тимчасове проживання на підставі підпункту 7 пункту 61 Порядку.

На виконання пункту 62 Порядку УДМС у Чернігівській області листом № 7401.5- 4608/74.2-26 від 18.06.2026 надіслало позивачу на адресу особистої електронної пошти копію рішення про відмову в оформленні (видачі) посвідки на тимчасове проживання.

Судом встановлено, що представником позивача 03.07.2026 були надіслані адвокатські запити до: Національної поліції України (адвокатський запит від 03.07.2026 № 1340/07), Центрального управління Служби Безпеки України (адвокатський запит від 03.07.2026 № 1341/07) та до Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області (адвокатський запит від 03.07.2026 № 1342/07), відповідно до яких було затребувано інформацію, які саме надані установами відомості, щодо громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 , запис у посвідці на тимчасове проживання: № НОМЕР_1 ), могли бути надані або були надані відповідачу, у зв`язку з чим останнім було ухвалено рішення про відмову в оформленні (видачі) посвідки на тимчасове проживання Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області від 18.06.2026 № 740113000283150.

Листом ГУ НПУ в Чернігівській області від 10.07.2026 № 126743–2026 представника позивача повідомлено про те, що станом на 10.07.2026, Державна міграційна служба України в Чернігівській області до управління інформаційно–аналітичної підтримки Головного управління Національної поліції України в Чернігівській області, щодо надання інформації відносно громадянина ОСОБА_1 , не зверталася.

Листом УДМС у Чернігівській області від 09.07.2026 № 7401.5–5131/74.2–26 представника позивача повідомлено про те, що 02.07.2025 вказаний громадянин в УДМС у Чернігівській області документований посвідкою на тимчасове проживання відповідно до пункту 14 статті 4 Закону України від 22.09.2011 № 3773-VI «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (далі – Закон № 3773-VI), оскільки він перебуває в шлюбі з громадянкою України та 05.06.2026 звернувся до УДМС у Чернігівській області із заявою про обмін посвідки на тимчасове проживання у зв`язку з закінченням строку її дії; відповідно до пунктів 35–36-1 Порядку № 322 08.06.2026 було направлено запит до УСБУ в Чернігівській області щодо перевірки наявності або відсутності підстав для відмови в оформленні посвідки на тимчасове проживання в Україні; 18.06.2026 отримано відповідь, де зазначено, що Управління Служби безпеки України в Чернігівській області вважає за доцільне відмовити в обміні посвідки на тимчасове проживання в Україні громадянину Республіки Білорусь ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , відповідно до підпункту 7 пункту 61 Порядку № 322; для отримання більш детальної інформації щодо підстав для відмови в оформленні посвідки на тимчасове проживання громадянину Республіки Білорусь ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 рекомендовано звернутися до ініціатора відмови, а саме до органів Служби безпеки України у Чернігівській області; інформація з Інформаційно–комунікаційної системи «Інформаційного порталу Національної поліції України» стосовно громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , до УДМС у Чернігівській області не надходила.

ОСОБА_2 , вважаючи протиправним рішення відповідача про відмову в оформленні (видачі) посвідки на тимчасове від 18.06.2026 № НОМЕР_2 , прийнятого на підставі його заяви щодо оформлення (видачі) посвідки на тимчасове проживання від 05.06.2026, звернулася до суду з цим позовом.

Суд, визначаючись щодо заявлених вимог по суті, виходить з того, що відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 26 Конституції України передбачено, що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Закон №3773-VI визначає правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, та встановлює порядок їх в`їзду в Україну та виїзду з України.

Частиною першою статті 4 Закону №3773-VI визначено, що іноземці та особи без громадянства можуть відповідно до Закону України від 07.06.2001 № 2491-III «Про імміграцію» іммігрувати в Україну на постійне проживання.

Іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну з метою возз`єднання сім`ї з особами, які є громадянами України, або під час перебування на законних підставах на території України у випадках, зазначених у частинах третій - тринадцятій цієї статті, уклали шлюб з громадянами України та отримали посвідку на тимчасове проживання, вважаються такими, які на законних підставах перебувають на території України на період до отримання посвідки на постійне проживання чи набуття громадянства України (частина чотирнадцята статті 4 Закону №3773-VI).

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 1 Закону №3773-VI возз`єднання сім`ї - в`їзд та тимчасове або постійне проживання в Україні членів сім`ї іноземця або особи без громадянства, які проживають в Україні на законних підставах та можуть підтвердити відповідними документами наявність достатнього фінансового забезпечення для утримання членів сім`ї в Україні, з метою спільного проживання сім`ї незалежно від того, коли виникли сімейні відносини - до чи після прибуття іноземця або особи без громадянства до України.

Згідно з абзацом 6 частини першої статті 15 Закону №3773-VI в`їзд в Україну та виїзд з України іноземців та осіб без громадянства, які перебувають у шлюбі з громадянами України, здійснюється за паспортним документом та посвідкою на тимчасове проживання.

Отже, Закон №3773-VI передбачає право для перебування іноземців та осіб без громадянства на території України з метою возз`єднання сім`ї за наявності укладеного шлюбу з громадянином/громадянкою України та посвідки на тимчасове проживання.

Строк дії посвідки на тимчасове проживання для відповідних категорій іноземців та осіб без громадянства становить, зокрема, в усіх інших випадках, визначених статтею 4 цього Закону, - відповідно до поданих документів, але не більш як на один рік (пункт 5 частини першої статті 5-1 Закону №3773-VI).

Механізм оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на тимчасове проживання передбачений Порядком №322.

Відповідно до пунктів 1, 2 Порядку №322 посвідка на тимчасове проживання (далі - посвідка) є документом, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує законні підстави для тимчасового проживання в Україні. Посвідка виготовляється у формі картки, що містить безконтактний електронний носій.

Підпунктом 1 пункту 3 Порядку №322 встановлено, що посвідка оформляється іноземцям або особам без громадянства, які на законних підставах тимчасово перебувають на території України та які, досягли 16-річного віку або не досягли 16-річного віку, але самостійно прибули в Україну з метою навчання, - на підставі заяв-анкет, поданих ними особисто.

Посвідка видається на строк відповідно до поданих документів, але не більш як на один рік, крім випадків, визначених цим пунктом (пунктом 4 Порядку №322.)

Згідно з підпунктом 3 пункту 7 Порядку №322 у разі закінчення строку дії посвідки здійснюється її обмін.

При цьому, посвідка підлягає вилученню в разі, зокрема, закінчення строку її дії або прийняття рішення про обмін посвідки до закінчення строку її дії (підпункту 7 пункту 71 Порядку №322).

Відповідно до пункту 9 Порядку №322 оформлення (у тому числі замість втраченої або викраденої), обмін посвідки здійснюється територіальними органами/територіальними підрозділами ДМС через Головний обчислювальний центр Єдиного державного демографічного реєстру у взаємодії з Державним центром персоналізації документів державного підприємства «Поліграфічний комбінат «Україна» по виготовленню цінних паперів» (далі - Центр).

Положеннями пунктів 21, 22 Порядку №322 визначено, що працівник територіального органу/територіального підрозділу ДМС, уповноваженого суб`єкта під час приймання документів від іноземця або особи без громадянства перевіряє повноту поданих іноземцем або особою без громадянства документів, зазначених у пунктах 32, 33 і 39 цього Порядку, відповідність їх оформлення вимогам законодавства, своєчасність їх подання, наявність підстав для оформлення та видачі посвідки, наявність відмітки про перетинання державного кордону чи продовження строку перебування або наявність документа, що підтверджує законність перебування іноземця або особи без громадянства в Україні, звіряє відомості про іноземця або особу без громадянства, зазначені в паспортному документі іноземця або документі, що посвідчує особу без громадянства, з даними, що містяться в заяві-анкеті.

У разі виявлення факту подання документів не в повному обсязі або подання документів, оформлення яких не відповідає вимогам законодавства, територіальний орган/територіальний підрозділ ДМС, уповноважений суб`єкт інформують іноземця або особу без громадянства про відмову в прийнятті документів із зазначенням підстав такої відмови. За бажанням іноземця або особи без громадянства відмова надається у письмовій формі.

Іноземець або особа без громадянства мають право повторно звернутися до територіального органу/територіального підрозділу ДМС, уповноваженого суб`єкта в разі зміни або усунення обставин, у зв`язку з якими їм було відмовлено в прийнятті документів, за умови дотримання строків, визначених пунктами 17 і 19 цього Порядку.

У разі відповідності поданих документів вимогам цього Порядку працівник територіального органу/територіального підрозділу ДМС, уповноваженого суб`єкта з використанням кваліфікованого електронного підпису та із застосуванням засобів Реєстру формує заяву-анкету (в тому числі здійснює отримання біометричних даних, параметрів). Реєстрація заяви-анкети здійснюється із застосуванням засобів Реєстру під час її формування.

До заяви-анкети вноситься інформація про номер контактного телефону заявника та адресу особистої електронної пошти.

Згідно з пунктами 35 та 36 Порядку №322 після прийняття до розгляду заяви-анкети та доданих до неї документів працівник територіального органу/територіального підрозділу ДМС здійснює заходи з ідентифікації особи, на ім`я якої оформляється посвідка, а також перевірку інформації, зазначеної нею в заяві-анкеті, та поданих документів.

Ідентифікація особи здійснюється на підставі даних, отриманих з баз даних Реєстру, та відомчої інформаційної системи ДМС.

Перевірка законності перебування іноземця або особи без громадянства на території України здійснюється з використанням засобів інтегрованої міжвідомчої інформаційно-комунікаційної системи щодо контролю осіб, транспортних засобів та вантажів, які перетинають державний кордон, «Аркан» або шляхом надсилання запитів до Адміністрації Держприкордонслужби, відповідь на які Адміністрація Держприкордонслужби надає протягом трьох робочих днів з дня надходження такого запиту.

У разі необхідності підтвердження відомостей з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про народження особи та її походження, усиновлення, позбавлення та поновлення батьківських прав, шлюб, розірвання шлюбу, зміну імені, смерть до Мін`юсту в електронній формі захищеними каналами зв`язку надсилаються відповідні запити, відповідь на які Мін`юст надає протягом трьох робочих днів з дня надходження таких запитів. У разі відсутності можливості надіслання запитів у електронній формі запити надсилаються у паперовій формі.

Перевірка наявності інформації, яка може бути підставою для відмови в оформленні чи видачі посвідки відповідно до підпункту 7 пункту 61 цього Порядку, перевіряється за автоматизованими інформаційними та довідковими системами, реєстрами та базами МВС, Національної поліції, Інтерполу, а також шляхом надсилання запитів до регіональних органів СБУ (крім осіб, оформлення віз яким здійснювалося за погодженням з компетентними органами), які надають відповідь протягом семи робочих днів з дня надходження такого запиту.

Перевірка інформації щодо застосування до іноземця або особи без громадянства санкцій відповідно до Закону України «Про санкції» здійснюється з використанням Державного реєстру санкцій.

У разі необхідності підтвердження інших відомостей про іноземця або особи без громадянства або дійсності поданих ними документів надсилаються запити до відповідних державних органів або їх територіальних органів (підрозділів), які надають відповідь протягом трьох робочих днів з дня надходження такого запиту.

Відповідно до пункту 41 Порядку №322 працівник територіального органу/територіального підрозділу ДМС, на якого згідно з його службовими обов`язками покладаються функції з оформлення посвідки, вчиняє дії, передбачені пунктами 35 і 36 цього Порядку, і приймає до розгляду заяву-анкету та додані до неї документи.

Згідно з пунктом 42 Порядку №322 рішення про оформлення, обмін посвідки приймається територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС за результатами ідентифікації іноземця або особи без громадянства, перевірки поданих ними документів та у разі відсутності підстав для відмови в її оформленні не пізніше ніж протягом десятого робочого дня з дати прийняття документів.

Пункт 61 Порядку №322 містить вичерпний перелік підстав для відмови в оформленні та видачі посвідки, серед яких є така підстава: отримано від Національної поліції, СБУ, іншого державного органу інформацію про те, що дії іноземця або особи без громадянства загрожують національній безпеці, громадському порядку, здоров`ю, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, що проживають в Україні, чи іноземець або особа без громадянства вчинили злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людяності, як їх визначено в міжнародному праві, або розшукуються у зв`язку з учиненням діяння, що відповідно до законів України визнається тяжким злочином (підпункт 7 пункту 61 Порядку №322).

Копія рішення про відмову в оформленні чи видачі посвідки із зазначенням причин відмови не пізніше ніж через п`ять робочих днів з дня його прийняття видається іноземцеві або особі без громадянства під розписку чи надсилається рекомендованим листом такій особі і приймаючій стороні (пункт 62 Порядку №322).

Аналізуючи вищенаведені приписи чинного законодавства, слід дійти висновку, що підрозділи ДМСУ мають повноваження щодо перевірки обставин, вказаних у заяві-анкеті особи та доданих до неї документів, у тому числі, і шляхом надсилання запитів до відповідних державних органів або їх територіальних органів, та саме на територіальні органи ДМС покладено обов`язок прийняття рішень за такими заявами.

Як вбачається з обставин справи, оскаржуване рішення від 18.06.2026 № 740113000283150 прийнято відповідачем на підставі підпункту 7 пункту 61 Порядку №322.

Зокрема, прийняттю оскаржуваного рішення передували дії відповідача, які полягали в отриманні відомостей, передбачених підпунктом 7 пункту 61 Порядку №322, шляхом направлення запиту до УСБУ у Чернігівській області від 08.06.2026 відносно позивача з метою перевірки наявності або відсутності інформації про те, що дії зазначеного іноземця можуть загрожувати національній безпеці, громадському порядку, здоров`ю, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, що проживають в Україні.

Листом від 18.06.2026 № 3555/1/7401-26 Управління СБУ в Чернігівській області повідомило відповідача про те, що Управлінням опрацьовано запит щодо перевірки наявності чи відсутності підстав для відмови в обміні посвідки на тимчасове проживання в Україні громадянину рб ОСОБА_3 ( ОСОБА_4 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 , за результатами розгляду, відповідно до підпункту 7 пункту 61 Порядку №322 вважає за доцільне відмовити в обміні посвідки на тимчасове проживання в Україні вказаному іноземному громадянину.

Відповідно до частин першої, другої статті 2 Закону України «Про Службу безпеки України» від 25.03.1992 №2229-XII (далі – Закон №2229-XII) на Службу безпеки України покладається у межах визначеної законодавством компетенції захист державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, науково-технічного і оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб, а також забезпечення охорони державної таємниці.

До завдань Служби безпеки України також входить попередження, виявлення, припинення та розкриття кримінальних правопорушень проти миру і безпеки людства, тероризму та інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України.

Згідно з пунктом 13 частини першої статті 24 Закону №2229-XII Служба безпеки України відповідно до своїх основних завдань зобов`язана брати участь у розробці заходів і вирішенні питань, що стосуються в`їзду в Україну та виїзду за кордон, перебування на її території іноземців та осіб без громадянства, прикордонного режиму і митних правил, приймати рішення про заборону в`їзду в Україну іноземцю або особі без громадянства, про скорочення строку тимчасового перебування іноземця та особи без громадянства на території України, про примусове повернення іноземця або особи без громадянства в країну походження або третю країну.

Тобто, саме на Службу безпеки України, як на орган, що наділений унікальною компетенцією надавати оцінку наявності в діях відповідних суб`єктів загроз (реальних та/або потенціальних) національним інтересам, національній безпеці, суверенітету і територіальній цілісності України, покладено обов`язок, в тому числі вживати заходи превентивного характеру з метою протидії розвідувальній, розвідувально-підривній діяльності проти України. Тим більше в умовах воєнного стану.

Разом з тим, суд зауважує, що оскільки лист Служби безпеки України, наданий в межах своєї компетенції, не містить ознак управлінського акта з регулюючим впливом на права чи законні інтереси інших суб`єктів права та не може бути самостійним предметом оскарження в порядку адміністративного судочинства, тож обґрунтованість зазначеної у такому листі інформації має перевірятися органом ДМС як суб`єктом управлінської діяльності, який на підставі цього листа приймає рішення, що є предметом перевірки у адміністративному судочинстві.

При цьому зміст цього листа має виключно інформаційний та рекомендаційний характер та не містить жодної оцінки про те, що дії іноземця або особи без громадянства загрожують національній безпеці, громадському порядку, здоров`ю, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, що проживають в Україні, чи іноземець або особа без громадянства вчинили злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людяності, як їх визначено в міжнародному праві, або розшукуються у зв`язку з учиненням діяння, що відповідно до законів України визнається тяжким злочином, та сам по собі не є актом індивідуальної дії.

У свою чергу рішення ДМС як суб`єкта управлінської діяльності повинно відповідати критеріям, наведеним у частині другій статті 2 КАС України, розуміння змісту вимог щодо дотримання яких має бути однаковим для усіх суб`єктів управлінської (адміністративної) діяльності, що регулюється іншими нормативними актами.

Зокрема, якщо йдеться про критерій обґрунтованості рішення ДМС, то таке рішення має прийматися з урахуванням усіх обставин, що мають значення для його прийняття (вчинення дій). Дискреція дозволяє адміністративному органу прийняти найбільш зважене в конкретних умовах рішення, засноване на особистих (власних) оцінках обставин, а не на чіткому приписі норми права, (не формально).

Подібний підхід застосовано у постановах Верховного Суду від 14.04.2020 у справі №480/296/19, у справі №25.01.2024 у справі №160/1521/23, від 04.04.2024 у справі №380/7720/23, від 12.06.2025 у справі №160/632/23.

Суд зазначає, що за загальними вимогами, які висуваються до актів суб`єктів владних повноважень, як актів правозастосування, є їхня обґрунтованість та вмотивованість, тобто наведення суб`єктом владних повноважень конкретних підстав (фактичних і юридичних) його прийняття, а також переконливих і зрозумілих мотивів його прийняття.

Сталою є позиція Верховного Суду, що вмотивоване рішення демонструє особі, що вона була почута, дає стороні можливість апелювати проти нього. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватися належний публічний та, зокрема, судовий контроль за адміністративними актами суб`єкта владних повноважень. І навпаки, ненаведення мотивів прийнятих рішень «суб`єктивізує» акт державного органу і не дає змоги суду встановити дійсні підстави та причини, з яких цей орган дійшов саме таких висновків, надати їм правову оцінку, та встановити законність, обґрунтованість, пропорційність рішення (постанови Верховного Суду від 18.09.2019 у справі №826/6528/18, від 10.04.2020 у справі № 819/330/18, від 10.01.2020 у справі №2040/6763/18).

У цьому контексті підлягають урахуванню також приписи від 17.02.2022 № 2073-IX «Про адміністративну процедуру» (далі – Закон № 2073-IX), який установлює загальні стандарти діяльності суб`єктів владних повноважень під час здійснення адміністративної процедури. Цей Закон визначає основоположні принципи адміністративного провадження - зокрема, верховенства права, офіційності, пропорційності, обґрунтованості та розумності строків - і покладає на адміністративний орган обов`язок забезпечити всебічний, повний та неупереджений розгляд заяви особи.

Відповідно до Закону №2073-IX адміністративний орган розглядає і вирішує справи, віднесені до його відання законом (предметна компетенція) (частина перша статті 21 Закону №2073-IX).

Особа має право в порядку, встановленому цим Законом, подати до адміністративного органу заяву з вимогою прийняти адміністративний акт з метою забезпечення реалізації її права, свободи або законного інтересу, виконання нею визначеного законом обов`язку, якщо вважає, що розгляд і виконання такої вимоги належить до компетенції адміністративного органу (частина перша статті 38 Закону №2073-IX).

Заява подається в усній чи письмовій формі (частина перша статті 39 Закону №2073-IX). Заява в письмовій формі може бути подана до адміністративного органу шляхом особистого звернення, надіслана поштовим відправленням або подана в електронній формі, у тому числі з використанням Єдиного державного вебпорталу електронних послуг (частина друга статті 41 Закону №2073-IX).

Як на дату звернення позивача до відповідача із заявою, так і на час прийняття відповідачем спірного рішення відносини органів виконавчої влади, їх посадових осіб, інших суб`єктів, які відповідно до закону уповноважені здійснювати функції публічної адміністрації, з фізичними та юридичними особами щодо розгляду і вирішення адміністративних справ врегульовувалися Законом №2073-IX.

Відповідно до пунктів 1 та 2 частини першої статті 2 Закону №2073-IX, відповідач є адміністративним органом, а звернення позивача із заявою щодо оформлення (видачі) посвідки на тимчасове проживання від 05.06.2026, є адміністративною справою, що підлягає вирішенню в порядку адміністративної процедури.

Згідно зі статтями 4, 6, 8, 13 та 16 Закону №2073-IX адміністративний орган зобов`язаний: діяти з дотриманням принципу верховенства права та забезпечувати справедливий баланс між публічними інтересами та правами особи; офіційно з`ясувати всі обставини справи, у тому числі шляхом витребування необхідних документів; прийняти мотивоване рішення у розумний строк; забезпечити належне інформування особи про результати розгляду заяви та про її права.

До того ж, статтею 47 Закону України №2073-IX встановлено, що під час підготовки справи до розгляду та вирішення, крім невідкладного розгляду та вирішення справи (стаття 60 цього Закону), адміністративний орган встановлює наявність та достатність матеріалів у справі, а також за необхідності: 1) витребовує додатково документи та відомості, що перебувають у володінні органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи чи організації, що належить до сфери його управління; 2) залучає до участі в адміністративному провадженні адресата, повідомляє йому правові підстави початку адміністративного провадження та можливі наслідки прийняття адміністративного акта; 3) повідомляє заінтересованим особам про початок адміністративного провадження та про їхні права на участь в адміністративному провадженні; 4) повідомляє учасникам адміністративного провадження порядок ознайомлення з матеріалами справи, їхні права і обов`язки; 5) надає учасникам адміністративного провадження можливість подати документи, клопотання, пояснення та зауваження, довести обставини, що мають значення для вирішення справи; 6) вирішує питання про необхідність залучення до участі в адміністративному провадженні осіб, які сприяють розгляду справи, призначення експертизи, проведення огляду на місці або огляду речей, проведення слухання у справі; 7) виконує інші передбачені законом обов`язки в рамках адміністративного провадження.

Згідно зі статтею 52 Закону №2073-IX адміністративний орган досліджує обставини, що мають значення для вирішення справи, виходячи з принципів законності та офіційності.

Відповідно до статті 53 Закону №2073-IX доказами в адміністративному провадженні є будь-які фактичні дані, на підставі яких адміністративний орган у визначеному законодавством порядку встановлює наявність чи відсутність обставини, що має значення для вирішення справи, при цьому засобами доказування в адміністративному провадженні можуть бути: 1) пояснення учасників адміністративного провадження; 2) документи; 3) дані відповідних національних електронних інформаційних ресурсів; 4) результати обробки (перевірки) даних в автоматичному режимі; 5) речі; 6) пояснення свідків; 7) висновки або пояснення експертів, консультації або роз`яснення спеціалістів.

Оцінюючи правомірність прийняття оскаржуваного акта суд виходить з наступного.

Відповідно до статті 69 Закону України №2073-IX за результатами розгляду справи адміністративний орган у межах своїх повноважень приймає адміністративний акт, вимоги до форми і змісту якого встановлені статтею 70 і статтею 71 Закону №2073-IX.

Статтею 71 Закону №2073-IX визначено, що письмовий адміністративний акт або усний адміністративний акт, підтверджений у письмовій формі, складається із вступної, мотивувальної, резолютивної та заключної частин. У вступній частині зазначаються найменування адміністративного органу, дата прийняття адміністративного акта та його реєстраційний номер, відомості в обсязі, достатньому для встановлення особи адресата адміністративного акта, та його контактні дані. Мотивувальна частина адміністративного акта складається згідно з вимогами цього Закону. У резолютивній частині адміністративного акта зазначається суть прийнятого за результатами розгляду справи рішення. Крім того, можливе викладення додаткових положень, визначених цією статтею. У заключній частині зазначаються строк набрання адміністративним актом чинності та спосіб визначення такого строку. В адміністративному акті, який негативно впливає на право, свободу чи законний інтерес особи або покладає на неї певний обов`язок, зазначаються строки і порядок його оскарження (у тому числі найменування та місцезнаходження адміністративного органу, який є суб`єктом розгляду скарги, та вид суду, до якого особа може подати позов). У разі якщо подання скарги чи пред`явлення позову не зупиняє дію адміністративного акта, у заключній частині повинна міститися вказівка на такий винятковий правовий наслідок з посиланням на правові підстави для такого винятку.

Крім того, статтею 72 Закону №2073-IX встановлено вимоги до мотивування (обґрунтування) адміністративного акта.

Зокрема, частиною другою статті 72 Закону України №2073-IX визначено, що у мотивувальній частині адміністративного акта зазначаються: 1) дата подання заяви або скарги та стислий зміст вимоги, що в ній міститься (у разі прийняття акта за заявою або скаргою особи); 2) фактичні обставини справи; 3) зміст документів та відомості, враховані під час розгляду справи; 4) посилання на докази або інші матеріали справи, на яких ґрунтуються висновки адміністративного органу; 5) детальна правова оцінка обставин, виявлених адміністративним органом, та чітке зазначення висновків, зроблених на підставі такої правової оцінки виявлених обставин.

Частиною п`ятою статті Закону №2073-IX встановлено, що відсутність в адміністративному акті мотивувальної частини, складеної відповідно до вимог цього Закону, має наслідки, встановлені цим Законом.

З огляду на це, зважаючи на вимогу статті 72 Закону України №2073-IX щодо змісту адміністративного акту, суд констатує, що оскаржуване рішення повинно містити всі відомості, визнані законом як обов`язкові, а також відповідне мотивування (обґрунтування) прийняття такого акта.

Так, загальне посилання відповідача у рішенні на положення підпункту 7 пункту 61 Порядку №322 не свідчить про обґрунтованість такого рішення, оскільки ставить заявника у стан правової невизначеності щодо підстав відмови у видачі посвідки на тимчасове проживання, що є неприпустимим.

Таким чином сам по собі факт дотримання відповідачем процедури прийняття оскаржуваного рішення без його належного обґрунтування не може бути достатньою та безумовною підставою для висновку про правомірність оскаржуваного рішення.

Таким чином, суд приходить до висновку про відсутність вмотивованості висновків адміністративного акта.

З вказаного суд дійшов висновку про те, що мотивувальна частина оскаржуваного рішення не відповідає вимогам частини другої статті 72 Закону №2073-IX, оскільки не містить змісту документів та всіх відомостей, які були враховані під час розгляду справи, не має належних посилань на докази або інші матеріали справи, на яких ґрунтуються висновки адміністративного органу, а також не надано детальну правову оцінку всіх обставин, виявлених адміністративним органом, та чітке зазначення висновків, зроблених на підставі такої правової оцінки виявлених обставин.

Неналежне викладення змісту мотивувальної частини адміністративного акту трактується як відсутність мотивувальної частини, яка б відповідала вимогам частини другої статті 72 Закону №2073-IX.

Згідно з частиною статті 85 Закону №2073-IX у разі якщо адміністративний акт не містить мотивувальної частини, у випадку, якщо відповідно до цього Закону вона є обов`язковою, такий акт скасовується.

З вищевикладеного випливає, що відповідач діяв не дотримуючись принципів адміністративної процедури, зокрема верховенства права, у тому числі законності та юридичної визначеності; обґрунтованість та без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване оскаржуване рішення.

Суд зазначає, що під час розгляду справи не встановлено інформації/доказів, тощо про вчинення дій позивачкою, які загрожують національній безпеці, громадському порядку, здоров`ю, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, що проживають в Україні, або про вчинення злочину проти миру, воєнного злочину або злочину проти людяності, як їх визначено в міжнародному праві, або позивачка розшукується у зв`язку з учиненням діяння, що відповідно до законів України визнається тяжким злочином.

З додатків, долучених відповідачем до відзиву на позовну заяву, вбачається, що позивач, ОСОБА_2 , перебуваючи на території України на законних підставах, не порушував вимог чинного законодавства України, не притягувався до кримінальної чи адміністративної відповідальності, не має непогашених судимостей, адміністративних стягнень чи інших зафіксованих порушень установленого в Україні правопорядку. Відомості про вчинення ним дій, які становили б загрозу національній безпеці, громадському порядку, охороні здоров`я, правам та законним інтересам громадян України чи інших осіб, відсутні.

Так само відсутні відомості про порушення позивачем правил перебування іноземців на території України, міграційного законодавства, встановленого порядку реєстрації місця проживання, строків перебування або інших обов`язків, покладених законодавством України на іноземців, які тимчасово проживають на її території.

Матеріали справи також не містять належних і допустимих доказів того, що поведінка позивача могла бути підставою для обмеження його права на перебування в Україні, скасування посвідки на тимчасове проживання, примусового повернення, примусового видворення або застосування до нього інших передбачених законом заходів у сфері міграції. Навпаки, надані відповідачем документи до відзиву на позовну заяву у своїй сукупності свідчать про відсутність з боку позивача протиправної поведінки під час його перебування на території України.

Розглядаючи вказаний спір, суд враховує статтю 8 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, ратифікованою Законом України №475/97-ВР від 17.07.1997 «Право на повагу до приватного і сімейного життя», за якою кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23.02.2006 № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Суд зазначає, що позивачка при оформлені обміну посвідки на постійне проживання в Україні виконала всі взяті на себе обов`язки, та надала всі необхідні документи протягом одного місяця з дати виникнення таких обставин. Однак, не зважаючи на це, відповідач прийняв оскаржуване рішення, яке не містить в собі легітимну мету, в розріз з принципом правової визначеності та пропорційності, чим порушив права та законні очікування позивачки.

Згідно із пунктом 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Слід зазначити, що згідно практики ЄСПЛ та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010, заява 4909/04, відповідно до пункту 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 09.12.1994, серія A, N 303-A, пункт 29).

Згідно з частиною першою статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Відповідно до частини другої статті 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідач як суб`єкт владних повноважень не надав суду достатніх та беззаперечних доказів, які б свідчили, що рішення від 18.06.2026 № 740113000283150 про відмову у в оформленні (видачі) посвідки на тимчасове проживання прийняте відповідно до норм законодавства, з урахуванням усіх обставин справи, що мають значення для їх вчинення.

З урахуванням викладеного, суд вважає, що спірне рішення відповідача є таким, що не відповідає критеріям, визначеним у статті 19 Конституції України та статті 2 КАС України, є необґрунтованим та протиправним, і тому підлягає скасуванню.

Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому, під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Беручи до уваги вищевикладене, суд дійшов висновку, що взаємопов`язані позовні вимоги про визнання протиправним та скасування рішення відповідача у оформленні (видачі) посвідки на тимчасове проживання від 18.06.2026 № 740113000283150, зобов`язання повторно розглянути його заяву щодо оформлення (видачі) посвідки на тимчасове проживання від 05.06.2026, з урахуванням висновків суду, викладених у рішенні, прийнятого за результатами розгляду цієї справи слід задовольнити.

Оцінюючи подані сторонами докази, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням обставин зазначених вище, суд дійшов висновку, про обґрунтованість позовних вимог та наявність підставі для їх задоволення.

Щодо розподілу судових витрат, суд зазначає наступне.

Відповідно до положень частини першої, пункту 1 частини третьої статті 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних із розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Статтею 134 КАС України передбачено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідно до частини сьомої статті 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, установлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Також, за змістом частини дев`ятої статті 139 КАС України, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд ураховує, зокрема, чи пов`язані ці витрати з розглядом справи, чи є розмір таких витрат обґрунтованим і пропорційним до предмета спору.

Для підтвердження понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу до суду надано копії: договору про надання правничої допомоги від 29.06.2026 № 593/06 та додаткової угоди до нього від 20.07.2026 № 1, акт наданих послуг з правничої допомоги від 20.07.2026 та квитанцію до прибуткового касового ордеру від 20.07.2026 № 678 на 20 000 (двадцять тисяч) гривень 00 коп.

Суд звертає увагу, що вказані вище документи оформлені належним чином, є взаємопов`язаними, містять посилання на адміністративний позов, що був пред`явлений до суду, розрахунок витраченого адвокатом часу, вартість та перелік наданих ним послуг, які віднесені Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 05.07.2012 № 5076-VI до правничої допомоги.

Відповідно до частини другої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Згідно практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, відзначено у пункті 95 рішення у справі «Баришевський проти України» (Заява № 71660/11), пункті 80 рішення у справі «Двойних проти України» (Заява № 72277/01), пункті 88 рішення у справі «Меріт проти України» (заява № 66561/01), заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

У пункті 154 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Lavents v. Latvia» (заява № 58442/00) зазначено, що згідно зі статтею 41 Конвенції Суд відшкодовує лише ті витрати, які, як вважається, були фактично і обов`язково понесені та мають розумну суму.

Водночас, суд звертає увагу, що не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.

При визначенні суми компенсації витрат, понесених на правничу допомогу, суди досліджують на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченого адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи.

Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 17.09.2019 (справа № 810/3806/18) та від 10.12.2019 (справа № 10.12.2019).

З огляду на вказане, суд вважає, що визначена адвокатом сума понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу за результатами розгляду даної справи не є належним чином обґрунтованою у контексті дослідження кількості витраченого адвокатом часу на надання ним послуг із урахуванням складності справи та, відповідно, із розміром заявленої суми витрат на професійну правничу допомогу.

Зважаючи на те, що предметом цього спору є справа незначної складності, виходячи з критерію розумності, пропорційності, співмірності розподілу витрат на професійну правничу допомогу та те, що заявлена до відшкодування сума витрат на правничу професійну допомогу є неспівмірною із заявленою, суд вважає, що розмір вказаних витрат має бути зменшений до 10 000,00 грн.

Враховуючи зазначене, за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на користь позивача підлягають стягненню витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 10 000,00 грн.

Відповідно до частин першої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Як видно з наявної у матеріалах справи квитанції від 21.07.2026 №24Z7-65ZM-ATBE позивачем під час звернення з цим позовом до суду сплачено судовий збір у розмірі 1331, 20 грн, у зв`язку із чим відшкодуванню позивачу за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень підлягають судові витрати у розмірі 1331, 20 грн.

Керуючись статтями 2, 72-74, 77, 139, 241-246, 250-262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Управління Служби безпеки України в Чернігівській області, про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, – задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати рішення Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області про відмову в оформленні (видачі) посвідки на тимчасове проживання від 18.06.2026 № 740113000283150, прийнятого на підставі заяви ОСОБА_1 щодо оформлення (видачі) посвідки на тимчасове проживання від 05.06.2026.

Зобов`язати Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 до Управління щодо оформлення (видачі) посвідки на тимчасове проживання від 05.06.2026, з урахуванням висновків суду, викладених у рішенні, прийнятого за результатами розгляду цієї справи.

Стягнути з Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області за рахунок його бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 до Управління понесені ним витрати по сплаті судового збору у розмірі у розмірі 1331,20 грн, сплаченого згідно із платіжної інструкції від 21.07.2026 №24Z7-65ZM-ATBE та витрати на правничу допомогу у розмірі 10 000,00 грн.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана безпосередньо до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Позивач - ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_3 ; АДРЕСА_2 ).

Відповідач - Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області (місцезнаходження юридичної особи: 14000, м. Чернігів, вул. Шевченка, буд. 51-а; унікальний ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України: 37804450).

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Управління Служби безпеки України в Чернігівській області (місцезнаходження юридичної особи: вул. Шевченка, буд. 28, м. Чернігів, 14013 ; унікальний ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України: 20001757).

Суддя Марія ДУБІНА