Рішення від 15 вересня 2026 р. у справі №320/41155/23 — Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

16 вересня 2026 року м. Київ справа №320/41155/23

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Панченко Н.Д., розглянув у місті Києві в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Шістнадцятої кадрової комісії з атестації прокурорів регіональних прокуратур, Офісу Генерального прокурора про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до Шістнадцятої кадрової комісії з атестації прокурорів регіональних прокуратур, Офісу Генерального прокурора, в якому просить суд визнати протиправною бездіяльність Шістнадцятої кадрової комісії з атестації прокурорів регіональних прокуратур при розгляді письмової заяви ОСОБА_1 від 21.08.2023 та зобов`язати надати письмову відповідь заявнику про результати розгляду звернення; стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 на відшкодування завданої моральної шкоди грошові кошти у розмірі 6700 грн.

Як на підставу позовних вимог позивач посилається на те, що на підставі Закону України «Про звернення громадян» звернувся із письмовою заявою до Шістнадцятої кадрової комісії з атестації прокурорів регіональних прокуратур, однак відповіді на його звернення не отримав з підстав, які, на його думку, не передбачені чинним законодавством.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 12 грудня 2023 року відкрито провадження у справі та постановлено здійснювати її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження.

Відповідач проти задоволення позову заперечував, зазначаючи, що положеннями Порядків № 221 та № 233 не передбачено повноважень кадрових комісій щодо надання відповідей на заяви прокурорів, які проходять атестацію.

Відповідач наголосив, що заява ОСОБА_1 щодо незгоди з отриманим результатом тестування стосується трудових правовідносин. Відповідно до ст. 12 ЗУ «Про звернення громадян» його дія не поширюється на порядок розгляду заяв і скарг громадян, встановлений трудовим законодавством.

Відповідно до частини п`ятої статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Учасники справи з клопотанням про розгляд справи у судовому засіданні до суду не звертались.

З урахуванням викладеного, розгляд справи судом здійснено у порядку письмового провадження за наявними у ній матеріалами та доказами.

Дослідивши наявні у матеріалах справи докази та надавши їм оцінку в їх сукупності, суд дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог з огляду на таке.

Позивач посилається на порушення відповідачем вимог Закону України «Про звернення громадян», зазначаючи, що його звернення не було розглянуто по суті, не переслано за належністю та не повернуто з відповідними роз`ясненнями.

Відповідно до статті 7 Закону України «Про звернення громадян» звернення громадян, оформлені відповідно до вимог законодавства та подані у встановленому порядку, підлягають обов`язковому прийняттю та розгляду органами державної влади та їх посадовими особами. У разі якщо порушені у зверненні питання не належать до повноважень відповідного органу чи посадової особи, звернення пересилається за належністю з одночасним повідомленням заявника. Якщо звернення не містить даних, необхідних для прийняття обґрунтованого рішення, воно повертається заявнику з відповідними роз`ясненнями.

Отже, наведені положення Закону України «Про звернення громадян» встановлюють обов`язок відповідного органу належним чином реагувати на звернення, однак не встановлюють безумовного обов`язку задовольняти викладені у ньому вимоги, приймати рішення відповідно до правової позиції заявника чи вчиняти дії, на які заявник прямо не просив уповноважений орган.

Відтак у межах розгляду спору щодо ненадання відповіді на звернення суд має встановити, зокрема, зміст такого звернення, його спрямованість, наявність у ньому конкретного питання або вимоги, на яку законом покладено обов`язок реагування, а також те, чи призвело невчинення відповідних дій до порушення прав, свобод або законних інтересів особи.

Як убачається з матеріалів справи, 21.08.2023 позивач звернувся до Шістнадцятої кадрової комісії з атестації прокурорів регіональних прокуратур із письмовою заявою такого змісту: «Цією заявою інформую про незгоду з результатами тестування, яке проведено сьогодні, 21.08.2023р. у зв`язку з тим, що питання тестування не були завчасно оприлюднені, що негативно вплинуло на результати».

Оцінивши зміст зазначеного звернення, суд встановив, що ним позивач повідомив кадрову комісію про свою незгоду з результатами проведеного тестування та зазначив обставину, яку вважав такою, що негативно вплинула на його результати.

Водночас зі змісту звернення не вбачається формулювання конкретної вимоги про вчинення відповідачем певних дій, прийняття рішення, перегляд результатів тестування, проведення повторного тестування, скасування його результатів або здійснення іншої юридично значущої процедури.

Таким чином, за своїм змістом звернення від 21.08.2023 було спрямоване на доведення до відома кадрової комісії позиції позивача щодо результатів проведеного тестування та обставин, які, на думку позивача, вплинули на його результати.

При цьому саме по собі повідомлення про незгоду з результатами тестування не містить визначеної законом вимоги про вчинення відповідачем конкретної юридично значущої дії та не зумовлює автоматичного виникнення у відповідача обов`язку прийняти рішення на користь заявника, змінити результати тестування або вчинити інші дії, яких безпосередньо у зверненні не заявлено.

Суд зауважує, що обов`язок органу державної влади щодо розгляду звернення не може ототожнюватися з обов`язком погодитися з викладеною у ньому позицією чи задовольнити очікуваний заявником результат. Водночас для встановлення протиправної бездіяльності у конкретній справі необхідно встановити не лише факт звернення особи до суб`єкта владних повноважень, а й наявність передбаченого законом обов`язку відповідача вчинити певні дії та порушення таким невчиненням прав, свобод або законних інтересів позивача.

Отже, з огляду на конкретний зміст звернення від 21.08.2023 суд не встановив у ньому сформульованої вимоги, яка б передбачала необхідність прийняття відповідачем конкретного рішення або вчинення конкретної дії щодо позивача та невчинення якої могло б бути предметом судового контролю у заявленому позивачем обсязі саме з урахуванням приписів Закону України «Про звернення громадян».

За таких обставин сам по собі факт ненадання відповіді на зазначене звернення не є достатньою та самостійною підставою для висновку про протиправну бездіяльність відповідача. Позивачем не доведено, що внаслідок невчинення відповідачем певних дій щодо звернення від 21.08.2023 було порушено конкретне право, свободу або законний інтерес позивача.

При цьому суд не надає оцінки правильності чи неправильності результатів тестування, а також не вирішує питання щодо правомірності процедури атестації, оскільки такі питання не є безпосереднім предметом заявленого у цій справі спору. Предметом судового розгляду в цій частині є виключно питання щодо наявності протиправної бездіяльності відповідача у зв`язку з ненаданням відповіді на звернення від 21.08.2023.

З огляду на наведене суд дійшов висновку, що позовні вимоги в частині визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо розгляду звернення від 21.08.2023 не підлягають задоволенню.

Позивач також просить стягнути з відповідача моральну шкоду в розмірі 6700 грн, посилаючись на те, що безрезультатність його звернення спричинила моральні страждання, стресовий стан, переживання, зниження працездатності та негативно позначилася на його соціальних зв`язках.

Відповідно до статті 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Згідно зі статтею 1167 цього Кодексу моральна шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується за наявності передбачених законом підстав.

Частиною другою статті 25 Закону України «Про звернення громадян» також передбачено можливість відшкодування громадянину моральних збитків, завданих неправомірними діями або рішеннями органу чи посадової особи при розгляді скарги.

Відповідно до пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» при вирішенні спору про відшкодування моральної шкоди з`ясуванню підлягають, зокрема, факт її заподіяння, протиправність діяння заподіювача, причинний зв`язок між шкодою та протиправним діянням, а також вина особи у випадках, коли вона є необхідною умовою відповідальності.

Отже, вимога про відшкодування моральної шкоди також є предметом доказування. Саме по собі посилання на наявність моральних страждань не є достатнім для її стягнення без встановлення протиправності поведінки відповідача, факту заподіяння шкоди, її характеру та причинного зв`язку між такою шкодою і відповідною поведінкою.

Аналогічний підхід викладено Верховним Судом, зокрема, у постановах від 16.07.2020 у справі № 822/3180/15 та від 04.03.2020 у справі № 815/2215/15.

У цій справі судом не встановлено протиправності поведінки відповідача щодо звернення позивача від 21.08.2023, а тому відсутня одна з необхідних передумов для покладення на відповідача обов`язку з відшкодування моральної шкоди.

Крім того, наведені позивачем твердження про стресовий стан, переживання, зниження працездатності та погіршення соціальних зв`язків не підтверджені належними та допустимими доказами, які б давали можливість встановити факт, характер, обсяг такої шкоди та її причинний зв`язок із діями чи бездіяльністю відповідача.

Оскільки судом встановлено відсутність у діях відповідача ознак протиправної бездіяльності по відношенню до позивача, вимога адміністративного позову про стягнення з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 суми на відшкодування завданої моральної шкоди задоволенню не підлягає.

Системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв`язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог у зв`язку з їх безпідставністю.

Зважаючи на те, що суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, підстави для вирішення питання щодо відшкодування судових витрат також відсутні.

На підставі викладеного, керуючись статтями 243-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволені адміністративного позову ОСОБА_1 до Шістнадцятої кадрової комісії з атестації прокурорів регіональних прокуратур, Офісу Генерального прокурора про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Повний текст рішення складено та підписано 16.09.2026.

Суддя Панченко Н.Д.