Постанова від 14 вересня 2026 р. у справі №570/4727/25 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 вересня 2026 року

м. Київ

справа № 570/4727/25

провадження № 61-8969св26

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Мартєва С. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 , відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 22 січня 2026 року у складі судді Кушнір Н. В. та постанову Рівненського апеляційного суду від 02 червня 2026 року у складі колегії суддів Хилевича С. В., Боймиструка С. В., Гордійчук С. О.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання обов`язку боржника за договором позики відсутнім.

Позовну заяву мотивовано тим, що Рівненський міський суд Рівненської області рішенням від 22 вересня 2015 року у справі № 569/11141/15-ц безпідставно задовольнив позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення коштів за договором позики. Стягнув із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 10 000,00 доларів США, що за курсом Національного банку України (далі - НБУ) еквівалентно 215 764,97 грн боргу за договором позики від 14 червня 2000 року, три проценти річних в сумі 106,32 грн та 2 157,65 грн відшкодування судового збору. Судове рішення набрало законної сили, на час пред`явлення цього позову є виконаним.

Проте позивач зазначає, що за своїм змістом розписка не свідчить про одержання ним коштів у позику та набуття зобов`язань їх повернути.

Крім того, предметом розписки є іноземна валюта, яка станом на 14 червня 2000 року була забороненим об`єктом цивільного обороту, а тому така розписка не може вважатися борговим документом і підтверджувати укладення договору позики.

Посилаючись на вказане, ОСОБА_1 просив суд визнати відсутнім обов`язок боржника за договором позики у формі розписки від 14 червня 2000 року щодо отримання позивачем від відповідача позики у сумі, еквівалентній 10 000,00 доларів США.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

Рівненський районний суд Рівненської області рішенням від 22 січня 2026 рокуу задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив.

Рівненський апеляційний суд постановою від 02 червня 2026 року рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 22 січня 2026 року залишив без змін.

Судові рішення мотивовані тим, що:

Рівненський міський суд Рівненської області рішенням від 22 вересня 2015 року у справі № 569/11141/15-ц встановив факт укладення договору позики 14 червня 2000 року, що має реальний характер, і факт передачі суми у розмірі 10 000,00 доларів США позичальнику;

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 25 січня 2017 року у справі № 569/11141/15-ц погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, які встановили, що укладений між сторонами письмовий договір позики є не лише фактом укладення договору, а й підтверджує передачу позикодавцем грошової суми позичальнику;

преюдиційні обставини не потребують доказування, якщо одночасно виконуються такі умови: обставина встановлена судовим рішенням; судове рішення набрало законної сили; у справі беруть участь ті самі особи, які брали участь у попередній справі;

у справах № № 569/11141/51-ц, 569/10285/17 та 570/2573/22 (між тими ж сторонами, предметом спору у яких були питання стягнення боргу за розпискою та дійсність договору позики, підтвердженого розпискою) вже досліджувалися питання форми, змісту та обставин складання спірної розписки, надавалася оцінка аналогічним доводам ОСОБА_1 щодо характеру розписки, яку останній вважає розпискою про припинення зобов`язання шляхом повернення позики ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 ;

рішення судів у інших цивільних справах ухвалено між тими ж сторонами щодо спірної розписки, а отже, обставини, встановлені цими рішеннями мають преюдиційне значення у справі, що переглядається.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі, поданій 04 липня 2026 року через підсистему «Електронний суд», ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає:

пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 вересня 2020 року у справі № 907/29/19, постановах Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц, від 06 квітня 2026 року у справі № 368/1257/21;

пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу).

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди не дослідили та не оцінили зміст спірної розписки.

Встановлені обставини у інших справах № № 569/11141/51-ц, 569/10285/17 та 570/2573/22 за участю тих же сторін не є преюдиційними.

Апеляційний розгляд справи відбувся без участі позивача, незважаючи на подану заявником заяву про відвід колегії суддів та про відкладення судового засідання для обґрунтування заяви про відвід.

Доводи інших учасників справи

16 серпня 2026 року ОСОБА_2 подав відзив на касаційну скаргу, вказуючи на те, що судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними і обґрунтованими, всі висновки судів відповідають встановленим обставинам справи, а тому підстави для їх скасування відсутні.

Фактичні обставини справи, що встановили суди

Щодо справи № 569/11141/15-ц за участю тих самих сторін

ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , в якому просив стягнути з останнього борг за договором позики від 14 червня 2000 року в сумі 10 000,00 доларів США, що еквівалентно 215 764, 97 грн, три проценти річних та судові витрати.

Рівненський міський суд Рівненської області рішенням від 22 вересня 2015 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів за договором позики задовольнив. Стягнув із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 10 000,00 доларів США, що за курсом НБУ еквівалентно 215 764,97 грн боргу за договором позики від 14 червня 2000 року, три проценти річних в сумі 106,32 грн та 2 157,65 грн відшкодування судового збору. Цим рішенням встановлено факт укладення договору позики, що має реальний характер, і факт передачі грошової суми позичальнику.

Апеляційний суд Рівненської області ухвалою від 13 червня 2016 року рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 22 вересня 2015 року залишив без змін.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 25 січня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилив. Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 22 вересня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 13 червня 2016 року залишив без змін.

Верховний Суд України ухвалою від 14 серпня 2017 року заяву ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 22 вересня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Рівненської області від 13 червня 2016 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 січня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів за договором позики повернув заявникові.

Верховний Суд ухвалою від 10 квітня 2018 року заяву ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 22 вересня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Рівненської області від 13 червня 2016 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 січня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів за договором позики повернув заявникові.

Щодо справи № 569/10285/17 за участю тих самих сторін

У липні 2017 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним.

Рівненський міський суд Рівненської області рішенням від 28 березня 2018 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору позики відмовив з підстав, передбачених частиною першою статті 49 ЦК Української РСР.

Рівненський апеляційний суд постановою від 10 жовтня 2018 року рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 28 березня 2018 року залишив без змін.

Верховний Суд постановою від 08 жовтня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення. Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 28 березня 2018 року та постанову Апеляційного суду Рівненської області від 10 жовтня 2018 року залишивбез змін.

Верховний Суд виснував, що обставини щодо реального характеру оспореного договору позики та факту передання грошової суми ОСОБА_1 не потребують доведення, оскільки вони встановлені рішенням суду, яке набрало законної сили, у справі № 569/11141/15-ц.

ЦК Української РСР від 1963 року не забороняв під час укладення договору позики визначатигрошовий еквівалент грошового зобов`язанняв іноземній валюті.

Щодо справи № 570/2573/22 за участю тих самих сторін

У липні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 та з урахуванням уточненої позовної заяви від 20 жовтня 2022 року просив:

оцінити текст розписки, складеної 14 червня 2000 року, про отримання ОСОБА_1 від ОСОБА_2 позики в сумі, еквівалентній 10 000,00 доларів США, на відповідність її вимогам частини другої статті 129, частини другої статті 169, статті 374 ЦК УРСР, а також фактичним обставинам справи на предмет наявності підстав вважати її неукладеним договором позики, зокрема через відсутність зазначення у ній сторін та предмету позики, підтвердження факту передання йому коштів у позику, а також його зобов`язання повернути їх ОСОБА_2 ;

визнати недійсним договір позики з підстави укладення його під впливом помилки, що має істотне значення, та розписку, складену 14 червня 2000 року, про отримання ОСОБА_1 від ОСОБА_3 позики в сумі, еквівалентній 10 000,00 доларів США, яка рішенням Рівненського міського суду від 15 вересня 2015 року була визнана договором позики.

Рівненський районний суд Рівненської області ухвалою від 02 лютого 2023 року закрив провадження у справі в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про оцінку тексту розписки, складеної 14 червня 2000 року, про отримання ОСОБА_1 від ОСОБА_2 позики в сумі, еквівалентній 10 000,00 доларів США, на відповідність її вимогам частини другої статті 129, частини другої статті 169, статті 374 ЦК УРСР, а також фактичним обставинам справи на предмет наявності підстав вважати її неукладеним договором позики, зокрема через відсутність зазначення у ній сторін та предмету позики, підтвердження факту передання йому коштів у позику, а також його зобов`язання повернути їх ОСОБА_2

Рівненський районний суд Рівненської області рішенням від 02 лютого 2023 року відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 в частині вимог про визнання недійсним договору позики з підстави укладення його під впливом помилки, що має істотне значення, та розписи, складеної 14 червня 2000 року, про отримання ОСОБА_1 від ОСОБА_4 позики в сумі, еквівалентній 10 000,00 доларів США, яка рішенням Рівненського міського суду від 15 вересня 2015 року була визнана договором позики, що відповідає вимогам статей 1046-1051 ЦК України.

Верховний Суд ухвалою від 14 серпня 2023 року відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 02 лютого 2023 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 29 червня 2023 року з огляду на малозначність справи.

Рішення судів у справах № № 569/11141/51-ц, 569/10285/17 та 570/2573/22 набрали законної сили.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

У частині першій статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог

і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду відповідають.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

У статті 129 Конституції України визначено, що суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Основними засадами судочинства є, зокрема забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.

Згідно зі статтями 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

У частині першій статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до частини першої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21).

Приватноправовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права / інтересу; сплив позовної давності (постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19).

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 як на підставу своїх порушених прав послався на те, що за своїм змістом розписка не свідчить про одержання ним коштів у позику, а також про зобов`язання їх повернути ОСОБА_2 , а також про те, що її предметом є іноземна валюта, яка станом на час складення розписки не могла бути предметом зобов`язальних правовідносин.

Вказує, що спірна розписка не може вважатися борговим документом і підтверджувати укладений договір позики.

Вважає, що місцевий суд у справі № 569/11141/15-ц безпідставно задовольнив позов ОСОБА_2 до нього про стягнення коштів за договором позики, рішення якого набрало законної сили. Тому, на думку позивача, наступні рішення судів у справах № № 569/10285/17, 570/2573/22 необґрунтовано містять посилання як на преюдиційні на обставини того, що спірна розписка є борговим документом і підтверджує укладений договір позики, які встановлено у справі № 569/11141/15-ц.

Аналогічні доводи по суті спору викладено і у касаційній скарзі.

Верховний Суд не погоджується з доводами касаційної скарги, керуючись таким.

Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц, на яку заявник посилається в касаційній скарзі, касаційний суд вказав, що преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта.

Преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи (постанова Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/17).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 вересня 2020 року у справі № 907/29/19, на яку заявник також посилається як на приклад застосування норми права у подібних правовідносинах, Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що обставини, які підлягають встановленню судом у справі, - це юридичні факти, тобто життєві обставини (дії, події), з якими правом пов`язується виникнення юридичних наслідків. Натомість правова оцінка - це висновок щодо застосування права за певних життєвих обставин. Правова оцінка може полягати, зокрема, у висновках, зроблених у зв`язку з установленими судом життєвими обставинами, про те, чи виникли юридичні наслідки та які саме, чи порушене право особи, чи виконане зобов`язання належним чином відповідно до закону та договору, чи певна поведінка є правомірною або неправомірною, чи додержано стороною вимог закону тощо.

Оскільки у судових рішеннях у справах № № 569/11141/51-ц, 569/10285/17 та 570/2573/22 вже досліджувалися форма, зміст та обставини складання спірної розписки, суди правильного вважали, що такий факт не підлягає доказуванню під час розгляду цієї справи, немає необхідності встановлювати його знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судових актів, які вступили у законну силу.

При цьому Рівненський міський суд Рівненської області рішенням від 22 вересня 2015 року у справі № 569/11141/15-ц встановив факт укладення договору позики 14 червня 2000 року, що має реальний характер, і факт передачі суми позичальнику, про що зазначив і Верховний Суд у постанові від 08 жовтня 2020 року у справі № 569/10285/17, оцінюючи доводи ОСОБА_1 про недійсність розписки.

Отже, висновки судів у справі, що переглядається, про те, що рішення судів у інших цивільних справах № № 569/11141/51-ц, 569/10285/17 та 570/2573/22 ухвалені між тими самими сторонами і стосуються спірної розписки, а обставини, встановлені цими рішеннями, мають преюдиційне значення під час розгляду справи за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання обов`язку боржника за договором позики відсутнім, є правильними.

З урахуванням наведеного, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, на основі повно та всебічно з`ясованих обставин, на які посилаються сторони, як на підставу своїх вимог та заперечень підтверджених доказами, перевірених в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, а також достатність, взаємозв`язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову.

Виняткові повноваження зі встановлення обставин справи, їх оцінки передовсім належать суду першої інстанції та як виняток суду апеляційної інстанції.

Апеляційний суд переглянув справу відповідно до своїх повноважень щодо дослідження та оцінки доказів, визначених параграфом 3 «Апеляційний розгляд» ЦПК України.

Верховний Суд є судом оцінки права, а не встановлення факту. До повноважень суду касаційної інстанції належить перевірка правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права. Верховний Суд не має права вдаватися до оцінки обставин справи, їх встановлювати, змінювати саме ту оцінку, яку здійснили суди першої та апеляційної інстанцій як суди факту.

Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів у рішеннях, що набрали законної сили, у справах № № 569/11141/51-ц, 569/10285/17, 570/2573/22 та спонукання суду у межах цієї справи переглянути рішення судів у наведених справах, що суперечить основним засадам цивільного судочинства.

Як на підставу касаційного оскарження судових рішень заявник у касаційній скарзі посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, оскільки суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 вересня 2020 року у справі № 907/29/19, постановах Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц, від 06 квітня 2026 року у справі № 368/1257/21.

Висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 вересня 2020 року у справі № 907/29/19, щодо правового статусу розписки як боргового документа, не суперечать висновкам судів у справі, що переглядається.

Висновки, викладені у постановах Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц, від 06 квітня 2026 року у справі № 368/1257/21, щодо врахування судами фактів як преюдиційних, правильно застосовано судами під час розгляду цієї справи.

Оскільки Верховний Суд встановив необґрунтованість заявлених в касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, то доводи касаційної скарги про недослідження судами наявних в матеріалах справи доказів (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України), не заслуговують на увагу та не підлягають перевірці.

Доводи касаційної скарги про те, що позивач направив до суду заяву про відвід колегії суддів, а апеляційний суд безпідставно її не розглянув, Верховний Суд відхиляє з огляду на таке.

Рівненський апеляційний суд у складі колегії суддів Хилевича С. В., Боймиструка С. В., Ковальчук Н. М. ухвалою від 02 квітня 2026 року призначив справу до розгляду на 02 червня 2026 року о 10 год 00 хв в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін (а. с. 179).

Згідно з підпунктом 2.3.22 пункту 2.3 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затверджене рішенням Ради суддів України від 11 листопада 2024 року № 39 (у редакції, чинній на час розгляду справи в суді апеляційної інстанції), у разі неможливості продовження розгляду справи одним із суддів - членів колегії (призов на військову службу, відпустка у зв`язку з вагітністю та пологами, довготривале перебування на лікарняному або у відпустці тощо) заміна судді-члена колегії здійснюється автоматизованою системою на підставі мотивованого розпорядження керівника апарату суду (або уповноваженої ним особи) на виконання службової записки судді-доповідача у справі з метою дотримання передбаченого законом строку розгляду цієї справи у порядку, зазначеному в підпункті 2.3.21 пункту 2.3 цього Положення.

01 червня 2026 року на підставі службової записки судді-доповідача Хилевича С. В. у зв`язку з відпусткою судді Ковальчук Н. М. розпорядженням керівника апарату Рівненського апеляційного суду від 01 червня 2026 року № 211 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи (а. с. 188, 189).

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 01 червня 2026 року справу призначено судді-доповідачеві (головуючий суддя) Хилевичу С. В., судді, які входять до складу колегії: Боймиструк С. В., Гордійчук С. О.

Протокол містить всі необхідні відомості, передбачені частиною п`ятнадцятою статті 33 ЦПК України, порушень порядку визначення судді для розгляду справи, передбаченого ЦПК України, колегія суддів не встановила.

Сама собою заміна судді у складі колегії суддів апеляційного суду за день до судового засідання не свідчить, що суддя не міг ознайомитись із матеріалами справи до судового засідання.

Подібні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 03 жовтня 2022 року у справі № 585/900/21, від 28 листопада 2024 року у справі № 555/1289/14-ц.

Судове засідання Рівненського апеляційного суду 02 червня 2026 року відбулося о 10 год 00 хв у складі суддів, визначених згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи від 01 червня 2026 року, водночас фіксування судового процесу за допомогою технічного засобу не здійснювалося у зв`язку з неявкою сторін в судове засідання (а. с. 194).

За наслідками розгляду Рівненський апеляційний суд у складі колегії суддів Хилевича С. В. (суддя-доповідач), Боймиструка С. В., Гордійчук С. О. постановою від 02 червня 2026 року залишив апеляційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, а рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 22 січня 2026 року - без змін.

Цього ж дня о 10 год 08 хв зареєстровано подану через підсистему «Електронний суд» заяву ОСОБА_1 про відвід колегії суддів апеляційного суду та відкладення розгляду справи для обґрунтування заяви про відвід (а. с. 191, 192).

Проте вказана заява апеляційним судом не вирішувалася, оскільки її було подано після призначеного на 10 год 00 хв розгляду справи по суті, який відбувся за відсутності учасників справи та їх представників.

У частині третій статті 39 ЦПК України визначено, що відвід повинен бути вмотивованим і заявленим протягом десяти днів з дня отримання учасником справи ухвали про відкриття провадження у справі, але не пізніше початку підготовчого засідання або першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження. Самовідвід може бути заявлений не пізніше початку підготовчого засідання або першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження.

Після спливу вказаного строку заявляти відвід (самовідвід) дозволяється лише у виняткових випадках, коли про підставу відводу (самовідводу) заявнику не могло бути відомо до спливу вказаного строку, але не пізніше двох днів із дня, коли заявник дізнався про таку підставу.

Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом (частина друга статті 126 ЦПК України).

Отже, положеннями ЦПК України не передбачено порядку заявлення відводу суддям після закінчення судового засідання, в якому ухвалено рішення у справі.

Подібні за змістом висновки викладено у постанові Верховного Суду від 22 липня 2026 року у справі № 607/11854/25, у якій касаційний суд зазначив, що «подання заяви про відвід об 11 год 07 хв, тобто після закінчення судового розгляду справи, виключало можливість її розгляду судом у цьому засіданні та повністю спростовує твердження заявника про порушення судом першої інстанції норм процесуального права.».

Подання клопотання про відвід колегії суддів в день призначеного судового засідання, проте після його закінчення та ухвалення судового рішення по суті спору може вважатися таким, що здійснюється учасником справи з метою затягування судового процесу.

Аргумент касаційної скарги про те, що розгляд справи в апеляційному суді тривав близько восьми хвилин, не засвідчує порушення цим судом норм процесуального права.

ЦПК України не пов`язує законність й обґрунтованість судового рішення з мінімальною тривалістю судового засідання, оскільки тривалість судового засідання не є унормованою та залежить виключно від суб`єктивних чинників.

Подібні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 03 червня 2026 року у cправі № 911/3711/20, від 27 серпня 2026 року у справі № 920/604/23 (920/1147/23).

Отже, доводи касаційної скарги в цій частині не підтвердилися.

Крім того, позивач заявив відвід колегії суддів у складі трьох суддів, а саме Хилевичу С. В., Боймиструку С. В., Гордійчук С. О.

Водночас, судді Хилевич С. В. і Боймиструк С. В. були визначені у склад колегії, що переглядає справу в апеляційному порядку, 25 лютого 2026 року, про що заявнику було відомо щонайменше з 04 квітня 2026 року (день отримання заявником ухвали про відкриття апеляційного провадження у справі) (а. с. 168, 181).

Проте протягом строку, визначеного у частині третій статті 39 ЦПК України, Твердий М. К. із заявою про відвід цих суддів не звертався.

Верховний Суд також відхиляє доводи касаційної скарги заявника про те, що «апеляційний перегляд справи фактично не здійснювався, позаяк позивач та відповідач у призначене на 10-00 год 02.06.2026 не з`явилися, зокрема через подання мною о 09 год 47 хв 02.06.2026 через Електронний суд заяви про відвід», оскільки справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи, підстав для виклику сторін в судове засідання не встановлено, матеріали справи таких клопотань не містять, позивачу, який ініціював апеляційний розгляд справи, було відомо про її розгляд та він реалізував своє право на подання відповіді на відзив ОСОБА_2 (а. с.185, 186), неявка позивача у цій справі не створила перешкод для розгляду справи за його відсутності, заява про відвід надійшла після розгляду справи по суті.

Питання участі у справі та явки відповідача в судове засідання не може бути предметом касаційного розгляду, оскільки позивач не обґрунтовує, яким чином це порушує його права чи інтереси.

Щодо заяви позивача про відкладення розгляду справи, то вона надійшла до апеляційного суду після завершення розгляду справи по суті, тому доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не відклав судове засідання 02 червня 2026 року, не надав позивачу часу на подання обґрунтованої заяви про відвід колегії суддів, та розглянув справу без участі позивача є безпідставними.

У постанові Верховного Суду від 09 січня 2023 року у справі № 752/9590/16, оцінюючи правильність застосування процесуальних норм, касаційний суд також погодився з висновками суду апеляційної інстанції, який відхилив доводи апеляційної скарги про неявку сторони в судове засідання з поважних причин та подання заяви про відкладення розгляду справи, зазначивши, що таке клопотання направлене електронною поштою після постановлення оскаржуваного судового рішення.

Тому з урахуванням наведеного немає підстав вважати, що під час апеляційного розгляду було порушено право позивача на доступ до правосуддя.

Інші доводи касаційної скарги є аналогічними тим доводам, які були викладені в апеляційній скарзі та перевірялися судом апеляційної інстанції під час апеляційного розгляду цього спору, висновків судів не спростовують, на законність судових рішень не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками судів, в основному направлені на переоцінку доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги Верховний Суд не встановив.

У постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц Велика Палата Верховного Суду сформулювала правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини

(далі - ЄСПЛ) повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень (рішення у справі «Пономарьов проти України», заява № 3236/03, від 03 квітня 2008 року).

ЄСПЛ вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

На думку судової колегії, судові рішення, що переглядаються, є достатньо мотивованими.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З підстав вказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 22 січня 2026 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 02 червня 2026 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді І. М. Фаловська

С. О. Карпенко

С. Ю. Мартєв