Постанова від 15 вересня 2026 р. у справі №154/3830/26 — Володимирський міський суд Волинської області

154/3830/26

3/154/1369/26

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 вересня 2026 року м. Володимир

Суддя Володимирського міського суду Волинської області Вітер І.Р., за участю секретаря судових засідань Багдасарової Л.А., особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, ОСОБА_1 , розглянувши матеріали про притягнення до адміністративної відповідальності ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , військовослужбовця військової частини НОМЕР_1 , командира 3 навчальної роти – старшого викладача 2 навчального батальйону школи індивідуальної підготовки військової частини НОМЕР_1 , за ч. 2 ст. 172-15 Кодексу України про адміністративні правопорушення,

ВСТАНОВИВ:

08 вересня 2026 року щодо ОСОБА_1 складено протокол про військове адміністративне правопорушення серії ІВЛ № 375 за ч. 2 ст. 172-15 КУпАП.

Зі змісту протоколу вбачається, що під час проведення перевірки стану військової дисципліни у 2 навчальному батальйоні школи індивідуальної підготовки військової частини НОМЕР_1 проаналізовано кількість випадків самовільного залишення військової частини військовослужбовцями за період з 22 липня 2026 року до 08 вересня 2026 року.

За результатами перевірки встановлено 93 випадки самовільного залишення військової частини військовослужбовцями НОМЕР_2 навчального батальйону, у тому числі 24 випадки серед військовослужбовців 3 навчальної роти, командиром якої є ОСОБА_1 .

Посилаючись на положення Дисциплінарного статуту Збройних Сил України та Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, якими на командира покладено обов`язки щодо підтримання військової дисципліни, знання стану справ у підрозділі, роботи з особовим складом, запобігання правопорушенням та забезпечення належного внутрішнього порядку, особа, яка склала протокол, дійшла висновку, що ОСОБА_1 неналежно виконував покладені на нього службові обов`язки, не вжив належних заходів щодо запобігання самовільному залишенню військової частини підлеглими військовослужбовцями та допустив значну кількість таких випадків, чим вчинив адміністративне правопорушення, передбачене ч. 2 ст. 172-15 КУпАП.

У судовому засіданні ОСОБА_1 свою вину категорично заперечив.

Пояснив, що викладений у протоколі висновок про його недбале ставлення до військової служби не відповідає фактичним обставинам. Підтримав раніше надані ним письмові пояснення та зазначив, що особовий склад роти переважно формується з мобілізованих військовослужбовців, значна частина яких прибуває до навчального підрозділу з низькою мотивацією до проходження військової служби, проблемами зі станом здоров`я, документами, соціальними та сімейними обставинами.

Наголосив на складних фактичних умовах несення служби та розміщення особового складу, значному навантаженні на постійний склад роти, розосередженості військовослужбовців та об`єктивно обмежених можливостях здійснення безперервного фізичного контролю за кожним із них.

Водночас стверджував, що здійснював профілактичну роботу з особовим складом, доводив вимоги законодавства та відповідальність за самовільне залишення військової частини, організовував контроль і підтримання зв`язку з військовослужбовцями, вживав доступних йому заходів щодо підтримання військової дисципліни та належного внутрішнього порядку.

ОСОБА_1 також звернув увагу, що самі по собі випадки самовільного залишення військової частини підлеглими військовослужбовцями не доводять його особистої бездіяльності чи неналежного виконання конкретного службового обов`язку.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення ОСОБА_1 та оцінивши докази у їх сукупності, суд доходить наступних висновків.

Відповідно до ст. 7 КУпАП ніхто не може бути підданий заходу впливу у зв`язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом. Провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснюється на основі суворого додержання законності.

Згідно зі ст. 9 КУпАП адміністративним правопорушенням визнається протиправна, винна дія чи бездіяльність, за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.

Відповідно до ст. 245 КУпАП завданнями провадження у справах про адміністративні правопорушення є своєчасне, всебічне, повне й об`єктивне з`ясування обставин кожної справи та вирішення її в точній відповідності із законом.

За змістом ст. 251 КУпАП доказами у справі про адміністративне правопорушення є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку встановлюються наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Відповідно до ст. 252 КУпАП докази оцінюються за внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному й об`єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом і правосвідомістю.

Згідно зі ст. 280 КУпАП під час розгляду справи суд зобов`язаний з`ясувати, зокрема, чи було вчинено адміністративне правопорушення та чи винна дана особа в його вчиненні.

Частиною другою ст. 172-15 КУпАП встановлено адміністративну відповідальність за недбале ставлення військової службової особи до військової служби, вчинене в умовах особливого періоду.

За своєю суттю недбале ставлення до військової служби передбачає невиконання або неналежне виконання військовою службовою особою покладених на неї конкретних службових обов`язків через недбале чи несумлінне ставлення до них.

Отже, для висновку про наявність у діях військової службової особи складу адміністративного правопорушення недостатньо встановити лише її службовий статус, загальний обсяг посадових повноважень та факт негативної події у підпорядкованому їй підрозділі.

Підлягають встановленню та доказуванню конкретний службовий обов`язок, який особа повинна була виконати; фактичні обставини, за яких виник такий обов`язок; реальна можливість його належного виконання; конкретна дія або бездіяльність, у якій проявилось неналежне виконання цього обов`язку; форма вини особи, а також зв`язок між встановленим неналежним виконанням службових обов`язків і тими обставинами, які покладено в основу обвинувачення.

Саме по собі перебування особи на командній посаді не створює презумпції її адміністративної відповідальності за кожне правопорушення, вчинене підлеглим.

Інше тлумачення фактично означало б запровадження об`єктивної відповідальності командира за результат поведінки підлеглого особового складу незалежно від встановлення його власної винної дії чи бездіяльності, що несумісно із закріпленою у ст. 9 КУпАП обов`язковою ознакою адміністративного правопорушення – винністю діяння.

При оцінці достатності доказів суд також враховує стандарти, сформовані практикою Європейського суду з прав людини.

У рішенні у справі «Nadtochiy v. Ukraine» від 15 травня 2008 року, заява № 7460/03, §§ 20-22, Європейський суд з прав людини виходив з того, що провадження про адміністративні правопорушення, з огляду на характер правопорушення та каральну спрямованість санкції, можуть становити «кримінальне обвинувачення» в автономному розумінні ст. 6 Конвенції та вимагати застосування відповідних гарантій справедливого судового розгляду.

У рішенні «Barbera, Messegue and Jabardo v. Spain» від 06 грудня 1988 року, заяви №№ 10588/83, 10589/83, 10590/83, § 77, Європейський суд з прав людини зазначив, що презумпція невинуватості вимагає, щоб суд не виходив із наперед сформованого уявлення про винуватість особи; тягар доказування лежить на стороні обвинувачення, а будь-який сумнів має тлумачитися на користь обвинуваченого.

Аналогічний підхід застосований Європейським судом з прав людини у справі «Telfner v. Austria» від 20 березня 2001 року, заява № 33501/96, § 15, у якій Суд наголосив, що тягар доказування обвинувачення не може бути перекладений на особу, а висновок про винуватість не може ґрунтуватися на припущеннях за відсутності достатніх доказів.

Крім того, у рішенні «Karelin v. Russia» від 20 вересня 2016 року, заява № 926/08, §§ 58-85, Європейський суд з прав людини звернув увагу на ризик порушення вимоги неупередженості у провадженнях про адміністративні правопорушення, коли за відсутності сторони обвинувачення суд фактично перебирає на себе функцію формування та підтримання обвинувачення.

З наведеного випливає, що суд не вправі усувати недоліки складеного протоколу, самостійно формувати фактичну основу обвинувачення, відшукувати докази винуватості особи або припускати, які саме не зазначені у протоколі заходи особа могла чи повинна була вжити.

У постанові Верховного Суду від 21 січня 2020 року у справі № 754/17019/17 сформульовано підхід, відповідно до якого стандарт доказування «поза розумним сумнівом» означає, що встановлена сукупність обставин повинна виключати інше розумне пояснення події, ніж те, що інкриміноване правопорушення було вчинене та особа є винною у його вчиненні. Версія обвинувачення має пояснювати всі встановлені обставини, а наявність обставин, яким така версія не дає розумного пояснення, є підставою для обґрунтованого сумніву.

Застосовуючи наведені засади до обставин цієї справи, суд насамперед звертає увагу, що матеріалами справи дійсно підтверджується існування значної кількості випадків самовільного залишення військової частини військовослужбовцями НОМЕР_2 навчального батальйону, у тому числі військовослужбовцями 3 навчальної роти.

До матеріалів справи долучено 24 однотипні доповіді щодо випадків самовільного залишення військової частини військовослужбовцями 3 навчальної роти.

Однак доказове значення цих документів полягає саме у підтвердженні фактів самовільного залишення військової частини відповідними військовослужбовцями.

Жодна з цих доповідей сама по собі не встановлює факту невиконання ОСОБА_1 конкретного службового обов`язку, не визначає, яку саме дію він повинен був вчинити щодо конкретного військовослужбовця до самовільного залишення частини, але не вчинив, не містить даних про відому йому реальну загрозу такого залишення, на яку він не відреагував, і не підтверджує причинного зв`язку між поведінкою командира роти та рішенням конкретного військовослужбовця самовільно залишити військову частину.

Кількість однорідних документів, які підтверджують одну обставину – факти СЗЧ, – не може компенсувати відсутність доказів іншої, юридично самостійної обставини – конкретного винного неналежного виконання ОСОБА_1 службових обов`язків.

Інакше кажучи, двадцять чотири доповіді про СЗЧ підтверджують двадцять чотири випадки поведінки відповідних військовослужбовців, однак самі по собі не утворюють двадцять чотири докази недбалого ставлення до служби їх командира.

Суд також враховує, що у протоколі наведено значний перелік загальних положень статутів Збройних Сил України щодо відповідальності командира за стан дисципліни, організацію служби, виховання особового складу та запобігання правопорушенням.

Проте посилання на загальні статутні обов`язки не замінює необхідності встановлення конкретного порушення.

Матеріали справи не містять доказів того, що ОСОБА_1 надходила інформація про намір конкретного військовослужбовця самовільно залишити частину, але він залишив таку інформацію без реагування; що ним не виконано конкретний наказ старшого командира щодо організації охорони, обліку чи контролю за особовим складом; що встановлений порядок перевірки наявності військовослужбовців не здійснювався саме з його вини; що визначені ним заходи контролю суперечили наказам або встановленим правилам; що ним не було забезпечено реагування після виявлення відсутності військовослужбовців; або що певний обов`язковий профілактичний захід, прямо покладений на нього нормативним актом чи наказом, ним не виконувався.

Не містять матеріали справи й конкретного аналізу кожного з 24 випадків СЗЧ з точки зору того, які обставини передували залишенню військової частини, чи могли вони бути відомі ОСОБА_1 , якими були його дії щодо відповідного військовослужбовця та які саме інші дії він об`єктивно міг і повинен був вчинити для запобігання конкретному правопорушенню.

Натомість висновок про винуватість ОСОБА_1 фактично побудований за логікою: оскільки він є командиром роти, а у підрозділі зафіксовано значну кількість випадків СЗЧ, отже він неналежно виконував обов`язки щодо підтримання військової дисципліни.

Такий причинно-наслідковий зв`язок доказами не встановлений і є припущенням.

При цьому наведена в протоколі статистика свідчить, що випадки самовільного залишення військової частини мали місце не виключно у підрозділі ОСОБА_1 , а були поширеними у 2 навчальному батальйоні загалом.

Ця обставина сама по собі не спростовує можливості відповідальності окремого командира, однак додатково підтверджує необхідність індивідуалізації обвинувачення та виключає можливість автоматичного ототожнення загальної негативної статистики з особистою винуватістю командира конкретної роти.

Суд окремо оцінює пояснення ОСОБА_1 .

Ні в письмових поясненнях, ні безпосередньо в судовому засіданні він не заперечував самого факту існування випадків СЗЧ та не намагався перекласти покладені на нього статутні обов`язки на інших осіб.

Його позиція полягає в іншому: відповідні правопорушення відбувались за складних умов комплектування, розміщення та проходження служби особовим складом, тоді як він зі свого боку здійснював профілактичну роботу, контроль, доведення вимог закону та підтримання зв`язку з військовослужбовцями.

Ця версія не є очевидно неправдоподібною, узгоджується із характером наведених ним конкретних обставин та матеріалами справи не спростована.

Службова характеристика ОСОБА_1 , навпаки, характеризує його як дисциплінованого, відповідального, ініціативного та професійно підготовленого офіцера, який належно виконує службові обов`язки та користується авторитетом серед особового складу.

Безумовно, позитивна характеристика сама по собі не виключає можливості вчинення адміністративного правопорушення. Однак у сукупності з відсутністю конкретних доказів інкримінованої бездіяльності вона також не підтверджує висновок протоколу про системне недбале ставлення ОСОБА_1 до покладених на нього службових обов`язків.

Суд не може вимагати від ОСОБА_1 доведення того, що він зробив усе можливе для запобігання кожному з випадків СЗЧ.

Обов`язок доведення конкретного складу адміністративного правопорушення не може бути замінений вимогою до особи виправдатися за негативний результат діяльності підпорядкованого підрозділу.

Так само суд не вправі самостійно визначити, які додаткові заходи могли б бути ефективнішими, а потім поставити їх невжиття ОСОБА_1 у вину, оскільки таких конкретних фактичних обставин сформульоване щодо нього обвинувачення не містить. Саме факт негативної події не є достатнім для висновку про особисту безвідповідальність та недбале ставлення військовослужбовця до служби, якщо обставини обвинувачення не підтверджені належними доказами та спростовуються його поясненнями.

Таким чином, досліджені судом матеріали доводять наявність проблем зі станом військової дисципліни та факти самовільного залишення військової частини окремими військовослужбовцями, однак не доводять поза розумним сумнівом, що ці обставини стали наслідком конкретного винного невиконання або неналежного виконання ОСОБА_1 покладених на нього службових обов`язків.

У справі не встановлено, який саме конкретний службовий обов`язок ОСОБА_1 не виконав або виконав неналежно, коли саме він повинен був його виконати, у чому конкретно полягала його бездіяльність, які фактичні обставини свідчили про недбале або несумлінне ставлення до такого обов`язку та яким чином ця поведінка спричинила або обумовила факти СЗЧ.

За таких обставин висновок про наявність у діях ОСОБА_1 складу адміністративного правопорушення ґрунтувався б не на встановлених доказами фактах, а на припущенні про його відповідальність як командира за сам факт вчинення правопорушень підлеглими.

Такий підхід суперечить принципу особистої винної відповідальності та презумпції невинуватості.

Усі сумніви, які неможливо усунути на підставі наявних у справі доказів, підлягають тлумаченню на користь особи, яка притягається до адміністративної відповідальності.

Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що належними, допустимими та достатніми доказами наявність у діях ОСОБА_1 об`єктивної та суб`єктивної сторони адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 172-15 КУпАП, не доведена.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 247 КУпАП розпочате провадження у справі про адміністративне правопорушення підлягає закриттю у разі відсутності події і складу адміністративного правопорушення.

Оскільки події самовільного залишення військової частини військовослужбовцями матеріалами справи підтверджуються, однак не доведено наявності саме в діях ОСОБА_1 складу адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 172-15 КУпАП, провадження у справі підлягає закриттю за відсутністю в його діях складу цього адміністративного правопорушення.

Керуючись ст.ст. 7, 9, 245, 247, 251, 252, 280, 283, 284 КУпАП, суддя,-

ПОСТАНОВИВ:

Провадження у справі про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за ч. 2 ст. 172-15 КУпАП закрити на підставі п. 1 ч. 1 ст. 247 КУпАП у зв`язку з відсутністю в його діях складу адміністративного правопорушення.

Постанова може бути оскаржена до Волинського апеляційного суду через Володимирський міський суд Волинської області протягом десяти днів з дня її винесення.

Суддя І.Р. Вітер