Рішення від 13 вересня 2026 р. у справі №420/16308/25 — Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/16308/25

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 вересня 2026 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Пекного А.С., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,

встановив:

ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі – відповідач), в якому просить:

визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 30.12.2024 № 189-24, яким ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

зобов`язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно ОСОБА_1 .

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 17.06.2024 позивач звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про надання захисту в Україні.

Рішенням Державної міграційної служби України від 30.12.2024 № 189-24 ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про що позивач отримав письмове повідомлення № 2 від 10.01.2025.

Позивач вказує на наявність реального ризику переслідування у разі його повернення до країни громадянської належності Республіки Таджикистан за ознакою релігійних переконань (дотримання канонів ісламу сунітського спрямування), що підпадає під критерії визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, згідно з пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Обґрунтовуючи позов, заявник посилається на факти свавільних затримань, неформального тиску правоохоронних органів Таджикистану через його зовнішній вигляд (носіння бороди) і релігійні практики, а також на реальну загрозу кримінального переслідування за звинуваченнями в екстремізмі за ст. 307-1, 307-2 КК Республіки Таджикистан, підкріплену фактом попереднього притягнення до кримінальної відповідальності його батька з аналогічних релігійних мотивів.

Рішення відповідача позивач вважає протиправним, що і стало підставою для звернення до суду з даним позовом.

Ухвалою суду від 02.06.2025 вказаний позов було залишено без руху з наданням позивачу строку на усунення недоліків протягом десяти днів з дня отримання ухвали.

Позивач ухвалу суду виконав, недоліки позову усунув.

Ухвалою від 13.06.2025 провадження у вказаній справі відкрите, розгляд справи призначений за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).

26.06.2025 відповідачем подано до суду відзив на позовну заяву, зі змісту якого вбачається, що останній позов не визнає.

Зокрема, свою позицію обґрунтовує тим, що територіальним органом міграційної служби було проведено всебічний аналіз наданої позивачем інформації, за результатами якого не встановлено об`єктивних підстав для визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування заперечень відповідач посилається на такі обставини:

порушення строків звернення за захистом: Позивач офіційно в`їхав на територію України 29.06.2021 року через ДП «Бориспіль». Починаючи з 27.09.2021 року, він перебував в Україні нелегально, без документів на право проживання, і звернувся із заявою про надання притулку лише 17.06.2024 - тобто більш ніж через 2 роки і 8 місяців після закінчення законних строків перебування. Відповідач наголошує, що така тривала пауза, відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону України «Про біженців...» та судової практики Верховної Суду, свідчить про відсутність у особи реальних обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань, а сама заява подана виключно з метою легалізації нелегального міграційного статусу;

необґрунтованість історії релігійного переслідування: за матеріалами опитування ДМСУ встановила, що позивач сповідує традиційний іслам сунітського спрямування, який є релігією більшості (понад 95%) цивільного населення Таджикистану, а тому загальна релігійна приналежність не створює для нього автоматичного ризику переслідувань. Персоналізованого тиску чи заборон відвідувати мечеті щодо нього не зафіксовано, а зміст закону «Про впорядкування урочистостей і обрядів» не передбачає кримінальної відповідальності;

економічний характер інциденту з правоохоронцями: твердження позивача про затримання карним розшуком у місті Бустон у травні 2021 року та фабрикування справи за ст. 307.1 чи 307.2 КК РТ (екстремізм) міграційна служба оцінює критично. Оскільки за усною розповіддю заявника документ про порушення статті був розірваний на місці після передачі співробітнику хабаря в розмірі 1000 доларів США, ДМСУ класифікує цей випадок як сферу суто корупційних дій та економічних інтересів, що не пов`язано з конвенційними ознаками міжнародного захисту. Крім того, перевіркою за базами Інтерполу підтверджено, що позивач у міжнародному розшуку не перебуває;

сімейний контекст та відсутність індивідуальної загрози: кримінальне переслідування батька позивача, який мав судимості у 2002 та 2016 роках, має суто персоналізований характер. Прямого перенесення загрози чи наявності небезпеки «серйозної шкоди» (у розумінні Кваліфікаційної Директиви ЄС) безпосередньо для самого заявника міграційним органом не виявлено. ДМСУ також вказує на правомірність відмов у захисті іншим членам родини (батькові, матері та дружині), чиї позови наразі розглядаються судами або залишені без задоволення.

З огляду на викладене відповідач просить відмовити у задоволенні позову.

09.07.2025 до суду надійшла відповідь на відзив. Позивач зазначає, що доводи відповідача є безпідставними, так як правова позиція ДМС заснована на помилковому тлумаченні норм чинного законодавства.

Враховуючи, що учасниками справи подані необхідні для розгляду справи заяви по суті спору та докази, суд вважає за можливе ухвалити у справі рішення.

Рішення ухвалюється судом в межах строку розгляду справи з урахуванням строку перебування судді у щорічній основній відпустці та на лікарняному, а також з урахуванням періодів тривалої відсутності електроенергії в будівлі суду внаслідок ракетних обстрілів збройними угрупуваннями російської федерації та тривалості повітряних тривог, оголошених в м. Одесі.

Розглянувши надані сторонами документи, з`ясувавши фактичні обставини справи, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду спору по суті, проаналізувавши норми законодавства, які регулюють спірні відносини, суд приходить до таких висновків.

З матеріалів справи вбачається, що позивач ОСОБА_1 вибув з Таджикистану в Україну авіасполученням, рейсом Душанбе (Таджикистан) - Ташкент (Узбекистан) - Бориспіль (Україна).

Державний кордон України позивач офіційно перетнув 29.06.2021 на підставі паспортного документа серії НОМЕР_1 . Із зазначеного періоду позивач територію України не залишав. Починаючи з 27.09.2021, особа перебувала на території України без документів на право проживання.

17.06.2024 позивач звернувся до Головного управління ДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Про причини звернення за міжнародним захистом позивач повідомив, що побоюється повертатися до країни громадянської належності через ризик свавільних арештів та кримінального переслідування з боку правоохоронних органів Таджикистану, пов`язаного з його релігійними переконаннями, дотриманням норм ісламу (носіння бороди, читання намазу), а також через спробу фабрикування щодо нього справи за ст. 307.1 / 307.2 КК Республіки Таджикистан (екстремізм) у травні 2021 року в м. Бустон, що змусило його сплатити хабар у розмірі 1000 доларів США та терміново покинути країну.

30.12.2024 Державною міграційною службою України прийнято Рішення № 189-24 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянину Республіки Таджикистан ОСОБА_1 . Письмове повідомлення № 2 про відмову було видано ГУДМС в Одеській області 10.01.2025 та вручено позивачу під підпис 19.05.2025.

Відповідно до повідомлення Головного управління ДМС України в Одеській області № 2 від 10.01.2025, виданого на підставі рішення ДМС України від 30.12.2024 № 189-24, згідно зі статтею 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, через відсутність умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 зазначеного Закону, а саме у зв`язку з наступним:

«подана Вами історія переслідування не відповідає критеріям статусу біженця та додаткового захисту;

отримана від Вас інформація щодо причин виїзду з Батьківщини має низку суперечностей, що суттєво вплинули на прийняття негативного рішення за особовою справою.»

Не погоджуючись із прийнятим рішенням про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач звернувся до суду із цим позовом.

Вирішуючи спірні правовідносини, суд враховує наступні обставини та приписи законодавства.

Відповідно до вимог ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно з вимогами статті 6 Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах та відповідно до законів України.

Порядок правового регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Згідно із п.1, 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до абз. 5 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах. Згідно з п. 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» поняття біженець включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме: расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

При цьому побоювання стати жертвою переслідувань складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальна інформація по країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Крім того, Директива Ради Європейського Союзу Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту від 27.04.2004 № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.

Таким чином, особа, яка звертається із заявою про надання їй статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту має довести, що її побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань є обґрунтованими, або її життю, безпеці чи свободі в країні походження загрожує небезпека і вона не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Як свідчать матеріали справи, підставою для звернення до міграційної служби від 17.06.2024 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, стали твердження позивача про систематичне неформальне переслідування правоохоронними органами Республіки Таджикистан через його релігійні переконання (дотримання норм ісламу, носіння бороди, читання намазу), а також спроба фабрикування щодо нього кримінальної справи за ст. 307.1 або 307.2 КК Республіки Таджикистан (екстремізм) у травні 2021 року в м. Бустон, що змусило його сплатити хабар у розмірі 1000 доларів США та екстрено покинути країну походження.

У заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту, заявник повинен надати правдоподібні пояснення та точні факти, на яких ґрунтується його заява, які у сукупності з інформацією по країні походження дозволяють встановити наявність об`єктивного страху переслідувань.

За позицією відповідача, викладеною в оскаржуваному рішенні та відзиві, за час проживання в Республіці Таджикистан позивач офіційно не притягався до адміністративної чи кримінальної відповідальності, не перебуває у міжнародному розшуку каналами Інтерполу, а інцидент із затриманням у травні 2021 року та сплатою грошових коштів міграційний орган оцінює як сферу суто корупційних дій та економічних інтересів, що не пов`язана з конвенційними ознаками міжнародного захисту. Крім того, ДМС України вважає посилання позивача на кримінальне переслідування його батька, який мав судимості за релігійну діяльність у 2002 та 2016 роках, суто персоналізованими та такими, що не створюють прямої індивідуальної загрози для самого заявника.

Однак, обґрунтовуючи підстави неможливості повернення на територію Республіки Таджикистан, заявник посилається на непідтверджені жодними доказами та непереконливі пояснення щодо викладених у заяві обставин.

Щодо посилання заявника на побоювання через ймовірне кримінальне та релігійне переслідування в країні громадянської належності, пов`язане з фабрикуванням стосовно нього кримінальної справи за ст. 307.1 / 307.2 КК Республіки Таджикистан (екстремізм) та утисками через носіння бороди й виконання намазу, суд зазначає наступне.

Відповідно до чинного законодавства Республіки Таджикистан, правові норми дійсно обмежують релігійне навчання осіб без теологічної освіти та регламентують порядок проведення релігійних обрядів. Разом з тим, за загальновідомою інформацією по країні походження, зокрема даними ЦРУ США «CIA World Factbook Archive», понад 95% населення Таджикистану є мусульманами сунітського спрямування, у зв`язку з чим саме лише сповідування традиційного ісламу та дотримання його канонів не може свідчити про автоматичне виникнення в особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Кримінальне переслідування в країні громадянської належності за порушення національного законодавства не має відношення до визначення конвенційного терміну «переслідування» відповідно до ознак, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року та Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Відповідно до статті 5 Європейської Конвенції з прав людини 1950 року, процесуальні дії або переслідування за правопорушення, якщо вони передбачені законом, спростовують існування утисків виключно за ознаками релігійних чи політичних переконань.

Суд критично оцінює твердження позивача про затримання його співробітниками карного розшуку в місті Бустон у травні 2021 року. Як вказав сам позивач під час співбесід, жодних офіційних процесуальних документів (підозри, обвинувального акту чи вироку суду) йому вручено не було, а документ про відкриття справи був знищений правоохоронцями на місці після надання ним неправомірної вигоди (хабаря) у розмірі 1000 доларів США. За таких обставин, зазначений інцидент лежить у площині суто корупційних правопорушень та економічних інтересів окремих осіб на території Таджикистану, що не пов`язано із конвенційними ознаками переслідування та не належить до сфери міжнародного захисту. Крім того, за офіційними базами Інтерполу позивач у міжнародному розшуку не перебуває.

Посилання позивача на судимості його батька, ОСОБА_2 , які мали місце у 2002 та 2016 роках, також не можуть слугувати беззаперечною підставою для надання міжнародного захисту заявнику. Вказані кримінальні справи мали суто індивідуальний (персоналізований) характер щодо батька позивача. Матеріали міграційної справи не містять жодних об`єктивних документальних доказів того, що негативні наслідки чи загрози цих справ автоматично поширюються на позивача або створюють для нього реальний ризик зазнати «серйозної шкоди» у випадку повернення на Батьківщину.

Таким чином, побоювання позивача через ймовірне притягнення до відповідальності за порушення приписів чинного законодавства Республіки Таджикистан не можуть бути підставою для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Крім того, відповідно до положення ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», якою визначено порядок звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач прибув на територію України 29 червня 2021 року через державний кордон у встановленому законом порядку. Після закінчення дозволеного строку перебування, починаючи з 27.09.2021, позивач перебував на території України нелегально. При цьому із письмовою заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до Головного управління ДМС України в Одеській області він звернувся лише 17.06.2024.

При прямій і дійсній загрозі життю особи, яка претендує на статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, звернення без зволікань до міграційного органу є виправданим такою небезпекою.

Таким чином, тривалість проміжків часу між легальним перетином кордону України та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, також свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Суд приходить до висновку про відсутність підстав для визнання позивача біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки матеріали справи не містять, а позивачем не було надано жодних доказів того, що він підпадав під будь-яке насилля чи переслідування у власній країні у тому числі за ознаками раси, національності, віросповідання, політичних поглядів чи належності до певної соціальної групи.

З огляду на наведене, суд прийшов до висновку про недоведеність факту, що перебування позивача у країні походження або повернення до неї реально загрожує її життю з підстав переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, оскільки позивачем не було надано відомостей про його утиски в країні походження та доказів на підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування, не доведено існування реальних умов для визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до ч. 1, 2 ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідач достатнім чином довів правомірність свого рішення, яке оскаржується позивачем.

За таких обставин, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог позивача.

Керуючись статтями 9, 14, 73 - 78, 90, 139, 143, 242 - 246, 250, 255, 257 - 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

вирішив:

Відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку безпосередньо до П`ятого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний строк з дня складання повного судового рішення.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо вона не була подана у встановлений строк. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.

Суддя А.С. Пекний

.